9. Утворення Турецької Республіки і реформи Мустафи Кемаля Ататюрка.

Перша світова війна для Османської імперії завершилася катастрофічною поразкою. Військові невдачі та загроза економічного краху змусили султанський уряд Енвер-паші підписати 30 жовтня 1918 р. у порту Мудрос (о.Лемнос у Егейському морі) на борту британського крейсера "Агамемнон" перемир'я з країнами Антанти. За його умовами Туреччина передавала союзникам свій військовий флот, контроль над залізницями, поштою та телеграфними лініями країни, виводила війська з арабських регіонів імперії та демобілізувала армію.

Невдовзі британські війська окупували район Мосула, французькі — Кілікію та території на північ від Сирії, італійці — південно-східну Анатолію, грецькі війська висадилися в Ізмірі. Поява на турецькій території іноземних військ призвела до стихійної організації підпільних груп і партизанських загонів, шо формувалися, головним чином, із колишніх військових. Об'єднання окремих патріотичних спілок під єдиним керівництвом почалося в другій половині травня 1919 р., після того як до Анатолії прибув авторитетний діяч молодотурецького руху генерал М.Кемаль. На Конгресі захисту прав Анатолії та Румелії, що зібрався 4-12 вересня 1919 р. у Сівасі, був обраний Представницький комітет (тіньовий уряд) з 16 осіб на чолі з М.Кемалем.

16 березня 1920 р. султан Мехмед VІ Вахідеддін (1861-1926 рр.) погодився на формальну окупацію столиці країни, і у Стамбулі висадилися французькі, англійські, італійські, американські та грецькі війська загальною кількістю 60 тис. чоловік. Духовний лідер ісламу оголосив турецьких націоналістів бунтівниками, а військовий суд заочно засудив М.Кемаля до смертної кари. Поява окупаційних військ у Стамбулі та відверто капітулянтська позиція султана дали змогу лідерам патріотичного руху перейти до активніших протиурядових дій. Представницький комітет оголосив себе національним урядом, а в Анкарі було скликано однопалатний меджліс із 233 депутатів, який прийняв назву Велике національне зібрання Туреччини (ВНЗТ).

Султан відрядив на придушення патріотичного руху війська, але їх ще на марші до Анкари розбили партизани, тоді у червні 1920 р. грецькі війська розпочали широкомасштабний наступ у центральні райони Анатолії. У Східній Фракії греки захопили Едірне, держави Антанти вирішили силою зброї ліквідувати турецький націоналістичний рух. Тим часом 10 серпня 1920 р. у Севрі біля Парижа було підписано остаточну мирну угоду між Туреччиною та Антантою. Згідно з її умовами Османська імперія припиняла своє існування, під контроль Англії передавався район Мосула, Франції - території на кордоні з Сирією, Греції - Східна Фракія та Ізмір. Окремо обумовлювалося, що нові східні кордони Туреччини буде визначено на основі двосторонніх домовленостей із незалежними Вірменією та Курдистаном. Встановлювався спеціальний режим проток, капітуляції щодо європейських держав, контроль європейських кредиторів Туреччини над її фінансами.

Але восени 1920 - взимку 1921 рр. відбулися переговори між турецькими націоналістами та представ­никами російського більшовицького режиму, підсумком яких стала підписана 16 березня 1921 р. у Москві двостороння угода. Кремль пішов на значні територіальні поступки Туреччині (Карська область і райони на південь від Батумі) й розпочав поставки зброї новим союзникам. До кінця 1921 р. турецька сторона отримала 33 тис. гвинтівок, 327 кулеметів, 54 гармати, 2 військові кораблі, а також багато боєприпасів і великі суми грошей у золоті. Причина таких симпатій до уряду М.Кемаля полягала в яскравій антизахідній, антигрузинській та антивірменській спрямованості турецького патріотичного руху.

Зміцнена завдяки російській допомозі національна армія, контратакувала грецькі війська й упродовж кривавої битви на річці Сакар'я, що, розпочавшись 23 серпня 1921 р., тривала 22 дні, зуміла переламати хід подій. У результаті цієї перемоги Франція відмовилася від намірів окупувати частину турецької території й підписала з урядом М.Кемаля сепаратний мир. Отримавши наступні великі партії російської зброї, турки підготували великий загальний наступ, що розпочався 26 серпня 1922 р. Для греків удар був цілком несподіваним, почався безладний відступ, під час якого потрапив у полон головний штаб грецького експедиційного корпусу. На початку вересня греки розпочали евакуацію своїх міст у Малій Азії.

Змушені визнати турецький уряд, що вже контролював основну частину національної території, країни Антанти підписали з урядом Анкари 11 жовтня 1922 р. в місті Муданья перемир'я, котрим передбачалося виведення грецьких та союзницьких військ зі Східної Фракії. Наступні переговори мали відбутися в Лондоні за участю представників стамбульського уряду, але М.Кемаль відмовився від них. 1 листопада 1922 р. ВНЗТ прийняло закон про скасування султанату, позбавлений будь-якої підтримки, султан Мехмед VI (1861-1926 рр.) відплив на Мальту.

Мирні переговори між Туреччиною і країнами-переможницями у світовій війні розпочалися 20 листопада 1922 р. в Лозанні, повномасштабну мирну угоду було підписано 24 липня 1923р. Вона передбачала збереження за Туреччиною Східної Фракії, Західної Вірменії та північних частин Месопотамського плато, демілітаризацію та міжнародний статус проток, визнання новими турецькими властями старого османського боргу. Укладена угода була дипломатичною перемогою нового турецького уряду, який не лише добився дипломатичного визнання, але й значно покращив умови, що спричинили вихід країни з Першої світової війни,

Закінчення тривалої національно-визвольної війни дало змогу турецькому урядові М.Кемаля зосередитися на вирішенні проблем внутрішньої розбудови держави. На виборах до парламенту, що відбулися впродовж червня - липня 1923 р., прихильники М. Кемаля отримали перемогу, зайнявши основну частину місць у ВНЗТ. Офіційно про створення Народної партії (після проголошення республіки вона прийняла назву Народно-республіканської партії) було оголошено 9 вересня 1923 р., а першими рішеннями ВНЗТ другого скликання стало перенесення столиці країни до Анкари. 29 жовтня 1923 р. ВНЗТ проголосили країну республікою, а її першим президентом обрали М.Кемаля. Запропонована кемалістським урядом програма державного розвитку Туреччини була зорієнтована на боротьбу з пережитками феодального минулого, подолання культурної відсталості, модернізацію економіки та суспільного устрою.

З метою забезпечення світського характеру нової турецької державності у березні 1924 р. був ліквідований халіфат, а попередньо висланий з країни останній представник османської династії Абдул-Меджид ІІ позбавлений статусу духовного глави мусульман усього світу. Владою президента М.Кемаль скасував давню посаду шейх-уль-іслама – першого улема у державі, міністерство шаріату, закрив низку релігійних шкіл і коледжів. Спеціально створений департамент релігійних закладів контролював мечеті, монастирі, призначення й усунення імамів, муедзінів, проповідників, спостерігав за муфтіями. Коран було перекладено турецькою мовою, а вихідним днем замість п’ятниці кемалісти оголосили неділю.

Але найбільший спротив лаїцизму (вилученню релігійного ісламського права з адміністрації, конституції, судочинства і виховання) чинили дервіші, Кемаль придушив.

Наступного року із прийняттям пристосованого до особливостей країни швейцарського цивільного кодексу скасовувалися шаріатські суди, запроваджувалося судочинство на європейський взірець і цивільний шлюб та моногамія, ліквідовувалася юридична нерівність між чоловіком і жінкою, включно з правом останньої на розлучення. Тоді ж населення було зобов’язане перейти на європейську форму одежі, заборонено носити феску й паранджу. У 1928 р. з конституції вилучили пункт про державний статус ісламської релігії, а 1 січня наступного року з метою полегшення навчання та послаблення позицій духовенства арабська абетка була замінена латинською. У 1930 р. турецькі жінки отримали право брати участь у виборах до місцевих органів влади, а через 4 роки – повне виборче право (в Італії це сталося лише у 1945 р., у Греції – в 1956 р., а у Швейцарії – аж у 1971 р.). Жодна з мусульманських держав ніколи не здійснювала одним ударом стільки радикальних перетворень, які звільняли країну з жорсткої павутини ісламу.

Окрім цивільного кодексу, Турецька Республіка у стислі строки отримала нові кодекси для усіх галузей життя, зокрема, на кримінальний кодекс значний вплив справили закони фашистської Італії. Джерелом права замість “волі Аллаха” були проголошені рішення ВНЗТ. На юридичному факультеті Ангарського університету якось вийшла гумористична газета, де на питання редакції “Хто такий турецький громадянин?” студенти відповіли: “Турецький громадянин – це людина, котра одружується за швейцарським цивільним правом, засуджується за італійським кримінальним кодексом, судиться за німецьким процесуальним кодексом, цією людиною управляють на основі французького адміністративного права й ховають її за канонами ісламу”.

На ІІІ з’їзді правлячої і єдиної в країні НРП у травні 1931 р. було ухвалено програму, що спиралася на відомі шість принципів державного розвитку М.Кемаля – “алти окти” (6 стріл). Крім вищезгаданого лаїцизму, це республіканізм (перша конституція була укладена на основі законів ВНЗТ 20 квітня 1924 р.), націоналізм (навіть існування національних меншин не визнавалося, літературна мова була позбавлена від абсолютної більшості арабських і перських запозичень), етатизм (державне планування і контроль за проектами розвитку, у 30-і рр. Туреччина посідала третє місце у світі за темпами промислового розвитку), народність (неприйняття ідеї класового поділу суспільства) і революційність.

Усі наступні лідери Турецької Республіки дають клятву вірності курсові Ататюрка на будівництво національної держави європейського зразка, хоча і змінюють акценти відповідно до вимог часу.

На поч. 30-х рр. ХХ ст. в Туреччині розпочалося послідовне "загвинчування гайок", зокрема, було прийнято "Закон про друк", що обмежував право критики уряду й установлював жорсткий контроль над ЗМІ. З метою поширення урядової пропаганди та виховання населення, починаючи з 1932 р., створювалася мережа "народних домів" та "установчих об'єднань". Наступний етап реформ турецького суспільства стартував у 1934 р. зі скасуванням титулів і форм звертання та уведенням прізвищ. Спеціальним рішенням парламенту 24 листопада 1934 р. М.Кемалю було присвоєно нове прізвище - Ататюрк. Наприкінці 30-х рр. продовжилося подальше посилення авторитарних тенденцій турецького політичного режиму. У червні 1938 р. "Закон про спілки" заборонив створення будь-яких організацій на основі "сім'ї, раси, роду чи класу", а також тих, що "виступають від імені народу". 3а усіма громадськими товариствами встановлювався легальний поліцейський нагляд. У країні вводилася пресова цензура, а до кримінального кодексу включено покарання за такі злочини, як "послаблення національних почуттів" та "пропаганду на користь іноземних державних порядків".

Напередодні Другої світової війни Туреччина чітко не визначилася в орієнтації між ворогуючими сторонами, але після військового розгрому Німеччиною Франції та інших західноєвропейських держав у країні посилилися пронімецькі настрої. Усе ж після початку німецько-радянської війни Туреччина оголосила 25 червня про свій нейтралітет, а з настанням перелому в ході бойових дій Анкара схилилася до союзу з країнами антигітлерівської коаліції. Однак, турецьке керівництво ухилилося від безпосередньої участі у війні, обмежившись 2 серпня 1944 р. розривом дипломатичних стосунків із Німеччиною. Туреччина оголосила війну Німеччині та Японії 23 лютого 1945 р., а наступного дня отримала запрошення вступити до ООН.