9. Внутрішня і зовнішня політика Індійського національного конгресу.

У своїй внутрішній та зовнішній політиці ІНК керувався принципами «індійського соціалізму». За умов поліетнічності важливим чинником національної консолідації могла бути прийнятна для абсолютної більшості громадян суспільна державна ідеологія, в Індії нею стала концепція “державного (індійського, демократичного) соціалізму”.

Внутрішня політика Соціалістичне суспільство, за Дж.Неру, - безкласове і безкастове, а соціалізм означає не поширення злиденності, а забезпечення росту багатства й розвиток виробництва. Незважаючи на трагічні реалії в країнах радянського табору, в Індії соціалізм сприймався переважно як неодмінний аспект демократії й шлях до неї. Особисто майбутній прем’єр вважав за можливе синтез демократії й марксизму при умові, що той визнає неминучість, а не просто необхідність ненасильницького шляху перетворення суспільства в рамках представницької демократії.

Запроваджена Дж.Неру концепція “індійського соціалізму”, що передбачала пріоритетний розвиток держсектора та ключових галузей національної важкої промисловості, була найоптимальнішою у 50-70-і рр. ХХ ст. моделлю. Завдяки її реалізації вдалося не лише забезпечити економічну незалежність молодої держави, але й досягти значних успіхів у подоланні дисбалансу в доходах між найбагатшими і найбіднішими прошарками суспільства. Та з перетворенням Індії на рубежі 70-80-х рр. у середньорозвинену капіталістичну державу почався поступовий відхід керівництва країни від низки положень попереднього популістського курсу й перехід до послідовнішого здійснення політики, спрямованої на формування сучасної ринкової економіки.

У 1951-1955 роках Індія провела свою першу п'ятирічку, зважаючи на серйозні труднощі із забезпеченням населення продуктами, вона була зорієнтована на розвиток сільського господарства. За час її реалізації було значно розширено посівні площі та збудовано низку іригаційних споруд. Лише 8 % запланованих державою капіталовкладень того періоду пішло на розвиток промисловості. Наступний п'ятирічний план (1956-1961 рр.) був спрямований на розвиток промисловості, хоча через інвестиційні проблеми Індії не вдалося досягнути запланованих цифр економічного зростання, валовий виробіток промисловості країни збільшився на 20 %. За час правління Дж. Неру Індії вдалося значно збільшити випуск сільськогосподарської продукції та подвоїти виробіток промислової продукції.

Закордонна політика Індії була менш успішного.

З Китаєм. Укладаючи у 1954 р. угоду про співпрацю з Китаєм, Дж. Неру відмовився від успадкованих з часів Британської імперії прав на Тібет, що, однак, не завадило китайцям у 1959-1962 рр. розв'язати серйозний конфлікт. У 1959 р. на номінально залежних Індії, але фактично безлюдних і ніколи не адміністрованих просторах провінції Аксай Чін китайці розпочали будівництво стратегічної дороги, що мала поєднати Тибет із провінцією Синьцзян. Ситуація ускладнилася після поразки антикитайського повстання в Тібеті, коли далай-лама та майже 20 тис. біженців емігрували до Індії. Китайці запропонували обміняти території Аксай Чін на більші площі в інших ділянках кордону, але Дж.Неру не погоджувався на це.

Після того, як 18 грудня 1961 р. індійська армія успішно продемонструвала свою боєздатність, зайнявши португальські колонії Гоа, Діу та Даман (СРСР наклав вето на резолюцію ООН, котра засуджувала дії Індії), Делі вирішив спробувати силою повернути окуповані китайцями території. У червні-листопаді 1962 р. в Аксай Чін тривали бої, що завершилися нищівним наступом китайців, після якого індійські війська було розгромлено, а НВАК вийшла на так звану лінію Мак-Магона, що відділяла від спірних територій штат Ассам. 21 листопада 1962 р. китайці оголосили одностороннє припинення вогню, повернули полонених і трофейну техніку й вивели свої війська із зайнятих в останній фазі боїв територій, залишивши за собою Аксай Чін.

Успішніше розвивалися стосунки Індії з країнами, що безпосередньо не межували з її територією. У квітні 1955 р. Дж. Неру взяв участь у роботі Бандунзької конференції, де було визнано провідну роль Індії в русі країн неприєднання. Індія декларувала п'ять принципів своєї зовнішньої політики "панча шила", що мали стати основою мирного співробітництва на міжнародній арені, - повага територіальної цілісності, ненапад, невтручання у внутрішні справи, рівність і паритетність у стосунках та дотримання мирного співіснування.

Внутрішня політика У січні 1966 р. на посаду прем’єр-міністра після раптової смерті Лала Бахадура Шастрі ІНК висунув доньку Дж.Неру Індіру Ганді, яка виступала за продовження політики регульованих державою економічних перетворень, їй протистояла група, очолена Морарджі Десаї (1896-1995 рр.), котрий наголошував на необхідності створення в країні вільного ринку на основі приватного підприємництва і обмеження державного втручання в господарські питання. Після поразки прихильників М.Десаї на внутрішньопартійних виборах президента Конгресу противники офіційного курсу в листопаді 1969 р. вийшли із ІНК і створили власну партію "Організація Конгрес".

Після здійснення впродовж 1970 р. націоналізації важкої промисловості Національному Конгресу вдалося поправити свій політичний імідж і на виборах у березні 1971 р. відновити домінуюче положення у парламенті. Додала авторитету ІНК блискавична переможна війна з Пакистаном у грудні 1971 р., у результаті котрої було проголошено незалежність Східного Пакистану як Народної Республіки Бангладеш. Але повільне поліпшення економічного становища на початку 70-х рр. перервалося наприкінці 1973 р. з початком світової енергетичної кризи та зростанням цін на нафту. Надмірна увага уряду до державного сектора економіки, невиправдане надання кредитів і пільг неефективно працюючим націоналізованим підприємствам, корупція та спекуляція в загальнодержавних масштабах спричинили у 1974 р. гостру економічну кризу. Крім того, ситуацію ускладнювали демографічний вибух і необхідність утримувати велику кількість біженців із Східної Бенгалії, які опинилися на території Індії після попередньої війни з Пакистаном. Запропонована урядом програма скорочення народжуваності, якою керував син І.Ганді Санджай, супроводжувалася зловживаннями та масовим застосуванням примусу.

Після низки невдалих спроб виправити економічну ситуацію і скандальної спроби опозиції позбавити І.Ганді депутатського мандату в липні 1975 р. в Індії було запроваджено надзвичайний стан. Поліція арештувала кілька тисяч осіб, включно з лідером опозиції М.Десаї та членами парламенту, що викривали фальсифікації правлячої партії на виборах. Обмеживши діяльність партій і наклавши заборону на проведення страйків і вуличних маніфестацій, уряд І.Ганді запропонував програму радикального оздоровлення економіки під назвою "20 пунктів". Але через зростання невдоволення черговими економічними провалами І.Ганді була змушена відмінити надзвичайний стан і провести в березні 1977 р. вибори до парламенту. На них перемогу отримала партія "Джаната" ("Народна"), лідер якої М.Десаї сформував новий коаліційний уряд.

Однак ситуативна збіжність інтересів членів коаліції не дозволила проводити ефективні заходи щодо оздоровлення економіки, а через постійні конфлікти з союзниками М.Десаї швидко змушений був піти у відставку. На хвилі незадоволення некомпетентним правлінням коаліційних урядів на виборах січня 1980 р. реформований ІНК(Індіри) отримав 2/3 голосів виборців, й І.Ганді знову повернулася в прем'єрське крісло. Та останній період її правління (1980-1984 рр.) був позначений постійними етнорелігійними конфліктами.

Найбільшу проблему індійського уряду тоді становив сепаратистський рух у Пенджабі, заселеному сикхами - войовничим екзогамним відгалуженням ісламу. Шляхом політичної пропаганди їхній партії "Акалі дал" на початку 80-х рр. ХХ ст. вдалося створити потужний народний рух. Уряд І.Ганді запропонував сикхам широку автономію в складі Індії, однак ті відмовилися, оголосивши метою своєї політичної діяльності створення незалежної сикхської держави "Халістан". Індійська влада вдалася до арештів та політичних переслідувань найактивніших діячів сикхського незалежницького руху. У відповідь сикхи розпочали кампанію бомбових терористичних актів проти індуського цивільного населення. Щоб привернути увагу до свого руху, сикхи підривали вибухові пристрої на залізницях, в автобусах і літаках, на людних ринках. Під час цих замахів загинули сотні осіб.

Весною 1984 р. сикхи захопили найбільшу святиню своєї релігії - Золотий храм в Амрітсарі (на санскриті – „озеро безсмертя”). На його території була створена справжня військова база і водночас пропагандистський центр, що проголосив початок відкритої збройної боротьби за створення незалежного Халістану. І.Ганді віддала наказ силою вибити сикхів із Золотого храму. Під час штурму і запеклого бою майже всі екстремісти загинули, включно з лідером сепаратистського руху Джарналом Сінгх Бхіндравалом. Бій на території найбільшої святині образив релігійні почуття сикхів, оскільки, відповідно до канонів їхньої релігії, на територію Золотого храму могли входити тільки сикхи.

Осквернення святині в Амрітсарі викликало обурення навіть у тієї частини сикхів, яка лояльно ставилася до Делі й знаходилася на індійській службі, 31 жовтня 1984 р. два особисті тілоохоронці-сикхи розстріляли під час прогулянки прем'єр-міністра Індії І.Ганді. Повідомлення про це вбивство викликало в цілій країні хвилю погромів, унаслідок яких загинуло близько 30 тис. сикхів. На виборах до парламенту в грудні 1984 р. на хвилі співчуття до І.Ганді ІНК(І) отримав абсолютну більшість мандатів (401 місце), а прем'єром був обраний син покійної - Раджив Ганді (1944-1991 рр.). Його політичний курс значною мірою був відходом від утверджених матір'ю канонів. І.Ганді централізувала у своїх руках і персоніфікувала владу, а Р.Ганді одразу ж оголосив про наміри радитися з опозицією та прислухатися до голосів регіональних рухів. В економіці новий прем'єр запровадив лібералізацію державного планування й обмежив втручання уряду у сферу приватного підприємництва, що сприяло підвищенню середніх темпів зростання ВВП з 3,5% до 5,2% на поч. ХХІ ст. Великого розголосу набрала оголошена Р. Ганді кампанія боротьби з корупцією та зловживаннями державних чиновників.

Бажаючи врегулювати етнорелігійні конфлікти, Р.Ганді пішов на підписання угод із більшістю сепаратистських рухів країни. Зробивши певні поступки сикхам у галузі місцевого адміністрування, Р.Ганді підписав у липні 1985 р. угоду з наступником убитого в Амрітсарі лідера "Акалі дал" Чараном Сінгхом Лонговалом, згідно з якою сикхи зобов'язалися припинити терористичні акти.