9. Здобуття новітньої державної незалежності країнами Індокитаю.

Після капітуляції Франції перед гітлерівською Німеччиною на початковому етапі Другої світової війни маріонетковий уряд маршала Петена погодився на японську окупацію Індокитаю за умови збереження там французької колоніальної адміністрації. Японія перетворила регіон у сировинно-продовольчу базу для своєї армії й військової промисловості, у відповідь на репресії окупаційної влади на півночі В’єтнаму під керівництвом Комуністичної партії Індокитаю (КПІК) розпочався партизанський рух. Остання оформилася у жовтні 1930 р. на базі заснованої в лютому того ж року в Гонконгу Комуністичної партії В’єтнаму. У травні 1941 р. на VІІІ пленумі ЦК КПІК була прийнята резолюція про підготовку збройного повстання та рішення щодо створення спільно з націоналістичними організаціями Ліги боротьби за незалежність В’єтнаму – В’єтмінь.

В умовах краху японського колоніального режиму номінальний глава в’єтнамської держави імператор Бао Дай змушений був зректися престолу, і 2 вересня 1945 р. лідер КПІК Хо Ші Мін (1890-1969 рр.) проголосив створення Демократичної Республіки В'єтнам. 12 жовтня була задекларована незалежність від Франції Лаосу, а наступного місяця на всенародному плебісциті в Камбоджі переважна більшість учасників теж висловилася за відокремлення від Парижа.

Однак уже наприкінці вересня 1945 р. французькі війська за підтримки британських союзників зайняли Сайгон (від однойменної річки, в перекладі з в’єтнамської – „піщаний берег”) і невдовзі поширили свій контроль на південь В'єтнаму, Камбоджу й Лаос. Тому в березні наступного року Хо Ші Мін змушений був підписати у Ханої (в’єтнамською – „оточений річкою”) із французьким представником компромісну угоду, за якою незалежна В'єтнамська республіка входила до Французького союзу й поряд із Камбоджею та Лаосом ставала членом Індокитайської федерації. Але подальші переговори щодо державного статусу окупованих французами Центрального (Аннам) і Південного (Кохінхіна) В'єтнаму ні до чого результативного не привели.

До початку 1950 р. в'єтнамська Народна армія звільнила значну частину території з населенням у 20 млн. чол., і 14 січня президент ДРВ Хо Ші Мін звернувся до всіх держав світу із пропозицією встановлення дипломатичних відносин. 30 січня це зробили Москва й Пекін, за їхньою допомогою В'єтмінь зміг модернізувати свої збройні сили й завдати французьким військам кілька серйозних поразок. Тоді на допомогу Парижу прийшли США, на початку 1954 р. Д.Ейзенхауер виступив із так званою "теорією доміно", за якою поразка західних держав в Індокитаї неминуче мала привести до втрати усієї Південно-Східної, а потім і Південної Азії. Разом із тим, пам'ятаючи про Корейську війну, американський президент не відважувався на безпосереднє втручання в конфлікт, натомість висувалася ідея його інтернаціоналізації та посилення фінансування французьких і маріонеткових військ.

Але основні сили французького експедиційного корпусу тоді вже були блоковані Народною армією В'єтнаму у фортеці Дьєнб'єнфу на північному заході країни. Зневірившись у перемозі, Париж пристав до радянської пропозиції щодо скликання міжнародної конференції для розгляду, за участю КНР, заходів відносно послаблення напруженості на Далекому Сході. Вона відкрилася в Женеві 26 квітня 1954 р. за участю міністрів закордонних справ США, СРСР, Великої Британії, Франції та інших зацікавлених держав. Оскільки делегація КНДР вимагала міждержавних переговорів із Півднем на рівноправній основі, а Сеул наполягав на проведенні вільних виборів під контролем ООН, з 8 травня учасники наради приступили до офіційного розгляду індокитайської проблеми. Саме напередодні капітулював французький гарнізон Дьєнб'єнфу, що зробило представників ДРВ помітно непоступливішими. 21 липня 1954 р. Женевська нарада увінчалася укладенням угод з Індокитаю, втілених у 12 документах. Сторони заявили про повагу суверенітету, незалежності, єдності, територіальної цілісності В'єтнаму, Камбоджі й Лаоса, зобов'язалися утримуватися від будь-якого втручання в їхні внутрішні справи, а також консультуватися з кожного питання, переданого їм створюваною міжнародною комісією зі спостереження та контролю за перемир'ям, Франція мала вивести всі свої війська з регіону.

Політичне урегулювання передбачалося здійснити шляхом проведення загальнонаціональних вільних виборів: у Камбоджі та Лаосі - в 1955 р., а у В’єтнамі - не пізніше липня 1956 р., для розмежування сил воюючих сторін там встановлювалася тимчасова військова демаркаційна лінія трохи південніше 17-ї паралелі, частини Народної армії ДРВ відводилися на північ, французи й баодаєвські сили - на південь протягом 300 днів. Окремо зазначалося, що "військова, демаркаційна лінія є тимчасовою і не може бути витлумаченого в якості будь-якого політичного чи територіального кордону". Північнов'єтнамські "добровольці" мали залишити Камбоджу (місцеві комуністичні формування підлягали демобілізації та включенню в королівську армію) і Лаос (національні комуністичні сили до політичного врегулювання передислоковувалися у північно-східні провінції). Заборонялося будь-яке переслідування осіб, що співпрацювали під час війни із супротивною стороною, усі три країни Індокитаю мали зберігати нейтральний статус.