25.Загальна характеристика давньої японської літератури

VII—VIII вв вважається часом становлення японської літератури, хоча витоки її набагато глибші. Становленню писемної творчості передує розвиток фольклору, який згодом став джерелом для літератури. Японська література періоду древності є дещо молодшою від китайської, індійської, тому активно користувалася її здобутками. Вагому роль у становленні самобутньої японської літератури відіграла народна творчість тому, що відображала соціальний устрій країни, народні вірування. Збереглися писемні пам’ятники, які датуються 8 століттям - “Кодзікі”, “Ніхонгі”, “Фудокі”, “Маньюсю”. Власної писемності тоді японці не мали, тексти написані китайською. У 9 столітті розроблено японський алфавіт - кана. Особливе місце у світовій літературі посідає японська поезія, яка спочатку була близька до народної пісні, але в процесі літературної обробки набула специфічних рис. Велику увагу поезії приділяв імператорський двір, влаштовуючи спеціальні змагання поетів. Традиційними жанрами японської літератури є вака, танка та хоку. Вака (“японський вірш“)- різновид японської автентичної поезії японською мовою, один із жанрів, який протистояв китайській літературі. Включав у себе різноманітні форми віршів: седока, фрагментарні катаута. З 9 століття асоціювався переважно з формою танка. Характерно рисою є відсутність віршових рядків та рими, наявність зв’язки та виразів. Танка («короткий вірш“) - п’ятивірш, що складається із чергування п’яти- та семискладових віршів (5-7-5-7-7) Заключні рядки називаються Ареку. Одиниця віршового метра - склад. Хоку або хайку - жанр поезії, порядковий неримований вірш на основі першої пів строфи танк, що складається з 17 складів. Вирізняється простотою мов, свободою викладу. Головною темою віршів є співвідношення людини та її внутрішнього світу, природи. Особливої уваги при дворі приділяли такому жанру, як Рено. Це були вірші теж зі стандартною будовою (5-7-5), які писалися відразу кількома людими. Виник цей жанр саме на основі придворних змагань. Основні риси яп. поезії: лаконічність, виразність, суггестивність, тісний зв’язок з побутом, поетичний підтекст, прониклива любов до природи, тонке відчуття прекрасного, людяність. Легендарні постаті поезії: Какномото Хітомаро, Ямабе Акахіто, Яманос Окура, Отомо Тобіто, Отамо Якомоті. Не зважаючи на порівняну “молодість” японської літератури, вона вважається досить багатою, насиченою та високорозвиненою.

26. „Кодзікі” як одна з найдавніших пам'яток давньої японської літератури. Кодзікі— японська історична хроніка, памятка японської літератури, одна з основних книг синтоїстького канону. Упорядкована 712 року аристократом О но Ясумаро за наказом Імператора-жінки Ґеммея. Написана класичною китайською мовою. Складається з трьох сувоїв, присвячених походженню та розвитку монархії в Японії. Веде розповідь від епохи богів до правління Імператора-жінки Суйко. Містить давньояпонські міфи, перекази та вірші. Найстаріший японський історичний твір, що зберігся. У 680 році імператором Темму віддав наказ скласти офіційну історичну хроніку Японії. Її укладачем було призначено О но Ясумаро. Цей твір був записаний з вуст священнослужителя Хіеда но Аре, який завчив напам'ять тексти книги «Кудзікі» («Записи про справи минувшини»), а також знав стародавні перекази попередніх поколінь. Хроніка була завершена у 712 році і отримала назву «Кодзікі». Першопочатково «Кодзікі» були задумані як твір, що мусив представити історію Японії китайському цивілізованому світу і засвідчити старовинність й божественність японського імператорського роду. Однак в силу того, що текст містив багато «нецивілізованих» з точки зору китайської історіографії міфів, легенд і пісень, «Кодзікі» як офіційна історична хроніка зазнали фіаско. Замісіть них, у 720, були складені «Ніхон Сьокі» («Аннали Японії»), які увібрали багато запозичень з китайських хронік і впродовж декількох століть служили основним історичним літописом країни. Оригінальний текст «Кодзікі» не зберігся до наших днів. Найдавніша і найповніша копія твору, яка була складена у 1371—1372 роках монахом Кен'ю, міститься у «Книзі храму Сімпукудзі» в місті Наґоя. «Кодзікі» складаються з трьох сувоїв, які викладають історичні події від заснування Всесвіту до правління імператриці Суйко (7 століття). Головний акцент робиться на постатях імператорів. Перший сувій містить інформацію про народження Всесвіту, богів (камі) Неба і Землі, а також Японських островів від бога Ідзанаґі та богині Ідзанамі. У ньому також знаходяться міфи про богиню сонця Аматерасу Омікамі та її молодшого брата Сусаноо но Мікото, вигнання останнього на Землю і заснування ним держави в районі Ідзумо (суч. префектура Сімане). Також перший сувій оповідає про походження імператорського роду Японії — онук Аматерасу сходить на Землю, а його нащадок Дзімму стає першим імператором Японії. Другий сувій починається походом імператора Дзімму на Схід (регіон Кінкі) і створенням держави Ямато, й закінчується описом діянь легендарного 15-го імператора Одзіна (5 століття). Характерною рисою цього сувою є багатий фольклорний матеріал — пісні та легенди. Особливо цікавим є епос про «японського Геракла» — Ямато Такеру но Мікото, який проводить усе своє життя у боротьбі з варварами, розширяючи імператорські володіння. Третій сувій представляє життєпис 16-ти імператорів (5-7 століття), які були реальними історичними особами. Серед груп міфів і легенд, які містяться в «Кодзікі», можна виділити три комплекси: яматоський, ідзумоський та кюсюський. Перший зосереджується на переказах про богиню сонця Аматерасу (район Ямато, суч. префектура Нара), другий — на міфах про Сусаноо но Мікото (район Ідзумо, суч. префектура Сімане), а третій — на легендах про походження імператорського роду (район Хімука, суч. префектура Міядзакі). Загалом, «Кодзікі» просякнуті ідеєю божественного походження Японії та її правителів — імператорів тенно. Увесь історичний розвиток спрямований на створення японської держави. Ця ідея була розвинена японськими науковцями державницької течії кокуґаку у 18-19 століттях, і стала наріжним положенням японського націоналізму. 27„Фудокі” як одна з найдавніших пам'яток давньої японської літератури. Фудо́кі　(風土記, ふどき, «Записи крайових звичаїв») — японський краєзнавчо-етнографічні твори 8 століття періоду Нара. Складені після 713 року за наказом Імператора Ґеммея. Для розрізнення із однойменними творами пізніших часів інколи називаються Кофудокі (古風土記, «Старі фудокі»). Упорядковані у 66 окремих збірників за кількістю провінцій Японії. Містять провінційні легенди стародавніх часів, перекази про походження назв місцевостей повітів, волостей і сіл, інформацію про рельєф і якість землі, традиційні товари і продукти харчування, станції та відстань до столиці. На сьогодні збереглися лише 5 збірників: Записи крайових звичаїв провінції Бунґо (, Бунґо-но-куні фудокі) — частково; Записи крайових звичаїв провінції Ідзумо (, Ідзумо-но-куні фудокі) — повністю (733); Записи крайових звичаїв провінції Харіма (, Харіма-но-куні фудокі) — частково (715); Записи крайових звичаїв провінції Хідзен (Хідзен-но-куні фудокі) — частково; Записи крайових звичаїв провінції Хітаті (Хітаті-но-куні фудокі) — частково (721). Справили значний вплив на розвиток синто, історичних наук, географії, лінгвістики та літературознавства в Японії пізніших часів, особливо школи кокуґаку періоду Едо. 28.Жанрові особливості давньої японської літератури. Попри всю самобутність і традиціоналізм японської культури в науковій та науково-популярній літературі про Японію, написаній переважно іноземцями, її часто називають “країною-позичальни- цею”, що значною мірою відповідає історичній дійсності. Саме від своїх найближчих сусідів, китайців та корейців, японці запозичили

свого часу технологію поливного рисівництва, численні ремесла,

буддизм, конфуціанство, даосизм, ієрогліфічне письмо, музику,

архітектутуру, різні види образотворчого мистецтва тощо. Однак при

цьому автори подібних тверджень часто забувають, що задовго до

буддизму японці сповідували синтоїзм, від якого не відмовилися й

після запозичення буддизму. Запозичивши китайську ієрогліфіку,

вони водночас створили власний оригінальний і цілком самодостат-

ній силабічний алфавіт кану. Однак всесвітню славу японська література здобула завдяки своїй поезії, передусім – поезії жанрів танка та хайку. Не випадково, вказуючи на обмежену кількість жанрів японської

класичної поезії, В.Н. Горегляд говорить про їх “багатовіковий розвиток”. Йдеться саме про внутрішній глибинний лірично-філософський, а не зовнішній, тобто суто формальний, розвиток жанрової поетичної системи в цілому й поетики окремих жанрів. Саме це дозволяло японським поетам, уникаючи формальних і, як підтверджує історія світової літератури, досить часто марних творчих пошуків, зосередитися на удосконаленні поетики лише кількох провідних жанрів у історії японської поезії, насамперед – жанрів танка і хайку, що сприяло постійному, а в деякі історичні періоди досить активному розвиткові японської поезії, надійно захищало її як від занепаду, характерного для багатьох поезій світу на певних етапах, так і від архаїзації поетичних форм і жанрів. Серед порівняно небагатьох японських слів, які увійшли до лексичного складу майже всіх сучасних мов світу, є слова танка і хайку. Саме це – найпереконливіше свідчення того, що японська поезія, зокрема, поезія жанрів танка і хайку, була належним чином оцінена представниками різних народів, ставши вагомим і гідним внеском японців до скарбниці світової літератури. Говорячи про особливі оз-

наки японської поезії, які дозволяють легко розпізнавати її в загаль-

носвітовому літературному потоці й надають їй особливої чарівності,

фахівці насамперед наголошують на її винятковій лаконічності, лі-

ричності, а головне – сугестії, яка дозволяє кожному читачеві сприй-

мати й розуміти той чи інший поетичний твір по-своєму, відповідно

до власного душевного стану, життєвого досвіду тощо.

Ми не випадково охарактеризували бідність жанрової палітри

японської поезії як “відносну”, оскільки японські поети більш, ніж

за півторатисячолітню її історію використовували значну кількість

оригінальних поетичних жанрів і строфічних форм: наґаута (тьока),

вака (танка), седока, буссоку-секі-май, імайо, васан, катаута, ренґа,

додоїцу, хокку (хайку), сінтайсі (ґендайсі”) та ін. Зауважимо, що в

японській системі віршування для кожного з поетичних жанрів, ок-

рім сінтайсі, зазвичай, застосовується відповідна строфічна форма.

Однак не буде перебільшенням сказати, що 95% усього масиву япон-

ської поезії від прадавніх часів до сучасності створено у двох найпо-

пулярніших і найлаконічніших жанрах – танка і хайку, строфічна

форма яких загалом налічує у першому випадку 31, а в другому – 17

складів, відповідно: 5-7-5-7-7 у кожному з рядків (стовпчиків) п’яти-

вірша і 5-7-5 складів у кожному рядку (стовпчику) тривірша1.

У будь-якому випадку жанрова система європейської як силабіч-

ної, так і силабо-тонічної поезії значно багатша й різноманітніша.

1 Японські вірші традиційно писались і часто пишуться та друкуються

нині вертикальними рядками: зверху-вниз, справа-наліво.Щоб переконатися в цьому, наведемо далеко не повний перелікнайхарактерніших для неї поетичних жанрів: альба, балада, буколіка,гімн, дифірамб, еклога, елегія, епіграма, епітафія, епіталама, ідилія,кантата, кантилена, канцона, колискова, мадригал, ода, пенегірик,пастораль, пісня, поема, послання, романс, рондо, серенада, сонет тощо.Що ж стосується строфічних форм, характерних для європейськоїпоезії: моновірш, двовірш (дистих), тривірш (терцет, терцина), чотиривірш (катрен), п’ятивірш (квінтила), шестивірш (секстина),восьмивірш (октава, октет, сициліана), дев’ятивірш (нона), деся-

тивірш (децима) тощо, то вони, за окремими винятками (коломийка,

рондель, сонет, тріолет), на відміну від переважної більшості япон-

ських строфічних форм, зазвичай, чітко не пов’язуються з тим чи ін-

шим поетичним жанром.На відміну від літератур багатьох країн світу, японська літературно-поетична традиція формувалася протягом століть під впливом кільох релігій (синтоїзм, буддизм, конфуціанство, даосизм), що значно збагачувало її ідейно-філософський зміст.

Обмежену кількість строфічних форм і жанрів японської класич-

ної поезії не в останню чергу обумовлювали також деякі фонетичні

та морфологічні особливості японської мови. Але й у цьому випадку

на допомогу японським поетам приходить витончена художня образ-

ність, вишукані стилістичні засоби, глибока й оригінальна філосо-

фічність.