37.Поняття та порядок виконання зобов'язань

За своєю природою зобов’язання є тимчасовим відношенням, яке існує певний період часу, та в решті решт має припинитися. Сторони зобов’язання прагнуть припинити його нормальним способом, тобто виконанням (solutio). Дійсно, цінність будь-якого зобов’язання полягає в його належному виконанні. Тільки у цьому разі досягається мета, задля якої, наприклад, укладається договір.

У найдавніші часі виконання (solutio) зобов’язання означало, що боржник розв’язувався у власному розумінні цього слова (звільнявся від мотузок або пут). Пізніше змістовне наповнення терміну solutio змінилося. Виконання (solutio) зобов’язання – це вчинення боржником певної дії (передача речі, сплата грошей, виконання роботи, надання послуги), що становить зміст зобов’язання.

У римському праві було закріплено правило, що тільки належне виконання зобов’язання призводило до припинення правового зв’язку між кредитором і боржником. У класичний період були вироблені певні критерії, яким мало відповідати виконання зобов’язання, щоб вважатися належним.

По-перше, виконання зобов’язання мало здійснюватися особою, здатною на це. У період, коли зобов’язання носило суто особистий характер, таким належним виконавцем вважався тільки сам боржник. З часом, коли правило щодо особистого характеру зобов’язальних відносин було відмінено, виконання зобов’язання боржником вимагалося лише в тих випадках, коли його особисті якості мали істотного значення для кредитора (in faciendo). Наприклад, зобов’язання написати портрет художником. Усі інші зобов’язання могли виконуватися не тільки боржником, але й третьою особою.

По-друге, зобов’язання мало виконуватися на користь належної особи, яка здатна прийняти це виконання. Безперечно такою особою був кредитор, а також його законний представник або третя особа, вказана в самому договорі.

По-третє, виконання зобов’язання повинно здійснюватися відповідно до його змісту. Це означало, що у разі відсутності домовленості сторін зобов’язання про інше, боржник не міг змінювати предмет зобов’язання (наприклад, замість певної речі сплачувати кредитору її вартість) та спосіб його виконання (наприклад, повертати борг частинами). Виключення з цього правила було встановлено в юстиніанівський період, коли дозволялося боржнику і без згоди кредитора погашати грошові борги шляхом передачі кредитору земельних ділянок відповідної вартості. Крім того, у певних випадках виконання грошового зобов’язання могло здійснюватися шляхом внесення грошей на зберігання (deposito) в казну або касу храму. Такий спосіб виконання зобов’язання мав місце у разі, якщо кредитор ухилявся від прийняття належного виконання, знаходився у від’їзді, не приймав виконання з інших причин. Змінивши спосіб виконання, боржник попереджав настання для себе негативних наслідків за порушення зобов’язання (нарахування процентів, звернення стягнення на предмет застави тощо).

По-четверте, у разі, якщо сторони зобов’язання територіально знаходилися у різних місцях, виконання зобов’язання мало відбуватися у належному місці. Найчастіше місце, де мало бути виконано зобов’язання, вказувалося в договорі. Сторони зобов’язання могли визначити, крім основного, ще й альтернативне місце виконання. У цьому разі право вибору місця виконання належало боржнику. Місцем виконання зобов’язання щодо нерухомого майна визнавалося місце його знаходження. Якщо ж місце виконання зобов’язання не було обумовлено сторонами, то припускалося, що місцем виконання є місце, де можна пред’явити позов із даного зобов’язання, тобто місце проживання боржника. Крім цього, будь-який позов міг бути, незалежно від громадянства або місця проживання, пред’явлений у Римі за принципом Roma communis nostra patria est – Рим наша спільна батьківщина (D. 50.1.33).

І останнє, у зв’язку з тим, що зобов’язання мало тимчасовий характер, воно мало бути виконане у строк, передбачений у договорі або у строк, що випливає із суті (характеру) зобов’язання. Якщо ж ні за змістом, ні за характером договору не можливо встановити строк його виконання, то боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок за першою вимогою кредитора. Дострокове виконання зобов’язання допускалося тільки у випадках, коли це не порушувало інтересів кредитора.У спірних ситуаціях строк виконання зобов’язання встановлювався судом. Строк виконання недоговірних зобов’язань встановлювався законом.У докласичний період для погашення зобов’язання, крім його належного виконання, необхідно було ще провести так званий зворотній акт. Цей акт, за своєю суттю був протилежним тому, на підставі якого встановлювалося зобов’язання. Невиконання зобов’язання у встановлений строк призводило до такого його порушення як прострочення виконання. При цьому прострочення могло мати місце як на стороні боржника, так і на стороні кредитора. У класичний період боржник вважався таким, що прострочив виконання зобов’язання, у разі наявності сукупності наступних умов: настання строку виконання зобов’язання; невиконання боржником зобов’язання; відсутність поважних причин невиконання, тобто вини боржника. У юстиніанівський період для виникнення прострочення боржника при невиконанні ним певних видів зобов’язань вимагалася ще наявність попередження його з боку кредитора (interpellatio). Для боржника, який прострочив виконання зобов’язання, наставали невигідні наслідки. Так, зобов’язання ставало «вічним», тобто повинно бути виконаним боржником за будь-яких обставин, зокрема, навіть, якщо після прострочення стало неможливим його виконання без вини у цьому боржника. Боржник ніс ризик випадкової неможливості виконання зобов’язання. 

38. Наслідки невиконання зобов'язань Перш ніж висвітлити наслідки невиконання зобов'язання, слід з'ясувати, що римляни розуміли під невиконанням і неналежним виконанням зобов'язання. Невиконанням та неналежним виконанням зобов'язання вважався відхід від умов договору, порушення будь-якої з вимог його точного виконання. Наприклад, якщо зобов'язання не виконано в обумовлений строк, то це вважалося невиконанням. А коли зобов'язання виконано з запізненням (простроченням), то це - неналежне виконання. Наслідки в обох випадках були майже однакові: або відповідальність боржника, або звільнення його від відповідальності. Але форми відповідальності несправних боржників у різні історичні періоди не були однакові. У стародавню епоху відповідальність мала особистий характер: у випадку несплати боргу до боржника застосовувалися (причому самим кредитором) заходи впливу, спрямовані безпосередньо на його особу. Вказівки на таку особисту відповідальність містяться в Законах XII таблиць. Із спливом часу форми відповідальності пом'якшувались: за невиконання зобов'язання боржники почали відповідати не своєю особою, а майном. У розвинутому римському праві наслідком невиконання або неналежного виконання зобов'язання був обов'язок боржника повернути кредитору заподіяну ним шкоду.Однак відповідальність боржника наставала лише за певних умов, зокрема - вини: є вина - є відповідальність, немає вини - немає відповідальності.Римляни багато уваги приділяли окремим видам вини, зокрема таким як навмисна вина і необережність. Навмисна вина-це коли боржник передбачав негативні наслідки своєї поведінки і бажав їх настання. Необережністьце коли боржник не передбачав поганих результатів, проте повинен був їх передбачити. Своєю чергою необережність поділялася на грубу і легку. Груба необережність-це коли не були вжиті необхідні заходи для виконання зобов'язання. Вона, за словами Ульпіана, є наслідком нерозуміння того, що зрозуміло для всіх. Тому груба необережність за своїм значенням дуже часто прирівнювалася до навмисної вини Другий ступінь вини - легка необережність яка визначалася порівнянням поведінки якогось доброго, турботливого господаря з поведінкою боржника. І якщо поведінка боржника поступалась вимогам турботливого господаря, то така вина визнавалась легкою необережністю. Римське право знало і третій ступінь вини - конкретну вину, яка визначалася шляхом порівняння ставлення особи до власних і чужих справ або речей. Якщо боржник ставився до чужих справ гірше, ніж до своїх, то це конкретна вина. Прикладом конкретної вини можуть служити відносини між товаришами в договорі товариства. Якщо член товариства ставився до справ товариства як до своїх, то його поведінка вважалася бездоганною, в іншому разі вона визнавалася винною.Із сказаного випливає, що для визначення легкої вини римляни керувалися абстрактними і конкретними критеріями. Абстрактний критерій передбачав дотримання таких вимог, яких дотримувався б найкращий господар, а конкретний критерій не йшов далі тих вимог завбачливості, яких боржник дотримувався у своїх власних справах.За навмисну вину і грубу необережність відповідальність поставала завжди. За легку необережність - не завжди. Все залежало від того, на чию користь укладено договір. Наприклад, якщо боржник за договором позички одержав від сусіда в користування коня, то він зобов'язаний був берегти його так, щоб повернути в неушкодженому вигляді. Якщо кінь зазнав якихось пошкоджень або загинув, то позичкоодержувач ніс відповідальність за найменшу необережність.У тих випадках, коли договір укладений на користь кредитора, з якого боржник не мав ніякої вигоди, останній ніс відповідальність лише за навмисну вину і грубу необережність. У випадку рівної вигоди сторін, їх спільного інтересу відповідальність боржника поставала за будь-яку вину.Отже, за римським цивільним правом кожна особа несла відповідальність лише за свою власну вину. Однак римському праву відома відповідальніть і за чужу вину. Найчастіше це траплялося тоді, коли обов'язок дбайливості і обережності містив у собі обов'язок охорони речі, тобто custodia. Тіідставою виникнення такої відповідальності могли бути: самостійний договір, додаткова угода до договору, наслідки необережності, які випливали безпосередньо з договору.Джерела римського права вказують на такі випадки відповідальності за чужу вину: а) коли особа брала на себе обов'язок охороняти чужі речі за винагороду і ці речі викрадено; б) відповідальність власників готелю за речі клієнтів; в) відповідальність власників кораблів за вантаж та речі пасажирів; г) відповідальність довіреної особи за використання третіх осіб, так званих сибститутів, під час виконання договору доручення та в багатьох інших випадках. Підвищена відповідальність власників готелів і кораблів пояснюється частими грабунками і піратськими нападами, організаторами яких були названі особи.Іншою важливою умовою відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язання є шкода, заподіяна боржником майну кредитора. З'ясуємо поняття шкода. Майнова шкода (збитки) - не виражене в грошовій сумі будь-яке зменшення наявного.майна та інше ураження майнового інтересу однієї особи, заподіяне протиправною дією іншої особи. Поняття шкоди в римському праві складалося з двох елементів: позитивна шкода та упущена вигода. Позитивна шкода - це будь-яке зменшення наявного майна. Упущена вигода - це дохід, який міг би одержати власник від використання речі (втрата можливого прибутку). Наприклад, викрадений в цирку кінь, тобто зменшення майна власника цирку на вартість коня - це позитивна шкода. Але кінь приносив би власнику певну вигоду, якби він виступав у цирку, і якої був позбавлений власник. Це - упущена вигода.Ступінь вини в цивільному праві не впливає на визначення обсягу відповідальності. Боржник завжди ніс відповідальність у розмірі завданої шкоди. Ступінь вини мала значення лише для встановлення відповідальності боржника або звільнення його від відповідальності (див. наведений приклад про позичку і поклажу)Відшкодування збитків було можливе і за інших умов, зокрема: а) коли дійсно порушувались права (а не була лише спроба), причому протизаконно, бо хто здійснює своє право, той не шкодить; б) коли є причинний зв'язок між протиправними діями боржника і шкодою. Наприклад, власник закупив корм для своєї худоби у торговця, а той не доставив його в строк і худоба загинула з голоду. Торговець відповідатиме за невиконання зобов'язання, але не нестиме відповідальності за загибель худоби, бо тут немає причинного зв'язку між його діями та результатом цих дій - адже господар міг купити корм в іншому місці і не доводити свою худобу до загибелі.У римському праві відомі дві обставини звільнення боржника від відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язання: коли мав місце випадок (casus) чи непоборна сила (vis major). Випадок - це обставини, за яких без вини боржника неможливо виконати зобов'язання. Непоборна сила -це дія стихійних сил природи, яку не можна ні передбачити, ні відвернути. Але і в цих випадках були деякі відхилення. Зокрема, в разі односторонніх зобовя-зань, якщо предметом була індивідуально визначена річ, то боржник звільнявся від відповідальності. Якщо ж річ була родововизначена, то навіть випадок чи непереборна сила не звільняли боржника від відповідальності, бо римляни вважали, що рід не гине.На завершення слід відзначити, що розроблена римськими юристами теорія відповідальності за невиконання зобов'язання, а також інше протиправне учинення шкоди виявилася настільки життєстійкою, що збереглася в своїй основі і в наш час.

39. Правові засоби забезпечення виконання зобов'язань

Права та інтереси кредитора у разі невиконання боржником зобов’язання захищаються різними способами. Так, на боржника покладається відповідальність, на його майно звертається стягнення за допомогою державних органів тощо. Однак, ці засоби впливу на недобросовісного боржника не завжди виявляються дієвими, а отже, вимоги кредитора можуть залишитися без задоволення. Отже, ще в момент виникнення зобов’язання кредитор заінтересований у наданні йому гарантій виконання зобов’язання та можливості спонукати боржника до належного виконання зобов’язання під страхом невигідних для нього наслідків. Під гарантією зобов’язання розуміється будь-який засіб, що надається правом з метою посилити позиції кредитора, шляхом забезпечення його головним чином прямим або непрямим отриманням задоволення за його вимогою. Цієї цілі служать різні засоби, що забезпечують виконання зобов’язання. Римському праву були відомі наступні способи забезпечення виконання зобов’язання: порука (adpromissio); завдаток (arra); неустойка (stipulatio poenae); застава (fiducia; pignus; hypotheca).

Порука (adpromissio) – це договір, за яким третя особа (поручитель), в цілях забезпечення виконання зобов’язання, приймає на себе відповідальність перед кредитором за виконання зобов’язання боржника.

Порука являла собою особисту гарантію, що надавалася не самим боржником, а третьою особою (поручителем). Зобов’язання поручителя має акцесорний характер, тобто є додатковим до основного зобов’язання головного боржника. Саме тому порука не могла існувати після припинення основного зобов’язання, а борг поручителя не міг бути більшим ніж борг основного боржника. Поручитель зобов’язується у тієї же сумі, що й основний боржник, або у частині цієї суми.

У Римі порука була розповсюдженим способом забезпечення виконання зобов’язання, що обумовлювалося соціально-економічними умовами римського суспільства. Як правило, порука застосовувалася у випадках, коли основний боржник був нездатний забезпечити виконання зобов’язання власним майном, зокрема його заставою. Поручителем могла бути особа, яка здатна розпоряджатися належним їй майном і, як правило, досить заможна. Порука була поширеною у відносинах патронату, коли за виконання зобов’язання вільновідпущеником (клієнтом) поручався його колишній господар (патрон).

Порука здійснювалася у формі стимуляції (stipulatio).

У класичний період у разі невиконання основного зобов’язання боржником кредитор мав право обирати до кого звернутися з вимогою щодо його виконання. Отже, поручитель повинен був виконати зобов’язання навіть у разі відсутності попереднього звернення кредитора до основного боржника. Тільки в юстиніанівський період було встановлено субсидіарну (додаткову) відповідальність поручителя. Кредитор спершу мав вимагати задоволення своїх вимог від основного боржника і тільки у разі відмови останнього – звертатися до поручителя. Поручитель, якій виконав зобов’язання (сплатив борг), одержував право зворотної вимоги (регресу) до основного боржника.

Завдаток (arra) – це грошова сума або інша цінна річ, яку одна сторона (боржник) передає іншій стороні (кредитору) у момент укладення договору.

У класичну епоху завдаток виконував посвідчувальну функцію, тобто являвся доказом укладення між сторонами основного договору. Це не означало, що без передачі завдатку договір не міг існувати, але завдаток наглядно доводив, що договір був укладений. Отже, сторони не могли оспорювати факт наявності між ними договірного зобов’язання.

Хоча завдатком могло забезпечуватися виконання зобов’язань, що виникали з різних видів договорів, найбільше поширення він мав при укладені договору купівлі-продажу та найму.

За загальним правилом, при невиконанні основного договору завдаток повертався боржнику. Тільки у епоху Юстиніана завдаток набуває свою штрафну функцію. Доля завдатку у разі порушення основного зобов’язання залежала від того яка сторона його порушила. Так, якщо основний договір не виконував боржник (особа, яка передавала завдаток), то він втрачав завдаток на користь кредитора. Якщо ж від договору відмовлявся кредитор (особа, яка отримала завдаток), то він повертав боржнику подвійну суму завдатку. У разі нормального розвитку правовідносин (договір виконувався сторонами) сума завдатку зараховувалася у рахунок належного з боржника платежу.

Неустойка (stipulatio poenae)– це грошова сума, визначена в договорі, яку боржник зобов’язувався виплатити кредитору у разі невиконання або неналежного виконання основного зобов’язання.Зобов'язання про неустойку здійснювалося у формі стимуляції (stipulatio).У Давньому Римі неустойка не набула поширення, тому що кредитор не міг бути впевненим у сплаті неустойки боржником, якій був неспроможний здійснити основний платіж. Неустойкою здебільшого забезпечувалося виконання зобов’язання, яке не мало позовного захисту, зокрема, натурального зобов’язання (naturales). Тим самим, у разі порушення вказаного зобов’язання кредитор, хоча і не мав права на позов щодо основного зобов’язання, але міг вимагати сплати йому неустойки.

Вважається, що у разі порушення зобов’язання, забезпеченого неустойкою, кредитор мав право вимагати або відшкодування завданих йому збитків, або стягнення неустойки. І тільки у певних випадках, зокрема, якщо це було прямо передбачено в угоді про неустойку, кредитор вправі вимагати і відшкодування збитків, і сплати неустойки (кумулятивна неустойка).Застава – це спосіб забезпечення виконання зобов’язання, за яким встановляються речове право заставодержателя на предмет застави.

У разі невиконання зобов’язання, забезпеченого заставою, кредитор (заставодержатель) мав право задовольнити свої вимоги за рахунок речі – предмета застави. Порядок звернення стягнення на предмет застави залежав від її форми. Римському праву були відомі наступні форми застави: фідуція (fiducia); ручной заклад (pignus); іпотека (hypotheca) .