53. Деліктні зобов'язання

Делікт (delictum) означає неправомірну дію; безчесний, аморальний поступок; злочин. Тобто тлумачення делікту пов'язується не тільки з правопорушенням в буквальному розумінні цього слова, але й з аморальністю поведінки певної особи. Деколи суть поняття делікт розглядається в широкому і вузькому розумінні цього слова. У широкому розумінні делікт розглядається як “правопорушення, проступок”, а у вузькому – як “суперечлива нормам цивільного законодавства дія, за яку передбачена кара у формі матеріальної (майнової) відповідальності, що є підставою відшкодування завданої деліктом шкоди”.

В доктрині римського права категорія делікт ототожнюється з правопорушенням.

Синтезуючи наведене, можна сказати, що делікт (delictum) - це протиправна дія, внаслідок якої завдається шкода, що не пов’язана з невиконанням правопорушником належного з нього зобов’язання. Тому в таких словосполученнях, як: “деліктні зобов’язання”, “зобов’язання із делікту” чи “зобов’язання із правопорушення” мається на увазі одне й те саме.

У порівнянні з договірними зобов’язаннями, деліктним зобов’язанням притаманною була низка особливостей. Наприклад, на відміну від зобов’язань із договорів, деліктні не завжди переходили у спадщину. Спадкоємці не відповідали за деліктами спадкодавця, якщо від делікту вони не набували певної вигоди. Якщо у договірному зобов’язанні брало участь кілька осіб на тій чи іншій стороні, то сума вимоги чи боргу або поділялась між ними на частки, або встановлювалося солідарне зобов’язання. В зобов’язаннях із деліктів штрафна відповідальність часто покладалася на кожного із порушників, і не у відповідних частках та не за правилами солідарної відповідальності, а за принципом кумуляції, внаслідок якої розмір стягнення, так би мовити, помножувався на кількість порушників. Не завжди співпадала і дієздатність, необхідна до вступу в договірне зобов’язання, зі здатністю відповідати за делікти. Якщо неповнолітні не володіли здатністю укладати договори, то за делікти вони відповідали.

Елементами приватного делікту визнавалися: 1) об’єктивна шкода, завдана протиправною дією однієї особи іншій; 2) будь-яка форма вини особи, яка вчинила протизаконну дію; 3) визнання об’єктивним правом даної дії деліктом, тобто визначення приватноправових наслідків даної дії, які застосовувалися у порядку цивільного процесу.

Класифікуючи зобов’язання із деліктів необхідно враховувати, що римською юриспруденцією і писаним правом делікти поділялись на дві групи: делікти публічні (delicta publica) і делікти приватні (delicta privata).

Публічними деліктами визнавалися правопорушення, які посягали на публічні інтереси. Це такі, як, наприклад, злочини проти народу та його безпеки. Що ж стосується приватних деліктів, то їх суть полягає у їхній спрямованості на захист інтересів приватних осіб, які потерпіли від правопорушення і на користь яких здійснювалися відповідні майнові стягнення з порушника. Як різновид приватних деліктів, класичне римське право injuria розглядало як будь-яке фізичне ушкодження, завдане окремій фізичній особі (каліцтво, наклеп тощо). Висловлюючись мовою сучасного права континентальної Європи, у тому числі мовою сучасного вітчизняного приватного (цивільного) права, терміном injuria позначалася будь-яка завдана потерпілому моральна шкода, тобто правопорушення, вчинене проти особистих немайнових прав особистості. На відміну від особистої образи (injuria), римська юриспруденція розглядала крадіжку (furtum) як делікт, пов’язаний з протиправним посяганням на чужий майновий інтерес. Преторським правом був сконструйований також делікт під назвою fraus creditorum (обман кредиторів, шахрайський умисел, шахрайське завдання шкоди іншій особі - кредиторові). Поява делікту, пов’язаного з обманом кредиторів обумовлювалася тим, що, коли проти несправного боржника застосовувалося стягнення на його майно, виникала небезпека вчинення боржником відчуження майна (наприклад, дарування) з метою зменшення розміру примусових платежів, належних первісним кредиторам.