Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Vidpovidi_na_pitannya_do_ispitu_IDPU_ch_2.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
15.09.2019
Размер:
1.11 Mб
Скачать

86

Відповіді на питання до іспиту з «ідпу» ч.2

1. Предметом науки історії держави і права України є історія виникнення, становлення, розвитку типів та форм держави і права, а також державно-правових інститутів та суспільно-політичних систем, що функціонували на тери­торії України, в їх історичній конкретності та хронологічній послідовності.

Історія держави і права України є важливою складовою історії нашого на­роду, яка загальними і специфічними науковими методами виявляє закономірно­сті розвитку державотворчих процесів та правових систем. Саме тому історія держави та права, маючи чітко визначений предмет дослідження, належить до юридичних, державно-правових дисциплін. Вона охоплює розвиток усіх аспектів еволюції держави на території України — її державного механізму, форм держа­вної єдності, права.

Історія держави і права тісно пов’язана з теорією держави і права. Проте від­мінність між ними полягає в тому, що теорія держави і права узагальнює найхара­ктерніші закономірності всієї людської цивілізації, а історія держави і права ви­вчає конкретні державно-правові системи, їх особливості та характерні риси, в да­ному випадку — на території України. Історія держави і права використовує ре­зультати узагальнень, категорії та поняття, розроблені теорією держави і права, й водночас дає конкретний історико-правовий матеріал для таких узагальнень.

Історія держави та права України перекликається з історією держави та пра­ва зарубіжних країн, вирішуючи притаманні обом дисциплінам завдання. Як од­на, так і інша застосовують спільні методи дослідження, виконують аналогічні функції, використовують спільний категоріально-понятійний апарат, проте роз­різняються за предметом дослідження.

Рекомендована в підручниках та посібниках періодизація історії держави і права України є достатньо умовною, на чому постійно наголошують їх автори. До викладу матеріалу в запропонованій послідовності автора змусила необхід­ність застосування модульної системи, яка лежить в основі дистанційного на­вчання. Відтак, тематика модулів є достатньо довільною, значно стислішою і не тотожною тій, що пропонується в навчальній літературі.

Методи дослідження — це способи пізнання конкретних історико-правових явищ історії держави і права України. Серед них виділяються:

порівняльно-історичний метод — дає змогу виявити загальні закономір­ності розвитку держави і права у різних народів, що населяли українські землі в різні історичні епохи;

метод правової аналогії — найчастіше застосовується у разі, коли відомос­ті про певні явища не збереглися у первісній формі або є фрагментарними. Запо­внити прогалини пізнання можна шляхом співставлення їх з іншими подібними фактами та подіями;

статистичний метод — стає в нагоді при дослідженні кількісних сторін іс­торичного процесу, коли для об’єкта пізнання характерні значні числові показники. Історія держави і права України використовує також формально-логічний, системно-структурний та деякі інші методи наукового аналізу, які в комплексі допомагають глибше засвоїти дану навчальну дисципліну.

2. Періодизація курсу має важливе значення для опанування предметом історії держави і права України. В сучасній історико-правовій науці представлені різні підходи до періодизації.

Автори академічного курсу “Історія держави і права України” за редакцією академіка НАН України В. Я. Тація, академіка Академії правових наук України А. Й. Рогожина (К., 2000 р.) питання періодизації вирішують з урахуванням теорії суспільно-економічних формацій. Принципове значення при цьому вони надають відокремленню рабовласницьких, феодальних, капіталістичних і соціалістичних державно-правових утворень.

Професор П. П. Музиченко в навчальному посібнику “Історія держави і права України” (К., 2000 р.) здійснив спробу взяти за основу періодизації цивілізаційну теорію. Згідно з нею певний період історичного розвитку визначається не стільки об’єктивно-матеріальними (способом виробництва, співвідношенням класових сил), скільки ідейно-духовними, культурологічними факторами, пов’язаними з уявленнями про світ, соціальними цінностями, стереотипами поведінки.

Автори навчального посібника “Історія українського права” за редакцією професора О. О. Шевченка (К., 2001 р.) вважають, що періоди розвитку української держави й українського права не збігаються. У багатьох випадках українське право існувало й застосовувалося за відсутності української держави. Отож, за основу періодизації вони взяли співвідношення джерел права.

І виходять із того, що українське право мало два основні джерела — звичай і закон. Але від середини XIV ст. звичаєве право поступово трансформується в загальне і стає основним джерелом права. Воно містить не тільки юридичні норми, а й норми моралі, етики, такі чесноти, як миролюбство, працьовитість, гідність, виражаючи високу свідомість народу. Якщо звичаєве право — досить консервативне, то загальне динамічно розвивається. Тому й законодавство національної української держави від середини XVII ст. базується на загальному праві. Закон і загальне право України співіснували аж до кінця XVIII ст., взаємозбагачуючись і взаємодоповнюючись. Подальші періоди характерні домінуванням закону як джерела права й пануванням закону влади.

Періодизація курсу, запропонована нами, враховує попередній досвід на основі принципів історизму, системності й розвитку:

1.      Суспільно-політичний устрій і правове становище українських земель визначалося їх належністю до Російської й Австро-Угорської імперій та поширенням на них дії російського й австрійського права (кінець XVIII — початок XX ст.).

2.      Доба відродження української національної державності. Воєнно-політична боротьба спричинила багатодержавність розвитку України. Тоді ж виникає національне українське законодавство (1917-1920 pp.).

3.      Період становлення й розвитку України як радянської республіки, а з 1922 р. як союзної радянської республіки у складі СРСР. Виникає й діє радянське право, де домінує загальносоюзне законодавство. В межах періоду можна виокремити певні етапи із власними закономірностями державно-правового розвитку (1917-1991 pp.).

4.      Розбудова сучасної Української держави і права розпочалася з прийняттям Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р., Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. Визначальними подіями державно-правового характеру стали Всенародний референдум 1 грудня 1991 р. і прийняття Конституції України 28 червня 1996 р.

3. УУкраїнська революція 1917-1920 pp., що за своїм характером була національно-демократичною та у своїй стратегічній меті органічно поєднувала завдання національного відродження і державотворення з необхідністю соціальних зрушень в інтересах широких мас українства, розпочалася не сама по собі. Вона була складовою значно масштабнішого й могутнішого соціального катаклізму, в який з початку 1917 р. надовго потрапила Росія. Процеси, що розвивалися під впливом зречення 2 березня 1917 р. Миколи II від престолу й утворення Тимчасового уряду Росії, захопили й українські терени. Як тільки вістка про революцію в Петрограді досягла України, депутати київської міської думи, члени Земського союзу, організацій робітників, військових і національних груп утворили Раду об'єднаних громадських організацій м. Києва. Вона стала найавторитетнішим революційним органом влади. У перші ж дні після перемоги революції українські діячі подбали про своє представництво в новопосталих органах влади у Петрограді та Києві. Під час зустрічей з міністрами Тимчасового уряду вони сформулювали основні політичні вимоги українського руху: запровадження національно-територіальної автономії для України, призначення українців на керівні пости в Україні, утворення комісаріату для українських справ у Тимчасовому уряді, введення української мови в адміністративну, церковну і шкільну системи тощо.

Головне представництво політичних інтересів українців перед Тимчасовим урядом перейняла Українська Центральна Рада (УЦР). Вже 3 березня 1917 р. у Києві з ініціативи ТУП відбулися збори представників українських організацій (близько 100 осіб), на яких було вирішено створити спеціальний коаліційний національний орган для координування українського руху - Центральну Раду. Наступного дня пройшли велелюдніші збори, що поповнили комітет нової організації. Її головою обрано видатного вченого-історика, найавторитетнішого й найвпливовішого на той час українського громадського діяча Михайла Грушевського. Основу політичної платформи УЦР становила сформульована ним вимога «широкої національно-територіальної автономії України в Російській федеративній республіці, на демократичних підвалинах, з міцним забезпеченням національних меншостей нашої землі». Взагалі, перші місяці після повалення династії Романових засвідчили масовий вибух революційного ентузіазму по всій колишній Російській імперії. Величезний переворот, якого чекали десятиліттями, впав як дар з неба,без боротьби і крові. Загальний настрій був такий, що навіть злочинці припинили на деякий час грабувати. Вся весна пройшла під знаком багатотисячних святкових маніфестацій. Швидко відроджувалося громадське життя, з'явилося величезне число нових газет і видавництв, у тому числі й українських, відроджувались або утворювалися нові масові громадські та політичні організації й т. ін. Усі ці зміни провадилися під лозунгами соціалізму й демократії: гасла «земля і воля», «демократична республіка», «вся влада народу» панували над усіма іншими. З кличами недемократичними й несоціалістичними не можна було виходити в люди. Впливи поміркованих (так званих буржуазних) партій звелися до нуля.

Героями дня стали російські соціалісти-революціонери (есери) й соціал-демократи (меншовики). В Україні окрім них найбільшою популярністю користувалися їхні національні відповідники - Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) та Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП). Навіть поміркована партія національної інтелігенції - Товариство українських поступовців - змінила свою назву на Українську партію соціалістів-федералістів (УПСФ). Подібним чином невелика самостійницька група назвала себе Українською партією соціалістів-самостійників (УПСС). Соціалістичну орієнтацію обох партій визначала лише назва, а насправді вони становили центр в українському Таборі. Більшість у Центральній Раді належала «лівим» - українським есерам і есдекам. Федералісти (есефи) творили їм конструктивну опозицію. Праве крило займала Українська демократично-хліборобська партія (УДХП), до якої, зокрема, увійшов Микола Міхновський.

Соціалізм більшості лідерів української революції мав поверховий, неглибокий характер. Він був проявом певної інтелектуальної моди. Основу уявлення про соціалізм не лише рядових, а й деяких керівних діячів українських партій складало не вивчення творів Маркса, Лассаля, Бернштейна, a читання популярних брощур, газет і гасел маніфестацій. До того ж, політичний досвід українських соціалістів нерідко дорівнював декільком місяцям. Періодизація діяльності Центральної Ради:

1. Становлення УЦР, формування її складу, боротьба за демократизацію й українізацію, співробітництво з Тимчасовим урядом, кристалізація ідеї автономії України в складі Росії (березень — початок червня 1917 p.).

2. Поглиблення процесу державного будівництва в Україні на засадах автономно-федеративного принципу, легітимізація автономії в умовах досягнення тимчасового компромісу з Тимчасовим урядом (кінець червня — початок жовтня 1917 p.).

3. Боротьба за владу з центральним більшовицьким урядом (жовтень 1917 р. — січень 1918 p.).

4. Існування формально самостійної Української Народної Республіки під протекторатом Німеччини й Австро-Угорщини (березень — 28 квітня 1918 p.).

При кінці липня 1917 УЦР нараховувала формально 822 депутатів (за інформацією П.Христюка; за даними мандатної комісії VI Загальних зборів УЦР — 798, І.Нагаєвський називає цифру 848). Члени УЦР належали до таких груп: Всеукраїнська Рада сільських депутатів — 212, Всеукраїнська Рада військових депутатів — 158 (лист), Всеукраїнська Рада робітничих депутатів — 100, представники неукраїнських рад робітничих і солдатських депутатів — 50, Української соціалістичної партії — 20, Російської соціалістичної партії — 40, Єврейської соціалістичної партії — 35, Польської соціалістичної партії — 15, представники від міст і губерній — 84, представники професійних, просвітніх, економічних і громадських організацій та інших меншостей (молдаван, німців, татар, білорусів) — 108. З цих 822 чоловік обрано Малу Раду в числі 58 чоловік, в якій національні меншості здобули 18 місць.

4. 3 початком громадянської війни літом 1918 р. та іноземної інтервенції 2 вересня ЦВК оголосив Республіку єдиним військовим табором. Встановлювався командно-адміністратив­ний режим з метою зосередження в руках держави всіх наяв­них ресурсів і рятування решти господарських зв´язків. Почали здійснюватись надзвичайні заходи, що отримали пізніше назву політики "воєнного комунізму". Вона набула завершених обрисів до весни 1919 р.

Складові політики "воєнного комунізму" такі:

—введення (травень 1918 р.) продовольчої диктатури (хлібна монополія держави і тверді ціни, продзагони тощо);

—націоналізація всіх підприємств;

—централізація розподілу сировини і готової продукції;

—заборона свободи торгівлі (листопад 1918 p.), згортання грошового обігу, запровадження карткової системи розподілу про­дуктів;

—мілітаризація народного господарства, встановлення дер­жавного контролю за виробництвом, запровадження загальної трудової повинності;

—введення (січень 1919 р.) продовольчої розкладки на хліб, а потім і на інші продукти сільського господарства.

"Воєнний комунізм" — це модель державного регулювання економіки, яка мала подвійну природу. З одного боку, він був реакцією на критичні обставини, і тому являв собою набір виму­шених тимчасових заходів, з іншого — його реалізація на прак­тиці стала спробою безпосереднього переходу до нового суспіль­ного ладу. Своєрідним стрижнем політики "воєнного кому­нізму" стала продрозкладка, згідно з якою кожна губернія мусила здати державі "лишки" зерна та інших продуктів. Спо­чатку розміри "лишків" визначалися реальними потребами сім´ї та фактичною наявністю у неї зерна, але незабаром головним критерієм стала потреба держави у хлібі.

Продрозкладка була одним з елементів встановлення продо­вольчої диктатури, що виявилася у запровадженні монополії на торгівлю, штучному утриманні твердих цін, створенні комітетів бідноти, формуванні продзагонів для примусової хлібозаготівлі (на початку липня 1919 р. тільки в Україні діяло 46 таких за­гонів, що налічували у своїх лавах 1500 осіб).

Ідея побудови безтоварного соціалізму шляхом заміни торгівлі планомірним, організованим у загальнодержавному масштабі розподілом продуктів закріплялась низкою декретів Раднаркому, прийнятих у 1920 р.: "Про безкоштовний відпуск населенню продовольчих продуктів" (4 грудня); "Про безкоштовний відпуск населенню предметів широкого вжитку" (17 грудня); "Про ска­сування плати за всякого роду паливо" (23 грудня).

Пропонувались різні проекти ліквідації грошей і заміни їх обліковими трудовими або енергетичними одиницями — "тре­дами", "енедами". Проте кризовий стан економіки свідчив про неефективність застосованих заходів.

В Україні, де до 65 % врожаю йшло на ринок (у Катерино­славській губернії — 50 %, Таврійській — 60, Херсонській — 65 % тощо), несхвально ставились до такої політики. Невдово­лення викликав і план колективізації села, проголошений 14 лю­того 1919 р. у Декреті ВЦВК "Про соціалістичне землекористу­вання і про заходи до соціалістичного землеробства". Курс на ліквідацію великих поміщицьких селянських господарств та на перехід від одноосібного господарювання до усуспільнення ви­робництва викликав невдоволення та протест селянських мас.

Різко посилилась централізація управління. З метою вияв­лення і максимального використання наявних ресурсів підпри­ємства позбавлялися самостійності. Вищим органом стала утво­рена ВЦВК 30 листопада 1918 р. Рада робітничої і селянської оборони, завданням якої було встановлення жорсткого режиму у всіх галузях народного господарства і тісна координація робо­ти відомств. Загальним центральним органом управління про­мисловістю залишалась Вища рада народного господарства (ВРНГ), структура якої набула яскраво вираженого військового характеру. Центральний апарат ВРНГ складався із загальних (функціональних) і виробничих відділів (металу, гірничого, тек­стильного і т. д.). Питання розподілу сировини, обліку і розподі­лу готової продукції, фінансування окремих галузей поклада­лись на виробничі відділи. Координація дій споріднених галу­зей промисловості покладалась на виробничі відділи ВРНГ. Го­ловні комітети або центри (всього 42 — Главнафта, Главсіль, Центромідь та ін.) зосередили оперативне керівництво підприємства­ми. Між главком і підприємством у деяких галузях стояла ще одна ланка — трест, що керував декількома невеликими підприєм­ствами, які не підлягали безпосередньо ВРНГ. Така система цен­тралізованого управління отримала назву главкізм.

Протягом громадянської війни, воєнної інтервенції та бло­кади країни з боку Антанти відбулось різке скорочення вироб­ництва, знизилась продуктивність праці, збільшилася зношеність устаткування тощо. Економіка країни перебувала у стані глибо­кої розрухи: було зруйновано 70 тис. км залізниць, половину рухомого складу, загальні матеріальні втрати від війни становили 39 млрд. золотих рублів, або чверть національного багатства. Украї­на, зокрема Донбас, на території якої велись воєнні дії, зазнала найбільших руйнувань.

Становище селянства також було тяжким. Занепад промис­ловості й відсутність вільного товарообороту позбавляли селян зацікавленості у розширенні свого виробництва.

Після закінчення громадянської війни наприкінці 1920 р. на перший план вийшло завдання відбудови народного госпо­дарства. Перехід до розвитку в мирних умовах вимагав також зміни методів управління економікою країни. Воєнізована сис­тема управління, бюрократизація апарату, незадоволення продрозкладкою викликали весною 1921 р. внутрішньополітичну кри­зу, яка виявлялась у повстаннях і страйках на підприємствах.

У березні 1921 р. X з´їзд РКП(б) у ході внутрішньополітичної боротьби прийняв рішення про заміну продрозкладки продоволь­чим податком (незабаром РНК УСРР видав декрет про норми і розмір податку — загальна сума податку становила 126 млн. пудів зерна замість 180 млн. пудів згідно з продрозкладкою). Це по­клало початок переходу до нової економічної політики (непу).

5. 10 червня (23 - за новим стилем) 1917 — проголосив автономію України «однині самі будемо творити наше життя». Це була відповідь УЦР Тимчасовому урядові на його негативне ставлення до автономної України. Згідно з І Універсалом, «не одділяючись від всієї Росії... народ український має сам порядкувати своїм життям», а закони повинні бути ухвалені Всенародними Українськими Зборами. Автором І Універсалу був В. Винниченко. Після проголошення автономії 28 червня 1917 створено Генеральний Секретаріат. Умови:

  1. Проголошення автономії України в складі Росії;

  2. Джерелом влади в Україні є український народ;

  3. Управління України має здійснювати всенародні українські збори (сейми або парламент);

  4. Українські збори приймають закони, і тільки ці закони діють на території України;

  5. Висловлювалася надія, що неукраїнські народи, які проживають на території України, разом з українцями будуть будувати автономний устрій.

І Універсал оголошено на другому Всеукраїнському Військовому З'їзді;

Після того, як у травні 1917 року Тимчасовий уряд відмовився надати автономію України (навіть не негайно, а в перспективі), Центральна Рада, виходячи з принципу «ні бунту, ні покірності», прийняла рішення прийняти I Універсал («До українського народу, на Україні і поза її сущому »). Текст Універсалу був зачитаний В. Винниченком 10 (23) червня 1917 на II Всеукраїнському Військовому З'їзді. Згідно з I Універсалом проголошувалася автономія України у складі Росії («не одділяючись від всієї Росії ... народ український має сам порядкувати своїм життям»). Законодавчим органом повинно було стати Всенародні Українське Збори (Сейм), що обираються загальним, рівним, прямим, таємним голосуванням. Всі кошти, отримані від збору податків, відтепер повинні були залишатися в Україні. Враховуючи багатонаціональний склад України, Універсал закликав українських громадян до злагоди і порозуміння. Українська Центральна Рада брала на себе відповідальність за поточний стан справ у державі, були запроваджені додаткові збори з населення на користь Ради, але не ставилася вимога про припинення платежів у загальноросійський бюджет. По проголошенні автономії 15 (28) червня 1917, було створено уряд (Генеральний Секретаріат). У відповідь на І Універсал Тимчасовий уряд Росії 16 (29) червня виступив з відозвою «Громадянам України», в якому запропонувало громадянам українцям розвивати земське і міське самоврядування.

6. 15 (28) червня 1917 року року Комітет УЦР на своєму засіданні ухвалив створення Генерального секретаріату і передав йому виконавчі функції. Перший склад Генерального секретаріату складався з 8 генеральних секретарів та генерального писаря. Очолював Генеральний секретаріат В. К. Винниченко. Першими генеральними секретарями були:

  • В. Винниченко (ген. секр. внутрішніх справ)

  • Б. Мартос (ген. секр. земельних справ)

  • С. Петлюра (ген. секр. військових справ)

  • В. Садовський (ген. секр. судових справ)

  • І. Стешенко (ген. секр. освіти)

  • С. Єфремов (ген. секр. міжнаціональних справ)

  • М. Стасюк (ген. секр. продовольчих справ)

  • Х. Барановський (ген. секр. фінансів)

  • П. Христюк (ген. писар)

  • Оголошенням Універсалу Центральна Рада брала на себе держави! функції. Українська громадськість визнала це і почала звертатися до "незаконного" з точки зору Тимчасового уряду органу з різноманітними справами. Щоб упора* тися з цим, Рада мусила утворити виконавчий орган ще не визнаної влади.

Після Українського національного Конгресу для проведення поточної роботи було створено спеціальний Комітет. До його складу входили голова Ради і два його заступники (обрані конгресом), члени у кількості 17 чоловік (обиралися на сесійному засіданні Ради), голови комісій Ради у кількості не більше 8 чоловік (обиралися Комітетом). Комітет мав право поповнюватися шляхом кооптації до повного свого складу, затвердженого у кількості 33 осіб. Щомісяця він скликав сесії Ради, в разі потреби — надзвичайні. В міру того, як у руках Центральної Ради зосереджувалася реальна влада, значення Комітету зростало. Його стали називати Малою Радою, і ця назва закріпилася. Мала Рада була законо підготовчим і навіть певною мірою законодавчим органом. Отже, покладати на Комітет ще й виконавчі функції було недоцільно. І тому, не афішуючи свого кроку, щоб зайвий раз не наразитися на конфлікт із Тимчасовим урядом, Комітет на закритому засіданні 15 червня створив Генеральний секретаріат у складі восьми генеральних секретарів і генерального писаря. Секретарства були прообразом майбутніх міністерств.

Перший у XX ст. український уряд очолив В, Винниченко. Він же взяв на себе обов'язки генерального секретаря внутрішніх справ. Генеральним писарем став П. Христюк, генеральним секретарем фінансів — X. Барановський, секретарем міжнаціональних справ — С. Єфремов, секретарем військових справ — С. Петлюра, секретарем земельних справ — Б. Мартос, секретарем судових справ —В. Садовський, секретарем продовольчих справ —М. Стасюк, секретарем народної освіти — І. Стешенко.

Український есер Павло Анікієвич Христюк народився в ¡880 р. на Кубані в родині заможного козака. Навчався у Київському політехнічному інституті, потім працював за кордоном у газеті "Рада". Брав активну участь у кооперативному русі. Христофор Антонович Барановський, 1874 р. народження, походив із селян Київської губернії. Він не мав спеціальної освіти, але показав себе талановитим фінансистом на посаді директора Київського кооперативного банку. В політичному житті раніше участі не брав. Сергій Олександрович Єфремов народився у 1876 р. в сім'ї священика на Київщині. Закінчив юридичний факультет Київського університету, активно співробітничав в українських виданнях, успішно займався науковою роботою в галузі історії української літератури. Кар'єра вченого не перешкодила йому брати участь у політичній боротьбі. Багато разів ув'язнювався царськими властями, був одним із засновників Української радикально-демократичної партії й Товариства українських поступовців, згодом став соціалістом-федералістом. Борис Михайлович Мартос народився у 1881 р. Походив із старовинного козацько-дворянського роду на Лубенщині. Після закінчення історико-філологічного факультету Харківського університету вчителював, брав участь у кооперативному русі, служив у Полтавському губернському земстві на посаді інспектора кооперації. Належав до Революційної української партії (РУП), потім став членом УСДРП. Валентин Васильович Садовський, 1884 р. народження, був сином священика на Волині. Закінчив юридичний факультет Київського університету і політехнікум у Санкт-Петербурзі. Працював адвокатом у Києві, брав участь у політичному житті як член УСДРП. Микола Матвійович Стасюк був сином чиновника у. Катеринославській губернії. Вчився у Гірничному інституті в Санкт-Петербурзі, але курсу не скінчив. У 1905 р. поїхав на Катеринославщину, взявся за організацію селянських спілок, за що відсидів рік у в'язниці. Потім працював у кооперативних установах Катеринослава і Києва. Іван Матвійович Стешенко народився у 1873 р. в козацькій сім'ї на Полтавщині. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Вчителював, але за участь у нелегальних українських гуртках його позбавили права викладати і виселили з Києва. У 1906 р. знову повернувся в Київ, займався викладацькою і науковою роботою. Активної участі в політичному житті не брав, хоча був членом УСДРП.

7. 3 липня (16 - за новим стилем) 1917 — зафіксував наслідки домовленостей між УЦР і Тимчасовим урядом: останній визнавав УЦР і Генеральний Секретаріат як крайовий орган України і водночас Генеральний Секретаріат ставав органом центрального уряду. Зі свого боку, УЦР визнавала Всеросійські установчі збори, а до їх скликання зобов'язувалася не робити самовільних кроків до здійснення автономії України. Умови:

  1. Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, які живуть в Україні;

  2. Поповнена Центральна Рада утворює Генеральний Секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий Уряд;

  3. Центральна Рада починає розробку закону про автономічний устрій України, який має бути затверджений установчим збором. До затвердження цього закону, УЦР зобов'язується не здійснювати автономії України;

  4. Формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового Уряду.

II Універсал проголошено на сесії Української Центральної Ради...

Рішення I Універсалу в Петрограді були сприйняті із занепокоєнням. Зважаючи на політичну кризу, обумовлену масовими демонстраціями, поразку російської армії на Південно-Західному фронті і, як наслідок, втрату Галичини, Тимчасовий уряд не міг діяти виключно силовими заходами, оскільки на захист Центральної Ради могли стати фронтові українізовані частини і велика частка населення України. Крім того, збройний конфлікт міг призвести до розколу серед політичних сил Росії. У зв'язку з цим Тимчасовий Уряд пішов на переговори з Центральною Радою, для чого 28 червня до Києва відправилися урядова делегація у складі О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі. У результаті переговорів було досягнуто компромісу. Зокрема, Тимчасовий уряд визнав теоретичну можливість отримання Україною автономії, а Центральна Рада зобов'язувалася самостійно (без рішення Всеросійських Установчих зборів) автономію не вводити; Тимчасовий уряд дозволив створення національних українських військових частин, але при цьому організовуватися вони повинні були з дозволу та під контролем Тимчасового уряду, при цьому українські частини залишалися у складі єдиної російської армії. Ці умови повинні були бути зафіксовані у спеціальній постанові Тимчасового уряду Універсалі Центральної Ради. Досягнутий компроміс викликав у Росії урядову кризу, на знак протесту проти будь-яких поступок українцям троє міністрів-кадетів вийшли з уряду, однак постанова все-таки було прийнято. 3 липня 1917 Тимчасовий Уряд відправив до Києва телеграму з постановою «Про національно-політичне становище України», зміст якого збігалося зі змістом підготовленого до оголошення II Універсалом. У той же день на урочистому засіданні Української Центральної Ради II Універсал був зачитаний (опублікований українською, російською, єврейською та польською мовами). Універсал стверджував, що «ми, Центральна Рада, ... завжди стояли за те, щоб не відокремлювати Україну від Росії». Генеральний Секретаріат оголошувався «органом Тимчасового уряду», його склад затверджує Тимчасовий Уряд. Визнавалася необхідність поповнення Ради за рахунок представників інших національностей, що проживають на території України. За військового питання приймалася можливість прикомандирування представників Україна кабінету військового міністра та Генштабу. Формування українських військ має здійснюватися під контролем Тимчасового Уряду.

8. Мала Рада — орган Української Центральної Ради, створений у квітні 1917, який діяв між її пленарними засіданнями. Спочатку існувала як виконавчий комітет УЦР (офіційна назва — Комітет УЦР), У кінці квітня 1917 до складу Малої ради входили М. Грушевський (голова), С. Єфремов і В. Винниченко — заступники голови, члени — X. Барановський, В. Бойко, Запорожець, В. Коваль, Косів, В. О'Коннор-Вілінська, Ф. Крижановський, 3. Мірна, А. Ніковський, Г. Одинець, В. Прокопович, М. Стасюк, Л. Старицька-Черняхівська, В. Садовський, Л. Чикаленко і П. Христюк. Після створення Генерального Секретаріату Комітет УЦР 6 липня 1917 було перейменовано у Малу Раду. Мала Рада мала здійснювати підготовчі та, до певної міри, законодавчі функції між сесіями УЦР. На засланнях Малої Ради обгорювалися і готувалися проекти рішень всіх найважливіших поточних політичних, економічних і військових питань, які пізніше затверджувалися на сесії УЦР. Щомісяця скликала сесії Центральної Ради, в разі потреби — надзвичайні. В липні 1917 Мала Рада складалася з 40 представників від політичних фракцій УЦР, Президії Центральної Ради і Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів та 18 членів від національних меншин.

9. Захоплення більшовиками наприкінці жовтня 1917 р. влади у Петрограді, падіння Тимчасового уряду створило принципово іншу політичну ситуацію в Україні. УЦР висловилась проти подій у Петрограді, вважаючи відповідальними за них уряд і більшовиків, оголосила, що «буде боротися з усякими спробами підтримки цього повстання на Україні». 31 жовтня 1917 р. сьома сесія УЦР ухвалила поширити владу Генерального секретаріату, окрім Київської, Полтавської, Чернігівської, Волинської та Подільської губерній, на Херсонську, Харківську, Катеринославську, Таврійську, частково Курську і Воронезьку губернії.

1. Проголошення створення Української Народної Республіки (УНР). На початку листопада 1917 р. влада в Україні перейшла до рук Української Центральної Ради. 7 (20) листопада 1917 р. УЦР III Універсалом проголосила створення Української Народної Республіки у складі федеративної Росії. Розпочався третій, останній, етап історії Української Центральної Ради (перший - від утворення УЦР до Всеукраїнського нацконгресу; другий - від Всеукраїнського нацкошресу до повалення влади Тимчасового уряду в Петрограді). В основі його - державотворча діяльність, спрямована на побудову демократичних засад влади, повну незалежність України. УЦР ухвалила Конституцію УНР, а також ряд законів: запроваджено власну грошову систему, затверджено герб, гімн УНР, українській мові надано статус державної.

2. Основні положення III Універсалу:

- проголошувалося утворення Української Народної Республіки (УНР) у межах 9 українських губерній, при цьому формально не поривалися федеративні зв'язки з Росією;

- запровадження 8-годинного робочого дня;

- встановлення державного контролю над виробництвом;

- скасування поміщицького землеволодіння;

- земля оголошувалася власністю всього народу без викупу;

- надання національним меншинам «національно-персональної автономії»;

- забезпечення українському народу демократичних прав і свобод: свобода слова, преси, віровизнання, зборів, союзів, страйків, недоторканість особи й помешкання;

- скасування смертної кари;

- надання амністії політичним в'язням;

- призначення на грудень 1917 р. виборів до Українських Установчих зборів, які мали бути скликані 9 січня 1918 p.;

- початок мирних переговорів УЦР з Німеччиною та її союзниками.

3. Практичне значення прийняття III Універсалу. Практичне значення прийняття Центральною Радою III Універсалу і проголошення Української Народної Республіки полягало в тому, що вперше була проголошена конкретна програма перебудови українського суспільства на демократичній основі - програма, що відповідала інтересам більшості. Сам факт проголошення прогресивних і справедливих політичних і соціально-економічних реформ показав українському народу реальність досягнення національної незалежності та побудови національної демократичної держави. Цей документ відіграв важливу роль і в розвитку української національної самосвідомості, і в зміцненні демократичної спрямованості українського національного руху.

Крім того, до практичних результатів можна віднести таке:

- було завдано удар по поміщиках - соціальній опорі монархістів;

- були забезпечені умови для участі в Українській революції представників російського, єврейського, польського та інших народів;

- підвищився авторитет українського національного руху серед населення України;

Центральна Рада здобула верх над українськими більшовиками, змусивши їх звертатися по допомогу до Росії.

4. Історичне значення. Історичне значення прийняття Українською Центральною Радою III Універсалу і проголошення Української Народної Республіки полягало, насамперед, у такому:

- український народ вийшов на історичну арену як самостійний творець власної історії, здатний на створення своєї незалежної держави;

- був підірваний раніше недоторканний принцип «єдиної і неподільної» Росії, що сприяло національно-визвольній, антиімперській боротьбі інших народів;

- відстоювання українською владою ідеалів демократичних свобод стояло на шляху зміцнення тоталітаризму в Росії;

- велике значення для багатонаціональних Європи і Росії мало визначення шляхів справедливого вирішення проблем національних меншин в УНР;

- історичний досвід українського державного будівництва став основою для відтворення і зміцнення української державності в 1990-ті pp.

10. 7 листопада(20 - за новим стилем) 1917 — проголосив Українську Народну Республіку (УНР), формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова, друку, віровизнання, зборів, союзів, страйків, недоторканість особи й помешкання; оголосив національну автономію для меншостей (росіян, поляків, євреїв), скасував смертну кару, як також право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, установив 8-годинний робочий день, оголосив реформу місцевого самоврядування, визначив 9 січня 1918 днем виборів до Українських Установчих Зборів, які мали бути скликані 22 січня 1918. Умови:

  1. Україна проголошується Українською Народною Республікою, не відділяючись від Росії;

  2. До установчих зборів в Україні вся влада належить УЦР та Генеральному Секретаріату;

  3. Скасовується право приватної власності на землю;

  4. УЦР починає мирні переговори з Німеччиною та її союзниками;

  5. Впроваджуються демократичні свободи: свобода мови, свобода друку та ін.;

  6. Запроваджується 8 годинний робочий день;

  7. Встановлюється державний контроль над виробництвом;

  8. На грудень призначаються вибори до всеукраїнських установчих зборів.

  9. Судова реформа.

  10. Амністія політичних в'язнів.

11. 9 січня (22 січня за новим стилем) 1918 — проголосив УНР «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу», а виконавчий орган, Генеральний Секретаріат — Радою Народних Міністрів. Він замінив постійну армію міліцією, доручив провести вибори народних рад — волосних, повітових і місцевих, установив монополію торгівлі, контроль над банками, підтвердив закон про передачу землі селянам без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі. Доручив Раді Народних Міністрів продовжувати розпочаті переговори з Центральними державами і довести до підписання миру; закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками. Умови:

  1. УНР проголошується незалежною, вільною суверенною державою українського народу;

  2. З усіма сусідніми країнами УНР прагне жити у мирі та злагоді;

  3. Влада в Україні належить народу України, від імені якого, допоки не зберуться українські Установчі збори, буде правити ЦР;

  4. Піддано жорстокій критиці політику більшовиків, яка веде до громадянської війни;

  5. УЦР зобов'язується вести боротьбу проти прибічників більшовиків в Україні;

  6. УЦР зобов'язувалась негайно почати мирні переговори з Німеччиною;

  7. УЦР планує провести земельну реформу в інтересах селян;

  8. Держава має встановити контроль над торгівлею та банками

III і IV Універсали поставлено на голосування членами Малої Ради, чим надано їм значення законопроектів.

Директорія УНР не зберегла практику оголошення Універсалів. Замість Універсалів почали видавати декларації.

Після жовтневої революції в Петрограді, на території України більшовики встановили радянську владу в деяких прифронтових містах, почалася громадянська війна між прихильниками радянської влади і прихильниками Тимчасового уряду. Спочатку Центральна Рада займала нейтральну позицію, але незабаром приступила до активних дій і змогла встановити свою владу на більшій частині України. У листопаді верховенство влади Центральної Ради визнали Київський, Катеринославський, Одеський, Полтавський комітети РСДРП (б), ряд Рад робітничих і солдатських депутатів міст України, всі селянські Ради. Продовжуючи свою державотворчу лінію, Українська Центральна Рада (УЦР) 7 (20) листопада 1917 затвердила III Універсал, в якому проголосила Українську Народну Республіку (УНР) у складі федерації вільних народів, формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова , печатки, віросповідання, зборів, союзів, страйків, недоторканність особи і житла; оголосила національну автономію для меншостей (росіян, поляків, євреїв), скасувала смертну кару, як і право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, встановила 8-годинний робочий день, оголосила реформу місцевого самоврядування. Під владу Центральної Ради переходить 9 губерній: Київська, Подільська, Волинська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська (без Криму). Долю деяких суміжних з Росією областей і губерній (Курщина, Холмщина, Воронежчина і т. п.) передбачалося вирішити в майбутньому. На грудень призначалися вибори у Всеукраїнське Установчі Збори, до обрання якого вся влада належала Центральній Раді та Генеральному Секретаріату. Однак Україна все ще не претендувала на абсолютний суверенітет, так як передбачалося, що жовтневі події в Петрограді - це змова, яка незабаром буде ліквідована. На території України залишалися в силі всі закони, постанови і розпорядження Тимчасового Уряду, якщо вони не були скасовані Центральною Радою або Генеральним секретаріатом. Залишалися всі колективні урядові установи і всі чиновники, призначені Тимчасовим Урядом до майбутніх змін в законодавстві Української Народної Республіки.

12. На підставі згоди з тимчасовим правительством дня 16 липня (н. ст.) 1917 р. - орган революційної демократії всіх народів України -Українська Центральна Рада, що має підготувати Україну до остаточного здійснення автономного ладу й довести її до Українських Установчих всенародних Зборів і російського Установчого Зібрання, - утворює Генеральний Секретаріат, який являється найвищим органом управи на Україні. Діяльність Генерального Секретаріату зазначається тимчасово такими головними пунктами:

1. Найвищим краєвим органом управи на Україні є Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради, який формується Центральною Радою, відповідає перед нею і затверджується тимчасовим правительством.

2. Формування Генерального Секретаріату Центральна Рада здійснює через свій Комітет.

3. Центральна Рада затверджує Генеральний Секретаріат в цілості, висловлюючи йому довіррє.

4. В склад Генерального Секретаріату входить 14 генеральних секретарів, а саме секретарі: в справах внутрішніх, фінансових, військових, харчових, земельних, юстиції, освіти, національних, торгу, промисловосте, почти й телеграфу, праці, доріг, генеральний контрольор і генеральний писарь. Примітка. При секретареви в національних справах назначається три товариші секретаря - від Великоросів, Євреїв і Поляків. Товариші секретаря по ділах своєї нації мають право реферату й рішучого голосу в сих справах у Генеральнім Секретаріаті. Товариші секретаря в національних справах затверджуються Комітетом Ради.

5. Свою власть Генеральний Секретаріат здійснює через всі урядові органи на Україні.

6. Всі урядові органи на Україні підлягають власти Генерального Секретаріату. Примітка. Генеральний Секретаріат установляє, які органи, в яких межах і в яких випадках мають зноситися безпосереднє з тимчасовим правительством.

7. Всі урядові посади на Україні, коли вони не виборні, заміщаються Генеральним Секретаріатом або підвладними йому органами.

8. При тимчасовім правительств! має бути статс-секретар для справ України, якого призначає тимчасове правительство по згоді з Центральною Радою.

9. Статс-секретар має пильнувати інтересів України в усій роботі тимчасового правительства й в разі потреби переслати законопроекти через Генеральний Секретаріат на розгляд Ц. Ради.

10. Генеральний Секретаріат передає на санкцію тимчасового правительства ті законопроекти, які розглянула й ухвалила Центральна Рада.

11. Генеральний Секретаріат передає на затвердження тимчасового правительства тимчасові фінансові обрахунки видатків на потреби України, які розглянула й ухвалила Центральна Рада.

12. Тими коштами, які надходять на рахунок Центральної Ради, розпоряджується Генеральний Секретаріат по бюджету, ухваленому Центральною Радою.

13. Генеральний Секретаріат ті справи, які він уважає найважнійшими, передає на розгляд Центральної Ради.

14. Діяльність Генерального Секретаріату, відповідального перед Центральною Радою, контролюється нею шляхом запитань по всіх справах.

15. В перервах поміж сесіями Центральної Ради Генеральний Секретаріат відповідає перед Комітетом Центральної Ради, який виконує всі її функції, окрім зазначеної в 3-ім.

16. Коли Генеральний Секретаріат не згоджується з постановою Комітету в якій-небудь справі, остання переноситься на розгляд Центральної Ради, яка скликається негайно.

17. Коли Центральна Рада висловлює недовір'я Генеральному Секретаріатові, він подається у відставку.

18. Всі акти Центральної Ради й Комітету контрасигнуються Генеральним Секретаріатом.

19. Всі закони тимчасового правительства мають силу на Україні від дня проголошення їх в Краєвім Урядовім Віснику на українській мові. Примітка. В надзвичайних випадках Генеральний Секретаріат проголошує їх іншим способом.

20. Всі закони, адміністративні приписи й постанови, проголошені українською мовою, публікуються також на мовах: російській, єврейській, польській.

13. Конституційний процес ЦР розпочала відразу ж після проголошення Першого універсалу створенням конституційної комісії у складі 100 осіб на чолі з М. Грушевським. Конституцію передбачалося ухвалити Всеукраїнськими Установчими Зборами. Але революційні події, російська та німецька окупації завадили цьому і в останній день свого існування, 29 квітня 1918 р., ЦР затвердила її положення, але в життя не впровадила, бо сама припинила діяльність. Конституція УНР мала підзаголовок - "Статут про державний устрій, права і вольності УНР" і складалася з 83 статей, об'єднаних у 8 розділів: I. Загальні постанови (статті 1-6); II. Права громадян України (статті 7-21); III. Органи власти УНР (статті 22-26); W. Всенародні Збори УНР (статті 27-49); V. Про Раду Народних Міністрів УНР (статті 50-59); VI. Суд УНР (статті 60-68); VII. Національні союзи (статті 69-78); VIII. Про часове припинення громадянських свобод (статті 79-83). УНР проголошувалася "державою суверенною, самостійною і ні від кого незалежною", суверенне право в якій належить народові (всім разом громадянам республіки). Територія її неподільна і без згоди 2/3 парламенту не може змінюватися кордон.

Громадянином вважалася особа, яка набула це право законним шляхом, подвійне громадянство не передбачалося. Актова, громадянська і політична дієздатність наставала з 20 років. Всі громадяни, незалежно від віку, віри, раси, статі проголошувалися рівними у своїх правах. їм гарантувалися всі права і свободи, як то: свобода слова, друку, совісті, обирати і бути обраним (активне і пасивне виборче право), вільне місце проживання, пересування, недоторканність особистого життя, таємниця листування тощо. Встановлювалися порядок виборів та законотворча процедура. Влада розподілялася на гілки: законодавчу, виконавчу та судову. Законодавча належала Всенародним Зборам УНР, виконавча - Раді Народних Міністрів, судова - Генеральному Суду УНР. Національним меншинам надавалося право об'єднуватися у національні союзи, які формували органи самоуправління, видавали корпоративні закони, що не суперечили б Конституції держави, встановлювали бюджет тощо. На випадок війни чи повстання громадянські свободи обмежувалися спеціальним законам не більше як на 3 місяці, який ухвалювали Всенародні Збори або Рада Народних Міністрів. Отже, ЦР бачила УНР класичною парламентською республікою, без президента. На підставі Конституції передбачалася розробка цілої низки законодавчих актів.

14. Вільне козацтво — українські добровільні озброєні формування, що виникли у процесі розвалу царської армії у навесні 1917 року з метою створення і захисту Української держави в умовах наростання революції, коли в містах і селах України загострилась проблема охорони громадського порядку. Формування загонів Вільного козацтва розпочалося у квітні 1917 року в Звенигородському повіті на Київщині. На козацькому з'їзді у Звенигородці було прийнято такі постанови:

 - Вільне козацтво організовано для оборони вольностей українського народу та охорони ладу;

- Вільне козацтво є територіальною військовою організацією, до якої мають право вступати громадяни повіту, не молодші 18 років;

 - Не можна приймати до організації людей, ворожих українській справі, а також тих, хто мав кримінальні злочини;

 - Всіма справами організації завідують ради козацької старшини;

 - Командна старшина є виборною.

Основою організації Вільного козацтва стала сотня, що набиралася з громадян одного села чи міста не молодших за 18 років і не мала чітко означеної кількості. Сотні волості формувалися в курінь, курені — в полки, а полки губернії об'єднувалися в Кіш. Вільнокозацький рух став загальноукраїнським, поширившись на Київщину, Волинь, Херсонщину, Катеринославщину та інші регіони. Козаки брали активну участь у створенні в Києві Першого Українського козачого полку ім. гетьмана України Б. Хмельницького. Полк самочинно був створений 18 травня 1917 року і налічував близько 3 тисяч солдатів. У серпні 1917 року відбулося формування загонів Вільного козацтва в повітах: Бердичівському, Уманському, Київському, Канівському, Черкаському, Остерському, Ніжинському та Борзнянському.

21-28 вересня 1917 року в Києві відбувся з'їзд представників народів і областей Російської держави, який отримав назву «З'їзд народів. На з'їзді було обрано Головну козацьку раду (Генеральну раду) Вільного козацтва у складі 12 осіб.Почесним отаманом Вільного козацтва став генерал Павло Скоропадський. 13 листопада 1917 року Генеральний Секретаріат затвердив обов'язковий для вільнокозацьких організацій Статут «Вільного Козацтва на Україні». Статут суворо регламентував діяльність вільних козаків. Досить жорсткими були умови прийому до Вільного козацтва. Це відбувалося тільки на загальних зборах громади при таємному голосуванні. Дійсним членом Вільного козацтва можна було стати лише за рекомендацією трьох його членів, які несли повну відповідальність за подальші вчинки свого підопічного. Вищим органом громади Вільного козацтва були загальні збори, що збиралися двічі на рік. Ухвали приймалися простою більшістю голосів. Сільські і міські ради Вільного козацтва обиралися на один рік і складалися з 5 членів: голови, його товариша, писаря, його товариша і скарбника. Фінансовими питаннями займались ревізійні комісії. Місцеві громади Вільного козацтва об'єднувались у волосні, волосні — у повітові, повітові — у губернські. Вищим органом кожної з них так само були загальні збори. За соціальним та національним походженням вільні козаки були, головним чином, українськими селянами, службовцями, робітниками.

15. Комітет охорони революції: створений 7 листопада 1918,планувалося створити при комітеті комісії – військову, інформаційну,технічну; представники комітету повинні були діяти в держ.установах,громадських організаціях,залізницях, пристанях  і т.д.;до компетенції відносилося – використання за необхідності резервів держ. органів, не державних організацій  у боротьбі з контрреволюцією., повноваження роботи обшуки, зміщувати з постів та заарештовувати. При Ген. Секретарстві внутрішніх справ була створена особлива комісія з представників відомств  до якої відійшли справи по охороні порядку та спокою в Україні. Була проведена реорганізація міської та сільської міліції -  вона підпорядковувалася комісарам ЦР.  

16. 27 листопада 1917 р. Мала Рада затвердила запропонований Генеральним Секретаріатом Законопроект про здійснення судочинства на Україні іменем УНР. 15 грудня УЦР затвердила поданий Секретарством судових справ Законопроект про утворення до скликання Установчих зборів тимчасового Генерального Суду. Генеральний Суд складався з 3 департаментів: цивільного, карного і адміністративного, і виконував усі функції, належні до того Сенату у справах судових і справах нагляду над судовими установами і особами судового відомства. Члени Генерального Суду мали звання генеральних суддів, і їх повноваження до затвердження Генерального Сeду на підставі Конституції визначались дореволюційним російським законодавством, зокрема “Учреждением судебных установлений”; цим же законодавством керувались суди першої інстанції. Після формування персонального складу Генеральний Суд мав розробити регламент і подати його через Секретарство судових справ, що мало значний вплив на діяльність Генерального Суду, на затвердження УЦР. У подвійному підпорядкуванні перебувала “прокураторія”: діяла при Генеральному Суді і називалась Прокураторія Генерального Суду, а поза тим її регламент затверджувало Секретарство судових справ, яке також надавало одному з прокурорів звання старшого і доручало йому провід прокуратури. На початку січня 1918 р. УЦР ухвалила закон “Про упорядження прокураторського нагляду на Україні". Законом від 30 грудня 1917 р. УЦР визнала неправомочність Київської, Харківської і Новочеркаської судових палат і ухвалила закон “Про заведення апеляційних судів”, за яким їх повноваження і внутрішня організація майже не відрізнялись від попередніх судових палат. Закон “Про умови обсадження і порядок обрання суддів Генерального і апеляційних судів” від 23 грудня 1917 р. обумовив обрання всіх суддів УЦР більшістю в 3/5 голосів. 18 квітня 1918 р. Генеральне писарство подало на розгляд УЦР законопроект про надання Генеральному Суду також функцій Головного Військового Суду щодо справ, вирішуваних на території Україні. Але внаслідок зміни політичної ситуації він так і не був розглянутий.

17. Після жовтневих подій 1917 р. влада в Україні певний час залишалася у Центральної Ради, яка частково реформувала судову систему царської Росії. Але щодо організації та діяльності присяжних і приватних повірених не було внесено ніяких змін. Коли Україну було проголошено Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, Народний Секретаріат 4 січня 1918 р. прийняв постанову "Про введення народного суду", якою скасовувалися всі судові установи, що діяли доти, а також інститути присяжної та приватної адвокатури. У постанові передбачалося, що всі громадяни, старші за 18 років, можуть бути обвинувачами й захисниками в суді та на попередньому слідстві. Аналогічно вирішувалося питання про захист і в революційних трибуналах за Положенням, затвердженим 23 лютого 1918 р.

14 лютого 1919 р. Рада Народних Комісарів України Декретом про суд ліквідувала відновлену Центральною Радою присяжну і приватну адвокатуру (після окупації України в лютому 1918 р. кайзерівською Німеччиною) і затвердила Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали УРСР, яке передбачало порядок організації захисту в народних судах і революційних трибуналах. Так, для захисту були створені колегії правозаступників в народних судах та окремі -- при революційних трибуналах. Члени перших обиралися з числа громадян, що відповідали умовам, установленим для виборців. У повітах члени колегії обиралися відповідними виконкомами, в містах -- міськими Радами, а при ревтрибуналах - губвиконкомами. Тимчасове положення встановлювало обов'язкову участь захисника в усіх справах, підсудних революційним трибуналам. Але питання про його допуск у стадії попереднього слідства було віднесено на розгляд слідчого. Саме з цього часу починається активне втручання державних органів у діяльність адвокатури, керівництво нею в різних формах. Згідно з указаним Тимчасовим положенням до того, як будуть сформовані колегії правозаступників, функції захисників у революційних трибуналах повинні були виконувати громадяни, призначені Народним комісаром юстиції та юридичними відділами губвиконкомів. У народних судах і радах народних суддів функції захисників і представників сторін у цивільних справах мали виконувати особи, призначені юридичними відділами міських Рад депутатів або повітових виконкомів за пропозицією суду. Крім того, згідно з Декретом РНК УРСР від 16 квітня 1919 р. "Про трудову повинність спеціалістів по судовій частині" на вимогу НКЮ, а також осіб і установ, ним уповноважених, як захисники могли бути примусово залучені особи з колишніх судових установ і присяжної адвокатури. Про значне одержавлення адвокатури, обмеження професійної свободи та незалежності адвокатів свідчить той факт, що всі правозаступники перебували на державній службі й одержували заробітну плату.

Після жовтневих подій 1917 року розпочався новий етап державотворення і національного самовизначення народу України, етап здобуття суверенності. В УНР велася активна робота із створення нової системи правоохоронних органів, у тому числі – судів і органів прокурорського нагляду. Так, у грудні 1917 року заснована Прокураторія, а вже наступного місяця Центральна Рада ухвалила Закон “Про уряджання прокурорського нагляду в Україні”. За часів правління гетьмана Скоропадського П. П. (квітень-грудень 1918 року) ухвалюється Закон “Про утворення державного Сенату”. При створенні у грудні 1918 року Директорії УНР набуває чинності Закон “Про урядження прокурорського догляду в Україні” і поновлюється діяльність Генерального Суду під назвою “Найвищий Суд Української Народної Республіки”. За радянських часів Державна прокуратура в Україні була заснована в системі Наркомюсту. Першим законодавчим актом про прокуратуру України був Закон "Про утворення Генерального Суду", у складі якого діяли цивільний, кримінальний та адміністративний департаменти та прокураторія. У прокуратори за штатним розкладом було передбачено посади: старший прокурор, три прокурори, писар І помічник писаря. 4 січня 1918 року Центральна Рада прийняла Закон "Про урядження прокураторського нагляду на Україні", на підставі якого прокуратори створювалися при апеляційних та окружних судах. Прокуратори призначалися Генеральним секретарем судових справ. Наказом Генерального секретаря судових справ №7 від 18 січня 1918 року на посаду старшого прокуратора Генерального суду було призначено Д.В. Маркевича. З квітня до листопада 1918 року в Україні діє Гетьманат, який розпустив Центральну Раду й уряд і скасував усі її закони. Гетьман України П.П. Скоропадський 8 липня 1918 року затвердив ухвалений Радою Міністрів України Закон "Про утворення Державного Сенату", яким регламентувалися питання організації та діяльності прокуратури. У листопаді 1918 р. створено Директорію, яку очолив В. Вінниченко, а пізніше – С. Петлюра. Директорія повернула назву держави – Українська Народна Республіка, скасувала закон гетьманського уряду про утворення Державного Сенату і відновила діяльність Генерального Суду, який отримав назву "Надвищий Суд Української Народної Республіки", до штату якого включалася прокураторія. У січні 1919 року Рада Народних Міністрів УНР затвердила штат Надвищрго Суду, куди входили 7 прокурорів. Директорія УНР, яку очолював С. Петлюра, незабаром перестала існувати. На території України сформувалася Радянська республіка, проголошена в грудні 1917 р. у м. Харкові, та було створено уряд – Народний секретаріат і Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК). Наступний етап розвитку прокуратури в Україні починається з лютого 1919 р., коли Декрет Ради Народних Комісарів України від 19 лютого 1919 р. скасував усі судові установи, у тому числі і прокурорський нагляд, який діяв на території України до встановлення радянської влади.

18. У законодавчій діяльності Центральної Ради простежується два періоди. Перший (дожовтневий) мав політико-декларативний характер і полягав у розробці підвалин української державності. Законодавча діяльність полягала в розробці універсалів, роботі над проектом Української Конституції ("Статутом автономної України") та підготовці проектів законів, необхідних для створення в Україні "автономного устрою". Як відомо, вперше Закон-декларацію під назвою "Універсал до українського народу на Україні й поза Україною сущого" Центральна Рада прийняла 10 червня 1917 р. В ньому зазначалося, що "Тимчасове Російське Правительство одкинуло всі наші домагання (щодо надання автономії Україні), одіпхнуло простягнену руку українського народу", тож "нас приневолено, щоб ми самі творили нашу долю". Універсал проголошував відродження автономного устрою України в складі Росії й декларував верховенство влади Центральної Ради в Україні. Делегація Тимчасового уряду на чолі з міністром оборони О. Керенським, що прибула до Києва у липні, була змушена визнати Центральну Раду й Генеральний Сек-ретаріат своїми крайовими органами в Україні. Внаслідок своєрідного компромісу Другий Універсал Центральної Ради від 3 липня проголошував: "Ми рішуче відкидаємо проби самочинного здійснювання автономії України до всеросійських Установчих зборів". В Україні настала криза влади, яка посилювалася широкомасштабною агітацією більшовиків, розвалом фронту, зростанням злочинності.

Після жовтневих подій у Петрограді розпочався другий етап законодавчої діяльності, змістом якого стало формування власної правової системи. Визнавши антидемократичною й небезпечною для України більшовицьку владу в Петрограді, Центральна Рада Третім Універсалом від 7 листопада проголосила Українську Народну Республіку, однак знову ж таки як автономну частину Російської Федерації. За своїм значенням Третій Універсал — перший у XX ст. український державно-правовий документ конституційної спрямованості, який розпочав процес формування власної правової системи. Важливе значення мають його положення про розширення й закріплення місцевого самоврядування, утвердження демократичних прав і свобод, недоторканності особи й житла, конфіскацію поміщицького, удільного, церковного, монастирського землеволодіння й передачу земель трудовому народу без викупу, права й можливостей вживання місцевих мов у зносинах з усіма установами тощо.

Більшовицький переворот підштовхнув Центральну Раду до створення власної держави, але фатальною її помилкою була підтримка ідеї федерації з більшовицькою Росією. Наступ військ Антонова-Овсієнка остаточно розвіяв ілюзії щодо перетворення Росії на демократичну федеративну республіку. Нагальною була й необхідність провадити самостійні переговори з Німеччиною та її союзниками, що розпочалися в Брест-Литовському. У Четвертому Універсалі Центральної Ради говорилося: "Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу". Центральна Рада, визнаючи джерелом влади народ України, прагнула встановлення "бажаного миру, щоб повести свій край до ладу, творчої праці". Отже, державність України виникла як реакція на розпад центральної влади Російської імперії і була зумовлена не тільки внутрішніми, а й зовнішніми обставинами.

Одним із перших кроків у розбудові української правової системи був Закон від 25 листопада "Про порядок видання законів". Згідно з його положеннями "виключне й неподільне право видавати закони для Української Народної Республіки" до сформування Російської Федерації надавалося Центральній Раді, а "право видавати розпорядження в обсязі урядування на основі законів" — Генеральним секретарям УНР. Водночас не припинялась чинність російського законодавства, що діяло до 27 жовтня і не було скасоване українською владою.

Формування власної законодавчої бази в галузі державного будівництва розпочалося з прийняття 11 листопада 1917 р. Закону "Про вибори до Установчих зборів Української Народної Республіки". Закон встановлював пропорційну систему виборів, докладно регулював організацію їх проведення. Брати участь у виборах мали право громадяни з двадцятирічного віку. Виборчих прав позбавлялися засуджені, дезертири, визнані судом банкрути, а також члени царської родини. Установлювалась відповідальність за порушення організації проведення виборів. Постановою Малої Ради вибори були призначені на 27-29 грудня, але через воєнні дії вони проводилися переважно в січні — лютому 1918 р. лише в Київському, Волинському, Подільському, Херсонському, Полтавському, Катеринославському й Чернігівському округах. За рішенням Малої Ради Установчі збори мали відкритися 12 травня 1918 р. Прийнятими в березні 1918 р. законами встановлювалась державна українська мова, Державний герб УНР — "Володимирів тризуб". Спробою врегулювання міжнаціональних відносин, забезпечення прав національних меншин був Закон "Про національно-персональну автономію" від 9 січня 1918 р. Але деякі його положення, зокрема про "іменні списки" — кадастри представників нацменшин, які повинні були публікуватись для загального відома, викликали чимало непорозумінь і неприйняття з боку неукраїнців. Суперечливим виявився й Закон "Про громадянство Української Народної Республіки" від 2 березня 1918 р., за яким громадянами УНР вважалися ті, "хто родився на території України і зв'язаний з нею постійним перебуванням та на цій підставі бере собі свідоцтво приналежності своєї до громадян Української Народної Республіки". Тобто не визнавалися громадянами УНР люди, які постійно проживали в Україні, але народилися за її межами.

Законодавча діяльність відповідала прагненню Центральної Ради здійснити соціалістичні перетворення в основних сферах життя суспільства. Як відомо, Третій Універсал скасував право приватної власності на землю, встановивши, що земля "єсть власність усього трудового народу". Приписувалося встановити "державну контролю над продукцією на Україні", наголошувалось на необхідності "доброго упорядкування виробництва, рівномірного розділення продуктів споживання й кращої організації праці". У січні 1918 р. було прийнято Закон "Про 8-годинний робочий день", який може вважатися першою спробою створення власного трудового законодавства. Він не тільки визначав тривалість робочого часу — 48 годин на тиждень, а й регламентував особливості найму й праці жінок і неповнолітніх, нічні й понаднормові роботи, працю на шкідливому виробництві, встановлював святкові дні тощо.

19. Домінантою реформацій стало відновлення приватної власності на землю, повернення її в товарний обіг. Міністерством земельних справ на місцях створювалися регіональні управління хліборобства та державного майна, а також губернські, повітові, волосні земельні, земельно-ліквідаційні та особливі комісії. Ці останні вирішували питання про право на врожай 1918 р. із земель колишніх землевласників відповідно до спеціального закону, ухваленого 27 травня 1918 р. Повітові земельні комісії брали на себе тимчасове управління земельними ділянками окремих власників на їхні прохання і з дозволу губернських комісій на термін понад один рік. Маєтності господарів, які були відсутніми, за розпорядженням губернської комісії передавалися повітовій комісії для управління без заяви власника або його повіреного. Суть управлінських функцій зводилася до передачі маєтків в оренду або прямого господарювання з допомогою призначених фахівців. Витрати на ці заходи покривалися за рахунок прибутків, одержаних від господарської діяльності. Чистий прибуток передавався власникові, який міг у будь-який час вимагати повернення своєї ділянки. Поряд із земельними комісіями Рада Міністрів утворила тимчасові повітові та губернські земельно-ліквідаційні комісії, до компетенції яких входив розгляд справ про відновлення порушеного володіння й користування землею, про повернення відібраних після 1 березня 1917 р. підприємств, рибних ловів, знаряддя та всякого рухомого майна, про відшкодування збитків і винагороду за користування майном, про розрахунки за посіви на чужих землях без дозволу власників, володарів чи орендарів. Земельна реформа мала багатоступеневий характер. Низкою законодавчих актів передбачалося реалізувати такі принципи:

1) відповідальність за перетворення брав на себе уряд;

2) створення Державного земельного фонду за рахунок державних, церковних і частини приватних земель із повним відшкодуванням за них;

3) продаж земельних ділянок малоземельним господарям;

4) створення дрібних, але економічно міцних господарств;

5) забезпечення ефективної роботи цукрової промисловості як базової галузі України;

6) вдосконалення сільськогосподарського кредитування.

8 червня 1918 р. було схвалено закон, згідно з яким Державний земельний банк дістав необмежене право придбання земель для їх продажу селянам. Розмір приватного землеволодіння не повинен був перевищувати 25 десятин. 14 червня з'явився закон про право продажу та купівлі землі поза міськими оселями. Якщо ділянки купували земельні товариства, то загальна площа повинна була вкладатися в розрахунок: 25 десятин на кожного члена товариства. Крім того, протягом трьох років придбану землю необхідно було розмежовувати на індивідуальні відруби. Таким чином, колективні форми господарювання виключалися. Усі вказані положення стосувалися як орної землі, так і лісових угідь. Однак площі з лісовими насадженнями надавалися в продаж лише з дозволу міністра земельних справ. З його ж санкції можна було придбати понадлімітні ділянки, коли це письмово обґрунтовувалося суспільними потребами. В цьому разі покупець повинен був протягом року засвідчити виконання обумовлених намірів, відшкодувати всі боргові зобов'язання. Не обмежувалися розміри ділянок, придбаних на публічних торгах, що здійснювалися шляхом примусового стягнення іпотечних та приватних боргів. У кінці літа уряд дозволив продавати маєтки навіть тоді, коли вони перебували в оренді. При цьому орендар мав право зібрати врожай на такій площі.

У жовтні було засновано Вищу земельну комісію, яку очолив сам П.Скоропадський. Посилена увага глави держави до аграрного питання в цей час пояснювалася тим, що після жнив 1918 р. передбачалося розпочати перерозподіл землі для того, щоб у 1919 р. кожний господар працював уже на власній землі. На початку листопада було ухвалено законопроект, який регулював процес викупу Державним земельним банком надлишкових площ у землевласників та їх подальшого розподілу між селянами. Маєтки, що мали велике господарське значення (обслуговували цукроварні, розводили елітну худобу тощо) могли мати до 200 десятин землі, але вони підлягали акціонуванню. Слід зазначити, що при уважному ознайомленні реформа мала дуже суперечливий характер щодо відносин селян і поміщиків-землевласників. В цей час селяни вже звикли до думки, що земля, яку їм надала Центральна Рада безкоштовно, належить їм, і повертати її ніхто не збирався, а тимбільше викупати. Що стосується великих землевласників, то вони не просто прагнули повернути свої землі та маєтки. Абсолютизуючи трактування закону про відшкодування за користування панською землею, поміщики проводили конфіскаційні рейди та погроми по селянським оселям. Непевність становища селян та поміщиків викликала незадоволення з обох боків. Річ утім, що по суті це була ліберальна рефрма, яка передбачала поступки як з селянського, так і панського боку, але ніхто на них йти не хотів. З перших же днів новий уряд розпочав заходи, щоб унормувати становище. Але це було йому не під силу.

20. Один з найважливіших правових актів конст. характеру в Українській Народній Республіці. Прийнятий в один день з IV Універсалом — 9(22).І 1918. Надавав рос, євр. і польс. націям право на нац.-персональну автономію. Білоруси, чехи, молдавани, німці, татари, греки та болгари, що мешкали в Україні, могли користуватися таким правом після подання відповідної заяви до Генерального суду УНР, підписаної не менш як 10 тис. гр-н, не обмежених у політ, правах. Протягом 6 міс. суд мав винести рішення і сповістити про нього Генеральний секретаріат. Нації, не зазначені у цьому переліку, за своїм бажанням могли подавати такі ж заяви, але вже на розгляд парламенту УНР. Центр. Рада проголошувала право на самост. творення свого нац. життя невід'ємним природ, правом нації. Будь-яка з них могла створювати на тер. України власний нац. союз. До нього входили б поіменно всі люди, прізвища яких включалися до «національного кадастру». Останній мав публікуватися для заг. відомості, і кожен гр-нин отримував право вимагати як включити його до кадастру, так і виключити зі списків. Нац. союзові належало виключне право представництва даної нації перед держ. і громад, установами. Кошти союзів мали складатися з відрахувань центру та органів місц. самоврядування від сум, спеціально призначених на ці справи, пропорційно до кількості членів того чи того союзу. Його бюджет міг також поповнюватися за рахунок оподаткування власних членів і встановлення для них відповідних позик. Структура та склад кер. органів нац. союзу визначались установчими зборами нації, делегати до яких обиралися з числа гр-н віком понад 20 років на основі загального, без різниці статі і віри, та рівного виб. права, через безпосередні вибори і таємне голосування з використанням принципу пропорц. представництва. Компетенція нац. союзу мала встановлюватись і затверджуватись Установчими зборами УНР або її парламентом. Усі_рргани нац. союзу вважалися державними. Його вищим представн. органом були нац. установчі збори, а виконавчим — нац. рада. Вони мали право видавати закони у межах своєї компетенції. Влада нац. союзу поширювалася на всіх його членів, незалежно від місця їх мешкання у межах УНР. Спори між органами нац. союзу, з одного боку, та органами ін. нац. союзів або держ. урядування і місц. самоврядування, з іншого, повинні були розв'язуватись адм. судами. 29.IV 1918 закон про національно-персональну автономію було включено окремим розділом до Конституції УНР.

21. Конституційні акти, ухвалені Українською Центральною Радою. Згідно з цими законами громадянином Української Народної Республіки вважалась особа, яка народилася, постійно проживала на тер. України та отримала свідоцтво про належність до громадян УНР. Подвійне громадянствовиключалося. Громадянам УНР надавалася вся повнота громадян. і політ. прав. Водночас вони зобов’язані були коритися законам д–ви, боронити її від ворогів і підтримувати в ній добрий лад, свободу, рівність і справедливість. Закони регламентували порядок вступу до громадянства і виходу з нього, визначення громадянства жінок і дітей, одержання свідоцтва про громадянство, складання обов’язкової присяги («приречення») громадянина УНР. Закони про громадянство УНР сприяли заг. вирішенню правових проблем, пов’язаних із громадянством. Проте низку їх положень було сформульовано таким чином, що залишалася можливість використання їх з недемократ. цілями. Так, усі питання громадянства було віднесено до компетенції МВС, а не найвищого органу держ. влади; до осіб, які прагнули набути укр. громадянства, ставилася неконкретизована вимога, щоби вони «не помічені були ніколи в діяльності проти Української держави», а своїм родом занять були тісно пов’язаними з тер. України. Пропонувалася норма, згідно з якою дружина автоматично набувала громадянства свого чоловіка, якщо протягом певного строку вона не заявляла ін. громадянства (або не висловлювала бажання вважатися особою без громадянства). Ставилася вимога про загальнообов’язкову реєстрацію громадянства через процедуру доведення свого права на громадянство з допомогою свідків. За отримання свідоцтва прогромадянство необхідно було сплачувати гербовий збір.

Наприкінці квіт. 1918 на розгляд законодавчої комісії УЦР було подано проект (складений за участю Б.Кістяківського та О.Ейхельмана) нового закону про громадянство, оскільки досить багато положень чинних законів виявилися некоректно сформульованими, а деякі з їхніх вимог були практично нездійсненними. Цей проект, однак, не був ухвалений УЦР через гетьманський переворот 1918. 2 лип. 1918 гетьман ухвалив Закон про громадянство Української Держави, основні його положення були запозичені з проекту нового закону про громадянство УНР.

22. Закон про державну символіку мав цікаву передісторію. У листопаді 1917 р. з ініціативи Генерального секретарства освіти під головуванням Грушевського відбулась нарада з питання про державний герб України, де йшлось про конкурс символів, з яких виділили 3 основних: 1) гарно стилізований геральдичний знак незрозумілого змісту на зразок тризубця ще з часів Київської Русі, 2) пізніший київський герб з печаток київського магістрату 17-18 ст. – лук чи арбалет,  самостріл, 3) козак з мушкетом і шаблею як герб козацького війська. Грушевський, бажаючи в атрибутах герба закласти виразно підкреслений культурний, творчий і об’єднавчий характер  УНР, вважав, що гербом України міг би бути як символ творчої мирної праці золотий плуг на синім тлі, а довкола плуга пропонував розмістити знак старої Київської держави Володимира Великого, герби Галицько-Волинського князівства і Гетьманщини (козак з мушкетом), під плугом – герби Києва і Львова, а над плугом – голуба з оливковою гілкою. Врешті, 12 березня 1918 р. Мала Рада затвердила Володимирів тризуб державним гербом УНР.

23. Закінчилося 12-місячне існування Української Центральної Ради, яка намагалася втриматися на кількох політичних стільцях. її діяльність стала свідченням строкатого, ускладненого характеру політизації свідомості української нації, знаменувала появу нового, хоча й аморфного, державницького організму — Української Народної Республіки. Падіння Української Центральної Ради спричинили:

— розкол в українському суспільному русі, взаємні обвинувачення політичних партій, різних груп еліти, населення регіонів;

— політична недосвідченість і наївний романтизм лідерів, їх схильність до народницької, а не державотворчої позиції;

— утопізм соціально-економічного законодавства, особливо в аграрній сфері;

— відсутність ефективних і авторитетних органів управління на місцях, нерозвинутість системи самоуправління, повноважень центру та регіонів;

— однобока орієнтація на російську соціал-демократію, що переростала в більшовизм радикального типу, і на федеративний союз з Росією;

— невідповідність між курсом на побудову парламентської республіки та політичними, соціально-економічними реаліями 1917—1918 pp.;

— запізніле усвідомлення лідерами УЦР необхідності сильної виконавчої влади;

— анархічні тенденції українського менталітету, непідготовленість мас до самостійного національно-державного життя; вірус деморалізації та апатії, що охопив значну частину суспільства, політична культура якого була розвинута надто слабко, залишаючись глибоко патріархальною;

— небажання і невміння створити регулярні збройні сили, інші силові відомства у державі:

— ідейна, матеріальна, психологічна неготовність національно-демократичних сил до побудови основ державності; орієнтація на стратегію руйнування старого ладу, розуміння демократії як нічим не обмеженого народовладдя, що плодило охлократичні тенденції в суспільстві;

— незацікавленість сусідніх з УНР держав в існуванні незалежного, сильного українського державного організму.

24. У «Грамоті до всього Українського Народу», проголошеній того ж 29 квітня 1918 p., гетьман заявляв, що він «відкликнувся на поклик трудящих мас Українського народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Відповідно до цього документа, Центральну Раду й усі земельні комітети розпускали, міністрів та їх товаришів звільняли з посад, а рядовим державним службовцям належало продовжувати роботу. Було відновлено право приватної власності. Гетьман повідом, що незабаром видасть закон про вибори до Українського Сейму. Саме до його скликання мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України», видані першого дня гетьманського перевороту. У них було визначено головні напрями діяльності Гетьманату в політичній сфері, організації державного управління, дано гарантії громадських прав населення, оголошено про встановлення Української Держави замість Української Народної Республіки. Нова держава Ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах, її устрій, більшість пізніше прийнятих законів багато в чому нагадували дореволюційну систему. Тому з'їзд заводчиків, фабрикантів, фінансистів, великих землевласників, який відбувся 15—18 травня 1918 p., схвалив гетьманський переворот. Близько 1 тис. його делегатів заявили про готовність усіма силами сприяти утворенню нового державного, громадського іі економічного ладу Української Держави. Для консолідації сил заможних верств суспільства вони утворили Союз промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства (Протофіс). Цей з'їзд показав, що держану П.Скоропадського підтримують не тільки хлібороби-землевласники, середня інтелігенція, кадети, а й великі промисловці.

Документи від 29 квітня 1918 р. були скріплені «отаманом Ради Міністрів» М.Сахном-Устимовичем. Йому, однак, не вдалося сформувати уряд — через відмову представників Української партії соціалістів-федералістів увійти до нього. ЗО квітня 1918 р. гетьман призначив на посаду голови Ради міністрів відомого наукового та громадсько-політичного діяча М.Василенка. Його спроба залучити до участі в уряді соціалістів-федералістів також закінчилася невдачею. У кабінеті, який сформував М.Василенко, було 12 міністрів-українців — авторитетних громадських діячів, кваліфікованих фахівців і чотири міністри не українці. Уряд М.Василенка діяв недовго — до 8 травня 1918 р. Через два дні земський діяч із Полтавщини Ф.Лизогуб створив новий гетьманський уряд. До нього входили лише два відомі українські громадсько-політичні діячі — Д.Дорошенко та М.Василенко, а решта міністрів належала до російських політичних партій, переважно до кадетів і монархістів. На жаль, лідери українських соціалістичних партій дотримувалися гасла: «Не потрібна несоціалістична Україна». Вони не змогли стати вище партійних інтересів і об'єднатися в ім'я побудови Української держави. За кілька місяців в Україні було створено новий адміністративний апарат. Замість представників Центральної Ради на місцях гетьманський уряд призначив губернських та повітових старост, переважно з великих землевласників, земських діячів та суддів. Із осіб, які займали керівні посади за старого режиму, в усій Україні залишилося лише кілька. Державні службовці були, за невеликим винятком, українцями, однак не належали до т. зв. свідомих українців, якими тоді вважали членів соціалістичних партій.

25. Закони про тимчасовий державний устрій України — закони, які виконували роль тимчасової Конституції Української держави з 29.IV. по 14.ХІІ.1918. Формально ухвалені власноручно гетьманом П. Скоропадським і головою уряду, якого насправді ще не було, а фактично написані під диктовку окупаційної влади. Визначали компетенцію гетьмана, Ради міністрів, Генерального суду, церкви, права і обов'язки громадян та законодавчу процедуру. Гетьман ставав верховним правителем Української держави (без його санкції жоден закон не набирав сили), призначав отамана Ради міністрів, формував і скасовував Кабінет міністрів у повному складі, призначав і звільняв інших вищих посадових осіб, керував закордонними Справами, ставав верховним воєводою армії і флоту, оголошував ту чи іншу територію на воєнному, облоговому або виключному стані, відав помилуванням засуджених, податковою політикою тощо. Рада міністрів і члени уряду наділялися правом і обов'язком координувати діяльність окремих відомств і відповідали перед гетьманом за загальний стан державного управління, за власні вказівки, а за порушення підлягали цивільній і карній відповідальності. Генеральний суд проголошувався вищим охоронним і захисним органом і водночас вищим судом України у справах судових та адміністративних. На нього покладалися також обов'язки опублікування законів. Голова Генерального суду, як і всі інші генеральні судді, призначався гетьманом. У спеціальному розділі «Права і обов'язки українських козаків і громадян» насамперед наголошувалося не на правах, а на обов'язках населення захищати режим, сплачувати податки і мито та відбувати інші повинності. Далі у документі проголошувалося: 1) право на недоторканість особи («ніхто не може підлягати переслідуванню за злочинні вчинки тільки як в черзі, законом визначеній; ніхто не може бути затриманий під стражею, крім як у випадках, законом визначених; ніхто не може бути судимий і покарання, крім як за злочинні вчинки, передбачені існуючими в час їх здійснення законами»); 2) право на недоторканість житла («оселя кожного недоторкана. Робити обшукання й виїмку у будинку без згоди його господаря можливо не інакше, як у випадках і порядку, законом визначених»); 3) право на вільне обрання місця мешкання і працю («придбати і відчужувати майно і без заборони виїзжати за кордон Української держави»); 4) право на зібрання («українські козаки і громадяни мають право робити зібрання в межах, не шкідливих законам, мирно і без зброї»); 5) свободу слова і друку («кожний може в межах, установлених законом, висловлювати і писати свої думки, а рівно розповсюджувати їх шляхом друку або іншими засобами»); 6) право на об'єднання у громадські організації («українські козаки і громадяни мають право гуртувати громадян у спілки в межах, не противних законам»); 7) свободу віросповідання («всі мешканці на території України користуються кожний повсемісно свобідним відправленням їх віри і богослужінням по обряду оної»). Однак «первенствуючою в Українській державі» визнавалася православна християнська віра. Ці закони були обов'язковими для всіх українських громадян і чужоземців, які перебували на території України. Усі вони мали бути опубліковані і до обнародування не набували чинності. Незнання закону не позбавляло винного від відповідальності за порушення його. Проекти законів розроблялися у міністерствах, обговорювались і схвалювалися на засіданнях Ради міністрів, а потім передавалися гетьману на затвердження. Право офіційного тлумачення законів надавалося членам уряду, але таке тлумачення підлягало попередньому схваленню Кабінетом міністрів. У грудні 1918 р. 3. п. т. д. у. У. були скасовані Директорією.

26. Так, форма правління, яку було запроваджено за П. Скоропадського, в підручниках з історії держави і права України називають як перехідну до президентської республіки. Ідея короткочасної сильної влади знайшла відображення в “Законах про тимчасовий державний устрій України” від 29 квітня 1918 року. Замість старої назви — Українська Народна Республіка — була встановлена нова назва: Українська держава. Вищим органом влади був гетьман. Йому належала законодавча та виконавча влади. Гетьман представляв інтереси Української держави на міжнародній арені; був верховним головнокомандувачем армії і флоту; здійснював помилування. Такий режим функціонування найвищої влади передбачався до скликання Сейму, про який ішлося в “Грамоті до всього українського народу”. Для забезпечення функціонування влади в непередбачених випадках відповідно до “Тимчасового закону про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами ясновельможного пана гетьмана всієї України” від 1 серпня 1918 року влада переходила до Колегії верховних правителів держави, яка складалася з трьох осіб — одного заздалегідь визначав сам гетьман, другого — обирав Державний Сенат, третього — Рада Міністрів. Рішення Колегії приймалися більшістю голосів. Гетьманський уряд в особі Ради Міністрів здійснював координацію та організацію діяльності центральних органів управління. Очолював уряд Отаман-Міністр (пізніше перейменовано в Голову Ради Міністрів). При Раді Міністрів було створено Генеральну канцелярію на чолі з Генеральним секретарем (пізніше — державним секретарем). Рада Міністрів складалася спочатку з 9-ти міністерств: внутрішніх справ, фінансів,закордонних справ, військових справ, судових справ, торгівлі і промисловості, земельних справ, харчових справ, народної освіти. Пізніше з’явилися міністерство народного здоров’я і міністерство сповідань (релігійних питань). Законом від 25 червня 1918 року Міністерство народної освіти було перейменовано в Міністерство народної освіти та мистецтва, а в ньому утворено Головне управління мистецтв і національної культури. Міністерства поділялися на департаменти й управління. При уряді існувала посада генерального контролера. 25 травня 1918 року приймається “Положення про Малу Раду Міністрів”. Вона формувалася із заступників міністрів. Її компетенцією було розглядати організаційні питання, законодавчі та виконавчі пропозиції окремих міністерств, які не потребують взаємної згоди.

27. В місцевому управлінні було поновлено чинний ще до революції адміністративно-територіальний поділ на губернії, повіти, волості. Всю систему місцевої адміністрації очолювало Міністерство внутрішніх справ. Місцеві адміністрації очолили старости, які замінили комісарів. Уся повнота влади на місцях належала старостам. За широтою своєї компетенції старости відповідали російським губернаторам. На ці посади призначалися колишні царські генерали, чиновники… Законом про вибори до земств від 5 вересня 1918 року відновлювалася діяльність земських установ. Слід зазначити, що органи місцевого самоуправління не завжди підтримували заходи гетьмана, вбачаючи в ньому противника українізації. Законом від 1 серпня 1918 року було створено Управління столичного Отамана, а також аналогічне в Одесі. 19 червня 1918 року приймається закон, за яким губернські старости отримують право розпуску таких органів самоврядування, як земські збори і управи, міські думи.

28. Судова система в Українській державі була достатньо сформована. Найвищою судовою інстанцією за “Законами про тимчасовий державний устрій України” від 29 квітня 1918 року залишався Генеральний суд. Судді призначалися гетьманом. В наступних нормативних актах (від 25 травня 1918 року, від 2 червня 1918 року) уточнювалися функції Генерального суду, окреслювалися перспективи судової реформи. 8 липня 1918 року було затверджено Закон про заснування Державного Сенату, який перебирав на себе функції найвищої в судових і адміністративних справах державної інстанції. Визначалася структура Державного Сенату, вимоги до сенаторів і порядок їх призначення. Очолював Державний Сенат Президент. До структури Державного Сенату входили: Генеральний адміністраційний суд, Генеральний карний суд і Генеральний цивільний суд. Фактично повноваження Сенату регулювалися колишнім царським законодавством. Така сама орієнтація простежується і в Законі “Про Судові палати і Апеляційні суди” від 8 липня 1918 року. Підпорядкованість мирових судів визначалася постановами Ради Міністрів від 14 та 21 липня 1918 року. В Українській державі діяли також військові суди на підставі Закону “Про організацію військово-судових установ та їх компетенцію” від 21 червня 1918 року. Вони поділялися на вищі і штабні суди.

Система прокуратури в Українській державі була менш сформованою. Відповідно до Закону “Про Державний Сенат” функції Генерального прокурора виконував Міністр юстиції. При кожному з трьох генеральних судів і при Загальному Зібранні Державного Сенату запроваджувалися посади прокурора і товариша прокурора. Характеризуючи розвиток правової системи Української держави, слід зазначити, що, встановлюючи правові основи законодавчого процесу, гетьманська адміністрація іноді вдавалася до прямої рецепції норм права колишніх режимів, які не суперечили інтересам Української держави. 2 червня 1918 року було прийнято важливий Закон “Про порядок складання законопроектів, внесення їх до Ради Міністрів, обговорення, затвердження їх та про форму і порядок оголошення законів”. За цим законом розподілялись функції в процесі законотворчості. Керівництво цим процесом покладалося на Державну канцелярію і на Державного секретаря, який особисто подавав законопроекти до Ради Міністрів.

29. Державна варта як Департамент Міністерства внутрішніх справ Української Держави (Гетьманату) була створена за постановою уряду Ф. Лизогуба від 18 травня 1918 р. у складі МВС, почала діяти відповідно до функціонального призначення колишнього російського Департаменту поліції. На час, коли розбудова охоронного апарату Української Держави лише розпочиналася, гетьманський уряд не вбачав нічого кращого, як зосередити керівні повноваження з охорони державної безпеки і правопорядку в єдиному центральному органі, аналог якого існував у Російській імперії. Тому завдання, функції і організаційна структура ДДВ повністю визначалися за статтями російського «Учреждения министерств» під заголовком «Департамент поліції». З виникненням нових охоронних структур Української Держави (кордонні війська, митна служба, гетьманська служба безпеки, військова розвідка) коло повноважень ДДВ було дещо обмежене, а функції конкретизовані. Статут «Про організацію Департаменту Державної Варти», ухвалений Радою Міністрів і затверджений гетьманом 13 серпня 1918 р., визначав, що до його відання належать такі справи: «1) попередження і запобіження злочинств і охорони громадської безпечності і порядку; 2) устрою установ Варти і догляду за їх діяльністю і за правильним провадженням справ в цих установах; 3) призначення, переміщення, увільнення і нагороди служачих Варти і призначення їм пенсій і інших законом встановлених грошових видатків; 4) охорони і спостереження за прикордонною смугою; 5) постачання чужоземцям свідоцтв на проживання у межах Української Держави і висилки чужоземців; 6) перевірення свідчень осіб, які іменують себе за кордоном українськими громадянами, про передачу на Україну українських громадян, які затримані за кордоном і обвинувачуються у ріжних злочинствах; 7) догляду за питними та трактирними закладами; 8) прийняття мір безпечності від огню і догляду за виготуванням, хороненням, торгівлею і перевозкою пороху і інших вибухових речей; 9) догляду за виконанням законів і правил відносно паспортів і про втікачів і 10) іншими, докладно зазначеними в відповідних частинах Збірника Зведених Законів і в особливих законах». Отже, абсолютна більшість справ, належних віданню російського Департаменту поліції, залишилася у підпорядкуванні українського ДДВ. До його повноважень офіційно не увійшли лише справи про державні злочини, прикордонне сполучення, встановлення опіки в особливих випадках, затвердження статутів різних товариств та клубів і дозволу публічних лекцій, читань, виставок і з’їздів, а також про права на місце мешкання євреїв. Декотрі з цих справ, з огляду їх небезпечності для гетьманської влади, перейшли до відання особливого відділу гетьманського Штабу, що виконував функції політичної контррозвідки. Але ними фактично займалися й відповідні відділи ДДВ: освідомчий і легітимаційний. Паралельно зі створенням департаменту як центрального органу управління Державною вартою формувалися місцеві установи. У доповіді директора ДДВ П. Аккермана міністру внутрішніх справ від 11 липня 1918 р. зазначалося: «Головне і основне завдання цього часу – в найкоротший термін відновити адміністративний апарат на місцях і тим самим забезпечити на території України державний порядок і громадську безпеку». Державна варта МВС за функціональним призначенням складалася з органів шести різновидів: загальних, залізничних, карно-розшукових, освідомчих, кордонних, розвідувальних, які загалом нараховували приблизно 60 тис. службовців.

30. Героїчним поривом українського озброєного трудового народу зметено з лиця землі української руйнуюче поміщицько-монархічне панування - гетьманщину.

Україну вичищено від карних експедицій, старост, жандармів та инших злочинних інституцій пануючих класів. Відновлено національно-персональну автономію, що забезпечує право кожної нації на вільне життя.

Цензові думи та земство, наставлені гетьманським урядом, скасовано і відновлено демократичні, вибрані всенародним голосуванням органи місцевого самоврядування.

До повного вирішення земельної реформи Директорія Української Народньої Республіки оголосила: всі дрібні селянські господарства і всі трудові господарства залишаються в користуванню попередніх їх власників непорушними, а решта земель переходить у користування безземельних і малоземельних селян, а в першу чергу тих, хто пішов у військо Республіки для боротьби з б[увшим] гетьманом. Верховне порядкування цією землею належить Директорії Української Народньої Республіки. Ця постанова стосується також до монастирських, церковних і казенних земель. Для переведення реформи организовано Народні Земельні Управи.

По "наказу N 1 Директорії селянам" робляться описи контрибуцій, взятих поміщиками з селян для повернення їх покривдженим. Так само ведуться слідства по всій Україні з приводу тих зловживань і злочинств, які було учинено над селянством поміщиками та гетьманським урядом.

31. 18 грудня 1918 p. Директорія Української Народної Республіки урочисто вступила до Києва. 26 грудня був створений перший уряд Директорії на чолі з В. Чеховським. Того ж самого дня Директорія проголосила свою заяву, а услід за нею прийняла цілу низку законів. В заяві Директорія пояснювали громадянам, що відтепер вся влада в У HP має належати лише трудящим класам: робітництву та селянству. Класи нетрудові позбавлялись права порядкувати державою. Директорія запевняла, що передасть свої права і повноваження лише трудовому народові самостійної УНР. Віддаючи належне програмним цілям Директорії, накресленим в заяві, слід зазначити, що остання з'явилась дуже пізно: тільки через півтора місяця після сформування Директорії та початку повстання й через два тижні по взяттю Києва. Весь час населення майже нічого не знало про основні завдання соціальної й політичної програми Директорії. Більш того, ця заява залишалась на папері, оскільки влада керувалася іншою, неписаною і неоголоше-ною програмою. Становище нової влади було дуже тяжким. Армія повстанців, що забезпечила переможний рух на Київ, розтанула з такою ж швидкістю, з якою створилась. Масу її складали селяни, які, поваливши гетьманський режим, поспішили додому, щоб ділити панську землю. Україна була оточена ворогами з усіх боків. Шість різних армій діяли на її території. На заході стояли польські війська. Після повалення гетьманської держави посилився рух радянських військ в Україну. На південно-східному кордоні виступили російські сили антибільшовицького спрямування, які очолив генерал Денікін. Південна смуга, з Одесою, Миколаєвом, Херсоном, була зайнята французами. Німецька та австро-угорська армії тримали "нейтралітет", бо їх солдати кидали зброю і амуніцію й шукали нагоди для виїзду додому. Крім того, в Україні почали діяти сотні загонів під проводом різних отаманів. Велике лихо Директорії полягало в тому, що вона не мала відповідних органів, які б проводили в життя її програму. Становище уряду було важким ще й тому, що усередині його не було єдності, не було спільної політичної лінії. Єдиним, що спочатку об'єднувало прихильників Директорії, була боротьба проти гетьмана та його уряду. З падінням гетьманату розбіжності посилились. У керівництва Директорії не було сталої думки — ні політичної, ні соціальної. Тертя між течіями Українського національного союзу, з членів якого було обрано Директорію, не припинялось. Більшість його — В.Винниченко, В.Чеховський, М.Шаповал — стояла за союз (з певними застереженнями) з більшовиками проти Антанти. Інша частина, яку підтримував С.Петлюра, була за спільну дію уряду з Антантою проти більшовиків.

Політична структура України була такою: представники соціалістичних партій на початку грудня 1918 p. ухвалили, що найвища влада належить Директорії, а законодавча — трудовому конгресові, обраному "трудовим населенням". Виконавча влада належала Раді Народних Міністрів, а влада на місцях — трудовим радам селян, робітників та "трудової інтелігенції". В уряді точилася дискусія щодо поняття "народ". Прем'єр В. Чеховський наполягав, що право на участь в конгресі мають тільки представники "трудящих мас". Але кого визнавати за "трудящих"? Виборчих прав були позбавлені "не тільки "капіталісти" та "поміщики", а й частина інтелігенції: професори, .адвокати, лікарі, педагоги середніх шкіл тощо. Виборчих прав дістали представники інтелігенції, які мали "безпосередні стосунки з народом: лікарські помічники, фельдшери, вчителі народних шкіл, службовці канцелярій та ін. Так розуміли автори інструкції "трудовий принцип". 5 січня 1919р. з'явився закон, яким було призначено перше засідання Трудового конгресу на 22 січня 1919 р. В законі говорилось, що на Трудовий конгрес треба обрати 593 делегати: 377. — від селян, 118 — від робітників, 33 — від трудової інтелігенції і 65 — від західноукраїнських земель. Перебуваючи у скрутному становищі. Директорія, її уряд і український народ нетерпляче очікували відкриття Трудового конгресу сподіваючись, що його представники знайдуть вихід з важкого становища держави і вживуть заходів до виведення України з міжнародної ізоляції і подолання внутрішніх труднощів.

23 січня, в перший день своєї роботи, сесія Трудового конфесу одноголосно прийняла Акт соборності. Конгрес ухвалив закон "Про форму влади в Україні", яким вся влада передавалася Директорії; були створені різні комісії: оборони держави, земельної реформи, бюджету, закордонних справ, харчова, культурно-освітня тощо. Директорія одержала право приймати закони, які мали бути затверджені або відкинуті наступною сесією конгресу. Директорія призначала або усувала з посад членів кабінету. Конгрес висловився за демократичний устрій в Україні. Рада Міністрів і комісії одержали завдання підготувати вибори майбутнього Сейму України. Конгрес схвалив також протест проти порушення цілісності української території більшовицькою Росією, Денікіним і Польщею. Ситуація, в якій опинився Трудовий конгрес, була непростою. Більшовики підходили до Києва. Головну увагу конгрес присвятив орієнтації — чи на більшовиків, чи на Антанту.

Директорія не була спроможна об'єднати українські сили. На бік більшовиків перейшла одна з найбільших повстанських груп під командуванням отамана М.Григор'єва, яка перед тим тривалий час боролася з ними на півдні України. Перейшов на бік більшовиків також анархіст Н.Махно зі своїм великим загоном. Ще більше значення мав перехід на бік більшовиків Дніпровської дивізії, що стояла поблизу Києва, під командою отамана Зеленого. Україна вкрилася повстанськими загонами, які не визнавали влади Директорії. Простір їх дій був обмежений: кожний діяв у своєму регіоні. Вони часто змінювали орієнтацію: то ставали на бік Директорії, то переходили до більшовиків, чим посилювали анархію. А у Директорії не було сил боротися з радянськими військами, з плинними настроями повстанських отаманів, з антиукраїнською агітацією. Багато заперечень викликало призначення С.Петлюри — цивільної людини на пост Головного отамана.

32. Відновлення УНР. Незабаром після вступу до Києва повстанських військ, до столиці 19 грудня 1918р. урочисто в'їхала Директорія. 26 грудня в Декларації - програмному документі нової влади - було проголошено відновлення Української Народної Республіки з республіканською формою державного устрою і призначено перший уряд на чолі з В. Чехівським - Раду Народних Міністрів.

В основу будівництва держави було покладено так званий «трудовий принцип», відповідно до якого влада повинна була належати трудовим радам:

- вища державна влада передавалася Директорії УНР;

законодавча - Трудовому конгресу (обраному без участі нетрудових класів - поміщиків і капіталістів);

виконавча - уряду (Раді Народних Міністрів), а на місцях - трудовим радам селян, робітничому класу, трудовій інтелігенції; зазначалося, що уряд представлятиме інтереси робітників, селян і трудової інтелігенції'.

Приходу Директорії до влади сприяли: народна підтримка, швидке формування численної армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обраний момент для антигетьманського повстання.

Директорія була утворена як тимчасовий уряд, отже головним її завданням було підготувати вибори до представницького, установчого за метою, органу влади. Їм став Трудовий конгрес, вибори до якого проводились за куріальною системою (соціально-класове представництво). Трудовий конгрес працював 22-29 січня 1919 р. у Київському оперному театрі, в складі близько 400 делегатів, .і ухвалив важливі юридичні акти. Зокрема, був проголошений Акт злуки УНР та ЗУНР. “Універсал Трудового конгресу України” 28 січня 1919 р. став тимчасовим конституційним актом України. Деякі делегати не змогли приїхати в столицю, а в багатьох місцевостях вибори взагалі не відбулися. Основна частина делегатів представляла контрольовану українськими есерами Селянську спілку. Однак ця партія була роз'єднана на три частини і керувати діями своїх делегатів не могла. Та й не було вже у цьому жодної потреби. Директорія, якій конгрес висловив політичну довіру, готувалася до евакуації з Києва. Декларації й постанови делегатів відразу перетворювалися на клаптики паперу. Конгрес припинив роботу. Система виборів Трудового конгресу (23—28 січня 1918 р.): Виборчі права надавались «трудовим верствам» населення. У результаті права голосу були позбавлені промисловці, поміщики, комерсанти, частина інтелігенції, духовенство та інші «нетрудові» прошарки суспільства. Обрано: 400 делегатів (із яких 36 належали Західноукраїнській області). Рішення конгресу. «Універсал трудового конгресу України»:

    • Вища влада передавалася Директорії

    • Виконавчі функції мала здійснювати Рада народних міністрів, підзвітна Трудовому конгресу, а в перервах між його засіданнями — Директорії

    • Влада на місцях мала перейти під контроль губернських і повітових трудових рад, що обиралися пропорційно від селянства і робітництва

    • Підготовка роботи наступної сесії Трудового конгресу покладалася на комісії з оборони республіки, земельну, освітню, бюджетну, закордонних справ, харчових справ

    • Уряд і комісії мали виробити інструкцію про вибори до трудових рад і закон про вибори Всенародного парламенту Незалежної соборної Української Республіки

    • Конгрес доручив Директорії та Раді народних міністрів працювати в напрямі вирішення таких завдань: а) здійснення земельної реформи шляхом передачі землі трудящим селянам без викупу; б) ліквідація безробіття серед пролетарських верств населення шляхом відновлення роботи промислових підприємств; в) оборона незалежності республіки

33.

34. За дорученням Директорії уряд скасував гетьманське законодавство і відновив дію законів УНР (у тому числі закону УНР про національно-персональну автономію), ухвалив нові законодавчі акти - про передачу поміщицької землі селянам без викупу, закон про автокефалію Української православної церкви (1 січня 1919 p.), закон про скликання Трудового конгресу України (5 січня 1919 р.) та ін. Директорія прийняла постанову про негайне звільнення всіх призначених за гетьманату чиновників. Запроваджувався державний контроль над виробництвом і розподілом продукції. Відновлювалися 8-годиний робочий день, права на колективні договори, страйки, права профспілок. Нова влада заявила про запровадження демократичних свобод. Після проголошення 22 січня 1919 р. на Софійському майдані у Києві Акта Злуки Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) і УНР до складу Директорії УНР увійшов Є. Петрушевич. 23 січня 1919 р. в Києві було скликано Трудовий конгрес народу (400 делегатів), який висловив довіру Директорії. Сесія Трудового конгресу, який виконував роль передпарламенту об'єднаної України, враховуючи загострення воєнно-політичної ситуації в державі, тимчасово передала всю законодавчу, виконавчу і судову владу Директорії УНР. Голові Директорії доручили здійснювати функції глави держави. Серед керівництва Директорії не було єдності Більшість на чолі з В. Винниченком була за союз з більшовиками проти Антанти. Прихильники С. Петлюри виступали за спільні дії з Антантою проти більшовиків, пропонуючи встановити військову диктатуру.

Ускладнилися відносини і між партіями, які склали Український національний союз, стосовно того, якою буде влада - чи парламентською демократією, до чого прагнули помірковані соціалісти, чи різновидом системи Рад, що було до вподоби лівим соціалістам на чолі з B. Винниченком. Відкритим залишалося питання: чому віддати пріоритет - соціалістичній революції чи національному визволенню. Часто змінювалися уряди Директорії, які очолювали В. Чехівський, C. Остапенко, Борис Мартос, I. Мазепа, В. Прокопович. У Директорії, яка втрачала задекларований колективний характер влади, неухильно зростав вплив С. Петлюри. Замість обіцяних соціальних реформ установлювались жорстокі диктаторські порядки. Жодного із соціально-економічних законів, про необхідність яких заявляла Директорія, не було втілено в життя. Реальна Влада на містах зосереджувалась у військових структурах, a саме - у виборних отаманів на пів партизанських загонів, з яких складалися збройні сили УНР. Різного роду отамани, що діяли під гаслами Директорії, розганяли робітничі та селянські з'їзди, профспілкові організації, чинили жорстокі розправи та пограбування населення, організовували численні єврейські погроми. Почалося «збільшовичення» окремих військових груп: на бік більшовиків перейшла одна з найбільших повстанських груп отамана М Григор'єва, а також Н. Махно з великим загоном, який діяв на території під Гуляйполя, Кременчука до Катеринослава. Ще складнішими були проблеми у внутрішньополітичній сфері. Хоча Директорія змогла розширити міжнародні зв'язки УНР (Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія), міжнародне становище було дуже скрутним. На західних кордонах продовжувала наступ польська армія, підтримувана Антантою. На півночі почався наступ українських більшовицьких дивізій за активної підтримки збройних сил Радянської Росії. На південному сході розпочала наступ I російська білогвардійська армія генерала А. Денікіна. На півдні - в Одесі, Миколаєві й Херсоні висадилися війська французьких інтервентів.

35. Причинами поразки Директорії стали:

- неспроможність Директорії створити життєздатний і стабільний політичний режим, державний апарат, армію, органи охорони громадського порядку, дієздатну систему органів законодавчої і виконавчої влади як в центрі, так і на містах;

- відсутність єдності національно-демократичних сил;

- боротьба за владу між різними політичними партіями не могла не послабити авторитет між різними політичними партіями серед населення, особливо серед селян;

- у лавах керівників Директорії не було єдності в погляді на тактику і стратегію національно-державного будівництва;

- нерішучість у проведенні ефективної внутрішньої політики, перш за все аграрної реформи, яка мала би створити широку соціальну основу нового режиму;

-війна радянської Росії проти УНР, що почалася наприкінці 1918 р.; війна денікінських військ проти УНР, що почалася 24 вересня 1919 p.;

- розгул отаманщини: придушення робітничих страйків, розгін профспілок, робітничих організацій політичного характеру, єврейські погроми;

- союз із поляками і захист силами військ Директорії інтересів польських поміщиків на Правобережжі зумовили відхід від С. Петлюри найбільш сильного і боєздатного з'єднання - Української Галицької Армії;

- керівництво Директорії опинилося в міжнародній ізоляції: країни Антанти не підтримали ідею незалежності УНР.

М. Шаповал та І. Мазепа основною причиною поразки української революції 1917–1923 рр. вважали недорозвиненість української національної ідеї та неготовність українського народу до боротьби за власну державність. На їхню думку саме українська революція стала каталізатором формування як української нації, так і української національної ідеї. І. Мазепа окрім названих причин виділяє також провідну роль партій соціалістичного спрямування – соціалістів-федралістів та соціалістів-революціонерів, роз'єднаність українських національних сил як в середовищі широких мас, так і в проводі, отаманщину. На його думку, українській революції серйозно зашкодив "реакційний режим" гетьманщини. С. Петлюра нарікає також на відсутність належної уваги до релігійно-церковних питань, зокрема до автокефалії Української православної церкви. І. Лисяк-Рудницький звертає увагу на надмірну молодість провідників українського національного руху, що надавало визвольним змаганням ентузіазму та духу жертовності, але водночас і недосвідченості, студентського догматизму, переваги темпераменту та сантиментів над розумною волею; разом з тим – соціологічну молодість українського руху, якому бракувало досвіду нормального (в європейському значенні) партійного життя, парламентарної та законодавчої практики; ідейні збочення тогочасного українства, властивий йому дух народництва, революційної романтики та соціального утопізму. Чи не найгострішою проблемою української внутрішньої політики 1917–1923 рр. була проблема діяльності і взаємодії органів державної влади, зумовлена ліквідацією старої адміністрації на місцях і неспроможністю створити натомість компетентні органи місцевої влади.

Однією з найбільших помилок Тимчасового уряду Д. Дорошенко вважає "зруйнування такої складної, спеціяльної й необхідної, особливо в переходові часи інституції, як поліція", що призвело до анархії та сваволі солдатських комітетів на місцях. Ще одним аспектом проблеми органів державної влади була неузгодженість дій місцевих органів влади з діями Центральної ради. Описуючи період свого перебування на посаді губернського комісара Чернігівщини, Д. Дорошенко скаржиться на відсутність будь-якого зв'язку між Києвом та владою на місцях. "В Києві, – пише він далі, – ставилися до питання про заміщення посади чернігівського губерніального комісара цілком байдуже, як і взагалі до справ на провінції.… Зв'язок з провінцією налагоджувався дуже слабо, губернські і повітові старости призначалися поспіхом, дуже скоро довелося їх міняти".

36. В міру  відходу німецьких і австрійських військ з України почалось її захоплення більшовицькими загонами. Власних збройних сил для боротьби з ними Директорія не мала, тож 2 лютого 1919 р. була змушена залишити Київ і переїхати до Вінниці, а Київ негайно зайняли більшовики. Ці обставини визначили прагнення багатьох членів уряду встановити контакти з командуванням військ Антанти, переважно французькими, які окупували південну Україну. Командування французького експедиційного корпусу в Одесі теж мало доручення шукати контактів з Директорією, проте французи висунули цілу низку вимог до неї. Директорія вислала свою делегацію до Одеси для переговорів з французькими представниками. 13 лютого 1919 р. Петлюра створив новий кабінет на чолі з С.Остапенком, що був прихильником союзу з Антантою, і Кабінет міністрів отримав завдання розпочати з французами нові переговори. У той же час почалась Мирна конференція у Парижі, де французький прем’єр Жорж Клемансо почав формувати у західних держав неприхильну до України думку. Тож домовитись з державами Антанти уряду Директорії не вдалось, так як основною вимогою Антанти залишалось відновлення єдиної Росії. Відмовляючись допомагати Директорії у її боротьбі з більшовиками, Антанта підтримувала російську Добровольчу армію на чолі з Денікіним. Соціалісти розпочали бойкот уряду Остапенка, більшовики теж проводили агітацію проти Директорії як “буржуазного уряду”. Збройні сили Директорії скорочувались, в них зростало дезертирство, занепадала дисципліна. 6 березня 1919 р. під натиском більшовицьких сил Директорія переїхала з Вінниці до Проскурова (сучасний Хмельницький), де усередині березня відбулось останнє засідання Директорії повного складу. На початку квітня у Рівному була проведена реорганізація Директорії: вона складалась з Петлюри, Макаренка, одного представника від ЗУНР і двох – від соціалістичних партій. Було впорядковно функції Директорії і її взаємини з урядом: вона мала лише затверджувати закони, проекти яких готувались міністерствами, і давати розпорядження лише міністерствам. Було створено новий уряд на чолі з Б.Мартосом, що звернувся до народу з декларацією із закликом до боротьби з більшовиками, в якій уряд вирішив спиратись на повстанців, а не іноземні сили. Соціалісти бойкотували уряд Остапенка, а праві кола стали в опозицію до соціалістичного уряду Мартоса. Щодалі влада переходила у руки отаманів, а Директорія і Кабінет Міністрів відігравали лише декоративну роль. У серпні 1919 р. армії УНР і ЗУНР розпочали спільний похід проти більшовиків. Цей найбільш раціональний план зустрів опозицію з боку командування армією УНР31 серпня до Києва вступили загони Добровольчої армії, а війська УНР відступили на захід, опинившись між 3 вогнями: більшовиками, армією і Польщею, яка поступово окупувала західну Волинь і Поділля. Директорія фактично розпалась і 15 листопада 1919 р. передала владу Петлюрі. Було вирішено, що продовжувати регулярну війну неможливо і далі треба вести її у формі партизанської боротьби.

Варшавський договір 1920 р.

На початку 1920 р. Польща окупувала Полісся, Холмщину, Підляшшя, Західну Волинь і Галичину. У Польщі не було одностайного ставлення до Української держави: соціалісти ставились до неї прихильно, побоюючись відродження російського імперіалізму, але більшість партій ставились до України відверто вороже. За таких умов українська місія у Варшаві без погодження з Директорією подала польському уряду декларацію з пропозицією визнати УНР незалежною державою, обмеживши її кордони з Польщею по річці Збруч і лінією через Волинь до Прип’яті. Невдовзі у Варшаві головою дипломатичної місії УНР і міністром закордонних справ Польщі було укладено відповідний договір: 1) польський уряд визнавав право УНР на незалежне існування, а Директорію і Головного отамана Петлюру – за найвищу владу УНР; 2) кордони між УНР і Польщею встановлювались вздовж р.Збруч, а на заході і сході кордоном між колишньою Австро-Угорщиною і Росією; 3) польський уряд зобов’язувався не укладати міжнародних угод, спрямованих проти УНР, аналогічно зобов’язувалась й УНР та ін. Отож, Польща визнала за Україною право на незалежність, але взамін отримала західноукраїнські землі. За воєнною конвенцією від 24 квітня 1920 р. Польща мала значно привілейованіше становище: воєнні дії мали відбуватись лише під польським командуванням, економічне життя було підпорядковане Польщі, встановлювалась спільна валюта, залізниці підпорядковувались польському управлінню, український уряд зобов’язувався постачати польському війську харчування, коней, волів тощо. Уряд Директорії був приголомшений Варшавським договором, хоча Петлюра й був попередньо обізнаний з його умовами.

Ризький договір 1921 р.

3 липня 1920 р. Польща розпочала таємні мирні переговори з радянським урядом. Представники обох держав зустрілись у Ризі, де 12 жовтня 1920 р. польський і радянський уряди уклали прелімінарний договір про 3-тижневе перемир’я, який визначив кордони між Україною і Польщею: по р.Збруч, далі Волинню через Остріг до впаду Горині у Прип’ять. Радянський уряд використав перемир’я для підготовки наступу по всьому фронту. 10 листопада більшовицька кіннота здійснила глибокий прорив на українському фронті і примусила українську армію після тяжких боїв відступити за Збруч. 16 листопада 1920 р. у Криму було розбито армію Врангеля.18 березня 1921 р. у Ризі було укладено мирний договір між Польщею і радянською Росією, за яким Польща визнавала УРСР, а Правобережну Україну було поділено: Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся отримала Польща, а Східну Волинь – радянська Україна. Ризький договір забороняв перебування на території Польщі антибільшовицьких організацій, внаслідок чого Директорія, уряд УНР та всі їхні організації втратили право легального існування у Польщі і продовжили діяльність нелегально. Остаточно долю Галичини вирішила у 1923 р. Конференція послів у Парижі, що ухвалила приєднати Галичину до Польщі з умовою надання їй автономних прав.

37. Восени 1918 р. внаслідок глибоких соціально-економічних, політичних, національних протиріч, загострених до краю програшем у Першій світовій війні, Австро-Угорська імперія розпалася. На політичній карті Європи з'явилися нові суверенні держави: Австрійська республіка (12 листопада), Західно-українська Народна республіка (13 листопада), Чехословацька республіка (14 листопада), Угорська республіка (16 листопада), Королівство сербів, хорватів і словенців (1 грудня, з 1929 р. Югославія) та інші. Таким чином, ЗУНР стала одним з перших державних утворень, що виникли на уламках так званої «клаптикової» Австро-Угорської імперії. Цьому передували важливі подій, котрі потребують хоча б короткого аналізу. 18 жовтня 1918 р. у Львові зібралися представники усіх політичних українських сил краю, так звана Українська Конституанта (Установчі збори). Реалізувавши право народу на самовизначення, Конституанта проголосила себе Українською Національною Радою з повноваженням парламенту. До неї увійшли 33 українських посли до австрійського парламенту, 34 депутати до Галицького та 16 – до Буковинського крайових сеймів і по 3 представники від національно - демократичної, християнсько-суспільної і соціал-демократичної партій та студентської молоді. Головою Національної Ради було обрано Є. Петрушевича. 19 жовтня було проголошено про створення з українських територій Австро-Угорської імперії Української держави, правда, у складі монархії, з якою галицькі політики старшої генерації не наважились порвати зв'язки. Великою ілюзією провідних галицьких політиків була думка, що доля Західноукраїнської держави вирішуватиметься у Відні, до якого виїхала делегація Української Національної Ради. Вони сподівалися на легітимну передачу їм влади з ласки імператора. Тим часом у Кракові було утворено Польську ліквідаційну комісію, яка мала прибути до Львова 1 листопада, щоб перебрати владу в Галичині до рук Польщі. За цих умов гаяння часу з боку українців могло обернутися катастрофою. Тому у ніч з 31 жовтня на 1 листопада на чолі з сотником УСС Д. Вітовським влада у Львові була взята. Операція проведена блискавично і без кровопролиття. Було заарештовано намісника і міського коменданта, взяті під контроль всі державні установи, казарми й інші важливі об'єкти, над ратушею замайорів синьо-жовтий прапор. У складі українських військових сил, які перебрали владу над двохсот тисячним Львовом, було всього близько 2,5 тис. чоловік.

Ранком 1 листопада Українська Національна Рада перебрала владу у свої руки. Було видано відозву «Український народе», де говорилося про утворення незалежної Української держави, у якій «віднині народ є… господарем своєї землі». 9 листопада на засіданні Української Національної Ради було визначено назву держави Західно-українська Народна Республіка (ЗУНР). Вона охоплювала близько 70 тис. км2 з 6 млн. населення (71% українців, 14% поляків, 13% євреїв та інші). Правда, невдовзі Північну Буковину захопила Румунія, а Закарпаття – Чехословаччина. Таким чином, ЗУНР охоплювала лише територію Східної Галичини з 4 млн. населення. У цей же день (9 листопада) було сформовано уряд – Державний секретаріат, який складався з 14 державних секретарств (міністерств). Головою (прем'єр-міністром) було обрано К. Левицького. 13 листопада УНРада прийняла «Тимчасовий Основний закон про державну самостійність українських земель колишньої австро-угорської імперії», який складався з таких артикулів: назва, кордони, державна суверенність, державне заступництво, герб і прапор. В цьому законі закріплювались верховенство і суверенність народу, який мав здійснювати їх через свої представницькі органи, обрані на основі загального, рівного, прямого, таємного голосування за пропорційною системою. Гербом ЗУНР став золотий лев на синьому полі, прапором – синьо-жовтий, гімном – пісня “Вже воскресла Україна” (“Ще не вмерла Україна”). Владу виявилось легше завоювати, ніж втримати. Польські керівні кола не змирилися з утворенням ЗУНР. Уже з перших чисел листопада на вулицях Львова розгорілись збройні сутички між українськими і польськими загонами. Бої проходили з перемінним успіхом, та у ніч на 22 листопада українські підрозділи змушені були залишити Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а з січня 1919 р. до Станіслава. 22 січня 1919 р. у Києві на Софіївській площі було урочисто проголошено Акт про злуку ЗУНР і УНР. На жаль, справжнього об'єднання не відбулося, бо через кілька днів Директорія змушена була покинути Київ під ударами наступаючої з північного сходу Червоної армії. В той же час армія ЗУНР УГА вела бої з переважаючою у бойовій силі і техніці польською армією. 16-18 липня 1919 р. УГА перейшла р. Збруч, залишивши всю Східну Галичину під польською окупацією. Отже, героїчна спроба українського народу здобути свободу, побудувати свою державу зазнала невдачі. Проте боротьба не була марною. За умов постійної воєнної розрухи урядові ЗУНР вдалося налагодити адміністрацію краю, забезпечити функціонування шкіл, пошти, телеграфу, залізниці і прийняти цілу низку законів: «Про тимчасову адміністрацію і організацію судів» (16 листопада 1918 р.), «Про державну мову» (15 листопада 1918 р.), «Про виконання громадських прав і обов'язків» (8 квітня 1919 р.), «Про земельну реформу» (14 квітня 1919 р.), «Закон про вибори до однопалатного сейму ЗО УНР» (16 квітня 1919 р.), «Про восьмигодинний робочий день» (12 квітня 1919 р.) тощо. Слід погодитися з думкою історика І. Лисяка-Рудницького, що значення ЗУНР полягає в тому, що «Галичина 1918–1919 років – єдиний в новітній історії приклад українського державного правопорядку».

38.

Вища законодавча влада у державі належала Українській Національній Раді, лише вона мала право ухвалювати закони. Очолював її президент (фактично спікер - голова парламенту). Рада формувала колегіальний орган влади - Виділ з 9 осіб, що виконував функції глави держави. У майбутньому передбачалося скликання однопалатного Сейму з 226 послів, обраних за національно-пропорційною системою, при загальному, рівному, прямому та таємному голосуванні. Рада формувала уряд - Державний Секретаріат з 14 секретарств (міністрів) на чолі з прем'єром. Місцевими органами влади були: у повітах - повітові комісари, призначені держсекретарем внутрішніх справ, та обрані прибічні ради; у селах та містах - громадські і міські комісари теж з обраними прибічними радами. Комісари були представниками державної влади на місцях з необмеженими повноваженнями. Реформовано також і судову систему. ЗУНР розділено на 130 судових повітів та 12 судових округів. Окружні і повітові суди були першою інстанцією, другою був Вищий суд у Львові, а третьою - Найвищий держаний суд. До їхнього обрання відповідні інстанції називалися Окремими судовими сенатами другої та третьої інстанції. Охорону громадського порядку забезпечувала народна міліція та створений 6 листопада 1918 р. Корпус української державної жандармерії. Його очолювала Команда на чолі з головним комендантом, на місцях діяли окружні та повітові команди, теж очолювані комендантами. Окрім того, у правоохоронній системі ЗУНР повноцінно функціонували прокуратура, адвокатура і нотаріат.

39. Відновлення Української держави на західних землях має багато повчальних уроків для розвитку новітньої держави. Найбільш цінним є досвід формування органів правопорядку, жандармерії, народної міліції, суду, прокуратури, в тому числі збройних сил, враховуючи те, що Україна перебувала в стані війни.. Після проголошення у 1918 р., на західних землях України незалежної власної держави український національний провід відразу приступив до розбудови державного апарату, у складі якого формувалися органи охорони правопорядку. Оскільки у перші дні існування ЗУНР виникла потреба у її військовому захисті, тому УН Рада і Генеральна команда 5 листопада б.р. звернулись до українського народу з закликом: - “До зброї”, яким була обґрунтована необхідність створення власної Національної Армії. У цей період основним завданням влади було законодавче регулювання діяльності державних органів. Починаючи з листопада 1918 року ЗУНР схвалила ряд законодавчих актів “Про організацію війська” (13 листопада 1918 р.), “Тимчасову адміністрацію” (16 листопада 1918 р.), “Тимчасову організацію судівництва” (21 листопада 1918 р.), “Про державну прокуратуру” (18 грудня 1918 р.) та ін]. Одним з напрямків будівництва органів правопорядку було реформування жандармерії. В процесі зламу старого державного апарату у багатьох повітах і населених пунктах була ліквідована австрійська жандармерія. Замість неї місцеві комісари почали на добровільних засадах формувати, так звану, народну міліцію. Але така система не могла забезпечити надійної охорони порядку в усій державі. Тому 6 листопада 1918 p. УН Рада прийняла рішення про утворення “Корпусу української державної жандармерії”, яка була прикріплена до війська. Очолив Команду української державної жандармерії Головний командант Л. Індишевський.

На місцях передбачалося створити окружні і повітові команди та сільські й міські станиці жандармерії. Організацію жандармерії було покладено на окружних військових комендантів і повітових комісарів. До складу корпусу Української державної жандармерії також входили колишні українські жандарми, які не були скомпрометовані в період австрійської держави. З метою вишколу військовиків, у Станіславові, при Команді державної жандармерії була організована спеціальна жандармська школа .Сплановані вищою державною владою ЗУНР організаційно-правові заходи забезпечували Українській державній жандармерії (важливому правоохоронному органу) умови для ефективної діяльності в інтересах держави, чисельність якої у той час становила більше п’яти тисяч (6 булавних старшин, 25 сотників і хорунжих, 1000 жандармів та 4000 жандармів новобранців). Крім того, народна міліція, утворена населенням певної території – як орган самооборони даної громади, орган охорони порядку, продовжувала діяти на благо та розвиток суспільства і нараховувала біля 3 тисяч “народних міліціонерів”.

Також важливим елементом механізму держави були судово-прокурорські органи ЗУНР. Оскільки вони складали один з різновидів державної влади і відігравали велику роль у правозахисній системі держави. На початках судівництво ЗУНР здійснювали суди, що знаходилися до листопада на території “Австрійського вищого суду крайового у Львові” і від її імені розглядали “спорові, не спорові і карні” справи. Тому в першу чергу була потреба зміни старих законів, на яких базувалась охорона Австро-Угорської держави та вироблення нової структури судів. Судову владу ЗУНР очолив Державний Секретар судівництва та її перший секретар О. Бурачинський, який розгорнув активну діяльність з перебудови судівництва Правове регулювання діяльності судово-прокурорських органів здійснювалося відповідно до Закону “Про тимчасову організацію судів і судової влади” від 21 листопада 1918 року. Система судових органів ЗУНР включала: повітові, окружні суди та вищий суд. Суд присяжних тимчасово припиняв діяльність у зв’язку з воєнним станом. У цьому ж плані ДСВС 30 листопада 1918 р. видав розпорядження “Часове підчинення цивільних осіб під військове судівництво”. Крім того, основною вимогою законодавства було те, що судочинство мало вестись виключно українською мовою. У зв’язку з проблемою відсутності власних законів, кодифікації нормативно-правових актів які сприяли б веденню судочинства, УН Рада Постановою від 16 листопада 1918 р. залишила чинним попереднє австрійське законодавство, з дотриманням умови, що воно не суперечитиме інтересам держави. У цей час судочинство над цивільними особами здійснювали військові суди. Вищою інстанцією з цивільних і кримінальних справ, згідно закону УН Ради від 15 лютого 1919р., був Вищий суд у Львові, і найвищою інстанцією був – Найвищий державний суд ЗУНР. Відповідно до постанови Державного секретаріату судочинства від 20 лютого 1919 року всі судді, які не скомпрометували себе антинародною, антиукраїнською діяльністю, склавши кваліфікаційні іспити та присягу (обітницю), що спонукало їх неухильно і точно виконувати всі закони республіки, могли залишитися у штаті судів. До присяги також були приведені й інші урядовці та технічний персонал судових органів.

Функції звинувачення у судочинстві виконувала державна прокуратура. У вітчизняній науці вироблено періодизацію становлення та розвитку прокуратури в Україні. Так Б. Ференц зазначає, що прокуратура в Україні у своєму ствердженні пройшла три історичних періоди: дорадянський, радянський та пострадянський який триває сьогодні, оскільки прокуратура продовжує діяти та удосконалюватися. Діяльність прокуратури ЗУНР регламентувалась Постановою Державного секретаріату судочинства від 18 грудня 1918 року, яка структурно складалася з окружних, повітових та вищої прокуратур республіки. Старші прокурори, перші прокурори, їх заступники, так як і судді, повинні були скласти кваліфікаційні екзамени і прийняти присягу на вірність ЗУНР. А в разі не виконання цих умов відсторонювались від виконання обов’язків та звільнялися з посади. Окрім органів цивільної юстиції, зокрема, судових і прокурорських, була утворена військова юстиція. До складу військових судів входили: найвищий військовий трибунал; військові обласні суди, які діяли на території 3-х областей; військові окружні суди, головами яких були окружні коменданти. Утворено також інститут військової прокуратури, яку очолював генеральний військовий прокурор. В областях були військові прокурори, а в округах функції судових прокурорів виконували судові офіцери.

Отже, як стверджують В. Комар і С. Сворак, організація і налагодження судової справи в ЗУНР проводились в інтересах більшості громадян і передбачала забезпечити спокій і нормальні умови життя та праці в краю. Проте, важке внутрішнє і зовнішнє становище не дало змоги повністю реалізувати ці плани. Висновок:ЗУНР мала чітко побудовану структуру державного апарату, в тому числі органів правопорядку. Всі органи функціонували на підставі нормативно-правових актів, чинних ще з часів австрійського правління, та прийнятих національних законів. Розвій боротьби за власну державу свідчить про те, що успіх державотворення у зазначений період міг бути досягнутий тільки за умови єдності, згуртованості народу та його солідарності. Поряд з уроками поразки ця доба (1917-1921 рр.) для українського народу стала етапом і певних досягнень. Зросла національна самосвідомість, при цьому значна частина українського народу впевнилась у власних силах. Хоча за ці роки і не стався переможний тріумф української державності, однак незаперечним є те, що розбудова ЗУНР була суттєвим кроком до відновлення Української суверенної держави.

40. Згідно з розпорядженням Української Національної Ради від 1 листопада 1918 р. у всіх місцевостях старі органи влади і управління належало ліквідувати. Замість них слід було утворити нові, українські. Такими органами влади мали стати міські та повітові ком'ісари з дорадчими органами при них — національними радами. Українська Національна Рада 16 листопада 1918 p. видали "Тимчасовий закон про адміністрацію Західноукраїнської Народної Республіки". Значне місце в ньому посідали питання організації та компетенції місцевих органів влади. Основним представником влади у повіті був повітовий комісар, якого призначав державний секретар внутрішніх справ. Він призначав у села і містечка громадських комісарів, якщо такі ще не були обрані населенням; де були обрані — затверджував кандидатури. Він мав право оголосити розпущеними місцеві громадські ради і призначити до них нові вибори. В усіх повітах шляхом виборів слід було утворити повітові національні ради (що на практиці в більшості випадків вже було зроблено раніше), а у громадах та містах — громадські і міські ради. Вибори до них проводилися на засадах загального і рівного виборчого права.

До обов'язків повітових комісарів належало: 1) берегти інтереси української державності та протидіяти будь-яким спробам завдати їй шкоду; 2) приймати присягу від службовців повітових служб і адміністрації; 3) приймати рішення з усіх питань, якщо колишні австрійські службовці відмовляються служити; 4) затверджувати розпорядження адміністративних повітових властей загального характеру; 5) давати дозвіл на носіння зброї цивільному населенню; 6) здійснювати нагляд за діловодством усіх державних інституцій і службових осіб у повіті. У справах громадської безпеки повітовому комісару підпорядковувалися повітові військові коменданти і коменданти жандармерії. У господарських справах повітові комісари повинні були співпрацювати з повітовими харчовими комітетами.

41. Поряд із політичними партіями у ЗУНР діяли профспілки, селянсько-робітничі союзи та ін. Усі польські політичні партії і громадські організації Галичини були противниками Української держави. Одні єврейські партії частково підтримували українців, інші поляків. Українців в основному підтримувала сіоністська партія Галичини, а також Єврейська Національна Рада як представницький орган єврейського населення Галичини. Українська Національна Рада та Державний Секретаріат прийняли ряд рішень щодо політичного вирішення єврейського питання. Директивами Державного Секретаріату під загрозою кримінальної відповідальності заборонялась антисемітська агітація та пропаганда. На спільній нараді УН Ради та представників Єврейської Національної Ради було прийнято рішення про включення представників євреїв до виборчої комісії з правом дорадчого голосу. ЗУНР опинилась у важкому соціально-економічному становищі внаслідок багаторічної війни і розрухи. Населення знаходилось перед загрозою голоду. Першими рішеннями уряду стала монополізація продуктів харчування та товарів першої необхідності. Але, незважаючи на ці заходи, ситуація залишилась критичною. У цей час допомогу подала Директорія УНР, яка прислала 1299 вагонів з продуктами та надала велику фінансову підтримку. Дисертантом досліджено приклади з різних архівних джерел та подано аналіз законодавчих актів спрямованих, на стабілізацію соціально-економічного становища держави.

Одним із найважливіших питань у державі залишалось земельне питання та його правильне вирішення. Воно набувало не тільки економічного, але і політичного значення. Дисертантом проаналізовано закони УН Ради “Про вивласнення великих табулярних посілостей”, “Про земельну реформу” та ряд розпоряджень Державного Секретаріату і Державного секретарства земельних справ. Прийняття закону “Про земельну реформу” відбувалося у дуже гострій дискусії між представниками різних політичних сил. Земельне питання широко дискутувалось також у пресі. На прийняття земельного закону вплинула і тогочасна суспільно-політична ситуація. Прийнятий закон мав компромісний характер: конфісковувались землі великих землевласників, власників, які зі зброєю в руках воювали протии Української держави та землі, які перебували у державній власності Австро-Угорської монархії. Землею наділялись у першу чергу військовослужбовці української армії та безземельні і малоземельні селяни. Земельний закон ЗУНР значно відрізнявся від земельного закону Центральної Ради УНР, за яким було конфісковано і передано у власність усі поміщицькі та церковні землі без викупу. Також досліджено законодавчі акти та заходи парламенту і уряду про відбудову знищеної війною країни, відновлення транспорту, промисловості. З перших днів існування держави органи влади масово переводили польські школи на українські. Активно працювала у галузі освіти та культури освітня комісія УН Ради. Дисертантом проаналізовано закони і розпорядження, які регулювали діяльність державних органів щодо створення власної освітньої системи. Це закони – “Про основи уладження шкільництва на Західній области Української Народної Республики”, “Про полегші при іспитах учителів середніх шкіл”, розпорядження “В справі приватних шкіл” та ряд інших правових актів. Внаслідок прийнятих законодавчих актів було відкрито 30 середніх шкіл, з них 20 гімназій. Вчителів визнано державними службовцями та присвоєно службові ранги. З дозволу органів влади ЗУНР продовжували діяти польські та єврейські навчальні заклади. На вільні посади вчителів оголошувався конкурс у пресі. Для матеріальної підтримки вчителів та членів їхніх сімей прийнято ряд законів та розпоряджень про підвищення зарплати. Органи влади ЗУНР вжитили ряд заходів щодо підтримки культури.

42. 22 січня 1919 p. у Києві був проголошений «Акт об'єднання (Злуки)» Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки в єдину соборну Україну. ЗУНР здобула назву Західної області Української Народної Республіки (ЗО УНР) і повну автономію. Остаточне рішення про об'єднання західних і східних земель повинні були затвердити Українські Установчі збори, які так і не були скликані. Значення об'єднання УНР і ЗУІІР:

- Сам факт проголошення об'єднання ЗУНР і УНР мав величезне морально-політичне значення, підтвердивши прагнення українського народу жити в незалежній і соборній Українській державі.

- Ця подія, за словами канадського історика українського походження О. Субтельного, свідчила про те, що «уперше західно- і східноукраїнські націоналісти, які протягом поколінь проголошували існування між ними братерських зв'язків, ввійшли в контакт між собою в масових масштабах».

- Велике значення для наступних подій мала взаємодія Української Галицької армії й армії Директорії.

- Позитивний вплив на адміністративний апарат Директорії УНР справили галицькі державні службовці.

Ці та інші приклади свідчили про можливість і необхідність об'єднання. Фактичного державного об'єднання УНР і ЗУНР не відбулося, але історичний досвід державотворення як на сході, так і на заході України був дуже цінний для українських політиків, для державотворення сучасної незалежної України. Починаючи з 2000 р. день 22 січня відзначається в Україні як національне свято.

43. Причинами поразки ЗУНР були:

- ЗУНР опинилася в міжнародній ізоляції, без військової і дипломатичної підтримки європейських держав;

-. прихильне ставлення країн Антанти до Польщі;

- УНР, воюючи на декількох фронтах у 1918-1919 pp., не могла захистити територію ЗУНР від польських військ;

- ЗУНР не створила з економічних причин достатню за чисельністю і військовим оснащенням армію, здатну захистити суверенітет держави та її територію;

- поразка Української Народної Республіки.

Історичне значення утворення ЗУНР. Західноукраїнська Народна Республіка проіснувала 257 днів. Безсумнівно, поразку ЗУНР зумовив цілий ряд факторів. Проте жоден із них не здатний перекреслити роль цього державного утворення в історичному просуванні українського народу шляхом національної свободи і державної незалежності. Реальне існування протягом восьми з половиною місяців національної галицької державності поставило на практичний ґрунт в українському русі гасло Соборної Української держави. Досвід ЗУНР підтвердив, що здобути і відстояти незалежну національну державу можливо тільки завдяки напрузі сил усіх соціальних верств і політичних сил нації.

ЗУНР увійшла в історію як героїчна сторінка у боротьбі українського народу за незалежність, вільний демократичний розвиток.

44. На початку грудня 1917 р. з ініціативи більшовиків розпочалися переговори між Росією й Німеччиною та її союзниками в Брест-Литовську (українська назва міста — Берестя). Ці переговори поставили Центральну Раду в складну ситуацію. Ніким не визнана Україна, яка на політичних картах була зображена як частина Росії, могла стати звичайним трофеєм переможців — Німеччини й Австро-Угорщини, що здавна на неї зазіхали. За цих обставин уряд УНР звернувся до всіх держав з нотою, в якій заявив, що не визнає права РНК виступати на переговорах від імені народів усієї Росії й вестиме переговори з Німеччиною та її союзниками самостійно. Представники німецького командування на переговорах погодилися на це. Дала згоду і делегація Радянської Росії на чолі з Л. Троцьким. Можна виокремити щонайменше три головні причини укладення УНР мирного договору з Німеччиною та її союзниками.

1. Вкрай загрозлива для України ситуація, яка склалася наприкінці 1917 — на початку 1918 р. у зв'язку зі вторгненням до неї трьох російських більшовицьких армій (М.Муравйова, Р.Берзіка та І.Кудинського), вимагала від українського керівництва вивільнення сил, що перебували на Східному фронті, для відсічі агресії.

2. Укладення Росією у Бересті перемир'я з центральними державами мало великий пропагандистський вплив, й керівники УНР, щоб не втратити підтримки українських вояків і цивільного населення, змушені були із запізненням наслідувати більшовикам і домагатися миру.

3. Спроби Центральної Ради порозумітися з Антантою, якій вона симпатизувала, не були підтримані останньою.

Отож, нічого іншого, по суті, не залишалося, а договір, до того ж, дозволяв Україні стати повноправним суб'єктом міжнародного права. 29 грудня 1917 р. делегація УНР була визнана на Брест-Литовській мирній конференції єдиним представником України на переговорах. 27 січня (9 лютого) 1918 р., коли Центральна Рада вже покидала Київ, українська делегація підписала Берестейський договір.

За умовами договору, УНР зобов'язувалася протягом першої половини 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн пудів хліба, 2750 пудів м'яса та ін.; кордони УНР встановлювались на довоєнних кордонах Росії; кордон з Польщею визначався комісією з урахуванням етнічного складу населення. Німеччина і Австро-Угорщина дали згоду на .передачу (більшої частини Холмщини і Підляшшя до складу УНР. Договір забезпечив встановлення дипломатичних зв’язків УНР з централі ними державами. Історичне значення Берестейського договору полягає у тому, що він став значним здобутком української дипломатії, який започаткував міжнародне дипломатичне визнання української держави.

45.

Новоутворена федеративна держава — СРСР — мала свої органи: верховний орган влади – З’їзд Рад, вищий орган влади у періоди між з’їздами – Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК), вищий орган влади у період між сесіями ЦВК — Президія ЦВК. Вищим виконавчим органом держави стала Рада Народних Комісарів (РНК), головними сферами державного життя керували союзні Народні комісари. Заснувався Верховний суд СРСР із функціями верховного судового контролю. Рішення загальносоюзних органів влади вважались обов’язковим для всіх республік. До компетенції вищих органів влади належали: зовнішні зносини; оголошення війни та укладення миру; кордони; збройні сили; планування та встановлення основ народного господарства; транспорт; зв’язок; бюджет; грошова та кредитна системи; встановлення засад землекористування та землеустрою, судоустрою і судочинства; законодавство про працю; встановлення загальних принципів народної освіти, охорони здоров’я тощо.

За союзними республіками зберігалось право вільного виходу з Союзу СРСР, але за відсутності правового механізму його реалізації, воно просто зводилось нанівець. Верховним органом влади в УСРР продовжував бути Верховний з’їзд Рад. За складом Всеукраїнський з’їзд Рад був органом диктатури пролетаріату, яка зводилась до диктатури правлячої партії. Його призначення зводилось до суто декоративної функції надання державно-правової форми рішенням партійно-бюрократичної верхівки. У періоди між Всеукраїнськими з’їздами Рад верховним законодавчим, розпорядчим та виконавчим органом України був Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК). Сесії ВУЦВК збиралися спочатку раз на два місяці, пізніше тричі на рік. З прийняттям Конституції УРСР 1937 року відбулися зміни у системі вищих і місцевих органів влади і державного управління. Вищим органом державної влади, єдиним законодавчим органом республіки, стала Верховна Рада УРСР. Вона обиралася громадянами України по виборчих округах на строк 4 роки за нормами: один депутат від 100 000 населення. Президія Верховної Ради УРСР діяла як постійний колегіальний орган, у період між сесіями Верховної Ради. Верховна Рада утворювала Раду Народних комісарів – найвищий виконавчий і розпорядчий орган республіки. Проте, уряд УРСР був підконтрольний і підзвітний загальносоюзному центрові. Уряд здійснював керівництво народними комісаріатами та підпорядкованими йому установами, вживав заходів щодо виконання народногосподарського плану, державного і місцевого бюджету, здійснював заходи щодо забезпечення громадського ладу, оборони інтересів держави, охорони прав громадян, керував роботою виконкомів обласних рад, утворював, у разі необхідності, спеціальні комітети і головні управління при Раднаркомі у справах господарського і культурного будівництва. Найважливіші сфери життя республіки (оборона, зовнішні стосунки, зовнішня торгівля, важка промисловість, оборонна промисловість, транспорт, зв’язок) керувалися загальносоюзними народними комісаріатами, які не підпорядковувалися республіці. Республіканськими залишалися лише 4 народних комісаріати (освіти, місцевої промисловості, комунального господарства, соціального забезпечення).

46. Проект першої Конституції УСРР розглянули і детально обговорили українські більшовики на своєму III з'їзді, a 14 березня 1919 р. III Всеукраїнський з'їзд рад України затвердив його як основний закон республіки. Текст Конституції написано українською мовою і він значно відрізнявся за обсягом і змістом від Конституції РСФРР. Конституція УСРР 1919 р. визначила основи державного ладу, державного устрою, компетенцію органів влади, виборчу систему, права і свободи громадян. Складалася вона з 3 розділів, 3 підрозділів та 35 статей.

1.        Основні постанови: соціальна основа держави - диктатура пролетаріату; політична основа - влада рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів.

2.        Конституція радянської влади (мала підрозділи "А" та "Б"): А. Організація центральної влади - законодавчі функції надавалися Всеукраїнському з'їзду рад, Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітету Рад (ВЦВК), президії ВЦВК, Раді Народних Комісарів; Б. Організація радянської влади на місцях - губернські, повітові і волосні з'їзди рад, обрані ними виконкоми. Виборче право - обмежене, лише трудящим масам (робітникам та селянам-біднякам), вибори - багатоступеневі при відкритому голосуванні списком.

3.        Декларація прав і обов'язків працюючого та експлуатованого народу: проголошення трудящим права на працю, освіту, матеріальне забезпечення, політичні права, свободу преси, совісті зборів, союзів тощо; обов'язками громадян УСРР є праця, оборона соціалістичної вітчизни тощо. У підрозділі "В" йшлося про герб і прапор УСРР. Гербом був серп і молот на червоному тлі в обрамленні золотого колосся із написами на стрічках російською та українською мовами: "УСРР" та "Пролетарі всіх країн єднайтеся". Прапор - червоне полотнище з написом у лівому горішньому куті - "У.С.Р.Р."

Значення першої радянської Конституції полягає у тому, що вона створила юридичне підґрунтя для подальшого державо- та законотворення в УСРР, особливо для кодифікації права у1922-1927 pp.

47.

Юридичним оформленням початку радянського судового будівництва в Україні була постанова Народного Секретаріату України "Про введення народного суду" від 4 січня 1918 року. Народні суди повітів і міст були головною ланкою судової системи. За постановою створювалися дільниці, повітові і міські народні суди. Вироки і рішення народного суду були остаточними і не підлягали апеляційному і касаційному оскарженню. Постанова від 4 січня 1918 року передбачала створення революційних трибуналів. 23 січня 1918 року приймається Положення про революційні трибунали, в якому були висвітлені питання їх організації та процесуальної форми діяльності. У перший рік своєї діяльності радянська влада захоплювалася ідеєю перерозподілу компетенції між державними і громадськими органами на користь останніх. Не обійшло це і судову систему. Постановою Народного Секретаріату від 20 січня 1918 року з підсудності народного суду вилучалося цілий ряд справ. Так, житлові справи передавалися на розгляд житлових камер при місцевих Радах, земельні справи підлягали розгляду в селянських земельних комітетах, справи, пов'язані з соціальним страхуванням, розглядалися в страхових органах, примирливих камерах, трудові спори мали розв'язуватися у відділах праці місцевих рад. 19 лютого 1919 року РН К УСРР прийняв декрет про суд, яким скасовував усі суди, організовані попередніми режимами. Серед юридичних актів, які формували судову систему, слід назвати Тимчасове положення про народні суди та революційні трибунали УСРР від 20 лютого 1919 року, декрет РН К УСРР "Про затвердження Верховного Касаційного суду" від 1б квітня 1919 року, інструкцію НКЮ УСРР "Про судоустрій" від 12 травня 1919 року. У системі судів, що створювалися радянською владою, центральне місце належало революційним трибуналам, які запроваджувалися по одному на губернію. Чисельний склад трибуналу встановлював губвиконком, але вік не міг бути меншим 15. Справи розглядалися у складі 5, а з березня 1920 року—у складі 3 членів трибуналу. Члени трибуналу обиралися губ виконкомом терміном на 6 місяців. Попереднє слідство здійснювали особливі народні слідчі. Для виконання функцій звинувачення та захисту створювалися колегії обвинувачів і колегії правозаступників. До компетенції трибуналів відносилися справи про контрреволюційні злочини, державну зраду, шпигунство, злочини за посадою, спекуляцію тощо. У 1920 році ревтрибуналам були передані також справи про бандитизм, розбої, грабежі, розкрадання та деякі інші злочини.

Для розгляду справ особливої важливості наприкінці травня 1919 року був створений Верховний революційний трибунал, який діяв як суд першої інстанції. За Тимчасовим положенням від 20 лютого 1919 року були ліквідовані повітові і міські народні суди. На базі дільничних судів створювався єдиний народний суд. Кількість таких судів в кожному місті і повіті і район їх дії визначались в містах — міськими радами, а в повітах — повітовими виконкомами рад. Як касаційна інстанція в кожному повіті були створені Ради (з'їзди) народних суддів. До них входили всі народні судді повіту. Відповідно до Положення РНК УСРР "Про народні суди" від 26 жовтня 1920 року створювалися губернські Ради народних суддів, які мали постійний склад: голову, його замісників і від двох до п'яти постійних членів. До Ради входили також всі народні судді губернії, які приймали участь в її засіданнях за чергою. При розгляді кримінальних справ народний суд діяв у складі народного судді і двох або шести народних засідателів, які обиралися загальними зборами міської ради в містах і виконавчими комітетами рад — у повітах. Для заняття посади народного судді обов'язковим був стаж політичної роботи. Народний суд розглядав справи про посягання на життя, зґвалтування, нанесення тяжких тілесних ушкоджень, розбої, грабежі, підробку документів і знаків грошової оплати. У Червоній армії для боротьби з контрреволюційними, військовими Й іншими злочинами були створені революційні військові трибунали. Положення про особливі військові трибунали було прийняте И грудня 1918 року. До позасудових репресивних органів слід віднести також Всеукраїнську надзвичайну комісію, яку за прикладом РСФРР було створено декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України 12 грудня 1918 року. Головою ВУНК було призначено І.І. Шварца, а потім М.Я. Лаціса.

48., №49. 30 травня 1919 року ВУЦВК затвердив "Положення про Всеукраїнську і місцеві надзвичайні комісії". За цим Положенням ВУНК по боротьбі з контрреволюцією, шпигунством і бандитизмом створювалась як відділ Наркомату внутрішніх справ. У 1920 році ВУНК була пере-підпорядкована РНК УСРР. У структурному відношенні ВУНК поділялася на відділи: юридичний відділ, що вів розслідування і готував справи до ревтрибуналу; відділ іноземного контролю для боротьби з контрреволюційною діяльністю представників іноземних держав; оперативний відділ, до компетенції якого входило попередження і розкриття контрреволюційних злочинів. Місцеві надзвичайні комісії створювалися місцевими радами на правах їх відділів. Члени надзвичайних комісій призначались і відкликались виконкомами місцевих рад. По вертикалі місцеві НК підпорядковувались ВУНК. 17 травня 1920 року ВУЦВК прийняв декрет про створення Центрального управління надзвичайних комісій для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією та злочинами за посадою (Цупнадком). За всю роботу НК відповідав начальник Цупнадкому, який підпорядковувався РНК УСРР. У складі Цупнадкому було створено політичний відділ для боротьби з анархо-бандитизмом і з українською націоналістичною контрреволюцією. Трохи пізніше було створено відділ для боротьби з контрреволюцією, саботажем та спекуляцією на транспорті. Пряме керівництво діяльністю НК здійснювала більшовицька партія. Це призвело до грубих порушень законності, оскільки головною метою діяльності Н К була ліквідація ідеологічних противників. На підставі виданого в кінці листопада 1918 року декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України "Про організацію влади на місцях" при військово-революційних комітетах були створені відділи народної міліції, які проводили боротьбу з грабежами і хуліганством, підтримували революційний порядок і діяли на громадських засадах, 5 лютого 1919 року уряд прийняв декрет про організацію радянської міліції на штатній основі. Поступово складалися карний розшук, загальна, судово-кримінальна, промислова, залізнична, річкова та морська міліція.

Організація та діяльність загальної міліції регламентувалася Інструкцією про організацію робітничо-селянської міліції, розробленою НКВС у середині 1919 року. Головними завданнями міліції була боротьба зі злочинністю, охорона громадського порядку тощо. Всю систему міліції очолювало Головне управління радянської міліції НКВС УСРР. На місцях (у губерніях і повітах) створювалися місцеві управління міліції, які знаходилися в подвійному підпорядкуванні: НКВС і місцевим виконкомам рад. На роботу в міліцію приймались особи, які досягли 21 - річного віку і мали робітниче або селянське походження. Компетенція залізничної міліції була визначена постановою РН К УСРР "Про організацію залізничної міліції" від 18 червня 1919 року. Залізнична міліція вела боротьбу зі злочинами на транспорті, охороняла залізничні споруди, наглядала за очищенням залізничного полотна та порядком на станціях. Аналогічну компетенцію мали річкова та морська міліція. На промислову міліцію покладалася охорона заводів, фабрик та інших промислових об'єктів. Улітку 1919 року в зв'язку з ускладненням воєнного становища Радянської республіки було вжито заходів до мілітаризації міліції. 30 липня Рала оборони України видала постанову "Про мілітаризацію міліції", згідно з якою 1/3 рядового та 1/5 командного складу міліції по черзі мали перебувати на фронті. Остаточно система міліцейських органів склалася всередині 1920 року. У період громадянської війни з метою "ізоляції ворожих елементів" створювалися табори примусових робіт, які підпорядковувалися НКВС і ВУНК.

50. Перший Всеукраїнський з'їзд Рад проголосив 12 грудня 1917 р. у Харкові Радянську владу і створив Українську Радянську республіку. В зв'язку з цим більшовики стали перед завданням формування нових органів охорони правопорядку. З цією мстою до складу Радянського уряду України — Народного Секретаріату — увійшло Секретарство судових справ, на яке покладалася організація та керівництво міліцією, охорона громадської безпеки. В Україні робітничо-селянську міліцію було створено декретом РНК УРСР від 9 лютого 1919 р. В декреті роз'яснювалося, що основним її завданням є «охорона революційного порядку та особистої безпеки громадян», а також боротьба «з кримінальними злочинними елементами, які є наслідком капіталістичного ладу». Принципи організації та діяльності української міліції отримали подальший розвиток у Положенні про робітничо-селянську міліцію, яке було затверджено РНК УСРР 14 вересня 1920 р. В основу організації та діяльності української міліції були покладені ті ж принципи, що діяли і в міліції РРФСР.

Служба в міліції була добровільною, але кожен, хто вступав на службу, зобов'язаний був прослужити не менше одного року. На службу мали прийматися тільки особи, які досягли 21-річного віку, грамотні, які користувалися виборним правом, не знаходилися під слідством та судом по звинуваченню у скоєнні злочинів, цілком здорові та придатні для служби. Як озброєному виконавчому органові, робітничо-селянській міліції присвоювався статус збройних частин особливого призначення з усіма їх правами і обов'язками. Формування української міліції проходило у важких умовах: не вистачало кадрів, слабкою була матеріально-технічна база. Слід сказати, що часто міліція використовувалася радянськими органами як каральний інструмент для боротьби з населенням, що поставало проти влади більшовиків. Але все ж основною функцією міліції було забезпечення правопорядку, захист громадян від злочинності. І цю функцію вона, не зважаючи на труднощі, виконувала.

51. В прийнятій резолюції “Про організацію влади в Україні” з’їзд було конституйовано як вищий орган влади Української РСР. В його склад увійшов 41 чоловік, 35 з яких представляли більшовицьку партію. З’їзд, який фактично не представляв українського народу, проголосив встановлення радянської влади в УНР і обрав Центральний Виконавчий комітет рад, який в свою чергу створив перший уряд Радянської України — т. зв. Народний секретаріат. Вищим органом влади проголошувався Всеукраїнський з’їзд Рад. У перервах між з’їздами його функції мав виконувати Центральний виконавчий комітет (ЦВК). До складу ЦВК входив 61 член. Першим головою ЦВК був обраний Ю. Медведєв. II Всеукраїнський з’їзд рад збільшив склад ЦВК до 102 членів. ЦВК формувався за партійною ознакою. ЦВК мав відділи: агітаційний, господарський, зв’язку, військовий. Зі свого складу ЦВК обирав Президію, компетенція якої обмежувалась організацією роботи його пленумів. Народний секретаріат був вищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади радянської України.

У липні 1918 року в Москві (!) було створено Комуністичну партію (більшовиків) України — КП(б)У як складову частину Російської Комуністичної партії більшовиків — РКП(б). Це давало РКП(б) можливість активніше втручатися в українські справи. Фактично формування вищих органів влади й управління в радянській Україні цілком залежало від РКП(б). Зазначимо, що хоча Україна формально й мала статус незалежної радянської республіки, вільне обрання місцевих рад на її території не проводилося. На місцях у здійсненні влади значна роль відводилася комендантам і комісарам, які призначалися ревкомами. Абсолютна більшість у місцевих органах влади забезпечувалася за членами КП(б)У. Фактично до літа 1920 року КП(б)У перетворилася на основний елемент державного апарату. Система управління базувалася на принципі: ухвалам державних органів (ВУЦВК і РНК УРСР) обов’язково передували рішення Політбюро ЦК КП(б)У.

Рішенням Пленуму ЦК РКП(б) від 4 травня 1919 року об’єднувалися збройні сили, органи постачання, транспорту та зв’язку під керівництвом Ради оборони РРФСР. Рішенням політбюро ЦК РКП(б) від 1 червня 1919 року державні органи РРФСР ставали повновладними органами всіх радянських республік. Декретом Всеросійського ЦВК від 1 червня 1919 року про об’єднання Радянських соціалістичних республік — Росії, України, Литви, Латвії, Білорусі — для боротьби зі світовим імперіалізмом було юридично оформлено ліквідацію формального існування республік. У проведенні продовольчої політики більшовиків та у зміцненні радянської влади на селі значну роль відігравали так звані комітети незаможних селян (комнезами). Зазначимо, що у віданні уряду України 1920 року формально залишалися комісаріати освіти, внутрішніх справ, охорони здоров’я, землеробства, юстиції. Але всі вони діяли у тісному зв’язку з наркоматами РРФСР. 1920 року запроваджувалася посада уповноваженого Реввоєнради РРФСР при Раднаркомі УРСР, на яку було призначено М. Фрунзе.   Головною особливістю формування радянської правової системи в Україні було те, що вона складалася, як однорідна з системою права в більшовицькій Росії. Цей процес можна назвати рецепцією права — прямим запозиченням норм однієї держави для пристосування їх до умов іншої країни. Дослідники історії держави і права України відзначають такі специфічні джерела формування основ соціалістичного права, як революційна правосвідомість, пріоритет якої над іншими джерелами права базувався на так званій психологічній теорії права, що панувала в ті роки.

8 лютого 1919 року РНК України приймає постанову “Про організацію місцевих органів Радянської влади та порядок управління”. В ній було поставлене питання про передачу влади Радам. Але юридично система Рад в Україні була закріплена першою радянською Конституцією 1919 року. Зауважимо, що проект Конституції УРСР обговорювався ще на III-му з’їзді КП(б)У, що відбувся на початку березня 1919 року. Визнавалася необхідність прийняття для УРСР Конституції РСФРР.   Найвищим органом влади Конституція проголошувала Всеукраїнський з’їзд Рад.   З прийняттям Конституції створювалася юридична база для наступної законотворчості. В соціальній сфері проголошувалася нова система суспільних відносин, були задекларовані нові принципи і соціальні цінності. Так, основою радянського цивільного законодавства стала соціалістична власність, яка виникла в результаті експропріації поміщиків і капіталістів, націоналізації землі, заводів, фабрик, транспорту. 

Законом “Про соціалізацію землі” була оформлена примусова конфіскація хліба, хоча фактично примусова конфіскація хліба у селян України розпочалася ще в січні 1918 року. Декретом Всеросійського центрального виконавчого комітету “Про продуктову диктатуру” від 9 травня 1918 року запроваджувалася політика військового комунізму. У відповідності до неї заборонялася торгівля хлібом та хлібними продуктами, на які вводився розподіл, хлібопекарні реквізовувалися. Основою радянського земельного законодавства був декрет “Про землю”, чинність якого було розповсюджено на всю територію України, постанова РНК РСФРР “Про перехід землі в розпорядження земельних комітетів” від 5 листопада 1917 року, закон України “Про соціалізацію землі”, прийнятий на третьому Всеросійському з’їзді Рад. Ці нормативні акти фактично встановлювали порядок націоналізації землі і передання права розпорядження землею до місцевих Рад та підпорядкованим їм волосним земельним комітетам.   Основи сімейно-шлюбного законодавства в радянській Україні були закладені декретами Раднаркому України від 20 лютого 1919 року. Вони, в свою чергу, базувалися на декретах Раднаркому РРФСР. В декретах “Про організацію відділів запису актів громадянського стану” та “Про розлучення”, “Про громадянський шлюб та про введення книг актів громадянського стану” підкреслювалася законність тільки громадянських шлюбів.

У трудовому законодавстві також відбувалися зміни. Так, поширювалася на Україну дія прийнятого 10 грудня 1918 року РСФРР Кодексу законів про працю. В цьому документі вміщувалися норми, що закріплювали загальний обов’язок працювати та право на працю, регулювалися питання оплати праці, дисципліни праці, право на відпочинок та матеріальне забезпечення. Для залучення до праці широко використовувалася трудова повинність, трудова мобілізація .В розвитку кримінального законодавства каральна політика радянської держави базувалася на програмі партії більшовиків (1919 р.). При цьому, при визначенні міри покарання слід було брати до уваги характер дії, особу звинувачуваного, його соціальне походження та становище. Фактично кримінальне законодавство передбачало покарання не лише за закінчене діяння, але й за задум та недонесення.   Становлення судової системи. В “Тичасовому положенні про народні суди і революційні трибунали УРСР” від 20 лютого 1919 року, “Положенні Ради Народних Комісарів про народний суд” від 26 жовтня 1920 року, інструкції НКЮ УРСР “Про судочинство” від 3 червня 1919 року та різних циркулярах НКЮ УРСР закріплювалися головні принципи діяльності судів, принципи кримінального процесу. Характерно, що вони були єдині як для народних судів, так і для революційних трибуналів. Так, у циркулярах, виданих 29 лютого 1920 року Народним комісаріатом юстиції УРСР, попереднє розслідування .

52. Визнавши провал "воєнного комунізму", В. Ленін переконав делегатів X з'їзду РКП(б), який відбувся в березні 1921 p., ухвалити рішення про заміну продрозкладки натуральним податком, про перехід до нової економічної політики. Це була політика компромісу, вимушеного відступу від негайного будівництва комунізму. По суті, неп означав перехід від адміністративно-командного до госпрозрахункового соціалізму. Замість реквізиції зерна шляхом розкладки селянство обкладалося помірним продподатком. Сплативши його, селянин міг вільно продавати надлишки зерна за ринковими цінами. Бідні селяни взагалі звільнялися від податку. А це сприяло підвищенню матеріальної зацікавленості селян у виробництві сільськогосподарської продукції. Було легалізовано приватну торгівлю, припинено заснування нових колгоспів та радгоспів. Неп допускав передачу дрібних підприємств в оренду, приватну власність, іноземні концесії, що сприяло розвитку приватної ініціативи й економічного життя загалом. Появилися так звана нова буржуазія — орендатори, торгівці-оптовики, біржові маклери, комісіонери, промисловці-фабриканти тощо. їх називали людьми непу — непманами. Діяльність непманів швидко виводила країну з економічного хаосу і розрухи. У 1923 р. вдалося покінчити з голодом 1921—1923 pp., з повстанським рухом. У середині 20-х років відійшла в минуле господарська розруха. Було досягнуто довоєнного рівня сільського господарства, виробництва предметів споживання. Відставала лише важка промисловість, яка перебувала під контролем уряду. Та не слід ідеалізувати неп і перебільшувати його значення. Він не означав повного повернення до ринкової економіки. Неп вводився, як заявляв неодноразово Ленін, "всерйоз і надовго, але звичайно... не назавжди".

Неп був для нього справою тактики, заспокоєнням селянських мас, а стратегічна мета залишалася незмінною — побудова комуністичної економіки без приватних власників, то-варно-грошових відносин і ринку. Тому вже в 1922 р. Ленін заявив, що відступ закінчено. Але, як зазначав він, "неп не означає відмову від терору, до терору ми ще повернемось". Серед негативних наслідків непу слід назвати ножиці цін, карткову систему, безробіття, загострення соціальних суперечностей тощо. Тому велика частина населення виявляла невдоволення непом. Саме на них спирався Сталін, який у 1929 p., відкинувши неп, повернувся до "воєнно-комуністичних методів" будівництва соціалізму.

53. Судова реформа 1922 р. - комплекс заходів, спрямованих на вдосконалення діяльності органів правосуддя, здійснений в УСРР у ході реалізації проголошеного з початком нової економічної політики курсу на революційну законність. Стрижневою основою реформи було Положення про судоустрій УСРР, затв. ВУЦВК 16.ХІІ 1922. Згідно з Положенням замість двох паралельних систем — народних судів і революційних трибуналів — створювалася єдина трирівнева система суд. установ: народний суд, губернський суд, Найвищий Суд УСРР  та його колегії.

22.III 1922 було скасовано Всеукраїнську надзвичайну комісію, а утворене натомість Державне політичне управління УСРР офіційно вже не мало суд. функцій і в процес, відношенні було лише органом дізнання. Водночас пост. ВУЦВК від 17.УІІ 1922 було започатковано систему т. з. надзвичайних сесій, на яких в особливому порядку розглядалися справи про контрреволюційні та деякі ін. злочини. Ці сесії діяли при губ. ревтрибуналах (до 1.ХІ 1922 — при їх військ, відділеннях), а після затвердження Положення про судоустрій — при губернських судах. Для розгляду інших категорій справ згідно з Положенням тимчасово зберігалися спеціальні, суди: військові трибунали, військово-транспортні трибунали, особливі трудові сесії нарсудів, земельні комісії, арбітражні комісії. Складовою частиною Судової реформи в УСРР 1922 було заснування органів прокуратури (Положення про прокур. нагляд, затв. ВУЦВК 28.VI 1922) і адвокатури (Положення про адвокатуру, затв. ВУЦВК 2.Х 1922), заборона місц. управлінським структурам втручатися в суд. справи (пост. ВУЦВК «Про взаємовідносини судових і адміністративних органів влади» від 9.УІІІ 1922), організація короткострокових юрид. курсів для підготовки кадрів до роботи в нових умовах (пост. РНК УСРР від 26.XII 1922). Згодом було прийнято: постанови ВУЦВК «Про особисту недоторканність прокурорів, суддів і слідчих» від 3.1 1923 і від 21.1 1924 та «Про розвантаження і поліпшення місць позбавлення волі» від 15.VIII 1923; Положення «Про кабінети науково-судової експертизи» (затв. РНК УСРР 10.VI 1923); деякі ін. нормат.-прав. акти, спрямовані на поглиблення реформи.

54, №55. Декретом Ради народних комісарів Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) від 14 лютого 1919 р. «Про суд» ліквідовано поряд із судовими установами, які існували на території України до встановлення радянської влади, і прокурорський нагляд. Нагляд за законністю зосереджувався головним чином у Народному комісаріаті юстиції і його місцевих органах ? губернських і міських юридичних відділах. Правову основу організації та діяльності державного механізму республіки на початку 20-х років визначала конституція УСРР 1919 р. 28 червня 1922 р. ВУЦВК затвердив Положення про прокурорський нагляд. Державна прокуратура УСРР входила до складу Міністерства юстиції. Керівником прокуратури, як Прокурор республіки, був Народний комісар юстиції УСРР. Першим Прокурором УСРР був призначений Микола Олексійович Скрипник. На цій посаді (з 10 травня 1925 р. як Генеральний прокурор) він перебував до квітня 1927 р. У безпосередньому віданні Прокурора УСРР знаходився відділ прокуратури, що входив до складу Народного комісаріату юстиції УСРР. Помічники Прокурора УСРР затверджувалися і звільнялися Президією ВУЦВК за поданням Прокурора республіки. Місцевими органами прокуратури були призначувані Прокурором УСРР прокурори губерній, які мали помічників, у тому числі у повітах, що також призначалися і звільнялися Прокурором УСРР.

У зв'язку з організацією Державної прокуратури ВУЦВК б вересня 1922 р. ухвалив постанову про скасування губернських відділів юстиції та їх повітових уповноважених, встановивши, що ці органи мають ліквідовуватися в міру утворення органів прокурорського нагляду. У 1922 р. був поновлений прокурорський нагляд, спочатку у складі Народного комісаріату юстиції, а потім Верховного Суду. З утворенням СРСР, ліквідацією губерній та переходом на триступеневу систему управління у травні 1925 р. до Конституції УСРР 1919 р. були внесені зміни. Прокурор республіки почав іменуватися Генеральним прокурором республіки. Народний комісар юстиції одночасно обіймав посаду Генерального прокурора республіки і входив до складу Ради народних комісарів УСРР. Постановою III сесії ВУЦВК від 23 жовтня 1925 р. було введено в дію Положення про судоустрій УСРР, розділ «Про Державну прокуратуру» якого визначав повноваження Прокуратури УСРР. Це Положення регламентувало питання організації та діяльності не лише судових органів та прокуратури, а й слідчих, колегії захисників, державного нотаріату, інституту судової експертизи. До 1925 р. слідчий апарат перебував у подвійному підпорядкуванні ? суду і прокуратури. Тепер, використовуючи досвід РСФРР, увесь слідчий апарат передавався прокуратурі. На кінець 1925 р. до складу Прокуратури УСРР входили 41 прокуратура округів та Прокуратура Молдавської АСРР. Справи про військові і деякі інші злочини, вчинені військовослужбовцями, розглядалися трибуналами. Тут діяло загальносоюзне законодавство. 20 серпня 1926 р. ЦВК і Раднарком СРСР прийняли Положення про військові трибунали і військову прокуратуру. Згідно з Положенням трибунали утворювалися при військових округах, фронтах, арміях, флотах, корпусах, дивізіях. Працювали вони під керівництвом військової колегії Верховного Суду СРСР. У вересні 1929 р. набрало чинності нове Положення про судоустрій УСРР. Згідно з Положенням у розгляді справ у судах могли брати участь самостійно і спільно з прокурором громадські обвинувачі, вони мали право подавати скаргу на вирок суду. Наступний етап у подальшому законодавчому регулюванні організаційної побудови і діяльності органів прокуратури пов'язаний з постановою ЦВК і РНК СРСР «Про заснування Прокуратури СРСР» від 20 червня 1933 р.

Адвокатура: 26 жовтня 1920 р. було прийняте Положення про народний суд. Ним правозаступники обов`язково залучалися як захисники обвинувачених у кримінальних справах, що розглядалися з участю шести народних засідателів. Крім членів колегії правозаступників захисниками й представниками сторін могли бути близькі родичі, працівники державних установ, члени громадських організацій. Діяльність колегії правозаступників при ревтрибуналах регулювалася “ Тимчасовим положенням про революційні трибунали УСРР” від 14 лютого 1919 р.У лютому 1919 р. у всіх містах України були створені юридичні консультації. Кількість їх у кожному місті визначали відповідні відділи місцевих Рад з наступним затвердженням виконкомом. 18 жовтня 1921 р. постановою РНК УРСР “Про встановлення зборів у доход республіки за НКЮ” було запроваджено оплату за юридичну допомогу та участь правозаступника в судовому процесі. Однак в цьому правовому акті передбачалося положення, що незаможні особи звільняються від встановленої оплати за наданням їм юридичної допомоги на підставі відповідних документів, виданих відділами соціального забезпечення, волосними комітетами, комітетами незаможних селян або профспілковими організаціями.Слід зазначити, що організовані відповідно до Тимчасового положення про народні суди та революційні трибунали Української республіки колегії правозаступників не зазнали змін аж до 1922 р. В історії України це був період її становлення.Новий етап в історії адвокатури України пов`язаний з введення у республіці нової економічної політики, що зумовило необхідність судової реформи 1922 р., яка, в свою чергу, поставила на порядок денний і організаційне оформлення адвокатури.В січні 1922 р. в Харкові відбувся перший всеукраїнський з`їзд працівників юстиції, в одній із резолюцій якого “Про адвокатуру” були сформульовані такі принципи створення адвокатури: організувати колегії правозаступників при губернських відділах юстиції, оплату праці працівників визначати за таксою, з конкретним визначенням випадків звільнення від оплати, при виборі захисника у кримінальних і представництва у цивільних справах враховувати побажання особи, яка потребує юридичної допомоги, вважати недопустимим сумісництво членів колегії захисників із посадами в НКЮ, РНК, міліції, розшуку. З`їзд також доручив наркоматові юстиції розробити відповідний законопроект реформи колегій правозаступників, який 2 жовтня 1922 р. й було прийнято після обговорення Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом як Положення про адвокатуру Української РСР СУ УССР. 14 листопада 1922 р. на його підставі НКЮ УРСР затвердив Інструкцію про організацію губернських колегій захисників при губрайнарсудах. На членів колегії захисників покладалося ведення кримінальних і цивільних справ за призначенням, а також за угодою з особами та організаціями, котрі зверталися за їхнім сприянням; ведення справ в адміністративних органах, наділених судовими правами; складання документів у судових та адміністративних справах; укладання угод і договорів, надання усних і письмових порад; участь у діяльності юридичних консультацій, а також у зборах захисників свого судового округу.

На розвиток положення про адвокатуру НКЮ УРСР 27 грудня 1922 р. затвердив Положення про надання консультації для надання юридичної допомоги населенню, що організовується колегіями захисників. Усі члени колегії захисників водночас були й членами консультації.Слід зазначити, що положення про адвокатуру вже в перші роки після прийняття зазнало деяких змін, зумовлених проведенням у республіці судової реформи. Так, 16 грудня 1922 р. ВУЦВК прийняв Положення про судоустрій Української РСР СУ УССР, яке запровадило єдину систему судових установ, що складалася з народних і губернських судів, Верховного Суду УРСР.

56. Новоутворена федеративна держава — СРСР — мала свої органи: верховний орган влади – З’їзд Рад, вищий орган влади у періоди між з’їздами – Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК), вищий орган влади у період між сесіями ЦВК — Президія ЦВК. Вищим виконавчим органом держави стала Рада Народних Комісарів (РНК), головними сферами державного життя керували союзні Народні комісари. Заснувався Верховний суд СРСР із функціями верховного судового контролю. Рішення загальносоюзних органів влади вважались обов’язковим для всіх республік. До компетенції вищих органів влади належали: зовнішні зносини; оголошення війни та укладення миру; кордони; збройні сили; планування та встановлення основ народного господарства; транспорт; зв’язок; бюджет; грошова та кредитна системи; встановлення засад землекористування та землеустрою, судоустрою і судочинства; законодавство про працю; встановлення загальних принципів народної освіти, охорони здоров’я тощо. За союзними республіками зберігалось право вільного виходу з Союзу СРСР, але за відсутності правового механізму його реалізації, воно просто зводилось нанівець.

Верховним органом влади в УСРР продовжував бути Верховний з’їзд Рад. За складом Всеукраїнський з’їзд Рад був органом диктатури пролетаріату, яка зводилась до диктатури правлячої партії. Його призначення зводилось до суто декоративної функції надання державно-правової форми рішенням партійно-бюрократичної верхівки. У періоди між Всеукраїнськими з’їздами Рад верховним законодавчим, розпорядчим та виконавчим органом України був Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК). Сесії ВУЦВК збиралися спочатку раз на два місяці, пізніше тричі на рік. З прийняттям Конституції УРСР 1937 року відбулися зміни у системі вищих і місцевих органів влади і державного управління. Вищим органом державної влади, єдиним законодавчим органом республіки, стала Верховна Рада УРСР. Вона обиралася громадянами України по виборчих округах на строк 4 роки за нормами: один депутат від 100 000 населення. Президія Верховної Ради УРСР діяла як постійний колегіальний орган, у період між сесіями Верховної Ради. Верховна Рада утворювала Раду Народних комісарів – найвищий виконавчий і розпорядчий орган республіки. Проте, уряд УРСР був підконтрольний і підзвітний загальносоюзному центрові. Уряд здійснював керівництво народними комісаріатами та підпорядкованими йому установами, вживав заходів щодо виконання народногосподарського плану, державного і місцевого бюджету, здійснював заходи щодо забезпечення громадського ладу, оборони інтересів держави, охорони прав громадян, керував роботою виконкомів обласних рад, утворював, у разі необхідності, спеціальні комітети і головні управління при Раднаркомі у справах господарського і культурного будівництва. Найважливіші сфери життя республіки (оборона, зовнішні стосунки, зовнішня торгівля, важка промисловість, оборонна промисловість, транспорт, зв’язок) керувалися загальносоюзними народними комісаріатами, які не підпорядковувалися республіці. Республіканськими залишалися лише 4 народних комісаріати (освіти, місцевої промисловості, комунального господарства, соціального забезпечення).

57. Конституція Української РСР 1929 склалася на основі тих змін у державному будівництві, в політичному та економічному житті УРСР, які відбулися в період з 1919 по 1929 рік, на базі першої конституції — Конституції СРСР 1919 року, на відбитих в ній принципах пролетарського інтернаціоналізму і соціалістичного демократизму. Конституція 1929 року, як і всі прийняті раніше радянські конституції, породжена в одних і тих же історичних умовах перехідного від капіталізму до соціалізму періоду. Як перша, так і друга конституція СРСР являли собою конституції диктатури пролетаріату, конституції соціалістичного типу. Конституція 1929 року, як і перша Конституція УРСР, законодавча закріпила принципи диктатури пролетаріату і республіку Рад як державну форму цієї диктатури.

Ст. 1  - Вся влада в межах Української Соціалістичної Радянської Республіки належить Радам робітничих, селянських і червоноармійських депутатів».  Конституція УРСР 1929 року Законодавчо закріпила створені за роки Радянської влади на Україні основи нового економічного ладу, які були вирішальними передумовами для здійснення соціалістичної перебудови всього народного господарства на базі індустріалізації країни і колективізації сільського господарства. Конституція УРСР 1929 року, як і перші радянські конституції, закріпила рівноправність громадян, незалежно від їх расової і національної належності, та проголосила суперечним основним законам Української Радянської Республіки встановлення або допущення будь-яких привілеїв чи переваг з причин расової або національної належності, а також і будь-яке обмеження рівноправності національних меншостей. Українська РСР, беручи до уваги непорушну волю молдавського народу до оформлення свого державного існування в складі Української Радянської Соціалістичної Республіки, об'єдналась з молдавським народом на основі створення в складі УРСР Молдавської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки. У ст. 18 Конституції УРСР 1929 року. Нові, особливо важливі положення Конституції УРСР 1929 року, що мали велике принципове значення у порівнянні з Конституцією 1919 року, знайшли своє відображення у ст. 2 і 3 Конституції, в яких було висвітлено змінене правове становище УРСР та законодавче закріплення основних принципів Радянської федерації і суверенітету Української РСР.

Конституція УРСР 1929 року встановила такі суверенні правила:

-   Право самостійно, без наступного затвердження органами Союзу РСР, приймати свою власну Конституцію, в якій враховані національні особливості і яка відповідає Конституції Союзу РСР в цілому.

-   Право на територіальне верховенство. Територія Української РСР не могла бути зміненою без її згоди ;Право на створення своїх власних органів державної влади і органів державного управління (була побудована на зразок системи, встановленої Конституцією Української РСР 1919 р.);

-   Право прийому до громадянства Української РСР. В досоюзний період громадянство визначалося і регулювалося поточним законодавством.

-   Право на обрання повноважних представників Української РСР до складу ради Національностей Центрального Виконавчого Комітету Союзу РСР.

-   Право здійснення законодавства і управління в межах компетенції, встановленої Конституцією СРСР і конституцією УРСР;

-   Право ВУЦВК на здійснення законодавчої ініціативи у найвищих органах Союзу РСР.

Відповідно до Конституції СРСР, Конституція УРСР 1929 року визначила численне коло питань, з яких Українська РСР здійснювала свою державну владу самостійно. Конституція Української РСР 1929 року залишила в силі всі ті гарантії свободи трудящих, які були встановлені Конституцією УРСР 1919 року. Але Конституція Української РСР 1929 року мала й сумні наслідки. Надання великої влади місцевим органам призвело до перекручувань державної політики, а це виявилось в бездушне адміністрування (виселення і знищення найбільш працездатної частини селянства і інтелігенції). Конституція дала поштовх до занепаду сільськогосподарського виробництва в Україні, що призвело до голодомору 1932—1933 років (всі кошти направлялись тільки на індустріалізацію, безжально вилучалось із сільськогосподарського виробництва). Ця Конституція закріпила диктатуру пролетаріату, що в подальшому зробило неможливим розвиток приватної власності і відкинуло Україну від магістралі світового розвитку.

58, №59. Перша кодифікація радянського законодавства — загальна назва кодифікаційних робіт, здійснених в УСРР, РСФРР та інших радянських республіках у 20-і pp.  Була своєрідним «матеріальним втіленням» курсу на революційну законність, проголошеного з переходом до нової економічної політики, свідченням відмови від правового нігілізму перших післяреволюційних років. Кодифікація зумовлювалася необхідністю зафіксувати в систематизованому вигляді прав, форми нових сусп. відносин, а також внутр. потребами системи радянського законодавства (наявністю у ній істотних суперечностей, прогалин тощо). Підготовка нових кодексів розпочалася напередодні Генуезької конференції 1922 і певною мірою пов'язувалася також з можливим вступом рад. республік до світ, співтовариства. Перші підготовчі заходи щодо збору та узагальнення матеріалів для майбутньої широкої кодифікації були здійснені в УСРР ще в березні 1920. Активні ж кодифікаційні роботи розпочалися лише в кінці 1921. За 2—3 роки створено кодекси та ін. рівнозначні їм законод. акти з осн. галузей рад. права: Кримінальний кодекс УСРР 1922, Кримінально-процесуальний кодекс УСРР 1922, Положення про судоустрій УСРР 1922, Цивільний кодекс УСРР 1922, Земельний кодекс УСРР 1922, Кодекс законів про працю УСРР 1922, Кодекс законів про народну освіту УСРР 1922, Закон про ліси УСРР 1923, Цивільний процесуальний кодекс УСРР 1924, Тимчасові будівельні правила УСРР 1924, Ветеринарний кодекс УСРР 1925, Виправно-трудовий кодекс УСРР 1925. Стрімке зростання загальносоюзного законодавства, прийняття Конституції СРСР 1924, відповідні зміни до Конституції УСРР 1919, а головне — зміни в сусп. відносинах у зв'язку з завершенням відбудов, періоду і проголошенням курсу на індустріалізацію та колективізацію країни породили в 1926—27 другу хвилю кодифікації. У цей час прийнято: Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УСРР 1926, Адміністративний кодекс УСРР 1927, Кримінальний кодекс УСРР 1927, нову редакцію Крим.-процес, кодексу УСРР, а також внесено значні системні зміни до Зем. кодексу. На останньому, третьому, етапі кодифікації вже в умовах поступової відмови від непу Тимчасові буд. правила замінив Статут цивільного будівництва УСРР 1928, прийнято Гірничий кодекс УСРР 1928, Цивільний процесуальний кодекс УСРР 1929 і нову ред. Положення про судоустрій УСРР. Логічним завершенням кодифікаційних робіт стало видання у 1929—30 семитомника

Отже, незважаючи на зовнішню схожість з буржуазними кодексами, радянське зак-во 20-х рр. міцно стояло на сторожі «інтересів диктатури пролетаріату». А текстуально однакові статті рад. і західно-європ. кодексів використовувалися з різною класовою метою, у діаметрально відмінних соціальних умовах і застосовувалися судами, шо стояли на принципово різних позиціях. Водночас цей процес об'єктивно відповідав тим істор. соціально-екон. умовам, що склалися у період непу. Кодифікація створювала більш ліберальний режим, суттєво розширювала права й свободи особистості, забезпечувала певну стабілізацію супільства, відбивала в законодавстві той «переворот у поглядах на соціалізм», який відбувся у зв'язку з переходом до непу. 

У Цивільному кодексі перш за все зазначалося, що "цивільні права захищаються законом, за винятком того, коли вони здійснюються всупереч із їхнім соціально-господарським призначенням". Демократичний характер мала ст. 4 ЦК, котра характеризувала цивільну правоздатність (тобто здатність мати цивільні права і обов'язки), що надавалася всім громадянам, не обмеженим судом у правах. Стать, раса, національність, віросповідання, походження не впливали на обсяг цивільної правоздатності. Кожному громадянину республіки надавалися права вільного пересування, обрання незаборонених законом занять і професій, придбання та відчуження в рамках закону майна, укладання угод і створення промислових і торговельних підприємств при дотриманні норм, що стосувалися відання цих підприємств. У той же час Цивільний кодекс декларував класовий підхід у регулюванні майнових відносин. Так, він забезпечував робітникам і службовцям право автоматичного поновлення договору житлового найму і встановлював для них тверді ставки квартирної плати. Коли йшлося про відшкодування збитків, ЦК зобов'язував судові органи враховувати майновий стан потерпілого й відповідача. Згідно зі ст. 123 ЦК майновий стан боржника мав бути врахований при визначенні порядку стягнення за невиконання договору.

Належну увагу Цивільний кодекс приділяв праву власності. Розрізнялась власність: а) державна (націоналізована та муніципалізована), б) кооперативна, в) приватна. Перевага надавалася державній власності. Так, земля, надра, ліси, води, залізниці загального користування проголошувалися виключно власністю держави. Об'єкти державної власності, перелік котрих наводився в ст. 22 ЦК, повністю вилучалися з цивільного обігу. Державні підприємства і установи мали право стягнути незаконно відчужене майно, що їм належало, не лише від несумлінного, а й від сумлінного набувача. Колективістська точка зору декларувалася в багатьох статтях ЦК. Цивільний кодекс надавав законно існуючим кооперативним організаціям право мати у власності підприємства незалежно від числа зайнятих на них робітників. Поряд з державною і кооперативною власністю ЦК УСРР допускав приватну власність. Дозволивши різні форми власності, ЦК УСРР забезпечував певну свободу договору. Це було закріплено в статтях 26—43 ЦК, а також у спеціальному розділі "Зобов'язальне право". Найважливішим завданням ЦК у галузі зобов'язального права було закріплення позицій держави і державних підприємств в обороті, надання їм істотних переваг і гарантій при укладанні угод. Так, згідно зі ст. ЗО, "правомочність є недійсною, коли договір укладений з метою, що суперечить законові, або в обхід закону, а також коли він спрямований на очевидну шкоду для держави". ЦК УСРР заборонив здачу в піднаймання орендованого державного майна. На користь держави віддавалися безплатно всі поліпшення, зроблені орендарем. Кодекс забезпечував підвищену охорону інтересів замовника в договорі підряду, якщо замовником була держава. У розділі "Зобов'язальне право" регламентувалися підстави виникнення і припинення зобов'язань, визначалися різні види договорів, загальні і конкретні до кожного з них вимоги. Статті 403—415 ЦК торкалися зобов'язань, що виникали внаслідок заподіяння іншому шкоди.

60. У систематизованому викладі норми кримінального права були викладені у Кримінальному кодексі 1922 p. Зазначалося, що з метою встановлення єдності кримінального законодавства республік за основу Кримінального кодексу УСРР (далі — КК) був взятий Кримінальний кодекс РСФРР.

КК УСРР мав дві частини — загальну та особливу. У Кодексі перш за все визначалися межі його дії щодо осіб (громадян УСРР та іноземців, які не користувалися правом екстериторіальності) і території вчинення злочинів (межі УСРР; для громадян республіки — і в разі вчинення злочинів за межами УСРР; для іноземців, що перебували в УСРР, — в разі вчинення ними за межами республіки злочинів проти основ державного ладу і військової могутності України). У КК викладалися його завдання про правовий захист держави від злочинів і від суспільно-небезпечних елементів шляхом застосування до винуватих покарання або інших заходів соціального захисту. У ст. 6 давалося визначення злочину: "Злочином визнається будь-яка суспільно-небезпечна дія або бездіяльність, що загрожує основам радянського ладу і правопорядку, встановленому робітничо-селянською владою на перехідний до комуністичного суспільства період". Як видно, поняття злочину надто ідеологізоване вказівкою на перехідний період до комуністичного суспільства, побудова якого тоді вбачалася неминучою. В Кодексі визначалася мета покарання та інших заходів соціального захисту: а) загальне попередження нових порушень як з боку порушника, так і з боку інших нестійких елементів суспільства; б) пристосування порушника до умов співжиття шляхом виправно-трудового впливу; в) позбавлення злочинця можливості вчинення дальших злочинів.

КК встановлював кримінальну відповідальність за наявності вини особи. Причому вина визначалась Кодексом у двох формах --умисел і необережність. Статті третього розділу загальної частини КК., який мав назву "Визначення міри покарання", закріпляли основні принципи визначення міри покарання. Йшлося про ступінь і характер небезпеки як самого злочинця, так і вчиненого ним злочину. КК встановлювався конкретний перелік видів покарання. Основними мірами покарання були розстріл (вища міра покарання), позбавлення волі, примусові роботи. Розстріл не застосовувався до осіб, що не досягли 18 років, до вагітних жінок, а також не міг бути призначений судом, якщо з часу вчинення злочину минуло п'ять або більше років. Максимальний строк позбавлення волі був установлений в 10 років, а мінімальний — в б місяців. Визначався порядок відбуття покарання, а також умовно-дострокового звільнення засуджених до позбавлення волі або примусових робіт. Особлива частина КК була присвячена визначенню складів різних злочинів, конкретним їх видам і санкціям. Були передбачені такі види злочинів: державні (контрреволюційні); проти порядку управління; посадові (службові); порушення правил про відокремлення церкви від держави; господарські; проти життя, здоров'я, свободи та гідності особи; майнові; військові; порушення правил, що стосуються охорони народного здоров'я, суспільної безпеки та громадського порядку.

31 жовтня 1924 р. ЦВК СРСР прийняв "Основні начала кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік" — акт із загальної частини кримінального права. Вони запроваджували для всього СРСР принципи кримінального законодавства; але "Основні начала" надавали право Президії ЦВК СРСР вказувати союзним республікам види злочинів. Це звужувало повноваження органів влади союзних республік у галузі кримінального права. У другій половині 20-х років було видано ряд загальносоюзних актів. До них відноситься "Положення про злочини державні" від 27 лютого 1927 р. цьому акті деталізувалося поняття контрреволюційного злочину і систематизувалися норми кримінального права, спрямовані на боротьбу режиму з так званими контрреволюційними злочинами. 27 липня 1927 p. Було прийнято також "Положення про військові злочини", яке давало уточнене загальне поняття військового злочину. Воно також передбачало склад військових злочинів.

8 червня 1927 p. був прийнятий новий Кримінальний кодекс УСРР (далі — КК). Він був побудований у точній відповідності з загальносоюзними "Основними началами кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік", а також з іншими загальносоюзними актами, прийнятими на той час. Так, у постанові •ЦВК СРСР від 25 лютого 1927 р. "Про зміни основних начал кримінального законодавства СРСР і союзних республік" вказувалося, що Положення ЦВК Союзу РСР про злочини державні (контрреволюційні та особливо небезпечні для Союзу РСР злочини проти порядку управління) і військові мають включатися у відповідні розділи кримінальних кодексів союзних республік. На основі згаданої постанови до особливої частини нового Кримінального кодексу УСРР були включені Положення про злочини державні, Положення про військові злочини, а також деякі інші загальносоюзні кримінально-правові акти.

КК УСРР у ст. 4 давав визначення поняття злочину: "За суспільне небезпечну (злочинну) дію визнається кожна чинність або нечинність, що загрожує радянському ладові або ламає правовий порядок, що його завела влада робітників і селян на перехідний до комуністичного ладу період часу". Хибним у визначенні поняття злочину було те, що в ньому не вказувалася нормативна ознака — передбаченість діяння в законі. Це визначення було занадто ідеологізоване вказівкою на перехідний період до комуністичного устрою. КК УСРР 1927 p. порівняно з КК УСРР 1922 p доповнювався статтями про злочини проти порядку управління, причому статті, які розглядали цей вид злочину, деталізувалися й уточнювалися. Велика увага приділялася уточненню понять службової особи і службового злочину. КК 1927 p. збільшував санкції за крадіжку майна громадян, підвищував кримінальну відповідальність за злочини, вчинені групою осіб. 13 вересня 1922 р. ВУЦВК прийняв постанову "Про введення вдію Кримінально-процесуального кодексу УСРР" (далі — КПК). В КПК закладався фундамент демократизації кримінального процесу: гласність судових засідань, усність судочинства; його безпосередність; змагальність процесу і провадження справ мовою більшості населення із забезпеченням для осіб, які не володіють цією мовою, права ознайомлення з матеріалами справи і всіма судово-слідчими діями через перекладача; рівноправність сторін; право обвинуваченого на захист. Кодекс визначав порядок провадження слідства та його загальні умови, як то: заведення кримінальної справи, дізнання, пред'явлення обвинувачення і допит обвинуваченого, заходи запобігання ухиленню від слідства й суду, допит свідків та експертів, обшуки і виїмки, огляди та освідчення, визначення психічного стану обвинуваченого, закінчення попереднього слідства, оскарження дій слідчого тощо.

КПК ретельно визначав порядок провадження справи в народному суді. Він містив норми про одноособові дії народного суду, судове засідання, про зміну обвинувачення та про притягнення до суду нових осіб, про ухвалення і оскарження вироку; прийняття і оскарження ухвал. Кодекс визначав провадження в раді народних судів. В КПК містилися норми, що регламентували судочинство в ревтрибуналах, провадження в порядку найвищого судового контролю Наркомюсту республіки. Кодекс визначав роль і завдання органів прокуратури у здійсненні нагляду за законністю тримання під вартою, у порушенні кримінальних справ, підтриманні державного обвинувачення на суді, нагляді за слідством тощо.

61. Завдання суворого додержання ленінського принципу соціалістичної законності визначили необхідність кодифікації різних галузей радянського права. Особливо необхідне упорядкування величезного адміністративного законодавства, приведення діючих адміністративно-правових норм у відповідність до нинішніх завдань розгорнутого будівництва комуністичного суспільства в нашій країні. Радянське адміністративне право містить у собі численні норми матеріального і процесуального права, які регулюють суспільні відносини в галузі державного управління. Відносини, що регулюються нормами адміністративного права, найбільш різноманітні і різносторонні, оскільки вони виникають у процесі організаційно-владної, творчої діяльності виконавчих і розпорядчих органів державної влади. Різноманітність цих відносин вимагає чіткої систематизації норм права, які їх регулюють. Це сприятиме дальшому зміцненню соціалістичної законності в діяльності адміністративних органів, посиленню охорони прав громадян. Проте норми адміністративного права у нас належно не впорядковані. Ще нерідко зустрічаються норми адміністративного права, які фактично застаріли, але офіціально не скасовані. Є також непогоджень і суперечливі норми, в силу чого ряд однорідних суспільних відносин регулюється по-різному. Чимало актів державного управління все ще залишаються невідомими населенню, в тому числі і такі, на підставі яких накладаються штрафи та інші адміністративні стягнення. Для того щоб усунути недоліки в адміністративному законодавстві, необхідно, передусім, провести кодифікацію радянського адміністративного права.

Треба сказати, що діюче адміністративне законодавство кодифіковане. Зокрема, в УРСР діє Адміністративний кодекс, який затверджений постановою ВУЦВК 12 жовтня 1927 р. і набув чинності з 1 лютого 1928 р.1 Адміністративний кодекс складається з 15 відділів: І — засади; II — адміністративні акти; III — заходи адміністративного впливу; IV — інші адміністративні примусові захо- ди: V — трудова повинність для запобігання стихійному лихові й боротьби з ним; VI — обов'язки населення в справі охорони громадського порядку; VII — громадянство УРСР, його набуття і втрата; VIII — реєстрація і облік руху населення; IX — товариства, спілки, клуби, з'їзди, збори; X — правила про культи; XI — публічні видовища, розваги та ігри; XII — користування Державним прапором і печатками; XIII — нагляд адміністративних органів у галузі промисловості; XIV — нагляд адміністративних органів за торгівлею; XV — порядок оскарження дій місцевих адміністративних органів.

Діючий Адміністративний кодекс УРСР у свій час відіграв значну роль у забезпеченні революційної законності в державному управлінні. Однак у нових історичних умовах побудови комуністичного суспільства в СРСР він вже не цілком відповідає завданням зміцнення соціалістичної законності, охорони прав громадян і інтересів держави. З 528 статей Адміністративного кодексу УРСР близько 378 фактично втратили силу в зв'язку із змінами в законодавстві; багато статей не мають тепер істотного значення в практичній діяльності місцевих органів державної влади і управління. їх діяльність регламентується новими нормами адміністративного законодавства. Все це, безумовно, вимагає заміни діючого Адміністративного кодексу УРСР новим.

Кодифікація адміністративно-правових норм поєднана перш за все із з'ясуванням питання про співвідношення загальносоюзного і республіканського адміністративного законодавства. Це обумовлюється тим, що в Конституції СРСР прямих вказівок на це немає. При розгляді питання про кодифікацію радянського законодавства на шостій сесії Верховної Ради СРСР (1957) одностайно відзначалось, що кодифікація законодавства повинна бути проведена шляхом видання загальносоюзних законів — основних начал і республіканських кодексів. «В основах законодавства СРСР повинні встановлюватися лише принципові положення відповідних галузей законодавства, обов'язкових для всіх республік. Ці принципові положення будуть юридичною базою для побудови і дальшого розвитку республіканського законодавства і, зокрема, для видання республіканських кодексів. У самих же кодексах союзних республік повинна міститися система правових норм, що грунтується на загальносоюзних началах і в той же час враховує місцеві специфічні умови кожної союзної республіки». Загальні положення, висловлені головним чином щодо кримінального, цивільного і процесуального законодавства, повністю стосуються і всіх інших галузей права, у тому числі і адміністративного. Ця обставина дозволяє внести пропозицію — доповнити ст. 14 Конституції СРСР пунктом, який передбачив би віднесення до відання Союзу встановлення основ адміністративного законодавства. Щодо системи і змісту адміністративних кодексів союзних республік висловлюються різні точки зору, які хоч іноді і суперечливі, однак, безумовно, заслуговують на всебічне обговорення.

62. У першій половині 20-х років шлюбно-сімейні відносини в Україні регулювало сімейне законодавство, прийняте ще в 1918—1919 pp. 31 травня 1926 p. сесія ВУЦВК прийняла Кодекс законів про родину, опіку, подружжя та про акти громадянського стану. Кодекс мав такі розділи: "Родина", "Про опікунство", "Подружжя", "Права громадян змінювати свої прізвища та ім'я", "Визнання особи безвісно відсутньою або померлою". За Кодексом визнавалась обов'язковість державної реєстрації шлюбу: "подружжя реєструється в органах ЗАГСу. Тільки реєстрація подружжя в органах ЗАГСу є неспірним, до спростування судом, доказом наявності подружжя". У той же час, коли сторони з якихось причин не мали можливості оформити фактичний шлюб шляхом реєстрації, суди могли в кожному окремому випадку визначити права кожного з незареєстрованого подружжя на одержання аліментів від іншого і на нажите під час шлюбу майно. Згідно із ст. 106 "вчинення релігійного обряду (шлюбу) не має будь-якого правового значення та не може правити за доказ подружжя". Розлучення також, як і реєстрація шлюбу, було віднесено до відання органів ЗАГСу. Кодекс регулював питання майнових відносин подружжя. Так, він вважав роздільною власністю лише майно, яке було придбане до шлюбу, а майно, яке придбане подружжям під час спільного життя, вважалося таким, що належало їм обом на основі спільної власності. Спільне майно у випадку розлучення ділилося на рівні частки.

Кодекс визначав порядок одержання аліментів. Таке право виникало у одного з подружжя у випадку непрацездатності, яка виникла до шлюбу, під час шлюбу або не пізніше одного року після розлучення. Кодекс регулював широке коло питань, пов'язаних з правовідносинами між батьками і дітьми. Вони не залежали від того, зареєстрований шлюб батьками чи ні. Кодекс також встановлював право усиновлення (удочеріння). Значна кількість статей Кодексу була присвячена питанням опіки і піклування.

63. Завдання підвищення продуктивності сільського господарства за умов переходу до непу потребувало законодавчого забезпечення стабільності одноосібного землекористування. Розв'язанню цієї проблеми була присвячена перш за все постанова V Всеукраїнського з'їзду Рад "Про закріплення користування землею". Широке коло питань забезпечення трудового землекористування регулювала постанова сесії -ВУЦВК "Основний закон про трудове землекористування", видана з метою створення "правильного, сталого і пристосованого до господарських і побутових умов трудового користування землею, необхідного для відбудови і розвитку сільського господарства". Постанова визначила порядок трудового землекористування і трудової оренди землі, регламентувала питання зміцнення трудового землекористування і землеустрою, а також регулювала таке питання, як застосування допоміжної найманої праці в трудових землеробських господарствах. Положення "Основного закону про трудове землекористування" були включені до Земельного кодексу УСРР (далі — ЗК), який складався з чотирьох частин ("Про трудове землекористування", "Про міські землі", "Про державне земельне майно", "Про землеустрій та переселення").

ЗК УСРР перш за все зазначив, що "право приватної власності на землю, надра, води та ліси в межах УСРР скасоване назавжди", а всі землі в межах УСРР, "в чийому б віданні вони не були, — становлять власність Робітничо-Селянської Держави". Тим самим ЗК встановлював, що будь-яке право землекористування можливе було тільки в результаті надання його державою і за умов, визначених державою. Порушення права державної власності на землю (купівля, продаж, заповіт, дарування, застава землі) заборонялись, а особи, винні в цьому, притягалися до кримінальної відповідальності, а також позбавлялися землі, якою користувалися. Право користування землями сільськогосподарського призначення ЗК надавав хліборобам та їх об'єднанням, міським поселенням державним установам і підприємствам. Він встановлював, що право на користування землею для ведення сільського господарства мають всі громадяни УСРР (незалежно від статі, віросповідання, національності), які бажають обробляти землю власною працею. Громадяни, що бажають одержати землю в трудове користування, наділяються землею або земельними громадами, до складу яких вони входять, або земельними органами, якщо в розпорядженні останніх є запасна земля. Право на землю, надану лише в користування, вважалось безстроковим і могло бути припинене лише на підставі, визначеній законом. Наприклад, трудового землекористувача можна було позбавити землі в тому разі, якщо двір перестав займатись сільським господарством, у випадку необхідності зайняти землю для державних чи громадських потреб. Тоді землекористувачеві відводилась земля в іншому місці і відшкодовувались заподіяні вилученням збитки. Право на користування землею могло бути здійснене землекористувачем лише в складі земельної громади. У зв'язку з цим Кодекс докладно визначав склад земельної громади, її права та обов'язки, органи управління. Стаття 42 зазначала, що "окрім існуючих земельних громад за громади визнаються ще й сільськогосподарські комуни та артілі, а також добровільні об'єднання окремих дворів або сукупності дворів, що відокремлені від колишніх громад". Громада була тією формою об'єднання селян, яка полегшувала органам держави контроль і керівництво сільським господарством.

Значну увагу ЗК приділяв регламентації трудового землекористування, оскільки одноосібна форма в сільському господарстві на той час була переважаючою. Кодекс давав детальну правову регламентацію інституту селянського двору — основної виробничої одиниці в сільському господарстві. Стаття 66 визначала двір як родинно-трудове об'єднання осіб, що спільно вели сільське господарство. Кодекс встановлював умови і підстави поділу двору. Забезпечуючи стійкість трудового землекористування, ЗК уводив такі інститути, як трудова оренда землі і допоміжна наймана праця в трудових землеробських господарствах. Тимчасова передача права користування землею сприяла запобіганню від розорення трудових одноосібних господарств внаслідок стихійного лиха та інших причин. Наймана праця допускалася за умови дотримання законів про охорону і нормування праці.

Кодекс містив досить важливе право земельної громади самій обирати форми землекористування, наприклад общинну, дільничу, колективну. Найсприятливіші умови забезпечував спільний обробіток землі. ЗК УСРР регулював питання землекор' тах, землевпорядкування і переселення. Земельний кодекс УСРР надалі зазнавався 1925 p. ВУЦВК і Раднарком УСРР ухвалили істотні зміни і доповнення до його розділу пр». земельних справ. 27 червня 1927 p. ВУЦВК і Радна». постанову "Про зміну і доповнення Земельного кодексу зміни і доповнення були настільки значними, що означали,«. прийняття ЗК УСРР в новій редакції. Вони, зокрема, стосувал». розширення прав сільських рад у галузі керівництва сільським господарством, трудової оренди землі, підсобної займаної праці в трудових сільських господарствах, прав і обов'язків земельних громад, нагляду за їх діяльністю, порядку провадження справ про землеустрій.

У другій половині 20-х років, в умовах розширення компетенції союзних державних органів, а Україні поширювали свою дію загальносоюзні акти в галузі земельного права, серед яких найбільшу вагу мали "Загальні начала землекористування і землеустрою". Вони були прийняті ЦВК СРСР 15 грудня 1928 p. і підтверджували непорушність виключного права державної власності на землі. Через текст згаданого нормативного акта червоною ниткою проходить закріплення у ст. 4 створення засади для розширення колективізації і обмеження прав найзаможнішого прошарку селянства ("куркулів"). Важливим законодавчим актом, що дорівнював кодексові, був Закон про ліси УСРР (3 листопада 1923 p.). Він був тісно пов'язаний із Земельним кодексом, оскільки розвивав і конкретизував правила використання лісів як всенародного добра.

64. Нова економічна політика внесла у трудове право суттєві зміни, які можна звести до трьох головних положень: скасування трудової повинності; заміна регламентації нормування праці; відродження договірних засад. Одним з перших нормативних актів, що відповідав умовам непу, стала постанова Раднаркому УСРР від 19 квітня 1921 р. "Про полегшений перехід робітників і службовців з одного підприємства на інше". Запроваджувалися чергові і додаткові відпустки для робітників і службовців із збереженням заробітної плати. 31 травня 1921 p. Раднарком прийняв постанову "Про надурочні роботи", в якій зазначалося, що такі роботи допускалися лише у виняткових випадках. Прийнятий Раднаркомом 21 вересня 1921 p. Кодекс законів про працю малолітніх і підлітків встановлював правила охорони праці названих категорій учасників трудових відносин. Були прийняті й інші нормативні акти, які мали на меті регулювати відносини в умовах переходу України до нової економічної політики. Але більш детально питання трудового права регулювались Кодексом законів про працю в УСРР (далі — КЗпП), який був уведений в дію з 15 листопада 1922 p.

У першій статті КЗпП встановлював, що його норми "поширюються на всі осіб, працюючих за наймом, в тому числі і вдома (квартирники), і обов'язкові для всіх підприємств, установ і господарств (державними, не виключаючи військових, громадських та приватних, в тому числі тих, що надають надомну роботу), а також для всіх осіб, які застосовують найману працю за винагороду". Всі договори й угоди про працю, що погіршували умови праці, вважалися недійсними. Наймання і надання робочої сили проводилися на основі принципу добровільної угоди працівника. Трудова повинність застосовувалась лише у виняткових випадках. Умови трудового договору встановлювалися угодою сторін. При цьому зазначалося, шо "недійсні умови трудового договору, що погіршують стан працюючого, порівнюючи з умовами, встановленими законами про працю, умовами колективного договору і правилами внутрішнього розпорядку, що поширюються на дане підприємство або установу, а також умови, що ведуть до обмеження політичних і загальногромадських прав працівника". Кодексом регламентувались правила укладання трудового договору, порядок його виконання. Ним також передбачались наслідки порушення трудового договору. Значна кількість статей КЗпП була присвячена правилам внутрішнього трудового розпорядку та умовам їх запровадження, порядку встановлення норм виробітку, підставам і розміру оплати праці, гарантіям і компенсаціям для працюючих на час виконання обов'язків, передбачених законодавством.

У КЗпП визначалося, що тривалість нормального робочого часу на виробництві та на необхідних для виробництва допоміжних роботах не повинна була перевищувати восьми годин. Пільги були встановлені для осіб у віці від 16 до 18 років, а також для тих, хто працював на підземних роботах і для осіб розумової і конторської праці. Для цієї категорії працюючих встановлювався 6-годинний робочий день. Поряд з цим надурочна робота, як правило, не допускалася. КЗпП ретельно регламентував питання, пов'язані з учнівством, охороною праці, правами профспілок на виробництві, розглядом і розв'язанням спорів про порушення трудового законодавства, з заходами підтримання трудової дисципліни, соціальним страхуванням. КЗпП став основним нормативним актом, на основі якого відбувалося регулювання трудових відносин у початковий період непу. Але згодом в Україні почали набувати силу загальносоюзні акти в галузі трудового права. Так, Рада праці і оборони СРСР ухвалила 18 травня 1926 p. постанову " Про підвищення продуктивності праці в промисловості та на транспорті". Вона вміщувала вимоги до всіх установ і організацій вжити рішучих заходів до зміцнення трудової дисципліни, раціонального використання робочого часу, ліквідації прогулів на виробництві і випадків невиходу на роботу. На боротьбу з порушниками трудової дисципліни були націлені прийняті Раднаркомом СРСР постанови "Про заходи щодо зміцнення трудової дисципліни на державних підприємствах" (6 березня 1929 p.) і "Про заходи щодо поліпшення виробничого режиму і зміцнення трудової дисципліни на підприємствах" (5 липня 1929 p.).

65. На Лівобережжі Дністра в межах УСРР жила невелика частина молдавського населення, основна ж його маса  мешкала  в  Бессарабії,  захопленій  Румунією.  Партійно-державне  керівництво  СРСР,  спираючись  в  основному  на  міркування  міжнародного   престижу, вирішило створити у складі УРСР Молдавську Автономну Республіку. У зв’язку з цим 12 жовтня 1924 р. ІІІ сесія ВУЦВК прийняла постанову про утворення  Молдавської  Автономної  Соціалістичної  Радянської Республіки, до якої були включені ряд районів з переважаючим українським населенням Подільської і Одеської губерній, розташованих на Лівобережжі Дністра. У Молдавській АСРР тоді налічувалося 582 населені пункти, які входили до 126 сільрад.  Після тривалої роботи з розмежування територій у вересні 1926 р. ВУЦВК і Раднарком України прийняли постанову про врегулювання кордонів Молдавської АСРР. Зрештою до складу Молдавської АСРР увійшли 11 районів Лівобережжя Дністра: Слободзейський, Тираспольський, Григоріопольський, Дубоссарський, Рибницький, Кам’янський, Крутянський (Кодимський), Бірзульський (Котовський), Балтський, Ананьївський, Красноокнянський (8,1 тис. кв. км). У Молдавський АСРР тоді проживало 545500 чол. Молдаван налічувалося 30,1%, українців – 48,5%, росіян – 8,5%, євреїв – 8,5%, представників інших національностей – 4,4%. У зазначених вище межах Молдавська АСРР перебувала у складі Української СРР до кінця червня 1940 р., коли Бессарабія була приєднана до СРСР і була утворена союзна Молдавська РСР. 

66. У грудні 1925 р. відбувся XIV з'їзд ВКП(б), який проголосив курс на індустріалізацію СРСР. Наступний, XV з'їзд, у 1927 р. визнав пріоритет державного плану над ринком, що означало згортання нової економічної політики і знищення товарно-грошових відносин. За формулою Сталіна, плани мали носити не прогнозний, а директивний характер, тобто бути обов'язковими до виконання. Передбачалось досягти 19 % щорічного приросту промислової продукції, а в 1929р. XVI конференція ВКП(б) затвердила ще вищі темпи розвитку. Противники надзвичайних заходів і штурмівщини — М. Бухарін, О. Риков, М. Томський та інші — були оголошені "правим ухилом" і під час "чистки" партії розгромлені. На основі показників першого п'ятирічного плану на 1928/29 - 1932/33 роки відповідно були розроблені плани економічного розвитку України, затверджені XI Всеукраїнським з’їздом Рад.

Перша п'ятирічка становила суму річних планів, які постійно підправлялись у бік збільшення. Для України встановлювалися напружені темпи зростання важкого машинобудування, хімічної промисловості, видобутку електроенергії. Фактично закріплювалась дореволюційна структура господарства, розрахована не на впровадження нових технологій, а на використання енергетичних і сировинних ресурсів. На тлі світової економічної кризи 1929—1933 pp. створювалося враження швидкого економічного прогресу в СРСР. Це породжувало в більшовицьких лідерів бажання ще більше напружити сили народу і здійснити великий стрибок в соціалізм. Сталін встановив темпи приросту промислової продукції на другий рік п'ятирічки 32 %, а далі - 45 %. Така "надіндустріалізація" не підкріплювалася реальними можливостями. Окремі галузі економіки розвивались з випередженням, інші відставали. Внаслідок цього на новобудовах не вистачало коштів, кваліфікованих кадрів, устаткування. З'явилось таке поняття, як "штурмівщина", коли плани капітального будівництва неодноразово переглядались, але кожен з них мав виконуватись. У роки першої п'ятирічки в Україні будувалося близько 400 нових підприємств, у тому числі Дніпровська гідроелектростанція, завод інструментальних сталей у Запоріжжі "Дніпроспецсталь", Харківський тракторний завод, шахти в Донбасі та ін. Велика промисловість України перейшла у підпорядкування загальносоюзних наркоматів. Таким чином, Україна, як і інші республіки, була позбавлена економічної самостійності. Адміністративно-директивні методи управління стали головними у розвитку радянської економіки. Щоб довести тріумф першої п'ятирічки, Сталін спритно маніпулював статистичними показниками. Спеціальним рішенням політбюро було заборонено друкувати окремим відомствам підсумки своєї роботи. Зростання промислової продукції подавалось не в конкретному обчисленні, а в карбованцях. Отже, досить було встановити великі ціни на нову продукцію, як валові показники різко зростали. Це дало змогу оголосити про виконання першої п'ятирічки за 4 роки і 3 місяці. Щорічний приріст промислової продукції в середньому становив близько 16 %, тобто менше, ніж було заплановано.

У роки другої п'ятирічки 1933-1937 pp. темпи зростання були визначені на рівні 16,5 %. В Україні стали до ладу гіганти металургійної промисловості — Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь, а також Новокраматорський завод важкого машинобудування — один з найбільших у Європі. Виконання перших п'ятирічок потребувало надзвичайних зусиль усіх народів СРСР. Причому п'ятирічки не були розраховані на піднесення матеріального добробуту. Більше того, голод 1932-1933 років викосив мільйони людей, село запустіло, міста й новобудови поновлювалися дешевою робочою силою. "Шахтинська справа" в Донбасі - суд над старими спеціалістами вугільної промисловості започаткувала організоване цькування фахівців з дореволюційними дипломами. Більшовики не надавали великого значення матеріальним стимулам праці. Карткова система давала можливість робітникам і службовцям придбати мінімум товарів. Ігноруючи економічні важелі піднесення продуктивності праці, керівники більшовицької партії і уряду намагалися скористатися ентузіазмом мас, а також неоплачуваною працею мільйонів безневинно ув'язнених. Соціалістичне змагання (стаханівський рух та ін.) надовго стало головною формою боротьби за вищі показники у праці.

Передбачене в більшовицьких планах витіснення капіталістичних елементів вилилося у фізичну ліквідацію значної частини економічно активного населення — так званого куркульства на селі і власників приватних підприємств у місті. Посилився товарний голод, бо ривок важкої промисловості відбувався при хронічному занепаді соціальної сфери і легкої промисловості. Щоб зберегти темпи розвитку промисловості, робітників та інженерно-технічних працівників фактично прикріпили до підприємств і установ, а порушення дисципліни прирівнювалось до кримінального злочину.

Таким чином, позитивним підсумком індустріалізації України стало зростання підприємств важкої промисловості (майже в 11 разів), будівництво нових шахт, електростанцій і в підсумку перетворення України в індустріально-аграрну країну, яка за рівнем окремих галузей промисловості випередила деякі європейські держави. Негативні наслідки: підрив розвитку сільського господарства, легкої і харчової промисловості; нераціональне й нерівномірне розміщення продуктивних сил; посилена централізація управління промисловістю; ігнорування економічних механізмів розвитку економіки; зниження життєвого рівня населення (поширення державних позик, торгівля алкогольними напоями, черги, продовольчі картки, хронічний дефіцит товарів і послуг, житлові проблеми тощо).

67. Формою боротьби з заможним селянством було обране так зване «розкуркулення», тобто економічне пограбування селян, порушення їхніх політичних і соціально-економічних прав, репресії. Розкуркулення відбувалося в умовах, коли не було чіткого визначення, хто є куркулем: чи це той, хто використовує найману працю, чи просто замолений селянин. Тих, кого зарахували до куркулів, поділяли на три категорії:

• активні вороги радянської влади, учасники антирадянських виступів. Вони підлягали 10-річному ув'язненню або розстрілу;

• пасивні вороги радянського ладу, тобто ті, хто намагався в рамках радянського законодавства боронити свою власність. їхнє майно підлягало конфіскації, а самі господарі мали бути вислані до північних і східних районів СРСР;

• лояльні до політики Комуністичної партії особи, які не чинили опору радянській владі. Певна їх частина, щоб зберегти своє господарство, навіть готова була вступити до колгоспів. Таких селян переселяли за території колективізації, надавши їм гірші землі.

Розкуркулення відбувалося з грубими порушеннями чинного радянського законодавства. Кодекс законів про працю, який діяв наприкінці 20-х і на початку 30-х pp., не забороняв:

• оренди землі;

• використання найманої робочої сили;

• приватного підприємництва на селі. Коли розкуркулення досягло кульмінації з явним запізненням, ВУЦВК і РНК УСРР видав постанову «Про заборону орендувати землю й застосовувати найману працю в одноосібних господарствах у районах суцільної колективізації».

Ліквідація куркульства як класу завдала важкого удару по українському селу, яке за роки непу здебільшого стало середняцьким. За даними радянських установ, в Україні в 1929 році налічувалося близько 72 тис. куркульських господарств, а під розкуркулення потрапило 200 тис. господарств. Тому жертвами «великого перелому» стала величезна кількість середняків, серед яких було чимало прибічників радянської влади, колишніх учасників громадянської війни, як-от: бійців, командирів, червоних партизанів.

68. Правовий статус України, її місце у складі союзної держави — Союзу РСР — були законодавче закріплені як в Конституції СРСР 1924 р., так і в Конституції УСРР 1929 p. Проте подальший процес формування командно-адміністративної системи управління (він розпочався ще в роки громадянської війни), основою якої стала реставрація воєнно-комуністичних методів та військових наказів, руйнував зафіксовані Конституцією УСРР 1929 p. принципи взаємовідносин між загальносоюзними і республіканськими органами, обмежував права й компетенцію державних органів УСРР. Звідси — невпинне зростання ролі центру, тобто загальносоюзних установ, і обмеження прав республіканських. Україна поступово втрачала елементи своєї суверенності. Все це позначалось на становищі як центральних, так і місцевих органів влади УСРР.

Згідно з Конституцією УСРР 1929 p. систему державних органів республіки очолював Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських і червоноар-мійських депутатів, якому були підпорядковані усі інші органи влади.

Всеукраїнський з'їзд Рад складався а представників місцевих і селищних Рад УСРР за нормою один делегат на кожні 10 тис. виборців і з представників сільського населення за нормою один делегат на кожні 50 тис. населення. Делегати на з'їзд обирались Всемолдавським з'їздом Рад і обласними з'їздами Рад України.

Щоб забезпечити проведення політики форсованої індустріалізації та насильницької суцільної колективізації, правляча Комуністична партія здійснила серйозну перебудову роботи місцевих органів влади. Першочергову увагу було приділено сільським Радам, які повинні були як органи державної влади очолити боротьбу за суцільну колективізацію та ліквідацію куркульства як класу. Таку орієнтацію визначили рішення листопадового (1929 p.) Пленуму ЦК ВКП(б).

69. Зміни в організації судових установ України були пов'язані з посиленням терору як основного засобу існування тоталітарно-репресивної системи, а також з необ­хідністю їх пристосування до, існуючої адміністративно-територіа­льної системи управління. Так, ліквідація округів і перехід до двоступеневої системи управління призвели у жовтні 1930 р. до скасування окружних судів і утворення міжрайонних судових орга­нів. Але у зв'язку з утворенням областей і переходом на триступе­неву систему управління у травні 1932 p. всі міжрайонні суди було ліквідовано. В Україні встановлюється така судова система: народ­ний суд, обласний суд і Верховний Суд УСРР.

Основною ланкою в судовій системі був народний суд. Як суд першої інстанції він розглядав цивільні та кримінальні справи відповідно до процесуального законодавства УСРР. Народні суди діяли колегіальне у складі народного судді та двох народних засіда­телів. Одноособове народний суддя виконував нотаріальні функції, керував роботою судових виконавців. Народні суди обиралися ра­йонними з'їздами Рад, а в містах і селищах — пленумами міських і селищних Рад строком на один рік.

Обласні суди були судами другої інстанції для перегляду в касаційному порядку і порядку нагляду судових вироків, ухвал і постанов у кримінальних і цивільних справах народних судів, що діяли на території області. Члени обла­сних судів обирались обласними виконкомами строком на один рік.

Касацій­ною інстанцією у справах, вирішених обласними судами у першій інстанції, був Верховний Суд УСРР. Серед його повноважень зна­чне місце займали розгляд у першій інстанції кримінальних і циві­льних справ, віднесених до його підсудності. У порядку нагляду Верховний Суд УСРР міг переглядати також судові справи, які були упровадженні в усіх без винятку судах республіки. До функцій Верховного Суду було також віднесено тлумачення законів республіки з питань судової політики

70. До 1932 р. в Україні діяли міжрайонні, міські та дільничні прокуратури. З організацією областей було скасовано міжрайонні прокуратури і створено дільничні, міські, обласні прокуратури і Прокуратуру республіки.

Прокуратура республіки та усі її органи входили до системи наркомюсту. Органи прокуратури здійснювали нагляд за законністю дій усіх (крім ВУЦВК і Раднаркому УСРР) органів влади та управління на території України, а також господарських і громадських організа­цій.Органи прокуратури мали право опротестовувати у встановленому законом порядку постанови, накази, циркуляри і розпорядження, якщо вони не відповідали закону. Вони здійснювали нагляд і керівництво діяльністю органів дізнання та слідства.

Істотних організаційних змін зазнали органи прокуратури у 1933 p. Замість прокуратури Верховного Суду СРСР і прокуратур союзних республік, які входили до складу республіканських нарко­матів юстиції і безпосередньо не підпорядковувались прокурору Верховного Суду СРСР, створювалась єдина централізована систе­ма прокурорських органів.

Для здійснення цього завдання 20 червня 1933 p. утворено як самостійний орган Прокуратуру СРСР, яка об'єднала органи про­куратури у всесоюзному масштабі. Прокуратуру Верховного Суду було ліквідовано.

На Прокуратуру СРСР покладалось загальне керівництво дія­льністю прокуратур союзних республік. Прокурор Союзу РСР отри­мав право давати прокурорам союзних республік обов'язкові вка­зівки, скликати наради прокурорів союзних республік, перевіряти діяльність органів прокуратури союзних республік. Відбувалась централізація прокурорського апарату.

У 1934 p. замість дільничних прокуратур в усіх районах УСРР було утворено районні прокуратури.

Відповідно до постанови ЦВК і Раднаркому СРСР від 20 лип­ня 1936 р. "Про утворення Народного комісаріату юстиції Союзу РСР" органи прокуратури і слідства УСРР, як й інших союзних республік, було виділено з системи наркомату юстиції та підпоряд­ковано безпосередньо Прокурору Союзу РСР. Цим актом заверши­лася централізація усіх органів Прокуратури Союзу РСР.

71. Під час другої спроби поширити радянську владу в Україну Тимчасовий робітничо-селянський уряд України 3 грудня 1918 р. декретом «Про організацію Всеукраїнської Надзвичайної Комісії» створив, за прикладом РСФРР, жорсткий репресивний орган по боротьбі з політичними противниками. З 30 травня 1919 р. діяльність Всеукраїнської Надзвичайної Комісії регламентувалась Положенням про Всеукраїньку та місцеві надзвичайні комісії і підпорядковувалась Народному Комісаріатові внутрішніх справ УРСР на правах відділу.

В процесі формування центрального апарату ВУНК створювались окремі відділи з певними фукціями. Так, юридичний відділ здійснював розслідування та готував справи для трибуналів. Відділ іноземного контролю зосереджував зусилля на боротьбі з агентами іноземних держав. Оперетивний відділ вважався одним з найважливіших – він займався попередженням, припиненням та розкриттям злочинів, насамперед політичних.

Згідно з вищезгаданим Положенням. Органи НК формувались і на місцях – при губернських та повітових виконкомах Рад, склад яких обирався цими ж виконкомами, а голова – затверджувався ВУНК.

Для посилення централізації та підпорядкованності республіканським органам структур НК при третьому радянському уряді України – Всеукрревкомі – в кінці грудня 1912 році було створено Управління надзвичайних комісій для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією та злочинами за посадою. Начальник Цупнадкому підпорядковувався тепер безпосередньо Раднаркому УРСР, тобто був поза системою НКВС. Структура центрального апарату НК доповнилась новим відділом – для боротьби з контрреволюцією, саботажем та спекуляцією на транспорті. Крім того, у віддані ВУНКу були військові формування – корпус військ ВУНК, війська внутрішньої охорони, частини особливого призначення.

Важливо зазначити, що в часи, коли більшовики намагалися поширити радянську владу в Україні і закріпитись там, НК вважались «прямими органами партії», і діяльність їх в Україні спрямовувалась ВсеросійськоюНК. Тому й не дивно, що саме ВУНК перетворилась у знаряддя, яким в Україні більшовики здійснювали червоний терор, фізичну ліквідацію політичних супротивників, інтернування певних категорій населення за класовою ознакою.

Одночасно з органами НК, тобто з кінця 1918 р., декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду «Про організацію влади на місцях» при ревкомах створювалися відділи народної міліції, а декретом від 5 лютого 1919 р. передбачалось формування радянської міліції в масштабах республіки. Таким чином, починається організація штатної державної міліції під керівництвом НКВС, підпорядкованої на місцях виконкомам місцевих рад. До середини року утворюються спеціалізовані структури миліції – загальна, карний розшук, судово-кримінальна, промислова, залізнична, річкова та морська служби. З березня 1920 р. всі служби міліції підпорядковуються новостворенному Головному управлінню робітничо-селянської міліції, що стає структурним підрозділом НКВС. 

72. У середині 30-х років керівництво Комуністичної партії дійш­ло висновку про необхідність внесення "демократичних" змін до Конституції СРСР 1924 p., а також до конституцій союзних і автономних республік. Вперше це питання було винесене на обговорення у 1935 р. на лютневому Пленумі ЦК ВКП(б). Таким чином намічалося утворити видимість подальшої демократизації держав­ного ладу. Про які вибори до державних органів могло йтися, якщо й після прийняття Конституції 1936 p. ніхто нікого не обирав? У будь-якому виборчому окрузі балотувався лише один депутат, кан­дидатура якого висувалася відповідним партійним керівництвом. Був підготовлений досить демократичний за зовнішніми показни­ками проект Основного Закону СРСР, розглянутий на червневому Пленумі ЦК ВКП(б). Проект Конституції було схвалено Президією ЦВК СРСР і винесено на всенародне обговорення. Зовнішньо активно відбувалося воно й на території України.

У підсумку все звелося до загального схвалення проекту Кон­ституції. В умовах терору 30-х років мало хто б намагався критику­вати цей проект, який навіть не містив реальних гарантій захисту прав людини. VIII Всесоюзний з'їзд Рад 5 грудня 1936 р. одноголосно затве­рдив і ввів у дію нову Конституцію СРСР 1936 p. Прийняття Конституції Союзу РСР вимагало розробки нових республіканських конституцій, у тому числі й Конституції УСРР. Розробка проекту Конституції УСРР нагадувала процес, який вже відбувався на союзному рівні. 13 липня 1936 p. Президія ЦВК УСРР утворила конституційну комісію, до складу якої увійшли державні та партійні провідники України: Петровський, Косіор, Постишев, Затонський, Любченко, Якір та ін. Наприкінці 1936 p. Президія ЦВК УСРР прийняла проект Конституції, запропонований консти­туційною комісією, за основу. Після всенародного "обговорення" він був переданий на розгляд Надзвичайного XIV з'їзду Рад УСРР, який відкрився 25 січня 1937 p., ЗО січня з'їзд Рад постановив: "Проект Конституції (Основного Закону) Української Радянської Соціалістичної Республіки в редакції, поданій Редакційною Комі­сією З'їзду, затвердити". Одночасно з'їзд дав доручення ЦВК у відповідності з новою Конституцією УРСР розробити й затверди­ти положення про вибори, а також визначити строк виборів до Верховної Ради республіки.

Конституцію УРСР 1937 p. побудовано у відповідності з Кон­ституцією СРСР 1936 p. Вона майже повністю відбивала союзну Конституцію, відтворювала її принципи, копіювала основні поло­ження. Обидві Конституції мали демагогічний характер і були як би поза часом і простором. Численні положення Конституції УРСР, як і Конституції СРСР, особливо про права людини, насправді не діяли. Вони мирно співіснували з репресивною машиною, масови­ми арештами, розстрілами. Основний Закон за формою був демок­ратичним, але повністю відірваним від реального життя.

Конституція УРСР 1937 p. складалася з 146 статей, об'єднаних у 13 розділів.

Розділ 1, присвячений суспільному устрою, був побудований на соціалістичних засадах. Україна визначалась як "соціалістична держава робітників і селян", де політичну владу становлять Ради депутатів трудящих. Економічною основою УРСР визнавались со­ціалістична система господарства і соціалістична власність на зна­ряддя та засоби виробництва, яка мала форму державної або коо­перативно-колгоспної власності. Особливе значення мав розділ 2, присвячений державному устрою. Згідно зі ст. 13 Конституції УРСР "добровільно об'єдналася з іншими рівноправними Радянськими Соціалістичними Республі­ками" в союзну державу — СРСР. Конституція підкреслювала, що територія УРСР не могла бути змінена без згоди республіки. Най­більш важливим було положення про те, що "Українська РСР зберігає за собою право виходу з Союзу Радянських Соціалістичних Республік". Проте, як свідчила практика, такі принципи об'єднан­ня, як добровільність та рівність, були лише декларацією, що не відповідала дійсності, а право виходу з СРСР — фікцією. Реально діючими були лише статті Конституції УРСР 1937 p., де йшлося про те, що кожний громадянин України є громадянином СРСР і що "УРСР здійснює державну владу самостійно" тільки поза межами ст. 14 Конституції СРСР, де визначені права і компетенція вищих органів влади і управління СРСР.

В наступних розділах Конституції йшлося про структуру, поря­док утворення, компетенцію та основні форми діяльності централь­них і місцевих органів державної влади і державного управління. Вищим органом державної влади УРСР ставала Верховна Рада, яка обиралася громадянами України строком на 4 роки. Віднині це був єдиний законодавчий орган УРСР. Інші органи такого права вже не мали, як це було раніше. У відповідності з Конституцією Верховна Рада УРСР обирала Президію — колегіальний, постійно діючий орган. Верховна Рада утворювала також уряд — Раднарком УРСР, який був найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади. Він мав право видавати постанови і розпорядження "на основі і на виконання законів СРСР і УРСР, постанов і розпоряд­жень Ради Народних Комісарів СРСР" і перевіряти їх виконання. До складу Раднаркому УРСР входили голова Раднаркому, його заступники, голова державної планової комісії УРСР, уповноважений комітету заготівель СРСР, начальник управління у справах мистецтв, уповноважені загальносоюзних наркоматів і 14 наркомів УРСР, 10 з яких очолювали союзно-республіканські наркомати і тільки 4 — республіканські (освіти, місцевої промисловості, кому­нального господарства, соціального забезпечення). Така структура Раднаркому свідчила про дуже сильну централізацію в справах державного управління. Місцевими органами державної влади а областях, округах, районах, містах і селах України були Ради депутатів трудящих, які "обиралися" населенням відповідних адміністративних одиниць строком на два роки.

Розділи 5 і 6 Конституції присвячувалися органам влади і управління Молдавської АРСР. У розділі 10 Конституції закріплювалися основні права і обо­в'язки громадян УРСР, які отримували право на працю, відпочи­нок, матеріальне забезпечення в старості, а також в разі хвороби і втрати працездатності, на освіту та ін.

В ст. 124 Конституції йшлося про свободу слова, друку, зборів і мітингів, вуличних походів і демонстрацій, тобто про свободи, які були просто неможливі в умовах тоталітарної системи. В той час, коди провадились незаконні обшуки і арешти, здійснювались масо­ві репресії, в Конституції урочисто проголошувалась недоторка­ність особи, житла та ін.

Конституція 1936 p. була побудована таким чином, що сама її структура абсолютизувала державу. Серед 13 її розділів розділ про права та обов'язки громадян займав лише десяте місце, до того ж мав декларативний характер. Всебічний розвиток особи в цій Кон­ституції розглядався не як мета соціалістичного будівництва, а як засіб досягнення мети — побудови сталінської моделі соціалізму. Усе це свідчило про те, що Конституція УРСР, як і Конститу­ція СРСР, не забезпечувала втілення в життя багатьох своїх поло­жень. Реальна практика сталінщини перекреслювала демократич­ність Конституції УРСР 1937 p. Не захищала Конституція УРСР і національні права українсь­кого народу. Розпочата ще з 20-х років українізація не просто припинилась, вона почала тепер розглядатися під тиском Сталіна як прояв націоналізму, наслідками чого стали розгром української науки, культури, знищення українських провідних кадрів. Зазнали утисків і національні меншості. У квітні 1938 p. було видано поста­нову ЦК КП(б)У, згідно з якою створення в Україні навчальних закладів національних меншостей визнавалось насадженням осере­дків буржуазно-націоналістичного впливу. В наступному році були ліквідовані національні райони та національні сільські Ради. Серйозних змін зазнала виборча система. Конституція УРСР 1937 p. відмовилась від виборів, де робітничий клас мав переваги над селянством, а значна частина населення взагалі була позбавле­на виборчих прав, від виборів багатоступеневих та відкритих. Згідно зі ст. 133 Конституції вибори до Рад депутатів трудящих усіх ступенів провадились на основі "загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні". Як уже зазначалось, справжніх виборів у дійсності не провадилось, це була, лише шир­ма, яка прикривала тоталітарний режим.

На відміну від Конституції УСРР 1929 p., де не розглядалися питання, пов'язані з організацією та діяльністю судово-прокурор­ських органів, Конституція 1937 р. мала спеціальний розділ, прис­вячений суду та прокуратурі. Тут визначався порядок утворення судово-прокурорських органів, проголошувались основні принци­пи їх діяльності. В Конституції багато говорилося про зміцнення соціалістичної законності, право обвинуваченого на захист, проце­суальні гарантії особи. Але практика була зовсім іншою. Виключ­ний порядок судочинства у справах про терористичні акти, діяль­ність особливої наради при НКВС СРСР, терор і репресії — все це було несумісним з принципами, проголошеними Конституцією УРСР 1937 p.

73. Надзвичайний XIV Український З`їзд Рад , що відбувся уже в новій столиці Української РСР м. Київ З0 січня 1937 року ухвалив нову Конституцію, яка з відповідними змінами і доповненнями проіснувала до 1978 року і називалась «сталінською». Що стосується юридичної техніки та логіки побудови конституційних норм та системи влади в республіці, нова Конституція була значно більш якісним документом, ніж Конституція 1929 року. Проте, як і її попередниця, нова Конституція в частині визначення конституційної основи адміністративно-територіального устрою не зробила суттєво кроку на перед. На відміну від Конституції 1929 року, Конституція 1937 року містила перелік адміністративно-територіальних одиниць субнаціаонального рівня - областей та молдавської автономії.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]