47. Літеральні договори у римському приватному праві: прибутково-видаткові книги, сінграфи, хірографи.

Юридична природа літеральних контрактів полягала в тому, що зобов'я­зання виникають у цьому випадку не з простої згоди сторін, а з письмової форми, якої воно мало набути.Римському праву періоду республіки і класичних юристів таке літеральне зобовязання відоме у вигляді книжкового боргу. В цілому суть цієї форми по­лягала ось у чому. На підставі торгових зв'язків товари одного контрагента більш-менш систематично направлялися іншому, а також у зворотному на­прямі. Кожна з цих операцій записувалася її учасниками в спеціальній книзі прибутків і видатків. Зрозуміло, що кредитор робив записи у своїй книзі в графі "Видатки", а боржник - у графі "Прибутки", і що такий запис робили на підставі відповідної згоди сторін, бо інакше договору не могло бути, а самозапис засв­ідчував лише те, що надходило або відправлялось на виконання укладеного договору.Проте запис кредитора у графі "Видатки" міг бути одностороннім, без ма­теріальної основи договору. Крім того, цей запис був зроблений на підставі вже існуючого договору, укладеного іншим способом. І це не забезпечувало боржника від подвійного стягнення як за поперднім договором, так і за офор­мленим у книзі. Отже, така форма договорів не гарантувала від зловживань з боку недобросовісних кредиторів, а тому вона вже на початку класичного пе­ріоду поступово втрачає своє значення. З втратою значення прибутково-видаткових книг припинилася і практика старих літеральних кон­трактів. У той час як в обороті між римськими громадянами вживалися названі книжкові операції, в обороті між перегринами досить поширеними були пись­мові зобов'язання іншого роду. Це, зокрема, запозичені з грецької практики боргові документи, так звані синграфи і хірографи, які згодом були поширені і на відносини між римськими громадянами.Синграфи -«це двосторонній письмовий документ, який фіксував факт пе­редачі кредитором певної суми грошей боржнику, скріплювався підписами і печатками як кредитора, так і боржника, а також підписами свідків. Усе це свідчить про те, що процедура складання синграфа була досить складною. Тут крім наявності свідків оголошувався зміст договору, що не завжди було бажа­ним. Тому в імператорський період синграф поступово втрачає своє значення і натомість приходить хірограф.Хірограф - це односторонній документ, укладений самим боржником від власного імені, без свідків і ним же підписаний.Отже, замість книг прибутків і видатків літеральні контракти почали офор­млятися простою розпискою.

48. Реальні договори в римському приватному праві: договір позики, договір схову, закладний договір.

. До реальної групи контрактів римське приватне право відносило чотири контракти: позику, позичку, схов, заставу.Нагадаємо, що реальні контракти набували юридичної чинності в момент фактичної передачі речі, без якої договора взагалі не виникало. Предметом цього договору була саме передача речей однією особою іншій. Матеріальною підставою могли бути: позика, тимчасове користування, збереження, застава. Як і в усіх договорах, фактичній передачі передувала усна угода сторін про укладення договору, але без фактичної передачі ця угода юридичних наслідків не мала. Отже, для виникнення реального договору слід було здійснити дві дії в сукупності: досягнути угоди і передати річ. Здійснення однієї з них до виникнення договору не призводило. Перелік реальних контрактів був вичерпним і не міг бути змінений угодою сторін.Позика— найдавніший вид реальних договорів, які були різновидністю кредиту. Кредиторами за договором позики, як правило, були люди заможні. Боржниками, навпаки, майже завжди виступали представники найбідніших кіл вільного населення. Це відображалося в договорі.Договір позики — це реальний контракт, за яким одна сторона — позикодавець — передає іншій стороні — позичальнику — певну суму грошей або яку-небудь кількість родових речей у власність. Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцю таку суму грошей або таку саму кількість родових речей за спливом строку договоруПредметом договору позики були гроші чи інші речі, що визначалися родовими ознаками (зерно, вино, масло тощо). які називалися валютою позики. Оскільки ці речі споживні, звичайно поверненню підлягали не ті, що передавалися в позику, а інші, такі самі, тієї ж кількості та якості. Іншого уявити не можна, адже за договором позики боржник одержував речі не для тимчасового користування, а щоб ними скористатися, спожити, витратити, розпорядитися. Отже, предметом договору позики були речі взаємозамінні, що вимірювалися кількістю, масою чи іншою мірою. Речі, що становили предмет договору позики, ставали власністю боржника, який був їх необмеженим володарем і розпорядником. Адже, гроші позичають для того, щоб ними можна було розпорядитися. А це підвладно тільки власнику. Внаслідок цього договір позики передбачав перехід речей у власність боржника, що породжувало ще одну особливість такого договору — оскільки боржник ставав власником позичених речей, отже, за загальним правилом він ніс ризик їхньої випадкової втрати. Тобто збитки від втрати предмета договору падали на боржника, навіть якщо загибель речей сталася не з його вини.Договір позики — суворо односторонній договір. За ним кредитор-позикодавець має право тільки вимагати повернення боргу, не несучи ніяких обов'язків, а боржник-пози-чальник несе тільки обов'язок повернути борг, не маючи ніяких прав.Визначення строку в договорі не обов'язкове. Він може бути зазначений, однак може бути і не визначений. Якщо договір позики строковий (тобто визначено строк його виконання), боржник зобов'язаний повернути борг за спли-врм строку, а якщо безстроковий (без визначення строку виконання) — за першою вимогою кредитораДоговір позики може бути оплатним і безоплатним контрактом, тобто позика могла бути процентною чи безпроцентною. Оплатний договір — якщо за передані в позику гроші боржник повинен оплачувати проценти. У процентній позиці їхній розмір був різний — від 1 % на місяць до 6—8% на рік. Нарахування процентів на проценти не допускалося. Виплата процентів була необов'язковою умовою в договорі позики. Мали місце й безоплатні, тобто безпроцентні позики. Як було зазначено, договір позики оформлявся борговою розпискою — хіро-графом. Були випадки, коли боржник, який видав кредитору розписку в одержанні позики, насправді грошей не одержував. Наявність розписки в руках кредитора полегшувало його становище. Хірограф засвідчував факт укладення договору. Боржнику ж довести безвалютність позики було непросто.Боржник, по суті, не мав змоги довести безвалютність позики, якщо його розписка була на руках у кредитора. При закладанні позову кредитора до боржника про повернення боргу останній висував заперечення проти його позову на підставі безвалютності позики Кредитор зобов'язаний був довести обгрунтованість своїх вимог, тобто факт платежу валюти Позичка —різновидність найму речей, а сучасна позичка є різновидом позики, кредиту Цю відмінність варто мати на увазі, розглядаючи договір позич ки за римським приватним правомДоговір позички — реальний контракт, за яким одна сторона передає іншій особі індивідуально-визначену річ в тимчасове і безплатне користування За спливом строку договору позичальник зобов я-зується повернути ту ж саму річ у повній цілості.Виходячи з наведеного визначення, бачимо, що предметом договору позички може бути тільки індивідуально-визначена річ — конкретний кінь, раб тощо. Оскільки за спливом строку користування поверненню підлягає та ж сама річ, яка була передана позичальнику, зрозуміло, що вона не може бути споживною і замінимою. Спірним було питання про те, чи може бути предметом договору нерухома річ (наприклад, земля). Наявні джерела містять різні відомості з цього приводу — одні вважали, що нерухомі речі можуть бути предметом договору позички, інші схилялися до протилежної думки.За договором позички річ передавалася в тимчасове і безплатне користування, тобто за користування річчю позичальник не зобов'язаний яким-небудь чином винагороджувати позичкодавця.Якщо пошкодження чи загибель речі сталося не тільки з умислу чи грубої необережності, а й через легку необачність, він зобов'язаний був відшкодувати заподіяні речі збитки.Позичальник за договором позичок повинен використовувати річ відповідно до її господарського призначення, проявляючи піклування доброго господаря. Адже він одержав її у безплатне користування. Якщо ушкодження чи загибель речі сталися не з вини позичальника, тобто випадково, він звільнявся від відповідальності. Оскільки в договорі позички річ передається у тимчасове користування, а не у власність, право власності залишається в позичкодавця, отже, він несе і ризик випадкової загибелі речі.Договір позички не є суворо одностороннім, як позика. Він може бути одностороннім і двостороннімПрава і обов'язки позичкодавця. Основне право позичкодавця — вимагати повернення своєї речі відразу після закінчення строку договору. Крім того, він має право витребувати відшкодування збитків, заподіяних речі з вини позичальника. Договір позички приносить вигоду тільки одній стороні — позичальнику.Права і обоє 'язки позичальника. В кожному договорі праву однієї сторони відповідають обов'язки другої сторони Тому можна сказати, що в договорі позички права і обов'язки позичальника обумовлені правами і обов'язками позичкодавця.Неважко помітити, що права і обов'язки сторін в договорі позички не еквівалентні. Обов'язок позичальника може наступити тільки випадково. Отже, основний тягар лежить на позичкодавці.Позичка і позика — ці два реальних контракти, які мають багато спільного, але містять такі принципові відмінності:ПозикаПредмет договору — речі родовіРечі передаються у власність позичальникаРизик випадкової загибелі речі несе позичальникПозичальник зобов'язаний повернути таку саму кількість таких самих речей, але не тих самих Позика — договір суворо одностороннійПозика може бути оплатним і безоплатним договоромПозичкаПредмет — речі індивідуально-визначеніРечі передаються в тимчасове користуванняРизик випадкової загибелі речі несе позичкодавецьПозичальник зобов'язаний повернути ту ж саму річ і в такому ж самому станіПозичка може бути одно- і двосторонньоюПозичка завжди безоплатний договірДоговір схову широко поширений реальний контракт, ретельно розроблений римськими юристами, відшліфований преторською і судовою практикою.Договір схову, або поклажі, — це реальний контракт, за яким одна сторона — поклажодавець, депонент — передає іншій стороні — хранителю, депозітарію — індивідуально-визначену річ на схов, зберігання.Права і обов'язки сторін. Договір схову був безоплатним договором, що позначилося на правах і обов'язках сторін. Основне право поклажодавця полягало у вимозі повернути за спливом строку річ у повній цілості з усім приростом. Йому ж належало право вимагати відшкодування збитків, заподіяних речі.Права хранителя не еквівалентні його обов'язкам. Вони значно менші і при цьому можуть виникати, але їх може і не бути Основний обов'язок хранителя — дбайливо і надійно зберігати передану йому річ. Користуватися нею він не має права, бо є тільки держателем, а не володільцем, який зобов'язаний за спливом строку схову повернути ту саму річ і в такому ж самому стані.Хранитель повинен здійснювати зберігання особисто. Тільки у виняткових випадках він може передати схов іншим особам, але під особисту відповідальність.Договір схову може бути укладений на визначений і на невизначений строки.Різновиди договору схову.Часом договір схову укладали за яких-небудь незвичайних обставин (наприклад, пожежа, землетрус, повінь). Укладаючи договір за нормальних умов, поклажодавець мав можливість вибрати надійного хранителя, як правило, це був вірний друг або родич. Договір був безплатним і брати на себе зберігання чужої речі погоджувалися лише ті особи, які знаходилися в близьких стосунках з поклажодавцем, що користувалися його довірою. Якщо ж за таких обставин хранитель допускав необачність в зберіганні, що призводило до ушкодження чи загибелі речі, в цьому був винен і сам поклажодавець, який припустився помилки, необачності у виборі хранителя і вже тому поділивший його вину. За екстремальних умов поклажодавець був позбавлений можливості свободи вибору. Укладений за таких умов договір почали називати нещасною поклажею Преторська практика виділила такі договори в окрему групу і встановила підвищену відповідальність хранителя за цілісність.До цієї групи належали договори, укладені під час бунту, пожежі, землетрусу тощо.Ще одна різновидність договору схову, або поклажі, становила незвичайна, ненормальна поклажа.Предметом звичайного договору схову, як відомо,були індивідуально-визнані речі. Однак інколи виникала необхідність передати на схов речі, що визначалися родовими.Якщо родові речі при цьому були яким-небудь чином індивідуалізовані,це був звичайний договір схову, В такому разі речі поклажодавця переходили у власність хранителя, який за спливом строку договору був зобов'язаний повернути не ті самі речі, а таку ж саму кількість таких самих речей. Такий договір був подібний договору позики, проте відрізнявся каузою. У договорі позики мета — задовольнити потреби позичальника, в договорі схову — поклажодавця.Секвестр, або секвастрація, — особливий вид поклажі Кілька осіб передавали на зберігання яку-небудь річ на підставі певної умови. Сторони, що не довіряли одна одній, могли передати спірну річ на схов обраній ними третій нейтральній особі до розв'язування спору, аби потім передати її особі, що була визначена її власником.Договір застави укладався у випадках, коли застава супроводжувалася передачею речі заставодержцю. Ранні форми римської застави — фідуціарна угода і ручний заклад — полягали саме в передачі предмета застави іншій стороні Тоді заставне право на річ боржника встановлювалося засобом договору застави, що визначав правове положення сторін Так, при фідуціарній угоді обов'язок заставодержця повернути заставу боржнику після погашення ним зобов'язань спочатку носив тільки моральний характер. При ручній заставі заставодержець мав і певні обов'язки. Він повинен був ставитися до предмета застави турботливо, як добрий господар, і повернути річ після погашення зобов'язання. Обов'язок у заставодавця виникав тоді, коли він передавав у заставу річ, яка могла завдати майнової шкоди заставодержцю. Тоді він був зобов'язаний відшкодувати заподіяні збитки.