9. Східна Африка – батьківщина антропогенезу.

Східну окраїну материка на протязі 6,4 тис. км перетинає меридіональний пояс глибинних розломів у земній корі – Східноафриканська рифтова система, найдовша на нашій планеті. Більша частина вузьких глибоких впадин заповнена озерами – Вікторія (друге за величиною прісне озеро у світі після оз. Верхнього у Північній Америці), Танганьїка, Малаві та ін. Уздовж лінії розломів височать згаслі й діючі вулкани, у т.ч. найбільші вершини Африки Кіліманджаро в Кенії (5199 м), південніше розташовані величезні поклади уранових руд.

Біля 6 млн. років тому в районі рифта відбувалися численні виверження вулканів і землетруси, внаслідок котрих радіоактивні руди опинилися на поверхні Землі. На думку багатьох дослідників, саме радіація вирішальним чином вплинула на спадковість викопних людиноподібних мавп і призвела до появи безпосереднього предка людини – австралопітека (від латинського australis – “південний” і грецького pithekos – “мавпа”), що пересувався на двох ногах і мав схожий на людський череп. Його рештки вперше були знайдені Раймондом Дартом у 1924 р. у південноафриканському кар’єрі Таунг.

Близько 3 млн. років тому африканські австралопітеки навчилися виготовляти кам’яні знаряддя, їхні стоянки були знайдені у 1959 р. британським антропологом Луїсом Лікі в місцевості Олдувай на сході Африки, найдревніша з них – Када Гона (2,6 млн. років) була виявлена у 1974 р. в районі Хадара в Ефіопії. З того часу починається відлік власне історії людства, на зміну Homo habilis (“людині умілій”) близько 1,5-1,7 млн. років тому прийшов Homo erectus – “людина прямоходяча”, чиї найдавніші рештки знайдені також у Східній Африці в Нарікотомі. Вона оволоділа вогнем і близько 1 млн. років тому почала переселятися до Євразії. “Людина розумна” – Homo sapiens – вперше з’явилася приблизно 150 тис. років тому також на сході Африки, звідки, як думають учені, близько 90-100 тис. років тому вона перебралася на Близький Схід, а потім – до Західної Європи, на Кавказ і у Центральну Азію. Таким чином, як показали майже два століття пошуків, батьківщиною людини була Східна Африка: від мису Доброї Надії до Червоного моря.

9. Розвиток Тропічної й Пвденнлї Африки за доби Середньовіччя і в епоху колоніальних загарбань.

У процесах державотворення в Тропічній і Південній Африці на ранніх його етапах головну роль відігравав не внутрішньоекономічний розвиток суспільства, а торгівля награбованими товарами. Ще у перші століття нашої ери на півночі Ефіопії виникло царство Аксум, яке в період розквіту поширило свою гегемонію на Нубію, Південну Аравію, Ефіопське нагір’я та північ Сомалі. Хоча в першій половині ХІ ст. Аксумське царство остаточно розпалося, створена його мешканцями цивілізація стала ґрунтом для формування християнської культури середньовічної Ефіопії. У ХІІ ст. християнські князівства регіону об’єдналися, однак справжнім творцем Ефіопської імперії був дев’ятий цар Тегулету І (1314-1344 рр.), що поширив свою владу більшу частину Ефіопського нагір’я й забезпечив державі виходи до Червоного моря та Аденської затоки. За його правління виникла легенда щодо походження правлячої династії від біблейського царя Соломона.

На південь від Сахари відносно розвинені суспільства сформувалися в зонах безпосереднього економічного й культурного контакту з середземноморським регіоном, тобто в Західному й Центральному Судані. Протягом ІV-ХVІ ст. у Західному Судані послідовно змінювали одна одну в якості гегемона політико-культурного життя держави Гана, Малі й Сонгай. Їхня економіка базувалася на поєднанні натурального общинного господарства з простим відтворенням і монополізацією суспільною верхівкою усіх зовнішньоекономічних контактів. Але незавершеність громадської структури наперед визначала відсутність політичної організації в повному розумінні цього слова. Тому використання таких термінів, як “царство”, “королівство”, “князівство” щодо доколоніальних африканських суспільств значною мірою умовне.

Після розгрому держави Сонгай у 90-х рр. ХVІ ст. марокканськими військами роль головних центрів транссахарської торгівлі перейшла до міст-держав хауса Кано, Каціне, Гобіру, Замфаре та ін. На східноафриканському узбережжі за Середньовіччя також тривав розвиток системи міст-держав (Могадішо, Момбаса, Кілва), пов’язаних регулярними торговельними й культурними узами з країнами Близького Сходу та Південної Азії. Політична влада в них належала купецькій аристократії.

З узбережжям Індійського океану був пов’язаний і самостійний центр державності, котрий склався у ІV-VІІ ст. у межиріччі Замбезі та Лімпопо на території сучасного Зімбабве. Найважливішими статтями його експорту були золото, залізо і мідь, котрі вивозилися не лише у внутрішні області Африки, а й на Аравійський півострів, в Індію та Південно-Східну Азію. У ХІV-ХV ст. держава Мономотапа встановила контроль над величезними територіями від Замбезі до Трансвааля й від пустелі Калахарі до Індійського океану. Її правитель був верховним жерцем і воєначальником, навколо котрого об’єднувалася племінна знать, піддані вважали його представником верховного божества Мварі.

Причина помітного цивілізаційного відставання середньовічної Тропічної й Південної Африки полягала в застійному стані виробництва, зумовленому низкою природних та демографічних умов (збереження общинних відносин, незавершеність поділу між ремеслом і землеробством, домінування простого відтворення). Відносна ізоляція багатьох районів континенту ускладнювала обмін досвідом культурного розвитку й засвоєння досягнень неафриканських культур.