83. Дайте політику десталінізації та культурно-політ життя в Україні

УКРАЇНА В УМОВАХ ДЕСТАЛІНІЗАЦІЇ (1953-1964 РР.)

Зміни в керівництві СРСР та УРСР на початку 50-х рр.

5 березня 1953.р. — смерть Й. Сталіна; втома суспільства й пар­тійного керівництва від жорстокості сталінського режиму; необхід­ність змін.

Тимчасове «колективне керівництво» — розподіл найвищих по­сад між найближчими соратниками Сталіна (Г. Маленков — Голова Ради Міністрів СРСР, М. Хрущов – Перший Секретар ЦК КПРС, Л. Берія — Голова Міністерства в внутрішніх справ і держбезпеки). Та­кий компроміс був нетривким, колишні соратники не довіряли один одному, боялися та шукали слушної нагоди позбутися конкурентів.

26 червня 1953 р. — арешт Л. Берії за звинуваченням у шпи­гунстві й підготовці державного перевороту та його таємна страта.

Червень 1953 р.. — звільнення з посади першого секретаря ЦК КП(б)У Л. Мельникова, обрання — О. КириненкаСвлерттте українець ;т походженням "обійняв таку високу посаду); арешт і страта мініст­ра внутрішніх справ УРСР П. Мешика та його заступника.

1955 р. — звільнення Г. Маленкова з посади Голови Ради Міністрів СРСР та обрання М. Булганіна.

Початок десталінізації

Десталінізація — процес ліквідації наслідків сталінізації, що почався після смерті Й. Сталіна.

• Створення комісій з перегляду справ засуджених у 1934-1953 рр.

• Початок реабілітації невинно засуджених.

Реабілітація — виправдання, поновлення доброго імені чи репутації несправедливо обвинуваченої, обмовленої або засудженої особи.

• Ліквідація позасудових органів, воєнних трибуналів військ МВС, відміна надзвичайних законів і постанов, спрямованих на бороть­бу з «ворогами народу».

• Чистка органів держбезпеки і значне скорочення їх кількості.

• Припинення ідеологічних кампаній проти інтелігенції, націо­налізму тощо.

• Уповільнення процесу русифікації.

• Зростання ролі українського чинника в різних сферах суспільно­го життя (висування місцевих кадрів на керівні посади в регіо­нах, поява вихідців з України в найближчому оточенні М. Хру­щова і т. ін.).

• Розширення прав республік (в Україні з союзного до республі­канського підпорядкування переведено декілька тисяч підпри­ємств та організацій).

Процеси лібералізації суспільства 1953-1964 рр. отримали на­зву ¹

«Відлига» — це назва періоду перебування М. Хрущова при владі в СРСР (1954-1964), що характеризувався політикою десталінізації, політичною реабілітацією і непослідовністю реформ.

84. Охарактеризуйте дисидентський рух в Україні в 60-70 рр 20 ст.

Дисиде́нтський ру́х — рух, учасники якого в СРСР виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність.

У вересні 1965 р. під час презентації у кінотеатрі «Україна» фільму «Тіні забутих предків» з різкою критикою арештів інтелігенції виступили Дзюба, Стус, Чорновіл. Під їхнім листом підписалося 140 присутніх. Реакція властей була блискавичною. Їх всіх було звільнено з місць роботи. Листи звернення до керівників УРСР та СРСР стали однією з найпоширеніших форм протесту у ті роки.

У 1967 році в структурі КДБ створюється спеціальне «п'яте управління» на яке режим поклав обов'язки з боротьби із «ідеологічними диверсіями», а фактично — з інакодумцями. Іншою формою діяльності дисидентів було поширення підготовлених книг, статей, відозв. Вони потайки переписувалися, передавалися з рук в руки. Така система називалася «самвидавом». Першою «самвидавською» роботою (1966 р.) була «Правосуддя чи рецидиви терору?» В’ячеслава Чорновола. В січні 1970 року почав виходити журнал «Український вісник». До 1972 року вийшло шість номерів.

Завдяки цілеспрямованим діям дисидентів у 1960-х рр. була започаткована традиція 22 травня вшановувати пам'ять Тараса Шевченка. Цього дня 1861 року труну з його тілом провезли з Петербургу через Київ до Канева. 1967 року в цей день міліція розігнала учасників зібрання біля пам'ятника поетові у Києві і заарештувала 4 з них. На вимогу розгніваних людей, які влаштували демонстрацію біля ЦК КПУ арештантів звільнили.

У 1972 році досягла свого апогею кампанія репресій проти інакомислячих. Були заарештовані В'ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Тарас Мельничук, Іван Світличний, Іван Дзюба, Михайло Осадчий, Юлій Шелест, Василь Стус, Іван Коваленко та інші. Практично всі вони були засуджені до тривалого ув'язнення та відправлені до таборів суворого чи особливого режимів на Уралі та в Мордовії. Крім цього було поставлено систему «каральної медицини». Деяких опозиціонерів, яких було важко звинуватити у порушенні відповідних статей кримінального кодексу оголошували божевільними та замикали до психіатричних лікарень спеціального типу.

На початку 1970-х рр. дисидентство стало впливовим чинником політичного життя. Активні дії правозахисників стали відомі на Заході, повідомлення про них потрапили на сторінки іноземної преси.

Масові репресії 1972 року на деякий час паралізували активність дисидентів. Однак вже у 1974 році побачили світ 7 та 8 випуски «Українського вісника» у чому незаперечна заслуга Степана Хмари.

Поріділі чисельно, але й далі сповнені рішучості дисиденти у 1975 р. дістали новий імпульс, коли СРСР підписав Гельсінкську угоду й офіційно погодився шанувати громадянські права своїх підданих. Повіривши Кремлеві на слово, дисиденти організували відкриті й, на їхню думку, юридичне санкціоновані групи, завдання яких полягало в тому, щоб наглядати за дотриманням громадянських прав з боку Кремля. Перший Гельсінкський комітет було засновано в Москві у травні 1976 р. Незабаром, у листопаді 1976 р., в Києві з'явилася Українська Гельсінкська група.

Гельсінські групи не були таким уже поширеним явищем серед країн соціалістичного табору. У Радянському Союзі їх було п'ять.