9. Еволюція комуністичних режимів у Соціалістичній Республіці в’єтнам і Лаоській Народно-Демократичній Республіці.

2 грудня 1975 року Національний конгрес народних представників Лаосу проголосив ліквідацію монархії та створення Лаоської Народно-Демократичної Республіки. 2 липня 1976 р. на першій сесії Національних зборів у Ханої було проголошено об'єднання В'єтнаму і створення Соціалістичної Республіки, "теорія доміно" Д.Ейзенхауера, принаймні частково, спрацювала.

Встановлення на всій території В'єтнаму та Лаосу комуністичного режиму супроводжувалося розгортанням політичних репресій, понад 1 млн. мешканців Південного В'єтнаму, передусім політично "неблагонадійних", було вислано до сільської місцевості. Націоналізація торгівлі змусила до еміграції понад 140 тис. китайців-хуацяо, лише протягом 1980 р. більше півмільйона "людей у човнах" морем утекло із В'єтнаму. Лаос унаслідок економічних експериментів за в'єтнамським зразком опинився в десятці найбідніших країн світу.

Что касается Въетнама: В'єтнамське керівництво, що залишилося після розпаду СРСР без фінансової підтримки, врешті-решт змушене було погодитися на обмежені суспільно-економічні реформи. Життя показало, що мобілізувати народні маси на переможну війну для ханойських комуністів виявилося простіше, ніж на повоєнне відновлення зруйнованого господарства та модернізацію економіки. За даними антикомуністичної опозиції жертвами класової боротьби й насильства стали 12 млн. в’єтнамців, а оскільки ханойський уряд був не таким сильним, як пекінський, центральні планові органи не мали засобів вивести економіку країни із застою. Тому ще на VІ з’їзді КПВ у грудні 1986 р. партійно-державні кола СРВ взяли на озброєння більш плюралістичну й менш централізовану стратегію “оновлення” (дой мой), яка сприяла нововведенням і водночас дозволяла бюрократам зберегти провідну роль у прийнятті економічних рішень.

Зразком для наслідування в’єтнамському керівництву служив сусідній Китай, відносини з котрим офіційно були нормалізовані на початку 1991 р., але Ханою довелося піти на більшу лібералізацію політичного режиму, ніж Пекіну. Певною мірою цьому сприяла і смерть у липні 1986 р. Генерального секретаря ЦК КПВ, ортодокса Ле Зуана, котрий беззмінно очолював партію з 1960 р. В’єтнамський уряд відкрив внутрішні й зовнішні кордони, в країну було допущено туристів, журналістів, іноземну пресу, радіо, літературу, розширено рамки внутрішніх громадських дискусій з питань подальшого розвитку країни, активізувалася національна преса, припинилися гоніння на віруючих, релігійним общинам стали повертати конфісковані раніше культові будівлі. У 1988 р. була оголошена амністія й поновлено у правах десятки тисяч політичних в’язнів (у тому числі урядовців і офіцерів сайгонського режиму), що перебували у таборах трудового перевиховання. А протягом 1993-1994 рр. тогочасний Генеральний секретар ЦК КПВ До Миой особисто відвідав храмові комплекси головних релігійних конфесій країни (храм спіритичної секти каодай, буддійську пагоду, католицький собор), уряд, у свою чергу, прийняв постанову щодо сприяння у виданні релігійної літератури.

Кардинально оновилася законодавча база країни, зокрема, було прийнято нові закони про землю, іноземні інвестиції, нові законодавчі акти та директиви про валютне регулювання й банки. Також було встановлено нове податкове законодавство з диференційованою системою пільг та знижок для різних видів виробництва й районів країни. Завдяки ухваленню у 2000 р. закону про стимулювання малого бізнесу до кінця того ж року кількість приватних підприємств перевищила 50 тис. Ці послаблення частково зняли внутрішньополітичну напругу в суспільстві й разом із економічними успіхами (протягом 1993-2002 рр. середньорічний приріст ВВП становив 7,4 %, вже у 1989 р. В’єтнам досягнув самозабезпечення зерном, а у 1997 р. вийшов на 2-ге місце у світі за експортом рису, обсяг іноземних інвестицій тоді перевищив $ 32 млрд.; частка населення, що живе за межею бідності, за оцінками Світового банку скоротилася з 58 % до 29 %) зміцнювали довіру населення до політики КПВ. Завдяки реальній готовності влади до прямого й відвертого діалогу та певних поступок різним суспільним групам було зупинено без кровопролиття селянські заворушення й маніфестації влітку-восени 1988 р. на Півдні В’єтнаму, а наступного року попереджено студентські виступи у Ханої та Хошіміні. В’єтнам переконливо демонструє ще один варіант побудови суспільства розвиненого капіталізму під керівництвом комуністичної партії.

Таким чином, зважуючись на певну лібералізацію політичної системи і йдучи назустріч різним суспільним групам, створюючи офіційні канали суспільно-політичної активності громадян у рамках заснованого в 1977 р. Вітчизняного фронту В’єтнаму, керівництво КПВ (з 22 квітня 2001 р. Генеральний секретар – Нон Дик Ман) зберігає за собою судово-правові та інші адміністративні важелі. МВС надано додаткові повноваження для профілактики й припинення актів “незгоди з політикою властей”, у центрі й на місцях складено списки “неблагонадійних” осіб, створено спеціальні мобільні підрозділи поліції, котрі передбачається використовувати в разі несанкціонованих мітингів і демонстрацій. З перших кроків “оновлення” в’єтнамське керівництво заявило про неприйняття плюралізму і багатопартійності. Коли “Товариство ветеранів опору Південного В’єтнаму” поставило під сумнів правдивість обіцянок колишніх лідерів компартії щодо “післявоєнного соціалістичного раю”, воно було закрите. Така ж доля спіткала і створений на початку 90-х рр. “Рух національної єдності і демократичного будівництва”. Суворому контролю підлягає й діяльність творчих спілок (художників, артистів, письменників), видавнича діяльність, публікації в пресі. У червні 1990 р. секретаріат ЦК КПВ ухвалив постанову “Про деякі проблеми щодо керівництва літературою і мистецтвом на сучасному етапі”, де значної уваги було надано партійному контролю й цензурі. Прийнятий того ж року Закон про друк проголосив основним обов’язком ЗМІ достовірно відображати життя в країні й за кордоном, активно пропагувати та пояснювати політику партії й держави. Окрема директива політбюро ЦК КПВ від 23 жовтня 1997 р. ще раз зобов’язала державні ЗМІ твердо дотримуватися стратегії КПВ. Але громадськість, яка більш-менш переконалася у перевагах економічної політики КПВ, ще має суттєвий кредит довіри до неї. До того ж у середовищі інтелектуалів прагнення до більшої політичної різноманітності суспільства не поєднується із запереченням монопольного становища партії.

Что касается Лаоса: Президентом ЛНДР и председателем Верховного народного собрания был назначен лидер ПФЛ Суфанувонг (1975–1986). Однако реальная власть оказалась в руках Народно-революционной партии Лаоса (НРПЛ).

Установление диктатуры НРПЛ сопровождалось репрессиями против политических противников. В лагеря по «перевоспитанию» были направлены многие чиновники прежнего правительства и представители вьентьянской интеллигенции. Ок. 300 тыс. человек, по оценкам, бежали из страны.

Провозгласив курс на «строительство социализма», руководство ЛНДР ориентировалось на индустриализацию сельского хозяйства и развитие промышленности. Крупные предприятия, ресурсы и сельскохозяйственные экспериментальные центры перешли в руки государства. При помощи СССР в Лаосе были построены мосты, автомобильные дороги, объекты промышленного и социального назначения. В 1981 Лаос приступил к выполнению первого пятилетнего плана развития народного хозяйства. Предполагалось осуществить коллективизацию сельского хозяйства.

Но уже в 1986 руководство Лаоса перешло к новой экономической политике, провозгласив равноправие разных форм собственности (государственной, кооперативной, частной, смешанной государственно-частной), отказ от командно-административных методов управления экономикой и коллективизации деревни, использование рыночных рычагов и привлечение иностранных инвестиций. Съезд НРПЛ в 1991 отменил положение об этапе «строительства социализма» и объявил, что страна находится на стадии «совершенствования народно-демократического строя».

НРПЛ удается безраздельно удерживать власть в стране в своих руках.

Лаосские власти поддерживают тесные связи с руководством буддийской религиозной общины и ограничивают свободу вероисповедания меньшинств. В начале 2000-х ежегодно происходили аресты десятков христиан, многие церкви закрывались, а верующих принуждали менять веру. Издание небуддийских религиозных текстов было запрещено. После 2001 кампания против христиан несколько ослабла, и в 2002 был издан правительственный декрет о регулировании религиозной практики, который несколько расширяет возможности для деятельности религиозных меньшинств.

Борьба со властью

Часть оппозиции в борьбе с режимом прибегает к террористическим методам. В течение 2000–2003 во многих городах Лаоса произошли взрывы бомб в местах скопления народа; имелись жертвы. Ответственность за эти акты взяла на себя группа «Комитет свободного демократического правительства лаосского народа». За участие в организации взрывов в 2003 два человека были приговорены к пожизненному заключению.

Вооруженную борьбу с правительством ведут повстанцы из живущего на севере Лаоса горного народа хмонг. Их организация «Чао Фа» проводит нападения на военные и гражданские объекты, на транспорт и т.д.

Проблема взаимоотношения с горными народами осложняется намерением властей Лаоса покончить с производством опиума к 2005 и с подсечно-огневым земледелием к 2010.