31. Назвіть основних представників німецької класичної філософії і що притаманно їх вченням?

Німецька класична філософія представлена багатьма видатними особистостями (Фіхте, Шеллінг, Шопенгауер та інші). Але найбільший вклад в розвиток німецької класичної філософії внесли такі мислителі, як І.Кант, Г.Гегель і П.Фейєрбах. Імануїл Кант– німецький філософ і вчений, родоначальник німецької класичної філософії. Розрізняють два періоди в творчій діяльності Канта – “докритичний” (до 1770 р.) і “критичний”. Кант – філософ суперечливий, непослідовний. З одного боку, він глибокий вчений-природодослідник, котрий здійснив ряд важливих відкриттів, був близький до матеріалізму і, з іншого боку, став родоначальником класичного агностицизму, фактично став на шлях заперечення пізнання. З одного боку, все багатство реального світу Кант втиснув у свої 12 апріорних категорій загальної логіки і вважав їх вічними, незмінними, нерухливими, які ні за яких обставин не переходять одна в .

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель– один з найвидатніших німецьких філософів, чільний представник німецької класичної філософії, об’єктивний ідеаліст. Філософія Гегеля – вершина німецького класичного ідеалізму кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття. За основу усіх явищ природи і суспільства Гегель приймав духовне першоначало. Він називав його “світовим духом”, “абсолютною ідеєю”, “світовим розумом”. “Абсолютна ідея” – об’єктивна, ні від кого і ні від чого незалежна, реально існуюча і внутрішньо суперечлива. Вона є основою гегелівської системи об’єктивного ідеалізму. Людвіг Фейербах – німецький філософ, войовничий матеріаліст і гуманіст, чільний представник німецької класичної філософії. Ввійшов в історію як глибокий і ґрунтовний критик ідеалізму Гегеля. Він виявляється насамперед, в тому, що Фейербах поставив людину в центрі своєї філософії.

32. На якій підставі І. Кант зробив висновок про непізнаваність світу?

32. Кант про непізнаванність світу

“Критична філософія” І.Канта викладена у роботах: “Критика чистого розуму” , “Критика практичного розуму , “Критика здатності судження” . Вихідною думкою цього періоду є аналіз пізнавального процесу: перш ніж пізнавати дещо, потрібно дослідити сам процес пізнання і його можливості. Однак він розглядав пізнавальні здатності людини у відриві від самого пізнання. Пізнавальні здатності уявлялися йому чим-то незмінним, раз і назавжди даним.

Аналізуючи процес пізнання Кант виходив з того, що світ існує незалежно від свідомості людини і є джерелом наших відчуттів. Однак відчуття, що викликані дією об’єктивною реальності на наші органи чуття, не є відображенням реально існуючих предметів.Вони лише створюють суб’єктивні явища про ці предмети. У процесі пізнання людина має справу не з предметами, а з явищами про ці предмети. Самі ж предмети “речі в собі” існують поза межами нашого пізнання, вони недосяжні і принципово непізнавані. Явища і “речі в собі” належать до різних світів: явища (феномени) – до світу реального, доступного пізнанню; “речі – в собі” (ноумени) – до світу безмежного не даного в нашому чуттєвому досвіді, непізнаваного. Світ явищ утворюється в результаті дії світу “речей в собі” на наші органи чуттів. Він не існує сам по собі, є вторинним до світу “речей в собі”, створюється пізнавальними здатностями суб’єкта. Пізнавальні здатності суб’єкта є необхідною умовою існування природи.

Предмет пізнання створюється пізнавальними можливостями суб’єкта. Те, що існує незалежно від суб’єкта не є предметом пізнання. В цьому ж і агностицизм Канта, що проявляється у твердженні принципової непізнаваності світу. Між світом “речей в собі” і світом явищ він поставив непрохідну межу, свого роду “китайську стіну”.

33. Які, за Гегелем, основні етапи розвитку абсолютної ідеї?