9. Розпад Османської імперії й виникнення Палестинської проблеми.

У роки Першої світової війни Близький Схід став ареною бойових дій між Османською імперією та країнами Антанти. З метою забезпечення успіху в антитурецькій боротьбі західні країни змушені були звернутися за підтримкою до еміра Хіджазу та шерифа Мекки (від арабського „святе місце”) Хусейна (1856-1931 рр.) - авторитетного серед арабського населення Близького Сходу глави роду хашимітів. Узамін за зобов'язання підняти антитурецьке повстання Британія обіцяла йому визнати незалежність майбутньої арабської держави, створеної на звільнених від турків землях. Але водночас із укладенням домовленостей з Хусейном Лондон провів низку консультацій щодо повоєнного майбутньою арабських володінь Туреччини з Францією. Результатом цих переговорів стали таємні угоди Сайкса-Піко від 16 травня 1916 р. Згідно з ними Франція додатково до обумовлених у попередніх угодах територій Турецької імперії отримувала сирійське та ліванське узбережжя, а Британія мала дістати під своє управління Месопотамію з Багдадом і два палестинські порти - Аккру та Хайфу. Цими ж угодами передбачалося встановлення для Палестини міжнародного режиму управління.

Улітку 1916 року до дипломатичних заходів щодо визначення майбутнього статусу Палестини підключилися міжнародні єврейські організації. Протягом довгих століть для євреїв, розсіяних різними країнами світу, було властиве прагнення повернутися до “землі обітованої” - Палестини, де свого часу існували ізраїльсько-іудейські царства. Наприкінці ХІХ ст. цей рух – сіонізм набув релігійно-політичного характеру й мав на меті відродження незалежної держави на “історичній батьківщині”. Ідея сіонізму вперше була сформульована віденським інтелектуалом Теодором Герцелем у 1885 р. в книзі “Der Judenstaat” (“Єврейська держава”). У розпал Першої світової війни між британським урядом і головою Всесвітньої сіоністської організації (ВСО, засн. 1897 р.) - майбутнім першим президентом Ізраїлю Хаїмом Вейцманом (1874-1952 рр.) - відбулися переговори. Вейцман обіцяв Лондону організувати лобіювання фінансово-промисловими колами США питання прискорення їхнього вступу у війну взамін за сприяння в організації єврейської імміграції до Палестини.

Британський міністр закордонних справ лорд Артур Бальфур від імені кабінету міністрів 2 листопада 1917 року звернувся до почесного голови Сіоністської федерації Англії банкіра Ротшильда з листом-декларацією, у котрому, зокрема, було оголошено, що “уряд Його Величності прихильно ставиться до створення в Палестині національного осередку (national home) для єврейського народу”. У лютому 1918 р. декларацію Бальфура підтримала Франція, а згодом і США, за наполяганням Лондона вона була цілком включена до Севрського мирного договору з Османською імперією, що надало документові характеру міжнародного зобов’язання.

Бойові дії проти турків на Близькому Сході розвивалися успішно, спільно з англійськими частинами військові операції вели загони арабських повстанців під командуванням синів Хусейна — емірів Фейсала, Абдаллаха, Алі та Зейда. У вересні 1918 р. союзники прорвали фронт у Палестині, після чого розпочався безладний відступ німецько-турецьких військ. Випередивши на один день англійців, 30 вересня у Дамаск вступили загони сина Хусейна - Фейсала. 8 жовтня англійські війська захопили Бейрут, 18 - Тріполі та Хомс, а 26 звільнили від турків Алеппо.

Відповідно до умов Мудроського перемир'я 30 жовтня 1918 р., турки ліквідували свою адміністрацію в Лівані, Сирії, Палестині, Іраку, Хіджазі, Асірі та Ємені. Верховну владу на окупованих арабських територіях було передано англійському фельдмаршалові Алленбі. Для створення нової цивільної влади Ліван та Західна Сирія ("синя зона") переходили до Франції, Східна Сирія та Зайордання були передані під управління еміра Фейсала, що діяв від імені свого батька Хусейна. На решті територій, включно з Палестиною ("коричнева зона"), цивільна влада перебувала в руках англійців, Хіджаз залишився під владою Хусейна.

Після закінчення війни значно активізувалася дипломатична боротьба навколо майбутнього Палестини. ВСО 3 лютого 1919 р. передала на розгляд Верховної Ради Антанти на Паризькій мирній конференції проект створення "єврейського національного осередку" на Близькому Сході. Територіально землі, на які претендували євреї, значно переважали Палестину: зокрема, вони охоплювали верхів'я р.Йордан у Сирії, південь Лівану до Сідона, південь долин Бекаа і Хауран, зону залізниці Дераа-Маан і узбережжя Акабської затоки.

Для вивчення ситуації на місці в червні 1919 року на Близький Схід вирушила делегація представників президента США (комісія Кінга-Крейна), її звіт було оприлюднено 28 серпня того ж року. Головні висновки комісії полягали в тому, що сіоністські плани є нереальними: "Неєврейське населення Палестини — 9/10 усього населення — виступає проти сіоністської програми. Антисіоністські настрої у Сирії та Палестині настільки інтенсивні, що ними не можна нехтувати". У жовтні 1919 р. на території Сирії та Лівану почали висаджуватися французькі війська під командуванням генерала Гуро, вони повинні були замінити нечисленні британські гарнізони, що, будучи розкиданими по країні, особливо не втручалися в її внутрішнє життя. Фейсал (1885-1933 рр.) накачав своїм загонам чинити опір, а в березні 1920 р. оголосив себе королем Сирії, тоді ж його брата Абдаллаха (1882-1951 рр.) формально проголосили королем Іраку.

Тим часом на конференції країн-переможниць у Сан-Ремо 25 квітня 1920 р. Верховна Рада Антанти надала Великій Британії мандат на право управління Палестиною та Іраком. На тій же конференції Франція отримала мандати на Сирію та Ліван. У преамбулу тексту британського мандату на Палестину було майже повністю включено декларацію Бальфура, емір Хусейн, котрий май власні претензії на сусідні території, не визнав дії мандатів.

На британських підмандатних територіях не було опору встановленню нової адміністрації, інакше склалася ситуація в Сирії, бої з французами тривали там до липня 1920 р., і неодноразово спалахували повстання місцевого населення. У березні 1921 р. в Каїрі на спеціальній конференції було вирішено перетворити Ірак у спадкову монархію на чолі з королем Фейсалом. Державна Рада Іраку погодилася на цю пропозицію, і в серпні 1921 р. Фейсал став королем Іраку (площа – 437 тис. кв. км, населення – 24 млн. чол. на 2002 р.). Скликані в 1924 р. Установчі збори проголосили конституцію країни і висловилися за відміну британського мандату. Лондон взамін за відмову від вимог негайної незалежності запропонував Фейсалові підтримку в питаннях державної приналежності багатого нафтою району Мосул на кордоні з Туреччиною. 30 червня 1930 р. у Багдаді британський верховний комісар Дж. Клейтон і король Фейсал підписали нову міждержавну угоду: скасовувався режим капітуляцій, Лондон зобов'язувався сприяти вступові Іраку до Ліги Націй (відбулося в січні 1932 р.).

Для Абдаллаха, що лишився без королівства, створено було цілком новий “уділ”: від Палестини було від'єднано райони на схід від р.Йордан і названо їх Трансйорданією (площа – 89,2 тис. кв. км), Абдаллаха в 1922 р. проголосили еміром нової країни. Ліга Націй затвердила це державне утворення, але бідна природними ресурсами країна з населенням у 200 тис. осіб повністю змушена була покладатися на англійську фінансову, технічну та продовольчу допомогу.

Встановлення британського мандату над Палестиною створило сприятливі можливості для активізації єврейської імміграції на Близький Схід. Першим верховним комісаром у Палестині став Ґерберт Семюель, який ще в ході світової війни виділявся своїми проєврейськими настроями. За його протекцією євреї та приязно наставлені до сіоністів особи отримали майже всі головні посади в апараті колоніальної адміністрації, а єврейське населення Палестини подвоїлося, досягнувши в січні 1925 р. 121725 осіб.

Під час урядування Семюеля постійно відбувалися конфлікти місцевих арабів з євреями. Арабо-єврейське протистояння розпочалося з нападу арабів на єврейських емігрантів у Яффському порту в травні 1921 року. Серед арабського населення почали поширюватися поголоски про те, що Британія збирається перетворити Палестину в повністю єврейську територію. Для того, щоб заспокоїти арабське населення у червні 1922 р. міністр колоній Вінстон Черчілль виступив із меморандумом, у якому пояснив позицію британського уряду щодо майбутнього Палестини, зауваживши, зокрема, що про створення єврейської держави не йдеться, а інтенсивність подальшої сіоністської еміграції визначатиметься "економічною ємністю країни".

Тим часом євреї розпочали у Палестині формування системи політичних та господарських установ - основи майбутньої політичної та економічної інфраструктури держави. Було створено низку політичних партій, товариства взаємодопомоги, загони єврейської самооборони "Хагана". Надпартійною організацією палестинських євреїв став заснований у 1920 р. "Гістадрут" (загальна федерація трудящих Палестини, що нині налічує 1,5 млн. чол.). Мета його діяльності визначалася як координація зусиль, скерованих на поширення єврейського економічного контролю над Палестиною, трудова взаємодопомога і виховання молоді в сіоністському дусі.

Спираючись на розгалужену мережу "Гістадруту", євреї розпочали в 20-х рр. дві економічні кампанії: "завоювання землі" та "завоювання праці". Кампанії полягали у скуповуванні земель (для цього на додаток до існуючого з 1901 р. Єврейського національного фонду у 1921 р. було засновано в Лондоні Палестинський установчий фонд) та у створенні підприємств із виключно єврейським капіталом та робочою силою. Темпи скуповування землі були надзвичайно швидкі, угіддя скуповували про запас. На початок 30-х рр. близько 60 % купленої євреями землі не оброблялося, хоча поселенці постійно отримували фінансову й матеріальну допомогу.

Органами єврейського самоврядування у Палестині стали Зібрання депутатів ("Асефат гашвхарім") та його виконавчий орган ("Ваад леумі"). Свого часу сіоністам вдалося добитися включення до тексту британського мандату положення про Єврейське агентство - представницький орган євреїв Палестини при колоніальній адміністрації. У серпні 1929 р. Лондон визнав агентство як представницький орган євреїв Палестини. В організаційному плані арабське населення Палестини було репрезентоване значно гірше, існував лише Арабський виконавчий комітет, який об'єднував арабів - мусульман та християн.

Тоді ж розпочалися масові безпорядки в Єрусалимі, оскільки євреї влаштували маніфестацію біля Стіни Плачу (де знаходиться третя в мусульманському світі після Мекки та Медини святиня - мечеть аль-Акса). У ході вуличних зіткнень у Єрусалимі та наступних єврейських погромах було вбито 133 переселенців. Для розслідування подій серпня-вересня 1929 р. було створено дві незалежні слідчі комісії. Сформована палатою депутатів комісія Уолтера Шоу навела у своєму звіті цифрові дані про невідповідність єврейської імміграції економічним можливостям країни. Виходячи з цього, комісія рекомендувала пригальмувати потік єврейських переселенців до Палестини. На думку У.Шоу, спроби Єврейського агентства присвоїти собі незалежні адміністративні функції були тривожним сигналом. Щодо ролі арабів комісія наголосила на недостатньому характері зусиль, скерованих на запобігання антиєврейським ексцесам та агітації. Друга комісія Хоупа-Сімпсона також рекомендувала накласти заборону на подальшу купівлю євреями землі та встановити квоту на в'їзд до Палестини емігрантів-євреїв.

У жовтні 1930 р. британський уряд виступив із "Білою книгою" - офіційною заявою про свою політику в Палестині. У цьому документі підтверджувалися головні висновки обох парламентських комісій та декларувався намір надалі значно більше уваги приділяти вимогам арабського населення. Лондон оголошував про “рівноцінність” своїх обов'язків перед арабами та євреями.

Напружені стосунки між євреями та арабами виявлялися у взаємному економічному бойкоті. Тим часом світова економічна криза різко збільшила кількість бажаючих переїхати до Палестини, а британський уряд, у свою чергу, на початку 30-х рр. збільшив щорічні квоти для єврейських емігрантів. Ще більше потік переселенців посилився після приходу до влади в Німеччині Адольфа Гітлера. Якщо у 1930-1934 рр. до Палестини в'їхало близько 90 тис. осіб, то лише в одному 1935 р. - 62 тис. Разом з тим у другій половині 30-х рр. різко посилилася нелегальна еміграція. За єврейськими даними, до початку Другої світової війни до Палестини нелегально в'їхало 15,5 тис. осіб. Для потреб нелегальної еміграції "Хагана" створила розвідувальну службу "Шерут Єдіот" (ШАІ) - зародок майбутньої державної служби безпеки.

Призначений наприкінці 1931 р. новий британський комісар Артур Вочоп намагався налагодити діалог між євреями та арабами, але не досягнув помітних успіхів. У жовтні 1933 р. Арабський виконавчий комітет, звинувативши колоніальну адміністрацію у таємному сприянні євреям, організував антибританські виступи. У Єрусалимі та Яффі сталися сутички з поліцією, в результаті яких загинуло 25 арабів та 1 англійський поліцейський. Проведено було низку арештів та показових судових процесів. У свою чергу, єврейські екстремісти вбили кількох лідерів єврейського руху, які допускали можливість порозуміння з арабами.

Навесні 1936 р. у Яффі знову почалися поодинокі вбивства євреїв та англійців, які згодом поширилися практично на цілу територію країни. Арабське населення міст розпочало загальний страйк, що значною мірою паралізувало діяльність комунальних служб, торгівлі й транспорту. Страйк тривав 173 дні, у сільській місцевості відбувалися напади на єврейські поселення. Лишень перекинувши до Палестини додаткові військові підрозділи, англійці змогли наприкінці 1936 р. опанувати ситуацію.

Тоді для вивчення причин конфлікту та розробки рекомендацій щодо шляхів подолання арабо-єврейського протистояння британський уряд створив слідчу комісію на чолі з лордом Пілом. Комісія рекомендувала розділити Палестину, створивши на її території арабську та єврейську держави, котрі б були пов'язані з Великобританією двосторонніми угодами. Велика зона центральної Палестини, визначена як район світового культурного надбання (включно з Єрусалимом і Бейт-Лахмом (Вифлеємом), Назаретом, Тиверіадським озером з коридором до Яффи), мала залишитися під прямим контролем Британії. Євреям припадали переважно північні райони країни, а арабам - південні. Лондон зобов'язувався підтримати обидві новопосталі країни в питанні їх майбутнього вступу до Ліги Націй.

Британські пропозиції викликали бурхливі відгуки як у самій Палестині, так і далеко за її межами. У серпні 1937 р. XX конгрес ВСО у Цюріху 300 голосами проти 158 підтримав ідею поділу Палестини, мотивуючи своє рішення тим, що вперше на міжнародному рівні прозвучало питання створення незалежної єврейської держави. Арабське ж населення Палестини відмовилося від запропонованого поділу країни. Всеарабська конференція у Блудані біля Дамаску, що почалася 8 вересня 1937 р., одноголосно прийняла резолюцію, котра виключала будь-яку форму поділу Палестини, вимагаючи водночас скасування декларації Бальфура. Арабські лідери пропонували створити у Палестині лише арабську державу, декларуючи намір дотримувати права єврейської меншості країни. На тлі цих подій комісар А.Вочоп подав у відставку.

У ситуації, що склалася, британський уряд без подальших консультацій зі сторонами палестин­ського протистояння випустив у травні 1939 р. другу "Білу книгу", що окреслювала нову державну політику на Близькому Сході. У ній зокрема було сказано, що "Уряд Його Королівської Величності не може зараз чітко визначити, яких саме конституційних форм набере уряд Палестини", однак "метою британського уряду є створення незалежної Палестинської держави. Це буде держава, у якій два народи Палестини - араби та євреї - поділять владу в уряді так, що забезпечить головні інтереси кожній із груп". Передбачалося, що повну незалежність Палестина отримає після 10-річного перехідного терміну, упродовж першої його половини допускалася іміграція 75 тис. євреїв, що довело б кількість поселенців до 1/3 загального числа мешканців країни. Разом із тим встановлювалися обмеження на купівлю євреями земель у певних місцевостях або цілковита заборона на визначених територіях.

Зафіксовані в "Білій книзі" нові підходи до вирішення палестинського питання засвідчували намагання Британії забезпечити стабільність на Близькому Сході перед реальною загрозою чергової світової війни. Араби прийняли запропонований проект, але євреї його відкинули. Передачі проекту на затвердження до Ліги Націй завадив початок Другої світової війни.