Студенческий портал КИМО www.kimo.kiev.ua

Іспит

1. Сучасні класифікації країн світу.

В Азії (від ассирійського „асу” – схід, на противагу „єреб” – захід) нині налічується 47 міжнародно визнаних суверенних держав – членів ООН, в Африці (назва з’явилася напр. ІV ст. до н.е. первісно щодо території навколо Карфагена) – 53, в Латиській Америці – 33, в Океанії – 13, крім того у посібнику розглядається єдина на планеті держава-континент Австралія. До них можна додати цілу низку залежних територій із різним ступенем самоврядування: від Палестинської національної автономії й Співдружності Північних Маріанських Островів (у політичному союзі зі США) до Французької Гвіани (заморський департамент Франції) і Британських територій в Індійському океані, а також кілька юридичних утворень із спірним державним статусом, як Сахарська Арабська Демократична Республіка і Фолклендські (Мальвінські) острови.

За класифікацією Міжнародного Валютного Фонду абсолютна більшість із них відноситься до “країн, що розвиваються” (developing countries), до цієї категорії можна включити й такі “менш розвинені країни і території”, як Гренада, Еритрея, КНДР, Куба, Палау, Реюньон чи Французька Полінезія. Але до зазначених частин світу та регіонів належать і “розвинені країни” (developed countries), чи “передові економіки” – Бермудські острови, Ізраїль, Нова Зеландія, Республіка Корея, Сингапур, Японія та ін.

Однак подібна фінансово-економічна класифікація нам видається досить умовною, оскільки такі “нафтові монархії” як Бахрейн, Катар чи Кувейт, котрі за нею віднесені до “країн, що розвиваються”, мають ВВП на душу населення набагато вищий, ніж визначені МВФ $ 10 тис. для “розвинених країн”. І навпаки, Туреччина та Південно-Африканська Республіка, зараховані МВФ до “розвинених країн”, і близько не дотягують до омріяних $ 10 тис. ВВП на душу населення.

2. Цивілізаційний підхід до вивчення країн світу.

Н0000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000айбільш конструктивним, хоча і не єдиним, методом знайомства з країнами Азії, Африки, Латинської Америки і Океанії, 000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000ї є цивілізаційний підхід. Цивілізація (від латинського civilis – “громадський”, “державний”) – це спосіб життя великої спільноти людей, що посідає певну територію, сповідує свою релігію, розвиває власну культурну традицію й систему цінностей, удосконалює оригінальний комплекс суспільно-економічних відносин. У будь-якому трактуванні цивілізація розвивається за власними законами і поєднує в собі такі параметри, як геополітичне становище, природні ресурси і господарська діяльність, етнодемографічна ситуація, державний лад і політична система, зовнішня політика, культурно-релігійні здобутки. Саме цивілізаційний підхід надає можливість дослідити конкретний фактичний матеріал, з’ясувати місце і роль окремих країн та народів у регіональній і світовій історії.

Першу цілісну теорію, що прагнула пояснити розвиток людства з цивілізаційних позицій, запропонував напередодні Другої світової війни науковий керівник Британського королівського інституту міжнародних відносин Арнольд Джозеф Тойнбі (1889-1975 рр.). У 12-томному “Дослідженні історії” він виділив 21 локальну цивілізацію, що циклічно змінювали одна одну, доки у ХХ ст. не залишилося 8: візантійська, російсько-ортодоксальна, ісламська, індуїстська, далекосхідна (Південно-Східна Азія), китайська, японо-корейська і західна. Усі вони розвивалися за принципом історичної круговерті й проходили 5 стадій: виникнення, зростання, кризу, дезінтеграцію й загибель. Рушійною силою розвитку цивілізацій, на думку історика, виступав “життєвий порив” творчої еліти, а тривалість їхнього існування залежала від співвідношення між нечисленною елітою і нетворчою масою суспільства.

А.Тойнбі стверджував, що всі зазначені цивілізації, за винятком західної, перебувають у стадії кризи чи дезінтеграції й прямують до загибелі, західна ж цивілізація перебуває на етапі зростання, оскільки її еліта врахувала помилки інших. Хоча історична практика не підтвердила прогнозів А.Тойнбі, вчені-гуманітарії продовжили розроблення низки ідей, висунутих ним. Зокрема, директор Інституту стратегічних досліджень при Гарвардському університеті Семюел Хантінгтон (1927 р. нар.) у статті “Зіткнення цивілізацій ?” (1993 р.) та книзі “Зіткнення цивілізацій і зміна світового порядку” (1996 р.) також виділив 8 сучасних цивілізацій: західну, православно-слов’янську, ісламську, індуїстську, конфуціанську, японську, латиноамериканську і африканську. Але, на його думку, в їхньому розвиткові головну роль відіграє “тріада факторів” – релігійний, демографічний і політичний, такі ж складові, як економічна і соціальна, відходять на другий план. Кордони між цивілізаціями С.Хантінгтон визначив як “лінії розломів”, уздовж котрих завжди будуть спалахувати конфлікти, сутички і війни – як міждержавного, так і внутрішнього характеру. Таким чином, виник новий тип протистояння між державами і їхніми об’єднаннями, що належать до різних цивілізацій (зокрема, Близькосхідний конфлікт та індійсько-пакистанські війни).

Американський філософ-футуролог Алвін Тоффлер (1928 р. нар.), автор книжок „Третя хвиля” (1980 р.) і „Створення третьої цивілізації: Політика третьої хвилі” (1995 р.) висунув теорію „хвильового розвитку” людства, за якою воно виступає єдиною цивілізацією, в котрій діє єдиний визначальний фактор – економічний, а релігія, політика, культура і мораль відіграють другорядну роль. За А.Тоффлером, людство здолало три цивілізаційні хвилі: 1) Х-VІІІ тис. до н.е. – 1650-1750 рр. – аграрна цивілізація, де основу отримання матеріальних благ становив обробіток землі; 1650-1750 – 1955 рр. (коли у США чисельність зайнятих у невиробничій сфері вперше перевищила кількість працівників на виробництві) – індустріальна хвиля, де основа суспільного багатства – верстат і те, що можна на ньому виробити; з 1955 р. – постіндустріальна хвиля, що базується на знаннях та інформаційних технологіях. Кожна країна й регіон переходять від хвилі до хвилі індивідуально в різні терміни, якщо ж вони затримались на якомусь етапі, надалі їм важко, майже неможливо, наздогнати економічних лідерів. Причиною ж конфліктів є протистояння цивілізаційних хвиль.

Зрозуміло, що за всієї дискусійності питання про кількість цивілізацій та їхню роль у регіональних і світових процесах, цивілізації Сходу й Півдня в ході історичного розвитку вступали в контакти між собою та з цивілізаціями Заходу, що мало наслідком взаємопроникнення і частковий синтез релігій, культурних та політичних традицій, економічних зв’язків. З часів колоніалізму почався синтез східних цивілізаційних засад із новаціями західного зразка, що дав суперечливі й неоднозначні результати.