Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Vidpovidi_na_derzh_ispit_2011_traven_-11.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
03.08.2019
Размер:
172.03 Кб
Скачать

1. Тезаурус - це знання (розуміння), представлене у вигляді понять та відносин між ними, тобто певним чином структуроване знання (розуміння).

Фрагмент знання, наприклад, образ дерева, що росте на землі, можна представити у вигляді елементів, що виражають сутність: «дерево», «земля» і смислового відносини між ними - «рости на». Таким же чином можна уявити і будь-який фрагмент нашого знання. Дуже важливо, що поняття «дерево» можна також розглядати у вигляді елементів «стовбур», «гілки», «листя», пов'язаних відносинами: «бути частиною», «рости на» і т.д. Більш складні поняття утворюються з простіших за допомогою відповідних відносин. Тезаурус тому має складну структуру, в якій одні поняття і відносини, групуючись, утворюють інші, у свою чергу утворюють все більш складні поняття і відносини. І так як тезаурус є способом представлення знань, а знання у різних людей різні, то, природно, відрізняються і відповідні їм тезауруси. Тезаурус дитини, наприклад, набагато бідніші тезауруса дорослої людини, тобто містить значно менше елементів і відносин між ними.

Щоб повніше уявити поняття тезауруса, можна спробувати отримати його графічну інтерпретацію. Для цього смисловиражающіе елементи представимо у вигляді точок, а смислові відносини - у вигляді з'єднують ці точки відрізків. Тоді тезаурус має образ «павутинки».

З приводу щодо правового тезаурусу, слід зазначити, що – це також знання представлене у вигляді правових понять та відносин (співвідношення) між ним. Прикладом правового тезаурусу є : поняття «нормативно-правовий акт» та «діяльність ВРУ». Між даними поняттями існує правовий тезаурус , що включає в себе такі змістовно-смислові терміни як : норма права, стаття закону, процес прийняття закону у ВРУ та ряд інших.

2. Образ держави. При соціальній перцепції актуалізується лише один полюс конструкту. Тому кількість усіх можливих комбінацій полюсів цих конструктів дорівнює восьми. Отже, можна говорити про вісім типів образу держави. Вони описуються актуалізацією таких полюсів конструктів: „Я – Лад – Сенс”, „Я – Безлад – Сенс”, „Я – Лад – Абсурд”, „Я – Безлад – Абсурд”, „Анти-Я – Лад – Сенс”, „Анти-Я – Безлад – Сенс”, „Анти-Я – Лад – Абсурд”, „Анти-Я – Безлад – Абсурд”.

Всі ці типи образу держави, а також їхні назви з притаманними їм соціально-психологічними позиціями носіїв типів образу держави, наведено у таблиці.

Таблиця

Типи образу держави

Назва конструкту

Сенс

Абсурд

Лад

Безлад

Лад

Безлад

Я

1. Правова держава–„Громадянин правової держави”

3.Корумпована держава–„Остап Бендер”

5.Бюрократична держава–„Державний чиновник”

7. Держава злочинна, але моя–„Homo soveticus”

Анти-Я

2. Апарат насилля–„Злодій у законі”

4. Спаплюжена ідея–„Опозиційна еліта”

6. Відчужена держава–„Безправний громадянин”

8. Занепадаюча держава–„Потенційний емігрант”

Кожен тип образу держави, зазначений в таблиці, передбачає сукупність якісних характеристик її образу, які становлять основу бачення держави особистістю. При висвітленні феноменології цих типів образу держави не важко помітити, що кожному з них відповідає певний соціальний локус, соціальна позиція, з якої особистість бачить її. Очевидно, існує зв’язок між кожною комбінацією актуалізованих полюсів конструктів і певною соціальною позицією суб’єкта сприймання. Ракурс „бачення” особистістю держави залежить не лише від рівня задоволення соціально-психологічних потреб, а й від місця у соціальній ієрархії та певної соціальної ролі, яку виконує особистість.

Так, образ держави, яким бачить його представник державного бюрократичного апарату, відрізняється від того образу, який має представник опозиційної політичної еліти; тим більше відрізняється від обох той образ, який склався у „злодія в законі“ тощо. Водночас слід зазначити, що соціальна позиція, з якої особистість сприймає державу, будучи пов’язаною із соціальною роллю як показником формального статусу особи, жорстко не обумовлюється нею. Причетність до тієї чи іншої соціальної групи ще не означає, що особистість відображатиме державу єдиним характерним для неї способом. Наприклад, у посадовців державного апарату може спостерігатися бачення держави, притаманне опозиційній еліті, і навпаки.

Охарактеризуємо кожен з типів образу держави.

Перший характеризується актуалізацією полюсів конструктів „Я”, „Лад”, „Сенс”. Йому притаманне бачення держави впорядкованою, регламентованою, внутрішньо гармонійною організацією, яка завдяки цим властивостям може надати йому чимало можливостей для соціального (кар’єрного, професійного, творчого) зростання. Ці можливості реалізуються з тим більшою ймовірністю, чим більше він сам дотримуватиметься встановлених правил. Держава постає для нього як потенційне поле власної соціальної самореалізації, що й обґрунтовує виправданість її існування і навіть певну сакралізацію. Такий образ притаманний громадянинові правової держави і відповідає „суб’єктному” баченню її особистістю.

Другий тип образу держави утворюється завдяки поєднанню таких полюсів конструктів, як „Анти-Я”, „Лад”, „Сенс”. Образ такої організації характеризується екзистенційною виправданістю, впорядкованістю і водночас тотальною спрямованістю проти особистості. Власне, її екзистенційна виправданість і полягає в тому, щоб втілювати в собі зло у його соціальній іпостасі, а впорядкованість і організованість існують для того, щоб впроваджувати зло. Відповідно, держава сприймається як інструмент пригнічення особистості – апарат насилля. У такий спосіб сприймає державу „злодій у законі“, якому правила кримінального світу забороняють будь-яке співробітництво з нею. Цей тип сприймання радше відповідає суб’єкт-об’єктній парадигмі відносин, коли особистість бачить себе суб’єктом, а об’єктом – державу (скажімо, як інструмент у руках диктатора). Водночас наявність екзистенційного виправдання держави потенційно дає змогу її суб’єктного бачення. Це означає, що для цього типу принципово можливий подальший перехід до суб’єкт-суб’єктних стосунків з державою.

Третій тип зумовлюється комбінацією полюсів конструктів „Я”, „Безлад” і „Сенс”. У цьому випадку держава також сприймається як поле для власної соціальної самореалізації, але здебільш такої, що суперечить декларованим цілям держави і тому мусить бути прихованою. Отже, держава сприймається такою, що володіє привабливими цінностями і ресурсами, якими окрема особа за певних обставин може скористатися. Це екзистенційно виправдовує існування держави, не викликаючи протиставлення їй власного „Я”. Водночас безлад, дисгармонійність, які вбачаються в державі, спокушають до порушення норм і використання спільних цінностей і ресурів з вузькоособистою метою. Можливість самореалізації вбачається в організаційному просторі такої держави саме завдяки безладу, невпорядкованості, низькій контрольованості організаційної взаємодії. Така самореалізація апріорі суперечить інтересам держави. В цьому випадку прихильність до неї проявляється в парадигмі суб’єкт-об’єктних відносин: держава сприймається як об’єкт, яким можна скористатися, не турбуючись про його подальшу долю. Цьому типові нерідко притаманна схильність до певної сакралізації безладу, який панує в державі: виправдовувати його існування особливостями національної свідомості та особливою місією нації. Соціальна позиція, характерна для такого бачення держави, – це позиція загальновідомого Остапа Бендера, готового скористатися цінностями, нагромадженими в цій організації, але не шляхом, офіційно передбаченим для цього в її організаційному середовищі.

Четвертий тип образу держави пов’язаний з комбінацією полюсів конструктів „Анти-Я”, „Безлад” і „Сенс”. Існування держави сприймається, з екзистенційного погляду, виправданим і необхідним, але фактично – спрямованим проти особистості, конфліктним і дисгармонійним. Таке сприймання характерне для тих, хто розводить ідею держави (державності) і те реальне становище, у якому вона перебуває в даний момент. Подібна соціально-психологічна позиція типова для опозиційної еліти (політичної опозиції), яка критикує (не сприймає) панівний політичний режим. Слід зазначити, що йдеться саме про еліту як носія такої позиції, а не про опозицію взагалі: „масовий індивідуум”, сприймаючи конфронтацію свого „Я” з державою, схильний зовсім відкидати державу, в тому числі й саму ідею державності. Цей тип образу держави вимагає значно більшої когнітивної складності: ідея держави не тільки не відкидається, але залишається надцінною. У цьому випадку ідея держави може підноситися до абсолюту, пропагуватися; можуть розроблятися проекти „ідеальної держави”, які багато в чому суперечать державі реальній. Тому домінуюча парадигма відносин з державою, притаманна такій особистості, є суб’єкт-суб’єктною.

П’ятий тип образу держави визначає комбінація полюсів конструктів „Я”, „Лад” і „Абсурд”. Особистість сприймає державу як впорядковану, досконалу організацію з високорегламентованим організаційним середовищем та ідентифікується з нею. Водночас вона уникає думки про її майбутнє, вважає її програшною в глобальній історичній перспективі і шкідливою для суспільства в широкому розумінні. Ідентифікацію у цьому випадку обумовлює зазвичай не так усвідомлення глобальної виправданості існування держави, як переживання особистої наближеності до важелів управління і розподілу цінностей та ресурсів. Оскільки таке бачення держави є суперечливим, а особистість уникає когнітивного дисонансу, то є тенденція витіснення у несвідоме однієї з цих когніцій. Витісняється, насамперед, зміст, що відповідає полюсу „Абсурд”, оскільки саме він провокує негативні переживання (на відміну від змістів, що відповідають полюсам „Лад” і „Я”). Тому, як правило, не усвідомлюються побоювання щодо шкідливості та антилюдяної спрямованості активності такої держави. Таке бачення можна атрибуювати колишній радянській номенклатурі 1970 – 1980 років, яка керувала державою, розуміючи, що усталений спосіб управління призводить до занепаду економіки, культури тощо. Таке бачення може бути притаманним і типовому представникові державного бюрократичного апарату, якому властиво дбати про порядок (розуміючи його як правильний рух паперів інстанціями згідно з інструкціями та нормативами) і не замислюватися, яку функцію виконує ця система в широкому суспільному масштабі. Такий тип бачення держави та своїх стосунків з нею відповідає суб’єкт-об’єктній парадигмі відносин. При цьому особистість бачить державу суб’єктом, а себе – маленьким гвинтиком механізму, тобто радше об’єктом.

Сильна і слабка держава. Проблему сильної і слабкої держави у нас почали вивчати в роки перебудови. Тоді дехто схильний був вважати демократичну державу апріорі слабкою: вона, мовляв, за природою своєю не зможе модернізувати суспільство. Та й тепер поняття „сильна держава” часто асоціюється з державою авторитарною, тобто з такою, яка, задля досягнення певних цілей, прагне контролювати все суспільство в цілому і життя кожного громадянина зокрема. Отже, і в теоретичному, і в практичному плані проблема формування сильної держави і сьогодні лишається актуальною.

Різним аспектам цієї проблеми присвячували свої дослідження такі зарубіжні й вітчизняні вчені, як С. Хантінгтон, К. Фрідріх, З. Бжезинський, Леслі А. Пал, О. Панарін, М. Ільїн, А. Мельвіль, В. Спиридонова, Ю. Аверін, М. Михальченко, М. Шульга та інші. Але й досі не існує визначення сильної держави, яке б могло задовольнити науковий загал. Зокрема, про необхідність осмислити поняття „сильна” і „слабка” держава пише В. Спиридонова. Адже в умовах глобалізації не досить брати до уваги лише незалежність країни: нині активізувалися два виміри сильної і слабкої держави – внутрішній і зовнішній.

Моделі поведінки держав в умовах глобалізації різні. М. Лебедєва, наприклад, розглядає три можливі типи їх поведінки в сучасних умовах: пасивна позиція; намагання ізолюватися; спільна діяльність держав і недержавних організацій з творення нової політичної структури світу постіндустріальної доби. Вибір типу поведінки залежить не лише від окремої держави. За певних обставин він може бути вимушеним. О. Панарін твердить, що на Сході політичні нації з їх спільними економічними, політико-правовими, інформаційно-освітніми просторами зруйновано. Вчений вважає, що існує реальна загроза втрати соціокультурного суверенітету, а не лише економічного. Отже, ознакою сильної держави є її спроможність захистити суверенітет в умовах глобалізації.

Сильна авторитарна радянська держава була незалежною і від внутрішнього, і від зовнішнього середовища. США, наприклад, сьогодні є державою не лише незалежною від зовнішнього середовища, а й такою, що це середовище формує за допомогою не тільки економічного впливу, але й ідеологічного, культурного тощо.

Ю. Аверін відзначає, що „придушення зовнішнього середовища”, тобто формування його винятково у відповідності до власних інтересів, за своїм зразком і подобою, потребує величезних ресурсів. Зараз стратегію „придушення зовнішнього середовища” проводить блок Західної Європи та США. Пригнітивши „найближче зовнішнє середовище” – на Американському континенті, США перейшли до такої ж стратегії відносно решти світу. Ця стратегія реалізується переважно воєнними та економічними засобами. Основний принцип – проголошення своїх норм державного устрою цивілізованими – відомий ще з часів Римської республіки .

Найбільш прийнятною для РФ Ю. Аверін вважає стратегію „рівноваги із зовнішнім середовищем”. Вона полягає в участі у формуванні міжнародного порядку, процесах узгодження інтересів різних країн. Але для цього слід чітко визначити стратегічні пріоритети Росії. Така стратегія, на наш погляд, прийнятна і для України. Однак наші стратегічні пріоритети й досі остаточно не окреслені. Зрозуміло тільки, що Україна не належить до низки країн з особливим шляхом розвитку, як, скажімо, Японія, Китай чи сусідня Білорусь.

На думку Ю. Аверіна, для того, щоб проводити стратегію „придушення зовнішнього середовища”, необхідна гранична концентрація політичної і економічної влади, „жорстка” ієрархічна структура, неухильне виконання владних рішень. Повністю це досягається тільки в рамках тоталітарної державної організації .

Але ж США не є тоталітарною державою! Отже, необхідно відмовитися від стереотипу, згідно з яким тоталітарна, авторитарна держава є сильною, а демократична, в якій існує політичний плюралізм, – слабкою. Так само не можна вважати, без врахування конкретних особливостей, федеративну державу слабкою, а унітарну – сильною. Протягом всього ХХ століття в США, демократичній федеративній державі, посилювалася президентська влада. Сприяли цьому депресія 20 – 30-х років, світові війни, економічні кризи. Такі фактори зумовили посилення виконавчої гілки влади і збільшення повноважень президента. Ще одним фактором, що сприяє формуванню сильної влади в США, є двопартійна система, маятникова зміна влади.

Канадський вчений Леслі А. Пал прискіпливо вивчає „слабкість” і „силу” своєї держави. „Твердження про „слабку” канадську державу правильне, – пише, зокрема, він, – якщо дивитися на неї очима адміністраторів і підкреслювати важливість парламентаризму та федералізму як визначальних інституційних особливостей. Однак якщо глянути на державу очима громадян і взяти до уваги деякі потенційні інституційні переваги, то цей блідий портрет треба змінити”. Леслі А.Пал називає кілька інституційних противаг слабкостям, властивим парламентаризму й федералізму. По-перше, ще Конституція 1867 року передбачила сильний центральний уряд та відносно слабкі провінційні уряди. По-друге, Хартія прав і свобод тамує політичні чвари. По-третє, „слабкість” парламентаризму врівноважується партійною системою. Одна з особливостей канадської партійної системи полягає в тому, що вона забезпечує формування урядів на тривалий термін діяльності. По-четверте, близькість США завжди була прихованою силою, що позначалась на подіях в Канаді. Централізація економічної політики відбувалась під впливом Угоди про вільну торгівлю.

В. Спиридонова зазначає, що сучасні західні дослідники розрізняють сильну і слабку державу на основі двох взаємопов’язаних критеріїв: міри її внутрішньої структурованості та міри її автономії відносно середовища, перш за все – громадянського суспільства. За цими критеріями США, наприклад, вважається слабкою державою, а Франція розглядається як певний еталон сильної держави. Ознаками слабкої держави називають також фрагментацію та дисперсію влади й авторитету. В США внутрішня структура держави відзначається великою децентралізацією, пов’язаною з федералізмом.

3. Юридична концепція прав людини. Розуміння прав людини як властивостей, залежних від людської природи, а не від милості володаря, прийшло тільки в епоху Просвітництва і ранньобуржуазних револю­цій (ХУП-ХУПІ ст.ст.).

Чеський юрист Карел Васак, перший генеральний се­кретар Міжнародного інституту прав людини у Страсбурзі, у 1979 р. виділив три «покоління» прав людини.

До першого покоління належать переважно особисті та політичні права: право на свободу слова, на справедливий суд, вибір релігії. Інакше ці права називають негативними, оскільки вони закріплюють автономію особистості щодо держави, оберігають людину від свавілля з боку держави. Перші юридичні акти, що фіксують «негативні» права лю­дини, були створені в ході революцій ХУП-ХУПІ ст.ст. (англійський Білль про права 1689 р., французька Декла­рація прав людини і громадянина 1789 р., американський Білль про права 1789-1791рр.). Ці акти гарантували свобо­ду і недоторканність особи, непорушність приватної влас­ності, право на самозахист і опір пригнобленню. У XIX ст. особисті, економічні та політичні права одержали формаль­но-юридичне закріплення в більшості діючих конституцій. Тим самим завершився етап формування першого поколін­ня прав людини. Але при цьому слід зважати на те, що до юридичної рівності ще було далеко, адже особисті та еконо­мічні права половини людства — жінок — обмежувалися, а політичних вони не мали зовсім. Не визнавалися права людини і за корінним населенням країн-колоній, ущемлені були права національних меншин.

До другого покоління належать соціально-економічні та соціально-культурні права, що гарантують рівність усіх членів суспільства: право на працю, освіту, право на відпо­чинок, на гідну винагороду за працю тощо. На відміну від прав першого покоління їх називають «позитивними», оскільки вони містять опис благ, які людина має право одержувати від суспільства. Ця група прав людини почала формуватися у середині XIX ст., в умовах індустріальної революції і зростання чисельності та значення армії на­йманої праці. Конституційне закріплення обширної групи соціальних і культурних прав є однією з нечисленних заслуг перед людством СРСР та інших країн марксистського со­ціалізму. У більшості країн Західної Європи і Північної Америки соціальні права людини одержали визнання після Другої світової війни.

Особисті (громадянські), політичні, економічні, соціаль­ні та культурні права людини підтверджені і гарантовані Загальною декларацією прав людини 1948 р. і Міжнарод­ною хартією прав людини (складається з ряду міжнародних пактів і протоколів до них, відкритих для підписання в 1960-х рр.). Вони визнані більшістю країн світу.

Друга половина XX ст. була відмічена, з одного боку, зростанням національно-визвольного руху, що призвело до розпаду колоніальних імперій. З іншого боку, на порядок денний встало питання про охорону прав найбільш слабо захищених, а подекуди й дискримінованих верств населен­ня. Так сформувалося третє покоління прав людини, або колективні права: право нації на самовизначення, право народу на розвиток, права жінок, дітей, біженців, націо­нальних меншин.

В кінці XX ст. загострилися глобальні проблеми: теро­ризм, нарощування озброєнь, забруднення навколишнього середовища і загрозливе вичерпання природних ресурсів, бідність, голод, невиліковні хвороби. Людство все більш усвідомлює себе як цілісне явище, приходить до розуміння того, що подолання кризових явищ залежить від спільних зусиль народів. Юридичним виразом процесу глобалізації стало формування четвертого покоління прав людини. До них відносять закріплені в міжнародних документах права на мир і безпеку, на здорове довкілля, на доступ до еконо­мічного, наукового і культурного потенціалу людства, зо­крема — інформаційні права. Деякі вчені відносять до четвертого покоління також права, пов'язані із клонуванням та іншими відкриттями в біології. Саме четверте покоління прав людини в сучасній літературі розуміють як «юридичну концепцію прав людини».

Чотири покоління прав людини взаємопов'язані і у жод­ному випадку не скасовують одне одного. Колективні пра­ва не повинні обмежувати права і свободи особистості.

4. Правовою менталітетом є історично склалися специфічні, найбільш типові і стійкі для певної соціальної чи національно-етнічної спільності, системи світоглядних уявлень, оцінювань і реагувань на об'єкти державно-правової дійсності. У цій якості правової менталітет, серед інших правових явищ сфери духовного світу суспільства, є нижчою сходинкою, глибинним відображенням існуючих правових реалій. Тим правосвідомістю, правовою світоглядом, правовим мисленням і правовим менталітетом існує органічна єдність, що виявляється в їх тісній взаємодії і в тому, що правовий менталітет дає основу для формування та прояви правосвідомості, правового світогляду, правового мислення, в той час як ті є засобами для його внутрішнього життя (підживлення) і функціонування.

Правовий менталітет виступає як складне багатофункціональне явище. Можна виділити: пізнавальну, оціночну, регулятивну, збереження (захисту), накопичувальну, комунікативну, функцію по впорядкуванню, стабілізації та консервації правосвідомості, а також функції категоризації та інтеграції. Класифікація правового менталітету визначається виділяються типами: цивілізаційного, національного, етнічного та «епохального» порядку. Цивілізаційний тип (критерій - існуючі правові системи) у свою чергу поділяється на такі види, як слов'янська, англосаксонський, ро-мано-німецький, мусульманський, індуський правової менталітет та інші. Також пропонується класифікація правового менталітету, заснована на поділі права на приватне і публічне. У зв'язку з цим правової менталітет буде складатися з двох зрізів - «публічно-правового менталітету» і «приватно-правового менталітету».

На думку Л.М. Бойка правовий менталітет – це феномен, що закладений у глибинному рівні правосвідомості у вигляді стійких правових уявлень, архетипів, звичок, реакцій певної етнокультурної спільноти, які вцілому й визначають усталений образ правової реальності.

5. Акультурація — процес взаємного впливу культур, коли у процесі міжкультурних контактів засвоюються технології, взірці, цінності чужої культури, які своєю чергою змінюються та пристосовуються до нових вимог. Декультурація — втрата основної (сутнісної) частини рідної (вітчизняної) культури.

6. Загальнотеоретична юриспруденція визначає основні правові принципи, які діють на рівні з правовими нормативами галузей права і виступають домінантами правової поведінки, що знаходять своє закріплення в головному законі держави, а також виробляють загальну методологію правознавства, напрямки вивчення державно-правових явищ, інструментарій юридичних досліджень.

7. Етатистська концепція визнає державу найважливiшим самодостатнiм консолідуючим елементом суспiльства. Етатистська модель соціальної політики орієнтована до сильної державної участі в соціальному обслуговуванні і виплаті соціальної допомоги. Соціальна робота розгортається в основному державними агенствами, що являють собою мережу мультидисциплінарних служб. « Держава” – це полісистемне явище, що забезпечує всеохоплюючий взаємозв'язок економічних, політичних, соціальних, законодавчо-правових, управлінсько-регуляторних, національно-етнічних, гуманітарних, інформаційних та морально-етичних комунікацій. В основу дослідження були взяті власне економічні та управлінсько-регулятивні механізми державного впливу, бо саме завдяки ним держава вирішальним чином впливає на глибинні та базові процеси розвитку економічної системи, національного господарства. У процесі дослідження місця і ролі держави в історико-еволюційному процесі заслуговують на увагу такі наукові (фактично протилежні) концепції: 1) етатистська модель або "фронтального дирижизму"; 2) концепція ліберально-ринкова або модель мінімального втручання держави в економіку. Перша модель прослідковується, починаючи з середньовіччя, в абсолютистських монархіях (де вся економіка збігається з особистим господарством глави держави), а також в адміністративно-командній системі та її крайнього різновиду - авторитарній системі СРСР. Визначальною ідеологемою даного напрямку став марксизм. Інші школи (особливо кейнсіанство та неокейнсіанство), незважаючи на певні модифікації, були різновидом марксистського підходу щодо місця і ролі держави в національному господарстві. Практичну базу для мінімального втручання держави в економіку склало зміцнення та розвиток власне ринкових максим – свободи, вільної конкуренції та приватної власності. Дисертантка дійшла висновку, що еволюція різних концепцій економічної ролі держави так чи інакше відображала динаміку цивілізаційних змін виробничих відносин та продуктивних сил відповідних способів виробництва. Саме на цій базі формувалися погляди та ідеї, що комплексно розкривали різноманітні підходи щодо визначення економічної ролі та функцій держави на певному етапі людського розвитку. Дослідження показало, що готових моделей, придатних для всіх країн рівною мірою, не існує. Кожна держава повинна сама створювати й формувати ту модель, яку вона реально готова реалізувати в конкретних умовах i в конкретній ситуації. Виходячи з цього, важливо зробити висновок про те, що потрібно активніше і наполегливіше вести пошук власної української моделі ринкової трансформації. Механічна екстраполяція моделей, що позитивно себе зарекомендували в Західній Європі, але на українських теренах здійснюються вольовим чином, неринковими методами, - не принесе бажаного позитиву.

8.Правове   мислення   —   це   процес   опосередкованого    та узагальненого   відображення  правових  явищ  в   їхніх   істотних властивостях,   зв'язках  і  стосунках.  Людина   може   пізнавати навколишній   світ   з  допомогою  відчуттів   і   безпосереднього сприйняття  різноманітних предметів і явищ. Якщо  ж  якості  явища недоступні  для  споглядання, пізнання  їх  можливе  тільки  через мислення. До таких явищ і належить право.      Ознаками  правового  мислення є: розумове  пізнання  правових явищ  і  зв'язків  між  ними; правові явища у відображенні  людини виступають  в  узагальненій  формі; воно  відображає  найсуттєвіші властивості  правових явищ, без яких право існувати  не  може;  це евристична     діяльність    людського    мозку    з    відшукання найхарактерніших властивостей та ін. Правове мислення юриста в логічному аспекті полягає в оперуванні правовими (юридичними) поняттями, в процесі якого, він визначає їх структуру, встановлює відношення між поняттями та емпіричними і абстрактними об'єктами, які відображаються в даних поняттях.

Різноманітність предметів і явищ об'єктивного світу в сукупності їхніх властивостей, ознак, якостей, а також їхня специфіка відображається у формі понять.

Будь-яке поняття виступає у двох проявах як форма мислення і як форма пізнання, результат пізнавального процесу.

У гносеологічному (пізнавальному) відношенні усі поняття є відображенням об'єктивного світу в мисленні людини, тобто "суб'єктивними образами об'єктивного світу"; у логічному відношенні вони є абстракціями та ідеалізаціями.

Поняття як форма мислення і як форма пізнання знаходяться у необхідному взаємозв'язку, що створює певну систему. Система понять це така сукупність абстракцій та ідеалізацій, які органічно взаємопов'язані між собою і знаходяться в певних взаємовідношеннях. Об'єктивною основою системи понять є процес відображення предметів і явищ об'єктивного світу в їхньому нерозривному взаємозв'язку і взаємовпливу. Головна особливість будь-якої науки полягає у системному пізнанні природних і соціальних явищ та процесів, а також відображенні результатів пізнання у системі понять.

9. Єдиність предмету держави і права обумовлюється її практичною й науково-понятійною єдністю. Держава й право нероздільно зв’язані одне з одним. А тому теорія держави і права не ізольовані галузі знань, а єдина наука. Але залишаючись цілісною наукою, вона поділяється на дві відносно самостійні структурні частини:

теорію держави – державознавство;

теорію права – правознавство.

Саме зазначені єдність і диференціація дозволяють вивчати державу в її правовому оформленні і юридичному закріплення, а право – в його державному забезпеченні, гарантуванні, не мішаючи при цьому поглибленому і детальному аналізі й держави і права. Тим більше недопустимим є протиставлення держави і права один до одного.

10. У вітчизняній і зарубіжній літературі дослідженню питань, які стосуються різних сторін внутрішньої організації і діяльності держави, приділяється значна увага. Держава вивчається в різних аспектах: в структурному і функціональному плані, з точки зору її статики і динаміки, з позиції філософських категорій форми, змісту, сутності. Однак особливої уваги заслуговує питання статики та динаміки держави. Статика сучасної держави характеризує державно-організоване суспільство, соціальне призначення і устрій держави, її якісні характеристики як політичної, територіальної і структурної організації суспільства, форми держави. На відміну від цього динаміка сучасної держави – це показник того, як держава діє, змінюється, розвивається, виконую своє соціальне призначення. Тобто статичними властивостями сучасної держави виступають ознаки, сутність та форма держави, а до динамічних відносяться функції держави, їх предметний зміст і способи їх реалізації, державний режим.

11. В еліту входять люди, які довели своїми діями уміння ставити суспільне вище особистого та володіють високими моральними і інтелектуальними якостями.

Протягом всієї історії людства пробивала собі дорогу тенденція розширення можливості увійти в еліту найобдарованішим особистостям. Слід відзначити, що в сучасній Україні є ще одна передумова: наявність грошей та влади. Людям в суспільстві живеться краще тоді, коли влада формується з професійної, законослухняної та патріотично налаштованої еліти.

Роль еліти особливо зростає в перехідні періоди розвитку суспільств, що стосується й України на її нинішньому етапі.

Еліта в Україні ділиться на ту, що «керує», і на ту яка «гідна керувати», але її не допускають до влади. Так буде до того часу, поки не стануть законослухняними уряд, депутати і громадяни.

Розпочався процес  творення громадянського суспільства, його норми і принципи повинна формувати наша політична та управлінська еліта спільно з усіма громадянами держави. Не варто сподіватися, що Америка чи Євросоюз побудують нам демократичну державу. Це справа нашого народу, нашої еліти. Саме вони повинні подбати, щоб наші діти й онуки були державницьким народом.

Більша частина сучасної української політичної та управлінської еліти серйозно переймається лише особистим збагаченням. «Верхи» до певної міри консервують наше суспільство, стримують інноваційні процеси. Адже інновації творить науково-освітянська еліта, яка  в Україні не в пошані і ледь виживає.

У нас інтелігенцію «опущено» так, що далі нікуди, з нею ніхто не рахується. Вчителів, медиків, науковців приречено на злидні. Інтелектуальний капітал до такого низького рівня не доводить жоден уряд – навіть у традиційно бідних країнах.

В Україні громадяни живуть своїми інтересами, управлінська і політична еліта – своїми! Виникає питання: «Хто кого і для кого обирає?»

У парламенті відстоювання депутатами громадських інтересів не завжди адекватне їхнім передвиборчим гаслам. Приблизно так поступають і політичні партії – середовище формування політичної еліти.

Критики на адресу уряду і депутатів багато. Громадяни їх обирали і вони повинні перед ними звітувати за виконання обіцяного. Проте у нас в державі не вироблено механізмів відповідальності політичної еліти перед суспільством і це найбільше шкодить розвитку України. Ніхто ні за що не відповідає і ні про що не звітує перед народом.

Негативними якостями нашої еліти є набуття нею формальних ознак елітності: наукові ступені і звання, купівля «благородних» титулів, демонстративна релігійність, отримання політиками церковних нагород…  Це має бути, але за заслугами, а не купівлею чи тиском на відповідні структури.

Реформи, що здійснюються правлячою елітою, пов’язані з великими втратами. Від наслідків такого реформування постраждала більшість населення, виграв лише «верхній шар» суспільства.

Характерною рисою сучасної української еліти є не тільки ідеологічні розбіжності між різними її фракціями, але й наявність істотних регіональних розходжень, а це шкодить консолідації суспільства, вирішенню завдань державотворення.

Щодо опозиційної еліти, то вона має таке ж коріння, як і еліта владна. Вона поки що нічого путнього ще не запропонувала. Одні гасла та галасливе протистояння.

Не можна сказати, що еліти у нас зовсім немає. Вона є, але її якісні характеристики не відповідають високим потребам державотворення. Еліта і народ в сучасній Україні варті одне одного – ніхто не кращий і ніхто не гірший.

Для побудови національної незалежної держави потрібна консолідація нашого народу навколо своєї власної еліти – цієї совісті нації.

Формування еліти – дуже відповідальна справа. На вирішення її повинні працювати школи, ВУЗи, урядові інститути.

Елітою автоматично не стають навіть ті, хто зосереджує в своїх руках велику владу. Влада дає владу, але не елітарність.

Еліта є результатом саморозвитку соціальних груп, розумом і сумлінням нації.

Народжується елітарна особистість в муках праці, маючи для цього ще й «іскру Божу». Визначні вчені, політики, митці, письменники не могли б з’явитися там, де не було науки, політики, мистецтва.

12. Питання № 89 – це дія нормативно –правових актів в часі, просторі і за колом осіб (в Скакун о.Ф. Теорія держави і права)

13. Всі інші питання є у підручнику «Теорія держави і права. Державний іспит» під ред.. Ю.М. Оборотова.

 

3.Конфл ктне призначення права. Примина теор я походження права.

сну дек лька найб льш загальних п дход в до поста новки вир шення проблеми походження права. Найви разн шими два загальноф лософськ п дходи: деал стич ний та матер ал стичний. Перший з них, рунтуючись на уявленн про надприродний, незалежний в д людини сус п льства характер права, пов'язу право з волею Бога (бо г в). Другий п дх д передбача земн , так , що кореняться в природ людини та/або сусп льства, причини формування права. В межах деал стично матер ал стично парадигм склалося дек лька теор й (концепц й) походження права.

В дпов дно до теолог чних (м фолог чних) уявлень право було створено Богом (богами) дароване людин через по сланника, пророка або правителя. Воно виража волю Бога, вт лю вищий розум, добро справедлив сть. Так, за уявлен нями стародавн х грек в право правосв дом сть людей були породжен Зевсом-Вседержителем Фем дою богинею по рядку. хн дочки Д ке (справедлив сть) та Евном я (благо-законн сть) стояли на варт правопорядку, Немезида ка рала неслух в, а Гермес ум ло передавав волю Зевса людям.

Богоодкровенний характер права однозначно визнають найб льш моноте стичн рел г . Так, уде вважають Мой-сея пров дником вол Божо , вт лено в Декалоз десяти запов дях-законах. Християни, шануючи Декалог, виво дять право з пропов дей суса Христа. На таких же теоло г чних позиц ях у правових питаннях сто ть слам, убача ючи в Мухаммед диного пророка розпоряджень Аллаха.

На основ цих широко поширених уявлень були створе н розгорнут теор божественного походження права, найб льш в домим з яких учення католицького богослова Томи Акв нського (XIII ст.). Розкв т теолог чно теор по ходження права прийшовся на пер од середньов ччя, але й зараз сну немало прихильник в (наприклад, Жак Ма-р тен).

Природно-правова теор я, що теж ма давню стор ю (Ар стотель, Цицерон, Томас Гоббс, Джон Локк, Жан Жак Руссо), пов'язу походження права з деалами добра, спра ведливост , розуму, властивими людин за природою. Во-левстановлене право, з позиц й ц теор , лише закр плю та створю гарант для д природного права. Одн ю з таких гарант й д яльн сть держави, створено в результат до говору м ж людьми. Природно-правов уявлення про по ходження суть права дом нували на зор Нового часу з грали величезну роль у вдосконаленн права, затвердженн принцип в законност та юридично р вност .

Не в дкидаючи рац онального зерна в деал стичних теор ях походження права, не можна не бачити стотно вади, що н велю весь хн й позитивний ефект. Р ч у тому, що питання про першопричини виникнення права ними, по сут , зн ма ться. Творцем права виступають Бог або Людина- деал, але в дпов дь на питання про те, чому саме праву, а не якомусь ншому регулятору нада ться перевага цим джерелом, залиша ться в дкритою. От чому сучасна юриспруденц я вельми невисоко оц ню нформативний та науковий потенц ал цих теор й.

Матер ал стичний п дх д до проблеми походження пра ва б льш поширений. У загальному вигляд цей п дх д пе редбача , що право штучне твор ння людини та/або сусп льства.

Шарль Лу Монтеск' та сторична школа (Густав Гуго, Карл Фр др х Сав нь , Георг Фр др х Пухта), що виникла у XIX ст. у Н меччин , стояли на позиц ях природного спон танного (мимов льного) зародження права в надрах народ но св домост . З погляду цих учених право завжди, под бно до мови, ма нац ональний характер. Законодавча д яль н сть завершальна стад я утворення права, законодавц т льки виражають в юридичн й форм те, що створене на родом.

Психолог чна теор я (рос йсько-польський юрист Лев Петражицький, французький соц олог психолог Габр -ель Тард) пов'язувала витоки права з р зними проявами людсько псих ки ( ндив дуально або колективно ). Серед них потреба в п дпорядкуванн , в дчутт спадко мност , бажаннях в руваннях, вольов мпульси, засоби вир шен ня соц альних розб жностей тощо. Петражицький, зокрема, зводив право до правових емоц й мперативно-атрибутив ного характеру. Правов переживання в н розд ляв на два види: переживання позитивного права (уявлення про те, що норма результат зовн шнього р шення) переживан ня нту тивного, автономного права, не пов'язаного з по зитивним. нту тивне право абсолютне, а позитивне в дносне. Законодавство т льки "проекц ю" правових переживань, "фантазмом" псих ки.

Марксистська теор я (Карл Маркс, Фр др х Енгельс) пов'язувала виникнення права з класовою боротьбою. З по гляду ц теор пануючий клас за допомогою державного апарату створю модиф ку правов норми в дпов дно до сво х, у першу чергу, економ чних нтерес в.

Теор я примирення (англ йський юрист Гарольд Бер-ман, шведський сторик права Ер к Аннерс) поясню по ходження права необх дн стю впорядкування м жгромад-ських в дносин.

Американськ сторики економ ки, прихильники теор неол тично революц Дуглас Норт Роберт Томас дотри муються ншо точки зору. Вони пов'язують появу права з виникненням в дносин власност . Щоб перейти в д по лювання до землеробства, необх дн кор нн зм ни в дносин власност . Землеробство принципово ос лий вид

д яль ност : протягом багатьох рок в або пост йно землероби екс плуатують одну ту ж д лянку земл , урожай з яко зале жить не т льки в д погоди, але й в д д й людей. Родюча земля ста р дк сним ресурсом, що вимага захисту. Ви ника необх дн сть захищати оброблюван земл в д спроб х захоплення чужаками вир шувати поземельн конфл к ти м ж одноплем нниками. Ц моменти визначальними у виникненн права, а пот м держави.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]