9. Етнічний і конфесійний склад населення країн Латинської Америки.

Формування сучасних народів Л.А. відбувалося на основі різноманітних етнонаціональних і расових елементів, тому ще 15 лютого 1819 р. скликаний у Венесуелі з ініціативи Симона Болівара Ангостурський конгрес проголосив рівність усіх мешканців колишніх іспанських колоній незалежно від їхньої етнічної належності. Завдяки таким революційним для свого часу рішенням країни Латинської Америки відзначаються терпимістю до різноплемінності свого населення, а самобутня латиноамериканська культура розвивається на рівноправному співіснуванні різноманітних традицій і живиться їхнім взаємозбагаченням.

В андських (кордільєрських) країнах, за винятком Коста-Ріки, та Парагваї переважають індіанці та метиси, причому найбільш “індіанською” серед них є Болівія, де народи кечуа і аймара` складають 55 % населення. В сусідніх Перу і Еквадорі кечуа становлять біля 45 % населення, у Гватемалі приблизно 44 % мешканців – індіанці-майя, решта - метиси.

В Бразилії та країнах Карибського басейну (Венесуела, Колумбія, Панама, острови Вест-Індії), куди в ХVІ-ХVІІІ ст. для роботи на плантаціях було завезено кілька мільйонів негрів із Західної Африки, багато людей з темним кольором шкіри. Майже 45 % бразильців – мулати і негри, в Домініканській Республіці, Гаїті, Ямайці та на Малих Антільських островах цей показник часом перевищує 90 %.

В країнах пізньої колонізації, масове заселення котрих почалося в ІІ пол. ХІХ ст., - Аргентині, Уругваї та Коста-Ріці – переважають нащадки європейських імігрантів; індіанці, метиси і мулати складають у них менше 10 % населення. Причому на відміну від андських країн, у колонізації котрих брали участь в основному вихідці з Іспанії, склад переселенців з Європи тут був різноманітнішим: приїжджало чимало італійців, німців, слов’ян. Вони віддавали перевагу компактному поселенню, створюючи замкнуті національні колонії.

Від колишніх іспанських і португальських колоній за етнічним складом помітно відрізняються Гайана, Сурінам та Трінідад і Тобаго, де 35-55 % населення становлять вихідці з Індостану. В латиноамериканських країнах можна зустріти й людей з арабськими прізвищами, котрі попри нечисленність завдяки власній активності (більшість із них – торговці та підприємці) змогли добитися високого становища на новій батьківщині. Зокрема, синами імігрантів-арабів були в 90-і рр. президенти Аргентини (Карлос Сауль Менем) і Еквадору (Джаміль Мауад Вітт). Все активніше в останній час заявляють про себе японці, котрі опинилися в Латинській Америці у 30-40-і рр. ХХ ст., один з них – Альберто Фухіморі – в 1990 і 1995 рр. обирався президентом Перу.

Таким чином, на сьогодні абсолютна більшість країн Латинської Америки багатонаціональна. У населенні кожної з них у тих чи інших пропорціях зустрічаються такі етнічні групи:

- основний народ країни (в Болівії, Еквадорі, Перу і Гватемалі в якості основних слід вважати два народи – іспаномовні нації та близькі до них за чисельністю індіанські народи – кечуа, аймара, майя-кіче та ін.);

- уцілілі й дуже малочисельні корінні народи; приблизно 2 млн. індіанців Бразилії, Венесуели і Колумбії мають племінну організацію й майже не пов’язані економічно з рештою наслення;

- так звані перехідні групи – недавні імігранти чи їхні нащадки, котрі ще остаточно не асимільовані основними народами країн вселення, але вже значною мірою втратили зв’язки з країнами виходу;

- національні меншини – вихідці з Європи й Азії останніх десятиліть, котрі ще не зазнали асиміляції.

Наприклад, у Бразилії нині мешкають представники більш як 80-ти народів, Аргентині та Мексиці – більше 50, в Болівії, Венесуелі, Колумбії, Перу та Чилі – більше 25-ти (без урахування дрібних індіанських племен).

З часів конкісти європейські завойовники примусово насаджували свої мови в Латинській Америці, тому в усіх її державах і територіях вони стали державними (чи офіційними). Іспанська та португальська мови функціонують у Латинській Америці у вигляді національних різновидів (варіантів), для котрих властива наявність низки фонетичних, лексичних і граматичних особливостей (їх найбільше у розмовному спілкуванні), що пояснюється, з одного боку, впливом індіанських мов, а з іншого – відносною автономністю їхнього розвитку.

В країнах Карибського басейну державними мовами є головним чином англійська і французька (Гаїті, Гваделупа, Мартініка, Французька Гвіана). В Сурінамі, Арубі та на Антільських (Нідерландських) островах – нідерландська.

Індіанські мови після завоювання Латинської Америки були витіснені у вузьку сферу побутового спілкування пригніченого корінного населення. На сьогодні лише кечуа в Болівії та Перу і гуарані` в Парагваї є офіційними мовами, на них, як і на деяких інших (у Гватемалі, Мексиці, Перу і Чилі), існує писемність, видається література, котрі, однак, не отримали широкого поширення внаслідок низького рівня грамотності основної маси індіанського населення.

В ряді країн Карибського басейну в процесі міжнаціонального спілкування виникли так звані креольські мови, що сформувалися в результаті неповного засвоєння європейських мов (як правило, англійської та французької) носіями мов інших лінгвістичних груп. Гаїтянська креольська мова стала державною поряд із французькою. У Сурінамі функціонує кілька креольських мов: сарамаккан – на англійській і португальській основі; джука і сранантонга – на англійській. Остання, відома під назвою “сурінамська мова”, є поряд з нідерландською мовою, на котрій розвивається художня література країни.

Взагалі, для значної частини населення Латинської Америки характерна двомовність (білінгвізм) і навіть багатомовність.

Протягом багатьох віків чисельність населення Латинської Америки зростала дуже повільно, лише починаючи з 40-х рр. ХХ ст. цей процес різко прискорився, його середньорічні темпи збільшилися з 1,8 % у 20-і рр. до 2,4 % у 40-і та 2,8 % у 50-і, сягнувши свого апогею. Але в подальшому вони дещо знизилися, стабілізувавшись на рівні 2,3 %. За прогнозами ООН, до 2025 р. чисельність населення Латинської Америки сягне 790 млн. чол.

Інтенсивне збільшення народонаселення регіону є наслідком швидкого зниження смертності у повоєнний період за збереження високої народжуваності. Щоб добитися в цьому відношенні того, на що у Європи та Північної Америки пішло 100-150 років, Латинській Америці завдяки досягненням світової медицини і санітарії знадобилося лише 25-40 років. Уже в першій половині 80-х рр. коефіцієнт смертності на 1000 мешканців становив у регіоні 8, тобто був нижчим і від середньосвітового показника (11), і від рівня розвинених країн – США (9) чи Західної Європи (11).

На відміну від Європи чи Північної Америки скорочення смертності в Латинській Америці (за винятком Аргентини і Уругваю) не супроводжувалося помітним зниженням народжуваності, тому на континенті склалася молода вікова структура населення. Діти й підлітки до 15 років складають біля 45 % населення регіону (для порівняння в Європі цей показник – 25 %, у США – майже 30 %).

Середня густота населення в Латинській Америці становить біля 22 чол. на 1 кв. км, тому й нині це один із найменш заселених крупних регіонів світу. Так, на вузькій приморській смузі, що займає 7 % території Бразилії, мешкає біля половини населення цієї країни. Водночас обширні внутрішні райони та південь Латинської Америки заселені вкрай рідко, величезні області екваторіальних лісів у басейні Амазонки практично безлюдні.

Для латиноамериканських країн характерний інтенсивний процес урбанізації: якщо в 1900 р. у її містах проживало 10 % населення, то в 1940 р. вже 34 %, в 1970 – 57 %, на початку 90-х рр. - 74 %, за прогнозами ООН цей показник у 2025 р. становитиме 84 %. Найвищу питому вагу міського населення (85-91 %) мають країни “Південного конусу” і Венесуела. Причому якщо на початку ХХ ст. збільшення частки міського населення регіону відбувалося в основному за рахунок притоку імігрантів з Європи, то в другій половині минулого століття воно було викликане внутрішніми міграціями, пов’язаними з індустріалізацією та невирішеністю аграрного питання.

В процесі урбанізації відбувається все більша концентрація населення у великих містах та формування міських агломерацій. Зокрема, в столичних агломераціях Мексики, Перу, Аргентини та Уругваю зосереджується від 25 до 50 % населення цих країн. Великий Мехіко (більше 26 млн. чол.) і Сан-Паулу (біля 24 млн. чол.) змагаються з Токіо за статус найбільшого міста Землі.

Релігійна структура населення Латинської Америки відзначається абсолютним переважанням католиків (більше 90 %), оскільки в колоніальний період католицизм був єдиною обов’язковою релігією, а належність до інших віросповідань преслідувалась інквізицією. Після війн за незалежність стала визнаватися і конституційно закріплятися свобода віросповідання, а в низці держав (Бразилія, Гватемала, Гондурас, Еквадор, Мексика, Нікарагуа, Панама, Сальвадор, Уругвай і Чилі) було проголошено відокремлення церкви від держави.

Але в Аргентині, Болівії, Венесуелі, Гаїті, Домініканській Республіці, Колумбії, Коста-Ріці, Парагваї та Перу залишилося в силі так зване право на патронат, яке дає уряду підставу втручатися у церковні справи та надавати церкві державну допомогу. Колумбія (з 1887 р.) і Домініканська Республіка (з 1954 р.) зв’язані з Ватіканом конкордатом – угодою щодо правового регулювання католицької церкви.

Церква традиційно відіграє важливу роль у політичному та суспільному житті “католицького континенту” (на регіон припадає майже 45 % католиків світу), з середини ХХ ст. її охопив могутній рух оновлення, прихильниками котрого виступили представники всіх ступенів конфесійної ієрархії – від рядових священників до архієпископів і кардиналів. Діапазон модернізаторських течій католицької церкви в Латинській Америці виявився надто широким – від глави чилійської католицької церкви кардинала Сильва Енрікеса, котрий засудив “капіталізм як джерело страждань, несправедливості та братовбивчих війн”, до найяскравішого виразника “бунтівного” крила церкви, капелана Національного університету Боготи і професора соціологічного факультету Каміло Торреса, котрий вступив до партизанського загону і загинув у бою восени 1965 р. Гаслом його послідовників у Латинській Америці стали слова “Обов’язок кожного християнина – бути революціонером. Обов’язок кожного революціонера – робити революцію”.

Саме в Латинській Америці – регіоні гострих соціальних суперечностей з’явилися масові народні організації віруючих – християнські низові громади, що активно включалися в політичне життя. Узагальненням досвіду цих громад у середині 60-х рр. ХХ ст. стала “теологія визволення” – участь служителів культу у визвольній боротьбі за допомогою богослівських аргументів, посилань на Священне писання, папських енциклік та інших релігійних документів. У рамках “теології визволення” існують: помірковане крило – “теологія розвитку” і радикальне – “теологія революції” (“бунтівна церква”), найвідомішими представниками котрого в 70-80-і рр. були бразильський архиєпископ, прибічник “християнського соціалізму дон Елдер Камара та архиєпископ Сальвадора Оскар Ромеро, вбитий під час служби правими екстремістами 24 березня 1980 р.

На ІІІ конференції Латиноамериканської єпископальної ради у січні 1979 р. в Пуеблі за участю щойно обраного папи Івана Павла ІІ (це була його перша зарубіжна поїздка в новій якості) “бунтівним” священникам вдалося забезпечити одноголосне схвалення підсумкового документу, що закликав католицьких ієрархів об’єднати свої зусилля зі служителями інших культів та “людьми доброї волі” в боротьбі “проти злиденності, за створення справедливішого, вільнішого і більш мирного суспільства”. В документі засуджувалися репресивні військові режими регіону, але водночас відкидалося насилля в боротьбі проти правого терору. Як капіталізм, так і соціалізм відкидалися в якості принятного суспільного ладу, натомість стверджувалося, що латиноамериканська церква повинна дотримуватися “третього шляху”, запропонувати світу “дещо нове”.

Другим після католицизму за кількістю вірних віросповіданням у Латинській Америці є протестантизм (на поч. 90-х рр. ХХ ст. – біля 20 млн. чол.), представлений великою кількістю різноманітних церков і сект. Отримавши поширення в регіоні у перші десятиріччя ХІХ ст., він став релігією більшості населення в багатьох країнах Вест-Індії. У Бразилії мешкає більше 10 млн. протестантів (у т. ч. 6 млн. п’ятидесятників і 1,5 млн. баптистів), в Мексиці – майже 2 млн. (головним чином п’ятидесятники і пресвітеріани), в Чилі – більше 1 млн. (в основному п’ятидесятники). Зростання впливу серед віруючих в останні десятиріччя протестантських церков – одна з особливостей релігійної обстановки в Л.А.

З нехристиянських релігій у Латинській Америці найширше представлені індуїзм та іслам (Гайана, Сурінам та Трінідад і Тобаго), а на півдні континенту – іудаїзм (лише в Аргентині більше 300 тис. чол.).