15.Позовна давність

Позовна давність у розумінні сучасного права являє собою строк, в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого порушеного права чи інтересу. Особливе призначення цього строку у процесі полягає в тому, щоб спонукати особу, чиє право порушене, до активних дій по його відновленню за допомогою судових органів. З цією метою встановлені максимальні строки, протягом яких можна вимагати розгляду позову і застосування примусових мір впливу до порушника.В архаїчну епоху давньоримське право не знало позовної давності, всі позови вважалися вічними, тобто могли бути заявлені і розглянуті незалежно від часу, що минув після порушення права. Перші згадки про обмеження строку подачі позову знайдено у преторських едиктах. Це були однорічні строки, що пов'язувалися з часом перебування претора на посаді. Для визначення точної дати спливу строку необхідно було встановити початок перебігу позовної давності. За загальним правилом він пов'язувався з моментом, коли виникає позовне притязання.Для перебігу позовної давності характерна можливість його переривання та зупинення. Переривання перебігу означало, що час, який минув до переривання, не зараховувався у строк, а після переривання позовна давність починалася спочатку. Підставами для цього вважалися визнання боржником боргу і подача позову. Зупинення перебігу позовної давності наставало у випадках, коли об'єктивні фактичні чи юридичні обставини заважали сторонам стати учасниками процесу. Такими визнавалися воєнні дії, стихійні лиха, епідемії, недієздатність особи, відсутність по державних справах.У разі подачі позову після спливу позовної давності відповідач був вправі заперечити позов посиланням на сплив строку і на цій підставі виграти процес. Оскільки сплив позовної давності погашав право на позов, суд відмовляв у задоволенні позову. Проте само матеріальне право, яке було підставою для позовних вимог, продовжувало існувати. Воно могло бути реалізовано і поза судовою процедурою, якщо боржник добровільно відновлював порушене право (повертав річ, виконував зобов'язання та інше).

16. Поняття сімейного римського права. Агнатське та когнаське споріднення.

Римське сімейне право починає свою історию з моногамної сім’ї.в римській сім’ї було дві категорії осіб: особа свого права - pater familias (persona sui juris)– з повною правоздатністю, та особи чужого права – підвладні (persona alieni juris) з досить обмеженими приватними правами. Від влади домовладики не визволяло синів та онуків навіть їх поважне громадське становище – заняття посади магістрата. Юридичне становище підвладних змінювалося при наявності однієї з двох підстав – смерті pater familias або за його волею при визволенні pater familias з-під своєї влади сина, виданні заміж дочки, звільненні на волю раба. Доньки (сестри), видані до чужої сім’ї, переставали бути агнатками своїх батька, братів, сестер. Діти, народжені донькою, потрапляли під владу її нового pater familias, і таким чином рахунок вівся за чоловічою линією. Юридичним споріднення вважався не кровний зв’язок, а зв’язок, заснований на владі та підпорядкуванні.Споріднення агнатів розрізнялося за лініями та ступенями. Агнати одного спільного предка вважалися родичами по боковій лінії, а послідовно один від одного – родичами по прямій лінії. Ступінь агнатського споріднення визначався числом народжень, які віддаляли конкретну особу від його paterfamilias. Так син – агнат батька першого ступеня, онук – агнат діда другого ступеня. Споріднення по боковій лінії визначалося загальним числом народжень, які віддаляли двох конкретних осіб від загального для них предка до другого родича. Так, брати були агнатами другого ступеня, дядько та племінник – агнатами третього ступеня.

Особливістю римської сім’ї того часу було те, що поняттям “familia” охоплювалися не тільки агнати, але і все, що знаходилося в домі pater familias: раби, худоба та неживі речі, тобто сукупність певних майнових цінностей.

Поступово устрій римської сім’ї почав змінюватися.Формується новий устрій римської сім’ї, основу якого складають зв’язки між кровними родичами. Родичі по матері стали називатися когнатами (cognati) - кровними родичами, а кровне споріднення, яке їх пов’язувало між собою – когнатським спорідненням (cognatio). До когнатів належали особи, пов’язані кровними зв’язками. Когнатське споріднення також визначається за лініями (пряма і бокова) та ступенями. Визначення ліній та ступенів споріднення впливало на виникнення важливих юридичних фактів, в першу чергу, - встановлення прав на спадщину, оскільки більш близький ступінь споріднення усував від спадщини родичів більш дальшого ступеня.

Родичі дружини, з одного боку, та родичі чоловіка, з другого, вважаються між собою свояками. Брати та сестри, які мають спільних батька та матір, є повнорідними. Брати та сестри, які походять від спільної матері, але мають різних батьків – є єдиноутробними. Якщо у дітей спільний батько, але різні матері – вони єдинокровні. Ті та другі вважаються неповнорідними братами та сестрами. Якщо діти мають різних батьків та різних матерів , вони не є кровними родичами і називаються зведеними.