19. Захоплення Галичини Польщею у 1349 році та його наслідки

З припиненням княжої династії в Галицько-Волинській державі.Польща посилила свою експансію на українські землі. Перша спроба Польщі заволодіти Галичиною у 1340 р. була невдалою — польський король Казимир III відступив від Львова, коли дізнався, що галицькі бояри покликали на допомогу татар. Приводом до активізації зусиль Польщі захопити Галичину стала смерть Дмитра Дедька у 1344 р. Казимир III домігся нейтралітету Золотої Орди, уклав мир з хрестоносцями і у 1349 р. здійснив другу спробу захоплення українських земель. Свій завойовницький похід польський король називав хрестовим походом проти схизматиків-православних і литовців-язичників. Внаслідок цієї експансії у 1366 р. під польською владою опинилася уся Галичина і частина Волині, що збільшило територію польської держави у півтори рази. Польська влада відразу взяла курс на перетворення українських земель у звичайну провінцію з польським правом і адміністративною системою. Одночасно з цим Польський уряд силою насаджував католицизм та перешкоджав розвитку православної релігії. По смерті Казимира III “Королівство Галицьке” стало васально залежним від Угорщини. Після смерті Людовіка у 1387 р. Польща знов хотіла захопити Галичину. Сприяло загарбанню те, що королевою Польщі було обрано молодшу дочку Людовіка Ядвігу. Чоловіком Ядвіги і королем Польщі став, за умовою Кревської унії (1385 p.), литовський князь Ягайло. Підписуючи унію, Ягайло зобов’язувався “навік приєднати всі свої землі, литовські і руські, до “Корони Польської”. Пропольська політика великого князя литовського спричинила появу опозиції, яку очолив його двоюрідний брат Вітовт. У результаті тривалої боротьби Вітовт визнав верховну владу Ягайла і передав йому західну частину Поділля з Кам’янцем, а той віддав її краківському воєводі Спитку. Отже, в основі польської експансії на українські землі у XIV-XV ст. був курс на ліквідацію місцевих традицій національного державного життя, покатоличення і полонізація краю. Така політика викликала різні загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин на українських землях.

20.Організація управління Галичиною у складі Польського королівства.

Центральні органи управління.Главою Польської держави – польський король. У руках короля концентрувалася вся законодавча, виконавча, судова, адміністративна та військова влада. Важливими державницькими функціями короля були зовнішні зносини, укладення миру та оголошення війни, роздача земель за службу державі. У 1386 р. затвердився принцип обрання голови держави. Польська шляхта постійно намагалася обмежити права короля. Таким чином, влада короля була обмежена за Радомськими привілеями 1505 р. та привілеями 1562р. У кінці XIV ст. сформувався виконавчо-розпорядчий орган влади при князеві – королівська рада. Це був станово-представницький орган, який обмежував владу короля. До його складу входили воєводи (вищі адміністратори), коменданти фортець (каштеляни), католицькі єпископи та найвищі державні достойники, що утворювали уряд держави: канцлер та його заступник підканцлер - керівник державної канцелярії (внутріполітичне відомство);королівський маршалок і двірський маршалок(керували королівським двором, здійснювали нагляд і чинили суд), коронний підскарбій і надвірний підскарбій - вирішували фінансово-економічні питання. У XV ст. Рада отримала назву «велика» або «найвища». Вона обирала короля, видавала закони, розглядала судові справи і була вищим розпорядчо-виконавчим, судовим та контролюючим органом. У середині XVI ст. її повноваження обмежуються Великим вальним сеймом. Сейм складався з двох палат: верхньої - сенату, де засідав король, придворні і кор. рада; палати шляхетських депутатів - посольської ізби з 170 осіб, які направлялися від адміністративних одиниць і куди входили представники шляхти, міщан та духовенства. Сейм скликався у разі потреби (прийняття законів, підписання миру, оголошення війни, обрання короля) королем, канцлером, представниками сенату чи на вимогу шляхти. Усі питання сейм вирішував лише одностайною ухвалою, бо діяв принцип вільної заборони-вето.

Місцеві органи управління. Найбільшою адміністративною одиницею вважалося воєводство на чолі з воєводою, якого призначав король. Йому належала військова, виконавча та судова влада, він очолював місцеву адміністрацію - уряд. Заступниками воєводи були каштеляни та старости. На території Галичини існувало 3 воєводства: Руське, Белзьке, Подільське. Воєводства поділялися на різну кількість noвimiв, на чолі з повітовим старостою. Руське воєводство поділялося не на повіти, а на землі. Центральний повіт воєводства очолював каштелян - комендант. Староста (каштелян) наділявся широкими адміністративними та судовими функціями. До повітового уряду входили маршалок, стольник, хорунжий, канцеляристи, підсудки. Станово-представницькими органами у воєводстві та в повіті були місцеві шляхетські сеймики. Найнижчою ланкою поділу вважалася волость на чолі з волосним старостою . Волость складалася з сільських общин - коп, на самоврядуванні у формі сходу, який обирав сільського старосту. Міста поділялися на фортеці, очолювані каштелянами;приватновласницькі або державні, керовані міськими радами – ратушами; та вільні із самоврядуванням (магдебурзьке право), на чолі з магістратом.