63. Здобутки українськох культури на шляху її національно-культурного відродження.

Начало формы

Національне відродження першої третини XX ст. стало логічним продовженням процесу, започаткованого наприкінці XIX ст., і тісно пов'язане з проголошенням державності. Якісні зміни в культурному житті України за умов розбудови української державності засвідчує динаміка розвитку національної освіти. Вже в березні 1917 р. була відкрита українська гімназія в Києві, невдовзі — університет у Катеринославі, консерваторія в Харкові, сільськогосподарський інститут в Одесі. У жовтні v 1917 р. розпочав роботу Український народний університет у Києві, а в Житомирі — Український учительський інститут. На осінь 1917р. було відкрито 53 українські гімназії, сотні початкових шкіл. Тоді ж відкрилася Науково-педагогічна академія. Активізувалася видавнича справа. За десять пореволюційних років українських періодичних видань, виходило більше, ніж за всі 130 попередніх років, зокрема, у 1921 р. — 121 часопис, 60 газет.

Влітку 1918 р. була створена комісія з організації проекту Української академії (УАН) під керівництвом міністра освіти М.Василенка. У вересні того ж року проект був затверджений Радою Міністрів. Першим президентом УАН став В.Вернадський, тоді член партії кадетів, визначний вчений та організатор науки. До 1928 р. незмінним секретарем Української Академії був А.Кримський (1871 — 1942 pp.), вчений зі світовим ім'ям, сходознавець, славіст, письменник, тонкий український лірик, котрий знав понад 60 мов. Значний внесок в організацію УАН зробили українські вчені-академіки Д.Багалій, П.Тутковський, Є.Тимченко, М.Петров, М.Туган-Барановський, С.Єфремов, Ст.Смаль-Стоцький, М.Сумцов, М.Біляшевський, М.Холодний. У 20-х роках під егідою УАН плідно розвивалася наука. Приділялася увага фундаментальним дослідженням у галузі промисловості, нових технологій, культури і мистецтва.

Загальне піднесення національної культури було тісно пов'язане з розвитком літературного процесу. Подією культурного життя стали поетичні збірки П.Тичини "Сонячні кларнети" і "Плуг". Важливою ознакою культурного відродження стало продовження гуманістичних традицій Т.Шевченка, І.фран-ка, Лесі Українки, О.Кобилянської, М.Коцюбинського. На творчості українських літераторів 1917 — 1921 pp. позначився вплив європейського модернізму Проте наближення до західноєвропейської модерністської естетики не було механічним запозиченням. Продовжуючи притаманну для української культури барокову традицію, поети XX ст. виробляли новий, необароковий стиль у формі символізму. Подібні мотиви відчутні й у творчості М.Бажана 20-х років. Його поезія характерна узагальненнями філософського значення. Зрілість таланту поета засвідчує збірка "Будівлі" (1929 p.), що цілком відповідає традиціям необароко і водночас є новаторською, наповненою тонкими відтінками художнього зіставлення віків та культур.

Найвидатніша постать тогочасної української поезії — П.Тичина (1891 — 1967 pp.), який після виходу збірки "Сонячні кларнети" (1918 р.) здобув славу "глибоко національного поета". Особливе місце у розгортанні культурного відродження належало неформальній літературній київській групі "неокласиків Вони намагалися позбавити українську поезію сентименталізму і поверховості, понад усе цінили в літературі професіоналізм, намагалися використовувати у мистецькій практиці на кращі зразки європейської класики. У своїй діяльності група рішуче виступала проти ідейної платформи "Пролеткульту", профанації літератури, що відбивалася у закликах до масовості, пролетаризації, заперечення класичної культурної спадщини.

Ідейним натхненником групи "неокласиків" був М.Зеров. Найвидатнішою поетичною індивідуальністю в групі неокласиків був, безперечно, М.Рильський (1895—1964 pp.). Поезія М.Рильського, на відміну від поезії П.Тичини, побудована передусім на класичних зразках. Особливий вплив на нього мала французька поезія (парнасизм). Він збагатив українську культуру не лише культивуванням української мови, а й перекладами із західноєвропейської літератури. У 1932 р. після гострої критики за "втечу від життя", "ідеалізм" і "книжність" М.Рильський змушений був "перебудуватися" і став офіційним радянським поетом, автором "Пісні про Сталіна", поезій "Літо", "Україна". До групи "неокласиків" належали також М.Драй-Хмара (справжнє прізвище — Драй, 1899—1939 pp.), П.Филипович (1891 — 1937 pp.), О.Бургардт (псевдонім — Юрій Клен, 1891-1947 pp.). Доля їх склалася трагічно, талант кожного був обірваний. Відомим теоретиком національно-культурного відродження був М.Хвильовий (1893—1933 pp.). Він поділяв принципи "неокласиків", вбачав мету літературного процесу в розкритті прекрасного у людині. Така позиція суперечила офіційній радянській ідеології, спрямованій на формування "пролетарської культури" та "класових цінностей". М.Хвильовий ототожнював ідеї "Пролеткульту" з хуторянством, критикував політику "масовізму" в культурі. Він особливо наголошував на тому, що лише професіоналізм може піднести культуру, зокрема літературу, на європейський і світовий рівень.

Подібні процеси національно-культурного відродження відбувалися в 20-х роках у драматургії і театрі. Найважливішим завданням для нової драматургії стало піднесення українського театру до сучасного професійного рівня при збереженні його національної оригінальності.

У Києві 1918 р. діяли три театри: Державний драматичний, очолений О.Загаровим і В.Кривеньким, Державний Народний П.Саксаганського і "Молодий театр", який організували Лесь Курбас і Гнат Юра. У 1919 р. Гнат Юра відокремився від "Молодого театру" і з групою акторів створив театр ім.І.Франка. Лесь Курбас (1887 — 1937 pp.) здобув визнання як видатний організатор театру і режисер-реформатор театрального мистецтва.

В 1922 р. Лесь Курбас на основі "Молодого театру" створив новаторське об'єднання — театр "Березіль". Театральна практика "Березолю" сприяла згуртуванню і творчому зростанню акторів А.Бучми, В.Василька, И.Гірняка, О.Добровольської, М.Крушель-ницького, Н.Титаренко, Н.Ужвій, В.Чистякової. Традиції театру увійшли в творчу практику акторської майстерності, заклали підвалини новаторської театральної школи в Україні. Розвиток нового напряму в драматургії значною мірою пов'язаний з творчістю письменника В.Винниченка (1880—1951 pp.), у якій відбилися суперечності тогочасного соціально-політичного життя України. Значну частину життя він перебував на еміграції. У Берліні 1921 р. була екранізована його п'єса "Чорна пантера і Білий ведмідь", де йшлося про трагічний розрив між високими ідеалами мистецтва і нужденною реальністю богеми. Показова п'єса "Між двох сил" (1918 p.), де зображено конфлікт між ідеалами людини та її політичними поглядами, моральні хитання особи у критичних (межових) обставинах. Широку палітру взаємозв'язків між людиною і новою історичною дійсністю відображала драматургія М.Куліша (1892— 1937 pp.). Широкою популярністю користувалися психологічні драми "97" та "Зона", комедія "Мина Мазайло", лірична драма "Патетична соната".

На етапі національного відродження в 20-х роках значно пожвавився новаторський пошук у галузі образотворчого мистецтва. Поштовх у цьому напрямі дала Українська академія мистецтв, утворена 1917 р. Перший її ректор видатний художник-графік Г.Нарбут (1886— 1920 pp.) залишив помітний слід в історії української культури. Йому належать рисунки грошових знаків Української Народної Республіки, державної символіки, гербів тощо. Для графічних творів характерні витончена техніка, бездоганний художній смак. Значний внесок у розвиток культури на західноукраїнських землях зробив художник і громадський діяч І.Труш Непересічне значення для розвитку українського монументального живопису мала творчість художника М.Бойчука (1882— 1937 pp.). Але в теорію мистецтва міцно ввійшли поняття "школа Бойчука", "бойчукізм". На традиції європейського модернізму орієнтувалися представники "Об'єднання сучасних митців" (ОСМ), заснованого А.Петрицьким (1895—1964 pp.). Він працював у галузі театральної декорації (зокрема, оформляв вистави "Молодого театру"). У творчій спадщині митця чільне місце посідає серія зі 150 портретами діячів української культури, з-поміж яких М.Семенко, П.Усенко, Остап Вишня та ін. , Відомі новаторськими пошуками художники М.Бурачек, М.Жук, Василь і Федір Кричевські, О.Мурашко, К.Костанді, О.Шовкуненко, О.Курилас, В.Монастирський, О.Сорохтей.

Стосовно української скульптури зазначимо, що на її розвиткові негативно позначилися вимоги соціального замовлення, так звана монументальна пропаганда, спрямована на увічнення образів вождів революції. Пам'ятники Т.Шевченкові у Харкові (1935 p.), Києві та Каневі (1939 р.) створив російський скульптор М.Манізер (1891 — 1966 pp.). Доречно згадати, що київський і канівський "Шевченки" творилися за участю відомого тепер Лео Моля, а тоді молодого Леоніда Молодожанина — помічника М.Манізера. Проте первинний образ Шевченка зазнав значної вимушеної зміни через нищівну критику Кагановича — посланця Сталіна в Україні, який вимагав від Манізера у його майстерні, щоб скульптура відповідала образові людини, "зневіреної у своєму майбутті".

В архітектурі періоду національного піднесення українські митці прагнули відшукати втрачений національний стиль, творчо переосмислюючи традиції народної дерев'яної архітектури і "козацького бароко". В цьому напрямі працював архітектор Д.Дяченко (1887—1942 pp.), один із засновників українського архітектурного стилю. Музична культура України розвивалася під впливом трьох основних чинників: традицій народної пісенності, музичної школи М.Лисенка і нової європейської стилістики, закладеної творами Р.Вагнера, Р.Штрауса, М.Равеля, О.Скрябіна, Е.Гріга, А.Двор-жака. Значний внесок у розвиток української музичної культури зробили М.Леонтович (трагічно загинув у 1921 р.), К.Стеценко, Я.Степовий, Б.Підгорецький, П.Сениця та ін. У 1920—1930 pp. українська музика вийшла на рівень високої професійності, для неї характерна багатожанровістьАктивно розвивався жанр оперного мистецтва, діяли оперні'театри в Києві, Одесі, Харкові та інших містах. У Львові відкрився Вищий музичний інститут ім.М.Лисенка (1907 p.), оперний театр (1900 p.). Тут працювали талановиті співаки С.Крушельницька, О.Мишуга, М.Менцинський, О.Руснак та ін.