9. Спроба державного перевороту 30 вересня 1965 р. В Індонезії й “новий порядок” президента Сухарто.

Передумови державного перевороту. Згадаємо, що на початку 60-их рр. Індонезія боролася проти Федерації Малайзії. А у січні 1965 р. Індонезія вийшла з ООН. Ускладнення міжнародного становища країни супроводжувалося різким погіршенням економічної ситуації, коли в багатьох районах відчутним став брак електроенергії, продовольства й навіть питної води. Лідери 3,5-мільйонної КПІ, зі свого боку, наполягали на створенні президентом поряд із сухопутними військами, авіацією, флотом та поліцією п’ятого виду збройних сил (під своїм політичним контролем) – народного ополчення. Спираючись на Спеціальне бюро по роботі у збройних силах (майже половина командирів батальйонів на Яві, троє із семи помічників начальника штабу столичного військового округу були прибічниками КПІ), голова компартії Діпа Айдіт розпочав підготовку до чергового збройного повстання, в ході котрого планувалося захопити стратегічні об’єкти Джакарти і знищити генералітет.

У ніч з 30 вересня на 1 жовтня 1965 р. прихильники компартії на чолі з підполковником Унтунгом, командиром батальйону особистої охорони президента, здійснили терористичну операцію проти командування армії, котре, як заявлялося, готувало реакційний державний переворот. У результаті тих подій було вбито 6 генералів, але внаслідок поганої координованості дій військових і партійних заколотників, ухильної позиції Сукарно й рішучої поведінки єдиного вцілілого від розправи генерал-майора Мухамеда Сухарто (1921 р. н.) так званий “Рух 30 вересня” 1965 р. зазнав поразки. В результаті репресій з боку армії було знищено біля 500 тис. комуністів, ще стільки ж потрапило до в’язниць і концтаборів, а у березні 1966 р. існування КПК й пропаганда марксистської теорії були заборонені законом. Розслідування комуністичного заколоту призвело до фактичного усунення 11 травня 1966 р. від влади Сукарно, він опинився під домашнім арештом і помер через чотири роки у безвісті.

9. Особливості політичних систем Республіки Філіппіни та Малайзії.

Малайзія. Коли 31 серпня 1957 р. Малайя (тепер – материкова Малайзія) отримала державну незалежність, 9 спадкових правителів штатів утворили виборну монархію. Кожні 5 років вони зі свого складу більшістю не менш, ніж у 5 голосів, обирають Верховного і його заступника.

Згідно ст.32 конституції 1957 р. (зі змінами від 16 вересня 1963 р., коли до федерації, що стала називатися Малайзією, увійшли британські колонії Сабах і Саравак на півночі Калімантану й тимчасово – до 9 серпня 1965 р. - Сінгапур), Верховний правитель “є найвищою за рангом особою в федерації і не несе відповідальності перед судом”, причому наступною за рангом особою визначено дружину Верховного правителя. Заступником Верховного правителя зазвичай обирають “наступного в черзі” монарха. Посівши пост Верховного правителя, відповідна особа у своєму штаті залишається тільки “вищим ісламським духовним керівником”, а всі його акти потребують контрасигнування з боку уповноваженого урядом міністра.

Спадкові правителі 9-ти штатів разом із призначеними Верховним правителем губернаторами штатів Мелака, Пулау-Пенанг, Сабах і Саравак утворюють Раду правителів. У повному складі вона приймає рекомендації щодо призначення низки посадових осіб, застосування вето стосовно окремих категорій законів та вирішення інших питань. У присутності прем’єр-міністра федерації та головних міністрів штатів Рада правителів може також обговорювати питання національної політики.

На взірець Великої Британії парламент Малайзії складається з Палати представників (193 депутати, обрані народним голосуванням на 5-річний термін, причому перевага віддається голосам малайців-селян), Сенату (72 сенатори, із котрих 30 обираються на 6-річний термін законодавчими зборами штатів і двох федеральних територій, а 42 - призначаються Верховним правителем за порадою прем’єр-міністра з числа осіб, які представляють національні меншини, мають видатні заслуги на державній службі чи відомі своєю фаховою діяльністю) і Верховного правителя. Компетенція Сенату подібна до повноважень британської палати лордів.

Таким чином, головним осередком владно-політичної діяльності в Малайзії є Федеральний уряд на чолі з прем’єр-міністром, якого призначає Верховний правитель. Причому конституція містить вимогу, щоб глава уряду мав підтримку більшості в Палаті представників. Кожен штат має власну конституцію, що визначає систему місцевих органів влади. Федеральна конституція розмежовує компетенції між Центром і штатами на три сфери: 1) сфера виключних повноважень федеральних органів, 2) сфера конкуруючої компетенції (за домінування федерації) і 3) вузька сфера виключної компетенції органів штатів. За федеративним договором 1963 р. штати Сабах і Саравак зберегли певні конституційні прерогативи: перший має 20 місць у Палаті представників, другий – 28, обидва штати володіють правом вводити власний імміграційний контроль.

Филиппины.Центральные органы власти. Филиппины с 1987, является президентской республикой с двухпалатным конгрессом и независимой судебной системой. Глава государства – президент, который одновременно выполняет функции главы правительства и главнокомандующего вооруженными силами. Президент избирается всеобщим голосованием граждан от 18 лет и старше сроком на 6 лет. В принципе он не подлежит переизбранию на новый срок, за исключением случая, если глава государства занял пост в результате конституционного смещения прежнего президента и занимал его не дольше 4 лет. Президент назначает членов возглавляемого им кабинета министров.

Одновременно с президентом в ходе отдельных выборов всенародным голосованием избирается вице-президент страны. Срок его полномочий составляет 6 лет. Он может быть переизбран на второй срок. Вице-президент с 2004 – Ноли «Кабаян» де Кастро.

Высший законодательный орган – двухпалатный Конгресс. Сенат состоит из 24 членов, избираемых на 6-летний срок по системе пропорционального представительства; половина членов Сената переизбирается каждые 3 года. Палата представителей должна включать не более 250 членов, избираемых на 3 года. Из них 212 избираются по одномандатным округам. Остальные назначаются президентом в соотвествии с партийными списками по сложной системе, зависящей от числа голосов, полученных партиями на выборах.

Президент Филиппин может наложить вето на одобренные Конгрессом законопроекты или их отдельные статьи. Чтобы преодолеть вето, необходимы две трети голосов обеих палат Конгресса.

Местные органы власти. Филиппины разделены на 79 провинций и 116 самоуправляемых городов. Регионы – за исключением автономных – не имеют своей администрации.

Провинции, в свою очередь, делятся на города и муниципалитеты. Они, как и автономные города, управляются советами во главе с мэрами. Муниципалитеты и города состоят из барангаев (низшей местной административной единицы, включающей одну или несколько деревень или поселков).

Политические партии. После обретения независимости в 1946 на Филиппинах существовала двухпартийная система: у власти сменялись Либеральная партия (правящая в 1946 – 1954 и 1961 – 1965) и Партия националистов (у власти в 1954 – 1961 и с 1965). В 1972 политическая деятельность была запрещена президентом Фердинандом Маркосом, который ввел чрезвычайное положение, а в 1978 создал новую правящую партию – Движение за новое общество. После свержения в 1986 режима Маркоса была восстановлена многопартийная система. однако расстановка политических сил кардинально изменилась.

Существующие партии:

Сила народа – Христианские и мусульманские Националистическая народная коалиция Либеральная партия (ЛП)

Партия националистов

Партия народных реформ (ПНР)

Борьба демократических филиппинцев (БДФ)

Партия филиппинских масс (ПФМ)

Филиппинская демократическая партия – Борьба

Альянс надежды

Коммунистическая партия Филиппин (КПФ)