49. Консенсуальні контракти (consensu) – це контракти, для укладення яких достатньо було згоди сторін.

Римське право розрізняло чотири види консенсуальних контрактів: купівлю-продаж, найм, доручення, товариство.

Договір купівлі-продажу (emptio-venditio) – це договір, за яким продавець (venditor) зобов’язується передати покупцю річ (res) чи товар (merx), а покупець (emptor) зобов’язується прийняти річ чи товар і сплатити обумовлену вартість (pretium). Предметом договору могли бути як тілесні, так і безтілесні речі (наприклад, право на спадщину, сервітут). Так, при купівлі сервітуту продавець брав на себе обов’язок допустити виникнення сервітутного права на стороні набувача. Що стосується тілесних речей, то головне, щоб річ не була виключена з обороту і була індивідуально визначена або конкретизована мірою, вагою чи кількістю, а також якістю.

Ціна (pretium) вважалася узгодженою, якщо вона була, по-перше, визначеною (certum); по-друге, реальною (verum); по-третє, вираженою в грошах (in pecunia numerata).

Сторони могли укласти спеціальну угоду (pactum displicentae), згідно з якою покупець, якщо куплена річ з якихось причин йому не підходила, мав право на протязі обумовленого строку розірвати договір з поверненням сторонами одна одній всього виконаного.

Сторони могли включити в договір додаткову умову (additio in diem) про право продавця протягом обумовленого строку розірвати договір з поновленням попереднього положення, якщо йому вдалося знайти більш вигідного покупця.

Договір найму (locatio conductio) – це договір, за яким наймодавець зобов’язується передати майно в користування, виконати певну роботу чи надати послугу, а наймач зобов’язується оплатити за це.

Як бачимо, у римському праві найм охоплював досить широке коло відносин по відплатному користуванню речами, виконанню робіт та наданню послуг.

Розрізняли три види найму:

найм речі (locatio rei) – це надання у відплатне користування речі (в тому числі житла);

найм роботи (locatio conductio operis) – це різновид договору найму, за яким контрагент за обумовлену працю зобов’язувався не просто виконати будь-яку роботу, а в результаті виконання отриманого замовлення досягти заздалегідь обумовлений замовником результат. Це прототип договору підряду, який включав також перевезення;

найм робочої сили (locatio conductio operarum) або найм послуг – це різновид договору найму, за яким продавець зобов’язується за обумовлену плату надати здатність до праці для використання в певних цілях, а наймач (роботодавець) зобов’язується використовувати її та оплачувати робочий час. Вважається прототипом трудового договору, .

Сторонами договору найму були наймодавець (locator) та наймач (conductor).

Договір найму вважався укладеним, якщо сторони досягли згоди стосовно предмета найму і найомної плати (merces).

Договір доручення (mandatum) – це договір, відповідно до якого одна сторона – довіритель (mandans) доручав зробити що-небудь в своїх інтересах іншій особі – повіреному (mandator), яка зобов’язувалася вчинити ці дії безвідплатно.

Характерною рисою господарського життя Давнього Риму було те, що господар особисто вів справи по управлінню своїм господарством, і лише в окремих випадках (наприклад, у випадку поїздки в іншу місцевість) виникала потреба попросити близьку особу замінити його. Такі відносини оформлялися у вигляді договору доручення.

Договір доручення конструювався як безвідплатний. Обумовлено це тим, що при його укладенні учасники виходили зі суспільного обов’язку і дружби, які на думку римлян несумісні з винагородою. Якщо за вчинені дії особа отримувала винагороду (merces), то мав місце не договір доручення, а договір найму (locatio conductio) (G. 3. 162). Тому наявність чи відсутність оплати була одним з критеріїв розмежування договорів доручення і найму.

Договір товариства (societas) – це договір, відповідно до якого кілька осіб поєднують свої вклади для досягнення спільної мети (наприклад, побудувати будинок, спільно вести торгівлю тощо).

Розрізняли чотири види товариств (і відповідно договорів товариства):

1) товариство всього майна (societas omnium bonorum) – виникало між членами сім’ї, які спільно отримали спадщину і домовилися зберегти сімейну спільність;

2) доходне товариство (societas quaestus) – виникало між особами, які поєднували частину свого майна у вигляді внесків з метою отримання в майбутньому спільних доходів;

3) товариство якої-небудь справи (societas alicujus negotiationis) – створювалося з метою спільного здійснення певного виду діяльності шляхом поєднання особами необхідного для цього майна;

4) товариство однієї речі або однієї справи (societas unius rei) – виникало при поєднанні осіб для спільного користування однією річчю (землею, рабом) або для здійснення разового заходу (наприклад, торгового рейсу).

Оскільки договір товариства первісно виник на базі родинних зв’язків, то для нього характерний довірчий характер відносин. Укладаючи його, учасники розраховували на взаємну підтримку та допомогу в досягненні спільної мети. Тому римські юристи визначали товариство як своєрідне братерське об’єднання осіб.

Договір вважався укладеним з моменту досягнення згоди про спільну мету і розмір вкладів кожного з учасників. Само собою зрозуміло, що неприпустимо товариство для здійснення недозволеної або аморальної мети, тобто не може бути товариства для досягнення нечесних цілей (D. 17.2.57). Вклади могли бути рівними або нерівними; у вигляді грошей, майна чи послуг вкладника. Після укладення договору особи набували рівних прав і обов’язків по управлінню спільними справами. Однак вони могли поручити ведення справ одному з товаришів. Договір товариства припинявся з різних підстав: по-перше, у випадку смерті одного із учасників, якщо інші не уклали спеціальну угоду про продовження дії договору; по-друге, в результаті досягнення поставленої спільної мети, неможливості її досягнення або загибелі спільного майна; по-третє, у випадку відсутності довіри і згоди всіх учасників на продовження спільної справи у зв’язку з чим хтось із них вимагає припинення товариства; однак якщо така відмова необґрунтована або недобросовісна, то це можливо при умові відшкодування заподіяних цим збитків іншим особам; по-четверте, за позовом любого з товаришів у випадку відмови інших учасників припинити договір.