69. Місце морфології в шкільному курсі мови.
Вивчення морфології має практичну спрямованість, адже відкриває можливості для розвитку мовлення учнів на основі засвоєння граматичних норм і правил, сприяє збагаченню словникового запасу учнів, засвоєнню правил слововживання. Оволодіння частинами мови шляхом виділення граматичних ознак слів, що належать до різних граматичних класів, розмежування видових і родових понять, класифікації морфологічних явищ спрямоване на удосконалення логічного мислення школярів. Без знання способів словозміни, що є предметом вивчення морфології, неможливе в подальшому ефективне засвоєння синтаксису, орфографії, пунктуації. Уміння змінювати слова відповідно до морфологічних правил лежить в основі побудови стилістично диференційованих текстів як засобу ефективної комунікації.
Програмами визначено державні вимоги до рівня загальноосвітньої підготовки учнів. Зокрема внаслідок навчання морфології учні повинні оволодіти такими уміннями й навичками: розпізнавати частини мови, визначати їх постійні й непостійні ознаки, синтаксичну роль, правильно утворювати частини мови відповідно до відомих способів словотвору, використовувати в мовленні окремі граматичні форми частин мови з урахуванням їхнього функціонального призначення.
Залежно від своєрідності навчання в школах різних типів, визначаються особливості вивчення морфології. В усіх типах шкіл питома вага надається комунікативно-діяльнісному, функціонально-стилістичному, когнітивному, соціокультурному підходам.
У школах та класах з поглибленим вивченням предмета надається перевага лінгвістичному аспекту, що зумовлено метою та принципами навчання в цих типах шкіл. Поряд з базовими учні засвоюють такі поняття, як граматичне значення, граматична форма, граматична категорія, перехідність-неперехідність, стан та ін. Сприяють удосконаленню усного та писемного мовлення методично адаптовані історичні відомості про мовні явища, етимологічні коментарі тощо. Заглиблення в лінгвістичну теорію стає основою навчально-дослідної роботи.
Практичний підхід до питань морфології переважає в профільних негуманітарних класах. Навчання морфології комунікативно спрямоване, окремі теоретичні положення є основою переважно для розвитку усного мовлення. Приділяється особлива увага культурі ділового мовлення, що зумовлене профільним спрямуванням навчання.
Володіння засобами морфології формує мовну особистість, розвиває інтелектуальні, духовні, естетичні якості.
Теоретичні засади навчання морфології розроблені такими вченими, як О.Біляєв, В.Горяний, Н.Грипас, В.Мельничайко, М.Плющ, М.Шкільник та ін. Накопичується досвід методистів і вчителів щодо особливостей використання традиційних методів і прийомів, розробляються нестандартні підходи до вивчення морфології в школах нового типу (О.Горошкіна, В.Горяний, С.Караман). Учитель-практик повинен бути вільним у виборі засобів, форм навчання, підпорядковувати їх тим завданням, що виходять зі своєрідності навчальних закладів.
Характеризуючи частини мови не лише за лексичними і морфологічними ознаками, за особливостями словозміни й словотворення, а й за синтаксичною функцією, учні запобігають помилкам у розрізненні частин мови і членів речення, уникають помилок під час визначення частин мови у випадках переходу прикметників у іменники, прислівників у прийменники.
Ознайомлення учнів із синтаксичною функцією частин мови і їх форм є необхідною передумовою для розширення знань про синтаксичну будову мови, зокрема про засоби зв'язку слів у словосполученні й реченні, способи вираження головних і другорядних членів, відокремлених членів, будову спонукальних, питальних, безособових і складних речень.
Провідним напрямом в опрацюванні частин мови має бути не ізольоване ознайомлення з лексико-граматичними групами слів, а вивчення системи частин мови та їх форм шляхом усвідомлення їх синтаксичної ролі в будові словосполучень і речень.
Шкільний курс морфології традиційно перебуває в руслі того напряму в лінгвістиці, представники якого вважають, що в центрі морфології стоїть слово як носій морфологічних категорій і систем форм. Слово, що розглядається під цим кутом зору, входить до граматичних класів, названих частинами мови.
Робота над словом як структурним елементом морфологічного рівня мовної системи може виявитись дієвим чинником поглиблення знань і мовного розвитку школярів тільки в тому випадку, коли вона органічно поєднуватиметься з матеріалом інших розділів, тобто здійснюватиметься з урахуванням дидактичних принципів наступності й перспективності для розв'язання конкретних завдань, засвоєння змістового компонента.
Спільне і відмінне у шкільній та вузівській класифікації частин мови.
Традиційно для класифікації частин мови враховують спільні лексичні ознаки, граматичні категорії, синтаксичні функції та засоби словотвору. У сучасному мовознавстві існують різні погляди щодо кількості частин мови. Це пояснюється тим, що слова не можна чітко розподілити на певні класи, враховуючи всі названі вище ознаки.
Методика вивчення частин мови ґрунтується на специфічних принципах, що усталилися в сучасній лінгводидактиці. Для опрацювання теоретичних відомостей про частини мови, формування в учнів практичних умінь і навичок, крім відомих методів, доцільно застосовувати специфічні прийоми й принципи.
Важливим у вивченні частин мови є усвідомлення їх визначень. Кожна частина мови характеризується сукупністю семантичних, категоріальних, морфологічних і синтаксичних ознак.
Однією з умов успішного вивчення морфологічного матеріалу є формування уявлення учнів про морфологічну систему мови, про частини мови як структурно-семантичні розряди слів. Як зазначає О.Біляєв, значну трудність для учнів становить те, що однозвучні слова можуть належати до різних частин мови. Слово мило може виявитись іменником, дієсловом минулого часу, прислівником; край - іменником і прийменником, навколо - прислівником і прийменником, як - прислівником, сполучником і часткою, що - займенником і сполучником і т.п. Така омонімічність може бути випадковою, а може й виникати внаслідок перехідних процесів у системі частин мови. В усіх цих випадках потрібне послідовне застосування критеріїв виділення частин мови й визначень кожної з них.
Оскільки в початковій школі учні ознайомилися з системою частин мови, їхніми основними ознаками й категоріями, у них сформовані навички вживання частин мови. Таким чином, наявний ґрунт для введення в 6-7-х класах нового аспекту - вивчення частин мови з погляду їх функцій у різних умовах спілкування, а також формування умінь і навичок комунікативно виправдано використовувати мовні засоби в мовленні.
Учням корисно дізнатися, що різні частини мови можуть надавати текстові різного стилістичного забарвлення. Це залежить від значення кожної частини мови, особливостей її форм та емоційно-експресивних відтінків. Головна функція частин мови в тексті - комунікативна, однак вони можуть виконувати й додаткову, стилістичну функцію, бо служать виражальними засобами мови. Учні повинні знати морфологічні синоніми, що розрізняються засобами граматичного вираження й стилістичним уживанням, стилістичну функцію самостійних і службових частин мови.
Класифікація частин мови здійснюється з урахуванням спільних лексичних ознак, граматичних категорій, синтаксичних функцій та засобів словотвору. Існують різні погляди щодо кількості частин мови. Це пояснюється тим, що слова не можна чітко розподілити на певні класи, ураховуючи всі названі вище ознаки. Так, значення кольору передається прикметниками, іменниками, дієсловами (голубий, голубінь, голубіти), займенник не виражає власного лексичного значення, а лише узагальнено вказує на предмети, ознаки, ознаки ознак. Щоб визначити, до якого лексико-граматичного класу належить слово, треба спиратися на типові ознаки, всебічно визначати роль слова в реченні (тексті).
Важливим є засвоєння учнями загальних відомостей про морфологію та вироблення умінь і навичок розрізняти частини мови. Вивчаючи тему "Загальна характеристика частин мови", доречно використати узагальнюючі таблиці, схеми-конспекти, завдання пошукового характеру на текстовому матеріалі з опорою на таблиці, схеми. Наприклад, у 6-му класі вчитель спирається на знання дітей, набуті в початковій школі: частина мови визначається за загальним значенням та відповідно до поставленого до неї запитання. Застосування методу бесіди та аналізу мовних явищ допоможе колективно скласти таблицю на зразок:
Іменник (особа, предмет, явище, подія тощо) родина, мати, будинок, школа, сніг, дощ, радість, урок, свято.
Прикметник (колір, якість, розмір, риса характеру, належність особі або предмету тощо) - дружний, чуйний, лагідний, великий, білий, глибокий, веселий, материн.
Числівник (кількість, порядок під час лічби) п'ятий, п'ять, п'ятдесят.
Займенник (здатність заміщати іменник, я, ти, він, вона, мій, свій, себе прикметник, числівник).
Дієслово (дія або стан предмета) учитися, відпочивати, читати, радіти.
Прислівник (час, місце, причина, спосіб дії сьогодні, влітку, вгорі, гарно, ввечері, разом тощо)
Для формування поняття про ту чи іншу частину мови необхідне чітке, виразне визначення, яке охопило б найбільш характерні її ознаки.
Над визначенням будь-якої частини мови треба працювати так, щоб учні усвідомили його логічну структуру. В учнів повинно скластися цілісне уявлення про найважливіші ознаки частин мови, тому у визначеннях за допомогою узагальненої таблиці спершу дається вказівка на більш загальне, родове поняття, складовою частиною, видом якого є те, що підлягає визначенню, потім наводяться часткові, але істотні ознаки, що обмежують обсяг поняття і тим самим уточнюють, конкретизують його.
У вузі
Питання про частини мови нині є предметом дискусій.
Для сучасного мовознавства характерним є намагання:
' 1) відстояти традиційну класифікацію і знайти об-
I рунтування граматичної та логічної її непослідовності,
іцо виявляється в множинності принципів поділу. Росій-
сі.кий мовознавець Віктор Жирмунський (1891—1971)
мпзначав, що традиційна класифікація в основному відпо-
підає дійсності. Відсутність єдиного принципу класифікації
він не вважав суттєвим недоліком, оскільки об’ єкти
науки в реальній дійсності не потребують послідовного
поділу за єдиним принципом; ' ' '' ' '
2) обґрунтувати традиційну класифікацію як ієрархічну
систему виокремлених нею частин мови. Наприклад,
сучасний югославський учений Й. Вукович усі частини
мови поділяє за функціями на головні і другорядні (допоміжні).
До головних він відносить дієслова, іменники, займенники,
прикметники, числівники і прислівники.' До
допоміжних — прийменники, сполучники, модальні слона,
вигуки. За ієрархічною системою Й. Вуковича частини
мови розташовані так: дієслово, іменник — на вершині
системи, у її підніжжі — прикметник, прислівник, числівник
як другорядні серед головних. Займенник займає проміжне
місце між ними;
3) збільшити кількість частин мови за рахунок семан-
тико-граматичних груп лексики, які розглядалися в межах
традиційної класифікації як підгрупи. На цій основі
російський мовознавець Олександр Тихонов виділяє п’ятнадцять
частин мови: іменник, прикметник, дієприкметник,
числівник, займенник, дієслово, дієприслівник, прислівник,
слова категорії стану, модальні слова, прийменник,
сполучник, частку, вигук, звуконаслідування;
4) видозмінити традиційну систему частин мови за рахунок
перегрупування відомих семантико-граматичних
груп слів віднесення в розряд самостійних частин мови
дієприкметників, дієприслівників, модальних слів, звуконаслідувальних
слів;
5) виокремити нові частини мови за рахунок специфічних
слів, які не належать до традиційних частин мови:
а) слова категорії стану (Л. Щерба) — за рахунок іменників,
прикметників, прислівників, дієслів {стидно, боляче,
страшно, душно, холодно);
Морфологія як розділ граматики 27
б) комунікативи (В. Кіпріянов), тобто лексико-грама
тичний клас незмінних повнозначних слів, що виражають
цілісну думку і функціонують винятково як однослівні
нечленні речення. До комунікативів він відносить:
. — слова із значенням спонукання: ау!, біс!, стоп!, тсс!,
цить!, ша!, брись!, киш!, геть!, майна!, цабе!, алло!, полундра!
іпор,.; ^ ■
СЛОп￡і 1о оНамсппліуі иЦІиКіп ￡іби оаПсрсчелпл. иМби!,
браво!, баста!, шабаш!, спасибі!',
— слова, омонімні з іменниками: біда!, караул!, криш^
ка!, дурниця!, сила!, жарт!, розмови!; - -
— слова, омонімні з займенниками, все!, як!, тик!, нічого!;—
слова, омонімні з дієсловами: кинь!, візьми!, почекай!,
підожди!, постій!;
— слова, омонімні з прислівниками; досить!, достатньо!,
тихо!;
— слова, омонімні зі службовими словами; о!, а!, так!,
ну!, невже!; - ........ .......................... — • ........
в) аналітичні прикметники (М. Панов та ін.); беж, комі,
до дієз; держ-, парт-, госп-; лісо-, хлібо-, нафто-; радіо-, авто-,
фото-. ; г
При цьому складні слова типу мотобол (пор. футбол),
мотобот, мотовелотранспорт, мотовоз, мотогонки, мотодивізія,
мотодрезина, лісозавод, партпрацівник, радіозавод
розглядаються як вільні словосполучення, перша
частина яких є самостійними лексемами, що мають усі ознаки
слова: морфологічні (цілісна оформленість), синтаксичні
(сполучуваність із частками), фонетичні (наявність
самостійного наголосу).
У 1971 р. М. Панов виокремив дев’ятнадцять груп
аналітичних прикметників у складі словосполучень, зокрема:
форма хакі, колір беж, комі література; кіносценарій,
авгаконверти, фоттгосценарій; програма-жікіліі/ж,
иротр&xﾌopтла-максимум, гарес-секретар, прес-офіцер; чудо-
молот, горевинахідники; цар-пушка; експрезидент, екс-
чемпіон, суперзірка, оиерзрадник; гажа-випромінюван-
ня, ікс-промені; партквиток, профквиток, профзбори,
сільрада; склотара, лісозаготовки і ін.
Намагання виділити аналітичні прикметники в окрему
частину мови спричинило полеміку. Позицію опонентів
М. Панов пояснює звичкою ототожнювати граматичне з
морфологічним.
Слабкими місцями такої класифікації є те, що;
28 Морфологія як розділ граматик≫'
— всі ці ЃбсловаЃв за лексичним складом не становлять
єдиної групи, єдиного класу слів (пор. ікс-промені і партквиток)',
" • '
— ці прикілетники не становлять єдиного класу і за
(рункцією означення в словосполученні (пор. сільрада і кіносценарій);
— багато Ѓбаналітичних прикметниківЃв відносять до
моуіфем (проф-, кіно-, авто-, фото );
— елементи мікро-, міні-, максі- відносять до префіксів;
— конструкції типу тепловози, електровози розглядаються
як синтаксичне стягнення.
Сучасні українські граматисти (І. Вихованець, К. Городенська)
при класифікації частин мови користуються гетерогенною
(за кількома різнорідними критеріями) системою
трьох принципів (семантичного, морфологічного, синтаксичного).
На 11 основі Іван Вихованець (нар. 1935) виокремив
лише чотири частини мови: іменник, прикметник, дієслово,
прислівник. Катерина Городенська (нар. 1948) — ще
й числівник, однак тільки за однією семантичною ознакою,
їхня класифікація відрізняється від традиційної низкою
особливостей. Ці граматисти, як і російський мовознавець
Олена Кубрякова (нар. 1927), у семантиці частин мови на
перше місце ставлять ономасіологічну (грец. буоцааіа —
назва, найменування і Х&уос, — слово, вчення) властивість
слів (здатність бути номінативними знаками, знаками-на-
звами), а не їх синтаксичну функцію. Автори класифікації
не відносять до розряду частин мови займенників, оскільки
ці слова виконують лише дейктичну функцію, яку вони вважають
недостатньою підставою для частиномовного статусу.
І. Вихованець і К. Городенська зазначають, що прислівник
не має власного лексичного значення, хоч і має категоріальне
значення Ѓбознаки ознак*, а також відстоюють нечастино-
мовний характер службових слів, кваліфікуючи їх як аналітичні
синтаксичні морфеми, оскільки вони, передаючи семантику
відношення, виконують лише релятивну функцію.
Отже, в сучасній морфології тривають пошуки нових
напрямів у вивченні частин мови.
Поняття частин мови, на нашу думку, слід висвітлювати
ширше, ніж В. Виноградов, який усі слова мови поділяв на
частини мови і нечастини мови (модальні слова, частки мовлення,
вигуки), і до частин мови відносити всі однотипні
слова (зокрема модальні слова, частки і вигуки), що виділяються
з мовлення на основі спільних ознак.
Слово — це звук чи комплекс звуків, які пройшли через
свідомість людини, відтворені її мовленнєвим апаратом
і виконують соціальну функцію, тобто є лінгвальними
Морфологія як розділ граматики 29
знаками дійсності. Тому до слів належать вигуки і всі
службові слова. ■ ' -
Усі слова мови семантично навантажені, Єдність лек
сичної і граматичної семантики становить сутність слова
Асемантичних слів не буває, як не буває слів лише з грама
тичним або лише з лексичним значенням. Тому й при
йменники, сполучники, частки, вигуки мають лексичне і
граматичне значення, хоч і своєрідне.
....Лексичним є не лише понятійне, речовинне значення,
ш,и виконує номінативну або вка зівну функцію, а й таке,
Ш.О має певне смислове нав антаження, певний зміст, у св ідомлений
к олективом.
Найбільш прийнятною є традиційна класифікація частин
мови за чотирма ознаками: категоріальним значенням,
морфологічними категоріями, синтаксичними властивостями,
характером суфіксів. На їх основі доцільно виокремлювати
дванадцять частин мови: іменник, прикметник, числівник,
займенник, дієслово, прислівник, слова категорії стану,
модальні слова, прийменник, сполучник, частку, вигук.
— Лексичне значення слова має мінімальний рівень узагальнення
(абстрагування), якого достатньо для розрізнення
окремих слів, але недостатньо для розрізнення груп однотипних
слів. Тому частини мови розрізняються не лексичним, а
категоріальним значенням, оскільки воно є вищим рівнем
узагальнення і базується на лексичному значенні окремих
слів. Категоріальне значення об’єднує слова з однотипним
лексичним значенням в окрему групу і одночасно відокремлює
Гі від групи слів з іншим лексичним значенням. Категоріальне
значення мають усі частини мови, в тому числі і займенники,
прийменники, сполучники, частки, вигуки.
Категоріальне значення є ознакою, на основі якої всі
слова мови групують у класи, паритетні між собою в комунікативному,
когнітивному та структурному відношенні.
Вони виконують рівнозначні, однаково важливі для мовлення
функції. Ці паритетні класи слів з непаритетними
функціями є частинами мови. '
Кожна з них протиставляється всім іншим (іменники —
неіменники: прикметники, числівники, займенники, дієслова,
прислівники; прикметники — неприкметники:
іменники, числівники, займенники, дієслова).
За характером функції частини мови поділяються на
номінативні, вказівні, зв’язкові(прийменник, сполучник,
частка) івиражальні(вигуки, звуконаслідування). Поділ
на повнозначні і неповнозначні (або службові) умовний і
неприйнятний, бо не охоплює всіх слів (вигук не відносять
ні до повнозначних, ні до службових), а функції кожної
з о Морфологія як розділ граматики
частини мови, які б вони не були (службові чи повнозначні),
є однаково важливими. Все, що існує в мовній системі,
іірпцює на когнітивну (пізнавальну) і комунікативну функції,
тому в ній усе важливе, все повнозначне і водночас
(службове, бо чомусь служить. Наприклад,"іменник служить
дієслову, яке в свою чергу служить іменнику. Немає
підстав вважати прийменник, сполучник, частку неповно-
;іиачними (неповноцінними) словами. Вони мають усе
необхідне для виконання своїх функцій, зокрема стільки
семантики і таку, скільки і яка їм для цього потрібна. Тому
вони також повнозначні, повноцінні у своєму вияві, у
своїй функції. Протиставляються самостійні і службові,
тобто несамостійні частини мови. ---- ' " .
Наявність чи відсутність морфологічних категорій сама
по собі вже є диференціальною ознакою частини мови.
Наприклад, наявність категорії виду і часу в словах із значенням
дії (читав, прочитав, читаю, прочитую) маркує
їх як дієслова, а відсутність їх у словах із значенням дії
(читання, прочитання) маркує ці слова як недієслова= -
Але буває, що не самі морфологічні категорії, а особливості
морфологічних ознак протиставляють одну частину
мови іншим. Наприклад, іменники і прикметники мають
морфологічну категорію роду, але грамеми роду іменника
нідрізняються від грамем роду прикметника несинтаксичним
характером. На основі особливостей морфологічних ознак до
окремих частин мови віднесено займенник і числівник.
Диференціальною ознакою частин мови є також характер
суфіксів. Одні суфікси маркують лише іменник ( ець,
теяь, -ник, -иц-я), інші — лише прикметник ( н-ий, -ськ-
ий, ов-ий, ів, ин) або лише дієслово ( ти, -ся, а , ува ).
Але ця ознака виявляється лише в словах зі службовими
словотвірними морфами.
Отже, є підстави виділяти як окремі частини мови
іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово,
прислівник, станівник, модальник, прийменник, сполучник,
частку, вигук за чотирма ознаками (категоріальним
значенням, морфологічними категоріями, синтаксичними
функціями, суфіксами) і протиставляти самостійні частини
мови несамостійним, тобто службовим.
Звязок морфології з іншими розділами курсу.
Існує тісний взаємозв’язок між підсистемами граматики;
словотвором, морфологією і синтаксисом. Він сформувався
на базі двобічного характеру їх одиниць і високого рівня
абстракції в словотворі (пор. поняття дериватеми), морфології
(пор. поняття грамеми), синтаксисі (пор. поняття
синтаксеми).
Дуже тісний зв’язок між морфологією і синтаксисом.
Морфологія вивчає зміни форм слів. Але ці зміни виникають
лише тоді, коли слова поєднуються між собою в реченні.
Отже, всі наявні в морфології явища спочатку були в
синтаксисі. Наприклад, словоформи іменників формуються
в синтаксичних словосполученнях; лежить книга, немає
книги, завдячувати книзі, бачу книгу, задоволений
книгою, напис на книзі. Значна частина синтаксичних
явищ зумовлена морфологічними. Наприклад, якби в українській
морфології не було наказової форми дієслова, сурядних
і підрядних сполучників, дієприслівників, то в
синтаксисі не було б спонукальних, складносурядних,
складнопідрядних речень і дієприслівникових зворотів.
Зв’язок між морфологією і синтаксисом такий тісний і
складний, що віднесення окремих граматичних явищ до
морфології чи синтаксису не може бути вирішене однозначно.
Наприклад, активний і пасивний стан дієслів —
явище більш синтаксичне, ніж морфологічне. Те ж саме
стосується і категорії відмінка іменників, роду, числа і
відмінка прикметників тощо.
Види вправ при вивченні морфології
Місце синтаксису в курсі української мови. Формування синтаксичних понять.
Синтаксис (гр. syntaxis — побудова, зв'язок, сполучення) — розділ граматики, який вивчає значення та будову словосполучень і речень.
Значення навчання синтаксису. Морфологія і синтаксис найповніше виявляють ознаки мови як цілісної системи. Під час вивчення морфологічних категорій обов'язково враховуються синтаксичні ознаки, а вони зумовлюються певними морфологічними властивостями. Засоби кожного мовного рівня набувають повноти свого значення тільки в найменшій комунікативній одиниці (реченні), що є об'єктом вивчення синтаксису. Звідси його важлива роль у формуванні комунікативних умінь і навичок школярів. На думку К. Плиско, синтаксичний рівень є основою для вивчення функціональної значущості мовних одиниць усіх інших рівнів, вивчення синтаксису створює умови для засвоєння норм літературної мови, розвитку логічного мислення й мовлення учнів, формування пунктуаційної грамотності та навичок виразного читання. Саме синтаксис допомагає зрозуміти комунікативну функцію мови й шляхи її здійснення.
Зміст і завдання навчання синтаксису. Підготовка до сприймання синтаксичних категорій здійснюється практичним шляхом. Діти вживають у своєму мовленні синтаксичні конструкції, за допомогою практичного досвіду розрізняють їх за функціональним призначенням. Знання з синтаксису закладаються початковою школою, далі розширюються пропедевтичним курсом у 5 класі. Систематичне навчання цього розділу граматики здійснюється в 7-9 класах за програмою "Рідна мова" та в 8-9 класах за програмою "Українська мова". У класах (школах) з поглибленим вивченням української мови посилюється увага до функціональних властивостей різноманітних синтаксичних одиниць у текстах різних стилів, типів, жанрів. ^Методикою передбачається п'ять етапів навчання синтаксису: практичне ознайомлення з синтаксичними поняттями в початковій школі; пропедевтичне вивчення синтаксису в 5 класі; систематичний курс синтаксису; удосконалення комунікативних умінь і навичок учнів старшої школи на основі узагальнення відомостей про синтаксис української мови.
Зміст програм у мовній лінії передбачає засвоєння таких базових синтаксичних понять: словосполучення, головне і залежне слово, речення, головні члени речення (підмет і присудок), другорядні члени речення (додаток, означення, обставина), порядок слів у реченні, просте речення, однорідні члени речення, звертання, вставні слова, відокремлені члени речення, складне речення, сполучникове й безсполучникове складне речення, речення з прямою і непрямою мовою, складне синтаксичне ціле.
Програмами визначено державні вимоги до рівня загальноосвітньої підготовки учнів. Так, внаслідок навчання синтаксису учні повинні оволодіти такими уміннями й навичками: виділяти словосполучення в реченні, знаходити в словосполученні головне й залежне слово, розрізняти словосполучення н речення, складати словосполучення за заданими схемами, добирати різні за будовою словосполучення для вираження того самого смислу, розрізняти прості і складні речення, види речень за метою висловлювання, за емоційним забарвленням, за будовою, визначати члени речення, звертання, вставні слова, відокремлені члени речення, правильно й доречно використовувати в мовленні різні види простих і складних речень, здійснювати синтаксичний розбір словосполучень і речень, визначати пряму й непряму мову, правильно інтонувати речення та їх складові частини.
Залежно від своєрідності навчання в різних за типом школах, визначаються особливості вивчення синтаксису. Питома вага надається комунікативному аспекту в усіх типах шкіл.
Школи та класи з поглибленим вивченням предмета посилюють значений лінгвістичного аспекту, заглиблюючись у синтаксичну теорію. Учні засвоюють такі поняття, як предикативність, типи підрядного зв'язку, інфінітивні, еліптичні речення, невласне пряма мова, період та ін. Сприяють удосконаленню усного та писемного мовлення поглиблені відомості про різні види простих і складних речень, способи вираження головного члена в односкладних реченнях, умови відокремлення другорядних членів тощо. Заглиблення в лінгвістичну теорію стає основою навчально-дослідної роботи.
Практичний підхід до питань синтаксису здійснюється в профільних негуманітарних класах. Навчання синтаксису комунікативно спрямоване, окремі положення є основою для розвитку усного мовлення. Приділяється особлива увага культурі ділового мовлення.
Володіння засобами синтаксису формує мовну особистість, розвиває інтелектуальні, духовні, естетичні якості.
Основні засади методики вивчення синтаксису викладені в підручниках, методичних посібниках. Теоретичні засади навчання синтаксису розроблені такими вченими, як О.Біляєв, В.Горяний, Н.Іваницька, К.Плиско, Р.Христіанінова та ін. Накопичується досвід методистів і вчителів щодо особливостей використання традиційних методів і прийомів, розробляються нестандартні підходи до вивчення синтаксису в профільних школах (С.Караман, О. Горошкіна). Учитель повинен бути вільним у виборі засобів, форм навчання, підпорядковувати їх тим завданням, що виходять зі своєрідності навчальних закладів.
У процесі навчання синтаксису вчитель має дотримуватися таких методичних принципів:
Навчання синтаксису у зв'язку з морфологією та іншими розділами зумовлене тим, що саме на синтаксичному рівні всі мовні одиниці виявляють свої функції, певні граматичні особливості. Так, визначення частин мови іноді можливе лише в структурі речення на основі зіставлення члена речення й частини мови, вибір лексичних одиниць залежить від контекстуального оточення тощо. Тому усвідомлення синтаксичних понять можливе за умови засвоєння відомостей з інших розділів.
Навчання синтаксису у зв'язку з пунктуацією та інтонацією вимагає посиленої уваги до інтонаційних особливостей різних за структурою, метою висловлення емоційним забарвленням речень. Необхідно виробляти в учнів уміння актуального членування речень відповідно до комунікативного наміру, визначати смислові відношення між частинами складних безсполучникових речень залежно від розділових знаків (коми, тире, двокрапки), доречно користуватися логічним наголосом, відповідно до нього визначати члени речення.
Принцип навчання синтаксису в поєднанні з розвитком зв'язного мовлення забезпечує реалізацію мовленнєвої змістової лінії програми, що полягає в формуванні комунікативної компетенції школярів. Синтаксичні уміння й навички є основою оволодіння мовою як засобом спілкування. Розуміння структурно-смислових ознак речення як найменшої комунікативної одиниці має стати підґрунтям усвідомленого відбору мовних одиниць для реалізації мети спілкування в тих чи інших умовах. Опанування учнями синтаксичних понять сприяє удосконаленню діалогічного й монологічного мовлення. Спостереження над функціонуванням синтаксичних одиниць в текстах різних стилів та жанрів мовлення має бути спрямоване на удосконалення гармонійного розвитку умінь і навичок учнів у чотирьох видах мовленнєвої діяльності. Відповідно активне використання в навчальному процесі різних видів мовленнєвої діяльності, моделювання комунікативних ситуацій залучення школярів до мовленнєвої практики сприятиме засвоєнню синтаксичних понять, виробленню синтаксичних умінь і навичок, передбачених програмою.