34.Загальна характеристика законодавчої діяльності Директорії

На час приходу Директорії до влади в Україні діяли різні джерела права: законодавство Російської імперії, Тимчасового уряду Росії, Центральної ради, Гетьманату, радянської влади.

У такій ситуації Директорія обрала шлях часткового скасування одних і відновлення чинності інших законів.

Так, 24 січня 1919 року Директорія відновила дію Закону Центральної ради про національно-персональну автономію від 9 січня 1919 року. Оцінюючи законодавчу діяльність Директорії в цілому, слід відзначити ту ж непослідовність і відсутність чіткої програми правового реформування, що й у державотворенні.

У Законі від 14 лютого 1919 року "Про порядок внесення і затвердження законів в Українській Народній Республіці" робиться спроба регламентувати законодавчий процес. Законопроекти готувалися міністерствами і подавалися голові уряду, який потім вносив їх на розгляд Ради Народних Міністрів, яка після схвалення направляла законопроект для заключного редагування до Державної канцелярії. Після цього законопроект потрапляв на розгляд Директорії і набирав чинності після затвердження. Але на практиці законотворчі повноваження уряду зводилися нанівець. У Законі

"Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР" від 12 листопада 1920 року містився спеціальний розділ — "Законодавство УНР". Знову ж таки, повноваженнями ухвалювати законопроекти наділялася як Державна народна рада, так і Рада народних міністрів. До останніх днів існування Директорія так і не визначила як суб'єктів законодавчої ініціативи, так і повноваження уряду в законодавчому процесі.

Серед інших конституційних законів слід відзначити Закон "Про відновлення гарантій недоторканності особи на території УНР" від 28 лютого 1919 року, за яким громадянин УНР підлягав переслідуванню і позбавленню волі "лише за передбачені належними законами злочинства і тільки чином, зазначеним в законі". На забезпечення виконання військової повинності та інших державних обов'язків було спрямовано Закон "Про реєстрацію населення, що мешкає на території УНР" від 26 вересня 1920 року.

Серед інших законів, які стосуються державного права, слід назвати Закон "Про державну мову" від 3 жовтня 1918 року, Закон "Про форму влади на Україні" від 28 січня 1919 року, "Тимчасовий закон про державний устрій і порядок законодавства УНР" від 14 лютого 1920 року та ін.

24 липня, 30 серпня і 17 жовтня Директорія затверджує ряд законів, спрямованих на боротьбу зі спекуляцією. Ці закони передбачали за цей склад злочину строкову або безстрокову каторгу і штраф до І млн. гривень.

У цілому ж законодавство Директори можна охарактеризувати як законодавство перехідного періоду, коли приймаються тільки ті акти, Що потрібні для вирішення проблем поточного політичного моменту

35.Причини поразки українських державницьких змагань 1917-1921рр.

Утворення Центральної ради слід вважати вихідною точкою процесу відродження української державності у XX ст.

З поваленням Центральної ради закінчився перший етап відродження української державності, який охопив шлях від вимоги національно-територіальної автономії до проголошення повної незалежності України.

Доба Центральної ради продемонструвала сильні і слабкі сторони державотворення.

До перших слід віднести рішучість, з якою будувалася держава, вплив на цей процес національного відродження, орієнтацію на соціальну політику.

До других — відсутність необхідного досвіду державного будівництва, утопічно-соціалістичну організацію керівництва Центральної ради, заперечення необхідності формування українських збройних сил, непослідовність ре-а'юрмування системи місцевого самоврядування, відсутність зворотного зв'язку з широкими народними масами.

М. Грушевський і його соратники не змогли знайти правильного шляху розвитку, що врешті-решт визначило і їхню особисту долю, і долю української державності.

Коли Павло Скоропадський прийшов до влади, він проголосив своєю метою "добро і користь всім дорогої нам України ". Існує чимало свідчень того, що гетьман всією душею бажав відродження Української держави.

Однією з найбільших помилок П. Скоропадського була спроба відновлення дореволюційних органів влади та управління, тих порядків, що існували в Російській імперії. Саме через це селянство не стало опорою гетьманської влади. А якщо ще взяти до уваги опозицію Гетьманові з боку соціалістичних партій, то стає зрозумілим, чому він змушений був опиратися то на німців, то на військові формування російських офіцерів. Як відомо, "немає пророка в своїй вітчизні". Це в повній мірі можна віднести до Павла Скоропадського, людини, яка так і залишилася не сприйнятою народом.

Розглядаючи період 1917—1920 рр., доходимо висновку, що найбільш негативну роль у формуванні молодої української державності відіграло протистояння політичних і громадських сил, що в кінцевому підсумку і призвело до її падіння.

Прорахунки й амбіції українських національних політичних сил, а також допомога російських більшовиків українським товаришам по партії призвели до встановлення радянської влади на більшій частині України.

Але були і позитивні здобутки. Українська державність тяжіла до республікансько-президентської форми правління. За формою державного устрою — це була унітарна держава, яка схилялася до федерації, за формою державного режиму—демократична держава, яка прийшла до цього через сильну владу (гетьманський режим).

Непослідовність Директорії щодо вибору напрямку державного будівництва призвела до парадоксальної ситуації: Москва звинувачувала Директорію в буржуазно-націоналістичній контрреволюції, а західноєвропейська преса — в більшовизмі. Істина знаходилась десь посередині. Директорія намагалася поєднати неможливе: європейський парламентаризм і радянську владу. Але далі стандартних політичних і соціально-економічних гасел Директорія не пішла.

Загалом це був період відродження і консолідації української нації, формування і становлення національно-державних інститутів, зростання національної свідомості. І хоча українська демократична державність не утвердилась, вона зуміла заявити про себе на повний голос.