9. Особливості внутрішньої й зовнішньої політики Австралії після Другої світової війни.

Географічне розташування Австралії на околиці велетенської Азії ставило під сумнів її виживання в якості форпоста “білої цивілізації”. До Другої світової війни країна в економічному й військово-політичному відношеннях була тісно пов’язана з Великою Британією, але після капітуляції Франції перед гітлерівською Німеччиною наприкінці червня 1940 р. Лондон попередив уряди Австралії й Нової Зеландії, що вони повинні шукати захисту у США. Із захопленням японцями в лютому 1942 р. головної британської військово-морської бази в Сінгапурі Австралія опинилася безборонною перед ворогом. Лише прибуття верховного командувача союзними військами в південно-західній частині Тихого океану американського генерала Дугласа Макартура й контингенту військ США, чий штаб розташувався в Мельбурні, заспокоїли громадськість.

21 січня 1944 р. була укладена Австрало-новозеландська угода, що передбачала обмін інформацією та фактами, які викликали обопільну зацікавленість, а також створення постійного секретаріату для співпраці у вирішенні проблем повоєнного устрою в АТР. Обидві країни тоді задекларували намір заснувати спеціальну міжнародну організацію для безпеки Тихого океану й запросили зацікавлені країни приєднатися до угоди. Однак провідні держави антигітлерівської коаліції розцінили тоді цю угоду як внутрішньополітичний аспект життя Британської імперії й не надали їй великого значення.

Тому справжнім початком самостійної австрало-новозеландської дипломатії стала угода від 6 лютого 1947 р. про створення Південно-тихоокеанської комісії для сприяння соціально-економічному розвиткові народів Океанії. Тоді її підписали також представники Великої Британії, Нідерландів, США і Франції. З часом Лондон і Амстердам вийшли з комісії, котра поповнилася представниками 22-х нових незалежних держав і несамоврядних територій, перетворившись у Тихоокеанське співтовариство.

Післявоєнний економічний бум спричинив нестачу робочої сили в Австралії й пом’якшення іміграційного законодавства. Головну роль у тогочасному й сьогоднішньому політичному житті країни відіграють три партії: Австралійська лейбористська партія (заснована у 1891 р., лідер – Кім Бізлі), Національна партія (створена у 1916 р., керівник – Джон Андерсон) і Ліберальна партія Австралії (заснована у 1944 р., лідер – Джон Говард, нині - правляча). Останнім часом у якості “третьої сили” у змаганні між Лейбористською та коаліцією Національної й Ліберальної партій виступає створена в 1977 р. на базі лівого крила лібералів Австралійська демократична партія (лідер – Мег Ліс).

Сполучені Штати з великим небажанням пішли на розширення своїх зобов’язань у південній частині Тихого океану, погодившись на паралельне з мирним договором із Японією створення військово-політичного блоку ANZUS (Australia, New Zealand, United States) у вересні 1951 р. У свою чергу, Австралія стала однією з небагатьох країн, які суттєво підтримали США в Корейській війні (4,5-тисячний контингент), а на початку 60-х рр. ХХ ст. після заснування Малайзії Канберра підтримала Велику Британію у конфронтації з Індонезією. Побоювання експорту комуністичної революції Пекіном спричинило активну участь Австралії у підготовці Організації договору Південно-Східної Азії (вересень 1954 – червень 1977 рр., South-East Asia Treaty Organisation) за участю США, Великої Британії, Франції, Нової Зеландії, Таїланду, Філіппін і Пакистану.

Австралійський уряд прагнув довести Вашінгтону, що на нього можна покластися у вирішенні міжнародних проблем, і взяв участь у В’єтнамській війні. Але відрядження на неї новобранців викликало суперечливу реакцію всередині країни й спричинило перемогу на парламентських виборах у грудні 1972 р. Лейбористської партії. Новий прем’єр-міністр Едуард Гоу Уїтлем обіцяв краще ставлення до аборигенів, надання державної незалежності Папуа-Новій Гвінеї, дипломатичне визнання КНР, припинення військово-фінансової допомоги сайгонському режиму та проамериканському урядові Камбоджі й боротьбу з расизмом усередині Співдружності, а також жорсткіший урядовий контроль над оброблювальною промисловістю.

У перші два роки перебування при владі лейбористський уряд поставив собі за мету забезпечити скорочення розриву в соціальних стандартах між корінними австралійцями та імігрантами, зокрема, щодо отримання вищої освіти та застрахованої служби охорони здоров’я. Але розширення соціальних програм спричинило зростання інфляції, загострене світовою енергетичною кризою 1974 р. Коли лідер опозиційної Ліберальної партії Джон Малькольм Фрейзер зібрав у листопаді 1975 р. достатньо голосів, щоб загальмувати прийняття бюджету, генерал-губернатор Джон Керр, який представляв королеву Єлизавету ІІ (з 6 лютого 1952 р.) і мав лише теоретичні повноваження, вирішив ними скористатися й відправив Уітлема у відставку з посади прем’єр-міністра.

За урядування Д.М.Фрейзера (1975-1983 рр.) австралійське суспільство стало поляризованішим, один австралієць із 6-ти в той час жив у бідності чи майже біля межі бідності. Безплатна медична допомога надавалася лише біднякам, які були визнані такими після перевірки їхньої спроможності, чи пенсіонерам за старістю. Але на міжнародній арені уряд Д.М.Фрезера продовжував курс лейбористів, приступивши до втілення доктрини “Австралія – середня держава”, що передбачала першочергове забезпечення національних інтересів.

У березні 1983 р. ліберально-національна коаліція зазнала поразки на загальних виборах, і лейбористи повернулися до влади (до березня 1996 р.). Перебування їхнього лідера Роберта Джеймса Лі Хоука на посаді прем’єр-міністра позначилося примиренням між діловими колами та профспілками, федеральний уряд відігравав роль третейського судді. Експансивний характер і впевненість у відстоюванні спільних для австралійців цінностей (національна система охорони здоров’я, залучення іноземних інвестицій, боротьба з корупцією та ін.) зробили Р.Хоука на якийсь час найпопулярнішим прем’єр-міністром в історії Австралії.

Лейбористи сповідували філософію ринкової економіки, послаблення державного протекціонізму стосовно національної промисловості та збільшення процентних ставок і утримання грошових надходжень під своїм контролем. Економічні труднощі початку 90-х рр. ХХ ст. спричинили зміну лідера правлячої партії, яким став Поль Кітінг, що з мінімальною перевагою забезпечив перемогу своєї партії в березні 1993 р.

На початку ХХІ ст. Австралія являє собою країну зі складною космополітичною культурою, де збереглася расова упереддженість щодо азійських імігрантів. За показниками кінця 90-х рр. ХХ ст. країна посідала 13-е місце серед учасників Організації економічної співпраці та розвитку (створена у грудні 1960 р. і об’єднує 28 економічно розвинених держав та ЄС у якості особливого члена). Хоча рівень інфляції за споживчими цінами знизився до 1,8 %, безробіття складало 756 тис. чол. на 19,5 млн. чол. населення, а зовнішній борг збільшився до 222 млрд. австралійських доларів.

Таким чином, для сучасної Австралії характерна парадоксальна ситуація: з одного боку країна відноситься до найрозвиненіших в економічному відношенні з ВВП на душу населення у $ 22200 і середньою тривалістю життя населення 79,75 років, а з іншого – зберегла деякі ознаки країн, що розвиваються: сировинні продукти (кам’яне вугілля, глинозем, залізна руда, цинк, мідь, нікель, алмази та ін.) складають головну статтю її експорту, продукція обробної промисловості не витримує конкуренції з відповідними товарами з ЄС, США і Японії, а в найголовніших галузях панує іноземний капітал.

Щоправда, останніми роками в Австралії структурна перебудова економіки з орієнтацією на виробництво складнішої техніки і стабільними 4-відсотковими темпами приросту.

9. “Держава загального добробуту” в Новій Зеландії.

Маловідомим є той, однак, безперечний факт, що не Швеція, а невеличка Нова Зеландія (268,68 тис. кв. км, 3,9 млн. чол.) має претендувати на роль першої держави загального благоденства. Початок її створенню поклав уряд Ліберальної партії у 1891-1912 рр., який вперше у світі надав виборчі права жінкам й запровадив пенсії по старості, а також обов’язковий арбітражний розгляд трудових конфліктів, що дозволило захистити слабкі в той час профспілки. Ліберали приймали капіталістичні засади економіки – приватну власність і ринок, але водночас прагнули використати державну владу, щоб унеможливити експлуатацію найслабших й досягти гармонійного національного консенсусу.

З часом зростання числа промислових робітників прискорив заснування самостійної Лейбористської партії Нової Зеландії (1916 р.), котра перемагала на парламентських виборах і формувала уряди у 1935-1949, 1957-1960, 1972-1975, 1984-1990 рр. й нині перебуває при владі (з грудня 1999 р., лідер і прем’єр-міністр – Хелен Кларк). Партія перебувала на соціал-реформістських позиціях, слідувала гуманістичним традиціям лібералів, розширюючи соціальні гарантії й пільги для бідних, та намагалася захистити новозеландських фермерів і промисловців від коливань світових цін шляхом посилення державного контролю за збутом і розподілом.

Уже перший лейбористський уряд Майкла Джозефа Севеджа запровадив у Новій Зеландії сучасну систему соціального забезпечення, гарантувавши робітникам встановлений мінімум зарплати, скоротивши завдяки суспільним роботам на кшталт “Нового курсу” Франкліна Рузвельта безробіття, підвищивши пенсії й прийнявши у 1938 р. Акт про соціальні гарантії, що на десятиліття раніше від Великої Британії започаткував фактично безплатну систему охорони здоров’я. По завершенні Другої світової війни були запроваджені пільги на дітей без перевірки заможності родини. Цим завершилося створення цілісної та всеохоплюючої системи соціального забезпечення, що спиралася на високий попит на світовому ринкові на сільськогосподарську продукцію країни й за котрої не існувало страху перед злиденністю як у білих новозеландців, так і у маорі.

Показово, що і правоцентристська Національна партія (заснована у 1936 р. в результаті об’єднання колишніх лібералів і Партії реформ, лідер – Дженні Шиплі), котра спирається на впливові ділові кола та фермерів і перебувала при владі у 1949-1957, 1960-1972, 1975-1984 і 1990-1999 рр., визнавала необхідність розвитку системи соціального забезпечення, але робила акцент на зменшенні ролі держави й наголошувала на важливості індивідуального підприємництва. Перший уряд Національної партії на чолі з Сідні Холландом навіть попередив політику британських консерваторів, коли дозволив на пільгових умовах мешканцям викупати державне житло.

Наступний уряд Кейта Халіока відмінив смертну кару, призначив спеціальних урядовців, які мали розбирати справи громадян, що програли їх проти урядових установ, а також запровадив компенсації при нещасних випадках і зрівняв у оплаті праці жінок із чоловіками. Третій прем’єр-міністр від Національної партії Роберт Малдун залишив після себе пам’ять тим, що встановив найвищі пенсії по старості в історії країни.

До середини 80-х рр. ХХ ст. не існувало суттєвих розбіжностей між двома провідними політичними партіями і у зовнішній політиці Нової Зеландії, оскільки як і Австралія, ця держава для гарантування своєї безпеки потребувала могутнього союзника перед лицем багатомільйонних азійських держав. Входячи до складу Британської імперії, а пізніше – Британської співдружності, обидві країни покладалися на Лондон і зробили помітний внесок у спільну з ним боротьбу на фронтах обох світових воєн у Європі й на Близькому Сході. Нова Зеландія, на відміну від Австралії, після падіння у 1942 р. Сінгапура навіть вирішила не повертати основну частину своїх військ на батьківщину. А оскільки загроза з боку Японії посилювалася, у Новій Зеландії було розміщено американську дивізію морської піхоти.

Тому після завершення Другої світової війни основним союзником країни стали США, котрі з охотою пішли на розширення своїх зобов’язань на півдні Тихого океану коли “холодна війна” перекинулася на Азію. Нова Зеландія стала учасником таких військово-політичних блоків, як ANZUS, SEATO і ANZUK (створений у 1971 р. для оборони Малайзії та Сінгапуру), відрядила свої війська для захисту Малайзії під час її конфронтації з Індонезією, а також символічний контингент до В’єтнаму у 60-і рр.

Але в 1984 р. лейбористський уряд Девіда Лонгі, вчасно відчувши близьке завершення “холодної війни”, виступив проти проведення Францією ядерних випробувань на тихоокеанських атолах, заборонив доступ до портів країни американських та інших військових суден з ядерною зброєю на борту й атомними двигунами, проголосив Нову Зеландію та навколишню 200-мильну акваторію безядерною зоною, задекларувавши намір досягти перетворення в таку зону всієї південної частини Тихого океану.

4 серпня 1985 р. в Аваруа, адміністративному центрі самоврядного володіння Нової Зеландії – Островів Кука, почала роботу ХVІ сесія Південно-тихоокеанського форуму (заснований 5 серпня 1971 р. для сприяння регіональній політичній співпраці) за участю представників Нової Зеландії, Австралії, Західного Самоа, Фіджі, Тонга, Науру, Папуа-Нової Гвінеї, Соломонових островів, Тувалу, Кірібаті, Вануату і новозеландських автономних територій Ніуе та Островів Кука. Через два дні вони схвалили Договір про створення без’ядерної зони у південній частині Тихого океану (договір Раротонга, за назвою острова, де він був підписаний).

Угода забороняла державам-учасницям виробляти, набувати чи отримувати будь-які ядерні вибухові пристрої, а також здійснювати поховання радіоактивних відходів чи інших радіоактивних речовин у межах зони дії Договору. На півдні вона проходить на рівні 60 градусів південної широти, на півночі – екватором, на заході – між територіальними водами Австралії й Індонезії, на сході – суміщається з кордоном Договору про заборону ядерної зброї в Латинській Америці від 14 лютого 1967 р. (“Договір Тлателолько”).

Одночасно новозеландський уряд започаткував програму глобальної реконструкції економіки, спрямовану на звільнення від концесійної залежності від Лондона й побудову більш індустріалізованого, ринкового господарства, здатного до світової конкуренції. Як наприкінці ХІХ ст. новозеландці виступили першопроходцями у створенні держави загального благоденства, так і в 90-і рр. ХХ ст. вони виявилися піонерами у відмові від суспільства гарантованих соціальних пільг. Держава відмовилася від практики опіки колективних угод із заробітної плати, належні їй підприємства були приватизовані чи перетворені на корпорації, фінансовий сектор звільнений від урядового регулювання, а ринки національних виробників – відкритими для конкуренції.

Але демократині парламентські традиції були збережені, як і законодавчий каркас держави, ідеалом котрої є рівність усіх перед законом, незалежно від раси релігії чи походження. До того ж уже в 1993 р. в результаті здійснених заходів ринково-монетарного характеру, зокрема лібералізації ринку робочої сили та стимулювання експорту, позначилося стабільне зростання основних економічних показників. Рівень інфляції в новій Зеландії (1,3 % на 1999 р.) є одним із найнижчих серед індустріальних країн, ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності ($ 17400 на 1999 р.) неухильно збільшується й наближається до рівня головних західноєвропейських країн. Разом із тим зберігається відносно високий показник безробіття (7 % на 1999 р.) і зовнішньої заборгованості - $ 53 млрд. на 1998 р.