44. Укладення договору

укладення договору являє собою, перш за все, процес досягнення домовленості осіб, який завершується тим, що вони “сходяться в одному”. Римські юристи вважали, що сторони мають прагнути досягнення обоюдних вигод, тому що «якщо чиєсь право умаляється, необхідно вияснити, чи згоден він з цим» (D. 39.3.8). Погодження воль було необхідним при укладенні будь-якого договору. Поняття домовленості є настільки загальним, що… нікчемним є контракт, нікчемним є зобов’язання, яке не містить у собі домовленості, будь воно укладено шляхом передачі речі або шляхом проголошення слів; тому що і стипуляція, що здійснюється у вербальній формі, є нікчемною, якщо позбавлена згоди сторін (D. 2.14.1.3).

Процес укладення договору може бути більш або менш тривалим, однак він завжди складається із певних пов’язаних між собою юридичних дій осіб, які у разі укладення договору, іменуються його сторонами. У Давньому Римі порядок укладення договору різнився залежно від його виду. Однак для всіх договорів передбачалися певні спільні дії, що здійснювалися майбутніми сторонами у процесі їх укладення.

Процес укладення договору складався із певних стадій. Так, укладення договору починалося з виявлення ініціативи на це хоча б однією з майбутніх його сторін. Ця сторона пропонувала укласти певний вид договору певній особі або невизначеному колу осіб. Така пропозиція називалася офертою. Як правило, ініціатива укласти договір могла виходити від будь-якої його сторони – кредитора (creditor) або боржника (debitor). Однак, у певних випадках закон вимагав, щоб укладення договору ініціювалося конкретною стороною. Так, наприклад, укладення стипуляції (stipulatio), як одного з основних видів вербальних контрактів (verbis), починалося із запитання кредитора до боржника: «Обіцяєш сплатити мені стільки-то?». Таке запитання і вважалося офертою. Форма оферти та спосіб її вираження, як правило, залежала від виду договору, на укладення якого вона була спрямована. Для того, щоб пропозиція вважалася офертою вона повинна була відповідати певним загальним вимогам закону, а саме – бути визначеною, доведеною до відому інших осіб (конкретних або невизначеного кола) та правильно ними сприйнята. Визначеність оферти означала, що з неї однозначно вбачається бажання особи (оферента) укласти договір певного виду. Пропозиція укласти договір має бути виражена у такій спосіб, щоб вона могла бути сприйнята іншими особами. І не просто сприйнята як певна інформація, а саме як оферта.

Оферта не породжувала договір, але “зв’язувала” особу, яка зробила цю пропозицію. Це означало, що оферент не міг відмовитися від укладення договору, якщо на його пропозицію пристане певна особа. Для виникнення договору необхідно було волевиявлення ще одного суб’єкта – адресата оферти. Отже, друга стадія укладення договору полягала в прийнятті пропозиції укласти договір іншою особою. Згода на укладення договору називається акцептом. Акцепт мав бути безумовним, тобто особа погоджувалася з усім, що запропоновано в оферті.

У консенсуальних контрактах (consensus) акцептування оферти вважалося досягненням згоди (домовленості) сторонами. Отже, консенсуальний контракт вважався укладеним і у сторін виникали права та обов’язки щодо його виконання. Для укладення реального контракту (re) необхідно було, щоб сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору, а також вчинили певну дію по виконанню цього контракту. Наприклад, договір позики вважається укладеним з моменту передачі кредитором (позикодавцем) грошей чи речей, визначених родовими ознаками (genera) боржнику (позичальнику). Для укладення літерального контракту (litteris) вимагалося оформлення волевиявлення сторін у письмово, а отже момент укладення літерального контракту співпадав з моментом надання домовленості сторін відповідної форми.

Для укладення певних видів договорів юридичне значення мали дії осіб, які не були сторонами договору, наприклад, затвердження контракту свідками.

45.Класифікація договорів

Існували наступні види договорів:

1. Контракти. Це ті договори, форми яких були передбачені правом (купівля-продаж, найом, позика тощо). Система контрактів була замкнутою. Крім зазначених в ній видів угод, всі інші угоди до контрактів не відносилися. Угоди, що не були контрактами юридичного значення не мали. Контракти забезпечувалися судовим захистом.

2. Пакти. Це неформальні договори (домовленості), тобто ті, що існували за межами кола контрактів. Вони не забезпечувалися судовим захистом і не мали юридичної сили. При укладенні пакту сторони покладалися не на норми права, а на совість та моральні якості контрагента. За невиконання пакту сторони не притягалися до юридичної відповідальності. Проте з розвитком господарського обороту, суб'єкти вже не могли задовольнитися обмеженим колом контрактів, а тому римляни були змушені визнати за деякими пактами юридичну силу, а тому і надати їм можливість для судового захисту.

Контракти в свою чергу також поділялися на види:

1. Вербальні (усні, напр. обіцяння приданого);

2. Літеральні (письмові);

3. Консенсуальні. Для укладення цих договорів достатньо лише згоди сторін. Передача речі або грошей може відбуватися пізніше (купівля-продаж, найом тощо);

4. Реальні. Обмежені в часі. Виконувались в момент укладення. Передача речі або грошей відбувалася відразу ж після укладення (позика, застава).

Всі ці групи містили в собі чітко визначені переліки контрактів і контракти не могли переходити з однієї групи до іншої. Але були випадки, коли з'являлися нові види контрактів і їх необхідно було віднести до певної групи. Таким чином з'являється п'ята група контрактів, які називаються - безіменні.

Крім поділу договорів на пакти і контракти, вони також класифікувалися як:

1. Договори суворого права - сторони зобов'язані чітко дотримуватися всіх вказівок договору.

2. Договори доброї совісті - тут більш важливим визнається не те, що сказано, а те що сторони мали на увазі під час укладення такого договору.

Договори поділялися на односторонні та двосторонні.

1. Односторонні - в них одна сторона має тільки права, а інша тільки обов’язки (договір дарування);

2. Двосторонні - всі сторони мають і права, і обов'язки. Розрізнялися платні і безоплатні договори.

46.Вербальні договори у римському приватному праві. Правова характеристика стимуляції.

Відомо, що класифікували договори залежно від їх основ. Розрізняли: вер­бальні контракти, основані на проголошенні традиційних формул (звідси назва вербальні); літеральні - це контракти писані; реальні (лат. res - річ), які для визнання своєї дійсності вимагали передачі речі; консенсуальні - основані на підставі досягнення згоди; нарешті контракти безіменні.Найстародавнішими з названих контрактів були вербальні, яких у римсь­кому праві виділяли три: стипуляція; обіцянка раба в разі звільнення не поривати зв'язків зі своїм патроном і надавати йому у випадку потреби матер­іальну допомогу; усна обіцянка дати придане. Два останні договори спочатку не мали особливого.значення, і, навпаки, стипуляція в усій системі зобов'я­зань посідає значне місце.Стипуляцією, як відомо, називався усний договір, укладений за допомо­гою запитання майбутнього кредитора і відповіді боржника, яка збігається з запитанням. Наприклад, кредитор запитує: "Обіцяєш дати 100?" Боржник відповідає: "Обіцяю дати 100". Ще Гай вважав стипуляцію недійсною, коли на запитання'кредитора: "Обіцяєш дати 100?" Боржник відповідав: "Обіцяю дати 50". Ось чому зобов'язання із стипуляції було зобов'язанням суворого права і підлягало буквальному тлумаченню. Але з часом крайній формалізм був пом'якшений, і у випадку спору між сторонами з приводу суми визнавало­ся, що зобов'язання встановлено в меншій сумі - не 100, а 50.Римські джерела свідчать, що договір стипуляції був відомий вже Законам XII таблиць. Укладання стипуляційної форми договору вимагало присутності кредитора і боржника, свідків, які мали підтвердти його достовірність. Пред­ставництво не допускалося. Оскільки форма укладання стипуляції вимагала проголошення запитання і відповіді, то зрозуміло, що вона була недоступна глухонімим.Стипуляція характеризувалася певними ознаками: найперше - це строго формальний договір, для дійсності якого основа (causa) не мала значення. Єднальну дію стипуляції надавало дотримання точно встановленої форми, а її основа (мета) зовсім не бралася до уваги. По-друге, одній стороні (кредитору) належали тільки права, а іншій (боржнику) - тільки обов'язки. По-третє, зобо­в'язання, що виникало із стипуляції, мало абстрактний характер. Тут не визначалась найближча мета, не була відома і матеріальна основа, з якої ви­никало зобов'язання. Із запитання, поставленого кредитором, і відповіді боржника не було відомо, за що боржник обіцяє дати 100 - за куплену річ, виконану роботу чи має повернути позичені гроші. А тому стипуляційної фор­ми можна було надати будь-яким зобов'язальним відносинам і швидко проводити їх в життя. Це зробило стипуляцію найпоширенішою формою до­говору. Навіть у класичний період вона була популярною формою обороту.Застосовуючись протягом тривалого часу, стипуляція, звичайно, не зали­шається незмінною, зокрема поступово послаблюється вимога щодо її усної форми. Договір стипуляції вважався укладеним, якщо на запитання кредито­ра "Обіцяєш дати 100?" боржник відповідав: "А чому би й ні".Принцип абстрактності стипуляційного зобов'язання не позбавляв борж­ника права доводити, що підстава, на якій він прийняв на себе зобов'язання, не здійснилася. Але таке доведення не завжди можливе і вимагало багато часу. І, навпаки, кредитору було набагато легше довести факт стипуляції і здійсни­ти своє право, тобто стягнути відповідно зобов'язанню. Щоб ще більше полегшити доведення стипуляції, римські юристи запровадили звичай скла­дати письмовий акт - cautio, який засвідчував цю обставину. Такий письмовий документ не мав самостійної зобов'язуючої сили: боржник міг вільно доводи­ти, що усної стипуляції все ж таки не було, а тому він нічим не зобов'язаний. Із спливом часу виникає припущення на користь істинності документа, і посту­пово це припущення набуває незаперечної сили. В разі наявності письмового документа доводити, що усна стипуляція не відбулася, дозволялося лише шля­хом встановлення того факту, що в ці дні кредитор і боржник не були в одному місці.Отже, стипуляція породжувала обов'язкове зобов'язання відразу після ус­ного проголошення запитання кредитора і відповіді боржника. Якщо боржник проголосив своє spondeo - обіцяю, хоч грошей від стипулянта ще не одержав, він вважався зобов'язаним і за позовом із стипуляції повинен платити. Неспра­ведливість цього рішення розуміли всі, і претор став давати боржнику право позову із стипуляції exceptio doli - заперечення.З самого початку своєї появи стипуляція стала застосовуватись не тільки в тих випадках, коли договір повинен поєднати двох осіб - кредитора з борж­ником, але й в більш складних відносинах, коли на тій чи іншій стороні виступають декілька учасників вимоги і боргу. Така співучасть у зобов'язанні могла мати різне значення і вилитися в різні форми. Наприклад: а) співучасть кореальна, коли декілька осіб бажають виступати як кредитори, однак з умо­вою, щоб кожний з них мав усі права самостійного кредитора - міг одержувати платіж, пред'являти позов тощо; б) співучасть акцесорна, коли одна особа ба­жає виступити в зобов'язанні як головний учасник, приєднавши іншу особу в ролі додаткового співучасника. Дуже часто трапляється приєднання додатко­вого боржника. Головною метою такого приєднання є порука.Порука- договір за яким встановлювалась додаткова відповідальність третьої особи за виконання зобов*язання боржником.