14. Еволюція храмового будівництва у зодчестві Візантії

На відміну від західних областей колишньої Римської імперії, переживали в період раннього середньовіччя занепад, у Візантії в 5 - 10 ст. збереглися великі і багаті міста, де процвітали ремесла і торгівля, велося монументальне будівництво та архітектура вступила в нову фазу свого розвитку. Будівельне мистецтво Візантії стояло на високому рівні. Споруджувалися міські укріплення, палаци, терми, акведуки, підземні цистерни для води. Зводилися монастирські комплекси, що грали роль релігійних центрів та одночасно фортець. Провідним архітектурним типом був храм. Церква являла спільно з імператором і його державно-бюрократичним апаратом пануючу силу в імперії. Храми, великі і малі, будувалися повсюдно.

Оскільки християнське богослужіння на відміну від язичницьких ритуалів відбувалося всередині храму, перед візантійськими зодчими постало завдання створення храму з великим приміщенням, в якому могло б зібратися велика кількість людей. У ті часи будівельна техніка не володіла можливостями споруди конструкцій, які перекривали б значні прольоти. Тому при необхідності створення великого внутрішнього простору застосовували компромісні рішення. В архітектурі арабських країн плоский дах залу мечеті спиралася на ліс внутрішніх колон. Інакше надходили будівельники християнських храмів. Вони використовували з цією метою об'єднання кількох менших просторів.

У західній частині християнського світу визначився тип храму, зал якого був розділений на три частини двома поздовжніми рядами колон. Такі будівлі - базиліки - будувалися і у Візантії, особливо на території Сирії.

Інший тип візантійського храму - центричний. Він складався на основі поширеної в Передній Азії композиції будівлі у вигляді компактного обсягу, перекритого куполом. Прообразом храму цього типу є, як уже говорилося, стародавнє місцеве житло. Але якщо в Ірані купол спирався на стіни квадратного приміщення, то в Візантії ця конструктивна система отримала подальший розвиток і ускладнення.

У Сирії і Малій Азії з давніх часів удосконалювалося мистецтво застосування кам'яних стовпів і колон в якості опор. Візантійські зодчі розробили прийом, при якому купол спирався не на зовнішні стіни, а на розташоване всередині будівлі кільце колон і стовпів. Таким чином, підбанний простір розширювалося за рахунок додавання до нього простору обходу за цим кільцем. Крім того, вдосконалення будівельної техніки дозволило робити купол не масивним, а прорізаним вікнами по периметру його заснування, завдяки чому купол, піднімається над головами парафіян, був залитий світлом. У Візантії склалася традиція, за якою богослужіння зосереджувалося в центрі будівлі, під куполом, що символізував небесне склепіння. Тому центричні храми були популярні. Вони у великому числі будувалися в різних місцях імперії.

Центричні та поздовжньо-центричні храми поступилися першістю хрестово-купольним, які виникли в той же час, в 5 - 6 ст., але згодом стали характерними культовими будівлями у Візантії і в інших країнах східного християнства. Хрестово-купольні храми сформувалися з використанням застосовувалося в Ірані прийому обпирання купола на відрізки внутрішніх стін. Цей принцип об'ємно-просторової побудови будівлі, звичний для зодчих Передньої Азії, послужив основою при розробці композиційної схеми будинків перших християнських церков. Одночасно зіграла роль та обставина, що в 4 ст. хрест був прийнятий в якості головної християнської емблеми, і форма хреста, побачена в членуваннях традиційної планування, була покладена в основу форми плану християнських культових будівель. Деякі храми мали просто хрестоподібний план, але це виявилося менш зручним, ніж будинок з планом прямокутного обриси, в ​​яке вписана хрест. Над хрестом посередині споруджувався купол. Храм з планом такого типу отримав широке поширення в 6 - 9 ст. в різних місцях Візантії і за її межами. Він, наприклад, став звичайним в Греції і Болгарії, в Закавказзі.