- •Предмет та система римського приватного права.
- •2.Історія римського приватного права.
- •3.Джерела римського приватного права.
- •4. Кодифікація Юстиніана як основне джерело римського приватного права.
- •5. Правоздатність та дієздатність (умови набуття, межі, припинення) за римським приватним правом. Інститут опіки та піклування у Давньому Римі .
- •6.Правовий статус римських громадян
- •7.Правовий статус латинів та перегринів
- •8.Правовий статус рабів
- •9.Правовий статус вільновідпущеників та колонів
- •10.Правовий статус юридичних осіб
- •11,12.Поняття та особливості римського приватного процесу
- •13.Поняття та види приватного позову у римському праві
- •15.Позовна давність
- •16. Поняття сімейного римського права. Агнатське та когнаське споріднення.
- •17.Поняття та види шлюбу
- •18.Правове регулювання відносин подружжя у римському приватному праві.
- •19.Правове регулювання відносин між батьками та дітьми
- •20.Поняття та види речей за римським приватним правом
- •21.Поняття і типи володіння
- •22.Захист володіння за римським правом
- •23.Види права власності у Давньому Римі: квіритська, боні тарна, провінційна, власність перегринів.
- •24. Поняття та зміст приватної власності у римському праві
- •25.Інститут спільної власності у римському приватному праві
- •26.Особливості набуття та втрати права власності
- •27.Основні засоби захисту права власності
- •28.Понятті і види права на чужі речі
- •29.Поняття сервітутів та їх класифікація
- •30. Види та особливості правового регулювання земельних сервітутів.
- •31.Види та особливості правового регулювання особистих сервітутів
- •32. Поняття та правове регулювання емфітевзису і суперфіцію. Їх відмінність від сервітутів.
- •33. Виникнення та припинення сервітутів. Захист сервітутного права.
- •34. Поняття зобов'язання та його роль у цивільному обігу Давнього Риму. Зобов'язальні відношення. Зміст зобов'язання.
- •35.Підстави виникнення та класифікація зобов'язань
- •36. Сторони в зобов'язанні у римському приватному праві
- •37.Поняття та порядок виконання зобов'язань
- •40. Припинення зобов'язань у римському приватному праві. Правова характеристика новації та взаємозаліку.
- •42 .Суттєві та додаткові елементи договору
- •43.Умови дійсності договорів у римському приватному праві. Форма договору та вимоги до неї.
- •44. Укладення договору
- •47. Літеральні договори у римському приватному праві: прибутково-видаткові книги, сінграфи, хірографи.
- •48. Реальні договори в римському приватному праві: договір позики, договір схову, закладний договір.
- •49. Консенсуальні контракти (consensu) – це контракти, для укладення яких достатньо було згоди сторін.
- •50. Безіменні договори у римському приватному праві: договір міни, оціночний договір.
- •51. Пакти у римському приватному праві. Їх основні види.
- •53. Деліктні зобов'язання
- •54. Квазіделіктні зобов'язання
- •55. Поняття та основні риси римського спадкового права.
- •56.Спадкування за заповітом
- •57. Спадкування за законом
- •58. Відкриття спадщини та прийняття спадщини
- •59.Поняття і види легатів. Поняття фідеїкомісу.
19.Правове регулювання відносин між батьками та дітьми
Становище дітей по відношенню до батька було однаковим як у шлюбі cum manu, так і в sine manu. Діти завжди знаходилися під владою батька (in patria potestate). Існували наступні підставами встановлення батьківської влади над дітьми: народження в римському законному шлюбі; узаконення та усиновлення. Діти, народжені в конкубінаті, незаконному шлюбі, фактичному спільному проживанні своїх батьків не потрапляли під батьківську владу. Вони вважалися для батька чужими.
Мати дитини була завжди відома, незважаючи на наявність або відсутність шлюбу. Батьком дитини, народженою в шлюбі, вважався чоловік матері. Ця юридична презумпція не потребувала доказів.
Узаконення (legitimatio) – це визнання законними власних дітей, народжених поза шлюбом, та встановлення над ними батьківської влади. Узаконення здійснювалося: наступне укладенням шлюбу батьками позашлюбної дитини; надання імператорського дозволу – рескрипту на legitimatio; зарахування сина до членів муніципального сенату (курії) або видача доньки заміж за члена муніципального сенату.
Узаконення почало застосовуватися лише у періоду імперії.
Усиновлення – це встановлення батьківської влади над чужими дітьми.
У Римі існувало дві форми усиновлення: 1) арогація (arrogatio) – для повнолітніх та осіб з повною правоздатністю, тобто для усиновлення осіб свого права, 2) адопція (adoptio) – для усиновлення осіб чужого права, тобто тих що знаходилися під владою pater familias.
Для здійснення арогації скликалися куріатні збори, і верховний жрець вносив пропозицію співродичам ухвалити рішення про встановлення батьківської влади однієї особи над другою. Таким чином вільна особа перетворювалася у підвладного.
Адопція стала застосовуватися для підвладних осіб, які намагалися перейти в іншу сім’ю, для неповнолітніх осіб та жінок, позбавлених права участі в куріатних зборах. Адопція відбувалася здійснювалася шляхом виконання правила Законів ХІІ таблиць о тричі здійсненій манціпації (mancipatio).
Для усиновлення необхідно було дотримуватися наступних вимог: 1) усиновлювачем міг бути тільки чоловік (жінка могла усиновлювати тільки у певних випадках, зокрема, якщо вона втратила дитину); 2) усиновлювач повинен бути самостійним, тобто правоздатним; 3) різниця у віці між усиновлювачем та усиновленим мала бути не менше 18 років.
Для арогації додатково вимагалося проведення магістратом розслідування обставин справи для з’ясування позитивних наслідків усиновлення для усиновленого.
Батьківська влада припинялася внаслідок: смерті pater familias або підвладного; втрати волі або громадянства pater familias або підвладним; позбавлення pater familias батьківської влади за те, що він залишив підвладного без допомоги; набуття підвладним деяких почесних звань; звільнення з-під батьківської влади за волею pater familias (emancipatio).
Еманципація (emancipatio) – це звільнення підвладного сина за волею pater familias.
У найдавніші часи батьківська влада над дітьми була безмежною. Рater familias мав право на життя та смерть своїх дітей, право на їх продаж, застосування до них будь-яких покарань. Згодом батьківська влада обмежується. Особисті відносини між батьками та дітьми врешті решт звелися до права батька застосовувати міри покарання дітей, до обов’язку дітей виказувати повагу батькам, у зв’язку з чим діти не мали права пред’являти позови до батьків, які принижують честь та гідність останніх, не мали права укладати шлюб без згоди батьків і т.п. Батько мав право на позов до будь-якої третьої особи про витребування підвладного.
У майновій сфері зміни були менш значними. З часом дорослі сини набувають права вимагати поділу сімейного майна або виділу з нього окремої частки. Для ведення господарства діти наділялися певним майном батька – пекулієм (peculium). Все, одержане синами в результаті управління peculium належало pater familias.
Що стосується правовідносин матері та дітей, то в жодному з римських шлюбів мати не мала влади над дітьми. Поступово, з лібералізацією жіночого правового статусу, мати набула право на спільне проживання з дітьми, які знаходилися під опікою або були залишені їй після розлучення.