2.1. Поняття і структура ринку банківських послуг

Ринок банківських послуг є однією із важливих і невід'ємних складових сучасної ринкової економки. Тому сьогодні зростає інтерес до різних аспектів діяльності банків та методів управління ними. Банки поступово перетворилися у основних посередників у перерозподілі капіталів, у забезпеченні безперервності процесу економічного відтворення. Умови зростаючої конкуренції і комерціалізації діяльності диктують необхідність реорганізації структур, розробки гнучких ринкових стратегій, проведення сегментації ринку банківських послуг, розвитку нових його сегментів, послуг та методів обслуговування.

Процес формування ринкових відносин в економіці України поступово виявляє значне зростання попиту на послуги установ кредитної системи як з боку суб'єктів підприємницької діяльності, так і з боку фізичних осіб. Сучасні особливості організації бізнесу визначають потреби підприємців не лише у традиційному кредитно-розрахунковому банківському обслуговуванні, а й у значно ширшому спектрі різноманітних послуг комерційних банків, спроможних забезпечити оптимальні умови для ефективного прибуткового господарювання своїх клієнтів. Щодо самих банківських установ, то потреба у розширенні діапазону їхніх операцій об'єктивно випливає з умов конкурентного середовища, яке складається на вітчизняному ринку. Крім того, в умовах кризових явищ в економіці країни, нестабільності виробництва, інфляції, традиційні кредитні операції банків неспроможні забезпечити їм належний рівень прибутковості, що поглиблює, тенденції, до універсалізації банківської справи та створення повноцінного ринку банківських послуг, як специфічної сфери ринкових відносин, що забезпечує попит і пропозицію на послуги банків з метою задоволення потреб клієнтів.

Отже, ринок банківських послуг - це специфічна сфера економічних відносин, функцією яких є балансування попиту і пропозиції на банківські продукти. Функціонування ринку банківських послуг має свої особливості, серед яких можуть бути виділені:

тісне поєднання державного і ринкового регулювання з метою підтримки його стабільності;

регулювання і регламентація відносин на ринку нормами міжнародного права і внутрішнім законодавством;

прозорість інформації про стан ринку та його учасників;

необмежена кількість учасників ринку;

широкий асортимент і диверсифікація банківських продуктів.

Інфраструктура ринку банківських послуг - це сукупність організаційно - правових форм, які обслуговують формування попиту і пропозиції, купівлю-продаж банківських послуг через кредитно -фінансові інститути. Основними складовими елементами інфраструктури ринку банківських послуг є центральні і комерційні банки, небанківські кредитно-фінансові інститути, інформаційні технології і засоби зв'язку, консалтингові компанії, офшорні зони тощо.

Ринок банківських послуг може бути класифікований за певними ознаками. З точки зору інституційної структури він представляє собою сукупність носіїв попиту і пропозиції, які взаємодіють між собою. Носіями пропозиції виступають комерційні банки та інші економічні суб'єкти, яким згідно чинного законодавства дозволяється надання фінансових послуг банківського характеру. Носіями попиту є вся сукупність юридичних і фізичних осіб.

З точки зору продуктової структури ринок банківських послуг являє собою сукупність пропонованих для продажу банківських послуг. Це обумовлює виділення у його структурі певних сегментів, що відповідають окремим групам банківських продуктів;

ринок кредитних послуг;

ринок інвестиційних послуг;

ринок розрахунково-касових послуг;

ринок депозитних послуг та інших.

За географічним охопленням можуть бути виділені локальні, регіональні, загальнонаціональні і міжнародні ринки. Локальний ринок формується у межах міста або району. Регіональні ринки охоплюють територію однієї або кількох суміжних областей. Загальнонаціональний ринок банківських послуг функціонує в межах окремої національної економіки. Міжнародні ринки банківських послуг представленні як глобальним загальносвітовим ринком, так і ринками банківських послуг на рівні окремих міждержавних об'єднань.

За перспективами розвитку можна класифікувати такі основні ринки банківських послуг:

безперспективний ринок, операції на якому необхідно припинити;

основний ринок, на якому реалізується переважний обсяг банківських продуктів;

додатковий ринок (на якому може бути реалізований незначний обсяг продукту);

зростаючий ринок, що характеризується достатньо високими темпами нарощування збуту банківських послуг;

потенційний ринок, який має перспективи росту, але потребує для цього певних ресурсів і зусиль (модифікація продукту, розширення збутової мережі, заходи стимулювання збуту тощо);

непостійний    ринок,    який    характеризується    значними перепадами в обсягах збуту.

За типами споживачів банківських послуг виділяють:

ринок суб'єктів господарювання (корпоративний ринок);

ринок фізичних осіб (домогосподарств);

урядовий ринок;

ринок фінансового-кредитних інститутів.

Постійних клієнтів. Ця група клієнтів характеризується наявністю банківського рахунку й довгострокових взаємовідносин з банком. Як правило, клієнти зорієнтовані на одержання всіх послуг тільки в одному банку.

Випадкових (разових, імпульсних) клієнтів. Випадкові клієнти не заінтересовані в довгострокових відносинах з конкретним банком. Вони готові скористатися його послугами з метою короткострокової (разової) вигоди чи в результаті непередбачених випадків.

Нових (потенційних клієнтів). Нові клієнти - це потенціал росту і розвитку банку. Намір потенційних клієнтів одержувати користь від діяльності банку, може виявлятись як в явній, так і прихованій (латентній) формі. Явна форма виражається в тому що клієнт усвідомивши необхідність задоволення своїх потреб, сам проявляє ініціативу  в  пошуку  необхідної  йому  послуги.  Латентна  форма виражається в тому, що банк формує у потенційного клієнта поняття про  необхідність  задоволення  його  потреб  з допомогою  саме банківських послуг. Перехід потенційних клієнтів в постійних дозволяє, по-перше,    підвищити    рівень    доходів    банку,    а    по-друге, диверсифікувати його діяльність.

§ 2. Поняття та види кредиту. Кредитний договір У юридичній літературі під кредитними правовідносинами розуміють всі кредитні відносини, що виникають при наданні (передачі, використанні і поверненні) грошових коштів або інших речей, визначених родовими ознаками, на умовах повернення. Стаття 1 Закону України "Про банки і банківську діяльність" визначає банківський кредит як будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми. Положенням про кредитування, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 28 вересня 1995 р. № 246, кредит визначається як позичковий капітал банку у грошовій формі, що передається у тимчасове користування на умовах забезпеченості повернення, строковості, платності та цільового характеру використання. Кредитна операція - це договір щодо надання кредиту, який супроводжується записами за банківськими рахунками, з відповідним відображенням у балансах кредитора та позичальника. Відповідно до статей 47 і 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" до кредитних належать такі операції: - розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик; - організація купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів; - здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг); - надання гарантій і поручительств та інших зобов'язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі; - придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг); - лізинг. Суб'єкти господарської діяльності можуть використовувати такі форми кредиту: банківський, комерційний, лізинговий, іпотечний, бланковий, консорціумний. Банківський кредит надається суб'єктам кредитування усіх форм власності у тимчасове користування на умовах, передбачених кредитним договором. Кредити, які надаються банками, поділяються: за строками користування на: а) короткострокові - до 1 року; можуть надаватися банками у разі тимчасових фінансових труднощів, що виникають у зв'язку з витратами виробництва та обігу, не забезпечених надходженням коштів у відповідному періоді; б) середньострокові - до 3 років; можуть надаватися на оплату обладнання, поточні витрати, на фінансування капітальних вкладень; в) довгострокові - понад 3 роки; можуть надаватися для формування основних фондів. Об'єктами кредитування можуть бути капітальні витрати на реконструкцію, модернізацію та розширення вже діючих основних фондів, на нове будівництво, на приватизацію та ін.; за забезпеченням на: а) забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінними паперами); б) гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи); в) з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво страхової організації); г) незабезпечені (бланкові); за ступенем ризику на: а) стандартні кредити; б) кредити з підвищеним ризиком; за методами надання на: а) кредити, що надаються у разовому порядку; б) кредити, що надаються відповідно до кредитної лінії. Під кредитною лінією розуміється згода банку-кредитора надати кредит у майбутньому в розмірах, які не перевищують заздалегідь обумовлені розміри за певний проміжок часу без проведення додаткових спеціальних переговорів; в) гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надання, за потребою, із стягненням комісії за зобов'язання); за строками погашення на: а) кредити, що погашаються водночас; б) кредити, що погашаються у розстрочку; в) кредити, що погашаються достроково (на вимогу кредитора або за заявою позичальника); г) кредити, що погашаються з регресією платежів; д) кредити, що погашаються після обумовленого періоду (місяця, кварталу). Процес банківського кредитування здійснюється на принципах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільової спрямованості. Принцип забезпеченості кредиту передбачає наявність у банку права для захисту своїх інтересів, недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність позичальника. Принципи повернення, строковості та платності означають, що кредит має бути повернений позичальником банкові у визначений у кредитному договорі строк з відповідною платою за його користування. Цільовий характер використання передбачає вкладення позичкових коштів з конкретною метою, визначеною кредитним договором. Комерційний кредит є товарною формою кредиту, яка визначає відносини з питань перерозподілу матеріальних фондів і характеризує кредитну угоду між двома суб'єктами господарської діяльності. Учасники кредитних відносин при комерційному кредиті регулюють свої стосунки і можуть використовувати платіжні засоби у вигляді векселів. Погашення комерційного кредиту може здійснюватися шляхом: оплати боржником за векселем; передачі векселя відповідно до чинного законодавства іншій юридичній особі (крім банків та інших кредитних установ); переоформлення комерційного кредиту на банківський. Лізинговий кредит - це відносини між юридичними особами, які виникають у разі оренди майна і супроводжуються укладенням лізингової угоди. Іпотечний кредит - це особливий вид відносин з приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна. Консорціумний кредит - це форма кредиту, що надається банківським консорціумом шляхом: а) акумулювання кредитних ресурсів у визначеному банку з подальшим наданням кредиту позичальникам; б) гарантування загальної суми кредиту провідним банком або групою банків; в) зміни гарантованих банками - учасниками квот кредитних ресурсів за рахунок залучення інших банків для участі в консорціумній операції. Банкам забороняється прямо чи опосередковано надавати кредити для придбання власних цінних паперів. Використовувати цінні папери власної емісії для забезпечення кредитів можна лише з дозволу Національного банку України. Банк зобов'язаний при наданні кредитів додержуватись основних принципів кредитування, у тому числі перевіряти кредитоспроможність позичальників та наявність забезпечення кредитів, додержуватись встановлених Національним банком України вимог щодо концентрації ризиків. Банк не може надавати кредити під процент, ставка якого є нижчою від процентної ставки за кредитами, які бере сам банк, і процентної ставки, що виплачується ним за депозитами. Виняток можна робити лише у разі, якщо при здійсненні такої операції банк не матиме збитків. Банк має право видавати бланкові кредити за умов додержання економічних нормативів. Надання безпроцентних кредитів забороняється, за винятком передбачених законом випадків. У разі несвоєчасного погашення кредиту або процентів за його користування банк має право видати наказ про примусову оплату боргового зобов'язання, якщо це передбачено угодою. Банки здійснюють кредитування підприємств та організацій на договірних умовах шляхом укладення кредитних договорів. Відповідно до Положення про кредитування ці договори укладаються у письмовій формі як шляхом складання одного документа, підписаного кредитором та позичальником, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами. До умов кредитного договору можна віднести: об'єкти кредитування; розмір кредиту; умови видачі та погашення позички; процентні ставки за користування кредитом та порядок сплати процентів; умови здійснення банківського контролю за використанням коштів; способи забезпечення виконання зобов'язань за договором клієнтом; майнова відповідальність за порушення умов договору тощо. Форму кредитного договору затверджено постановою Правління НБУ від 28 вересня 1995 р. як додаток до Положення про кредитування. Суб'єкти підприємницької діяльності - резиденти України - відповідно до ст. 4 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" мають право на отримання кредитів від іноземних суб'єктів господарської діяльності. Кредити в іноземній валюті надаються юридичним особам - резидентам, фізичним особам - резидентам, які займаються підприємницькою діяльністю, резидентам за операціями, що здійснюються ними з використанням платіжних карток міжнародних платіжних систем, та юридичним особам - нерезидентам - банківським установам. Позичальники погашають отримані кредити в іноземній валюті за рахунок валютних надходжень від усіх видів зовнішньоекономічної діяльності. Для погашення кредитів може бути використана іноземна валюта, придбана на міжбанківському валютному ринку України. Відповідно до п. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19 лютого 1993 р. № 15-93 одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо строки і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, потребують індивідуальної ліцензії Національного банку України. Згідно із встановленим порядком уповноважений банк, що має ліцензію на право здійснення операцій з валютними цінностями, може залучати кредитні ресурси від іноземних банків-кореспондентів без отримання ліцензії НБУ строком до одного року. Інші резиденти-позичальники повинні отримати ліцензію у порядку, встановленому Положенням про порядок надання резидентам України індивідуальних ліцензій та свідоцтв про реєстрацію на одержання кредитів в іноземній валюті від іноземних кредиторів, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 29 грудня 1995 р. № 329 (із змінами та доповненнями від 7 травня 1997 р). Для отримання індивідуальної ліцензії резидент-позичальник (крім уповноваженого банку) повинен подати до НБУ: клопотання позичальника-резидента; лист уповноваженого банку на адресу Національного банку України зі згодою на обслуговування кредиту, із зазначенням реквізитів рахунка, на який буде здійснюватися переказ валютних коштів, та з експертним висновком банку щодо кредитного проекту (у вигляді додатка до листа), підготовленого на підставі документів позичальника, зазначених у Положенні, а саме: - копії свідоцтва про державну реєстрацію, засвідченої нотаріально чи органом, який видав свідоцтво про державну реєстрацію, та один з примірників належним чином оформленого та затвердженого статуту або його копію, засвідчену нотаріально; - копії кредитної угоди; - техніко-економічного обґрунтування потреби в одержанні кредиту; - розрахунків окупності кредиту; - графіка погашення заборгованості за кредитом (з урахуванням процентів); - висновку аудиторської організації про фінансовий стан позичальника; - копії балансу позичальника на останню звітну дату, засвідченої органом державної податкової служби; - копій контрактів, що забезпечують реалізацію кредитного проекту; - ліцензій чи інших дозволів на експорт продукції відносно цього проекту, які встановлені державними органами; - інформації чи документа про забезпечення кредиту, якщо таке передбачено кредитною угодою. Якщо резидент-позичальник є державним підприємством, йому необхідно додатково подати клопотання відповідного державного органу про отримання кредиту, а якщо кредитною угодою передбачена застава майна - письмову згоду органу, уповноваженого управляти цим майном, на передачу його в заставу. Уповноважений банк для одержання свідоцтва про реєстрацію подає до Національного банку України клопотання банку та кредитну угоду з нерезидентом з графіком погашення заборгованості за кредитом. Індивідуальна ліцензія чи свідоцтво про реєстрацію видається резиденту-позичальнику для реалізації тільки одного кредитного проекту і не може бути підставою для залучення іншого проекту чи збільшення суми кредиту та здійснення інших валютних операцій. Індивідуальна ліцензія дійсна на весь час користування кредитом, якщо протягом 60 днів з дати її видачі позичальник одержав кредит повністю або його частку. За неможливості з поважних причин розпочати освоєння кредиту в цей термін резидент-позичальник може звернутися до Національного банку України з обґрунтованим клопотанням про подовження строку дії індивідуальної ліцензії за умови подання позитивного клопотання уповноваженого банку з цього приводу. Уповноваженому банку для отримання індивідуальної ліцензії на залучення кредитних ресурсів від іноземних банків-кореспондентів строком понад один рік необхідно подати Національному банку України клопотання і кредитну угоду з нерезидентом із зазначенням графіка погашення заборгованості за кредитом. Отримання резидентом-позичальником кредиту в іноземній валюті від іноземного кредитора без індивідуальної ліцензії НБУ тягне за собою застосування передбаченого ст. 16 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" штрафу у сумі, еквівалентній сумі одержаного кредиту, перерахованій у валюту України за курсом НБУ на день здійснення операції. Контроль за погашенням кредиту, отриманого резидентом України в іноземній валюті від іноземного інвестора, покладається на уповноважений банк.

Аналіз фінансового стану підприємства

  Для аналізу фінансового стану підприємства використовується система взаємозалежних показників, які базуються на даних бухгалтерської й статистичної звітності підприємства.  

Цілі й методи аналізу

Аналіз фінансового стану має дві основні цілі:

• оцінити минулу фінансово-господарську діяльність підприємства;

• підготувати інформацію, яка необхідна для прогнозування.

Цілі аналізу будуть досягнуті в результаті рішення взаємозалежного набору аналітичних задач:

• визначення фінансового стану підприємства на момент проведення аналізу;

• виявлення тенденцій і закономірностей розвитку підприємства;

• визначення "вузьких" місць, які негативно впливають на фінансовий стан підприємства;

• виявлення резервів, які підприємство може використовувати для поліпшення фінансового стану.

Результати фінансового аналізу використовуються:

• адміністрацією для прийняття управлінських рішень;

• зовнішніми користувачами (банками - для визначення кредитоспроможності підприємства, потенційними інвесторами - для визначення доцільності інвестицій, професійними учасниками фондового ринку - для визначення ціни акцій і тощо).

Фінансовий менеджер повинен досконало володіти методами фінансового аналізу, оскільки він відповідає перед керівництвом підприємства за:

• рекомендації з прийняття рішень;

• фінансовий аналіз контрагентів по ділових операціях;

• "фінансовий імідж" підприємства.

Для аналізу фінансового стану використовується система взаємозалежних показників, які базуються на даних бухгалтерської й статистичної звітності підприємства. Такий аналіз іноді називають зовнішнім, оскільки він орієнтується тільки на публічну звітність підприємства. Вірогідність вихідних даних визначає цінність показників, за якими ведеться розрахунок.

Основний зміст зовнішнього аналізу складається з:

• аналізу абсолютних показників прибутку;

• аналізу відносних показників прибутку;

• аналізу фінансової стійкості і ліквідності балансу;

• аналізу ефективності використання притягнутого капіталу.

Фінансовий менеджер повинен вибрати систему показників, які допоможуть йому з достатнім ступенем точності оцінити поточні й стратегічні можливості фірми.

Основні методи аналізу звітності:

• читання звітності;

• горизонтальний аналіз;

• вертикальний аналіз;

• трендовий аналіз;

• розрахунок фінансових коефіцієнтів.

Читання звітності як один із методів аналізу - це вивчення абсолютних показників, представлених у звітності. За допомогою цього методу аналізу звітності визначають майновий стан підприємства, його короткострокові і довгострокові інвестиції, вкладення у фізичні активи, джерела формування власного капіталу і позикових коштів, оцінюють зв'язки підприємства з постачальниками і покупцями, фінансово-кредитними організаціями, оцінюють доход від основної діяльності й прибуток поточного року.

Горизонтальний аналіз дозволяє визначити абсолютні й відносні зміни різних статей звітності в порівнянні з попереднім роком, півріччям, кварталом.

Вертикальний аналіз проводиться з метою виявлення питомої ваги окремих статей звітності в загальному підсумковому показнику, який приймається за 100% (наприклад, питома вага дебіторської заборгованості в загальному підсумку валюти балансу).

Трендовий аналіз являє собою визначення основної тенденції розвитку в часі (тренда) показників звітності. У найбільш простому випадку він може базуватися на розрахунку відносних відхилень показників звітності за ряд років (періодів) від рівня базисного року (періоду), для якого всі показники приймаються за 100%.

Фінансові коефіцієнти відображають фінансові пропорції між різними статтями звітності. Перевагою фінансових коефіцієнтів є простота розрахунків. Суть методу полягає, по-перше, у розрахунку відповідного показника і, по-друге, у порівнянні цього показника з якою-небудь базою, наприклад:

• загальноприйнятими стандартними параметрами;

• середньо галузевими показниками;

• аналогічними показниками попередніх років (періодів);

• показниками підприємств-конкурентів;

• якими-небудь іншими показниками фірми, яка аналізується.

Для фінансового менеджера фінансові коефіцієнти мають особливе значення, оскільки вони є основою для оцінки його діяльності зовнішніми користувачами звітності, найчастіше акціонерами й кредиторами. Тому, приймаючи яке-небудь рішення, фінансовий менеджер повинен оцінити вплив цього рішення на найбільш важливі фінансові коефіцієнти.

Аналіз фінансової звітності не дозволяє робити категоричні висновки, він тільки орієнтує користувача інформації на оцінку фінансового стану підприємства й визначення його вузьких місць.

Аналіз фінансової звітності підприємства

Головним призначенням фінансової звітності підприємства є одержання інформації, яка дає достовірне й повне уявлення про майновий і фінансовий стан компанії. На жаль, до останнього часу фінансова звітність українських підприємств не відповідала цим вимогам. Справа в тому, що серед практикуючих працівників фінансово-бухгалтерських служб існувала точка зору, що основною, якщо не єдиною, цілю складання бухгалтерської звітності є її надання в державні контролюючі органи. Виходячи з цього, основною вимогою до складання звітності було відображення інформації таким чином, щоб, не порушуючи принципів існуючого податкового законодавства, мінімізувати податкову базу. Це приводило до того, що інформація бухгалтерської звітності була "непрозорою" і не могла використовуватися повною мірою для прийняття управлінських і інвестиційних рішень. Змінити цю ситуацію і було покликане введення з 01.01.2000 р. національних стандартів бухгалтерського обліку (НСБО). Вони саме визначають правила складання фінансової, а не податкової звітності. Принциповим у їх введенні є також те, що змінюється адресність фінансової звітності відповідно до НСБО: вона, у першу чергу, повинна забезпечувати наявних і потенційних інвесторів, кредиторів, акціонерів інформацією, необхідною для прийняття рішень у сфері інвестування капіталу, умов кредитування, прийняття стратегічних рішень у діяльності й політику компанії.

Хмельницький Консалтинговий Центр "Інфо-Лайн", починаючи з 1999 р., працює над рішенням проблем трансформації фінансової звітності підприємств Хмельницького відповідно до НСБО, а також і МСБО (міжнародні стандарти бухгалтерського обліку). На сьогоднішній день Центр має успішний досвід у проведенні трансформації фінансової звітності, а також у навчанні працівників фінансово-бухгалтерських служб більш 120 підприємств регіону по впровадженню НСБО.

Зараз, відповідно до НСБО, для прийняття економічних рішень до складу фінансової звітності, яка цілком характеризує фінансовий стан підприємства, відносяться:

• баланс;

• звіт про фінансові результати;

• звіт про рух коштів;

• звіт про власний капітал;

• примітки до звітів.

Такі компоненти фінансової звітності, як баланс, звіт про фінансові результати, звіт про власний капітал і звіт про рух коштів, складаються зі статей, які об'єднані у відповідні розділи.

Таблиця 1. Призначення основних компонентів фінансової звітності.

Компоненти фінансової звітності	Зміст	Використання інформації
Баланс	Наявність економічних ресурсів, які є на підприємстві на дату балансу	Оцінка структури ресурсів підприємства, їхньої ліквідності й платоспроможності підприємства. Прогнозування майбутніх потреб у позиках.
Звіт про фінансові результати	Доходи, витрати і фінансові результати діяльності підприємства за звітний період	Оцінка і прогноз прибутковості діяльності підприємства й структури доходів і витрат
Звіт про власний капітал	Зміни в складі власного капіталу підприємства протягом звітного періоду	Оцінка й прогнозування змін у власному капіталі
Звіт про рух коштів	Одержання й використання коштів протягом звітного періоду	Оцінка й прогноз руху коштів від операційної, інвестиційної і фінансової діяльності підприємства
Примітки	Обрана облікова політика. Інформація, не наведена у звітах, але обов'язкова для прийняття рішень. Додатковий аналіз статей звітності, необхідний для їхнього розуміння	Оцінка й прогноз: облікової політики підприємства; ризиків чи невизначеності, його ресурсів і зобов'язань; діяльності підрозділів підприємств

Варто пам'ятати, що для того, щоб оцінити ефективність діяльності компанії, необхідно виявити й пояснити взаємозв'язок між компонентами фінансових звітів.

Двома найбільш розповсюдженими методами аналізу фінансової інформації є: вертикальний аналіз і аналіз коефіцієнтів.

При вертикальному аналізі компоненти фінансового звіту зіставляються із загальною сумою. Це відбувається, наприклад, тоді, коли дані статей виражені у відсотках до загальної суми щодо активів і доходів. Така інформація дуже корисна, тому що дозволяє керівництву відразу ж побачити можливі проблеми, такі, наприклад, як непропорційне зростання вартості реалізованої продукції у процентному вираженні відносно до доходу (виторгу) чи дебіторської заборгованості стосовно загальної суми активів.

Для одержання більш повної інформації про фінансовий стан підприємства застосовують також аналіз коефіцієнтів, які досліджують взаємозв'язок між компонентами фінансових звітів. Існують 15 основних фінансових коефіцієнтів, які належать до чотирьох категорій: коефіцієнти прибутковості чи рентабельності; коефіцієнти оборотності активів (показники ділової активності); коефіцієнти ліквідності і коефіцієнти структури капіталу. Перші дві категорії коефіцієнтів використовуються для оцінки всієї діяльності компанії, дві останні - для виміру ступеня ризику компанії. Пояснення й призначення цих коефіцієнтів наведені в табл. 2.

Таблиця 2.

Коефіцієнт	Чисельник	Знаменник	Призначення
Коефіцієнти рентабельності:
Рентабельність продажів	Чистий прибуток	Доход (виторг)	Визначає отриманий чистий прибуток як відсоток від виторгу. Використовується для оцінки рішень, які стосуються ціноутворення й ефективності основної діяльності.
Рентабельність основних коштів і інших необоротних активів	Чистий прибуток	Середня вартість активів за період	Визначає отриманий чистий прибуток як відсоток від загальної суми активів. Використовується для оцінки минулих інвестиційних рішень.
Рентабельність власного капіталу	Чистий прибуток	Середня вартість власного капіталу	Визначається отриманий чистий прибуток як відсоток від власного капіталу. Являє собою відсоток від прибутку, який одержують акціонери.
Коефіцієнти оборотності:
Оборотність активів	Доход (виторг)	Середня вартість активів за період	Визначає потенціал компанії по одержанню доходу при існуючих інвестиціях і структурі капіталу.
Оборотність основних коштів	Доход (виторг)	Середня вартість основних коштів за період	Використовується для оцінки доходів, отриманих за рахунок капіталу, вкладеного в основні кошти.
Оборотність дебіторської заборгованості, (у днях)	Середня вартість дебіторської заборгованості за період	Загальний доход (виторг) від продажу за рік, поділений на 365 днів	Указує, скільки днів у середньому потрібно компанії для збору заборгованостей з покупців, тобто перетворення боргу в гроші.
Оборотність запасів, (у днях)	Середня вартість запасів за період	Загальна вартість реалізованої продукції за рік, ділена на 365 днів	Визначає кількість днів із середнім рівнем продажів, на яке вистачить існуючого рівня запасів при збереженні їхньої структури.
Оборотність оборотних коштів (у днях)	Середня вартість оборотних коштів за період	Загальний доход виторг) за рік, поділений на 365 днів	Визначає середню тривалість часу перетворення сировини в гроші, тобто тривалість виробничо-комерційного циклу
Коефіцієнти ліквідності:
Коефіцієнт адекватності поточних активів	Поточні активи	Поточні зобов'язання	Використовується для оцінки здатності компанії виконувати свої поточні зобов'язання за рахунок поточних активів, а також для оцінки рівня оборотних коштів.
Коефіцієнт моментальної ліквідності	Ліквідні активи	Поточні зобов'язання	Використовується для оцінки здатності компанії виконувати поточні зобов'язання за рахунок коштів і інших легко реалізованих активів.
Коефіцієнт покриття процентних платежів	Прибуток до відрахування відсотків і податків	Процентні платежі	Визначає, в скільки разів прибуток компанії вище, ніж її процентні платежі. Визначає рівень захисту кредиторів від можливості невиплати відсотків по кредитах.
Коефіцієнт адекватності коштів	Кошти від основної діяльності	Середня вартість поточних зобов'язань за період	Визначає можливість виконувати поточні зобов'язання за рахунок коштів, отриманих від основної діяльності.
Структура
Коефіцієнт фінансової залежності	Середня вартість активів за період	Середня вартість власного капіталу за період	Визначає відношення вартості всіх активів компанії до суми активів, які фінансуються за рахунок власного капіталу.
Коефіцієнт адекватності капіталу	Середня вартість власного капіталу	Середня вартість активів за період	Визначає, який відсоток активів фінансується за рахунок інвестицій власників.
Співвідношення позикових і власних коштів	Середня вартість заборгованості за період	Середня вартість власного капіталу за період	Визначає співвідношення загальної заборгованості і власного капіталу.

Фінансовому менеджеру слід пам'ятати, що ніякий фінансовий аналіз не може вважатися повним, якщо він складається з одних цифр. Кількісний аналіз обов'язково повинен поєднуватися з розглядом усіх проблем, які впливають на діяльність підприємства, адже зміна рівня цін, доступності сировини й матеріалів, процентної ставки можуть мати для фірми дуже важливі наслідки. Не менш важливим є врахування конкуренції й рівня інфляції.

Отже, якісний аналіз повинен робитися перед кількісним, оскільки тільки у такому сполученні можна визначити коло проблем і показників, які представляють найбільший інтерес для компанії, і запобігти можливість банкрутства. Своєчасне передбачення такої можливості надає шанс використовувати необхідні кошти, щоб уникнути чи пом'якшити наслідки такої ситуації.

Прогнозування ймовірності банкрутства виконують також за допомогою коефіціентного аналізу.

Існують і інші ознаки кризової ситуації у компанії:

• падіння ринкової вартості акцій фірми;

• нездатність погашення прострочених зобов'язань;

• високий рівень конкуренції і викликане нею падіння цін на продукцію без існуючої можливості знизити рівень витрат виробництва.

Для запобігання банкрутства здійснюють, насамперед, наступні кроки:

• позбавляються від збиткової продукції і нерентабельних структурних підрозділів;

• розробляють і здійснюють програму скорочення витрат;

• поліпшують управління активами.

Другим напрямком роботи із запобігання кризових ситуацій є проведення правильної маркетингової політики.

І, нарешті, третій напрямок - це забезпечення швидкої оборотності капіталу. Однією з найбільш розповсюджених причин невеликого прибутку у підприємств є нерухомість значної суми коштів. Багато устаткування не використовується, великі запаси сировини і тощо. Це бездіяльний капітал. Оскільки суть бізнесу - це обмін, то норма прибутку більше залежить від швидкості продажів, ніж від високої ціни. Тому завищення ціни - прямий шлях до банкрутства, а більш висока швидкість обороту капіталу дозволяє уникнути його.

Чернівецьким Бізнесом-центром, членом УКС, розроблена ефективна методика антикризового управління і тренінг "Антикризове управління" для підприємств, яким потрібні ефективні методи управління в кризових ситуаціях.

Вартість підприємства

Загальну вартість підприємства часто необхідно визначити, коли розглядається можливість його покупки, продажу, а також щоб установити зміну його вартості в часі. Така оцінка також може використовуватися, коли підприємство з метою реорганізації своєї внутрішньої структури звільняється від деяких підрозділів чи напрямків діяльності. Незалежно від форми продажу, покупки чи реорганізації й покупцю, і продавцю необхідно знати достовірну ринкову вартість підприємства. У той же час і власник, і менеджери зацікавлені в зростанні вартості компанії, навіть якщо поки не стоїть питання про її продаж чи злиття, адже це дасть можливість залучити додаткові інвестиції.

Вирішуючи питання про ліквідацію чи реорганізацію підприємства, порівнюють його ринкову вартість із ліквідаційною. Якщо ліквідаційна вартість підприємства більша його ринкової вартості, то вигідніше ліквідувати підприємство. Якщо ж компанія більше коштує як діюче підприємство, то встає питання про реорганізацію. Майбутні доходи й витрати тоді необхідно спрогнозувати.

Вартість підприємства являє собою поточну вартість чистих грошових потоків.

Основні етапи розрахунку:

• прогнозується об'єм і вартість продажу;

• аналізуються умови господарювання, щоб спрогнозувати чисті грошові потоки; чистий грошовий потік ~ чистий прибуток - амортизаційні відрахування

• визначається дисконтна ставка (ставка капіталізації, середньозважена вартість капіталу), яка буде застосовуватися до спрогнозованних чистих грошових потоків;

• визначається чиста поточна вартість (NPV) грошових потоків, подібно тому, як це робиться в інвестиційному аналізі.

Ця чиста поточна вартість грошових потоків і є економічна вартість підприємства.

На четвертому етапі можуть мати місце дві основні ситуації:

• Якщо чисті грошові потоки однакові щороку, застосовується формула:

• Коли чисті грошові потоки рівномірно збільшуються щороку, застосовується формула: