51. Пакти у римському приватному праві. Їх основні види.

Пакти - це неформальні угоди, тобто їх укладання не суп¬роводжувалося формалізмом, передбаченим римським цивільним правомВ силу своєї неформальності пакти спочатку не забезпечувалися позов¬ним захистом і їх називали голими пактамиПроте пакти не зовсім були позбавлені всякого значення. Преторський едикт, який відноситься ще до кінця другого - початку першого століття республіки, не те що надавав юри¬дичної сили всяким пактам, а створюе різновид exeptio doli(заперечення протии позову)У подальшому під впливом роззітку торгівлі і взагалі ділових відносин неформальні угоди почали укладатися чимраз частіше і залишати їх без захи¬сту не відповідало інтересам розвинутого обороту, підривало стійкість ділових зв'язків. Враховуючи настійні вимоги економічного обороту, римляни з ча¬сом надали позовний захист окремим угодам, внаслідок чого їх називають, як уже відомо, одягнутими пактамиРимське право розрізняло три категорії одягнутих пактів: приєднані, пре¬торські і законні.1. Приєднані пакти-це угоди, приєднані до якогось голов¬ного договору. При цьому треба розрізняти приєднані пакти до договору в момент його укладання і після укладення. У першому, випадку вони станов¬лять частину головного договору і можуть забезпечуватися позовом з цього договору. Наприклад, під час продажу була домовленість, що в разі, коли по¬купець в свою чергу зажадає продати річ, то він найперше повинен запропонувати її продавцю (право переважної купівлі). У випадку невиконан¬ня цієї домовленості продавець може пред'явити віндикаційний позов.Інакше виглядатиме справа, якщо пакт буде приєднано до вже укладеного договору. Значення такого пакту визнаватиметься тільки тоді, коли метою його є полегшення становища боржника. Прикладом пакту такого роду може слу¬гувати угода про відстрочку чи несплату боргу взагалі.2. Преторські пакти. Таку назву вони набули внаслідок того, що початко¬во їм був наданий захист претором. Це пакти: а) підтвердження боргу; б) обіцянка банкіра сплатити обумовлену угодою суму за рахунок клієнта третій особі; в) угода з власником готелів, кораблів про прийняття і збереження ре¬чей пасажирів та мешканців; г) угода з третейським суддею про виконання ним обов'язків третейського судді.Підтвердження боргу. В силу тих чи інших причин існуючий борг міг бути т згодом підтверджений самим боржником або третьою особою, для чого укла¬дався зазначений пакт. Наприклад, боржник просить кредитора про відстрочку платежу і позивач на відстрочку погоджується. Прохання про відстрочку пла¬тежу є визнанням, підтвердженням боргу - звідси і назва пакту, а обіцянка сплатити чужий борг є не що інше як порука.Обіцянка банкіра заплатити чийсь борг. Так називалася неформальна уго¬да, за якою банкір брав на себе зобов'язання перед своїм клієнтом сплатити його борг якійсь третій особі. При цьому він міг зобов'язуватися як в тому випадку, коли гроші боржника (клієнта) були в нього на зберіганні, так і тоді, коли таких грошей в нього не було. Якщо банкір відмовлявся платити, клієнт одержував проти нього позов з укладеного пакту - actio receptica.Угода з власниками готелів і кораблів про збереження переданих їм речей пасажирів і мешканців. За цією угодою на власників готелів і кораблів покла¬лася підвищена відповідальність за збереження прийнятих речей. Вони звільнялися від такої відповідальності тільки за наявності так званої непобор¬ної сили vis major - стихійне лихо (пожежа, корабельна аварія, нещасний випадок). Підвищену відповідальність названих осіб можна пояснити тим, що вони самі часто вступали в змову чи були організаторами грабежів або піратсь¬ких нападів. Виникала потреба захистити пасажирів та мешканців готелів, гарантувати безпеку подорожі. З цією метою преторський едикт встановив підвищену відповідальність власників готелів і кораблів за цілісність речей їхніх клієнтів та пасажирів. Відмовитися від обов'язку прийняти на збереження речі названі особи не могли, оскільки це була одна з їхніх підприємницьких функцій. Для захисту мандрівників, які потерпіли від крадіжки або розбою, претором давався позов про відшкодування збитків, яких зазнали власники речей - actio in factum.До преторських пактів відноситься і угода з третейським суддею про роз¬гляд спору між певними особами. Але оскільки ці угоди згодом одержали визнати в імператорському законодавстві, то мова про них йтиме у наступ-' ному розділі.3. Законні пакти. Деякі угоди набули юридичного визнання в пізнішому праві безпосередньо в силу закону. Права кредитора, що виникали з цих угод, захищалися кондикційним позовом, який випливав з закону. До таких угодвідносяться угода про передачу спору на розгляд третейському судді (compromissium), угода про встановлення приданого, угода про дарування.Під compromissum розуміли угоду, якщо між особами виник майновий спір з приводу передачі його на розгляд третейському судді. Будь-який майновий спір, який виник між громадянами, звичайно підлягав розгляду в суді. Але якщо сторони не бажали розголошення своїх взаємовідносин, вони могли до¬мовитися, що цей спір буде переданий на розгляд третейському судді - арбітру. З цією метою сторони укладали з арбітром пакт, який дістав назву receptum arbitri - третейський суддя. Той, хто брав на себе обов'язки третейського судді, повинен був їх виконувати і в разі невиконання його примушували до цього заходами адміністративної влади, зокрема він піддавався штрафу. Тільки важ¬ливі причини звільняли арбітра від відповідальності (хвороба, виконання публічних обов'язків, які перешкоджали розгляду спору тощо). Щоб реально забезпечити виконання рішення арбітра, спірна річ або гроші Ще до винесення рішення по справі передавалися останньому на збереження. їх він повинен пе-редати тому, в чию користь буде вирішено спір. Рішення третейського судді набувало обов'язкової сили (чинності) тільки в тому випадку, коли сторони підтверджували свою згоду письмово або не заперечували проти нього упро¬довж десяти днів з моменту, коли між ними відбулася відповідна усна згода. За невиконання рішеня арбітра на винну сторону накладався штраф.Угода про надання приданогоЦе неформальна угода, за якою батько нареченої зобов'язувався передати майбутньому чоловікові своєї дочки певне майно (придане) для підтримання молодої сім'ї. Для забезпечення свого права вимагати чоловік отримував спеціальний кондикційний позо'в, за допомогою якого він міг домагатися від батька своєї дружини або опікуна обіцяного приданого. Правовий режим приданого визначався нормами при¬ватного права, про що йшла мова в розділі сімейних відносин.Угода про даруванняДарування передбачає безоп¬латне надання однією особою іншій певного майна. Воно могло бути здійснено найрізноманітнішими засобами: шляхом безпосередньої передачі речі, відмо¬вою від певного права вимагати (наприклад, повернення боргу), встановленням сервітутів, шляхом простої дарувальної обіцянки та ін. Дарувальна обіцянка не тільки в період республіки, але й в праві класичних юристів була дійсною тільки тоді, коли вона виражалась у формі стипуляції. Неформальна дарувальна обіцянка зобов'язання не породжувала. За законом Ціцерона 204 р. до н.е. був встановлений розмір дарування, за винятком близьких родичів, але відомості про максимальний розмір дарування за цим законом до нас не дійшли.Дарування здійснювалося з метою виявити стосовно того, кому призна¬чався подарунок, свою щедрість, надати йому допомогу, і відбувалося за рахунок майна дарувальника. При даруванні відбувається безоплатний перехід майна від дарувальника до обдарованого. Оскільки від цього договору дару-вальник не мав жодної вигоди, то його відповідальність обмежувалася лише навмисною виною чи грубою необережністю. Наприклад, дарувальник пода¬рував обдарованому не свою річ, яка згодом зазнала евікції, але ще до евікції обдарований зробив певні витрати гці річ. У даному випадку з боку даруваль¬ника мала місце або навмисна вина, або груба обережність. Обдарований одержує actio doli - позов про повернення витрат, збитків.З викладеного бачимо, що розвиток римської системи договірних зобов'-язань відбувався багатьма окремими шляхами - кожний тип контракту вироблявся самостійно, хоч і не без зв'язку з іншими. Врешті, незважаючи на принципове визнання тільки типових договорів, римське право до часу Юсти¬ніана настільки поширило зобов'язальну систему, що майже кожна угода одержала в ній правову охорону.

52. Квазідоговірні зобов'язання

Квазіконтракти (quasi ex contractu) – це зобов’язання, які виникають на підставі події або дії однієї з сторін і мають спільні риси з певними договорами.

Віднесення до зазначеної групи досить різнорідних зобов’язань було обумовлено існуванням на думку римлян схожих рис з уже існуючими договорами. Звідси робили практичний висновок: якщо між сторонами квазіконтракту виникали спірні питання, то їх можна було вирішити аналогічним чином як і за схожим договором (наприклад, стосовно умов і меж відповідальності).

Виділяють два основні види квазіконтрактів:

1) ведення чужих справ без доручення (хоча термін „negotiorum gestio”, який вживався римськими юристами для цього виду квазіконтрактів, означає „ведення чужих справ, турбота про чужу справу”, для більшої чіткості при відмежуванні від договорів до існуючого терміну в подальшій літературі добавили слова „без доручення”);

2) безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої (condicti sine causa).

Ведення чужих справ без доручення (negotiorum gestio) мало місце у випадку, коли одна особа без повноважень з власної ініціативи у зв’язку з невідкладною потребою безоплатно вчиняла дії в інтересах іншої особи, але за рахунок останньої.

Такі дії могли бути як фактичні (наприклад, ремонт даху, пошкодженого стихійним лихом, з метою недопущення знищення майна, що знаходиться в будівлі; управління майном померлої особи до появи спадкоємців тощо), так і юридичні (зокрема, сплата чужого боргу для незастосування санкцій до боржника). Зазначене зобов’язання виникало між: непроханим виконавцем справи в чужому інтересі (так званим неуповноваженим повіреним) – гестор (negotiorum gestor) і особою, на користь якої велася справа – господар (dominus negotii).