18.Правове регулювання відносин подружжя у римському приватному праві.

Відносини подружжя мали особистий та майновий характер. Вони істотно відрізнялися у шлюбі з чоловічою владою (cum manu) і у шлюбі без чоловічої влади (sine manu).

У шлюбі cum manu дружина була повністю під владою чоловіка на однакових умовах з його дітьми. Вона не мала юридичної самостійності і була повністю позбавлена правоздатності. Дружина вважалася річчю: її дозволялося продавати (в рабство), витребувати з будь-якого місця знаходження таким способом як і річ (віндикація), нарешті, не було перешкод для покарання дружини, враховуючи страту. Міру покарання дружини визначав сімейний суд, на який запрошували і кровних родичів дружини, але вирок виносив pater familias.

В майновій сфері дружина також була повністю безправною. Її майно переходило у власність чоловіка. Вона не мала права укладати ніяких цивільно-правових правочинів.

У шлюбі sine manu дружина залишається під владою свого батька і агнаткою його підвладних членів сім’ї. Влада чоловіка на неї не поширювалася. Чоловік не мав ніякого фізичного впливу на її життя та свободу, тому вона могла з будь-яких підстав розлучитися з чоловіком.

Майно подружжя також залишається роздільним. Майно, яке належало дружині до шлюбу, залишалося її власністю. Вона мала право укладати з чоловіком будь-які майнові угоди, крім дарування. Навіть управління майном дружини здійснювалося чоловіком тільки тоді, коли дружина сама передавала йому майно.

Подружжя несло відповідальність за дії один одного лише у випадках, коли один з них неналежно піклувався за майно другого, ніж за своє. Заборонялися позови подружжя один до одного, які тягли безчестя одного з них. Порушення подружньої вірності давало можливість для розірвання шлюбу в односторонньому порядку та мало наслідком позитивне вирішення питання щодо повернення приданого. Але наслідки порушення вірності були набагато складніші для дружини, ніж для чоловіка. На стадії заручин глави сімей вирішували питання щодо приданого, тобто майна, яке дружина приносила в дім чоловіка і яке, за загальним правилом, переходило у власність останнього. Приданим називали речі або інші майнові цінності, які надавалися чоловікові дружиною, її pater familias або третьою особою для полегшення матеріальних умов сімейного життя. Придане треба відрізняти від власного майна дружини, яке могло бути отримане нею як при укладенні шлюбу, так і в наступному її житті – спадкуванні, даруванні та іншим підставам.Коли стали укладати шлюби sine manu, придане як майно, яке передавалося чоловікові, мало особливий режим. При встановленні приданого стали укладати усну угоду, згідно якої чоловік приймав на себе зобов’язання повернути його у випадку припинення шлюбуУ юстиніанівський період право чоловіка на придане було обмежено ще більше, а саме: придане залишалося чоловікові лише за умови розлучення з вини дружини, в інших випадках поверталося дружині або її спадкоємцям. Таким чином, хоча придане знаходилося в майні чоловіка і він фактично ним користувався, воно належало дружині. В імператорський період виник звичай, за яким чоловік, отримуючи придане, робив відповідний внесок в сімейне майно в формі дарування на користь дружини. Спочатку такий внесок здійснювався до укладення шлюбу, тому що дарування між подружжям заборонялося. Саме тому він і отримав назву дошлюбного дарування. Згодом Юстиніан дозволив дарування і в шлюбі, яке стало називатися шлюбним даруванням.