філософія як універсальний тип знання

Світо́гляд — сукупність переконань, оцінок, поглядів та принципів, які визначають найзагальніше бачення та розуміння світу і місце особистості у ньому, а також її життєві позиції, програми поведінки та діяльності. Світогляд людини зумовлений особливостями суспільного буття та соціальними умовами.

три рівня самосвідомості

психологічна самосвідомість (виникає у межах від 2-х до 3-х років, коли дитина перестає говорити про себе у третій особі, визначаючи своє Я. Це самоусвідомлення може бути виражене як суперечність «Я»=«Інші»; В онтогенезі це був період міфологічного світогляду первісного ладу, у якому людина мала свідомість, але (періоду цивілізації) не мала самосвідомості. Психологічний рівень самосвідомості має стільки змістовних форм, скільки існує людей, але його закономірності є єдиними для усіх.

соціальна самосвідомість (виникає у перехідному віці, пов’язується з усвідомленням соціальної нерівності. Виражає себе суперечністю «Я»=«Інше Я» («Ти»). Бажання змінити світ у цьому віці потребує пізнання закономірностей світу. Незнання таких закономірностей може породити феномен «нещасної свідомості» або песимізм та пристосування до реальності.

В онтогенезі становлення філософії відбувалося протягом рабовласницького, феодального та буржуазного способів виробництва і відтворювалося у філософії античності, Середньовіччя, Відродження та Нового часу. Соціальний рівень самосвідомості має різноманітні форми: класову, колективну, групову, наукову тощо;

філософська самосвідомість – це сутнісна самосвідомість людини, як така, що сутність людей є одна для всіх і тому філософська самосвідомість виражає себе суперечністю (тотожністю протилежностей) «Я»=«Людство». Ось чому філософія є теоретичним ядром світогляду, хоча за змістом історичні типи світогляду та їх соціальні змісти можуть бути абсолютно протилежними.

Філософська самосвідомість містить у собі психологічний та соціальний рівень, а протягом історії філософії відтворювалася у різних формах (типах) філософування (див. основні етапи та напрями історико-філософського процесу)

Природа філософського знання обумовлюється універсальністю та загальнозначущістю. Цим обумовлюється і універсум проблематики філософського пізнання. Разом з тим, будь-який тип пізнання має свою основу, яка у філософії отримала назву «основного питання філософії», яке визначає позицію щодо матеріального чи ідеального походження світу.

Матеріалізм виходить з того, що світ за своєю природою матеріальний, вічний, безкінечний у часі та просторі. Матеріальний світ породжує у своєму розвитку світ ідеальний, свідомість виникає на певному етапі розвитку «матерії», «природи»

Матеріалізм метафізичний – визнає матеріальний першопочаток світу, але не пояснює, яким саме чином виникає свідомість

Матеріалізм діалектичний – пояснює виникнення свідомості на основі предметно-практичної, трудової діяльності

Ідеалізм базується на визнанні первинності духу, свідомості, мислення та вторинності природи, матерії

Ідеалізм об’єктивний – в якості першооснови світу висуває об’єктивно-існуючу ідею, Розум

Ідеалізм суб’єктивний – в якості першооснови висуває мислення окремої людини, мислення «Я

Методологія філософського пізнання є досить різноманітною, але визначальними є діалектичний та метафізичний методи

Метафізика — філософське вчення про надпочуттєві принципи буття, з притаманним йому способом мислення, який розглядає речі і явища як незмінні й незалежні одне від одного. Метафізичний метод протилежний діалектичному і виходить із кількісного розуміння розвитку, заперечує са­морозвиток, ототожнює пізнання та дійсність, абсолютизує окремі форми, етапи пізнавального процесу. Різновидами метафізики є еклектика і софісти­ка. Під еклектикою, як правило, розуміють спосіб мислення, що базується на поєднанні, шляхом підміни одних логічних основ іншими, різнорідних поглядів, ідей і теорій, а софістикою — міркування, що передбачають свідо­ме порушення законів логіки, вжиття хибних аргументів.

Діалектика — це вчення про найбільш загальні закони розвитку приро­ди, суспільства і мислення, в основі якого лежить універсальний метод мис­лення і дії. Діалектика дає знання найбільше загальних законів розвитку природи, суспільства і мислення, дає змогу охопити світ у його цілісності, визначити місце досліджуваної проблеми серед множини інших, її зв´язку з ними і т. ін.

Історія філософії – об’єктивний процес розвитку світової філософської думки

Історія філософії виступає генезисом філософської самосвідомості людства, стрижнем якого є становлення та пізнання законів, принципів та категорій філософського типу мислення

Характер історико-філософського процесу є діалогічним, внаслідок чого виявляються та розв’язуються суперечності пізнання повсякденної унітарності й догматизму філософське

Історико-філософський процес відображає об’єктивні суперечності сусіпльно-історичного розвитку та їх пізнання

онтологія. філософське розуміння світу

Історико-філософські концепції онтології

Буття – філософська категорія, яка виражає субстанційне існування світу, що є вічним і незмінним і має причину в самому собі (само породжує себе), тобто існує незалежно від людської свідомості. Субстанційне буття як «першопочаток речей» не має початку та кінця у часі. «Початок» та «кінець» мають лише реальні речі, які виникають та зникають у процесі розвитку

Зміна історико-філософських концепцій онтології зумовлювалася способами матеріального виробництва. Так, антична філософія. залежно від тлумачення сутності людини, зосереджується на категорійні та загальнозначущі виміри буття; Середньовіччя, залежно від розщеплення предмету сільськогосподарської праці та атомізації суспільства. ірраціоналізує та містифікує форми буття; Новий час, залежно від розвитку промислового виробництва, розглядає форми буття в аспекті раціонально-наукового пізнання.

Рух та розвиток. Єдність світу.

Рух є невід’ємною формою буття світу. Рух є матеріальним, матерія перебуває у стані руху. Під рухом матерії розуміється не тільки механічне переміщення тіл у просторі, але й будь-які взаємодії, а також зміни стану об’єктів, що викликані цими взаємодії. Рух не має початку та кінця і є процесом виникнення, розгортання та розв’язання суперечностей.

Системно-структурним рівням матерії відповідають особливі форми руху

Переміщення в просторі різноманітних тіл, рух найдрібніших частинок, макротіл- Механічний рух як тотожність протилежностей при тяжіння-відштовхування

Електромагнітні явища, гравітація, теплота, світло, звук тощо - Фізичний рух – механіка молекулярного світу

Хімічні реакції, хімічний синтез в органічній або неорганічній природі Хімічний рух – фізика атомарного світу

Процеси в живих організаціях Біологічна форма руху – (хімія клітини (білок), виникнення життя

Соціальні зміни, процеси мислення і пізнання Суспільна форма руху – якісно нова форма матеріального розвитку, коли виникає суспільна практика та її невід’ємний атрибут – мислення. Мислення постає як “своє інше” (Гегель) самої матерії, це ідеальна форма реального світу

Генезис форма матеріального руху відтворювався у матеріальних та духовних формах діяльності суспільства. У матеріальних від втілювався у закономірностях розвитку знарядь праці та продуктивних сил у цілому. У духовних відтворювався у логіці виникнення наук. З таких закономірностей історично викарбувався і принцип класифікації наук, які у своєму історичному та теоретичному розвитку повторювали логіку сходження матеріальних форм руху від простих до складних

Відмінність руху від розвитку полягає у наступному:

• розвиток – це рух, який супроводжується кількісно-якісними змінами того чи іншого явища;

джерело розвитку присутнє у самому явищі тощо. У такому разі рух стає свідомим саморозвитком

Спостерігаючи різноманітність буття, людина задавалася питанням, що лежить в основі розмаїття речей і подій, їх мінливості, поліморфності, калейдоскопічної строкатості.

Єдність буття, причинність всіх змін і гранична основа чуттєвої раціональності складають поняття субстанції

Субста́нція, Перви́нна субста́нція (лат. substantia — істотність; те, що лежить в основі, синоніми: істотність, речовинність, істота, річ, матерія, суть, основа, голова) — в арістотелівській логіці перша з десяти категорій (класів, розрядів, які спрощують процес розумового визначення будь-якої речі), річ яка існує сама по собі, а не лише як видозміна чогось іншого. Приклади окремих субстанцій можна легко знайти в усіх природніх тілах: мінералах, рослинах, істотах. Різноманітні частини цих тіл, такі як листя, стовбури, органи та кінцівки теж входять в категорію первинних субстанцій.

Дуалізм — доктрина, яка твердить, що фізичні предмети є незалежними у своєму існуванні і природі від розумового акту пізнання і знання. Дуалізм теж вважає, що існує різниця між "ментальними" (розумовими) та "реальними" предметами і подіями, так що останні існують незалежно від того чи вони є пізнаними чи непізнаними спостерігачем.

Плюралі́зм — філософське вчення, згідно з яким існує кілька незалежних початків буття чи основ знання; характеристика політичної системи суспільства, за якої соціальні групи мають можливість висловлювати власні позиції через своїх представників у політичних і громадських організаціях. Плюралізм передбачає різні позиції, погляди, що відображають розмаїтість інтересів у суспільстві.

Моні́зм — теорія, згідно з якою різні типи буття або субстанції, що здаються різними, врешті зводяться до єдиного джерела. Для розуму, що не рефлектує, у світі існує практично нескінченне число типів субстанції: камінь, дерево, скло, сіль, цукор здаються глибоко та очевидно різними речовинами.

ідеалістичний монізм (наприклад, монізм Платона, Геґеля, Бредлі, Ройса) зводив матерію до свідомості — або через аналітичне розчленування «матеріальних» речей на відчуття, або показуючи, що просторовий світ є внутрішньо суперечливою конструкцією, і лише розумне може бути дійсним.

пантеїстичний монізм Спінози, за яким свідомість та матерія суть прояви єдиної субстанції, що лежить в їхній основі.

Матеріалістичний монізм (наприклад, монізм Демокрита чи Гобса) зводив свідомість до матерії, представляючи ментальні процеси як тілесні реакції. Прикладом, відчуття світла вважали простою реакцією сітківки ока та зорового нерва на промені світла.

Матеріалістичний монізм невичерпність різноманітність світу зводить до матеріальної субстанції, яка у своєму розвитку породжує мислення як власного атрибуту і перебуває з ним у сутнісній єдності.

На користь матеріальної єдності світу свідчать полягання природознавства:

• закон збереження і трансформації енергії

• періодичний закон Д. Менделєєва

• теорія еволюції

сучасні досягнення в галузі фізики

Простір та час як модуси буття. Особливості суспільного часу та простору.

Структурна організованість і плинність буття виражені через простір і час як невід’ємних форми існування матерії, названих філософією модусами буття

Простір невід'ємна від матерії загальна форма буття, що виражає його структурність та взаємодії його елементів. Простір — безкінечна протяжність, він лінійний, тривимірний, неперервний. Протяжнысть структурованысть тривимырнысть эднысть неперервносты ы перервносты

філософська категорія час, вочевидь, є невід'ємним атрибутом світу, він почався із народженням світу й зникне, коли світ добіжить кінця. Тривалість необоротність одновимірність єдність континуальності і дискретності

Філософська антропологія. філософія людини

Людське буття проблематичне – людина проблема для самої себе. Людина не дорівнює сама собі, вона виходить за рамки свого наявного стану.

Людський спосіб буття визначається не зовнішньою ціллю, що знаходиться поза нею, а вільно покладеною метою, цілеспрямованою діяльністю

Людина – є причиною своєї власної діяльності

Відмінність між людиною та твариною

Її буття дане їй як факт Тварина – істота детермінована інстинктом

Людина за допомогою цілеспрямованої діяльності відособлюється від світу

Людина є родовою істотою. В процесі своєї діяльності вона переводить субстанційний зміст всесвіту у внутрішні форми свого руху.«У людини існування передує сутності».«Людина – це проект». (Ж.П.Сартр)

Аналіз сучасних концептуальних підходів до поняття "людина" доцільно почи­нати з історії філософської антропології.

Проблема людини у філософії Стародавньої Греції

Філософи античності тривалий час розглядали людину як подібність космосу, як "малий світ" – мікрокосмос. Надалі людина розглядалася у більш широкому аспекті:

Демокрит (близько 460–370 р. до н.е.)-Людина – це природна істо­та, єдність тіла та душі. Душа – це сукупність най­легших атомів, і вона вмирає разом із тілом

Протагор (490–420 до н.е.)- Людина – міра всіх речей.

Аристотель (384–322 р. до н.е.)-Людина – єдність "матерії" – ті­ла з "формою". Душа – це орга­нізуюча форма, тому вона висту­пає як вища діяльність людського тіла. Людина – політична істота

Людина – міра всіх речей, існуючих, що вони існують, а неіснуючих, що вони не існують"

Августин Блаженний(354–430 рр.) Людина – це тіло і душа; душа відріз­няється від тіла своєю досконалістю, тим, що лише вона є здатна пізнати Бога та отримати чуттєві насолоди

Фома Аквінський(1225–1274 рр.)- Людина – це субстанція: тіло ("матерія") і душа ("чиста форма"), незалежна від мате­рії. Цим обумовлюється незнищуваність та безсмертя душі. Людська душа – без­тілесна

Представники цієї філософії розглядають людину як образ Бога. Душа є "подих" самого Бога, а людина змінюється з позиції не розуму, а серця.

Один із головних принципів філософії цієї епохи – антропоцентризм. Людина характеризується як автономна істота , як жива цілісність.

Проблема людини у філософії епохи

Піко Делла Мірандола(1463–1495 рр.)- Людина – мікрокосмос. Людина – це істота, яка здатна прагнути до "божественної" досконалості, яку вона сама форму

Мішель де Монтень(1533–1592)-Людина є частиною природи. У своєму житті вона повинна керуватися тим, чому її навчає природа – мати

Філософія Нового часу акцентує увагу насамперед на проблемі пізнання

Проблема людини у філософії Нового часу

Ф. Бекон (1561–1626 рр.)-Людина за своєю природою є цент­ром світогляду, якому притаманна "подвійна" душа

Г.В. Лейбніц (1646–1716 рр.)-Людина становить таку сукупність монад, в якій організаційну роль відіграють мона­ди, наділені свідомістю

Р. Декарт (1596–1650 рр.)-Людина – це мисляче Я

Німецька класична філософія про людину

І. Кант (1724–1804 рр.)-Людина є істота двох світів:Чуттєвого. Розумового

Л. Фейєрбах(1804–1872 рр.)-Людина – природна, «чуттєва» істота, "людина взагалі". Розробляється антропологічний принцип у філософії

Гегель (1770–1831)-Сутність людини ідеальна і обумовлюється її філософською самосвідомістю

Слов’янська філософія про сутність людини

Г.С. Сковорода (1772–1794 рр.)-Людина – це мікрокосмос, який має серце, за допомогою якого пізнає своє життя