9. Особливості політичної системи й боротьба із загрозою ісламського фундаменталізму в андр.

Після прийняття у лютому 1989 р. нової конституції країни, що дозволяла багатопартійність, Алжир зіткнувся з фундаменталістською загрозою, коли в першому турі дострокових парламентських виборах у грудні 1991 р. перемогу здобув Ісламський фронт порятунку (ФНВ тоді виборов лише 16 місць). Але військові анулювали результати виборів, заборонили ІФП, запровадили в країні надзвичайний стан і розгорнули бойові операції проти фундаменталістів, ті відповіли масовим терором, що забрав життя не менш як 100 тис. чол. Лише в січні 2000 р. “Армія ісламського порятунку”, збройне крило ІФП, заявила про саморозпуск. Завершення кривавої громадянської війни й налагодження конструктивного діалогу з Євросоюзом та НАТО населення країни небезпідставно пов’язує з ветераном Війни за незалежність і екс-міністром закордонних справ Абдельазізом Бутефлікою (1937 р.н.), який двічі обирався президентом АНДР – 15 квітня 1999 р. і 8 квітня 2004 р., здобувши тоді вже у першому турі 83,5 % голосів. Реформований ФНВ повернув собі більшість (199 місць із 380-ти) у нижній палаті Національних народних зборів, отримавши на парламентських виборах 30 травня 2002 р. 34,3 % голосів (“мирні” ісламісти тоді спромоглися провести лише 38 депутатів).

9. Здобуття незалежності Лівією.

Друга світова війна призвела до посилення національно-патріотичного руху в країнах Магрибу. Франція, що володіла більшістю з них, була скомпрометована поразками на першому етапі війни і вже не могла зберігати свій контроль над регіоном у незмінній формі. У ході Паризьких мирних переговорів було вирішено, що доля італійських колоніальних володінь в Африці буде розв'язана не пізніше, як упродовж року після введення в дію мирного договору країн-переможниць з Італією. Після того як 15 вересня 1947 р. мирна угода з Італією набрала чинності, було створено спеціальну комісію в складі заступників міністрів закордонних справ США, Британії, Франції та СРСР, що мала вивчити питання подальшого устрою італійських колоній. Після тривалих суперечок навесні 1949 р. вдалося досягти угоди про тимчасове збереження італійської присутності в Тріполітанії, де ще залишалося 43 тис. італійських колоністів, і передачу Кіренаїки та Феццану, з яких італійці майже поголовно виїхали, під управління відповідно Британії та Франції. Однак через супротив СРСР та арабських країн, у яких активно діяли лівійські еміграційні патріотичні організації, цей план не затвердила Генеральна Асамблея ООН.

Лідер впливового мусульманського релігійно-політичного ордену “сенусійя”, що був заснований ще у 1843 р. і відіграв провідну роль у боротьбі проти італійських колонізаторів, Саїд Ідріссі (1890-1983 рр.) одразу ж виступив з вимогою об'єднання Кіренаїки з Тріполітанією та Феццаном і повної незалежності для всієї Лівії. Його підтримав Єгипет, тому Генеральна Асамблея ООН 21 листопада 1949 р. ухвалила рішення про надання Лівії незалежності після прийняття конституції країни парламентом, у якому мали бути представлені Кіренаїка, Тріполітанія та Феццан. Через рік із представників усіх трьох частин колишньої колонії було скликано Установчі збори, які вирішили проголосити об'єднану країну монархією з федеративним устроєм. Королем Лівії під іменем Ідріса І став емір “сенусійї”, 24 грудня 1951 р. він задекларував створення нової унітарної держави - Об'єднаного королівства Лівії (площа – 1,76 млн. кв. км, населення – 5,5 млн. чол.).

Не маючи на момент проголошення незалежності розвіданих корисних копалин, Лівія, подібно до Йорданії, змушена була зберігати тісний союз із Великою Британією та дозволити розміщення на своїй території її військових баз, взамін Лондон погодився фінансово субсидувати новостворену країну. Згодом угоду про будівництво військових баз уклали з Лівією і США, а з відкриттям нафтових родовищ на поч. 60-х рр. (за їхнім обсягом – бл. 3,8 млрд. т Лівія посідає перше місце в Африці, а за запасами природного газу – 12,5 трлн. куб. м – третє місце на континенті) майже ¾ території країни на украй пільгових умовах було віддано під концесії ТНК. Потік нафтодоларів сприяв зміцненню позиції конституційної монархії й дозволяв вирішувати численні соціальні проблеми. Але в надрах країни, що багатіла, визрівала змова, нитки котрої вели до підпільної організації “Вільні офіцери”, що була створена на зразок єгипетської.

Військовий переворот, здійснений групою молодих офіцерів на чолі з 27-річним капітаном Муамаром Каддафі (1942 р.н.) 1 вересня 1969 р., виявився раптовим для короля Ідріса, що перебував на лікуванні у Туреччині. Коли король зрозумів, що монархія впала, він відрікся від престолу, емігрував до Єгипту і оголосив, що вважає себе звичайним лівійським громадянином. Там же, в Каїрі, Ідріс помер 25 травня 1983 р. у віці 93-х років. М.Каддафі, екстреміст за натурою, очоливши Раду революційного командування, жорсткою рукою приступив до здійснення радикальних реформ, керуючись при цьому власними уявленнями про благо народу. Свої позиції лівійський лідер виклав у 1973-1979 рр. у “Зеленій книзі”, де намагався переконати співгромадян у тому, що ідеї соціалізму закладені в ісламі й діють через систему прямої народної демократії – джамахірії.