1. Методика викладання української мови як наука і навчальна дисципліна Методика навчання української мови – наука про загальні закономірності навчання учнів рідної (державної) мови (засвоєння ними знань про мову, формування мовних і мовленнєвих умінь і навичок); забезпечує технологію застосування принципів, методів, прийомів і засобів навчання залежно від дидактичної мети й завдань, характеру матеріалу, етапу навчання та інетелектуально-мовного розвитку учнів.

Методика навчання української мови

як наука

Визначає мету, об’єм, зміст і структуру, форми організації навчання мови, технологію уроку

Вивчає й описує застосування найбільш раціональних методів, прийомів і засобів навчання української мови

Досліджує умови і шляхи засвоєння учнями точно окресленого кола знань, оволодіння ними мовними і мовленнєвими уміннями й навичками

Забезпечує реалізацію принципів і методів навчання мови; розуміння суспільної ролі мови; засвоєння мінімуму мовних знань і понять, оволодіння всіма видами мовленнєвої діяльності, культурою усного і писемного мовлення

Зв’язо к методики навчання мови з іншими науками

Педагогіка

Етнопедагогіка

Мовознавство

Соціолінгвістика

Етнолінгвістика

Психологія

Психолінгвістика

Етика

Література

Лінгводидактика

Методика навчання мови

Естетика

Історія

Генетика

Філософія

Анатомія і фізіологія

Шкільна гігієна

2. Історія становлення методики навчання української мови як науки.

Методика навчання української мови як наука у своєму розвитку сягає глибокої давнини. Уже в ХVІ столітті у навчанні мови застосовували різні методи, прийоми і форми роботи, хоч методика була ще недостатньо розроблена і як наука, і як навчальна дисципліна. Значну роль відіграли у становленні сучасної лінгводидактики братські школи та Київські колегії, підручники і посібники з мови яких свідчать про високий рівень методичної думки.

Ґрунтовні праці з методики вивчення мови з'явились у другій половині ХІХ століття у вигляді посібників, підручників, статей. У цей час педагогічна думка збагатилась ефективними дидактичними методами і прийомами. Розквіт методичної думки припадає на першу половину ХХ століття. Закладаються основи сучасного розуміння таких важливих питань, як визначення методики мови у галузі педагогічної освіти, виділення основних типів уроків, класифікації методів навчання.

Час із 1917 до 1945 року вважають періодом становлення нового методологічного напрямку методики викладання мови. З'являються численні документи, в яких знайшли відображення концептуальні положення нової школи, головне з яких - навчання рідною мовою. Як наслідок, у навчальні плани шкіл повноправно увійшло вивчення української мови. Це все призводить до зацікавлення методикою української мови, перед якою виникає низка важливих проблем: треба було за короткий час ознайомити широкі маси вчителів із нормативними основами української мови, поінформувати про останні досягнення методичної думки і на цьому фоні виділити специфічні моменти навчання української мови.

Одним із важливих аспектів лінвгодидактичної спадщини О. М. Біляєва є розвиток методики навчання мови як науки. Глибоко проаналізувавши особливості розвитку лінгводидактики, учений подав своє бачення основних етапів її становлення, вказав на вихідні позиції шкільного навчання мови, які й визначають дієвість його методичної системи.

Однією з перших наукових розвідок методиста була стаття, написана у співавторстві з доктором педагогічних наук, професором В.І.Масальським «Розвиток методики мови в радянський період» [3]. Саме ця праця свідчить про широку обізнаність молодого вченого в галузі методичної науки. Автори визначають 4 основні етапи розвитку тогочасної лінгводидактики: 1) 1917-1931 роки; 2) 1931-1936 роки; 3) 1937-1945 роки;  4) 1945-1964 роки.

Шкільний курс навчання мови значною мірою створювався під впливом формально-граматичних тенденцій у мовознавстві, що особливо позначилося на змісті програм 1919-1921 років. Основними методами роботи були граматичні спостереження учнів над мовою, а також опрацювання елементів мовознавства та історії мови.

Із 1931 до 1936 року тривав другий етап розвитку методики мови. Саме в цей час визначаються найважливіші основи, зміст і методи навчання мови в школі. Класно-урочна система займає належне місце в школі; у полі зору з'являється проблема уроку української мови, його типології та структури, методики проведення.

Третій етап розвитку лінгводидактики - 1937-1945 роки - це час «докладного опрацювання змісту і методів навчання мови (засвоєння граматики, правопису, розвитку мови)» [3, с. 42]. У програмах чітко визначається система знань і навичок із фонетики, граматики; уточнюються дефініції частин мови; підкреслюється значення роботи над складом слова; установлюється диференційований підхід до другорядних членів речення.

Говорячи про особливості методики навчання рідної мови у післявоєнні роки, потрібно відзначити, що цей час характеризується інтенсивною відбудовою школи, створенням нових програм, підручників, методичних посібників. З'являються перші методичні праці, що сприяли розв'язанню поставлених завдань. Так, у 1946 році вийшла друком стаття А.О.Загродського «До методики використання підручника української мови в V-VІІ класах середньої школи», в якій автор обґрунтовує роль підручника в навчально-виховному процесі школи, окреслює різноманітні прийоми роботи з підручником, зупиняючись на негативних моментах, які мають місце під час використання цього методу (маємо на увазі поверхневе читання підручника, захоплення переказуванням і читанням тощо).

У другій половині 40-х років ХХ століття продовжують виходити друком підручники для середніх шкіл. У 1946 році з'явилась друга частина «Граматики української мови» А.О.Загродського, а в наступні роки вийшли друком друге, третє і четверте видання, кожне з яких відзначалося певними змінами, новизною, що випливали із завдань педагогічної науки того часу.

На думку О.М.Біляєва, характерною особливістю праць із методики граматики того часу, є, «по-перше, наявність перспективних спроб показати наукові основи викладання граматки в школі, а також - зв'язок опанування граматики з освоєнням інших сторін мови; по-друге, докладний опис, інколи підкріплений доказами, роботи в школі над конкретними граматичними темами, з певною деталізацією, чого вимагала школа, в якій у післявоєнний час ще не вистачало посібників; по-третє, відповідне обґрунтування і виявлення способів здійснення зв'язку між вивченням української та російської мов у школі» [3, с. 44].

На початку 50-х років у практиці роботи школи реалізовувалися актуальні на той час методичні ідеї, основні з них були пов'язані зі створенням нової програми з української мови в школі, специфічною особливістю якої була її конкретизація.

Як наслідок, якість навчання мови в середній школі поліпшилася за рахунок свідомого засвоєння учнями правил граматики і вміння використовувати їх у практиці. Це, у свою чергу, призвело до підвищення культури усного та писемного мовлення, і, відповідно, до покращення орфографічної, пунктуаційної та стилістичної грамотності. Проте у викладанні української мови в середній школі мали місце й негативні моменти, оскільки «слабке володіння методами і прийомами роботи, невміння вчителів пов'язати теорію з практикою» [3, с.38] все ж переважало у навчально-виховному процесі. На часі було створення методичної системи, яка б допомогла розв'язати завдання, що постали перед лінгводидактикою, а саме: 1) обґрунтувати зміст мовного матеріалу для кожного класу; 2) створити підручник з української мови, який би відповідав тогочасним запитам методичної науки); 3) піднести рівень викладання мови в початкових класах із метою удосконалити засвоєння навчального матеріалу у 8-10 класах; 4) створити відповідну методику занять у 8-10 класах.

Відповідно до проблематики поставлених завдань, на початку 50-х років ХХ століття з'являється чимало наукових розвідок, спрямованих на розв'язання тих чи інших завдань.

Так, у 1953 році виходить посібник В.І. Масальського «Питання методики викладання граматки, правопису і розвитку мови учнів». Навіть назва лінгводидактичної розвідки конкретизує питання, котрі були в центрі уваги методиста. Автор зробив спробу створити «певну систему методичних прийомів, які забезпечували б міцне засвоєння учнями найважливіших теоретичних відомостей, вироблення практичних умінь та формування навичок, а відтак і піднесення грамотності» [3, с. 40].

Для забезпечення вчителя-словесника навчальним матеріалом і методичними порадами в 1955 році зусиллями співробітників Науково-дослідного інституту педагогіки УРСР вийшла колективна праця «Викладання фонетики і морфології української мови в 5 класі середньої школи» за редакцією В.І.Масальського. У ній актуалізовано увагу на зразках уроків із вивчення фонетики, складу слова, частин мови, а також на методичних порадах до проведення уроків вивчення фонетики і морфології. За тим самим принципом побудований і посібник «Викладання морфології української мови в 6 класі середньої школи» за редакцією В.І.Масальського.

Завдання, які мають розв'язати вчені, окреслив В.І.Масальський у праці «Вивчення російської та української мов у середніх школах УРСР і завдання методики мови» (1955). Вони полягають у тому, щоб точніше окреслити коло знань і навичок (із граматики, правопису, розвитку мови), що їх мають засвоїти учні за програмою середньої школи; забезпечити зв'язок  роботи вчителів початкових і середніх класів, упорядкувати методику навчання в початковій школі, зокрема, науково розробити принципи укладання підручника з мови для учнів ІV класу, методику опрацювання матеріалу посібника автором та вчителем; глибше дослідити важливі питання паралельного викладання російської та української мови в середній школі.

Проблема структури уроків, методичних рекомендації щодо їх проведення висвітлюється у статті М.К.Тищенка «Структура і типи уроків граматики української мови в 5-7 класах» (1956).

Значною прогалиною в історії методичної думки до 1955 року була відсутність посібника, який би допомагав викладачам і студентам педагогічних інститутів в організації практичних занять. Дослідники урахувати потреби середньої і вищої школи. Як наслідок - виходять друком «Збірник вправ з сучасної української мови» І.Г.Чередниченка (1957), «Збірник диктантів з української мови» С.С.Білого, Л.П.Любивця (1957), «Українська мова для педагогічних училищ» О.М.Пархоменка (1958).

У другій половині 50-х років частіше обговорюється проблема грамотності учнів, зокрема володіння стилістичними навичками. З метою розв'язання окресленої проблеми у 1957 році вийшов у світ «Збірник вправ з стилістики» Б.М.Кулика і О.М.Масюкевича, в якому «аналізуються зі стилістичного боку літературна і розмовна мова, даються деякі методичні поради, наводяться зразки вправ і завдань» [3, с. 53].

Проведений нами аналіз розвитку методики навчання мови як науки дає нам право стверджувати, що протягом чотирьох століть спостерігається досить складний і багатогранний процес прогресування методичної думки, у якому відображаються потреби тогочасної науки, державної мовної політики, а також запити суспільства в цілому. 3. Підручники та посібники з методики викладання української мови та розвитку зв'язного мовлення. Періодичні методичні видання.

Підручники з української мови визначають обсяг знань з кожної програмної теми, подають визначення граматичних понять, формулюють орфографічні, пунктуаційні та інші правила, містять дидактичний матеріал. У підручниках подана система тренувальних вправ, виконання яких як у класі, так і вдома покликане виробити в учнів уміння й навички високої мовної культури. Дидактичний матеріал, крім підручників, маємо також у збірниках вправ, у збірниках диктантів і переказів, у спеціальних виданнях, де він подається як роздатковий матеріал на картках. Підручник привчає учнів до самостійної роботи над книгою в класі і вдома, дає можливість закріпити набуті знання, забезпечує систематичне повторення. Він допомагає школярам засвоювати одержані знання в стрункій системі, зрозуміти місце в ній окремих мовних явищ. Отже, підручник є одним із важливих джерел одержання знань і набуття навичок з української мови.

Наявність підручників координує роботу вчителів української мови, запобігає можливим розбіжностям у визначеннях, формулюваннях правил і поясненнях тих чи інших питань.

Підручник повинен зайняти належне йому місце в процесі навчання на уроці. Учні можуть одержувати нові знання, читаючи відповідний матеріал підручника з наступним обговоренням. Часто за завданням учителя школярі читають з підручника тільки визначення, правила, висновки, які були предметом розгляду під час пояснення нового матеріалу. В процесі вивчення матеріалу можуть аналізуватися таблиці і схеми, вміщені у підручнику. За підручником під час закріплення матеріалу діти в класі виконують різні види тренувальних вправ. З цією метою можна використовувати й збірники вправ, дидактичний (роздатковий) матеріал тощо.

У класі підручник використовується і тоді, коли роз'яснюється, як потрібно виконувати домашні завдання.

Уже на перших уроках учитель знайомить учнів з підручником, з тим, як оформляється окремий параграф, як і яким шрифтом виділяються правила, висновки, пояснення, ілюстративний матеріал та ін. Школярі повинні чітко усвідомити, як користуватися підручником і різними посібниками на уроці, як удома повторювати матеріал і виконувати вправи за підручником.

Нові підручники для 5—11 класів для шкіл з українською мовою навчання в основному відповідають найголовнішим дидактичним вимогам:

1) побудовані у повній відповідності до програм кожного року навчання;

2) забезпечують виховні вимоги, формують світогляд, розвивають логічне мислення, виховують любов до мови;

3) теоретичний матеріал подано у повній відповідності до вимог мовознавчої науки, у чіткій системі, доступно для учнів відповідного класу;

4) дидактичний матеріал, як правило, дібраний з кращих зразків різних стилів української літературної мови;

5) велику увагу приділено збагаченню лексики учнів і розвитку зв'язного мовлення в процесі вивчення всіх програмових тем курсу; розбору (фонетичного, лексичного, морфемного, словотворчого, морфологічного, синтаксичного, стилістичного); кожен з них може бути усним і письмовим, повним і частковим, відомі прийоми графічного розбору, розбору-доведення; заміна, поширення, перестановка мовних одиниць; моделювання структури речення, словосполучення, конструювання різних типів синтаксичних одиниць, заміна мовних одиниць співвідносними; лінгвістичний і стилістичний експерименти; алгоритмізація. У процесі роботи над формуванням комунікативних умінь склалися прийоми роботи над текстами: озаглавлення тексту, визначення головної думки, членування тексту, складання плану, композиційне оформлення текстів різних типів мовлення, побудова тексту певного стилю.

1. М. І. Пентилюк, Т. Г.Окуневич, Н. С. Бородіна та ін.

Методика навчання української мови: поточний та модульний контроль. Тести. Контрольні роботи навч.-метод. посібник. – К. : Ленвіт, 2012. – 232 с.