9. Особливості політичних систем Туніської Республіки та Королівства Марокко.

Туніс. Протягом усього періоду незалежності для внутрішньополітичного розвитку Туніської Республіки (з 25 липня 1957 р.) був властивий високий ступінь стабільності, що забезпечувався монополією на владу “Нового Дестуру”(арабською – «нова конституція», створена у 1934 р.), який з 1964 р. називався Соціалістичною дестурівською партією, а з 1988 р. – Демократичним конституційним об’єднанням (ДКО). На парламентських виборах 24 жовтня 2004 р. ДКО здобуло 91,6 % голосів і 152 депутатські місця з 189-ти. Влада і президент (з 7 листопада 1987 р., останній раз переобраний 24 жовтня 2004 р., отримавши 94,5 % голосів) Зін аль-Абідін Бен Алі (1936 р.н.) продовжують проводити політику “дозованої демократії”, діалогу з опозиційними партіями, залишаючи за ДКО виключне право на проведення демократичних перетворень. Виступи ісламської опозиції, очолюваної фундаменталістською партією “Нахда”, на поч. 90-х рр. були жорстко придушені, влітку 1992 р. на політичних процесах фундаменталісти отримали суворі вироки. Туніс посідає провідні позиції у “третьому світі” за рівнем комп’ютеризації, традиційно виступає експортером не лише кваліфікованої робочої сили, але лікарів, інженерів, викладачів у арабські й африканські країни, тобто у країні тримається курс на високу якість освти. Заслуга ДКО.

Тунис отличается сильной президентской системой правления. Доминирующее положение занимает одна политическая партия, при этом в стране официально существуют ещё 6 оппозиционных партий.

Президент

При первом президенте была принята конституция (1959 год), введена многопартийная система, были введены светские суды и гражданские нормы семейных отношений (отменено многоженство), женщинам были предоставлены избирательные права. В 2002 году под предлогом борьбы с терроризмом был проведён референдум о внесении в конституцию поправок, отменяющих ограничение количества президентских сроков и возрастной ценз для кандидата в президенты.

Президент избирается сроком на 5 лет. Премьер-министр и кабинет министров назначаются президентом.

Партии

Крупнейшая оппозиционная партия — Прогрессивная демократическая партия. Ещё одна крупная партия — Демократический форум за труд и свободы. Тунисская коммунистическая партия разрешена с 1981 года.

Парламент

В Тунисе однопалатный парламент (Палата представителей), в котором насчитывается 182 места. Депутаты избираются на 5 лет по пропорционально-списочной системе в одномандатных округах, 42 места забронированы для оппозиционных партий и распределяются между ними также по пропорциональной системе.

Оппозиция с каждым годом играет всё более весомую роль в обсуждении и формировании государственной внутренней и внешней политики, однако крайне редко выдвигает собственные законопроекты. Кроме того, оппозиция практически никогда не блокирует предложения правящей партии, президента и правительства, внося лишь незначительные поправки.

Судебная власть официально независима, однако чётко следует указаниям правительства и исполнительной власти, особенно в политических разбирательствах.

Марокко. Після двосторонніх переговорів повномасштабну міждержавну угоду, що підтвердила визнання Францією незалежності Марокко, було підпиано 2 березня 1956 р., Іспанія визнала марокканську незалежність 5 квітня 1956 р. 14 серпня 1957 р султан Мохаммед Бен-Юсуф прийняв титул короля під іменем Мохаммеда v. За правління його сина – короля Хасана П (1961-1999рр.) в країні було поетапно проведено політичну реформу: 10 березня 1972 р. прийнято чинну конституцію, в 1980 р. – ухвалено поправку до неї, що проголосила королівство конституційною монархією, 4 вересня 1992 р. чергові поправки до Основного закону посилили роль уряду, а 13 вересня 1996 р було запроваджено двопалатний парломент, що складається з Палати радників (270 місць, які заміщаються на 9 років депутатами, обраними місцевими радами, професійними організаціями і робітничими синдикатами) та Палати представників (325 депутатів, які обираються за мажоритарною системою на 5 років, 30 місць гарантовано закріплено за жінками). На парламентських виборах 27 вересня 2002 р. до Палати представників відносну більшість здобув Соціалістичний союз народних сил (50 місць), на другому місці опинилася Партія «Істіклядь»(48 місць), навіть комуністична Партія прогрессу і соціалізму провела 11 депутатів.