64. Проаналізуйте і та іі універсали центральної ради

5 10 червня 1917 р. відбувся другий всеукраїнський військовий з’їзд. На ньому було оприлюднено текст першого універсалу 10 червня 1917 р.

Основні положення:

1. Проголошено автономію України.

2. УЦР вищий державний орган влади в Україні до скликання всенародних укр. зборів.

3. Заклик до населення створювати підпорядковані УЦР органи влади на місцях.

4. Створення укр. державної скарбниці за рахунок спеціального податку з населення.

5. Участь усіх представників національностей у державотворчих процесах України.

6. Необхідність розробки закону «про землю», за яким право порядкувати землею належало б виключно народу України.

Результати й наслідки:

1. Фактичне перетворення УЦР на законодавчий орган.

2. Створення першого укр. уряду – Генерального Секретаріату 15 червня. Партійний склад: УСДРП, УПСР і УПСФ. Голова: Винниченко.

2-ий універсал – 3 липня 1917 р.

Тимчасовий уряд засудив перший універсал і прислав свою делегацію для переговорів 29 червня у складі: Керенський, Терещенко, Церетель.

Домовленості були оформлені Тимчасовим урядом як постанова про національно-політичне становище України, а УЦР як другий універсал.

Основні положення універсалу:

1. Визнання УЦР вищим органом влади в Україні.

2. Затвердження Тимчасовим урядом складу генерального секретаріату.

3. Тимчасовий уряд наказав ЦР поповнитися представниками національних меншин.

4. Тимчасовий уряд наказав ЦР відмовитися від самочинного проголошення автономій до Всеросійських Установчих Зборів.

5. Формування українських військових частин повинно було бути під контролем російського командування.

Результати і наслідки універсалу:

На переконання багатьох істориків другий універсал був кроком назад у порівнянні з першим. Він спричинив липневу кризу не тільки в Україні, але й Росії. А в Україні ця криза вилилась у виступ самостійників на чолі з Міхновським 4 по 9 липня 1917 р.

65) Як ви оцінюєте державну і політичну діяльність м Грушевського

М.С. Грушевськии (1866—1934) жив і творив українську державність, писав її історію, перебуваючи у самій гущі життя, серед людей і для людей. Він був людиною своєї епохи — часів гострих соціальних суперечностей і жорстокого національного гніту з боку імперської влади стосовно українського народу і його еліти, до нього особисто як одного з найпомітніших її представників. Він і його сподвижники працювали за надто важких, часто екстремальних, виснажливих умов (наприклад у 1917—1918рр.)

До цього слід іще додати, що ні сам Михайло Грушевський, ні його найближчі соратники в Українській Центральній раді не мали жодного досвіду парламентської, а тим більше державотворчої діяльності. Підґрунтям цієї звитяжної праці стали його політичні або політологічні концепції, відзначає відомий грушевськознавець Любомир Винар, «тісно пов'язані з його історіософією й історичними концепціями, з наголошенням змагання українського народу до свободи і незалежності».

Українську демократичну республіку М.Грушевський не відділяв від діяльності Кирило-Мефодіївського братства в Києві (1846), від Костомарова, Шевченка, Куліша та інших братчиків, погляди яких в’язалися з ідеологією визволення України” і мали домінуючий вплив на Грушевського. Цей зв’язок між Новою Україною Грушевського і попередніми історичними добами ясно представлені в його статті 1917 року “В сімдесяті роковини Кирило-Методіївської справи”.

Голова Центральної Ради завжди наголошував на відновленні української державності, а не на її започаткуванню..

Політичну діяльність Грушевський розпочав у Галичині, де в 1899 став одним із засновників Української Національно-демократичної Партії. В роки першої російської революції багато часу проводив на Наддніпрянській Україні.

В 1907 Г. організував і очолив Українське Наукове Товариство у Києві.

В 1908, продовжуючи свою політичну діяльність, Грушевський став одним з ініціаторів створення і головою Товариства Українських Поступівців, яке об'єднало більшість українських партій та національно-громадських організацій.

В цей період Грушевський видав ряд публікацій щодо українського питання - «З біжучої хвилі» (1906), «Визволення Росії і українське питання» (1907), «Наша політика» (1911), «Вільна Україна» (1917). Перша світова війна застала Грушевський в Галичині.

14(27).3.1917 повернувся до Києва, де одностайно був обраний головою Української Центральної Ради. УЦР на чолі з Грушевським, враховуючи зміну політичної і соціально-економічної ситуації, пройшла шлях від вимог автономії до проголошення незалежної України (див. Універсали Української Центральної Ради).

29.4.1918 Грушевський був обраний президентом Української Народної Республіки. Після приходу до влади 29.4.1918 гетьмана П.Скоропадського відійшов від активної політичної діяльності. В березні 1919 Грушевський емігрував в Чехословаччину, а потім в Аварію, де розгорнув широку наукову і публіцистичну діяльність.

7.3.1924 після довгих роздумів і переговорів з радянськими представниками, Грушевський повернувся до Києва.

В 1924 був обраний членом Української Академії Наук, керував секцією історії України Історичного відділу АН, брав участь у виданні журналу «Україна», «Записок історико-філологічного відділу ВУАН», «Наукового збірника» та ін. За його редакцією вийшли: «Український археологічний збірник», «Пам'ятки українського письменства», «Студії з України».

Помер Грушевський при нез'ясованих обставинах під час нескладної операції у Кисловодську, де перебував на лікуванні. Похований на Байковому кладовищі у Києві

Грушевський - автор понад 2 тис. наукових праць: «Історія України-Руси» (т.1-10, в 13 кн. б 1898-1937), «Нарис історії українського народу» (1904), «Ілюстрована історія України» (1911), «Початки громадянства» (1921), «Історія української літератури» (т.1-5,1923-27) та багато ін. Грушевський - один з редакторів багатотомного видання документів «Джерела до історії України».

!!!!! Історична концепція Грушевський складалась під впливом В.Антоновича, М.Костомарова і М.Драгоманова. Ідеї народництва і федералізму були домінуючими в його науковій і громадській діяльності. Для історичної концепції Грушевського була характерною першість соціальних інтересів над національно-державними. Однак, в процесі дальшого вивчення історії України та особистої участі в громадсько-політичному житті Грушевський все більшого значення надавав державно-національному чинникові. Ідеалом майбутнього устрою України для Грушевського був демократичний федералізм з широкими правами громадян, виборністю всіх органів управління. Великі заслуги Грушевського, як вченого, який створив цілісну концепцію українського історичного процесу, його діяльність, як державного і політичного діяча періоду українських національно-визвольних змагань 1917-21, ставлять його в ряд найвизначніших постатей української історії.

Не меншими є й заслуги перед народом М. С. Грушевського як політичного діяча. Перший голова Центральної ради, перший Президент України він багато доклав зусиль до згуртування доти роз'єднаного імперською політикою народу України, його політичних представників.

Звертаючись сьогодні до історичної постаті і драматичної долі Михайла Сергійовича Грушевського — видатного вченого-енциклопедиста, державного і громадського діяча, який започаткував у шаленій революційній бурі українську державність, ми не можемо не вбачати в його багатющому науковому і громадсько-політичному доробку одне з головних життєдайних джерел сьогоденного відродження незалежної України в її нестримному пориванні до миру, злагоди і щасливого майбуття.

Висновки

Один із сучасників Грушевського Б.Мартос писав, що вибір упав на Грушевського тому, що «всі... знали його патріотизм, чесність, ерудицію, працездатність та інші якості його характеру». Окрім того, серед усіх діячів Центральної ради й усього українського відродження періоду визвольних змагань він, мабуть, найкраще знав політичне життя Заходу, чимало років провівши за кордоном. Очевидно також і те, що він був найвищим авторитетом серед усіх тих патріотів українства, що присяглися на вірність українській незалежній державі.

Грушевський був великим патріотом України й українства, але ж він був і великим демократом-державником, соціалістом, якого не могли засліпити націоналістичні збочення. Він послідовно виступав проти національного, зокрема між слов'янськими народами, роз'єднання, проти пропагування ідеологічних націоналістичних крайностей, але ж він, прозрівши після трагічних подій початку 1918 р., послідовно виступав і проти «московської орієнтації». Він закликав своїх сучасників визволитися «від певного обов'язку супроти Московщини».

Ми всі повинні пам'ятати, що саме йому, Михайлу Сергійовичу Грушевському, маємо завдячувати тим, що після майже 300-літнього національного поневолення і нищення, він проголосив Україну незалежною самостійною державою, що й було зафіксовано IV Універсалом.