23. Значення візантійської архітектури, вплив на художню та будівельну культуру Київської Русі.

Мистецтво Київської Русі розвивалося в загальному руслі середньовічної європейської культури і було нерозривно пов'язане з церквою і християнською вірою. На Русі початок кам'яного монументального зодчества був покладений константинопольськими майстрами, що вплинули на народження самостійної архітектурної традиції, тісно пов'язаної з княжим характером руської культури в період з кін. X по 30-і рр. XI ст. В архітектурі Київської Русі спочатку використовувалося дерево. В кінці X ст. князь Володимир прийняв християнство і проголосив його державною релігією. Разом з християнством до Київської Русі проникають і нові способи будівництва. З самого початку церковне мистецтво тут має візантійський характер. Але сприйнявши багато чого з Візантії, воно виробило самобутній, неповторний стиль. Тож в архітектурі однокупольний візантійський храм на Русі XI ст. перетворився в багатокупольну піраміду, основу якої становило руське дерев'яне зодчество. Те ж відбулося і з живописом. Вже в XI ст. сувора аскетична манера візантійського іконопису перетворилась під пензлем руських художників у портрети, близькі до натури, хоча руські ікони і несли в собі всі риси умовного іконописного образу. Поряд з іконописом розвивався фресковий живопис, мозаїка. Жанри монументального живопису — фреска і мозаїка — складалися на основі візантійських шкіл. Однак фрески Софійського собору в Києві показують манеру письма тутешніх грецьких і руських майстрів, їхню схильність до цілісності і простоти. На стінах собору ми бачимо і зображення святих, і сім'ю Ярослава Мудрого, і зображення руських блазнів, і тварин. Чудовий іконописний, фресковий, мозаїчний живопис наповняв і інші храми Києва. Відомі своєю великою художньою силою мозаїки Михайлівського Золотоверхого монастиря з їхнім зображенням апостолів, святих, що втратили свою візантійську суворість: образи їх стали більш м'якими, округлими.

. Використання в оформленні фасадів рядів ніш, пілястрів з напівкруглими тягами між нішами, змішана техніка кладки з каменю та плінфи з утопленим рядом характерні для зодчества Константинополя, але ступінь розвитку і тонкість організації системи членувань не має рівних серед збережених пам'яток Візант.мистецтва.

У 1037 р. в Києві кн. Ярослав Мудрий заклав собор Св. Софії - найбільший пам'ятник не тільки руського, а й візант. зодчества тієї епохи. Традиц. візант. композиція вписаного хреста була розширена додатковими нефами, поздовжніми і поперечним, над якими влаштовані хори, перетворені на світлі урочисті зали, повністю відкриті в простір наоса, що не відповідало сучас. візант. рішенням, де загальний простір дробився на коридори і молитовні. Поліхромні мозаїчні підлоги в наосі з техніки і мотивів (килимові геометричні композиції) аналогічні константинопольським. Посвята головного собору Києва, як і зведених кн. Ярославом церков Ірини та Георгія, будівництво Золотих і Срібних воріт сягають до константинопольських зразків.

У 2-й пол. XI ст. сформувався особливий вид 3-нефного храму типу вписаного хреста, який став канонічним для подальшого розвитку давньоруського зодчества. Внаслідок зменшення площі хорів, що залишилися тільки над нартексом, зникло багатоголів’я. Водночас закомари (напівкруглі чи кілевидні звершення зовнішньої стіни будівлі, що закривають собою внутрішнє склепіння й повторюють криву його обрису), характерні для візант. архітектури, що завершують фасади по периметру, застосовувалися активніше, ніж у Візантії, в храмах якої коловидні ритми більше характерні для інтер'єрів, ніж для зовнішнього вигляду будівель. Сама поява закомарів пов'язана з бажанням виявити внутрішню структуру храму. Тип закомарного храму, вироблений руським мистецтвом до поч. XII ст., не тільки став підсумком певного періоду в сприйнятті візант. архітектурної спадщини, а й визначив пошуки руських майстрів до XVI ст.

Отже, при всій очевидності самостійного шляху розвитку зодчества Київської Русі, в ньому проявляються важливі впливи візантійської архітектури.

24. Особливості візантійського архітектурного стилю. Ц. св.Ірини, св.Сергія і Вакха в Константинополі. Візантійський стиль виник у Візантії IV ст. В архітектурі Візантії нерозривно злиті витончена декоративність, прагнення до пишної видовищності і глибока релігійність. Візантійці створили художню систему, в якій панують суворі норми і канони, а краса матеріального світу розглядається лише як відблиск неземної, божественної краси. Ці особливості візантійського мистецтва яскраво проявилися в архітектурі.

Візантія знаменита прекрасними спорудами, покликаними зміцнювати авторитет держави і церкви - храми, палаци, іподром, тріумфальні арки і різні інженерні споруди. Основи нової архітектури були закладені в VI ст. Виникає особливий візантійський архітектурний стиль, що особливо проявився у будові храмів. В цілому, поняття візантійської архітектури і асоціюється з монументальним церковним будівництвом.

Візантійські архітектори в пошуках нових форм храму вирішили складне творче та інженерне завдання - об'єднали прямокутну в плані базиліку і центричний храм. Вершиною такого типу храму став собор св.Софії в Константинополі, а його попередниками є церква мучеників Сергія і Вакха та церква Святої Ірини, побудовані в VI столітті.

Церква мучеників Сергія і Вакха - одна з найдавніших збережених церков Константинополя, що послужила прообразом для базиліки Сан-Вітале і собору святої Софії

Храм був одночасно і мартирієм (місцем зберігання мощей цих святих), і храмом для громадського богослужіння. У плані храм являє собою квадрат із вписаною окружністю. Купол несуть вісім опор, між якими зроблені ніші-екседри. По кутах вони напівкруглі, а по боках світла - прямокутні. Храм має внутрішній круговий обхід з хорами. Простір вписано в квадрат зовнішніх стін, що невеликими нішами перетворений зсередини у неправильний 8-гранник, приміщення обходу переривала глибока вима, завершена 3-гранною зовні апсидою. Початкова перевага купола було виражена ще більш чітко за допомогою золотої мозаїки, що суцільно покривала його величезну внутрішню поверхню. Досить могутні підкупольні стовпи нагадують більш ранні будівлі в Сирії і Малій Азії. Ряд композиційних прийомів, у тому числі мармурове облицювання, що існувало і доходило до підстави зводів, трохи полегшувло масу стовпів. Цьому сприяв також прорізний кам'яний карниз, що проходить на рівні капітелей колон нижнього ярусу і єднає усі частини будинку воєдино.

В ц. Сергія і Вакха ще видно прихильність до античного трактування просторових форм і тектоніки: виділено підкупольні пілони, широкий антаблемент колонад, відсутнє суцільне декорування поверхонь (звичайно, частина декору пізніше була зафарбована). В деталях інтер'єра вплив античності виражається в досить сильній опуклості обломів карниза й у деякій скульптурності нижніх капітелей. Однак широке застосування прорізного орнаменту говорить про прагнення до легкої ажурності форм.

Церква Святої Ірини – це купольна базиліка, щось на кшталт переходу між стельової базилікою і візантійським хрестовим храмом, увінчаним одним або декількома куполами. Власне будівля має довжину 57.50 м зовні і 46.25 м всередині. Неф шириною 18 м налічує 40 м до апсиди. Бічні нефи, відокремлені від центрального подвійним рядом колон і чотирма потужними опорами.Атріум, що знаходиться перед нартексом, був сильно перебудований турками. В цілому він відноситься до VIII століття. Він має форму паралелепіпеда. і. Церква увінчана двома куполами. Один, , напівкруглий, покоїться на чотирьох потужних опорах і покриває більшу частину нефа, другий, низький, еліптичної форми, знаходиться між першим і нартексом. Нартекс увінчаний трьома склепіннями. Напівкругла апсида має по своїй окружності прохід, який дозволяв переходити з одного кінця в інший, не перетинаючи вівтар. Вважають, що він існував ще до VIII ст.

Перебудова 740 року сильно змінила характер інтер'єру храму, зробивши його абсолютно хрестово-купольним. Другі яруси бічних аркад були розібрані, простори бічних нефів (точніше хор над ними) злилися з підкупольним склепінням.. Вийшла композиція з чотирьох рукавів хреста, завершених розійденими на чотири сторони склепіннями. Тепер рукави хреста доходили до зовнішніх стін храму, охопивши весь інтер'єр. Вони закінчувалися не аркадами, а стінами храму, прорізаними вікнами. Подовженою зроблена західна частина храму.