33. Організація органів влади і управління часів директорії.

Директорія на той час остаточно ототожнювалася з її Головою. До його компетенції входило затвердження ухвалених Державною Народною Радою призначень та звільнень. Годова_ Директорії при­значав Голову і членів Ради Народних Міністрів.Державна Народна Рада планувалася як орган законодавчої вла­ди і контролю за діяльністю Ради Народних Міністрів, складала дер­жавний бюджет і здійснювала контроль за його виконанням, розгля­дала і затверджувала міжнародні угоди, оголошувала стан війни тощо.Знову ж таки, невиписаною залишилася компетенція Ради Народ­них Міністрів, яка була підзвітна в своїй діяльності Державній На­родній Раді. Але в законах нічого не говорилося про повноваження і місце уряду в системі органів виконавчої влади.В день оголошення Декларації Директорія своїм Наказом затвер­дила Раду Народних Міністрів у складі 18 осіб, якій доручалося "не­гайне переведення в життя великих задач", окреслених Декларацією. Розподілу компетенції між Директорією і Радою Народних Міністрів проведено не було.Статур Ради Народних Міністрів як виконавчого органу, закрі­пив "Закон про форму влади на Україні". Рада Народних Міністрів затверджувалася Директорією і була відповідальна перед нею. Ніякі інші повноваження цього органу регламентовані не були, що гово­рило про невизначеність відношення Директорії до принципу розпо­ділу влад. Конгрес дав доручення Раді Народних Міністрів підготу­вати вибори майбутнього Сейму України, органу, повноваження яко­го знову ж таки визначені не були.14 лютого 1919 року Директорія затвердила тимчасовий закон "Про порядок внесення і затверджування законів в Українській На­родній Республіці", в якому ще раз було зроблено спробу розмежува-ін правовий статус Директорії і Уряду.Конгрес Трудового народу був останньою спробою Директорії і.ікласта основи державного будівництва в Україні. На цьому шлях ВО парламентаризму, який було започатковано ще Центральною Ра­ною, закінчується. Політичні умови не дали можливості Директорії 11 шити в життя навіть те, що було започатковано Конгресом.Ьсз змін було залишено систему центрального управління. Поділ міністерств на відділи і департаменти, запроваджений Центральною Рпдою, зберігся.Місцеве управління. В його формуванні було запозичено досвід Центральної Ради. Владу на місцях представляли волосні, повітові, іуперн^мо^<омі£ари і отамани, що їх призначала Директорія. В їх руках була зосереджена вся реальна влада в провінції. В деяких гу-іириіях було відновлено діяльність дореволюційних органів місько-і и і томського самоврядування — земські зібрання та земські управи і міські думи та міські управи. Майже скрізь діяли революційні Ради робі гничих і селянських депутатів.24 червня 1919 року Міністерство внутрішніх справ затвердило ІНС'і рукцію "Про тимчасову організацію влади на місцях". Відповід­но Інструкції волосний комісар призначався на посаду повітовим, нош іовий — губернським і затверджувався Міністерством внутрішніх нр.ін. Губернського комісара призначав Міністр внутрішніх справ іисрджувала Директорія. Виконавчими органами на рівні повіту і• V ііи комісаріати, а на рівні губернії — управління. Останнє поділя-ноі її на п'ять відділів: загальний, адміністративний, паспортний, ііи лекції міліції, бухгалтерсько-рахунковий.Значно ширшими, в порівнянні з часами Центральної Ради, були Повноваження комісарів, які наглядали за виконанням розпорядженьіральної влади, здійснювали мобілізаційну роботу і керівництвоМіліцією, інформували населення про діяльність уряду. Окрім цього рнський комісар наділявся правом видавати обов'язкові поста-н щодо охорони громадського порядку, спокою і республікансь-паду і здійснював загальне керівництво органами самовряду-і п містах — міськими думами та управами і в земствах — земсь-і ими иііраннями та земськими управами. Передбачалося, що інструк-берігатиме чинність до прийняття Закону "Про систему управ- ПІНІїм на місцях".