- •Предмет та система римського приватного права.
- •2.Історія римського приватного права.
- •3.Джерела римського приватного права.
- •4. Кодифікація Юстиніана як основне джерело римського приватного права.
- •5. Правоздатність та дієздатність (умови набуття, межі, припинення) за римським приватним правом. Інститут опіки та піклування у Давньому Римі .
- •6.Правовий статус римських громадян
- •7.Правовий статус латинів та перегринів
- •8.Правовий статус рабів
- •9.Правовий статус вільновідпущеників та колонів
- •10.Правовий статус юридичних осіб
- •11,12.Поняття та особливості римського приватного процесу
- •13.Поняття та види приватного позову у римському праві
- •15.Позовна давність
- •16. Поняття сімейного римського права. Агнатське та когнаське споріднення.
- •17.Поняття та види шлюбу
- •18.Правове регулювання відносин подружжя у римському приватному праві.
- •19.Правове регулювання відносин між батьками та дітьми
- •20.Поняття та види речей за римським приватним правом
- •21.Поняття і типи володіння
- •22.Захист володіння за римським правом
- •23.Види права власності у Давньому Римі: квіритська, боні тарна, провінційна, власність перегринів.
- •24. Поняття та зміст приватної власності у римському праві
- •25.Інститут спільної власності у римському приватному праві
- •26.Особливості набуття та втрати права власності
- •27.Основні засоби захисту права власності
- •28.Понятті і види права на чужі речі
- •29.Поняття сервітутів та їх класифікація
- •30. Види та особливості правового регулювання земельних сервітутів.
- •31.Види та особливості правового регулювання особистих сервітутів
- •32. Поняття та правове регулювання емфітевзису і суперфіцію. Їх відмінність від сервітутів.
- •33. Виникнення та припинення сервітутів. Захист сервітутного права.
- •34. Поняття зобов'язання та його роль у цивільному обігу Давнього Риму. Зобов'язальні відношення. Зміст зобов'язання.
- •35.Підстави виникнення та класифікація зобов'язань
- •36. Сторони в зобов'язанні у римському приватному праві
- •37.Поняття та порядок виконання зобов'язань
- •40. Припинення зобов'язань у римському приватному праві. Правова характеристика новації та взаємозаліку.
- •42 .Суттєві та додаткові елементи договору
- •43.Умови дійсності договорів у римському приватному праві. Форма договору та вимоги до неї.
- •44. Укладення договору
- •47. Літеральні договори у римському приватному праві: прибутково-видаткові книги, сінграфи, хірографи.
- •48. Реальні договори в римському приватному праві: договір позики, договір схову, закладний договір.
- •49. Консенсуальні контракти (consensu) – це контракти, для укладення яких достатньо було згоди сторін.
- •50. Безіменні договори у римському приватному праві: договір міни, оціночний договір.
- •51. Пакти у римському приватному праві. Їх основні види.
- •53. Деліктні зобов'язання
- •54. Квазіделіктні зобов'язання
- •55. Поняття та основні риси римського спадкового права.
- •56.Спадкування за заповітом
- •57. Спадкування за законом
- •58. Відкриття спадщини та прийняття спадщини
- •59.Поняття і види легатів. Поняття фідеїкомісу.
25.Інститут спільної власності у римському приватному праві
Як і інші права, власність на одну і ту ж річ могла належати декільком особам. У такому разі мова йшла про спільну власність, або “кондомініум”. Спочатку римські юристи, які визнавали виключний характер права власності, вважали неможливим наявність права власності у декількох суб'єктів на одну і ту ж річ. Та відповідні життєві події, що не залежать від волі людини (наприклад, при спільному спадкуванні), а також при виникненні товариських утворень, або коли особи, що не мали достатніх коштів для придбання певної речі, укладали між собою договір з метою набуття речі спільно, свідчили про виникнення такого положення, коли необхідно було визначати взаємні відносини осіб, кожна із яких претендувала на відповідну річ поряд з іншими особами. У таких випадках римляни, котрим не був відомий відповідний спеціальний юридичний термін, вели мову про спільну власність (communion) та річ, що перебуває у спільній власності (res communis).
Співвласникам належало право на сумісне володіння і користування річчю.
коли кілька осіб мали право власності на річ, яка матеріально подільна, але функціонально пов'язана (лат. communio pro diviso - спільне право на подільну річ), то кожний співвласник розпоряджався окремою власністю на відповідну частку речі (наприклад, права, які виникли в разі розділу попередньо єдиної земельної ділянки). Кожний співвласник мав право незалежно від інших відчужувати свою частку, а саме продати, обміняти, передати у спадщину, подарувати, обтяжити її узуфруктом, або здати під заставу, привласнити у відповідній частці плоди та відповідні надбання спільного раба (servus communis), тощо. Тобто, кожний співвласник міг вільно використовувати ті одноосібні дії, які відносились тільки до його частки права власності, а дії по юридичному розпорядженню всією річчю він міг зробити тільки за згодою всіх інших співвласників. Користуючись річчю, що знаходилась на праві спільної власності на підставі домовленості між співвласниками, або хоча і без неї, співвласникам заборонялось змінювати реальне економічне призначення речі. У противному випадку кожний із співвласників міг висунути відповідні заперечення (prohihitio) за допомогою республіканського магістрату до порушників права користування річчю.Розвинений індивідуалізм у суспільних відносинах римської держави сприяв боротьбі проти колективних форм власності, і як наслідок, в римському праві встановилось, що спільна власність – це не зовсім нормальні випадки (лат. communion est mater rixarum - спільність власності породжує распри). Тому римські юристи визначали тільки дві правомочності спільних власників: право заперечення, яке надається кожному із учасників відносно розпорядження річчю іншим співвласникам; право кожному із співвласників вимагати розділу спільної власності. В той же час римське право розсудливо не підтримувало розділу спільної власності. Разом з тим розділ спільної власності можливий був у добровільному та судовому порядку. Добровільний розділ здійснювався шляхом уступки права (in iure cessio) на частку одному із співвласників, або ж за допомогою відчуження речі третім особам.
Судовий поділ спільної власності проводився шляхом пред’явлення спеціального позову про поділ (actio communi dividundo) відповідно до процесуальної формули присудження (adiudicatio), за допомогою якої магістрат наділяв суддю відповідними повноваженнями для поділу майна.