Т.Г. Шевченко(1814–1861 рр.)-Людина – це істота природи, духовна, працелюбна

В.С. Соловйов(1853–1900 рр.)-Людина як істота тілесна, духовна, як суб’єкт розуму і релігії

Філософська антропологія про проблеми людини

Марксистська концепція

Процес виділення людини зі світу тварин відбувався під впливом суспільно-трудової діяльності, на основі якої сформувалась людина як суспільна за своєю сутністю істота. Сутність людини є універсальною і вона може розвиватися у системі суспільних відносин. Водночас, відчуження таких відносин віддзеркалюється у відчуженості людської сутності, коли розвиток суспільства на рівні виробництва відбувається за рахунок деградації сутнісних сил людини

Концепція неотомізму

Вихідним принципом католицької релігії був і залишається принцип переважання духу над матерією. Звідси неотомістичне трактування сутності людини як самосвідо­мості. Духовне начало у людини є гіпертрофоване, наділене трансцендентною сутністю

Концепція екзистенціалізму

Людина є конкретною неповторною особистістю, є істота духовна, фізична і тілесна, їй притаманне прагнення до свободи. Модель людини – це людина у стані пограничної ситуації на межі життя і смерті, людина відчаю і страждання.

Концепція фрейдизму

Розглядає людину як істоту переважно психічну, структурними компонентами якої (душі) є Ід (Воно), Его и Суперего. Підносить несвідоме над свідомістю. Джерела культури, релігії, мистецтва, всього людського представники фрейдизму вбачають у не­свідомому, відносно якого людина не усвідомлює себе

Проблема походження людини. Антропосоціогенез

Міфологічна гіпотеза

Релігійна гіпотеза

Космічна гіпотеза

Еволюційна гіпотеза

Як представник виду високорозвинених істот людина є біологічною істотою, з притаманними їй фізіологічними ознаками і спадковістю, що впливають на процес її становлення. Але за своєю сутністю людина є суто суспільною істотою

Концепції становлення людини як «природно-соціальної істоти»

формується під впливом

Природи(теорія преформізму Вирішальну роль у формуванні та житті людини відіграє спадковість

Соціуму(теорія епігенізму Абсолютизація ролі середовища, в якому живе і формується людина

З точки зору марксистського тлумачення сутності людини як суспільної розвиток її «сутнісних сил» відбувається через розпредметнення закономірностей природи при їх опредметненні у знаряддях та предметах праці, а також у поняттях, принципах та категоріях мислення

Фактори, які впливають на становлення людини Праця мова спілкування

Особистість як продукт і творець суспільного буття.

Виходячи з суспільної сутності людини становлення особистості перебуває у 1) безпосередньому зв’язку з її включенням у суспільно-історичний розвиток; 2) саморозвитку за універсальними законами світу («людина є мікрокосмосом макрокосмосу» стверджували давньогрецькі філософи); 3) перетворенням основи історичного розвитку на основу сенсу власного життя («по тому, чим вдовольняється дух, можна судити про його втрату» (Гегель)); 4) перетворенням мети олюднення історії на сенс власного життя («Усі великі люди народжувалися всередині певного століття, але під їх оболонкою б’ється вселюдське серце» (Оноре де Бальзак)).

Такі ознаки становлення особистості виступають критерієм диференціації людини як індивіда, індивідуальності та власне особистості

Індивід це окремо взята людина зі всіма властивими їй рисами та якостями (біологічними, фізіологічними, психологічними, соціальними), що відрізняють її від інших людей.

Індивідуальність – це такий якісний стан людини, яка зацікавлена у пошуку та винаходженні «загальнозначущих істин» (Аристотель

Під «особистістю» розуміють стійку систему соціально значущих рис, що характеризують індивіда як члена того чи іншого суспільства або спільності. Поняття “особистість” характеризує суспільну сутність людини, пов’язану з засвоєнням різноманітного виробничого і духовного досвіду суспільства. Біологічна характеристика людини в нього не входить.

Особливою трансформацією індивідуальності виступає індивідуалізм, який в історії отримав дві визначальні форми

Гіпертрофія власного «Я» по відношенню до інших, яка може перетворитися на так званий «маніакальний синдром

Самоприниження перед іншими, яке трансформується на комплекс неповноцінності або особливу форму зменшення сутності людини (часто зустрічається в релігійній свідомості)

ФІЛОСОФІЯ СВІДОМОСТІ

Свідомість – здатність людини відображати світ в ідеальних образах.

Цю здатність людини не тільки по різному інтерпретували, трактували, а й навіть називали в історії світової філософської думки: психея, душа, свідомість

Об’єктивний ідеалізм виходив з того, що свідомість розвивається іманентно, спонтанно і може бути зрозумілою виключно з самої себе. На ґрунті об’єктивного ідеалізму виникають різноманітні креаціоністські концепції, що трактують свідомість („розумну душу”) як „божий дар”.

Суб’єктивним ідеалізмом ця проблема не ставилася

Матеріалісти завжди намагалися виводити свідомість з самої матерії. Своєрідною віхою на цьому шляху був гілозоїзм (назва походить від грецьких слів „матерія” та „життя”), представники якого вважали, що чуттєвість, здатність відчувати і навіть мислити властива усім речам в природі, „кожному каменю”.

Представники вульгарного матеріалізму (Фогт, Молєшот) намагалися довести, що свідомість є функцією мозку, що „мозок так виробляє свідомість, думки, як печінка жовч”.

Представники діалектичного матеріалізму (К.Маркс, Ф.Енгельс) виходили з того, що розвиток такої людської здібності як свідомість (мислення) не може бути зрозумілим поза контекстом розгортання предметно-практичної чуттєвої діяльності, так як форми мислення формуються і функціонують тільки в середині способів людської діяльності.

Розуміння сутності свідомості є неможливим поза розумінням ідеального. Ідеальне – це суб’єктивний образ об’єктивного світу, тобто відображення зовнішнього світу в формах діяльності людини, у формах її свідомості і волі

Історико-філософські концепції свідомості

Походження та сутність свідомості. Співвідношення онтогенезу та філогенезу

Основою формування свідомості є усуспільнений та діяльнісний спосіб існування людей. В процесі предметно практичної діяльності люди не тільки діють на природу за допомогою знарядь праці, вступаючи при цьому у відносини з іншими людьми. Вони змінюють свою власну природу у цьому процесі

Свідомість являє собою, перш за все, ідеальне відображення світу

Мислення постає процесійним відображенням, тобто таким, що повинно піднятися до спроможності судження (І.Кант) і, врешті решт, до стану розуму

Мова є практичною свідомістю

Навіть історично мова виникає тоді, коли у первісних людей виникла потреба щось сказати один одному, а така потреба, перш за все, породжувалася необхідністю організувати спільну діяльність по здобуванню необхідних для існування умов. За закономірностями розвитку дитини, котра повторює у стислому вигляді весь попередній розвиток людства, можна побачити, що мова не виникає раніше за виникнення свідомості, та й саме мислення у дитини, яке чітко виражається у питанні “чому?” виникає лише на певному етапі її розвитку.

Для того, щоб зрозуміти мову логіки мислення, слід зрозуміти виникнення логіки мови, починаючи від визначення суб’єкту (іменник) та предикату (прикметник), а потім вже інших частин мовлення, як таких, що відображають всебічно те, що відбувається в процесі взаємодії суб’єкту та предикату. Отже, спочатку було діло, а потім – “слово”. Тобто, мова як практична свідомість, як і сама свідомість, виникає в процесі предметно-практичної діяльності і поза такою діяльністю вона є неможливою.

Онтогенез це індивідуальний розвиток людини

філогенез — процес розвитку роду; це історичний розвиток як усього живого загалом, так і окремих груп

Самосвідомість є свідомістю, що рефлексує, свідомістю, “предметом” якої стає сама людина з її сутнісними властивостями

Поняття „рефлексія” походить від латинського слова „reflxio”, що в перекладі означає „поворот до себе”. Рефлексія є своєрідним запрошенням розуму заглянути всередину самого себе, щоб зрозуміти логіку своїх власних дій. Філософія у всі часи досліджувала світ людського духу, намагалася зрозуміти його логічну будову і визначити роль, яку відіграє індивідуальна свідомість у розвитку людського духу і людської історії. У формі філософії людина починає нібито з боку спостерігати за тим, як утворюються поняття, судження, образи і намагається управляти своїм мисленням, як управляє власним тілом, за своєю волею та розумінням

Самосвідомістю людини виступає не просто самоусвідомлення її як окремої істоти (таке самоусвідомлення відбувається вже приблизно в три роки, коли дитина перестає говорити про себе в третій особі та починає себе виокремлювати як конкретне “Я”), а є насправді поглибленням людини до пізнання її власної сутності.

Самосвідомість не може існувати поза свідомістю, але свідомість (як обмежена) може існувати поза сутнісною самосвідомістю. В останньому випадку ми маємо справу з істотою, котра не пройшла через абсолютно необхідні сходинки власного становлення, які були окреслені та обґрунтовані Гегелем у “Феноменології духу” та “Філософії духу”. Якщо у “Феноменології духу” ці сходинки були виведені за гносеологічним принципом – від чуттєвого спостереження до абстрактного мислення (теоретичного розуму як категорійної самосвідомості особи) і, додамо, до усвідомленої предметно-практичної діяльності, то в “Філософії духу” вони були виведені за віковими етапами становлення людини як істинної особистості

ГНОСЕОЛОГІЯ. ФІЛОСОФІЯ. ПІЗНАННЯ

Особливостями філософської гносеології є 1) те, що її предметом виступає об’єктивна реальність у її сутнісних вимірах та причинно-наслідкових зв’язках ; 2) те, що вона пізнає і особливості самого пізнання; 3) те, що вона включає в себе засоби пізнання інших форм суспільної свідомості (науки, мистецтва, моралі та, залежно від її особливості – релігії

Таким чином, історико-філософський генезис пізнання спирається на різних варіаціях матеріалістичних та ідеалістичних теоретичних засад, або їх сполучення, а зміст його проблематики обумовлювався потребами способу матеріального виробництва, у якому народжувався та розвивався той чи інший тип філософії

Загальні рівні пізнання

Ступені пізнання мають загальну закономірність для всіх наук – пізнання рухається від 1) чуттєвого спостереження до 2) абстрактного (теоретичного) мислення і до 3) практика як критерій істинності пізнання

Чуттєве спостереження (емпіричний рівень Чуттєве спостереження включає у себе: відчуття, сприйняття, уяву, творчу уяву, інтуїцію, підсвідоме, фантазію. Розповсюдженою помилкою цього рівня пізнання є деструктивний скептицизм, який полягає в запереченні можливості пізнання істини взагалі і, таким чином, не бачить необхідності у подальшому теоретичному пізнанні

Особливістю пізнання на рівні чуттєвого споглядання є також те, що тут відсутнє понятійне слово. За Гегелем, тут важко дається висловлення предметів у логіці понять. Має місце лише емпіричне відображення, на рівні відмінності та різності, коли весь світ здається розірваним. Виникає суперечність такого порядку: почуття подають нам певну цілісність, а сприйняття як стихійна форма генералізації порушує цю цілісність. Еклектичність (поєднання різних аспектів буття і різними основами в одну основу) шукає спосіб виходу зі свого стану і цей спосіб упадає або в сентиментальний ліризм, або в інтуїтивний екстаз сприйняття та переживання істини.

Емпіризм прирівнює сутності на підставі зовнішньої подібності, але внутрішнього зв'язку в принципі не здатний охопити

Абстрактне мислення (теоретичний рівень) Теоретичний рівень пізнання орієнтований на пізнання фундаментальних законів та закономірностей світу в усіх предметних областях його явищ.

Абстрактно-теоретичне мислення має два підрівні: розсудок та розум Рівень розсудку – це рівень формально-логічного мислення. Він може бути властивістю буденної свідомості і, у іншому вимірі – науковому пізнанню. Формально-логічне мислення не спроможне виходити за межі частковостей на рівень всезагальних зв’язків Розум базується не на формально-логічному, а на діалектичному способі мислення. Отже, методом розуму виступає діалектика, а пізнавати світ на рівні розуму означає мислити його фундаментально, відповідно до його законів, які стають законами суспільної практики, людської життєдіяльності і, отже, законами пізнання та мислення. Рівень розуму – це рівень універсального мислення. Воно базується на законах та категоріях діалектики

Практика як критерій істинності пізнання Критерій істинності пізнання стає достовірним тоді, коли предмет пізнання може бути відтворений у суспільній предметно-практичній діяльності (наприклад: відтворення сутності атому у вигляді атомної зброї чи атомних електростанцій

Логічні помилки у пізнанні

Емпіризм

Софістика- мова, яка відірвана від того про кого йдеться

Еклектика- поєднання непеднуваного

Догматизм- унеможливлює це пізнання надмірне наголошення на цілісності

Ірраціоназізм- не визнае доказі логіки

Особливості, рівні та форми наукового пізнання. Методи наукового пізнання

емпіричні :спостереження описування

Теоретичні: Аналіз (пізнання структурних елементів певного предмету, явища

Синтез (пізнання способу функціонування та взаємозв’язків структурних елементів певного предмету, явища)

Індукція (виявлення, перерахування, та класифікація предметів, елементів певної множини та узагальнення їх спільності)

Дедукція (виведення знання про окремі предмети, елементи, явища через загальні апріорно або стихійно-практично прийняті закономірності )

Моделювання (теоретичне відтворення предмету пізнання з метою перевірки його дії у штучних умовах

Аналогія (будова знання на підставі подібності або спорідненості певних структур )

Гіпотеза (пізнання на підставі припущень, що, у свою чергу, базуються на певні знання)

Формалізація (вираження знання у вигляді загальноприйнятій системі символів та знаків, але з утриманням відношень конкретного предмету пізнання )

Аксіома (спосіб пізнання, в основу якого включаються положення (аксіоми або постулати), з яких способом доказу виводяться теореми

Практичні: Експеримент, Відтворення спеціалізованих областей пізнання у знаряддях праці та нових технологіях, Політехнізація освіти

Істина та проблема критерію істинності пізнання

Проблема істинності пізнання є стрижневою проблемою філософської та наукової гносеології. Поза істинності теорія пізнання не має практичного значення. Таким чином, критерієм істинності пізнання виступає предметно-практична діяльність суспільства, передусім – виробнича діяльність. Переконатися у тому, чи вірно був пізнаний той чи інший феномен можна за умов його практичного відтворення. Наприклад, створення атомних електростанцій, або атомних бомб є протилежними за значущістю для розвитку людства, але рівною мірою свідчать про істинне пізнання структури та руху атомів

Форми істини

Абсолютна Оскільки у світі нічого абсолютного немає окрім абсолютних змін, то абсолютна істина виражає закони таких змін. Таким чином, змістом абсолютної істини виступають універсальні закони розвитку світу

Відносна Відносність істини обумовлюється не якоюсь її частковістю, а 1) історичною мінливістю явищ; 2) характером та суперечністю суспільних інтересів; 3) рівнем пізнання закономірностей тих чи інших процесів

Обєктивна Характеризується незалежним існуванням своїх значень від людської свідомості, волі та бажань

Субєктивні Індивідуалізація об’єктивної істини на рівні логіки (мислення), етики (моральності) та естетики (почуттів) особистості. Т.ч., суб’єктивна істина постає перетворенням та конкретизацією об’єктивної істини як принципу людської життєдіяльності. Тому Сократ стверджував, що істина повинна бути найвищою пристрастю людини

Зауважимо, що відрив суб’єктивної істини від об’єктивної породжує ефект сполучення відносності (релятивності) та суб’єктивізму. Релятивізм абсолютизує відносність істини. Але якщо все відносно, то в такому випадку є відносною і сама відносність, і в цьому відносності розкривається момент абсолютного. Отже, суб’єктивізм завжди пов'язаний з абсолютизацією власного розуміння істини, і таким чином заперечує її можливість. Цей феномен, будучи відірваним від об'єктивного процесу, стає формою суб'єктивного ідеалізму.

Суб'єктивізм має своє логічне відображення, а точніше – логічну форму. Чим більше уваги приділяється відносності, а остання перетворюється на цінність як таку, тим більше переваг надається феномену інтерпретації істини, тобто закріпленню істини в межах відносності

ДІАЛЕКТИКА – ВСЕЗАГАЛЬНА ТЕОРІЯ РОЗВИТКУ

Діалектика- метод пошуку істини, теорія всезагального розвитку

Поняття «діалектика» з грецької означає «веду полеміку» і пов’язувалося з діалогічним способом пошуку сенсу речей та явищ. Але, наприкінці класичного історико-філософського процесу це поняття отримало значення теорії всезагального розвитку світу. Діалектичними називаються і закони такого розвитку

Історичні форми діалектики

Антична діалектика не могла носити безпосередньо науковий характер тому, що:

– наука тільки починала свій історичний розвиток;

– суспільна практика, яка формувала античну людину як «мікрокосмосу макрокосмоса», обумовлювала усвідомлення античної людини необхідності пізнання загальних законів світу;

– натуралістичність античної діалектики була пов’язана з розвитком природи;

– наївність античної діалектики обумовлена неспроможністю філософії цього періоду обґрунтувати свої практичні та теоретичні засади

Гегелівська, об’єктивно-ідеалістична форма діалектики відносила розвиток лише до сфери розуму. Саме Гегель узагальнив весь попередній історико-філософський процес у систему діалектичної теорії. Але, зайнята виключно теоретично-науковими проблемами, гегелівська діалектика байдужа до об’єктивної реальності, до розвитку реальної людини та реальної історії. Тому виникає суперечність між діалектичним методом та філософською системою Гегеля – діалектика стверджує безкінечний розвиток, а система завершується теорією діалектики

Марксистська форма діалектики (діалектичний матеріалізм) розв’язала протиріччя метафізичного матеріалізму Фейєрбаха та діалектичного ідеалізму Гегеля. Маркс не відкрив закони діалектики, а обґрунтував їх як об’єктивні закони універсального розвитку: матеріального світу як такого, суспільства, та людського мислення, адже в процесі предметно-практичної діяльності закони матеріального світу стають законами мислення суспільства

Некласична філософія в особі німецького філософа Т. Адорно запропонувала форму “негативної діалектики”, яка конструйована на підставі виокремлення тотожності та протилежностей при абсолютизації саме відмінностей. Отже, негативна діалектика спирається на безкінечність мутацій відмінностей, які втрачають спільну основ

Закони діалектики

Відмінність законів діалектики від законів природознавства полягає у їх універсальності. Існує три закони діалектики, які були узагальнені у відповідних розділах “Науки логіки” Гегеля: закон взаємопереходу кількості та якості у розділі “Вчення про буття”; закон єдності та боротьби протилежностей у розділі “Вчення про сутність”; закон заперечення заперечення у розділі “Поняття”.

Закон єдності та боротьби протилежностей є джерелом розвитку. Основними ступенями розгортання суперечності є:

Внутрішні суперечності є суперечностями однієї основи південь північ- полюс

Зовнішні суперечності - це суперечності різних основ (кожна з яких виступає “внутрішнім подвоєнням єдиного” (Гегель)), але у відношенні зовнішніх суперечностей ці основи можуть бути байдужими одна до одної чоловік жінка- людина

Якщо ж така байдужість у формі зіткнення інтересів зникає, зовнішні основи перетворюються на антагонізм.

Антагонізм - це така форма зовнішніх суперечностей, що вступають у конфлікт між собою. Наслідком цього конфлікту, на відміну від випадку розв’язання внутрішніх суперечностей, виступає “вибух» продуктивні сили виробничі сили- СРСР(становлення соціалізму, 30*ті роки 20ст.)

Вибух - це форма розв’язання зовнішніх суперечностей, внаслідок якого не відбувається розвиток. На суспільному рівні “вибух” як форма розв'язання зовнішніх суперечностей проявляється як війна. Тобто війна виступає такою формою суспільних конфліктів, внаслідок якої сили, що вступають у суперечність, або знищують (у кінцевому рахунку завжди перемагає прогресивна сила) протилежну, або знищують одна одну. Таким чином, при вибуху або одна суперечність знищує іншу, або вони разом взаємознищуються

Закон взаємопереходу кількості та якості являє собою закон єдності та боротьби протилежностей на рівні механізму розвитку, який розкривається через співвідношення якості, кількості та міри.

Якість не може розглядатися поза кількісним визначенням, а кількісне визначення якості постає як міра. Оскільки у своєму становленні до конкретних речей матерія переходить зі стану “ніщо” (предметно невизначеного буття) до стану “дещо” (визначеного буття у формі певного предмету), то такий процес виступає кількісним генезисом певної якості. “Дещо” як предмет це завжди одна – конкретна річ

Таким чином, якість у формі наявного буття є кількісною й ознака кількості визначається як «1». Саме тому одиниця є єдиним числом, адже вона є абстракцією від окремого предмета. Ніхто ж не бачив один кілометр як такий – може існувати кілометр як довжина дороги, не існує кілограм як такий – може існувати кілограм чогось (борошна, крупи тощо) і т. ін

Міра – це така єдність якості та кількості, в якій, за сутністю, переважає саме якість. Природа міри походить не від слова вимірювати. Таким чином, міра як єдність кількості та якості є завершеним буттям та її не можна поділити за принципом “міри вівса” та “міри слова”. Так софіст Протагор поставив питання про те, що “Людина є мірою всіх речей, існуючих, тому що вони існують і неіснуючих, тому що вони не існують”. Людина може бути мірою всіх речей - існуючих і неіснуючих – тому, що вона їх творить і лише цей критерій може бути абсолютним

Відмінність кількісно-якісних змін у межах однієї міри, від таких, у межах зміни однієї міри на іншу, не можна зрозуміти поза розгортанням суперечностей певної основи. Таким чином, зміна міри відмінюється від простих кількісно-якісних змін у межах певної міри тим, що тут відбувається розв’язання суперечностей старої основи і виникає нова основа нових суперечностей. Тобто, відбувається стрибок у нову основу нової міри як конкретно-індивідуальної тотожності кількості та якості.

Закон заперечення заперечення є виразом попередніх двох законів і відображає напрямок розвитку

Чому саме два заперечення? Йдеться не про заперечення як таке, а про заперечення, що пов’язане з такими якісними змінами, які, в свою чергу, змінюють саму міру та основу того чи іншого явища та предмету. Отже, заперечення заперечення постає розвитком міри до її розв’язання в нову основу прогресу і саме таке заперечення є діалектичним. Так, якщо звертатися до сфери математичного відображення світу, помітимо таку закономірність: Візьмемо будь-яку алгебраїчну величину і помітимо її як а. Якщо ми її заперечуватимемо, то тоді отримаємо – а. Якщо ж ми будемо заперечувати таке заперечення, помножуючи -а на -а, то отримаємо + а^2, тобто першу позитивну величину, але на більш високому рівні

Метафізичне заперечення – це «порожнє», марне заперечення, яке характеризується руйнуванням сутності предмету. Якщо узагальнити метафізичне заперечення у формі логічного та морального принципу, він буде подібним до принципу екзистенціалістської філософії: “Існує лише один принцип, що його можна було б прийняти – принцип заперечення будь-яких принципів”

Друге заперечення – не просто заперечення як таке, а заперечення самої основи, із «єдності тотожності та різностей» якої виникає боротьба протилежностей. Таким чином, друге заперечення співпадає з розв’язанням протилежностей та являє собою “стрибок” у нову основу.

Таким чином, суттєвим для розвитку людського суспільства, виступає саме діалектичне заперечення. Перше заперечення – це заперечення, що виникає в межах однієї основи у вигляді боротьби двох протилежностей. Це заперечення є необхідним та тотожнім процесові розгортання протилежностей до їх крайнього протистояння. Коли протилежності не можуть більше існувати далі в цій єдності виникає друге заперечення

Важливою категорією закону заперечення заперечення виступає категорія “зняття”, яка означає, що коли певна суперечність розв’язується, з викиданням старої форми минулої основи зміст минулого розвитку не зникає повністю, а сходить на новий рівень розвитку. Таким чином, при розв’язанні суперечностей історичного розвитку, від попередніх етапів до нового періоду переходять продуктивні сили певного рівня розвитку та їх ідеальне вираження у формі понять, категорій пізнання.

Із законом заперечення заперечення, оскільки він відображає напрямок розвитку, пов’язані категорії “прогресу” та “регресу”.

Принципи діалектики

Принцип сходження від абстрактного до конкретного визначається тим, що конкретність як “єдність різноманітного” є можливою лише після того, як пізнанні закони всезагального розвитку. Тому, до пізнання законів розвитку та їх свідомого втілення у власний розвиток історія є емпіричною, але не конкретною. Отже, конкретне не тотожне емпіричному і припущення, що є можливим сходження від конкретного до абстрактного в логіці загально-історичного процесу є неправомірним

Стрижневою проблемою у розумінні принципу співпадання початку та кінця виступає феномен становлення. Принципова роль становлення у формуванні та реалізації тотальності людини була окреслена Гегелем у вступі до „Феноменології духу” відомим імперативом: „Суть справи вичерпується не своєю метою, а своїм здійсненням, і не результат є дійсним цілим, а результат разом із своїм становленням”. Але основа світу як початок історії розкривається лише наприкінці становлення всесвітньої історії в ідеальній (теоретичній) формі. Таке співпадання початку та кінця виражає себе такою особливістю, що “Тільки розташовуючи процес пізнання в оберненому порядку, ми розуміємо, яким чином він відбувається насправді” (Ф. Енгельс

Принцип співпадання логічного та історичного має два суперечливих аспекти: перший визначається тим, що немає нічого в мисленні, чого не було в дійсності, і, таким чином, зміст логічних категорії є ідеальним відображенням змісту матеріальної практики; другий віддзеркалює принцип співпадання початку та кінця, сходження від абстрактного до конкретного, які разом відтворюють логіку принципу розвитку

Виражає єдність законів, категорій, понять та саму систему принципів діалектики виступаючи їх ядром. Таку єдність принцип розвитку виводить через закономірності виникнення, змістовного розвитку та розв’язання суперечностей об’єктивної реальності, суспільства (з усіма культурними, цивілізаційними, соціальними та іншими похідними), а також людського мислення та суспільної свідомості

Виокремлення та самостійний розгляд названих принципів може бути лише умовним, оскільки за об’єктивним змістом вони виступають різними аспектами єдиного процесу розвитку.

Система категорій діалектики

Категорії діалектики – це спосіб теоретичного мислення, який спирається на розумінні фундаментальних закономірностей розвитку матеріальної та ідеальної сфер життєдіяльності людини, природи та суспільства.

Діалектичні категорії являють собою опосередковані форми пізнання, у процесі якого віддзеркалюються не окремі частини предметів, а їх сутнісні самовизначення. Якщо закони діалектики показують джерело, механізм та направлення розвитку, категорії філософії виявляють те, яким чином розвиток опосередковується різноманітністю форм і яким чином він відображається у пізнанні. Отже, категорії філософії постають як ступені самовиведення людини з природи під час її практичного поглиблення у сутність всесвіту.

Категороіальне визначення реальності починається не з дефініцій реальності, а з розуміння суттєвих явищ та закономірностей певної сутності. Якщо такого розуміння немає і, відповідно, мислення не формується за логікою цього становлення, знання дефініцій тих чи інших явищ людині нічого не дають. Будь-яке поняття може стати категорією, якщо предмет розглядатиметься на рівні суттєвих зв’язків і розвитку.

Сутність – явище Категорія сутності є однією з найскладніших тому, що її зміст не може спостерігатися за допомогою органів почуттів. Окрім того, у своєму змісті, категорія сутності є тотожною категорії закону, оскільки сутність світу взагалі полягає у розвитку, розвиток відбувається за законами (див. попередня тема), а на такому рівні пізнання світу відбувається лише через вищий рівень абстрактного мислення. Тому сутність речей виводиться з основи всесвіту (Аристотель). Таким чином, сутність на рівні її тотожності з фундаментальним законом розвитку світу виводиться у процесі пізнання саме тому, що закон такого розвитку не лежить на поверхні подій.

На рівні чуттєвого спостерігання сутність проявляється як явище та через явища. Саме тому самі по собі органи почуттів неспроможні виявити цей фундаментальний закон – він може лише розумітися через високий рівень абстрактного мислення.

Явища можуть бути зрозумілими як суттєві лише тоді, коли вони розглядаються у єдності всіх взаємозв’язків предмету, що він пізнається. У цьому розумінні, залежно від глибини відображення таких зв’язків та їх пізнання, бувають явища першого, другого, третього порядку і т.ін.

Існування – буття Категорії “існування-буття” Гегелем розглядаються у контексті становлення закону “Взаємопереходу кількості та якості” і постають як становлення якісних та кількісних самовизначень предметів. У матеріалістичному значенні категорія існування виступає визначенням у просторі та часі об’єктивної реальності як такої. Категорія “буття” виступає тим же існуванням на рівні безпосередності – тобто, коли йдеться про буття конкретного предмета. Це не означає, що цей предмет не існує. Ідеться про те, що межі і конкретні характеристики цього предмету являються даністю його сприйняття нами.

Складнощі розрізнення категорій “існування” та “буття” стали камінням спотикання у філософії екзистенціалізму. Як “філософія існування”, вона стверджувала, що не існує сутності людини як розвиток за певними законами, а вона, така сутність, тотожна існуванню. За екзистенціалістами, слід жити повноцінно кожною миттю і в кожній митті слід знаходити повноту життя. У такому разі існування ототожнювалося з безпосереднім буттям. Але кожна “мить” (безпосереднє буття), поза зв’язками з часом життя, лише удавано є самодостатньою (можна пригадати драматичний вигук великого Гете: “Зупинися мить! Ти прекрасна!”). Отже, виходило, що основний принцип екзистенціалізму – принцип свободи – ставав несвободою

Дійсність – реальність Дійсність відрізняється за змістом від реальності тим, що вона є єдністю сутності та існування. Таким чином, дійсною буває не кожна реальна людина, а лише та, що на рівні власного існування реалізує свою власну універсальну сутність. Дійсність людини постає як єдність багатоманітного у індивідуальному житті. Лише за таких умов “людина відповідає власному поняттю” (Гегель).

Реальність не завжди буває дійсною (тобто істиною), хоча дійсність завжди реальна. Таким чином, реальність в першу чергу постає як “об’єктивна реальність”, котра не визначила себе у понятті у двох суттєвих аспектах:

– на рівні пізнання законів власного розвитку;

– на рівні перетворення таких законів у свідомий принцип саморозвитку людини.

Саме тому можна стверджувати, що існує й фальшива, недійсна, неістинна людина, але від неї не можна просто так відмовитися, а слід розібратися у тих історично-суспільних засадах, що вони обумовили її деформацію

Зміст-форма На рівні співпадання сутності та існування виникає конкретизація обох у формі змісту. Зміст – це конкретне та індивідуальне виявлення певної сутності на рівні її буття. Але зміст наповнюється конкретністю і досягає її через форму. Тому зміст не буває не оформленим, а форма не буває беззмістовною. Це твердження Гегеля не слід розуміти механістично. Так, фальшива людина має зміст, але цей зміст є відчуженим. Або, інакше, коли про людину кажуть що вона “порожня”, це не означає, що вона позбавлена якогось змісту. Ідеться про те, що в аспекті її сутності, цей зміст постає як несуттєвий, такий, що не розвивається, або регресує.

Сама форма буває зовнішньою та внутрішньою. Передусім, зовнішня форма виступає простором конкретного предмета, тим його “контуром” та параметрами, що йому властиві індивідуально і відрізняють від інших. Внутрішня форма, навпаки, не є певною формою, що знаходиться “внутрішньо”. Так, внутрішньою формою людини виступає не система її анатомічних особливостей, тому що у цьому випадку така форма розглядається не через сутність людини, а через її біологічну структуру. У сутнісному визначенні внутрішньою формою людини виступає її культура. Якщо внутрішня форма людини є суттєвою не у зв’язку з величиною очей, вух, носа, або довжиною ніг, а як культура у представленні гігієни тіла, то її внутрішня форма постає у зв’язку із суттєвістю зовнішньої форми у тому випадку, коли культура людини постає універсальністю.

Феномен формалізму виникає тоді, коли зовнішня форма починає панувати над внутрішньою та підпорядковує останню собі. Наприклад, бюрократизм як формалізм держави виникає як таке функціонування останньої, коли формальні речі, що необхідні у будь-якій державі, починають панувати над живою логікою розвитку відносин. Отже, формалізм є таким пануванням зовнішньої форми над внутрішньою, коли знищується живий характер процесів

Hеобхідність – свобода На буденному рівні категорію необхідності ототожнюють із потребою. Ця помилка обумовлюється тим, що необхідність не розуміється як розгортання у просторі та часі закону об’єктивного та суб’єктивного розвитку, а зводиться до певної мотивації людських потреб. Б.Спіноза обґрунтував, що необхідність - це закономірності розгортання матеріального світу, а свобода є усвідомленою необхідністю. Це визначення свободи було прийнято і Гегелем. Марксистська філософія визначила свободу як «практично усвідомленою необхідністю.

У розумінні співвідношення необхідності та свободи в історії утворилися дві крайнощі:

– детермінізм як абсолютизація об’єктивних закономірностей у вигляді причинно-наслідкових зв’язків і заперечення можливості свободи;

волюнтаризм – як гіпертрофована свобода, «свавілля бажань» (Кант) і ігнорування об’єктивних закономірностей світу.

За Спінозою, “необхідність є сліпою лише постільки, оскільки вона не зрозуміла”. Але мало її зрозуміти – те, що зрозуміло, слід перетворити на принцип життєдіяльності, адже свобода – це практична категорія.

Але існує ще суперечність необхідності та випадковості. З точки зору детермінізму, у природі діє лише одна необхідність, а випадковості не існує. За своїм змістом, випадковість є проявом необхідності, оскільки має свої причини в ній, і не є проявом необхідності, оскільки є випадковістю

Причина – наслідок Категорії причини та наслідку пов’язані з розумінням необхідності у статусі основи та передумови певних процесів. Так, за Спінозою, матерія є причиною самої себе – “substantia – causa sui”. Тобто, вона не є породженням чогось іншого, а, будучи вічною та безкінечною, сама із себе породжує окремі речі, які в ній же повертаються. Причиною виступає основа певної суперечності як первинна визначеність саморозвитку того чи іншого предмету, явища. Причина конкретного явища, предмету виступає об’єктивною тією мірою, якою вона породжується засадами та обставинами матеріального світу, і суб’єктивною (по відношенню до людини) тією мірою, якою вона є наслідком певного рівня культури осмислення світу.

Наслідок є результатом розвитку причини як основи суперечності певного явища чи процесу, та виступає “кінцем”, розв’язанням такої суперечності. У свою чергу, наслідок перетворюється на причину-основу подальшого розвитку цього явища.

Всезагальне – одиничне Категорії “всезагальне-одиничне”, виражають сходження універсальних законів розвитку до їх відображення та втілення у зміст та закономірності розгортання суперечностей окремого предмету. На рівні життєдіяльності окремого індивіда всезагальне втілюється в одиничне і тому одинична людина стає особливою тоді, коли індивідуалізує у собі закони розвитку світу у їх конкретно-історичному змісті і, одночасно загально значущості. Таким чином, людина як особистість являє собою втілення діалектики всезагального у діалектиці власної життєдіяльності

ФІЛОСОФІЯ СУСПІЛЬСТВА

Основні концепції суспільства в історії філософії. Логіка розвитку соціальної філософії

Соціологічний ідеалізм В межах класичної філософії суспільство, зазвичай, розглядалося не як цілісний соціальний організм, а як механічна сума окремих індивідів. Логічно було прийти до висновку, що якщо розвиток суспільства є агрегатним рухом мільйонів незалежних індивідів, то перемагають в ньому найбільш видатні з них, чия думка править світом. Так формується основний принцип соціологічного ідеалізму: „свідомість людей визначає їх буття

Географічний детермінізм Першим зовнішнім опонентом соціологічного ідеалізму був географічний детермінізм (Ш.Монтеск’є, Г.Бокль, Е.Реклю та інші). Цей напрямок абсолютизував один з матеріальних факторів суспільного розвитку – географічний.

Історичний матеріалізм Вперше розповсюдили матеріалізм на пояснення найбільш складної форми руху матерії – соціальної, представники історичного матеріалізму К.Маркс і Ф.Енгельс. Вони розділили суспільні відносини на матеріальні та ідеальні (духовні), довівши що саме економічні відносини в кінцевому підсумку визначають і матеріальні і, опосередковано, всі ідеальні відносини, тобто життя суспільства в цілому. Принцип первинності суспільного буття і вторинності суспільної свідомості є корінним принципом матеріалістичного розуміння історії

Біологічний детермінізм До біологічного детермінізму відносяться вчення і школи, що виникли у другій половині XIX ст. в немарксистській соціальній філософії на єдиній принциповій основі – розуміння суспільного життя через закони та категорії біології. В межах біологічного детермінізму можна виділити декілька основних шкіл: соціальний дарвінізм; расизм; фрейдизм; мальтузіанство та неомальтузіанство

Психологічний напрямок У кінці XIX ст. сукупність основних напрямків соціальної філософії поповнилися школами і течіями психологічного спрямування. До психологічного напрямку у соціальній філософії відносяться ті філософські школи, які шукають пояснення складних соціальних процесів у психології великих соціальних груп (класів, етнічних спільнот та ін.).

Техніцизм Самим „молодим” серед основних течій соціальної філософії є техніцизм, який виник в 20-ті роки XX ст. (Т. Верлен). Техніцисти при поясненні процесів, що відбуваються у суспільстві, апелюють переважно до фактору техніки. На основі техніцистського світогляду базувалась загальноісторична концепція „стадій економічного росту” У.Ростоу Сьогодні соціальна наука прийшла до необхідності синтезу усіх напрямків соціально-філософського знання, здійснення якого дозволило б унеможливити застосування односторонніх підходів до дослідження такого складного об’єкту, як суспільство

Суспільство як система. Функції суспільства

„Система – це комплекс елементів, що знаходиться у взаємодії”

Застосування системного підходу до аналізу суспільства може допомогти виявити його структуру та функції.

Суспільство – це цілісна система, якій притаманна інтегративна якість, яка не є властивою її окремим компонентам

Суспільство – система, що розвивається

В якості такої «клітинки» послідовно висувалися: індивід, сімя, примітивне, недиференційоване суспільство

Індивід являє собою лише фізичний, біологічний, або психологічний феномен... А соціальні зв’язки і відносини – це значимі людські взаємодії, які відносяться до «родового соціального явища»”

(П. Сорокін

Суспільство не складається з індивідів, а виражає суму тих зв’язків і відносин, в яких ці індивіди знаходяться один до одного” (К. Маркс

Марксизм і школа Питирима Сорокіна в якості такої „клітинки” запропонували суспільні відносини.

Поняття „суспільні відносини” має два змістовні виміри у літературі:

1. це будь-які відносини між людьми у суспільстві;

відносини між великими соціальними групами, що мають безпосередньо суспільний характер.

Суспільні зв’язки, взаємодії, відносини є суспільною формою людської діяльності

Поняття „суспільні відносини” є ключовим для розуміння системи суспільного виробництва

„У суспільному виробництві свого життя люди вступають у певні, необхідні, від їх волі не залежні відносини – виробничі відносини, які відповідають певному ступеню розвитку їх матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин складає економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому височіє юридична та політична надбудова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їх буття, а, навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість. На певному ступені свого розвитку матеріальні продуктивні сили суспільства приходять у суперечність з існуючими виробничими відносинами, або – що є тільки юридичним виразом останніх – з відносинами власності, у середині яких вони досі розвивалися. З форм розвитку продуктивних сил ці відносини перетворюються у їх окови. Із зміною економічної основи більш-менш швидко відбувається переворот у всій велетенській надбудові

В процесі виробництва люди взаємодіють між собою з метою ефективного впливу на природу як джерело засобів існування. Але головним фактором суспільно-історичного розвитку виробництва є потреба суспільства (і суспільної людини) у виробництві себе як цілісної специфічної системи-----

Виробництво та відтворення як умов і засобів матеріального існування людей, так і духовних основ їх буття, з самого початку є виробництвом самої людини, способом формування і розвитку її суспільних якостей і здібностей

Виробництво засобів існування – вихідний пункт людської історії

економічний спосіб виробництва

Продукти́вні си́ли — засоби виробництва (знаряддя праці та предмети праці), за допомогою яких виробляють матеріальні блага (здійснюють матеріальне виробництво), а також люди, що здатні до праці, мають певні навички й знання і приводять у дію ці засоби та вдосконалюють їх.

Основою продуктивних сил людського суспільства на всіх етапах його розвитку є трудящі маси.

Виробни́чі відно́сини — суспільні відносини, що виникають між людьми в процесі матеріального виробництва.

Виробничі відносини - це відносини, які виникають у суспільстві з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних і духовних благ.

Технологічний спосіб виробництва

Те́хніка— сукупність засобів, створених людством для обслуговування своїх потреб виробничого і невиробничого характеру. У техніці матеріалізовані знання і виробничий досвід, накопичені людством у процесі розвитку суспільного виробництва.

Техноло́гія— наука («корпус знань») про способи (набір і послідовність операцій, їх режими) розв'язання задач людства за допомогою (шляхом застосування) технічних засобів (знарядь праці).

технічна революція — корінне якісне перетворення продуктивних сил

Функції суспільства

Форми суспільної свідомості: мораль, наука, релігія, право і політика, мистецтво, філософія\

Але наявність таких не означає, що з самого початку історичного виникнення суспільна свідомість приймає такі форми. Навпаки – первісне суспільство не знало цих форм і свідомість цього ладу існує у синкретичній єдності з його матеріальним буттям. Практична діяльність людини тут не розірвана по основі, безпосередньо універсальна. Безперечно, ця універсальність обмежена рівнем розвитку продуктивних сил, залежністю людини від природи.

Перетворення суспільної свідомості на форми історично починається з суспільного розподілу праці, який співпадає з виникненням приватної власності на засоби виробництва, держави і, перш за все, з відокремленим існуванням фізичної та духовної, розумової праці. Саме суспільний розподіл праці і є тією основою, на підставі якої виникають, з одного боку, суспільна самосвідомість, адже тут вперше людина спрямовує пізнання на саму себе, а з другого – форми свідомості як ідеальні, опосередковуючі (Г.В.Плеханов) форми суспільної практики.

Форми суспільної свідомості не тільки відображають форми суспільної практики, а й створюють їх, принаймні, приймають активну участь в їх усвідомленому створенні

• вони здатні випереджувати реальність. Завдяки своїй відносній самостійності вони набувають деяку прогнозуючу здатність

• форми суспільної свідомості не тільки відображають реальний світ, але й створюють його, мають свій вплив на розвиток об’єктивної дійсності

• будучи формами, вони своєрідно перетворюють реальний світ у форму принципу, мов би витягують з нього квінтесенцію розвитку, упорядковуючи її в особисті форми: для філософії – форми методу, або для мистецтва – види окремих мистецтв, жанрів тощо

• на відміну від філософських категорій, які відображають щаблі звільнення людини від природної стихії свого виникнення, форми суспільної свідомості являють собою сходинки теоретичної самосвідомості суспільства в процесі історичного розвитку

Суспільна ідеологія – це система поглядів та ідей, в яких усвідомлюються і оцінюються ставлення людей до дійсності і одне до одного, соціальні проблеми та конфлікти, а також цілі суспільної діяльності. Суспільна ідеологія укорінена в суспільній психології

Філософія економіки

На відміну від економічних дисциплін, які вивчають способи, типи та функції економічного господарювання, філософія економіки досліджує способи втілення сутнісних сил людини у просторі матеріального виробництва, вплив матеріального виробництва на розвиток сутнісних сил людини, а також на утворення ціннісної системи координат у духовній сфері суспільно-історичного розвитку

Стрижневими ланками взамємовпливу економічного розвитку та людини виступають технологічна, фінансова, наукова, соціокультурна

• технологічна сфера у філософії економіки розглядається як історія та практика промисловості, що виступає опредметненими сутнісними силами людини у знаряддях праці та продуктивних силах.

Технологічна сфера економіки має два протилежних вектори розвитку:

регресивний – її еволюція у бік технократизму (який утворює технократію).

прогресивний – розвиток економічної діяльності на засадах політехнізму, які забезпечують можливість засвоєння та самореалізації людини у різних формах діяльності та перетворюють принцип переміни розу діяльності на творчий

Якщо феномен технократизму характеризується пануванням мети над засобами, сутнісним знеособленням виробництва як виробництва культурної людини, то технократія це “таке панування техників, коли вони беруть у свої руки управління державою. Але технік не є державним діячем і ніколи не проявляв здібностей до рішення політичних завдань. Область його знань включає в собі протікання механічних функціональних процесів; невід’ємною якістю цього знання є знеособленість і “строга об’єктивність” висновків. Тільки однієї якості знеособленості достатньо для того, аби засумніватися у спроможності техніка успішно справитися із завданнями державного управління”(Ф. Юнгер).

Фінансова сфера у філософії економіки розглядає генезис грошових систем, функцій грошей тощо у контексті товарного та цінового опредметнення суспільної праці в абстрактні форми суперечностей конкретної та абстрактної праці. Цей напрям філософії економіки конституювався сьогодні у «філософії грошей».

Наукова сфера, яка потребує перетворення науки не лише на продуктивну силу, а на безпосередньо продуктивну силу. У такому статусі наука втілюється через формування наукового мислення суспільства у цілому, робочих інтелектуалів зокрема. Цей напрямок потребує такий розвиток освіти, який спроможний формувати спеціалістів-професіоналів, що відповідають вимогам сучасних технології і спроможні розвивати останні. У такому разі характер школи та університетів не повинен змінюватися на користь технічних знань, а технічні знання повинні змінити зміст та спрямування освіти на усвідомлення матеріально-практичних засад суспільного та людського розвитку

Соціокультурна сфера, яка вимагає виведення характеру зв’язків між рівнем розвитку людини (групи, колективу, класу) як суб’єкту виробництва та розвитком економічної діяльності суспільства. Характер таких зв’язків не є безпосереднім. Наприклад, базований на високий рівень спеціалізації праці розвиток продуктивних сил у ХІХ столітті породив ефект відчуженої праці, коли механічний спосіб функціонування людини у процесі виробництва обумовлював не лише відчуження від предмету та результату праці, а й від власних універсальних здібностей

Соціокультурна сфера філософії економіки встановлює зв’язкі між економікою та успільною психологією мірою розумних потреб людини, культурними потребами станом суспільної та особистісної культури, Екологією, потребами в освіті, потребами в охороні здоров’я, потребами у творчій ,потребами умов існування

Класичні економічні теорії:

Теорія Рікардо про походження додаткової вартості – всі форми капіталістичної праці розглянуті к модифікації вартості

Теорія Уейкфільда про умови капіталістичного виробництва в колоніях

Теорія Мальтуса про ототожнення кількості та вартості праці- абсолютний надлишок людей- безроббіття вйни

Теорія Кері про подешевшення капіталу для робітників

Теорія Ідена про вільну працю у капіталістичному суспільстві

Некласичні та сучасні економічні теорії:

«Філософія зубожіння» М. Прудона

Теорія К.Маркса про природу капіталу- Додаткової вартості

Теорія Ф. Енгельса про положення робітничого класу в Англії

Теорія В. Зомбарта про капіталістичне господарювання та духовний розвиток «економічної людини

Теорія В. Леніна про економічні особливості імперіалізму

Теорія С. Булгакова про тип господарювання та його вплив на соціальну духовність

Теорія Ф. Юнгера про специфіку обертання грошей у технократичному суспільстві

Теорія Т. Фрідмана про систему економіки інформаційної доби

Таким чином, філософське осмислення економіки може здійснюватися з метою виправдання її існуючого стану та пропозиціями щодо пристосування до нього (прикладом може слугувати концепція «Філософії зубожіння» М. Прудона), або з метою виведення методологічних засад розв’язання суперечностей економічного розвитку суспільства та їх соціальних, культурних, ідеологічних та інших похідних.

Філософія культури

Культу́ра- все що допомагає розвиватись людині, субстанція людського розитку

— сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людством протягом його історії. Це поняття може вживатися в таких значеннях:

Основні концепції культури

евдемонічні концепції що зв'язувала моральність людини з пошуком щастя, насолод.

натуралістичні принцип вимагає роз'яснення соціальних явищ винятково дією природної закономірності: фізичної, географічної, біологічної та ін.

еволюційна теорія культури

циклічні концепції культури

символічні теорії культури

елітарні теорії культури

соціологічні концепції культури

теорії кризи культури

Методологія дослідження культури

Емпіричний, описувальний підхід

За ним, культура – це сума, результат усієї діяльності, тобто сукупність предметів і цінностей, з яких складається цей результат

Недоліки:

1. Культура є в цій кон­цепції в статичному стані – у вигляді набору застиглих продуктів діяльності людини.

Матеріальна і духов­на області культури жорстко протистоять одна одній

Оціночний (аксіологічний) підхід

"Культурність" та "некультурність", рівно як і ступінь культурності, визна­чається шляхом від­ношення оцінювано­го з тим, що обрано як еталон.

Недоліки:

1. Підхід значною мірою має віль­ний та відносний характер.

Ігнорується при­стосовуюча функ­ція культури

Діяльнісний підхід

Розглядає культуру як по­забіологічний, специфіч­ний спосіб діяльності. Не даний від природи, але благопридбаний спосіб людської діяльності дорів­нює за об’ємом результа­там цієї діяльності

Національне та загальнолюдське в культурі.

Взаємозв’язок національної та загальнолюдської культури розкривається через логіку руху всезагального, одиничного та особливого

всезагальне особливе одиничне

Кожна національна культура є унікальним явищем та співвідноситься з загальнолюдською культурою як особливе з всезагальним.

Особливе місце в історичному становленні культури посідають форми субкультури:

Фольклор (логічні та ідіоматичні аспекти

Субкультура соціальних груп

Молодіжна субкультура

Контркультура

ФІЛОСОФІЯ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Філософські концепції про цивілізацію.

З розвитком філософської думки поняття «цивілізація» набувало різного значення. Так, у XIX-XXст. Були поширені такі тлумачення цього терміну

Л.Морган Ф.Енгельс - Цивілізація як ступінь історичного розвитку людства, що слідує за варварством

О.Шпенглер -Цивілізація як стадія занепаду локальних культур

А.Тойнбі Цивілізація як синонім культури

М.Я. Данилевський Цивілізація як пік розвитку культури

П.А.Сорокін Цивілізація як певний ступінь розвитку культури окремих народів та регіонів

Цивіліза́ція — людська спільнота, яка впродовж певного періоду часу (процес зародження, розвиток, загибель чи перетворення цивілізації) має стійкі особливі риси в соціально-політичній організації, економіці та культурі (науці, технологіях, мистецтві тощо), спільні духовні цінності та ідеали, ментальність (світогляд).

Мета- збільшення багатства

Головні ознаки цивілізації формування соц. організації сусп.

Культура субстанція людського розвитку

Цивілізація створює умови для людського існування

Історія як процес взаємодії різних типів цивілізації

Формаційний підхід виділення економічного базису суспільства

Цивілізаційний підхід виділення техніко- технологічного базису суспільства

Основні напрямки філософського тлумачення історії:

Прогресистський

Регресистський

Циклічний

Основні парадигми розуміння історії:

Класична

Некласична.

Посткласична

Сучасна цивілізація: її основні ознаки та протиріччя

Сучасний етап еволюції науки характеризується прискореними темпами розвитку комп’ютерної техніки та інноваційних технологій. Ці зміни зумовлюють перегляд періодизації історії європейської цивілізації

Р.Арон виділяє такі етапи: Традиційне суспільство – переважало збиральництво, рибальство, полювання, Становлення та розвиток НТР – спричинили перехід від традиційного до індустріального на основі машинного виробництва, Постіндустріальне суспільство – використовує автоматизоване виробництва

Г. Кан виділяє: Велика сільськогосподарська революція, Перехід від традиційного до технотронного суспільства, Індустріальна революція , технологічна, посіндустральна)

Дж. Тойнбі Обґрунтував концепцію «розламу цивілізацій

Ф. Бродель Вивів історичну логіку розвитку світових цивілізацій в контексті «часу світу»

А.Тоффлер виділяє: Аграрна революція (перша хвиля, Промислова революція (друга хвиля, Технологічна революція (третя хвиля

С. Хантингтон Висунув концепцію сучасного зіткнення цивілізацій

Науково-технічна революція XX ст. Людина та інформація: психологічні, соціальні та культурні аспекти.

Сучасне виробництво характеризується не лише матеріальними але і духовними факторами поєднання науки та виробництва. Дедалі зростаюча роль науки у виробництві забезпечує теоретичну, духовну сторони практичної виробничої діяльності. Виявом цього стану є науково-технічний прогрес (НТП), що перетворюється в головний чинник економічного прогресу.

Науково-технічна революція (НТР) — корінне якісне перетворення продуктивних сил, що почалося в середині XX століття, якісний стрибок у структурі і динаміці розвитку продуктивних сил, корінна перебудова технічних основ матеріального виробництва на основі перетворення науки в провідний чинник виробництва, в результаті якого відбувається трансформація індустріального суспільства у постіндустріальне