Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Vidpovidi_na_politologiyu_VSI.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
17.09.2019
Размер:
1.5 Mб
Скачать

Відповіді на екзамен з Політології

  1. Авторитаризм: визначення, суттєві риси

Авторитаризм звичайно розглядається як тип режиму, який займає проміжне положення між тоталітаризмом і демократією. Авторитаризм - політичний режим, при якому вся повнота влади зосереджена у однієї особи (монарха, диктатора) або правлячої групи.

Авторитаризм є одним з найпоширеніших політичних режимів сучасності. Він отримав розвиток переважно у ряді країн Азії, Африки, Латинської Америки, що звільнилися, а також в СРСР, коли після смерті І.Сталіна, почалася трансформація тоталітарного режиму в авторитарний.

  • Істотними рисами авторитаризму є:

  1. Монополія на владу однієї групи, партії або коаліції, яка ні перед ким не підзвітна.

  2. Повна або часткова заборона на діяльність опозиції.

  3. Сильно централізована моністична структура влади.

  4. Збереження обмеженого плюралізму, наявність диференційованих відносин між суспільством і державою.

  5. Спадкоємство і кооптація як головні способи формування панівної політичної еліти.

  6. Відсутність можливості не насильницької зміни влади.

  7. Використовування силових структур для утримання влади.

До витоків авторитаризму можна віднести:

  • збереження традиційного типу суспільства з орієнтацією на звичні і стійкі форми соціального життя і авторитети;

  • збереження патріархально-підданського типу політичної культури як переважаючої;

  • значний вплив релігійних норм (раніше всього ісламу, буддизму, конфуціанства) на політичну орієнтацію населення;

  • економічна відсталість;

  • нерозвиненість цивільного суспільства;

  • високий ступінь конфліктності в суспільствах, що розвиваються.

Відповідна авторитаризму політична система займає як би проміжне положення між тоталітаризмом і демократією. Під впливом складного комплексу економічних, соціально-політичних, культурних і інших чинників він, кінець кінцем, еволюціонує у напрямі демократії або тоталітаризму. Такий перехідний характер авторитарний політичний режим носив в останні десятиріччя ХХ в. Так, авторитарний режим Ф.Кастро, встановлений в 1959 р. на Кубі, переріс потім в тоталітаризм. У ряді ж інших держав (Кореї, Чилі, Таїланді, Гаїті, Панамі, Аргентині і деяких інших латиноамериканських країнах) авторитаризм поступово еволюціонував по шляху демократії. Проте існують і держави з вельми вираженим авторитарним режимом (Саудівська Аравія, Бруней, Оман, Абу-Дабі, Дубай та ін.).

2.Базові типи політичної культури за Алмондом та Верба: Патріархальний, підданства, активістський

Найвідомішою в сучасній політології є типологія політичної культури, здійснена Г. Алмондом і С. Вербою шляхом порівняльного аналізу різних політичних культур, які існують в окремих країнах. На основі дослідження політичної культури США, Великобританії, Італії, ФРН і Мексики вони виокремили у праці «Громадянська культура» три «чистих типи» політичної культури: паройкіальну, підданську та активістську. Ці типи характеризуються певними цінностями, зразками політичної поведінки, способами організації влади і не прив’язані жорстко до певної історичної епохи чи соціальної спільності.

Паройкіольний (від грецьк. «пара» — навколо і «ойкос» — дім, господарство) тип політичної культури (іноді його називають «патріархальним») характеризується відсутністю в суспільстві інтересу до політичної системи. Основними рисами цієї культури є майже повна відсутність у громадян знань, емоцій і суджень щодо держави, відсутність прагнень, аполітичність поряд із замкнутістю на місцевій чи етнічній солідарності. Паройкіальна культура може відразу стати панівною в молодих країнах, але зберігається навіть у великих індустріальних державах, коли кругозір більшості громадян обмежується прихильністю до свого роду, містечка, регіону.

Підданський тип політичної культури вирізняється сильною позитивною орієнтацією громадян на політичну систему, але слабкою орієнтацією на активну участь у ЇЇ функціонуванні. Цей тип сформувався за умов феодальної системи з її виразною ієрархічністю політичних відносин. Елементи підданської культури трапляються і в сучасних суспільствах, зокрема у формі поклоніння верховним політичним лідерам.

Активістський тип політичної культури (або «культура участі») вирізняється активною заінтересованістю громадян не тільки в тому, що їм дає політична система, а й у тому, щоб відігравати у ній активну роль.

В історії, на думку Г. Алмонда і С. Верби, переважають не чисті, а змішані типи політичної культури: паройкіально-підданська, піддансько-активістська і паройкіально-акти-вістська. Змішаним типом політичної культури є й так звана громадянська культура. Це активістська політична культура, в якій наявні елементи паройкіальної і підданської культури. Вона найбільш характерна для демократичних політичних систем і сприяє їх функціонуванню.

3.Взаємовідносини держави та громадянського суспільства за різних політичних режимів

Формою взаємодії держави і громадянського суспільства є політичний режим як система методів і засобів здійснення політичної влади, а різні типи політичних режимів — демократичний, авторитарний і тоталітарний — є різними способами цієї взаємодії.

Головною особливістю тоталітарного політичного режиму є всеосяжне одержавлення суспільного і приватного життя, тотальний контроль держави над суспільством і громадянами, який спирається на систематичне використання насильства. За тоталітаризму суспільство не справляє відчутного впливу на державу. Так, за соціалізму в СРСР відбулося одержавлення всіх сфер суспільного життя. Держава фактично була власником усіх засобів виробництва, в особі одержавленої правлячої партії монополізувала політичну владу в суспільстві, нав’язувала йому єдину ідеологію, спрямовувала діяльність громадських організацій тощо. Суспільство не мало реальних засобів впливу на державу. Вибори до представницьких органів влади і самі ці органи мали формальний характер. Інші засоби прямої демократії або не використовувалися зовсім, або також були формальними.

Не було багатопартійності, діяльність громадських організацій спрямовувалась і жорстко контролювалась комуністичною партією. Це ж саме стосувалось і засобів масової інформації.

За тоталітарного режиму держава фактично поглинає громадянське суспільство. Зародки цього суспільства існують хіба що в сім’ї, домашньому господарстві, церкві, хоча й вони не позбавлені довільного втручання держави чи одержавленої партії. Відсутність розвинених структур громадянського суспільства, насамперед його економічної основи — приватної власності — і політичних інститутів, зворотного впливу цього суспільства на державу призводять до деформації самої держави. Вона вдається до насилля, довільних експериментів над суспільством, втягується у війни тощо.

Головною особливістю авторитарного політичного режиму є зосередження державної влади в одному її органі, в руках однієї особи чи групи осіб і здійснення влади здебільшого з опорою на примус. Під кутом зору взаємодії держави і громадянського суспільства авторитаризм відрізняється від тоталітаризму у кращий бік. За авторитарних режимів зберігається автономія особи й суспільства в неполітичних сферах, існує недержавний сектор економіки, держава не здійснює тотального контролю над суспільством, не нав’язує йому єдину ідеологію. Авторитаризм формально може припускати поділ влади, багатопартійність, виборність органів державної влади тощо. Проте реально державна влада зосереджується в руках глави виконавчої влади. Домінує одна політична партія; інші партії, громадсько-політичні організації, засоби масової інформації не справляють відчутного впливу на здійснення державної влади. Органи місцевого самоврядування якщо й існують, то перебувають під жорстким контролем центральної влади. Вибори до представницьких органів влади мають формальний характер, переважають силові методи правління. Це означає, що наявне громадянське суспільство не контролює державу. Таке співвідношення держави і громадянського суспільства тією чи іншою мірою притаманне більшості країн світу, хоча формально в них можуть бути й ознаки правової держави та демократичного політичного режиму.

Партнером держави громадянське суспільство виступає лише у правовій державі за демократичного політичного режиму. Поняття «правова держава» і «демократична держава» близькі за змістом, але не тотожні. Демократична держава не може не бути правовою. Однак не всяка правова держава є справді демократичною. Поняття «правова держава» є формально-юридичною характеристикою державності.

За формальної наявності основних ознак правової держави — конституційному проголошенні принципів верховенства права, поділу влади, прав і свобод особи — в країні насправді може існувати авторитарний політичний режим, який прикривається демократичною риторикою і через низький рівень політичної культури мас сприймається ними саме як демократичний.

Правова держава не може існувати без громадянського суспільства. Особливість їх взаємодії за демократичного політичного режиму полягає в тому, що громадянське суспільство підпорядковує собі державу і контролює її. Зв’язок громадянського суспільства з державою, його вплив на неї ґрунтується передусім на принципах демократії. Вихідним із них є принцип народного суверенітету, який проголошує народ єдиним джерелом і верховним носієм влади в суспільстві.

А це означає, що влада держави, її суверенітет похідні від суверенітету народу, що громадянське суспільство створює державу для задоволення власних потреб, а не заради неї самої, що держава не повинна вивищуватися над суспільством і покликана слугувати йому, що, зрештою, чиновники існують для громадян, а не навпаки. Усвідомлення громадянами саме такого співвідношення між громадянським суспільством і державою має принципово важливе значення для формування їх демократичної політичної культури. Демократична політична культура громадянського суспільства проявляється тоді, коли громадянин не схиляється сліпо перед державою, хоч-би якою демократичною вона видавалась, а задається питаннями на кшталт: що таке держава і для чого вона потрібна? що держава бере від мене і що я маю від неї? чому і для чого держава збирає податки? куди йдуть зібрані кошти і скільки їх потрібно? якою мірою я беру участь у здійсненні державної влади? чому чиновники за мій рахунок живуть краще, ніж я? та ін.

Принцип виборності як принцип демократії передбачає формування органів державної влади шляхом виборів. Вибори є найважливішим засобом впливу громадянського суспільства на державу. Від якості виборчого законодавства та його дотримання на практиці вирішальною мірою залежать демократизм та ефективність державної влади. Важливою ланкою, що з’єднує громадянське суспільство й державу, є політичні партії. У демократичних державах вони виступають і головними суб’єктами виборчого процесу. Вплив на державу громадянське суспільство здійснює також через громадські організації та засоби масової інформації.

Найповніше зв’язок громадянського суспільства й держави проявляється через права і свободи особи. З одного боку, конституційне проголошення і закріплення прав і свобод особи є політико-правовою основою розмежування громадянського суспільства й держави. З другого боку, права і свободи є найголовнішою ланкою, котра з’єднує громадянське суспільство й державу; завдяки наявності у громадян політичних прав вони підпорядковують державу своєму впливові та здійснюють контроль над нею. Оскільки реальність прав і свобод особи є одночасно однією з основних ознак правової держави і найважливішим надбанням громадянського суспільства, то це означає, що вони — правова держава і громадянське суспільство — взаємно передбачають одне одного.

4.Виборча система сучасної України

Задля визначення шляхів удосконалення існуючої в Україні виборчої системи необхідно проаналізувати її слабкі та сильні сторони, щоб знати, що саме треба змінити.

Змішана виборча система здебільшого застосовується у тих країнах, де відбувається пошук і становлення виборчих систем або існує необхідність досягнення компромісу між принципом представництва у парламенті різних політичних сил та стабільністю сформованого уряду.

В Україні застосовуються різні виборчі системи: при виборах Президента України та на місцевих виборах — мажоритарна, при виборах народних депутатів України — змішана.

У цьому зв’язку необхідно зазначити, що процес пошуку оптимальної виборчої системи в Україні відбувається в надзвичайно складних умовах перехідного суспільства. Основні параметри виборчих систем для кожного виду виборів у Конституції України не знайшли свого втілення. Це спричинило вирішення проблеми обрання моделі виборчої системи в рамках відповідних виборчих законів, процес напрацювання яких є вкрай динамічним за умов швидкого розвитку відповідних політичних процесів. Варто також зауважити, що протягом 90-х років минулого століття склалася практика проведення кожних наступних парламентських виборів за новим виборчим законом, який фіксував щоразу нову модель виборчої системи. Лише починаючи з 1997 р. змішана виборча система почала застосовуватися в Україні (згідно із Законом України «Про вибори народних депутатів України» від 24.09.1997 р.). Ця система збережена і в чинному Законі України “Про вибори народних депутатів України”.

Змішана система виборів народних депутатів України, що встановлена, має такі особливості: по-перше, застосовується принцип так званого «паралельного комбінування», тобто і за мажоритарною системою відносної більшості, і за пропорційною системою обирається однакова кількість народних депутатів України – 225, по-друге, багатомандатний округ визначено як загальнодержавний виборчий округ, по-третє, використовується принцип «жорстких» списків, коли до виборчого бюлетеня заноситься лише 5 перших прізвищ кандидатів у депутати, і виборець віддає свій голос за той чи інший виборчий список партії, виборчого блоку партій у цілому, по-четверте, при застосуванні пропорційної виборчої системи використовується відповідний «загороджувальний бар’єр», тобто для того, щоб взяти участь у розподілі депутатських мандатів, партія (блок) повинна набрати не менше ніж 4% голосів виборців від тих, які взяли участь у голосуванні.

Застосування змішаної виборчої системи при обранні складу парламенту України має на меті мінімізацію недоліків як мажоритарної, так і пропорційної виборчих систем[13].

Так, мажоритарна система досить результативна і проста у застосуванні. У той же час вона не завжди адекватно відображає у складі парламенту політичний спектр суспільства та призводить до втрати великої кількості голосів виборців, а це має своїм наслідком послаблення представництва в парламенті іноді значної кількості виборців.

Пропорційна система також має ряд недоліків: по-перше, вона передбачає неперсоніфіковані вибори – до виборчих списків партій ймовірно можуть бути включені маловідомі, некомпетентні, непопулярні політики, яких, так би мовити, «витягає» за собою перша п’ятірка кандидатів, по-друге, обтяжливою обставиною запровадження пропорційної системи є досить складний порядок підрахунку голосів виборців.

Разом з тим пропорційна система стимулює розвиток багатопартійності, оскільки при її запровадженні виборець обирає політичну платформу і програму майбутньої діяльності політичних партій і блоків[14].

Використання «загороджувального бар’єра» не суперечить Конституції України. Розглядаючи справу про вибори народних депутатів України, Конституційний Суд України у своєму Рішенні № 1 рп/98 відзначив, що позбавлення списків кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій, що отримали менше чотирьох відсотків голосів виборців, права на участь у розподілі депутатських мандатів, є питанням політичної доцільності, і воно має вирішуватися Верховною Радою України. 4 – відсотковий загороджувальний бар’єр, який стримує фрагментацію парламенту. Однак, використання загороджувального бар’єра веде до недопредставленості у парламенті значної частини електорату, адже більшість партій не можуть його подолати, і подані за них голоси не враховуються при розподілі місць у парламенті.

Застосування змішаної системи, з одного боку, сприяє політичній структурованості суспільства та парламенту, формуванню сильних політичних партій та їх коаліцій, з іншого – саме ця система дозволяє зберегти певний зв’язок між депутатами та виборцями відповідного округу, регіону.

Розподіл мандатів за нинішньої виборчої системи відбувається наступним чином. Пропорційна система передбачає, що депутатські мандати розподіляються між політичними партіями пропорційно до кількості голосів, отриманих на виборах виборчими списками цих партій, з урахуванням загороджувального бар’єра (або виборчого порога).

Загороджувальний бар’єр, як відомо – це правило, згідно з яким політичні партії, виборчі списки яких не отримали встановленого відсотка голосів виборців, відсторонюються від участі у розподілі депутатських мандатів. Відповідно до частини 2 статті 76 цього Закону України “Про вибори народних депутатів України” загороджувальний бар’єр при виборах народних депутатів України за пропорційною системою становить чотири відсотки. Це означає, що до участі у розподілі депутатських мандатів допускаються лише ті кандидати у депутати, які включені до виборчих списків партій, що отримали чотири і більше відсотків голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.

Як вже зазначалося вище, для пропорційного розподілу депутатських мандатів у світовій практиці найчастіше застосовується метод виборчої квоти (виборчого метра) та метод дільника. Відповідно до частини 5 статті 79 Закону України “Про вибори народних депутатів України” для встановлення результатів виборів народних депутатів України у багатомандатному окрузі застосовується метод виборчої квоти, що вимагає дотримання такої послідовності дій:

І. Спочатку обчислюється виборча квота.

Виборча квота (або виборчий метр), тобто мінімальна кількість голосів виборців, необхідна для обрання одного депутата. У різних державах, як зазначалося нижче, застосовуються різні способи обчислення виборчої квоти (наприклад, методи Т. Хейра, Друпа, Гогенбах-Бішопа тощо).

У частині 5 статті 76 Закону України “Про вибори народних депутатів України” передбачено, що для обчислення виборчої квоти має застосовуватися метод Т. Хейра. Стосовно виборів народних депутатів України за пропорційною системою ця формула набуває такого вигляду:

q0=V : 225.

При цьому V — це сумарна кількість голосів виборців, поданих за кандидатів у депутати, включених до виборчих списків партій, що подолали чотиривідсотковий загороджувальний бар’єр. Тобто голоси виборців, подані за виборчі списки партій, що не подолали загороджувального бар’єра, взагалі не враховуються при розподілі депутатських мандатів.

Визначається кількість депутатських мандатів, отриманих кожною партією, що подолала загороджувальний бар’єр, у першому наближенні. Для цього застосовується формула:

К. М. П. = К. Г. П.: В. К.,

де К. М. П.- кількість депутатських мандатів, що отримали кандидати у депутати відповідної партії, К. Г. П.- кількість голосів виборців, поданих за кандидатів у депутати, включених до виборчого списку цієї партії.

Перше наближення практично ніколи не дозволяє повністю розподілити всі депутатські мандати, оскільки завжди (чи майже завжди) після ділення залишаються дробові залишки.

Визначається кількість депутатських мандатів, отриманих кожною партією, що подолала загороджувальний бар’єр, у другому наближенні, шляхом врахування дробових залишків, не розподілених у першому наближенні.

При цьому діє правило найбільшого залишку: по одному додатковому депутатському мандату отримують партії, кандидати у депутати від яких мають більші порівняно з іншими дробові залишки після ділення у першому наближенні (частина 7 статті 79 Закону України “Про вибори народних депутатів України”). У разі, якщо дробові залишки у двох чи більше виборчих списках партій однакові, першим додатковий депутатський мандат отримує той виборчий список партії, за кандидатів у депутати від якої віддано більшу кількість голосів виборців.

Розподіл депутатських мандатів всередині виборчого списку політичної партії (блоку) здійснюється в порядку черговості таким чином: обраними депутатами від партій (блоків) вважаються ті кандидати у депутати, порядковий номер яких у виборчому списку партії (блоку) менший або дорівнює кількості мандатів, отриманих виборчим списком цієї партії (блоку).

За мажоритарною виборчою системою мандати отримують ті кандидати, які набрали найбільшу кількість у своєму виборчому окрузі.

Отже, позитивним моментом у виборчій системі є те, що виборці мають більші можливості вибору, ніж за багатьох інших систем. Цей фактор має місце через наявність у голосуючих одразу двох голосів.

До позитивного елементу виборчої системи слід віднести і те, що при виборах обирається майже повний склад парламенту. Тільки у наступних випадках вибори визнаються недійсними: у разі суттєвих порушень виборчого закону; якщо два або більше кандидатів наберуть найбільшу і водночас однакову кількість голосів; якщо в одномандатному окрузі вибудуть з голосування всі кандидати; в разі, хоча цього і не зазначено в законі, коли жодна з партій не подолає 4% бар’єр.

Щодо механізму нарізки одномандатних округів, що закладений у виборчому законі, то в загальних рисах він враховує позитивний досвід держав світу, однак запроваджене максимально допустиме відхилення кількості виборців в окрузі від середньої по країні (10%) є занадто великим і потребує зменшення.

Слід звернути увагу і на квоту, що запроваджена виборчим законом у зв’язку із застосуванням пропорційного елементу виборів. Це проста квота. За такої значної, як в Україні, величини загальнодержавного округу (225 мандатів) її специфічні властивості проявлятися не будуть і на розподіл місць у парламенті практично не впливатимуть. Однак, ця квота, як і всі інші, залишає нерозділеною невелику частину місць, а тому потребує застосування додаткової процедури. Запроваджений метод найбільших залишків, хоч і не є ідеально пропорційним, все ж з тієї самої причини майже не вплине на пропорційність розподілу мандатів.

Виборчий закон України встановивши змішану «незв’язану» виборчу систему, мінімізував ти самим недоліки як мажоритарної так і пропорційної систем[15]. Однак, окреме використання названих елементів системи забезпечить пропорційність і персоніфікованість лише наполовину. Як видно з прикладів Болгарії, Угорщини, Грузії та Росії, найчастіше між голосами, що партія зібрала у різний спосіб, існує величезний розрив (у 2-12 разів). Тому говорити про пропорційність уже не можна. Так само не можна говорити і про персоніфікацію політики в Україні завдяки уніномінальній мажоритарній системі, бо більшість кандидатів, що внесені до партійних списків, невідомі своїм виборцям.

Недолік ми вбачаємо і у великому розміри виборчого бюлетеня для голосування за партійні списки, який вимагає затрат значних коштів, що для України є актуальною проблемою сьогодні.

5. Виборчі технології. Зміст та сучасні форми.

Політичні технології дозволяють вирішувати різноманітні завдання у сфері політичного життя. Їх якісне та кількісне зростання приводить до необхідності класифікації. Можна говорити про такі види політичних технологій: технології створення політичного іміджу, політичний РR, електоральні технології, політичний брендінг, регулювання політичних конфліктів, технології лобіювання, проведення політичних переговорів та укладання угод.

Існують також інші класифікації політичних технологій. Виділяються, наприклад, функціональні технології, спрямовані на раціоналізацію рольових навантажень різних суб'єктів управління і влади (прийняття рішень, узгодження інтересів...) та інструментальні, що імітують застосування технік, а насправді мають зовсім інші цілі і прикривають їх.

Технології поділяються також на предметні (електоральні, техніки лобіювання, комп'ютерні й інформаційні технології, переговорні прийоми і процедури), рівневі технології – глобальні, континентальні, регіональні, національно-державні, локальні, міжособистісні.

З огляду на характер тривалості використання певних видів діяльності можна виділяти стратегічні, тактичні, одноразові, циклічні.

По критерію ступеня і характеру регламентації діяльності розрізняють нормативні та девіантні технології. Нормативні технології – це засоби діяльності, жорстко обумовлені існуючими у суспільстві законами, нормами, традиціями, звичаями. Девіантні технології – це засоби діяльності, що відхиляються від такого роду вимог. Саме девіантні технології в практичній діяльності називають чорними, тіньовими технологіями або антитехнологіям.

Розглянемо деякі політичні технології більш детально. Значне місце в сучасній політичній діяльності посідає формування суспільної думки, а саме технології переконання.

Російська дослідниця Г.В.Пушкарьова виділяє чотири групи технологій переконання:

Прийоми, підвищують увагу людей до відповідної інформації, – "техніка уваги".

Прийоми, що спрямовані на підвищення кредиту довіри до інформації – "техніка довіри".

Прийоми, що дозволяють впливати на процеси розуміння людиною інформації – "техніки розуміння".

Прийоми, що забезпечують закріплення інформації в пам'яті людини, – "техніки підкріплення".

Для того щоб в перенасиченому інформацією просторі привернути увагу людини, необхідно або винайти щось нове, незвичайне (ефект виразності), або готувати публіку до сприйняття інформації, підігрівати цікавість (ефект очікування).

Ефект виразності реалізується за допомогою такої техніки, як "незвичайний образ". Ця техніка використовується в рекламуванні різноманітної продукції. Її основна мета – зробити плакат або ролик, листівку або статтю в газеті такими за формою та виконанням, щоб вони невимушено привертали увагу людей. Вирішується це завдання за допомогою яскравих фарб, контрасних кольорів, незвичайних шрифтів, зміни мелодій, оригінального дизайну або відеоряду.

Для привертання уваги до дій політиків використовується техніка "виробництва подій" або створення "інформаційних приводів". Підвищення інформаційного приводу досягається свідомим приписуванням подіям більшого значення або фіксуванням уваги на тих деталях, які завжди у публіки викликають підвищену цікавість. Як правило, публіку цікавлять подробиці особистого життя політика, його поведінка. Підвищення інформаційного приводу можна досягти й іншим шляхом. Як відомо, люди завжди цікавляться тим, що від них приховують. Тому дуже важливо заявити про те, з якими труднощами отримувалася інформація, що тільки вихід на дуже компетентні джерела дозволив це зробити.

Іншим засобом привертання уваги публіки є формування очікування по відношенню до певної події. Ця техніка отримала назву "закладання шашок". Подібно до дій мінерів, які для підсилення вибуху закладають декілька динамітних шашок, які детонують та забезпечують максимальний ефект. В практиці політичного менеджменту ця техніка реалізується у вигляді спланованих публікацій, повідомлень або організованих чуток, які готують публіку до сприйняття інформації.

Техніки відволікання уваги базуються на переключенні уваги, акцентуванні уваги на інших подіях. За необхідності створюються віртуальні події.

Техніка розрідження інформації включає в себе збільшення обсягу інформації з певної проблеми, введенні нейтральної додаткової інформації, яка відволікає на себе увагу.

Техніка шумів створює так звані інформаційні шуми, які заважають людям сконцентрувати увагу на неприємній для суб'єкта управління інформації. Наприклад, подання такої кількості новин, що стає неможливим виділити щось важливе. Інформаційний шум може створюватися і великою кількістю різноманітних коментарів, кожен з яких претендує на право бути вірним.

Техніки довіри засновуються на особистому ставленні людей до комунікатора. Серед них можна назвати техніки "залучення експерта", "знаходження знаменитості". Існує також техніка посилання на авторитети, що використовує вислови авторитетних в суспільстві осіб для зміцнення позиції певного кандидата або політичної сили. Вислови відомої людини можуть просто монтуватися (наприклад, президент сказав, що кожен політик повинен мати неабиякі організаційні здібності).

Близька до неї техніка "ефект імені", яка те або інше твердження приписує авторитетній особі. Ця техніка спирається на дослідження американських психологів С. Аша та Р. Брауна, які довели, що зміна авторства суттєво впливає на реакцію людей, щодо одного й того ж твердження.

Техніка "особисті свідчення" використовує оцінки простих людей, не заангажованих у політичній діяльності; техніка "глас народу" спирається на соціальний конформізм людей, що формується під впливом рейтингів популярності, соціологічних опитувань.

Техніки розуміння спираються на особливості процесів розуміння людиною соціальної інформації. Тут можна назвати техніки ''навішування ярликів" (публіці пропонується готова оцінка або категорія), ''магії слів" (використовуються слова, що мають велике емоційне навантаження для конкретної аудиторії). Ці техніки спрямовані на перенос позитивного сприйняття людей на об'єкт, що рекламує суб'єкт політичного управління.

Підкріплення впливу на процес розуміння та засвоєння людиною соціальної інформації здійснюється за допомогою технік "удаваного вибору", "повторювання" та ін.

Таким чином, використання суб'єктом політичного управління названих технік дозволяє йому різко розширити свій вплив на маси, вносити в свідомість людей ідеї та образи, здатні реально впливати на мотивацію, вибір тих чи інших видів діяльності, що відповідають цілям суб'єкта управління.

Технології PR являють собою систему інформаційно-аналітичних дій, принципом яких є забезпечення реалізації політичних цілей на основі чесного та шанобливого ставлення до реципієнта. Тому, незважаючи на те, що в рамках PR можуть частково використовуватися окремі прийоми, більш характерні для агітації і пропаганди, у цілому ці технології спрямовані на принципову відмову від обману і фальсифікації фактів і припускають наявність зворотних зв'язків реципієнта з комунікатором.

Завдяки такій принциповій спрямованості технології PR націлені на всебічне роз'яснення реципієнтам існуючих політичних проблем, на створення позитивного образу (іміджу) коммунікатора, на забезпечення сприятливої суспільної атмосфери для реалізації передбачених дій. Така лінія поведінки на інформаційному ринку веде до формування в людей стійкої ціннісної орієнтації на політичні події, спонукує їх до свідомих дій. Необхідно керуватися такими важливими принципами організації PR, як відкритість інформації; взаємна вигода комунікатора і реципієнта; опора на суспільну думку; шанобливе відношення до громадськості.

Така орієнтація інформаційної діяльності показує, що комунікатор звертається не просто до інформаційного споживача, а до особистості, що володіє власною думкою і поглядом на політику. Політичні суб'єкти, що діють у рамках PR, не шкодують часу на з'ясування позицій громадськості, постійно ведуть аналіз її і своєї ділової активності.

Також варто сказати і про технології створення іміджу, це важлива складова PR - технологій. Об'єктами створення такого іміджу можуть бути окремі особи, корпоративні структури (партії, рухи), держава тощо.

Створення іміджу – це свідоме конструювання тих чи інших якостей суб'єкта, що роблять його привабливим для громадськості і що дозволяють вирішити конкретне політичне завдання з його участю (перемогти на виборах, підвищити легітимність влади тощо).

Імідж – це найважливіша форма політичного капіталу політичних суб'єктів і одночасно механізм його збільшення. Він є засобом налагодження діалогу з населенням та формою керування його настроями.

Іміджу властиві переконливість, яскравість і реалістичність. Формуванням іміджу займаються фахівці психологи, професійні аналітики. Вони не в змозі докорінно змінити природу людини, але вони додають його образу ті риси, що легко сприймаються і позитивно оцінюються населенням.

В основі технологій формування іміджу лежить та чи інша політична дія чи факт з життя політика, що можуть послужити передумовою формування прихильного ставлення громадськості. Наприклад, шляхетні вчинки лідера, позитивні риси біографії, його висловлювання, що знайшли позитивний відгук у суспільній думці тощо.

Формування іміджу звичайно здійснюється на основі обраного типу політичного діяча: “борця з корупцією”, “борця за правду”, “інтелігента – інтелектуала” тощо.

Процес формування іміджу припускає використання різноманітних інформаційних технологій, орієнтованих на вивчення політичного (електорального) ринку, на виробництво заданих параметрів іміджу, на корекцію й розвиток іміджу. Побудова і підтримка іміджу виступають як постійний процес, час якого дорівнює часу перебування на політичному ринку даного лідера.

Потрібно відзначити, що найважливішим засобом і самостійним напрямком формування іміджу є політична реклама. Політична реклама та її феномен полягає в тому, щоб в емоційній і лаконічній формі донести до людини суть політичної платформи партії, образ кандидата чи іншого політичного об'єкта і тим самим не тільки сформувати позитивне відношення до них з боку як можна більш широкого кола громадян, але і спонукати їх до реальних дій, спрямованих на їхню підтримку.

Політична реклама втілює в собі постійну зацікавленість рекламодавця не стільки в інформуванні громадян, скільки у їхній думці. Формуючи позитивні образи тих чи інших інститутів, лідерів чи доктрин, реклама послідовно стверджує на інформаційному ринку визначені політичні цілі і цінності.

Активізуючи політичну увагу й активність людини, реклама в той же час не розрахована на якісне підвищення її компетенції, свідомості, зрілості. Її технології впливають не стільки на глибинні, скільки на її поверхневі, емоційно-чуттєві, ситуативні елементи, здатні змінити відношення людини до політичних об'єктів у режимі реального часу. З цієї точки зору мета реклами – домогтися конкретної підтримки певного політичного інтересу за рахунок посилення сприйнятливості людини до політичної сфери життя і виявлення його певної позиції.

У самому загальному виді рекламні технології можна класифікувати в такий спосіб:

Аудіо- (радіорепортажі, рекламні звертання, бесіди) і візуальні (відеоролики, телезаставки, теледебати) способи рекламування;

Друковані засоби передачі рекламних повідомлень (публікації статей, складання оглядів, інтерв'ю);

Методи зовнішньої реклами (рекламні щити, афіші, листівки тощо);

Прийоми друкованої реклами (розсилання поштових повідомлень конкретним виборцям);

Методи поширення рекламних сувенірів ( значків, майок, бейсболок тощо);

Комп'ютеризовані форми реклами (Інтернет);

Проведення заходів щодо зв'язків із громадськістю (особисті зустрічі кандидата з населенням, презентації тощо).

Зміст і характер рекламних технологій можуть істотно мінятися й у залежності від ситуації, етапів політичного процесу. Наприклад, на етапі “розкручування кандидатів” у виборчих кампаніях широко застосовуються наступальні і навіть агресивні методи, спрямовані на досить швидке і широке ознайомлення населення з особистістю політичного діяча. У той же час у післявиборчий період акценти в рекламуванні обраного кандидата націлені на висвітлення його ділових характеристик, на оціночний аналіз минулої кампанії з метою збереження позитивного образа даного діяча.

Кожен конкретний засіб рекламування попередньо ретельно обдумується, визначаються головні цілі і засоби поширення повідомлень, вибираються місце і час проведення акції, плануються джерела фінансування і форми оплати тощо. Наприклад, у всіх рекламних матеріалах і акціях даної партії (лідера) використовується певний слоган (коротка словесна формула-символ, що немов маркірує даний політичний товар); заходи розгортаються відповідно до виробленого плану, що фіксує взаємодію з найважливішими інформаційними контрагентами тощо.

Характерно, що схильність до використання рекламних технологій виявляють і деякі державні органи, які з метою набуття політичного капіталу не рідко порушують виборчі закони, втручаються в передвиборну боротьбу на стороні тих чи інших сил і використовують своє положення для створення їм певних переваг. У таких випадках “брудні” рекламні технології вступають у конфлікт із законом і служать передумовою для підриву основ демократичного ладу.

Таким чином, розробка та використання політичних технологій – це процес поступової раціоналізації та оптимізації цілеспрямованої діяльності суб'єктів у межах виконання ними певних політичних завдань. В остаточному підсумку політичні технології дозволяють розширити можливості політичних суб'єктів у сфері контролю та управління політичною діяльністю.

6.Види політичної стабільності

Якщо на Заході політична стабільність, а особливо конфлікти та напруження в країні широко висвітлюються і стали основою відповідних політичних концепцій, то в країнах, де панували командно-адміністративні системи й тоталітарні режими, питання стабільності в країні, конфлікти, напруження тощо замовчувалися. Тому-то тут гостро стоять проблеми стабільності та конфліктів і зв'язані зі складними процесами демократизації.

Стабільність - це нормальне функціонування політичної системи, усіх її структур та інститутів, відсутність збоїв у механізмах державної влади, її достатня авторитетність. Стабільність проявляється також і в суворому дотриманні і виконанні законів та інших регулюючих нормативних актів, використаних стосовно мирних, ненасильницьких форм політичної боротьби. Об'єктивною стабілізацією та її складовою частиною є відсутність політичного напруження в суспільстві. Стабільність виступає оцінкою стану політичного життя всередині держави, а також у системі міжнародних відносин.

Створення умов для нормального функціонування громадських інститутів та владних структур незалежно від існуючого режиму є найважливішою функцією політичного керівництва і державного управління. Стабільність стосується всіх сфер політичного та громадського життя. По суті стабільність - інтеграція людей для досягнення певної мети, рішення тих чи інших проблем на базі розподілу праці та обов'язків. На відміну від традицій, що проголошували вивчення в Україні класової боротьби та суперечностей як джерела соціальних змін, політологи, соціологи Заходу приділяли й приділяють увагу з'ясуванню природи конфліктів. У країнах Заходу, а згодом і в країнах Сходу політологія передбачає пошуки шляхів згуртування суспільства, окремих соціальних спільностей, груп на основі загальних цінностей та інтересів. Ставиться мета - вивчення еволюційних змін у громадських пріоритетах та поведінці, а не ідеологічне розхитування й вибух громадських емоцій. Існує і ряд концепцій стабільності (концепція соціальної інтеграції - Еміль Дюркгейм, Макс Вебер, Вільфредо Парето і ін., соціальна теорія організації суспільства - Роберт Міхельс, Федеріко Тейлор, Огюст Конт, сучасні функціоналісти та ін.). Політична стабільність, на думку політологів Заходу, одна з форм соціальної стабільності, стан співвідношення соціальних спільностей, груп та політичних сил, Неспроможних істотно змінити політичну систему у своїх інтересах, тобто забезпечується їх статус, передбачається стан відносної рівноваги, збалансованості соціальних спільностей, груп та політичних інститутів - суб'єктів владних відносин.

Суспільна система та її політичний режим визначають і характер політичної стабільності. В умовах демократичного ладу усі механізми влади спрямовані на досягнення певної рівноваги соціально-політичних інтересів, виходячи з потреб панівних сил. Формується і механізм самоврегулювання, у тому числі політичних відносин. Тут провідна роль держави, покликаної регулювати всю систему суспільного життя для збереження існуючого ладу. По суті, діє механізм адаптації політичної системи до змін умов функціонування суспільства. Існує і діє сукупність певних інститутів, процесів та відносин, з допомогою яких і забезпечуються найбільш оптимальні умови нормального функціонування політичної системи, що пристосовується до середовища, що змінюється, формується здатність справлятися з анархією, ефективно використовувати для зміцнення існуючого ладу досягнення науково-технічного прогресу. Добре налагоджене політичне інформування населення, постійна трансформація політичної системи, збалансованість усіх соціальних політичних сил тощо, все це забезпечує політичну і суспільну стабільність.

Велике значення має для стабільності і політичної, і державної наявність сильного середнього класу. В умовах демократизації І суспільного життя в Україні тільки почалося формування середнього класу. Підтримуючи конституційні демократичні партії, маргиналізуючи праві та ліві екстремістські групи, середні верстви в якійсь мірі знімають соціальне напруження, зміцнюють; становище в країні, попереджають, упереджують політичні конфлікти. Важливу роль відіграє забезпечення політичної спадкоємності. Йдеться про спосіб заміни або передачі політичної влади. Демократичне суспільство - відкрита система і здатна відносно безболісно пристосовуватися до змін внутрішнього та зовнішнього середовища. Така стабільність динамічна. Авторитарним і тоталітарним режимам притаманна така стабільність, зорієнтована на формування соціально-однорідного суспільства, де саморегулювання забезпечується репресіями, насиллям, спрямованими] на усунення будь-якої існуючої чи потенційної опозиції.

7. Види та напрями політики

Полі́тика (від грец. πολιτική майстерність самоуправління полісу (міста), а подалі — "мистецтво управління" державою і суспільством) — цілеспрямована діяльність у галузі взаємовідносин між різними суспільними групами, державами й народами, пов'язана із боротьбою за здобуття або утримання державної влади, як знаряддя регулювання і формування цих стосунків.

У вужчому розумінні політика — визначена частина, програма або напрямок такої діяльності, сукупність засобів (інструментів) та методів (технік) для реалізації певних інтересів задля досягнення визначених (суб'єктом політичного процесу) цілей в певному соціальному середовищі. Політикою також називають процес прийняття рішень, а також поведінку в суспільно-державних установах. У демократичних суспільствах політику можна спостерігати у взаємодії між певними групами людей у корпоративних, академічних, релігійних інституціях.

Розрізняють політику внутрішню і зовнішню. Внутрішня політика охоплює основні напрямки діяльності держави, її структур і органів державної влади з регулювання взаємодії людей усередині країни. Залежно від сфери суспільних відносин, яка є об'єктом політичного впливу, внутрішню політику можна класифікувати на:

економічну політику;

національну політику;

соціальну політику;

демографічну політику;

культурну політику;

аграрну політику;

науково-технічну політику;

екологічну політику;

військову політику, або оборонну політику;

антропологічну політику.

Національна політика являє собою науково обґрунтовану система заходів, спрямованих на реалізацію національних інтересів, розв'язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин.

Зовнішня політика — діяльність держави на міжнародній арені, що регулює її стосунки з іншими суб'єктами зовнішньополітичної діяльності: державами, зарубіжними партіями, іншими громадськими об'єднаннями, міжнародними організаціями. Зовнішньополітичний курс будь-якої держави визначається, головним чином, характером її внутрішньої політики, і в водночас істотно впливає на внутрішню політику. Зрештою і внутрішня, і зовнішня політика вирішують одну задачу — збереження і зміцнення існуючої в державі системи суспільних відносин.

За пріоритетами політика поділяється на нейтральну, відкритих дверей, національного примирення, компромісів; за змістом і характером — на прогресивну і реакційну, на науково обгрунтовану і волюнтаристичну тощо.

  1. Визначення тоталітарного режиму, його головні характеристики

Тоталітарний політичний режим. Термін «тоталітаризм» походить від середньовічного латинського слова «totalis», що означає «цілий», «повний», «загальний». Тоталітаризм - це повний контроль і жорстка регламентація з боку держави всіх сфер життєдіяльності суспільства, кожної людини за допомогою прямого озброєного насильства. Держава поглинає все суспільство і конкретну людину.

Диктатура ( від лат. dictatura – «необмежена влада») - режим правління однієї особи або групи осіб на чолі з лідером без якогось контролю з боку керованих виникла давно і мала безліч історичних форм свого прояву. Спочатку, в республіканському Римі (У-1 століття до н.е.) диктатором іменувався надзвичайний посадовець (магістрат), що призначався на термін не більше шести місяців для організації захисту від зовнішньої загрози або для придушення внутрішнього заколоту. Починаючи з Сулли і, особливо з Цезаря, який багато разів отримував диктаторські повноваження, характер диктатури істотно змінився. Диктатор став непідвладний праву, непідзвітний народу і змінював закони в своїх інтересах.

Тоталітаризм є принципово новим типом диктатури, в якій особливу роль грає держава і ідеологія. Термін «тоталітарний» ввів в політичний лексикон лідер італійських фашистів Б.Муссоліні (1883-1945). Мета фашистського руху, на його думку, полягала в створенні сильної держави, використовуванні виключно силових принципів здійснення влади. Сутність тоталітаризму Б.Муссоліні виразив формулою: «Все в державі, нічого зовні держави, нічого проти держави». З 1925 р. він став використовувати термін «тоталітаризм» для характеристики фашистської держави. А з 1929 р. (газета «Таймс») цей термін став вживатися стосовно режиму, що склався в Радянському Союзі. Тоталітаризм виникає в ХХ столітті як політичний режим і як особлива модель соціально-економічного порядку, характерна для стадії індустріального розвитку, і як ідеологія. Створення розгалуженої системи масових комунікацій дозволило забезпечити ідеологічний і політичний контроль над особою. Особа ж в умовах руйнування традиційних форм життя стала беззахисної перед світом ринковій стихії і конкуренції. Ускладнення соціальних відносин зажадало посилення ролі держави («етатизм») як універсального регулятора і організатора взаємодії індивідів, що мають не співпадаючі інтереси. Досвід показує, що тоталітарні режими, як правило, виникають за надзвичайних умов: наростаючої нестабільності в суспільстві; глибокій кризі, що охоплює всі сторони життя; нарешті, при необхідності рішення стратегічної задачі, виключно важливої для країни. В числі основних ознак, якими характеризується тоталітаризм як політичний режим, Х.Арендт, К.Фрідріхс і З.Бжезінській виділяють наступні:

  1. централізоване керівництво і управління у сфері економічної;

  2. система загального контролю над поведінкою індивідів у сфері соціальної;

  3. визнання керівної ролі однієї партії у сфері політичної і здійснення її диктатури;

  4. панування офіційної ідеології у сфері духовної і примусове нав'язування її членам суспільства;

  5. зосередження в руках партії і держави засобів масової комунікації (преси, радіо, телебачення, кіно);

  6. культ керівної особи на всіх рівнях, влада на всіх рівнях знаходиться в руках не підзвітної народу номенклатурної адміністрації;

  7. зрощення партійного і державного апарату, контроль виконавськими органами виборних;

  8. вихід каральних органів з підкорення законам і суспільству і. як результат, свавілля у вигляді державного терору і масових репресій.

  • Ці риси властиві всім тоталітарним режимам. Проте виділяють декілька різновидів тоталітаризму: комуністичний тоталітаризм («лівий»), фашизм, націонал-соціалізм («правий»). Комуністичний тоталітаризм існував в СРСР і інших соціалістичних державах. Нині в тій чи іншій мірі він існує на Кубі, в КНДР, В'єтнамі, Китаї. Тоталітаризм в його комуністичній формі виявився найбільш живучий. До 80-м рокам ХХ в. в тоталітарних державах проживала приблизно третина людства. Фашизм вперше був встановлений в Італії в 1922 р. Тут тоталітарні риси були виражені не повною мірою. Фашистські режими існували також в Іспанії. Португалії, Чилі. Третій різновид тоталітаризму - націонал-соціалізм виникає в Німеччині в 1933 р. Йому властиві майже всі загальні риси тоталітаризму. Націонал-соціалізм має спорідненість з фашизмом, поєднує в собі ознаки одного та іншого. Головні відмінності основних різновидів тоталітаризму чітко виражені в їх політичних цілях: побудова комунізму, відродження римської імперії, утвердження світового панування арійської раси. Вони виявлялись також і в соціальних преференціях: робітничий клас, нащадки римлян, германська нація.

9. Генеза та еволюція поняття «геополітика»: науковий напрям та елемент політичної практики

Саме Челлен ввів в науковий обіг поняття «геополітика», яку він визначав як доктрину, що розглядає державу як географічне, або просторове явище. Геополітику він відрізняв від політичної географії, яка, в його уявленні, є наукою про місце проживання людських співтовариств в їх зв’язку з рештою елементів Землі.

Геополітика — це різновид зовнішньої політики, визначуваний територіальною близькістю партнерів (суперників) і що створює поле сполучення між інтересами суміжних країн.

Наука геополітики (геополітична теорія) досліджує зв»язки між просторовими і функціонально-політичними характеристиками тих або інших регіонів миру. Роль геополітики в сучасному світі різко зросла з ряду причин. Ймовірно, стратегічне визначення міжнародної політичної ситуації дає нам образ миру, що розвивається від примусового уніформізма старої біополярної моделі (уніформізма, що нав»язується двома наддержавами) до майбутньої якісно новій інтеграції, шлях до якої лежить через проміжний етап більш менш тривалої диверсифікації етносів, що намагаються досягти ідентичності через відособлення. Тому замість керованого з двох центрів світу ми бачимо регіональне різноманіття, що посилюється і слабо кероване. Політична наука, тривалий час зосереджена на проблемах універсальної безпеки, визначуваної відносинами між двома світовими блоками, сьогодні ще не готова відповісти на питання, як поєднуються універсальна і регіональна безпека. Саме це є однією з найважливіших проблем геополітики. Філософію політики в зв»язку з цим займає питання про природу суперетнічної єдності в тому або іншому регіоні земної кулі. Що скріпляє разом різні етноси, яке співвідношення сильних (економічних, військово-політичних) і тонких соціокультурних взаємодій, разом створюючих єдність геополітичного поля? Річ у тому, що геополітичні зрушення, чреваті серйозною дестабілізацією, можуть відбуватися значно раніше військово-політичних, визначуваних сильними взаємодіями. Сучасна теорія геополітики намагається подолати редукционізм в розумінні природи тих або інших «єдиних просторів». Єдність може носити явно виражений і довгостроковий характер, навіть не будучи закріпленим на міждержавному або регіональному рівні тими або іншими офіційними угодами. У геополітиці, як і в політичній антропології і культурології, велике значення мають неформальні структури. Між ними і формальними можуть встановлюватися відносини відповідності, додаткової або альтернативності. Необхідно згадати про закони нееквівалентного міжкультурного обміну, що зумовлюють протистояння культур-донорів, що поставляють інформацію, а разом з нею — певні цінності і норми, і культур-реципієнтів, більше всмоктуючих чужу інформацію, чим пред»являють свою. Сучасна теорія геополітики намагається подолати редукционізм в розумінні природи тих або інших «єдиних просторів». Єдність може носити явно виражений і довгостроковий характер, навіть не будучи закріпленим на міждержавному або регіональному рівні тими або іншими офіційними угодами. У геополітиці, як і в політичній антропології і культурології, велике значення мають неформальні структури.

Держави, що представляють перший різновид, як правило ратують за фрідрідерськую політику «відкритих просторів», тоді як представники іншого різновиду нерідко вимушені компенсувати свою слабкість на ринку культурного обміну протекціоністськими заходами, ідеологічним контролем, більш закритим типом громадської організації. Це веде до цілого ряду наслідків, часто спостережуваних в геополітиці. Саме: слабкіші поводяться часом і агресивніше; для них геополітика — засіб компенсувати свою соціокультурну слабкість заходами ізоляціонізму, блокової регіональної політики (яка об»єднує слабких проти сильного) і т.п.

Таким чином, для одних країн геополітика є засобом реалізації і закріплення їх соціокультурних переваг в якості центрів тяжіння для своїх менш розвинених і благополучних сусідів; для інших вона — засіб компенсації своїх слабкостів перед обличчам культури гегемона, що нерідко спричиняє за собою політику «жорсткого стилю», ізоляционістські -оборонного або навіть агресивно-наступального характеру (що, наприклад, продемонстрував бідний Ірак по відношенню до процвітаючого Кувейту). Агресивність слабких — один з парадоксів геополітики, який ще недостатньо осмислений в сучасній політичній літературі.

1. Геополітика як родове поняття в своїй генезі тісно пов’язане з природознавчими і суспільно-гуманітарними науками. Геополітика це не окрема наука, а система наук, до якої входять географія, історія, демографія, стратегія, етнографія, релігієзнавство, екологія та інші науки. Геополітика не просто визначає залежність політичних рішень і їх наслідків від стану розвитку країни та її географічного місця в світі, це — об’єктивна залежність суб’єкта міжнародних відносин від сукупності матеріальних чинників, які дозволяють цьому суб’єкту здійснювати контроль над простором.

2. Геополітика як наука має свої основні поняття («теорія геополітики», «геополітична ситуація», «геополітична реальність», «геополітичне розташування», «геополітичний інтерес», «геополітичний конфлікт», «геополітична свідомість», «національний інтерес» тощо). Історія геополітичного пізнання є історією формування, розвитку і змін концептуальних систем картин геополітичної реальності, які відбуваються в залежності від змін способів вирішення основної проблеми геополітики – генези і розвитку геополітичних інтересів. У сучасному геополітичному пізнанні виділяють дві протилежні концептуальні системи: історичну (концепції еволюції цивілізацій, балансу сил, євразійства) і логічну, тобто з точки зору результату (концепції моно, — дво, — багатополюсного світу. Органічне їх поєднання бачиться основною і найбільш перспективною тенденцією розвитку сучасного геополітичного пізнання.

3. Географічне становище України в узагальненнях вітчизняних і європейських аналітиків є смислозначимим для розв’язання загальноєвропейських проблем. Практично всі західні теоретики геополітики були єдині в бажанні бачити Україну важливою складовою європейського геополітичного простору. В українській історії виразно простежується зміна геополітичної орієнтації держави залежно від конкретних політичних реалій. Цей досвід є евристичним для вироблення сучасної геополітичної доктрини України.

4. Виключне географічне становище, потужний потенціал, стабільність внутрішнього стану тощо додають шанс Україні стати не лише географічним, але й політичним центром Європи. Цьому перешкоджає ряд внутрішніх і зовнішніх чинників: відносна незавершеність реформ політичної системи, економічна та фінансова залежність, складна міжконфесійна ситуація, регіональні відцентрові тенденції, ідеологічне протистояння, відсутність консенсусу по основоположним питанням подальшого розвитку, прямий та опосередкований тиск провідних держав світу на політику України, політичні бар’єри між Україною і європейськими сусідами, енергетична залежність, вплив іноземних релігійних центрів на релігійні конфесії в Україні тощо.

5. Ключова роль при визначенні геополітичних пріоритетів належить внутрішньому чиннику стану суспільства: збалансованість політичної системи, соціальна ефективність економіки, соціальна злагода і громадянський мир, забезпечення основних прав людини, свободи преси, законність і правопорядок. Геополітичними константами, що визначають національні інтереси держави є: центральне географічне розташування на Європейському континенті; рівнина, рівномірно заселена територія зі сприятливими для землеробства кліматом та ґрунтом; достатньо високий рівень індустріального розвитку; наявність магістральних трубопроводів «Схід-Захід»; мережа шосейних доріг «Північ-Південь» та на Захід; розвинуте комунікаційне господарство у портах чорноморського басейну.

6. Геополітичні пріоритети України ґрунтуються на принципах визначальності національних інтересів держави і потреби забезпечення прав і свобод громадян. До геополітичних інтересів України відноситься : 1) відродження європейської ідентичності; 2) «політика активного нейтралітету»; 3) зміцнення і розвиток стратегічного партнерства з індустріально-розвиненими країнами; 4) трансформація геополітичної залежності від Росії у рівноправні стосунки; 5) активна і динамічна регіональна політика; 6) включення в систему європейської безпеки та архітектоніку провідних європейських структур та організацій.

10. Глобальні проблеми сучасності та їх вплив на світову політику

Проблеми, що виникають у сфері взаємодії природи і суспільства

За походженням, характером і способом розв’язання глобальні проблеми класифікуються на декілька видів.

До першої групи належать проблеми, які виникають у сфері взаємодії природи і суспільства. Серед них слід виділити надійне забезпечення людства сировиною, енергією, продовольством тощо, раціональне природокористування і збереження природного навколишнього середовища, раціональне використання ресурсів Світового океану, мирне освоєння космічного простору. Вони спричинені закономірностями розвитку світових продуктивних сил, що створює можливості для зростання масштабів господарської діяльності, потребує все більшої кількості світового видобутку сировини, використання прісної води, вирубування лісів, збільшення навантаження на природний потенціал сільського господарства. Це сприяє задоволенню потреб людини в засобах існування, зростанню старих виробничих потреб та виникненню нових, [7, с.439].

Характерною рисою цих проблем та їх переростання у глобальні є те, що споживання відновлюваних і невідновлюваних ресурсів досягло величезних масштабів, зростає високими темпами, і реально постає загроза їх вичерпання. З 1970 по 1995 pp. XX ст. спожито майже 35% усіх природних ресурсів планети, а з 90-х швидкість їх виснаження збільшилася до 3% на рік. Щодо використання енергетичних ресурсів, прогнозується, що енерговиробництво зростатиме високими темпами впродовж найближчих 75 років до досягнення енергетикою теплового бар’єра, а потім залишиться на такому ж рівні. За такої умови всі види використовуваного палива будуть вичерпані через 130 років, [2, с.265, 266]. Виникла ситуація, коли досить гостро проявляється суперечність між потребами суспільства в енергетичних та інших невідновлюваних природних ресурсах і можливостями природи задовольнити ці потреби людства.

Глобальні проблеми у сфері суспільних взаємовідносин

Друга група проблем – це глобальні проблеми у сфері суспільних взаємовідносин, які пов’язані із роззброєнням, конверсією військового виробництва і збереженням миру, відверненням світової термоядерної війни, недопущенням локальних, регіональних і міжнародних криз та забезпечення стабільного миру; подолання економічної відсталості частини регіонів і країн світу.

Серед глобальних проблем, які нині постали перед людством, збереження миру – найактуальніша проблема, яка потребує невідкладного розв’язання. Хоча закінчення «холодної війни» призвело до припинення протистояння двох антагоністичних соціально-політичних систем і зняло гостроту та неминучість прямої загрози знищення людства у глобальній війні, війна не зникла з арсеналу засобів розв’язання суперечностей між країнами, націями, релігіями. В останні роки XX ст. та на початку XXI ст. зросли

кількість та масштаби військових конфліктів локального характеру щодо територіальних, етнічних, релігійних розходжень, що загрожують перетворитись у регіональні або загальносвітові конфлікти з відповідним втягуванням нових учасників. За підрахунками, на кінець 1990-х років XX ст. у світі налічувалось близько 50 конфліктів, де велись бойові дії та проливалась кров. Це, зокрема, конфлікти в Іраці, Африці, Південно-Східній Азії, Афганістані, колишній Югославії, деяких державах СНД.

Новою загрозою існування людства стало розширення «клубу» ядерних держав. У 1998 р. Індія та Пакистан здійснили випробування ядерної зброї. До держав, які здійснюють реалізацію програм зі створення ядерної зброї, належать ПАР, Ізраїль, Іран, КНДР, а до потенційно ядерних держав належать Японія, Тайвань, Бразилія, Аргентина, [7, с.440]

Глобальні проблеми розвитку людської цивілізації

До третьої групи належать глобальні проблеми у сфері розвитку людини забезпечення її майбутнього існування. Вони охоплюють проблеми пристосування людини до умов природного і соціального середовища, яке динамічно змінюється під впливом НТР, подолання таких тяжких захворювань, як онкологічні, СНІД, серцево-судинні, різноманітних епідемій; культурно-моральні проблеми втрати окремою людиною довіри до соціальних інститутів, нестабільності сім’ї та послаблення зв’язку поколінь; боротьба з міжнародною злочинністю, наркобізнесом, торгівлею людьми, тероризмом; проблеми демократизації та охорони прав людини.

Глобальні проблеми розвитку людської цивілізації відрізняються загальнопланетарним характером, пов’язані із забезпеченням життєвих потреб народів усіх країн незалежно від їх соціального ладу, рівня соціально-економічного розвитку, географічного місцерозташування і можуть бути вирішені шляхом співробітництва та взаємодії всіх держав, їх невирішеність породжує загрозу для майбутнього нашої цивілізації. Наприклад, науково-технічна революція призвела до небаченого розвитку засобів знищення людини, національного багатства, військової справи та гонки озброєнь.

Протягом XX ст. світові воєнні витрати зросли більше ніж у 30 разів. Якщо в період між двома світовими війнами воєнні витрати людства становили від 20 до 22 млрд. дол. США щорічно, то нині ця сума пере вищу є 1 трлн. дол.

Воєнно-виробнича діяльність, за підрахунками експертів ООН використовує працю майже 50 млн. осіб, а у військових дослідженнях і створенні нової зброї зайнято від 400 до 500 тис. осіб. На ці витрати припадав 2/5 від усіх витрат на науку, [4, с.432]. Економічний аспект гонки озброєнь полягав в її негативному впливі на величину національного багатства, рівні життя населення. Негативні соціально-економічні наслідки утримання сучасних збройних сил, забезпечення їх потреб проявляються у посиленні диспропорцій у структурі світової економіки, загострюють інші глобальні проблеми. Так, гонка озброєнь супроводжується щорічними витратами е сумі 800 млн. дол., які можна було б використати для розв’язання екологічної, продовольчої проблем, подолання відсталості країн, що розвиваються.

Виникнення екологічної проблеми пов’язане з високими темпами науково-технічного прогресу, який посилює вплив людства на навколишній світ. Прискорення розвитку продуктивних сил людської цивілізації дало в розпорядження людини нові засоби впливу на природу. Водночас НТР не тільки породила нові зв’язки між людиною і природою, але й зумовила нові конфлікти у процесі реалізації цих зв’язків, [7, с.441].

Так, за 1 хв. на планеті знищують 20 га лісу, а щорічно площа лісів скорочується на 0,5%, що дорівнює зникненню лісів на всій території Норвегії. Відбувається зникнення природних річок, перетворення у пустелю родючих земель, створення штучних водойм, непомірне використання шкідливих хімічних добрив, забруднення атмосфери. Внаслідок цього вміст вуглекислого газу в повітрі щорічно зростає на 0,5%, а з 1960 по 1995 pp. його викиди в атмосферу зросли у три рази. Майже 80% усіх захворювань людини пов’язані зі споживанням неякісної води. Внаслідок екологічної кризи Україна щорічно втрачає 15-20% ВНП, або 15 млрд. крб. (у цінах 1990 p.). Втрати від аварії на Чорнобильській АС до 2000 р. становили приблизно 130 млрд. крб. (у цінах 1990 р.) без урахування втрат, пов’язаних із захворюванням людей, [2, с.266].

Зазначені явища негативно впливають на тваринний і рослинний світ Землі. Прогнозується, що в найближчі 20 років може зникнути 1/5 всіх існуючих видів рослин і тварин. Значна загроза існуванню генофонду тваринного і рослинного світу існує в нашій державі внаслідок високого рівня розробленості земель. Площа природного фонду, де заборонено або обмежено господарську діяльність, в Україні становить лише 2 відсотки території, тоді як у США – 7,8 відсотка, Канаді – 4,5 відсотка, Японії – 5,6 відсотка, Норвегії – 12 відсотків. Нині в Україні перед загрозою знищення перебуває 531 вид диких рослин і грибів, 380 диких тварин, [4, с.432].

До найбільш складних глобальних проблем належить проблема соціально-економічного відставання країн, що розвиваються. Останнє в соціально-економічному плані породжене несправедливим характером взаємовідносин між ними та економічно розвинутими країнами в недалекому минулому, коли їх ресурси нещадно експлуатувалися, та неоколоніалістською політикою в нинішніх умовах, зокрема «політикою дешевої сировини». Остання знекровлює економіку країн, що розвиваються. Якщо 20 років тому для придбання одного трактора країни, що розвиваються, повинні були продати приблизно 11 т цукру, то наприкінці 90-х- 150 т, [2, с.266].

Отже, глобальні проблеми досить різноманітні за своїм змістом, їх розвиток має суперечливий та багатовимірний характер. Водночас вони мають цілий ряд загальних специфічних рис, що виділяє їх на фоні інших проблем світової економіки. Специфіка глобальних проблем полягає в наявності ряду притаманних їм спільних рис:

1) кожна з цих проблем і всі разом відіграють важливу роль для майбутнього людства. Тому затримка з їх вирішенням призведе до деградації умов життя і виробничої діяльності на планеті, що несе в собі смертельну небезпеку для існування людської цивілізації

2) у процесах і явищах глобальних проблем проявляється поглиблення та ускладнення світогосподарських зв’язків, інтернаціоналізація інших суспільних процесів на Землі

3) розв’язання цих проблем можливе лише за умови об’єднання зусиль усіх держав і народів.

Знайти основні шляхи та засоби вирішення глобальних проблем – це значить забезпечити умови виживання всіх народів і подальший соціально-економічний розвиток людської цивілізації, [7, с.442].

  1. Головні функції політичних систем (детально в книзі ст.234-237)

- функція забезпечення цілісності громадянського суспільства

- владно-політична функція

- функція народної, національної інтеграції

- функція управління

- функція відтворення політичного життя

- функція демократизації життєдіяльності суспільства

- функція організації й упорядкованості політичного життя

- функція консолідації соціально-політичних сил

- функція соціально-політичної модернізації

- функція стабілізації соціально-політичного життя

Будь-яка політична система багатофункціональна. До її основних функцій належать такі:

- політичне керівництво суспільством, в тому числі визначення стратегічних завдань і перспектив суспільного розвитку;

- консолідація суспільно-політичного ладу на базі цінностей, ідеалів, символів;

- регулятивна функція - вироблення певних правил поведінки, притримуватися яких зобов'язані суб'єкти політики;

- мобілізація ресурсів: ця функція покликана забезпечити максимальне використання ресурсів суспільства для здійснення поставлених завдань;

- функція розподілення матеріальних і духовних цінностей тощо.

Є й інші підходи. Г.Алмонд поділив функції політичної системи на два види.

1. Функції, що "входять":

політична соціалізація, яка спрямована на формування певного типу як учасника політичного життя, і рекрутування - підбір людей для заповнення статусів у політичних інститутах;

артикуляція інтересів;

агрегування інтересів;

політична комунікація - діяльність за згодою, досягнення компромісів.

2. Функції, що "виходять":

нормотворчість;

використання правил і норм;

контроль з боку держави за дотриманням правил і норм.

У здійсненні цих функцій, на думку вченого, проявляється механізм саморегуляції системи, що дозволяє їй зберегти стійкість і єдність.

Існують і інші підходи щодо класифікації функцій політичної системи, з яких виділяють:

- авторитарне розподілення цінностей (передбачає контроль над процесом розподілення суспільних цінностей між різними суспільними групами); - впорядкування політичних процесів (ця функція визначена самою природою політики);

поновлення (розвиток) - пристосування до змін у суспільному житті; - стабілізація, збереження соціальної цілісності.

  1. Головні характеристики традиційних політичних систем

Досить поширене виділення традиційних (до індустріальних) і модернізованих політичних систем. Для перших характерно нерозвинуте громадянське суспільство, підданська або патріархальна політична культура, влада у формі диктатури (прикладом виступає більшість країн, що розвиваються). У других системах існує розвинуте громадянське суспільство, раціональний спосіб обґрунтування влади, диференціація політичних ролей.

Існують різні типології політичних систем, виділені за типом політичної культури, домінуючої у суспільстві, і станом політичної структури. Одна з них розроблена Д.Алмондом і Д.Пауеллом. Залежно від ступеня структурної диференціації і секулярності, виділяють примітивні, традиційні і сучасні системи.

У примітивній системі переважає "парафіяльна культура", спостерігається мінімум структурної диференціації.

Традиційні системи характеризуються слабкою диференціацією політичних структур і "культурою підпорядкування". Підкоряючись владі, людина очікує від неї благ, гарантій.

Сучасні системи є ще більш диференційованими в структурному плані, в них функціонує культура участі, коли людина орієнтована на активну участь у політиці. Такі системи можуть бути демократичними, в яких домінують автономні підсистеми і "культура участі", і авторитарними, в яких мають місце управління підсистемами і "культура підпорядкування участі". В свою чергу авторитарні системи можуть бути радикально-тоталітарними, консервативно-тоталітарними, консервативно-авторитарними і авторитарно-модернізованими.

Політичний розвиток представляється як перехід від традиційних до модернізованих суспільств.

Доіндустріальні політичні системи (або частково індустріальні). Ці системи характеризуються досить високим ступенем поєднання елементів різних політичних культур, що призводить до прихильності великої кількості населення до протилежних традицій. Великий вплив має орієнтація населення на лідера, а не на програми уряду. Окремі виконавчі структури (армія, бюрократія) постійно перевищують свої повноваження, досить часто беруть під контроль законодавчі функції, відверто втручаються в судові справи, в той же час права і свободи громадян суттєво обмежені. І не дивно, що в таких країнах характер політичних відносин досить часто призводить до авторитарних форм правління.

13. Громадянське суспільство: сутність та структурні елементи

Отже, громадянське суспільство — це історичний тип у розвитку людського суспільства, його конкретна якісна характеристика; це сфера самовиявлення і реалізації потреб та інтересів вільних індивідів через систему відносин (економічних, соціальних, релігійних, національних, духовних, культурних). Структурними елементами цієї системи є організації (політичні партії, громадські об’єднання, асоціації) та різні об’єднання (професійні, творчі, спортивні, конфесійні тощо), що охоплюють всі сфери суспільного життя і є своєрідним регулятором свободи людини.

Наведене визначення громадянського суспільства поєднує асоціативний, структурний та функціональний аспект розуміння вказаного суспільства. Але не слід забувати про один важливий момент, що громадянське суспільство, незважаючи на його структурованість, це, насамперед, суспільство, у якому пріоритетне значення мають інтереси людини.

Таким чином, громадянське суспільство — не сукупність ізольованих індивідів, а комплекс соціальних відносин, система суспільних інтересів (економічних, соціально-політичних, релігійних, духовних, сімейних, культурних та інших) та потреб членів суспільства. Це — сфера самовиявлення вільних громадян і добровільно сформованих асоціацій та організацій, обмежених відповідними законами від безпосереднього втручання та довічної регламентації діяльності громадян і організацій з боку державної влади.

Такий підхід до аналізу громадянського суспільства дає можливість зробити висновок про те, що воно має відображати суспільні відносини, взаємозв’язок всіх сфер суспільного життя людини. У той же час громадянське суспільство — не будь-яке суспільство, а сукупний індивід, який виступає через систему різних асоціацій, об’єднань своєрідним регулятором свободи людини.

Іншими словами, громадянське суспільство — це сфера соціальної взаємодії, що складається зі сфери особистого життя людини, різноманітних об’єднань, громадських рухів і публічної комунікації.

Концептуальне вирішення проблеми розуміння сутності громадянського суспільства неможливе без аналізу його структури.

Структура суспільства — це внутрішня його будова, що відтворює багатогранність та взаємодію складових суспільства, забезпечує його цілісність та динамізм розвитку.

Структуру громадянського суспільства можна подати у вигляді п’яти систем, які відповідають певним сферам його життєдіяльності: соціальної, економічної, політичної, духовно-культурної, інформаційної.

Соціальна система — певна сукупність об’єктивно сформованих взаємозв’язків між ними, а саме:

а) інститути сім’ї та відносини, що обумовлюють її існування

б) відносини, які відображають соціальну сутність людини (клуби, об’єднання)

в) відносини, що виникають між соціальними спільнотами (групами, націями, расами тощо).

Економічна система — це сукупність економічних інститутів і відносин, у які вступають люди у процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання сукупного продукту, реалізації права власності.

Структурними елементами економічної системи є: приватні господарства; акціонерні товариства; кооперативні господарства; фермерські господарства; індивідуальні, приватні підприємства громадян.

Політична система — це сукупність цілісних саморегулюючих елементів:

а) держава

б) політичні партії

в) суспільно-політичні рухи та відносини, що між ними виникають.

Духовно-культурна система — це відносини між людьми, їх об’єднаннями, державою та суспільством у цілому стосовно духовно-культурних благ та різного роду матеріалізованих інституцій, через які реалізуються дані відносини, що пов’язані з освітою, наукою, культурою, релігією.

Інформаційна система — це система, яка складається в результаті спілкування людей та через мас-медіа (підприємства, об’єднання, що здійснюють виробництво та випуск засобів масової інформації).

Структурні елементи громадянського суспільства мають відповідати певним вимогам:

1. Економічна система діє за принципами самоорганізації, саморегулювання та самоуправління

2. Соціальна система має чітко виражене структурне оформлення

3. Політична система виступає, з одного боку, в формі механізму узгодження соціальних інтересів у суспільстві, а, з іншого — як найбільш повне вираження загального національного інтересу.

У юридичній літературі щодо вирішення питання структури громадянського суспільства сформувались різноманітні підходи.

Так, В. Варивдін вважає, що у економічній сфері структурними елементами громадянського суспільства є недержавні підприємства: кооперативи, орендні колективи, акціонерні товариства, асоціації кооперативів та інші добровільні об’єднання громадян у галузі господарської діяльності, які створюються ними з особливої ініціативи.

Соціальна сфера громадянського суспільства включає інститут сім’ї, громадські організації та рухи, інші організаційно оформлені та неоформлені об’єднання, органи громадського самоврядування за місцем проживання чи у трудових і навчальних колективах; механізм виявлення, формування суспільної думки, а також вирішення інституційного оформлення інтересів, що виникають у суспільстві і проявляють у культурній, цивілізованій формі у рамках конституції і законів держави.

Духовна сфера громадянського суспільства передбачає свободу думки, совісті, слова; самостійність та незалежність від державних та політичних структур, творчих, наукових та інших об’єднань.

А. Одинцова відносить до елементів громадянського суспільства:

1. Різні асоціації, що здійснюють свою діяльність на підставі реального самоврядування (територіальні, виробничі, за інтресами та інші, а також їх органи)

2. Правову державу, її аппарат

3. Політичні партії, що вважають за основне у своїй діяльності консенсус з іншими інститутами громадянського суспільства стосовно фундаментальних суспільних цінностей

4. Інші структури, які засновані на єдності інтересів та функціонують на підставі горизонтальних зв’язків.

Проблематика громадянського суспільства доволі складна, вона не обмежується структурними моментами у його функціонуванні та розвитку. Важливе місце у дослідженні даного феномена належить узагальненню тих особливостей, які притаманні громадянському суспільству.

По-перше, громадянське суспільство розглядається як сукупність вільних індивідів. Це знаходить вияв у різних аспектах, а саме: економічному, соціальному та політичному.

Суть економічного аспекту полягає у тому, що: 1) кожний індивід є власником тих засобів, які необхідні для його нормального існування; 2) індивід має право на свободу вибору форм власності; 3) на вільний вибір роду занять, професії та користування її результатами.

Соціальний аспект розглядається як: належність індивіда до певної спільності (сім’ї, клану, класу) чи автономна його самостійність з метою забезпечення своїх потреб.

Політичний аспект вимагає свободи індивіда, що виявляється у можливості бути членом партії, брати участь у виборах.

По-друге, громадянське суспільство — це відкрите соціальне утворення, що зумовлюється: 1) відсутністю жорсткої регламентації з боку держави щодо забезпечення гласності, свободи слова, критики; 2) правом вільного в’їзду та виїзду; 3) обміном інформаційними, науковими та освітянськими технологіями з іншими державами.

По-третє, громадянське суспільство — це складна структурована система (плюралістична), для якої характерна повнота, стійкість та відтворюваність.

По-четверте, громадянське суспільство — це система, що має свої механізми розвитку та управління, тобто: 1) громадяни, які вступають у різні відносини, реалізують свої потреби та забезпечують цілеспрямований розвиток суспільства без втручання державних структур; 2) громадянська ініціатива, громадянський обов’язок дає можливість для розвитку всіх структур громадянського суспільства.

По-п’яте, громадянське суспільство — це правове демократичне суспільство, для якого є характерним: 1) визнання та матеріалізація ідей верховенства права, особливістю останнього має бути поділ на публічне і приватне право; 2) єдність права та закону; 3) правове забезпечення і розмежування діяльності різних гілок влади; 4) розвиток та вдосконалення суспільства разом з розвитком і вдосконаленням правової держави.

Отже, формування уявлень щодо визнання поняття громадянського суспільства, його структури та особливостей відкрите для подальшого обговорення і наукового аналізу.

14. Демократичні політичні режими: загальна характеристика

У перекладі з грецької демократія означає "влада народу" (demos – народ, cratos – влада). Більш розгорнуте визначення демократії, що стало класичним, було дано американським президентом А. Лінкольном у його відомій гетисбурській промові (1863): правління народу, вибране народом і для народу. Але, не дивлячись на очевидність трактування демократії як народовладдя, існує ряд проблем, які належать до змісту і функціонування демократії. Ці питання викликають серйозні суперечки, що знайшло відображення у появі різних теорій демократії, наголос робиться на різні її властивості: свободу (лібералізм), рівність (марксизм), участь народу у прийнятті рішень (партисипаторна теорія або демократія участі), конкуренцію за голоси виборців між елітами (елітарні теорії).

У сучасному світі дуже часто зловживають словом демократія. Більшість сучасних партій містять у своїй назві термін "демократична", практично всі сучасні політичні режими, навіть авторитарні, претендують на демократичність. Подібна вільність у вживанні поняття "демократія" і сама різноманітність трактувань її сутності спонукає окремих авторитетних вчених зробити висновок, що демократія – це поняття, яке не піддається визначенню. Тим не менш політологи, різні міжнародні організації використовують це поняття, погодившись щодо критеріїв, що дозволяють віднести той чи інший режим до демократичного [2, 211].

Засадовими чинниками демократичного політичного режиму є:

ü юридична й фактична гарантія прав людини та громадянина;

ü суверенність особистості;

ü плюралізм соціального й політичного життя;

ü пріоритетна роль громадянського суспільства й правової держави;

ü створення органів влади шляхом змагальних відкритих виборів;

ü легітимність влади;

ü реалізація принципу поділу влади;

ü наявність багатопартійної системи й політичної конкуренції;

ü інституціалізація конфліктів, забезпечення законності їх урегулювання;

ü консенсус між головними суспільними структурами;

ü базова єдність суспільства, спільна зацікавленість громадян у збереженні соціальної організації;

ü високий рівень професійних й моральних якостей лідера [4].

Проте не варто ототожнювати демократію із втіленням усіх сподівань, здійснення яких прагне людина. Демократія не тільки має переваги, а й може стати "тиранією більшості", переродитися на диктатуру парламенту або парламентської більшості. Сильна влада – загалом потрібна, а надто у період становлення, але й вона може перетворитися на авторитарну диктатуру. Невиключене виникнення описаного Е. Фроммом феномена "втечі від свободи". Й усе-таки людство, за словами У. Черчілля, не вигадало досі нічого кращого, ніж демократія.

Три хвилі демократизації в історії сучасного світу називає американський політолог С. П. Хантінгтон у книзі "Третя хвиля: демократизація наприкінці XX сторіччя" (1991 р.). Витоки першої хвилі (1826–1926 рр.) йдуть від Великої американської та Великої французької революцій. Становлення демократичних інституцій відбувалося у XIX ст. в таких країнах, як США, Франція, Англія, Швейцарія, в деяких країнах Північної Європи, у британських домініонах. Головними чинниками, що сприяли цьому, були індустріалізація, урбанізація, поява буржуазії та "середнього класу"; формування робітничого класу та його організацій; поступове зменшення економічної нерівності. Друга хвиля демократизації (1943–1962 рр.) спричинена підсумками другої світової війни. В одних країнах (Австрія, Федеративна Республіка Німеччини, Італія, Південна Корея, Японія) демократія була забезпечена окупаційною військовою адміністрацією. Аргентина, Бразилія, Венесуела, Греція, Колумбія, Перу, Туреччина, Еквадор обрали шлях до демократії під впливом підсумків другої світової війни, зокрема розгрому тоталітарних режимів. Ще одна численна група країн здобула незалежність у результаті деколонізації, яка також була ініційована підсумками війни, і стала на шлях демократії.

Дві перші хвилі демократизації були у значній мірі перекреслені, "змиті" зворотними хвилями, які принесли утвердження різних форм авторитарного, тоталітарного правління. Перша зворотна хвиля (1922–1942 рр.) відбулася з приходом до влади в Італії фашистського режиму Муссоліні. Причому навіть у країнах, де зберігалися демократичні інституції (Франція, Англія), під впливом економічної кризи, депресій ширився антидемократичний рух. Друга зворотна хвиля (19581975 рр.) була масштабнішою, охопила переважно країни "третього світу", де утвердилися – здебільшого через військові перевороти – авторитарні режими [1, 62].

Третя хвиля демократизації почалася в середині 70-х років XX ст., чому сприяли, на думку Хантінгтона, п'ять головних чинників.

Перший чинник зумовлений підривом легітимності авторитарних систем, оскільки в суспільстві наростає незадоволення через невиконання владою її обіцянок; відсутній механізм самооновлення політичного керівництва; крах комуністичних режимів у Східній Європі та СРСР підірвав можливості марксизму-ленінізму як альтернативи розвитку демократії.

Другий чинник зумовлений економічним зростанням. Хоча, згідно з твердженням автора, рівень економічного розвитку сам по собі не є ні необхідною, ні достатньою умовою для затвердження демократії (режими деяких багатих країн, особливо експортерів нафти, не є демократичними), економічні чинники у цьому процесі є вагомими. Перехід до демократії має відбуватися насамперед в країнах із середнім рівнем економічного розвитку Економічне зростання після другої світової війни дозволило багатьом державам увійти до групи країн із середніми доходами, що розширило потенційну базу демократії, економічно спряло переходові до неї.

Третій чинник пов'язаний з коригуванням своїх позицій католицькою церквою. Річ у тім, що сучасні демократії формувалися передусім у християнських країнах, а католицизм до недавнього часу співіснував з авторитарними режимами. Зміна позиції римсько-католицької церкви, яка почала виступати за необхідність соціальних змін, допомогу бідним, захист прав громадян стимулювала хвилю демократизації.

Четвертий чинник продиктований зміною на початку 70-х років зовнішньої політики провідних світових політичних сил – США, колишнього СРСР, Європейського співтовариства, яка полягала у підтримці ідей демократії й захисті прав людини.

П'ятий чинник викликаний розвитком глобальних інформаційних систем. Характерною особливістю третьої хвилі демократизації є переважне використання для її розвитку й затвердження ненасилля, компромісів, угод, виборів. Використання саме цих засобів є дедалі важливішим, враховуючи той обсяг проблем, з якими стикаються країни, що вступають у цю третю хвилю. Згідно з Хантінгтоном, це такі проблеми становлення демократії:

а) розробка нової конституції й нового виборчого закону;

б) чистка державного апарату, заміна чиновників проавторитарної орієнтації на прихильників демократії;

в) скасування або модифікація законів, які не відповідають демократії;

г)скасування або докорінне реформування таких авторитарних інституцій, як таємна поліція;

д) в однопартійних державах розподіл прав власності, функцій, кадрів між державою та партією;

е) формування головних політичних еліт, здатних працювати спільно для розв'язання посталих перед суспільством проблем і утримуватися від спокуси експлуатувати їх у своїх групових економічних та політичних інтересах [3].

Основні форми демократії

Залежно від форм участі народу у здійсненні влади виділяють пряму і представницьку демократію.

1. Пряма демократія. У прямій демократії між волею народу і її втіленням у рішення немає опосередкованих ланок: народ сам бере участь в обговоренні і прийнятті рішень. У подібній формі демократія була реалізована в Афінському полісі, відомо, що народні збори, як правило, збиралися кожні дев'ять років для прийняття важливіших рішень. Подібний варіант самоуправління використовується і сьогодні в організаціях і невеликих територіальних спільнотах (містах, общинах) у формі зборів, у ході яких громадяни обговорюють проблеми управління, фінансування суспільних проектів, соціальних програм. Поширення подібної практики обмежується територіальним фактором і залежить від того, наскільки децентралізований процес прийняття рішень. Іншою формою прямої демократії є сам процес виборів, в ході яких здійснюється волевиявлення народу стосовно своїх представників в органи державної влади.Законодавство багатьох країн передбачає: безпосередні форми участі громадян у законодавстві - референдум і ініціативні рухи.

Референдум, який інколи називається плебісцитом (що в дослідному перекладі - народне рішення), є прямим голосуванням народу з найважливіших державних питань. Розрізняють два види референдумів. Одні з них є своєрідним опитуванням, за результатами якого закони не приймаються, але влада повинна враховувати його результати. Наприклад, у березні 1991 року був проведений референдум колишнього Радянського Союзу з приводу збереження СРСР в оновленому вигляді, в грудні того року 1991 р. - Український референдум - про незалежність України. Результати референдумів другого виду мають значення закону. З їх допомогою затверджуються конституції або поправки до неї, проекти законів. Світовий досвід показує, що питання, які виносяться на референдум, можуть бути найрізноманітнішими: заміна монархії республікою (Греція, 1974), про незалежність якої-небудь території (провінція Канади Квебек, 1995), дозвіл розлучень і абортів (Італія) тощо.

Ініціатива - це процедура, засобом якої громадяни пропонують обговорити яке-небудь питання, безпосередньо на референдумі, або законодавчими органами. Ініціатива реалізується через збір певної кількості підписів громадян на підтримку проведення референдуму. До інших форм демократичної участі, які дозволяють громадянам впливати на владу, можна віднести демонстрації, мітинги, звернення до владних структур всіх рівнів і до ЗМІ.

2. Представницька (репрезентативна) демократія. У представницькій (репрезентативній) демократії воля народу виражається не прямо, а через інститут посередників, тому її ще називають делегованою демократією. Депутати, політичні лідери, отримавши "мандат довір'я" від народу через процедуру голосування, повинні втілити цю волю в законах і рішеннях, які приймаються. Між народними представниками і тими, кого вони виражають, встановлюються відносини, засновані на повноваженнях і відповідальності влади перед народом.

Плюси і мінуси кожної форми демократії.

Учені сперечаються про плюси і мінуси кожної форми демократії. Опоненти прямої демократії приводять аргументи її неефективності, вказуючи:на складність прийняття погоджених рішень;на недостатню компетентність і на емоційну неврівноваженість народу;на високий ступінь маніпульованості суспільною думкою з боку професійних політиків, що дозволяє перемогти на виборах не мудрим лідерам, а демагогам;на значне поширення різних думок, що заважає виробленню рішень.

Крім того, проведення референдумів складне, і дорого вартує, важливішою проблемою є низький рівень громадянської активності, що виражається в ухиленні виборців від голосування.

Прибічники прямої демократії, навпаки, вказують на її істинність, на те, що вона сприяє розширенню політичного кругозору громадян, і критикують представницьку демократію за можливість виникнення певних негативних моментів:відрив депутатів від народу і їх бюрократизація;пріоритетний вплив на прийняття рішень сильних груп тиску;відчуженість рядових депутатів від прийняття рішень;зростання впливу спеціалізованих органів (комітетів і комісій), які перетворюються в центри прийняття рішень;на послаблення демократичного контролю знизу.

Однак у представницької демократії є свої значні плюси. Некомпетентність пересічного виборця змінюється професіоналізмом депутатів, які мають можливість підготовчої роботи і можуть залучати експертів для оцінок цих рішень. Нарешті, якщо при прямій демократії рішення приймаються простою більшістю, при обговоренні того ж питання у парламенті з'являється можливість досягти балансу інтересів.

Сучасні потреби демократичного розвитку вимагають збалансованого співвідношення прямої і представницької демократії.

Плебісцитарна демократія - народ ухвалює рішення лише в певних випадках, наприклад, під час референдуму з якогось питання.

Теоретичні моделі демократії

Слід визнати, що в сучасній політичній науці немає єдиної теорії демократії. В середині XX ст. ЮНЕСКО закликала учених розробити поняття "демократія". Тоді було дано кілька десятків визначень. Сьогодні ж можна нарахувати п'ятсот п'ятдесят трактувань демократії. Серед них є і ті, що вказують на "обрізані" форми демократії, які зводять її тільки до процедури проведення альтернативних виборів.

Існують різні способи класифікації моделей і концепцій демократії. Залежно, як розуміється воля народу, в політології розрізняють ідентитарні і конкурентні теорії демократії.

Ідентитарні теорії демократії (від лат. identitas - тотожність, ідентичність) виходять з того, що існує народ як певне цілісне утворення з єдиною волею, яка повинна бути виражена без опосередкованих ланок. Основний акцент переноситься на пряму демократію, а принцип представництва обмежується або заперечується взагалі. Суверенітет розуміється як здійснення загальної волі, при цьому сам індивід відчужує свої права на користь спільного, подібне трактування демократії бере початок з теорії Ж.-Ж.Руссо, знайшла продовження у марксизмі і реалізована у "соціалістичній практиці". Негативними сторонами практичного втілення цієї моделі демократії стали такі: диктатура більшості над меншістю, заборона на право мати іншу думку, придушення опозиції, заперечення автономії особистості і розгляд індивіда як частини цілого (класу, нації), зведення свободи особистості до прийняття того, що добре для всіх.

Конкурентна теорія демократії виходить з визнання можливого неспівпадання інтересів різних груп і права виражати власну думку. Визнається законність існування у суспільстві протиріч і конфліктів, завдяки чому і складається політична воля, основою для згоди вважається принцип більшості, але визнається, що меншість має право бути почутою. Ідея конкурентної демократії конкретизується в ліберальних і плюралістичних теоріях демократії.

Ліберальна концепція демократії заснована на парадигмі автономії особистості і її первинності щодо народу, на вимозі обмеження зовнішнього тиску на індивідуальну свободу, на ствердженні, що вся політична влада в результаті знаходиться в руках людей. Слабкими сторонами ліберальної моделі є абсолютизація можливості участі всіх громадян в управлінні, в той час, як виправдання майнової поляризації населення робить цю можливість важко здійсненною для нижчого класу суспільства.

Сучасні трактування демократії можуть бути зведені до двох інтерпретацій її суті, американські політологи К.Джанда, Дж.Беррі і Дж.Голдман визначили ці підходи як процедурний і субстанційний.

Процедурний підхід виходить з того, що демократія - це форма правління, і акцентує увагу на процедурах, які дозволяють народу проявити свою волю (вибори, мітинги, збори громадськості). Ці процедури вказують на те, хто бере участь у прийнятті важливіших рішень, як враховується кожен голос і скільки голосів необхідно для досягнення рішення. Відповідно виділяються критерії демократії: універсальна політична участь, політична рівність ("одна людина - один голос ", принцип більшості).Ці принципи поширюються як на пряму, так і на представницьку демократію. Щодо останньої прибічники процедурного підходу наполягають на четвертому принципі - принципі реагування (відгуку) влади на суспільну думку.

Субстанційний підхід фокусує увагу на тому, що робить вибрана влада, бачачи сутність демократичного правління в державній політиці у сфері забезпечення свобод і прав особистості. Прибічники цього підходу вказують на суттєвий недолік першої теорії - уряд зобов'язаний робити те, що вимагає більшість. Але виникає запитання: як забезпечити права меншин (релігійних, етнічних тощо), згідно з субстанційною моделлю, головним критерієм демократії є політика уряду, яка гарантує свободи (свободу віросповідання, свободу виражати власну думку) і права громадян, у тому числі право на відсутність дискримінації з якихось ознак. Залежно від того, як розуміється участь індивіда в політиці (безпосередня участь або через якусь групу), в межах процедурного підходу виділяють кілька теорій демократії.

Мажоритарна теорія виходить з класичного уявлення про демократію, правління народу розуміється як правління більшості народу. В цій інтерпретації демократія повинна бути максимально наближена до прямих форм, а уряд зобов'язаний реагувати на думку народу. В свою чергу, громадяни мають можливість контролювати своїх представників в органах влади, вибирати мудрих і компетентних, знову перебираючи їх або відмовляючи їм у довір'ї.

Слабким моментом цієї теорії є одвічне припущення, що всі громадяни добре поінформовані про політичне життя, бажають брати участь у політичному процесі і керуються раціональними мотивами при голосуванні.

Теорія партисипаторної демократії (демократії участі). Подібні уявлення про демократію знайшли продовження і конкретизацію в теорії партисипатрної демократії або демократії участі, сама теорія, розроблена в 60-х pp. XX ст. була досить популярною серед ідеологів лівих партій і рухів.

Плюралістична теорія демократії переносить акцент з загальної маси виборців на організовані групи інтересів. Демократія в цьому трактуванні - це правління народу, але який діє через конкуруючі групові інтереси.Слабким місцем плюралістичної теорії є уявлення про те, що всі політичні сили здатні об'єднатися і прийняти рішення з урахуванням інтересів всіх груп, ця теорія абсолютизує нейтральність держави й ігнорує той факт, що економічні сильні групи інтересів краще організовані, більш активні, а відповідно, мають більше можливостей впливу на владу, ніж найменш забезпечені групи населення.

Теорія поліархії. Однією з найбільш відомих теорій плюралістичної демократії є теорія поліархії, розроблена Р.Далем. На думку вченого, те, що називають демократичними режимами, - це поліархії (з грецьк. arhe - суверенітет, початок, роlі - багато), де влада здійснюється не усім народом, а багатьма. Демократія - це ідеал, до якого треба наближатися, але якого повністю не можна досягти, оскільки весь народ не може управляти.

Теорія консенсуальної демократії. У політологів велику цікавість викликає концепція консенсуальної демократії, розроблена А.Лейхартом. Сутність демократії розкривається у процедурних механізмах прийняття рішень, що дозволяють врахувати інтереси різних меншин. Подібна модель, на думку ученого, може бути ефективною в багатоскладових суспільствах, тобто у суспільствах з вираженими сегментними протиріччями релігійного, культурного, регіонального, расового і етнічного характеру. Так само, як і в інших плюралістичних теоріях, політичний процес розглядається через взаємодію сегментів, на основі яких виникають партії, групи інтересів.

Теорія елітарної демократії. Суперечливим є і питання про масштаб політичних атрибутів представницької демократії, основоположниками мінімалістських трактувань демократії, які розвиваються у межах елітарних теорій, були М.Вебер і Й.Шумпетер. М.Вебер запропонував модель плебісцитарної демократії, в якій демократія виступає способом вибрання лідерів і способом надання їх владі легітимного характеру. Однак класичну формулу елітарних теорій демократії визначив Й.Шумпетер: демократія - це суперництво еліт за голоси виборців, таким чином, в елітарних теоріях демократія виступає не як правління народу, а правління еліт (правління меншості) із згоди народу. Ідея Шумпетера отримала подальший розвиток і була доповнена критеріями лібералізму.

15. Джерела та види легітимності влади

Дієздатність влади багато в чому залежить від її легітимності. Це один з показників ефективності політичної влади. В легітимності відображається ставлення громади до влади, її можна визначити як стан влади, коли вона визнається більшістю народу законною і справедливою. Легітимність і авторитетність влади — явища певною мірою схожі. Легітимність означає згоду народу з владою, коли він добровільно визнає її право приймати рішення, які повинні виконуватися. Чим нижчий рівень легітимності, тим частіше влада буде спиратися на силовий примус. Від легітимності потрібно відрізняти легальність влади. Це юридичне поняття, яке означає відповідність влади діючим законам. Наприклад, влада президента легальна, тому що він обраний відповідно до законів і в здійсненні своїх повноважень опирається на закон; влада монарха легальна, тому що не був порушений порядок престолонаслідування.

Між легітимністю і легальністю може бути протиріччя. Не всі закони, прийняті відповідно до встановленої процедури, можуть оцінюватися населенням як справедливі, нарешті, законно обрана влада у випадку невиконання своїх зобов?язань, невдалого економічного курсу, який призвів до різкого падіння рівня життя, може втратити довір?я з боку суспільства. У цьому разі спостерігається процес делегітимації влади. У той же час нелегальна за своїм походженням влада може бути виправдана і підтримана народом. Історія знає багато подібних прикладів: повалення монархій у ході буржуазних революцій. Порушивши попередній правопорядок, нова влада в результаті забезпечила собі легітимацію.

Легітимація — це спосіб або процес, методом якого влада отримує виправдання. Ідеальні легітимності (рівень 100% підтримки населенням) не буває. У будь-якому суспільстві є люди, що порушують закони або ставляться до влади апатично. Нарешті, в демократичному суспільстві існує опозиція офіціальній владі. Відповідно будь-яка влада повинна підтверджувати свій авторитет, доказувати населенню, що саме вона найбільшою мірою відповідає його інтересам.

Легітимність стосується як політичного режиму, у тому числі форми правління, так і конкретних персональних суб?єктів влади. Це створює ще одну лінію можливого протиріччя в межах легітимності. При легітимному політичному режимі конкретні політичні лідери (президенти, монархи) можуть втратити підтримку народу. В умовах демократії це протиріччя вирішується через вибори.

Яким чином влада набуває легітимності? Тут принагідно звернутися до теорії легітимності М.Вебера, яка вважається класичною в політології. Він виділив три можливих типи легітимності (панування) залежно від її джерел.

Традиційна легітимність спирається на традицію, на колись встановлений порядок. Сама традиційна влада має декілька видів:

геронтократія — влада старійшин

патріархальна — влада племінних вождів

патримоніальна — влада монарха, яка в минулому знаходила підкріплення не тільки в традиції престолонаслідування, але й зверталася до релігійної легітимації — монарх як помазаник Божий; напівбожествений образ монарха підтримувався особливими символами: ритуалами, розкішністю одягу і трону, спеціальними зображеннями

султанізм (різновид патримоніальної), де традицією є використання насильства, а влада правителя звільняється від традиційних обмежень і характеризується абсолютним свавіллям. Така влада була поширена в стародавніх східних деспотіях. У Росії проявом «східного деспотизму» стало правління Івана Грозного

влада суверена над феодалами-васалами, яка домінувала в середньовічну епоху. Сучасним проявом цієї влади є феномен клієнтея (від лат. cliens — слухняний) — влада керівника над групою людей, які проявляють особисту відданість йому в обмін на доступ до якихось благ.

Харизматична легітимність заснована на вірі в особисті якості лідера. В харизматичному лідері бачать втілення таких якостей, як мудрість, святість, героїзм. Харизматична легітимність будується на емоційному заряді, на бездумному довір?ї вождю. Зразки харизми М.Вебер бачив у Христі, Будді, Магометі. Сучасні політологи бачать харизму не тільки у засновників світових релігій, але й поширюють її на революційних і тоталітарних вождів, на духовних батьків нації. Наполеон, М.Ганді, В.Ленін, Й.Сталін, А.Гітлер, Мао Цзедун в очах своїх послідовників володіли особливою святістю. Особливий випадок — харизма Папи Римського. Він володіє нею завдяки своєму становищу (функціональна харизма), тому що є спадкоємцем святого Петра, намісника Христа на землі.

Легальна (раціональна) легітимність має за джерело раціонально встановлені правила, норми (закони). В демократичних країнах це основний тип легітимності, що опирається на конституції і конкретні правові норми. Саме вони виступають посередниками між владою і народом, будучи обов?язковими і для народу, і для керівництва. Іншим проявом легальної влади, на думку М.Вебера, виступає бюрократія, яка стає раціональною в епоху капіталізму. Раціонально-бюрократичний тип управління передбачає компетентність, наявність спеціальної освіти, наслідування в управлінській діяльності установленим правилам.

Інші типи легітимності. Веберівська типологія отримала загальне визнання, хоча деякі вчені доповнюють її іншими типами легітимності. Американський політолог Д.Істон виділив ідеологічну легітимність, яка опирається на переконаність індивідів у вірності тих ідеологічних цінностей, які проголошені владою (це найбільш ефективний тип легітимності); структурну легітимність, що випливає з довір?я населення до структур і норм режиму (до законів, органів влади); персональну легітимність, що має своїм джерелом віру громадян у компетентність лідера, його здатність відповідним чином використовувати владу. В умовах демократії подібний тип легітимності проявляється у повторному переобранні лідерів на виборах. Наприклад, період президентства Б.Клінтона співпав з найдовшою за весь післявоєнний період хвилею економічного росту в США, що асоціювалося громадянами з успіхами діяльності його адміністрації і спричинило його повторне обрання.

Французький політолог Т.Л.Шабо говорить про можливість демократичної (опирається на волевиявлення керованих), технократичної (пов?язана з умінням володарювати) і онтологічної (відповідність влади універсальним принципам людського і соціального буття) легітимності.

Італійський соціолог і історик Г.Ферреро, характеризуючи типи легітимності форм правління, залежно від джерела походження влади виділяє два типи легітимності: монархічну і демократичну.

У реальній практиці різні типи легітимності можуть взаємно доповнювати один одного. Наприклад, у суспільствах, де зберігаються елементи патріархальної або підданської культури, традиції родоплемінних відносин, президенти, які пройшли через процедуру виборів, намагаються заручитися і традиційною легітимністю. Подібне поєднання правових і традиційних основ влади спостерігається і в минулих радянських республіках СРСР, а нині в суверенних державах Азії. Так, у біографії деяких президентів включені дані, що підкреслюють їх пряме походження від правителів або приналежність до найстаріших родів, які традиційно правили тут до входження цих територій у склад Російської імперії. Можливе поєднання харизматичної легітимності з легальною. Так, харизма генерала Ш.де Голля, національного героя Франції після обрання його президентом отримала підкріплення з боку авторитету права.

Найбільшим потенціалом легітимності володіють демократичні режими, в яких додатковим джерелом легітимності влади є економічна і соціальна ефективність режиму, що виражається високим рівнем життя населення. Диктаторські режими, побудовані на примусі, також намагаються заручитися легітимністю. Значною мірою тоталітарні режими (СРСР, націонал-соціалістична Німеччина) опиралися на ідеологічну і харизматичну легітимність. Тут за допомогою ідеологічних міфів і пропаганди були створені культи вождів і віра у справедливість існуючого режиму.

16.Боротьба з тероризмом

Уряди країн — членів Альянсу, докладаючи безпосередніх колективних та індивідуальних зусиль до боротьби із зростаючою загрозою від міжнародного тероризму, доручили силам НАТО на Балканах почати виконувати ініціативи Альянсу, спрямовані на припинення терористичної діяльності в регіоні, а також такі операції, як “Ектив ендевор “ у Середземномор’ї та “Ігл есист”.

Операція “Ектив ендевор” — це морська операція, яку очолюють ВМС НАТО і яка спрямована на виявлення і стримування терористичної діяльності в Середземномор’ї. Операція була розпочата в жовтні 2001 року і внаслідок її успішності і результативності двічі розширювалась: спочатку на Гібралтарську протоку у березні 2003 року, а потім на усе Середземномор’я у березні 2004 року. Початкова операція була обмежена східним Середземномор’ям. Операція “Ігл есист” стала одним із заходів, здійснених на прохання США після подій 11 вересня. Літаки Системи раннього повітряного попередження і управління НАТО (АВАКС) патрулювали американський повітряний простір протягом семи місяців з середини жовтня 2001 року до середини травня 2002 року. Майже 830 авіаторів з 13 країн — членів НАТО налітали близько 4300 годин і виконали понад 360 оперативних вильотів. Літаки раннього повітряного попередження і виявлення НАТО неодноразово використовувались для захисту від можливих терористичних нападів з використанням захоплених (так званих “зрадницьких”) літаків, а також і у більш рутинних ситуаціях, коли важливі події в НАТО і ЄС вимагали додаткового захисту. У липні 2004 року на прохання відповідних урядів забезпечувалось прикриття європейського футбольного чемпіонату в Португалії та Олімпійських ігор у Греції.

Модернізація військових можливостей

Розширений масштаб військових операцій НАТО радикально змінив військові вимоги Альянсу. На заміну великим оборонним силам минулого повинні прийти такі сили, які готові до ведення відносно дрібномасштабних операцій з реагування на кризи, які вимагають гнучкості й мобільності, а також здатності розгортатись на значній відстані від звичних оперативних баз. На Празькому саміті уряди країн — членів Альянсу розпочали процес модернізації, спрямований на забезпечення НАТО здатністю давати ефективну відповідь на виклики безпеці у ХХІ столітті. Було узгоджено пакет заходів із вдосконалення військової оперативної спроможності Альянсу. До нього увійшли нові ініціативи щодо військової спроможності, які отримали назву “Празькі зобов’язання щодо обороноздатності”, створення Сил реагування НАТО і спрощення військової командної структури НАТО. Це три головні ініціативи з військової трансформації, які є необхідними для адаптування військової спроможності НАТО. На додаток глави держав і урядів Альянсу закликали до посилення зусиль у сферах обміну розвідувальною інформацією і домовленостей щодо реагування на кризові ситуації, а також посилення співпраці з країнами-партнерами через План дій Партнерства проти тероризму та у сфері надання допомоги у подоланні наслідків терористичних актів, включно із запровадженням Плану дій з цивільного планування на випадок надзвичайних ситуацій для забезпечення готовності цивільних служб до можливого u1085 нападу із застосуванням хімічних, біологічних або радіологічних (ХБР) агентів. Було ухвалено п’ять ініціатив із захисту від хімічної, біологічної і ядерної (ХБЯ) зброї: прототип Мобільної аналітичної ХБЯ лабораторії, прототип Спеціальної групи реагування на застосування ХБЯ, віртуальний зразковий Центр захисту від ХБЯ зброї, запаси засобів біологічного та хімічного захисту НАТО та Система контролю за захворюваннями. До інших ініціатив увійшли створення Багатонаціонального батальйону ХБРЯ захисту, захист від кібер-нападів і протиракетна оборона у зв’язку із розробкою нового техніко-економічного обґрунтування протиракетного захисту з метою вивчення можливих варіантів захисту території Альянсу, збройних сил і населених пунктів від ракетної загрози.

Виконання Празьких зобов’язань щодо обороноздатності знайшло своє продовження на Стамбульському саміті в червні 2004 року, коли було ініційовано ряд багатонаціональних проектів, спрямованих на вдосконалення військової спроможності в критично важливих сферах, таких як стратегічні морські і повітряні транспортні перевезення, заправка літаків у повітрі та Системи наземного спостереження Альянсу. Було ухвалено так звані “Цілі застосовності”, до яких увійшли зобов’язання країн — членів Альянсу бути постійно здатними розгортати і утримувати більшу кількість своїх збройних сил під час проведення операцій Альянсу. Були оголошені зміни в оборонному плануванні і процесі генерування збройних сил НАТО. Ці зміни покликані забезпечити зв’язок між політичною згодою розпочати операцію і забезпеченням військових сил, які необхідні для її виконання. Але не виконаними залишаються важливі завдання, включно із здійсненням вдосконалених заходів боротьби із загрозою тероризму, нестабільних держав і розповсюдження зброї масового знищення як державами, так і недержавними особами.

Керівники країн — членів НАТО погодились розвивати високотехнологічні можливості u1079 захисту як цивільного населення, так і військових від нападів терористів.

До цих можливостей входять захист від зброї масового знищення, захист широкофюзеляжних літаків від переносних зенітно-ракетних комплексів, захист гелікоптерів від загрози із землі, захист гаваней і суден, захист від саморобних вибухових пристроїв, вдосконалені технології виявлення мін. Було також досягнуто згоди щодо покращання обміну розвідувальною інформацією та перегляду існуючих в НАТО розвідувальних структур. Мандат, наданий Підрозділу з виявлення терористичної загрози, який було створено після терористичних нападів на США 11 вересня 2001 року, був визнаний постійним і містив аналіз усіх терористичних загроз на додаток до більш специфічних, спрямованих проти НАТО. Більше того, уряди країн — членів НАТО погодилися посилити здатність Організації надавати допомогу будь-якій країні — члену Альянсу у боротьбі із загрозою тероризму або наслідками терористичних нападів. Ресурси і засоби НАТО, такі як літаки АВАКС, Євроатлантичний центр координації реагування на катастрофи та Багатонаціональний батальйон хімічного, біологічного, радіологічного і ядерного захисту можуть бути передані у розпорядження країн — членів Альянсу на їхнє прохання.

17. Зміст системного підходу до вивчення політики

Державно-політичні відносини – це специфічна галузь соціального буття (“буття політичне”) із своїми фундаментальними закономірностями, внутрішніми зв’язками, джерелами розвитку і каналами взаємозалежності від зовнішнього середовища. Неперевершений евристичний вплив щодо пізнання процесів обумовленості в політичному житті здійснив т. зв. системний підхід /метод/, який склався у західній політичній соціології в середині ХХ ст. Найважливіші принципи цього підходу:

Цілісність системи – якісно новий стан сполучених різноманітних явищ та інститутів, що породжує нові властивості та ознаки цього єдиного утворення.

Множина і різноманіття внутрішніх і зовнішніх зв’язків системи, які відбивають складність і багатство відносин між елементами в середині цілісності та взаємодії з оточуючим середовищем.

Життєздатність системи визначається балансом взаємодії процесів: зміни і стабілізації, оновлення і збереження; впровадження і рутинізації, тощо.

Призначення системного методу /аналізу/ полягає у виявленні засобів досягнення та підтримки врівноваженого, стабільного стану політичної системи, її здатності адаптуватися до впливу зовнішнього середовища. Сучасний світ стає все складнішим, посилюється ризик глобальних катаклізмів, криз, і конфліктів, які мають соціальні, економічні, етнонаціональні, екологічні, демографічні та інші причини. Це актуалізує розуміння складності процесів соціально-політичного розвитку і необхідності їх впорядкування. Політична система в усьому різномаїтті своєї структури і функцій виступає засобом соціальної інтеграції, стримання руйнівного впливу деструктивних процесів і корінних соціальних відмінностей на єдине взаємопов’язане існування складових елементів суспільного організму.

Поняття політичної системи відображає єдність двох сторін політики: організації та діяльності, структури і дії. Формалізація, необхідне впорядкування і, навіть, ієрархія, які впроваджуються системним підходом, дозволяють не тільки кваліфікувати різновиди тих чи інших політичних систем, судити про оптимальність їх організації, але й здійснювати порівняльний аналіз різних моделей /типів/ політичного життя.

Засновником використання системного підходу в політології вважають американського дослідника Д.Істона, який у працях “Політична система” /1953/, “Системний аналіз політичного життя”/1965/ та ін. запропонував метод вивчення політичної системи будь-якої країни, а також елементів /підсистем/ всієї політичної організації: парламенту, уряду, місцевого самоурядування, політичної партії, громадської асоціації. Д.Істон вбачав сенс політичної системи у врахуванні взаємодії з середовищем; зміст системного аналізу політичного життя – у виявленні засобів підтримки рівноваги з середовищем, а призначення політичної системи – у зменшенні соціальних відмінностей, подоланні протиріч і політичних конфліктів.

Згідно Д.Істону, політична система – це організм, що саморегулюється і розвивається, та реагує на імпульси, які надходять зовні. Отже, політична система є відкритим утворенням: вона піддається численним впливам, що надходять із зовнішнього середовища. Система має вхід, на який ззовні надходять імпульси у формі вимог /конструктивних і деструктивних/ та підтримки чи протесту. Вимоги виникають і формулюються як в оточуючому середовищі, так і всередині самої системи; підтримка виявляється у сплаті податків, військовій службі, дотриманні законів, участі в голосуванні, лояльному відношенні до державної влади та її символів; протест суспільство висловлює у формах політичної незгоди, які за певних умов можуть зруйнувати легітимність всієї політичної системи. Вихід інформації – це результат функціонування політичної системи, він здійснюється у вигляді рішень та політичних дій, які тим чи іншим чином впливають на зовнішнє середовище. Вихідні дії політичної системи, за Істоном, обумовлені її головним призначенням, згідно природи політичної влади. Воно полягає в обов’язковому виданні політичних рішень авторитарному розподілі цінностей та забезпеченні прийняття цього населенням. /Див. схема за Д.Істоном/.

Системний підхід вносить до політичного аналізу ідею багатоканальної, багатофакторної обумовленості, яка базується на тому, що поряд із економічними чинниками та соціальними інтересами, а інколи і всупереч їм, політичні події та інститути залежні також від культурного середовища, від національного менталітету, від традицій і звичаїв, від структури пануючих у суспільстві цінностей, від геополітичних умов, від ситуативного складу різним подій та інших обставин. Виходячи з цього, американський політолог Г.Алмонд розглядає політичну систему як множину взаємодій, поведінок, як державних, так і недержавних, які слід досліджувати. Він відзначає, що будь-яка політична система є багатофункціональною та має свою власну структуру; крім того, всі політичні системи є змішаними у культурному відношенні та, незалежно від принципу поділу влад, деякі функції політичних систем лишаються неподільними. Так, досить часто ми зіткаємось із законотворчою діяльністю президентів та урядів, чи з втручанням парламенту в поточну політику. Змішаність політичних систем у культурному сенсі значить, наприклад, що лише в ідеалі може відтвориться “чисте” президентське або “чисте” парламентське правління, ті чи інші “чисті” різновиди політичної культури, свідомості тощо.

Отже, модель політичної системи Г.Алмонда долає певні вади моделі Д.Істона, тому що вона враховує психологічні, особистісні аспекти політичної взаємодії, імпульси, що надходять не тільки зовні , від народу, громадянського суспільства/, але й імпульси, що надходять від правлячої еліти. В даній моделі головна увага приділяється множині та різноманіттю інтересів всередині системі, їх зіткненню та поєднанню, врахуванню цих інтересів самою системою.

Таким чином, системний підхід розкриває сутність політики як цілісності; надає засоби аналізу форм її взаємодії з природою, економікою, культурою, соціального структурою; висвітлює канали впливу політичної поведінки на характер політичних інститутів і структур; врешті, доводить найзначніше призначення політики щодо забезпечення єдності, соціальної інтеграції, мобілізації ресурсів суспільства та стабільності.

18. Зовнішньополітичні пріоритети України

Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права. (Конституція України. Стаття 18). Україна проводить виважену, послідовну та цілеспрямовану зовнішньополітичну діяльність, відповідно, основні напрямки її зовнішньої політики в цілому залишаються незмінними з часу проголошення незалежності у 1991 році. Україна послiдовно й неухильно будує свою зовнiшню полiтику на основi беззастережного дотримання принципiв мiжнародного права, Статуту ООН та інших мiжнародно-правових актiв. Така позицiя нашої держави закрiплена у схвалених Верховною Радою 2 липня 1993 р. "Основних напрямках зовнiшньої полiтики України" - концептуальним документом, на засадах якого базується та розвивається зовнiшньополiтична діяльність України.

Визначається три основнi напрями зовнiшньої полiтики України: 1. розвиток двостороннiх мiждержавних вiдносин; 2. європейська iнтеграцiя; 3. багатостороння дипломатiя.

У двостороннiх вiдносинах прiоритетними для України є вiдносини з сусiднiми країнами та стосунки зі стратегiчно важливими партнерами і впливовими державами свiту. В свою чергу європейська iнтеграцiя для України - це подальше полiтичне та iнституцiйне зближення з ЄС та еволюцiйне просування до кiнцевої мети iнтеграцiї до Європейського Союзу; адаптування українського законодавства до норм ЄС та Ради Європи як ключовий iнтеграцiйний елемент; поглиблення вiдносин України з НАТО як однiєю з основних складових всеохоплюючої системи європейської стабiльностi та безпеки.

В рамках багатосторонньої дипломатiї можна видiлити такi прiоритетнi напрями зовнiшньополiтичної дiяльностi: · забезпечення ефективної участi держави у дiяльностi мiжнародних органiзацiй; · налагодження ефективного регiонального та субрегіонального спiвробiтництва, посилення ролi України в регiональних та субрегiональних органiзацiях, форумах i об'єднаннях; · активiзацiя дiяльностi в багатостороннiх домовленостях в галузi роззброєння, в т.ч. ядерного, заходiв довiри, у миротворчих та миропiдтримуючих операцiях, безпекових режимах i контрольних механiзмах.

19.Інформаційне суспільство: загальна характеристика

Інформаційне суспільство (англ. Information society) — теоретична концепція постіндустріального суспільства, історична фаза можливого еволюційного розвитку цивілізації, в якій інформація і знання продукуються в єдиному інформаційному просторі. Головними продуктами виробництва інформаційного суспільства мають стати інформація і знання.

Характерними рисами теоретичного інформаційного суспільства, є:

збільшення ролі інформації і знань в житті суспільства;

зростання числа людей, зайнятих інформаційними технологіями, комунікаціями і виробництвом інформаційних продуктів і послуг, зростання їх частки у валовому внутрішньому продукті;

зростання інформатизації та ролі інформаційних технології в суспільних та господарських відносинах;

створення глобального інформаційного простору, який забезпечує (а) ефективну інформаційну взаємодію людей, (б) їх доступ до світових інформаційних ресурсів і (в) задовільнення їхніх потреб щодо інформаційних продуктів і послуг.

Станом на кінець 2005 року європейські дослідники статистики «інформаційного суспільства» зробили висновок, що «концептуальне визначення інформаційного суспільства лишається неясним. Це видно за практичними роботами: не гармонізовані формати даних, різна кількість і діапазони показників, різні методологічні підходи у збиранні даних». Тому поняття «інформаційне суспільство» і концепція вимагають уточнення і наразі придатні для опису лише теоретично можливих майбутніх змін в суспільстві.

Існує багато варіантів визначення сенсу «інформаційного суспільства», наприклад:

суспільство, орієнтоване на людей, відкрите для всіх і спрямоване на розвиток, в якому кожний може створювати інформацію і знання, мати до них доступ, користуватися і обмінюватися ними, даючи змогу окремим особам, громадам і народам повною мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи своєму сталому розвитку і підвищуючи якість свого життя.

суспільство, економіка якого базується на інформаційних технологіях і яке соціально трансформується з метою допомогти індивідам та спільнотам використовувати знання та ідеї, що допомагає людям втілити їх потенціал та реалізувати їх прагнення;

суспільство, яке створюється внаслідок нової індустріальної революції на базі інформаційних і телекомунікаційних технологій та на базі інформації, яка є виразником знання людей. Завдяки технологічному прогресу в такому суспільстві оброблення, накопичення, отримання і обмін інформацією в будь якій її формі — звуковій, письмовій або візуальній — не обмежені за відстанню, часом і обсягами. Ця революція додає великих можливостей людському інтелекту і створює ресурси, що змінюють спосіб суспільної праці і суспільного життя;

Вважається, що в «інформаційному суспільстві» створення, розповсюдження, використання, узагальнення і маніпулювання інформацією становить значну частину економічної, політичної та культурної діяльності. Економіка знань стає економічною копією цієї діяльності, оскільки добробут суспільства створюється через експлуатацію знань або розуміння суті речей та процесів. Люди які мають засоби і можливості для участі в такому суспільстві отримують певні додаткові вигоди, порівняно з тими, хто таких можливостей або засобів не має. «Інформаційне суспільство» вважається наступником «індустріального суспільства».

Оскільки сучасні інформаційно-комунікаційні технології працюють з інформацією в дискретній, цифровій формі, то часто для позначення «інформаційного суспільства» використовується синонімічний термін «цифрове суспільство», а різницю між членами в можливостях і засобах участі в такому суспільстві позначають як «цифровий розрив».

Bизначено велику кількість ознак, які можуть характеризувати настання «інформаційного суспільства». Ознаки нових швидких змін у суспільстві можуть мати технологічний, економічний, праце-орієнтований, просторовий, культурний або комбінований характер.

20. Критерії загального виборчого права : історія і сутність. Голосування: пряме і непряме. Цензи

Історичні віхи демократизації виборчого процесу. Рівне виборче право є явищем XX століття. У середині XIX століття (1848 р.) вперше у Франції та Швейцарії був скасований майновий виборчий ценз і визнано принцип рівного і загального виборчого права, але тільки для чоловіків (87). Тільки наприкінці XIX століття, спочатку в далекій Новій Зеландії (1893 p.), а на початку XX століття в Австралії (1902 р.) та Фінляндії (1906 р.) виборче право отримали жінки. У країнах — піонерах загального виборчого права — Франції та Швейцарії, — жінки отримали право голосу лише після Другої світової війни (у Швейцарії аж у 1971 році). Таємне голосування, що якнайкраще відповідає критеріям вільних та чесних виборів, вперше було запроваджене в Південній Австралії у 1858 р., у Великій Британії в 1872 р., у США — після 1884 року. У сучасних умовах в усіх електоральних демократіях відбувається таємне голосування, будь-які виборчі цензи (окрім вікових обмежень (18 років), цензу громадянства та обмеження виборчих прав недієздатних) не допускаються.

Вибори — це передбачена Конституцією та законами форма прямого народовладдя, яка є безпосереднім волевиявленням народу шляхом таємного голосування щодо формування конституційного, якісного та кількісного складу органів держав ної влади та органів місцевого самоврядування чи обрання та наділення повноваженнями посадової особи

Основні принципи проведення виборів:

Вільні вибори. Це означає, що ніхто не може бути примушений до здійснення волевиявлення.

Загальне виборче право. Принцип загальності виборчого права дозволяє всім громадянам держави брати участь у виборах, окрім тих, яким це не дозволяється законом. Виборче право може бути активним (право обирати) і пасивним (право бути обраним). В більшості країн для участі у голосуванні (активне виборче право) встановлюється вік — 18 років, але може бути і менше (16 років, Бразилія), або більше (20 років, Марокко). Для пасивного виборчого права вік має бути дещо вищим; 21 рік, 26 років, 35 років. Існують і такі обмеження пасивного виборчого права, як невиборність (певні посадові особи не мають права брати участь у виборах) та несумісність (заборона обіймати виборчу та державну посаду).

Крім вікового цензу існує і ряд інших виборчих цензів: осілості, статі, майновий, моральний. Ценз осілості — це вимога, за якої виборче право надається тільки тим громадянам, які проживають у виборчому окрузі: США — 1 міс, Німеччини — 3 міс, Франції — 6 міс, Канади — 12 міс. і т.д. Ценз статі забороняв брати участь у виборах жінкам. Спочатку ценз статі було скасовано у Новій Зеландії (1893), Австралії (1902), Фінляндії (1906). У країнах-піонерах загального виборчого права жінки дістали право голосу лише після Другої світової війни (Франція — 1944 p., Швейцарія — 1971 p., а в деяких країнах іще пізніше: Іспанія — 1977 p., Португалія — 1975 р.).

Рівність виборчих прав. Це означає, що: а) кожний виборець має рівне число голосів; б) в країні існує єдиний виборчий корпус, тобто виборці не розділені на соціальні чи якісь інші групи; в) закон встановлює однакові вимоги для висунення кандидатів і проведення агітації.

Принцип рівності може бути порушений внаслідок куріальних виборів, коли певна соціальна група має у парламенті фіксоване представництво (наприклад, національні меншини). Але, з іншого боку, куріальні вибори дозволяють репрезентувати інтереси малих соціальних спільнот у парламенті. Інколи принцип рівності порушується внаслідок утворення виборчих округів — виборча географія чи геометрія. В США її називають «джерімендерінг» — від власного імені одного американського губернатора, котрий використав нарізку виборчих округів в інтересах своєї партії (округ, який він штучно створив, на карті нагадував саламандру), та англійського слова, що перекладається як «майструвати».

Пряме виборче право. Воно означає, що громадянин голосує безпосередньо за партію чи кандидата. Але інколи вибори бувають і непрямими. Непрямі вибори бувають 2 видів:

а) виборці обирають виборчу колегію, яка потім робить вибір (наприклад» президента США)

б) багатоступеневі вибори. В даному разі низові представницькі органи обираються громадянами, а потім вони обирають депутатів вищих рівнів (СРСР, Куба, Ангола).

Таємне голосування полягає у неможливості контролю за волевиявленням виборця.

Обов’язковість і періодичність виборів означає, що у країні вибори відбуваються через певний термін, визначений Конституцією і законами про вибори.

Головні процедури виборчої кампанії:

Політичні вибори не обмежуються самим тільки голосуванням. Це масова кампанія, широкий комплекс заходів та процедур для формування керівних органів у державі.

До загальних принципів виборчого права належать насамперед принципи вільного, загального, рівного, прямого виборчого права, а також таємного голосування під час здійснення виборчого права. Ці принципи є фундаментальними як для виборів, так і для більшості інших форм безпосередньої демократії, наприклад референдумів. Принципи вільного, загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні визнані універсальними принципами виборчого права.

Принцип вільності виборчого права гарантує громадянам України, які мають право голосу, свободу волевиявлення. Кожен громадянин має право брати або не брати участь у виборах, реалізуючи своє активне чи пасивне виборче право. Це право громадянина захищається Конституцією та законами України. Ніхто не може бути примушений голосувати на виборах.

Принцип загальності виборчого права означає, що суб’єктивне активне виборче право, тобто право обирати, відповідно до ст. 70 Конституції України мають усі громадяни України, які на день голосування досягли 18 років, за винятком осіб, визнаних судом недієздатними.

Суб’єктивне пасивне виборче право, тобто право бути обраним, як і раніше, має свої особливості залежно від виду виборів.

Принцип рівності виборчого права передбачає, що всі громадяни України беруть участь у виборах на рівних засадах. Усі виборці мають однакову кількість голосів І кожний голос має однакове з іншими значення. Здійснення громадянами України права обирати і бути обраними не залежить від їхньої раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак. Обмеження виборчих прав громадян України, не передбачених Конституцією, забороняються (ст. 64 Конституції України).

Принцип прямого виборчого права визначає право громадян обирати кандидатів та організації політичних партій і їх блоки на виборах безпосередньо. Конституцією передбачаються прямі вибори народних депутатів України, Президента, депутатів Верховної Ради АРК, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів.

Принцип таємності голосування означає, що контроль за волевиявленням виборців не допускається, гарантується повна свобода волевиявлення. Це право забезпечується можливістю кожного виборця голосувати особисто. Голосування за інших осіб не допускається. Виборчий бюлетень заповнюється голосуючим у кабіні або в кімнаті для таємного голосування, без присутності сторонніх осіб.

До спеціальних принципів виборчого права відносяться принципи альтернативності, багатопартійності виборів, публічності та відкритості виборчого процесу, гласності виборів, політичного плюралізму та багатопартійності, організації виборів спеціальними незалежними органами, територіальної організації виборів, спеціального фінансування виборів, рівних можливостей для всіх кандидатів і організацій політичних партій і їх блоків у проведенні передвиборної агітації, рівного доступу всіх кандидатів і політичних партій (блоків) — суб’єктів виборчого процесу до ЗМІ, незалежно від форми їх власності, неупередженості органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, судів, підприємств, закладів, установ. їх керівників, інших посадових і службових осіб до партій (блоків) — суб’єктів виборчого процесу, юридичної відповідальності за порушення виборчого законодавства України тощо.

21. Легальність та легітимність політичної влади: сутність і співвідношення понять

В легітимності відображається ставлення громади до влади. Її можна визначити як стан влади, коли вона визнається більшістю народу законною та справедливою, народ погоджується з владою, добровільно визнає її право приймати рішення, які повинні виконуватися.

Легітимність і авторитетність влади — явища певною мірою схожі. Легітимність означає згоду з владою, коли він добровільно визнає її право приймати рішення, які повинні виконуватися. Чим нижчий рівень легітимності, тим частіше вона буде спиратися силовий на примус.

Від легітимності потрібно відрізняти поняття легальності влади.

Легальність влади — це юридичне поняття, яке означає відповідність дій влади (спосіб завоювання та здійснення влади) діючому на той час законодавству.

Між легітимністю і легальністю можуть бути суперечності. Не всі закони, прийняті відповідно до встановленої процедури, можуть оцінюватись населенням як справедливі, нарешті, законно обрана влада у випадку невиконання своїх зобов’язань, невдалого екномічного курсу, який призвів до різкого падіння рівня життя, може втратити довіру з боку населення. У цьому випадку спостерігається процес делегітимації влади. У той же час нелегальна за своїм похподженням влада може у свою чергу бути виправдана і підтримана народом.

Легітимація — це спосіб або процес, методом якого влада отримує виправдання. Ідеальної легітимності (100% підтримки населення) не буває . у будь-якому суспільстві є люди, що порушують закони або ставляться до влади апатично. Нарешті, в демократичному суспільстві існує опозиція офіційній владі. Відповідно будь-яка влада повинна підтверджувати свій авторитет, доказувати населенню, що саме вона найбільшою мірою відповідає його інтересам.

Типи легітимності за Вебером:

1. традиційне панування, яке спирається на силу традицій. Накази керівників є правомочними, оскільки відповідають звичаям та історичним прецедентам. (монархії) цей тип може бути декількох видів: геронтократія (влада старійшин), патріархальна (влада старійшин племені), патримоніальна (влада монарха), султанізм (різновид попереднього види, це абсолютно свавільна влада), влада суверенна над феодалами-васалами,

2. харизматичне панування базується на особистій відданості людей, їх переконанні у надзвичайному дарі правителя. Зразки харизми Вебер бачив у Христі, Будді, Магометі. Сучасні дослідники зразки харизми поширюють на Леніна, Сталіна, Ганді, Наполеона. Особливий випадок харизма Папи Римського. Він володіє нею завдяки воєму становищу (функціональна харизма).

3. легальне (раціональне) панування ґрунтується на підпорядкуванні усіх системі законів, які встановлюються у відповідності з конкретними постійними принципами.

Легітимність політичної влади — це стан, коли право чинність даної влади визнають суспільство і міжнародне співтовариство; це форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою.

Легітимність влади є її невід’ємною ознакою. Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право і закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення. Основними джерелами легітимності є три основні суб’єкти: населення, уряд і зовнішньополітичні структури.

Процес визнання влади правочинною, утвердження її легітимності називають легітимацією. Підстави легітимації, тобто умови, за яких народ готовий визнати владу, мають історичний характер: 1) успадкування влади главою держави від своїх предків; 2) у давні часи, перемігша у війні, держава-завойовник могла розраховувати на визнання її влади над приєднаною територією правочинною; 3) у сучасних демократичних державах підставою легітимації вважається обрання, владних структур народом.

22. Методи вирішення політичних конфліктів та види політичних рішень

Типологія політичних конфліктів, як відомо, неоднозначна — конфлікти різні, не подібні. Отож важко вказати на єдині способи і шляхи їх вирішення — немає якихось універсальних способів. Однак при всій складності проблеми вченими зроблено певні висновки завдяки накопиченому теоретичному і практичному досвіду.

Слід наголосити, що політологія вказує на проблеми регулювання та розв’язання конфлікту. Регулювання конфлікту являє собою засіб впливу на конфліктуючі сторони з метою усунути окремі чинники конфлікту на основі відносин, що склалися, в рамках існуючої політики (включаючи норми, традиції тощо). Типовими шляхами є:

1) компроміс (лат. compromissum — погодження між протилежними сторонами, досягнуте взаємними поступками) на підставі збереження позицій: згода, побудована на взаємних поступках; зменшення ресурсів однієї із сторін; розуміння прав та інтересів супротивника. Частіше це шлях примирення, пов’язаний не з однобічним нав’язуванням волі, а з активністю обох конфліктуючих сторін

2) примиренність на підставі примусовості (спосіб насилля), що дозволяє ігнорувати аргументи супротивника. В основі цього засобу нав’язування одній із сторін (або третьою силою всім сторонам) характерних взаємовідносин може бути:

— явне переважання сил і ресурсів у однієї із сторін та їх дефіцит у іншої

— ізоляція однієї сторони конфлікту, зниження її статусу, а також інший стан» що свідчить про послаблення її позицій, поразку, завдану їй згідно з правилами гри

— знищення, «тотальне винищування супротивника» (X. Шпейер).

Розв’язання конфлікту — це не просто послаблення його насильницького і руйнівного потенціалу, але й усунення онтологічного змісту самого конфлікту, його предмета, його підгрунтя. Конфлікт є вирішеним, якщо всі учасники беззастережно визнають досягнуті домовленості, а проблеми, які породили політичне протиборство, не стають предметом конфлікту.

Завершення конфлікту — більш широке поняття, ніж вирішення. Конфлікт може завершитися, наприклад, загибеллю обох сторін, але це не означає, що він був вирішеним. Під завершенням конфлікту розуміється його закінчення, припинення з будь-яких причин, а під вирішенням розуміють становище, коли припиняється протиборство.

Досвід практичної дії свідчить, що для вирішення конфлікту, як правило, доводиться прикладати більш чи менш значні дії. Було б безнадійною справою сподіватися на «самовирі-шеність» конфлікту. Можна намагатися його не помічати, ігнорувати, у кращому випадку пояснювати. Але якщо він буде розв’язуватись стихійно, то буде загострюватися, проявлятися більш агресивно і може розвалити політичну систему.

Для врегулювання і завершення конфлікту необхідно:

— встановити точну діагностику протиборства, включаючи з’ясування його мотивів, причин

— прогнозувати хід і наслідки конфлікту. Головне — змусити сторони усвідомити необхідність виробити спільне рішення виходу із ситуації. Чим чіткіше визначено предмет непорозумінь і наслідків, тим більше шансів на ефективність вирішення.

Можливі два варіанти вирішення конфлікту:

— вирішення самими учасниками конфліктуючих сторін. Переговори дозволяють дійти згоди, коли відкривають шлях до співробітництва між протилежними сторонами. Цей метод використовувався з часу виникнення конфліктів взагалі, тобто з виникненням людського суспільства. Однією з найважливіших вимог під час проведення переговорів є відмова від позиційних торгів. Коли стоять твердо на позиціях, не вникаючи в інтереси один одного, згоди, звичайно, не досягають. В сучасних умовах це саме бачимо навколо подій на Близькому Сході, в колишній Югославії тощо. Щоб дійти розумного вирішення, необхідно примирити інтереси, а не позиції. Основна проблема переговорів полягає не в конфліктних позиціях, а в конфліктах між потребами, бажаннями, турботами і побоюваннями кожної із сторін. А такі потреби, бажання і е інтересами;

— зближення позицій та інтересів протилежних сторін через посередника — медіатора (лат. «mediatio» — посередництво, посередництво у суперечці третьої сторони, третьої держави, що не бере участі у суперечці). Завдання медіатора — дати сторонам готове рішення, яке сторони готові і повинні виконувати, домовитись, дійти згоди. Медіація не є чимось відмінним від переговорів, а лише особливий вид переговорного процесу.

Важливо, щоб медіатором виступала нейтральна сторона, поважана обома сторонами. При цьому більше є надії, ніж на судове втручання, що конфлікт буде вирішено. У такій законослухняній країні, як США, вважають, що рішення судді у відповідних справах виконується не більше, як на 40%, а з медіацією — до 70%.

Головне, щоб при переговорах двох сторін чи із залученням третьої сторони була терпимість до іншої точки зору, відверта розмова, спілкування, але без образ.

Однією з форм вирішення політичних конфліктів є референдуми із правовими наслідками — наприклад, прийняття конституції, визначення статусу території та ін. Другою формою є вибори. В ролі арбітра як у першому, так і в другому випадках виступають самі громадяни.

Важливим арбітром в політичних конфліктах виступає Конституційний Суд. Звичайно, не всякий політичний конфлікт у рамках державного апарату підпадає у перелік його справ, але в його компетенції, окрім інших, розв’язання проблем з тлумачення статей законодавства, визнання нелегітимності результатів голосування, як це мало місце в Україні під час «помаранчевої» революції.

23. Модернізація: поняття та теорії модернізації

Модернізація є однією з необхідних умов становлення нового світового порядку. В її основі лежить визнання головною закономірністю соціального розвитку постійної зміни, ускладнення політичних, економічних і культурних структур та їхніх функцій відповідно до потреб раціонального та ефективного функціонування суспільства.

Розуміння модернізації як процесу оновлення отримало визнання вчених. Разом з тим неоднозначність і невизначеність цього поняття породили безліч модифікацій, які втілились у теорію модернізації.

Комплекс наукових ідей, об´єднаних умовним поняттям «теорія модернізації», сформувався після Другої світової війни, в роки глобальних змін. Протистояння двох суспільно-політичних систем і виникнення третього світу, представленого колишніми колоніями й напівколоніями, поставили західне суспільствознавство перед необхідністю вироблення нової парадигми соціально-історичного розвитку. Ця парадигма мала подолати песимізм попередніх концепцій, що їх репрезентували О. Шпенглер, А. Тойнбі, П. Сорокін, К. Ясперс та інші вчені, які досліджували різні аспекти кризи західного світу.

Відтоді теорія модернізації пройшла декілька етапів розвитку, поступово набуваючи нових ознак і тенденцій. На першому етапі (50—60-ті роки) відбулося зародження і становлення теорії модернізації, вироблення на її основі конкретних моделей соціально-політичного розвитку в межах традиції західного лібералізму. Вже тоді намітився характерний для неї міждисциплінарний підхід, котрий об´єднав економістів, соціологів, політологів, соціальних психологів, представників інших наук. Поступова по-літизація цієї теорії зумовила інтерес до неї офіційної влади різних країн. Домінуючими у той період були концепції економічного зростання, згідно з якими традиційні (доіндустріальні) суспільства Азії, Африки й частково Латинської Америки розглядались як економічно відсталі, що потребували механізмів стійкого розвитку. Практичне втілення такої моделі розглядалося як засіб вирівнювання країн названих регіонів із розвинутими країнами. Механізми економічного зростання мали б стати передумовою для впровадження політичних інститутів західного зразка. Відповідно автоматично будуть прийняті й прозахідні цінності. Та вже тоді існували сумніви щодо здатності економічного зростання виступати єдиним критерієм модернізаційного процесу, позаяк інституціоналі-зація не є механічним наслідком його, а має самодостатнє значення.

У межах другого етапу розвитку теорії модернізації (70—80-ті роки) відбувалася переоцінка нагромадженого ідейно-теоретичного доробку, а також допущених прора-хунків. Вона довела, що моделі економічного зростання і політичної інституціоналізації виявилися малоефектиними і не спрацювали практично ніде в тому вигляді, як були задумані її теоретиками. Під час осмислення прора-хунків першого етапу розвитку теорії модернізації було виявлено: недостатню ефективність структурно-функціонального аналізу, зокрема методів квантифікації (кількісного вираження якісних ознак), математичної обробки інформації, комп´ютерного моделювання тощо для розкриття механізмів переходу від традиційного стану суспільства до сучасного; тимчасовість і анклавність (територіальну обмеженість) ефекту від практичного впровадження різних моделей модернізації; незбалансованість економічних, соціально-політичних і культурних наслідків її; неадекватність євроцентричних модернізаційних теорій цінностям азійської, африканської та латиноамериканської культур.

Третій, нинішній, етап розвитку теорії модернізації (кінець 80-х — початок 90-х років) дав західним ученим розуміння необхідності врахування водночас з економічними чинниками розвитку (людські та природні ресурси, нагромадження, наявність капіталу, розвинутість технологій) позаекономічних — геополітичних, соціальних, культурних, психологічних та ін. Концепції модернізації набувають чітко визначеного соціально-культурного характеру. Це виявляється у подоланні евроцентризму і визнанні як самоцінних ісламської та індуїстсько-буддійської «квазіцивілізацій», врахуванні цивілізаційної культури окремих соціумів взагалі. Вчені майже одностайно дійшли висновку щодо неможливості механічного перенесення західних моделей розвитку на інші регіони світу.

В останні десятиліття XX ст. намітилася трансформація процесу модернізації у постмодернізацію, яка охоплює: переорієнтацію інфраструктури індустріального суспільства на розвиток його інформаційних можливостей та постматеріальних цінностей; формування екологічного суспільства, заснованого на впровадженні природозберігаючих технологій; розширення сфери індивідуальної свободи людини, створення для неї можливостей вибору, незалежності від тиску традицій, середовища, місця проживання.

Отже, поступово із засобу теоретичного забезпечення політики Заходу стосовно країн, що звільнилися від колоніальної залежності, теорія модернізації трансформувалася в інструмент комплексного пояснення, продукування і прогнозування соціально-політичного розвитку. Осучаснена теорія розглядає модернізаційний процес у межах певного суспільства як свідому настанову держави на якісні перетворення не калькуванням досвіду передових країн, а поєднанням найпоширеніших універсальних політичних структур, інститутів, цінностей із традиційною специфікою певних суспільств.

Витоки такого підходу сягають політико-соціологічних концепцій Ф. Тьонніса, М. Вебера, Т. Парсонса. Згідно з їхніми трактуваннями, процес кардинальної зміни соціально-політичних орієнтацій (близьких до сучасного розуміння модернізації) передбачає цілеспрямоване поширення на суспільство різноманітних форм господарювання, звільнених від державної регламентації. Таке бачення ґрунтувалося на розумінні, що «демократичні цінності автоматично не виникають» (М. Вебер), а демократичні перетворення безпосередньо залежать від розвитку нації.

24. Нації як суб’єкт політики

Розвиток політичного життя значною мірою зумовлений тим, наскільки активний такий суб'єкт політики, як народ. Політичне життя тим активніше, організованіше, цілеспрямованіше, чим глибше народ усвідомлює себе як спільнота, чим сильніші соціально-політичні зв'язки, які конституюють його як цілісну систему.

Поняття "народ" як певна соціальна спільнота, що історично склалася, є найбільш прийнятним з точки зору розгляду народу як суб'єкта політики. Так, у Декларації про державний суверенітет України, яка прийнята 16 липня 1990 p., підкреслюється, що Верховна Рада виражає волю народу України, має за мету утвердити суверенітет і самоврядування народу України, що народ України — єдине джерело влади в Республіці, а повновладдя народу реалізується на основі Конституції. Від того, наскільки народ склався як спільнота, а не просто населення країни, залежить характер політичних зв'язків, організаційних структур, а отже, і діяльність його як суб'єкта політики.

Суб'єктами політики виступають нації як соціально-етнічні спільноти. У XX ст. розпалася колоніальна система, фундаторами якої були класичні колоніальні імперії: Британська, Французька, Російська, Оттоманська, Австро-Угорська, Німецька, Португальська. У колоніях і напівколоніях проживала переважна більшість населення — 1367 млн чоловік (79 %), площа загарбаних територій становила 106 млн кв. км (станом на 1914 p.). Незалежні демократичні держави, такі як Швейцарія, Швеція, Норвегія, деякі латиноамериканські країни були острівцями незалежності в колоніальному світі. Перша світова війна, немов глобальний землетрус, розхитала світову колоніальну систему. У XX ст. людство викинуло на смітник історії як непотріб імперсько-колоніальний принцип державотворення. Голос національних спільнот заявляє про національний принцип державотворення, про те, що нація є найдосконалішою формою суспільно-політичної організації людства.

За тоталітарних режимів нації фактично усунуті від політичної діяльності. У сталінській системі політичного гноблення соціально-класова єдність абсолютизувалася, а національна спільнота нівелювалася.

Сучасний стан посткомуністичних суспільств на величезному просторі від Дубровника до Курил дає матеріал для етносоціологічних і політико-етнологічних досліджень. "Союз непорушний", Югославія, режим якої був декорованою зовнішнім лібералізмом мікромоделлю радянської імперії, з ліквідацією тоталітарного режиму розпалися. Відчуття етнічної єдності вирвалося із столітнього, а в окремих випадках і тривалішого ув'язнення, спонукаючи національний організм до дій. Історія засвідчує: чим сильніші примусове з'єднання і його утримування, тим страшнішою буде майбутня розплата за роз'єднання.

У міру демократизації суспільства, розпаду імперій нові соціальні сили прагнуть заявити про себе як суб'єкти політики. Якщо найбільш пригнобленими були нації, то у процесі демократизації активну політичну позицію займають національні рухи як виразники свідомості етносу, його потреби у докорінних політичних змінах. За словами колишнього Генерального секретаря ООН Бутроса Бутроса Галі, близько 500 націй ведуть боротьбу за своє самовизначення і побудову власних держав. За прогнозами багатьох політологів, через 30 — 40 років на планеті утвориться ще близько 100—110 нових національних держав.

Розвиток національних рухів і дедалі виразніше становлення націй як суб'єктів політики — природна реакція на розклад тоталітарного суспільства. Нація як суб'єкт політики прагне до власної державності, створення інфраструктури національної влади, розвитку контактів з іншими націями. Політична суб'єктивність націй виявляє себе у різних видах.

Однак за умов, коли країну населяє значна кількість представників різних націй, етнонаціональна спільність сьогодні не може слугувати за єдину основу демократичного розвитку. Ідея демократичної побудови суспільства невід'ємно пов'язана з перспективою подолання національних обмежень і міжнаціональних суперечностей. Громадянське суспільство становить необхідну демократичну умову для досягнення міжнаціонального, міжнародного миру, для творення і розвитку демократичної держави. Державно-громадянська модель ґрунтується на засадах соціально і політично стратифі-кованого суспільства з розвиненими демократичними інституціями. На демократичному грунті етнонаціональних традицій — життя мови, звичаєвого життя — створюються сучасні державно-громадянські спільноти — політичні нації.

25. Об’єднання громадян: різновиди, методи впливу на владу.

Право громадян на свободу передбачено в Загальній декларації прав людини й гарантовано Конституцію та законодавством України.

Стаття 36 Конституції України закріплює право громадян України на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав і свобод і задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. При цьому ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій.

Форми суспільної активності громадян виражено в діяльності їх різних об'єднань, тому поняття «об'єднання громадян» є узагальнюючим, що відбиває різноманітність цих форм у реальному житті суспільства.

Діяльність об'єднань громадян носить найрізноманітніший характер, її може бути спрямовано на участь у розробленні державної політики, розвиток науки, культури, відродження духовних цінностей, розв'язання конкретних соціальних проблем окремих категорій і груп громадян, здійснення благодійної діяльності, охорону навколишнього природного середовища, обумовлено спільністю професійних та інших інтересів громадян тощо.

Одним із критеріїв класифікації об'єднань громадян може слугувати мета їх діяльності. Так, у Законі України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р. наведено чітке визначення різновидів об'єднань громадян — політичних партій і громадських організацій. У свою чергу згідно із Законом України «Про політичні партії в Україні» політичною партією визнається зареєстроване відповідно до закону добровільне об'єднання громадян — прихильників відповідної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, яка має за мету сприяння формуванню и вираженню політичної волі громадян, участі у виборах та інших політичних заходах.

На відміну від політичної партії, громадською організацією е об'єднання громадян, створене для задоволення й захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих,, національно-культурних, спортивних та інших інтересів.

Найповнішу характеристику об'єднань громадян дозволяє дати їх класифікація за організаційно-правовими властивостями, згідно з якими виділяють:

масові об'єднання громадян (політичні партії, творчі спілки, релігійні організації, добровільні товариства, професійні спілки тощо);

органи громадської самодіяльності (народні дружини по охороні громадського порядку);

органи громадського самоврядування (ради й колективи мікрорайонів, домові, вуличні комітети та ін.).

Об'єднання громадян можуть класифікуватися і за масштабами діяльності. Згідно з цим критерієм можна виділити об'єднання громадян, які діють у масштабах усієї держави, масштабах окремих адміністративно-територіальних одиниць та їх частин, а також об'єднання громадян, діяльність яких носить міжнародний характер і поширюється на територію не тільки України, а й інших держав. При цьому політичні партії діють тільки в державному масштабі. Масштаб діяльності органів громадської самодіяльності та органів громадського самовря­дування обмежений кордонами конкретних адміністративно-територіальних одиниць.

Об'єднанням громадян притаманні ознаки, що відрізняють їх від державних організацій. При цьому можна виділити загальні ознаки, характерні для всіх об'єднань громадян, а також окремі специфічні ознаки, властиві тим чи іншим об'єднанням громадян.

До загальних ознак слід віднести:

1) добровільність об'єднання. Це відображено в добровільності вступу та виходу з об'єднання громадян, методах роботи, сутністю яких є досягнення певної мети внутрішньо-організаційними методами, особливих формах примусу, з яких найвищою є виключення із членів об'єднання громадян;

2) організаційні заходи, якими в діяльності об'єднань громадян виступають самоврядування та саморегуляція;

3) відсутність у об'єднань громадян внаслідок їх природи державно-владних повноважень (за винятком випадків, коли держава делегує окремі повноваження такого роду й закріплює їх законодавчо, наприклад, закріплення за громадськими інспекторами охорони природи права складати протоколи про адміністративне правопорушення).

Окремими ознаками, притаманними окремим об'єднанням громадян, є:

1) членство в об'єднанні та відносини членства, що випливають звідси;

2) обов'язковість участі членів об'єднання громадян у його роботі та створенні матеріальної бази об'єднання шляхом внесення членських внесків;

3) наявність статуту об'єднання громадян. У діяльності об'єднань громадян здебільшого відсутні комерційні цілі або одержання прибутку. Виняток становить лише діяльність кооперативних організацій. Крім того, допускається господарська або інша комерційна діяльність об'єднань громадян для виконання їх статутних завдань і цілей.

Взаємовідносини держави та об'єднань громадян носять виключно правовий характер. Це проявляється в законодавчому закріпленні правового статусу об'єднань громадян низкою нормативно-правових актів. Основними серед них є Закон України «Про об'єднання громадян», а також закони України «Про свободу совісті та релігійні організації», «Про професійні спілки, їх права та гаранта діяльності». Діяльність деяких об'єднань громадян, у тому числі кооперативних організацій, комерційних фондів, органів громадської самодіяльності, регулюють відповідні законодавчі акти.

26. Ознаки політичної напруги та політичної кризи

Криза є наслідком порушення стабільності і умовою виникання масштабного політичного конфлікту (як то революція, громадянська війна чи переворот), а не навпаки. Тому в полі уваги у цьому дослідженні будуть такі питання:

Сучасні емпіричні дослідження чисельних внутрішніх конфліктів виявили хибність уявлення про те, що криза є похідним явищем чи наслідком конфлікту. Більш коректне пояснення зв’язку між кризою і конфліктом може бути сформульоване так: внутрішній конфлікт є наслідком розпаду держави. Розпад чи колапс держави є свідченням глибокої кризи. Розпад держави – це процес, що закінчується нездатністю держави самостійно підтримувати свою безпеку, законність, контролювати територію, збирати податки та виконувати інші внутрішні чи зовнішні функції

Ознаки кризи. Узагальнений перелік ознак політичної стабільності, що існує в літературі поданий нижче:

● відсутність насилля;

● тривале існування уряду ( інститутів влади);

● наявність легітимного конституційного (політичного) режиму;

● відсутність структурних змін;

● регулярність потоку політичних взаємодій;

● сукупність макропоказників, що свідчить про сталий розвиток суспільства.

Достатні та необхідні умови кризи. Повертаючись до ознак кризи ми повинні пам’ятати про дві речі: 1) стабільність як і криза, є характеристикою стану певних об’єктів. Тому коли ми говоримо про кризу, ми повинні визначити об’єкт, який зазнав кризи, а потім визначити, як цей об’єкт опинився у стані кризи; 2) відсутність стабільності певного об’єкта автоматично не означає кризу даного об’єкта.

Якщо ми надамо негативних значень переліченим вище ознакам стабільності, то найбільше, на що вони будуть вказувати, буде нестабільний стан певного об’єкта чи системи в цілому.

Отже, наявність випадків політичного насилля (політичні вбивства, замахи, теракти, перевороти тощо), не тривале існування інститутів влади (уряду, парламенту, президента), відсутність легітимної влади, наявність структурних змін, є проявами загроз, що можуть бути визнані ознаками політичної нестабільності або політичної напруги, іншими словами, достатніми умовами кризи.

Якщо сукупні макропоказники матимуть негативне значення (добробут населення менший, ніж соціальна мобілізація, високі показники економічного занепаду, несправедливий розподіл доходів, невисока накопичувальна та розподільна здатність уряду), то вони свідчитимуть про загрозливі тенденції для всієї політичної системи. Проте, щоб нестабільність переросла у кризу, потрібні додаткові або необхідні умови. Ці умови, на мій погляд, пов’язані з поведінкою суб’єктів, що безпосередньо приймають політичні рішення, тобто еліт. Неефективність дій політичного керівництва у нестабільній ситуації є необхідною умовою кризи. Це вказує на те, що криза може бути визначена не за фактом, а за наслідками.

Отже, зовнішньою ознакою кризи, тобто такою, яку ми можемо спостерігати ззовні, буде нездатність політичного керівництва приймати ефективні рішення і тим самим контролювати хід подій.

Підсумовуючи, відзначимо:

● Криза є складним явищем, для виникнення якої потрібен збіг достатніх і необхідних умов.

● Достатніми умовами кризи є політична нестабільність/напруга.

● Необхідними умовами кризи є неефективність дій (прийняття рішень) політичного керівництва у нестабільній ситуації.

● Криза є суб’єктивно – зумовленим явищем, тому може бути спровокована \ створена штучно.

● Криза може бути подолана ефективними діями політичного керівництва, або поглиблена, і призвести до колапсу чи розпаду об’єкта.

Серед ознак політичної кризи наявною є нездатність політичної системи чи її складових виконувати свої функції. Згідно з російським філософом і політичним діячем В.Леніним, правлячі кола єнездатними в умовах революційної ситуації, що, фактично є різновидом кризи, управляти по-старому, надзвичайне погіршення рівня життя нижчих класів і верств, і як наслідок незвичайне посилення активності мас. Російський дослідник О.Рогозян виділяє такі ознаки, як: загострення протиріч уполітичних відносинах, втрата владними структурами контролю над розвитком процесу даного загострення, існування загрози безпеки влади і політичної системи в цілому. Дана загроза належить до безпосередніх умов життєдіяльності суб’єкта політичного управління, а необхідність застосування методівщодо подолання останнім загрозливої ситуації носить невідкладний характер і, у свою чергу, ускладнює пошук даних методів . Ще одними з важливих ознак кризової ситуації є переважно системний її характер, можливість, у певних випадках, не бути поширеною поза межі однієї чи декількох зпідсистем політичного життя, тобто політичних структур, прикладом чого може бути парламентськакриза. Також існують перешкоди для прийняття важливих для суспільства рішень.

Наслідки кризи. Криза не є останньою фазою політичного циклу. Криза може бути подолана, якщо політичне керівництво, що відповідає за діяльність того чи іншого інституту (об’єкта), виявляє здатність приймати ефективні рішення, що нейтралізують загрозу зміни визначальних характеристик даного об’єкта. Якщо ж політичне керівництво не виявляє здатності запобігти зміні всіх визначальних характеристик, наступає розвал (breakdown) або колапс об’єкта. Коли ж одна чи декілька визначальних характеристик об’єкта зазнають вимушеної зміни, тобто коли політичне керівництво нездатне відвернути такі зміни, ми матимемо форму нестабільності, яку можна визначити як трансформація об’єкта.

Отже наслідки кризи можуть бути функціональними, якщо об’єкт (керівництво) здатний відновити стабільність, частково функціональними, коли об’єкт трансформується, але зберігає визначальні характеристики, і дисфункціональними – коли настає розпад або вимушена зміна всіх визначальних характеристик об’єкта.

Напруга – особливий стан суспільного життя на грунті загострення протиріч об’єктивного і суб’єктивного характеру. Вони послаблюються через такі зовнішні обставини, як, наприклад, стихійні лиха, катастрофи та інше.

В основі політичної напруги лежать: економічні, соціальні та політичні процеси, хід і спрямованість яких призводить до виникнення конфліктної ситуації.

Характерні ознаки політичної напруги:

1) В широких верствах населення поширюються настрої незадоволення існуючим становищем в життєво важливих сферах суспільного життя (інфляція, шалене зростання цін, критичне забруднення оточуючого середовища, погіршення умов трудовлаштування, зростання злочинності), настрої невдоволення взагалі існуючим соціальним устроєм.

2) Втарачається довіра до влади, зникає відчуття безпеки. Поширюються песимістичні оцінки майбутнього, різноманітні чутки. Виникає атмосфера масового психічного неспокою, емоційного збудження в політичній сфері.

3) Напруга виявляється не лише в суспільних настроях, а й у масових діях і ажіотажному попиті, вимушеній і добровільній еміграції значної частини населення в інші регіони і за кордон. Масові дії охоплюють і політичну сферу, активізується діяльність суспільно-політичних рухів у боротьбі за владу і вплив на маси, широких маштабів набувають стихійні та організовані мітинги, демонстрації і страйки, різноманітні форми громадянської непокори.

Політичні конфлікти і політична напруга – це процеси які проходять певні стадії.

27. Основні елементи політичної культури

Політичну культуру можна розглядати як історично обумовлену якісну характеристику політичної сфери суспільства, яка охоплює рівень розвитку суб’єкта політики, його політичну діяльність і її результати, «опредмечені» у відповідних суспільно-політичних інститутах і відносинах.

У вузькому розумінні — це комплекс уявлень тієї чи іншої національної або соціально-політичної спільноти про світ політики. Політична культура визначає і пропонує норми поведінки і «правила гри» в політичній сфері. Вона надає окремій людині керівні принципи політичної поведінки, а колективу — систему цінностей і орієнтацій, що можуть забезпечити єдність.Політична культура включає характерну для даного суспільства сукупність політичних знань, норм, правил, звичаїв, стереотипів політичної поведінки, політичних оцінок, політичний досвід і традиції політичного життя, політичне виховання і політичну соціалізацію.

Політична культура — це певний спосіб мислення і комплекс уявлень про світ політики, про те, що може бути прийнятним для більшості населення, а що буде відкинуто, всупереч ініціаторам політичних інновацій.Політична культура уявляє собою складне явище, що складається з цілого комплексу взаємопов’язаних елементів. Розглянемо деякі з них:

Ціннісно-нормативний — політичні почуття, цінності, ідеали, переконання, норми, правила.

Пізнавальний — політичні знання, способи політичного мислення, уміння, навички

Оціночний — відношення до політичного режиму, до політичних явищ, подій, лідерів

Настановчий — стійкі особисті орієнтири поведінки, орієнтація на певні дії в тих чи інших умовах

Поведінковий — готовність до дій в певній ситуації, а коли знадобиться — участь у відповідних діях.

Крім компонентів, можна також визначити рівні політичної культури:

Світоглядний рівень — наші уявлення про політику в різних її аспектах

Громадянський рівень — визначення свого політичного статусу у відповідності з існуючими можливостями

Політичний рівень — визначення свого ставлення до політичного режиму, до своїх союзників і опонентів.

Діяльнісний підхід до політичної культури підкреслює її функціональну послідовність, що базується на типологізованих способах діяльності.

28. Основні концепції походження держави

Центральним елементом політичної системи виступає держава. В повсякденному житті термін "держава" ототожнюється з країною або суспільством.

Але в науковій літературі існують два основних значення цього терміна:

держава трактується як сукупність державних установ, тобто апарат управління суспільством; як особливий вид політико-правової влади суспільства.

У політології поширене інше визначення. Держава розуміється як організація політичної влади, яка поширюється на всю територію країни і її населення і володіє для цього спеціальним апаратом управління, видає обов'язкові для всіх постанови і володіє самостійністю при вирішенні внутрішніх і зовнішніх справ.

Існує декілька концепцій походження держави.

Теологічна концепція пояснює виникнення держави, а також всі її рішення, діями і санкціями божественної волі. На монарха покладені основні обов'язки з поширення вчення Божого, з покарання ворогів, що творять зло, і зі створення умов для благочестивого життя людей.

Патріархальна концепція розглядає державу як продукт сім'ї, яка розрослася до розмірів держави, при цьому влада правителя тлумачиться як влада батька в сім'ї, а відносини між підданими і володарями - як сімейні відносини.

Договірна концепція засновується на тому, що виникненню держави передує природній стан суспільства і людини, який характеризується необмеженою свободою. Тільки, після укладення суспільного договору безмежна свобода була введена в розумні межі шляхом створення держави як організації, покликаної забезпечити баланс різних суспільних інтересів, права і свободи особистості.

Психологічна концепція виходить з того, що держава існує через наявність у людини психологічних потреб жити в межах організованого суспільства, у відчутті необхідності колективної взаємодії або через схильність більшості до підпорядкування.

Класова (марксистська) концепція трактує державу класову за походженням (з'являється разом з поділом суспільства на класи) і за суттю (орган класового панування: орган пригнічення одного класу іншим).

Теорія завоювання (насильства) розглядає походження держави як результат завоювання сильними племенами слабких. Аналогічним чином тлумачиться і походження класової експлуатації. Для підтримки порядку і придушення опору знадобилося створення державних органів і прийняття законів. Подібне тлумачення держави було обгрунтоване австрійським політичним соціологом соціал-дарвиністського напряму А.Гумиловичем.

Расова концепція спирається на постулат, що існують вищі і нижчі раси, а держава необхідна для забезпечення панування перших над іншими. Сучасні дослідники відкинули цю теорію.

Органічна концепція проводить аналогію між державою і живим організмом як у структурі, так і в функціях. Всі елементи держави взаємопов'язані і доповнюють один одного. Порушення цієї гармонії призводить до хвороби всього організму і навіть до його смерті. Цей погляд на державу обгрунтував англійський соціолог Т.Спенсер.

Іригаційна концепція пов'язує походження держави з необхідністю побудови великих зрошувальних систем. Цей підхід використовується для пояснення історії країн Стародавнього Сходу.

Спортивна концепція, отримавши розвиток у працях іспанського філософа Х.Ортеги-і-Гассета, виводить генезис держави з поширення спорту. Система фізичного виховання в Спарті, на його думку, сприяла виникненню сильної армії і в підсумку - держави. Олімпійські ігри стали фундаментом процесу об'єднання давньогрецьких міст і виникнення держави.

Як показують дослідження істориків і етнографів, не може існувати тільки одне пояснення щодо виникнення всіх держав. Більшість наведених теорій відображають певні групи факторів, що стали причинами генезису держави. Держава з'являється в результаті розкладу родового ладу, коли влада вождів відособлюється від суспільства.

На цей процес впливали різноманітні фактори:

поява приватної власності і майнової нерівності, а в результаті - і антагоністичних класів; ріст чисельності і збільшення густоти населення; завоювання одних народів іншими; потреба у захисті від зовнішніх ворогів; суспільний поділ праці і виділення управління в особливий вид діяльності; потреба в організації іригаційних робіт (держави Стародавнього Сходу).

Нарешті, виникнення держави було викликане потребою в судовому арбітражі, що відобразила в собі теорія суспільного договору, хоча сам договір виступає швидше, як гіпотетичний, ніж реальний акт створення держави. Певною мірою досвід середньовічних вічових республік Новгорода і Пскова в Київській русі можна розглядати як ілюстрацію цієї теорії, народ закликав князя з Києва (Володимир, його син Ярослав Мудрий були покликані на князювання у Новгород), укладав з ним договір про його функції. Князь не міг бути ні законодавчим, ні управителем, а уособлював арбітражну функцію: творив суд за законами, що були, і був перш за все військовоначальником.

29. Основні методологічні підходи до вивчення політики

Хоча сутність політики досліджується в науці більше двох тисяч років, питання про те, що таке політика, залишається відкритим. Існують різні розуміння політики:

1. Історично перше визначення політики як управління суспільством актуальне і в сучасній політології. Політика трактується як діяльність з управління якими-небудь суспільними процесами. В змістовному плані ця діяльність постає як вирішення всіх проблем, за винятком моральних (Д.Істон, Г.Алмонд), як авторитарне розподілення цінностей (Д.Істон), як спосіб регулювання конфліктів.

2. Субстанціональний підхід, вказуючи на сутність політики, підкреслює її прямий зв'язок із владою. Політика - це або управління з використанням влади, або боротьба за завоювання і утримання влади. Владні трактування яскраво виражені в роботах Н.Макіавеллі, М.Вебера, К Маркса, в американській політології. М.Вебер, наприклад, визначає політику як "потяг до участі у владі або сприяння впливу на розподілення влади чи то між державою, чи то всередині держави між групами людей, які воно в себе включає".

3. Інституційний підхід робить акцент на організації, в якій матеріалізується влада. В одних трактуваннях політика -це участь у справах держави, використання класами державної влади для здійснення своєї мети (В.Ленін). Але політика здійснюється не тільки державою, тому інші визначення вказують на різні інститути й організації, які можуть виступати суб'єктами політики.

4. Соціологічний підхід пов'язаний з розглядом суспільства як структури, що складається з різних груп, що мають власні інтереси і потреби, головним важелем реалізації яких є влада. Політика в такому випадку розглядається як відносини, напрями і способи діяльності соціальних груп у відстоюванні своїх інтересів і задоволенні своїх потреб за допомогою різноманітних засобів, серед яких головну роль відіграє влада. Саме це визначення політики в подальшому буде використовуватися як робоче.

5. Теологічний підхід трактує політику як особливу форму людського існування, пов'язану з ціледосягненням і організацією. Подібне трактування розширює кордони політики, тому що обдумування мети є в будь-якій сфері діяльності, і відповідно політику можна віднайти (що й роблять прибічники цього підходу) в найрізноманітніших відносинах, наприклад, між подружжям, у стосунках між викладачем і студентом.

Настільки несхожі визначення політики вирішують питання про значення політики в житті суспільства.

6. Згідно з консенсусним підходом політика - це сфера об'єднання всіх членів суспільства, коли суспільні проблеми вирішуються ненасильницькими методами через пошук компромісів, без переможців і переможених. Політика буде розумітися як діяльність, спрямована на досягнення громадянами згоди виключно мирними і ненасильницькими засобами.

7. Конфліктний підхід розглядає політику як сферу боротьби, в якій перемагає найсильніший, як панування одних над іншими. Політика трактується як поле зіткнення інтересів соціальних груп і інститутів з приводу влади, з приводу контролю над механізмом розподілення суспільних благ.

Розглядаючи прояви політики, необхідно визнати неприпустимість абсолютизації будь-якого з підходів. У політиці присутні дві засади.

Перша пов'язана з тим, що суспільство постійно відтворює соціальну нерівність, тому що більшість суспільних благ є дефіцитними. Це породжує протиріччя і конкуренцію соціальних груп за оволодіння джерелами благ. Широку популярність отримало трактування сутності політики як механізму розподілення цінностей у суспільстві, яке було обгрунтоване Г.Лассуелом. Він визначив політику як процес визначення того, "хто, що, коли і як отримує". Подібне розуміння дає пояснення боротьби індивідів і соціальних груп за державну владу. Саме володіння владою дозволяє створити умови (наприклад, прийняття законів, встановлення певного рівня податків, соціальних програм), які б забезпечували життєдіяльність і присвоєння цінностей певними соціальними групами. Таким чином, політика - це конфлікт інтересів.

Друга засада політики бачиться в пошуку інтегруючої домінанти, без чого б суспільство розпалося. В цьому проявляється потреба обмежити вплив на суспільство фактору випадковості і непередбачуваності. Тому політика - це пошук рівноваги і компромісу. Саме цей момент домінує в стабільних демократичних системах.

30. Основні підходи до визначення сутності держави та її ознаки

Держава має свої специфічні риси, які відрізняють її від усіх інших форм об'єднання людей (роду, сім'ї), інститутів і організацій (партій, рухів тощо).

1. Відділення публічної влади від суспільства, її неспівпадання з усім населенням, поява прошарку професійних управлінців. Це відрізняє державу від родоплемінної організації, заснованої на принципах самоуправління. Здійснення публічної влади вимагає певної організації - спеціального апарату (чиновників, суддів, армії тощо). Сучасна держава поєднує професійний апарат управління з представницькою системою, яка формується через вибори.

2. Територіальний поділ населення. Закони і повноваження державних органів поширюються на людей, які проживають у контурі кордонів державної території, держава будується на основі територіальної спільності людей, а не за принципами кровнородинних зв'язків або релігійними принципами, правда, в історії були приклади, коли кордони держави не були чітко визначені, наприклад, кочова імперія, створена Чингізханом.

3. Суверенітет. Це така властивість державної влади, яка виражається в її верховенстві і незалежності стосовно будь-яких інших влад всередині країни, а також у сфері міждержавних відносин. Виділяють внутрішній суверенітет, що означає право влади приймати або змінювати закони, обов'язкові для всього населення, і зовнішній суверенітет (в контексті міжнародних відносин), який передбачає свободу держави від контролю ззовні.

4. Монополія на легальне застосування сили, фізичний примус. Діапазон державного примусу простягається від обмеження свободи до фізичного знищення людини. Для виконання функцій примусу у держави є спеціальні засоби (зброя, тюрми тощо), а також органи - армія, поліція, служба безпеки, суд, прокуратура.

5. Монопольне право на стягнення податків і зборів з населення. Податки необхідні для утримання апарату управління і для матеріального забезпечення державної політики.

6. Організація суспільного життя на правових засадах. Без права, законодавства держава не в стані ефективно керувати суспільством, забезпечувати безумовну реалізацію рішень, що приймаються. В будь-якому сучасному суспільстві є багато суб'єктів влади (сім'я, церква, партії тощо), однак, вищою владою, рішення якої обов'язкові для всіх громадян, організацій і установ, є держава. Лише їй належить право на видання законів і норм, що мають загальнообов'язковий характер.

7. Претензія на представництво суспільства в цілому і захист загальних інтересів і спільного блага. Ніяка інша організація не може представляти і захищати всіх громадян і не володіє для цього необхідними засобами.

Сутність держави - головне, що обумовлює об'єктивну необхідність існування держави, а також те, чиїм інтересам вона служить. Традиційно дослідники звертають увагу на дві головні причини, що обумовлюють державу - класову і загально соціальну. Дійсно, держава як історичне явище має подвійну природу. Будучи організацією політичної влади економічно пануючого класу (класова сутність), вона одночасно є організатором "спільних справ", тобто забезпечує безпеку, економічні, політичні і культурні умови життєдіяльності людей (загально соціальна сутність). Як свідчить досвід сучасної демократії, сфера прояву загально соціального призначення держави суттєво розширилася. Держава виступає у ролі надкласового арбітра, намагаючись у своїй політиці враховувати багатогранність, часом антагоністичні інтереси, роблячи акцент на регулюванні потенціальних і реальних конфліктів як всередині держави, так і поза нею. "Зняття" функцій класового насильства і розширення функцій регулювання відносин між соціальними групами, вираження їх інтересів через механізми демократії дозволяє говорити про тенденцію становлення правової і соціальної держави.

Існує 2 підходи до визначення сутності держави:

1. Класовий підхід

Тобто сутність держави в тому, що один економічно панівний клас нав'язує свою волю всьому суспільству.

2. Загальносоціальні підхід

Тобто сутність держави полягає в тому, що воно об'єднує все суспільство, дозволяє виникаючі протиріччя і конфлікти, служить засобом досягнення згоди і компромісу.

Роль держави полягає в тому, що б служити суспільству (Держава - керує суспільством).

Для досягнення цієї мети держава повинна:

1) У своїй діяльності враховувати інтереси суспільства. Дозволяти виникаючі протиріччя і конфлікти, служити засобом порозуміння і компромісу.

2) Бути правовим, тобто встановлювати в суспільстві певний порядок і підтримувати його, використовуючи в необхідних випадку та примус.

3) Захищати особистість від свавілля, створювати нормальні умови для життя. Підтримувати соціально не захищені верстви суспільства (інваліди, пенсіонери).

4) Забезпечувати безпеку суспільства від внутрішніх і зовнішніх загроз.

Класова і загальнолюдські початку держави не повинні протиставлятися одне одному.

31. Основні суб*єкти політики

До числа суб'єктів політики належить кожен, хто так або інакше, прямо чи опосередковано бере участь у політичному житті. Ними можуть бути громадянин та організація, суспільний клас і партія, етнос і держава. Існує думка, що суб'єктами політики є лише активні її учасники, які свідомо висувають політичні цілі й ведуть боротьбу за їх досягнення. Така позиція, по суті справи, обмежує коло суб'єктів політики лише політичними інститутами, елітами й лідерами, залишаючи поза його межами абсолютну більшість рядових виборців, особливо тих, хто з різних причин узагалі не бере участі в голосуванні. Проте й у такій неучасті проявляється політична суб'єктність громадян, яка може полягати в пасивній протидії офіційно здійснюваній політиці.

Від участі в політиці у будь-яких її формах не може відмовитися ніхто. По досягненні певного виборчого віку кожний громадянин так чи інакше стає її суб'єктом. Інша справа — ступінь участі в політиці, наділення владними повноваженнями. Вона може коливатися в межах від рядового виборця до наділеного величезними повноваженнями глави держави.

В англійській політичній мові слово «суб'єкт» (subject) стосовно політики не вживається, оскільки там воно позначає підданого. Натомість використовується слово «актор» (actor), що латинською мовою означає «діяч». Робиться це за аналогією політики з театральною сценою, на якій кожен із учасників грає свою роль. Причому такими акторами як учасниками політики є не тільки індивіди, а й різні групи людей і політичні інститути.

Знання про суб'єкти політики істотно поглиблює їх класифікація, здійснювана за різними ознаками. Найвідомішою в західній політології є класифікація суб'єктів політики («політичних індивідів») залежно від ступеня свідомості участі людей у політиці, запропонована відомим американським політологом Г. Алмондом. За цією ознакою виокремлюються три ступені свідомості участі в політиці: цілком безсвідома, стихійна участь у політиці; участь напівсвідома — розуміння сенсу ролей за безперечного підпорядкування їм як чомусь наперед заданому, безспірному; цілком свідома участь, утвердження своїх усвідомлених інтересів і цінностей.

Відповідно виокремлюються три типи суб'єктів політики. Перший тип називають паройкіальним (від грецьк. «пара» — навколо та «ойкос» — дім, господарство). Цей тип суб'єктів політики живе безпосередньо інтересами найближчого оточення. У його представників украй обмежене або взагалі відсутнє усвідомлення політичної системи як чіткого та спеціалізованого утворення.

Другий тип — це суб'єкт-підданий, для якого характерним є свідоме виконання наказу, обов'язку. Представники цього типу можуть усвідомлювати значення багатьохуправлінських ролей, проте не володіють конкретним знанням того, як вони можуть впливати на політичну систему.

Нарешті, третій тип політичних суб'єктів — це учасник, або партисипант (від франц. participant — учасник). Це найактивніший і найсвідоміший суб'єкт політики, що формує низку спеціальних ставлень до політичних інститутів, а також до тих ролей, які він здатен у них відігравати.

У російській та українській політологічній літературі набула поширення класифікація суб'єктів політики за характером і місцем, яке вони посідають у суспільній структурі. За цією ознакою виокремлюються три групи суб'єктів політики: соціальні, інституціональні та функціональні.

Соціальними суб'єктами політики є індивіди й різноманітні соціальні спільності. Існує п'ять основних груп таких спільностей: соціально-класові, етнічні, демографічні, професійні, територіальні. Головною їх особливістю є те, що вони сформувалися в процесі історичного розвитку об'єктивно, тобто незалежно від свідомості та волі людей.

Інституціональні суб'єкти політики, якими є політичні інститути, навпаки, виступають результатом свідомої цілеспрямованої діяльності людей. Політичними інститутами є такі політичні установи, як держава та її структурні елементи (глава держави, парламент, уряд), політичні партії, громадсько-політичні організації і рухи, органи місцевого самоврядування та ін. Оскільки інституціональні суб'єкти політики похідні від соціальних, вони називаються ще вторинними, тоді як соціальні — первинними.

Функціональні суб'єкти політики є такими суспільними інститутами, які не виконують політичну функцію постійно, а беруть участь у політиці лише ситуативно, за певних умов, вступаючи у взаємодію з політичними інститутами. Це, наприклад, церква, армія, більшість громадських організацій, засоби масової інформації, різноманітні економічні об'єднання тощо. Так, у демократичних державах церква має опікуватися моральним вихованням громадян і безпосередньо не втручатися в політику. Однак нерідко вона стає активним чинником політичного життя, а в деяких країнах, наприклад у Ватикані чи Ірані, як офіційний політичний інститут стоїть навіть над державою.

Армія є складовою держави і тому не повинна виступати окремим, самостійним суб'єктом політики. Проте в деяких країнах вона відіграє самостійну роль у політичному житті, а в окремих випадках, здійснюючи воєнний переворот, перебирає на себе всю повноту державної влади. За звичайних умов більшість громадських організацій не здійснюють політичну функцію. Але у разі взаємодії з політичними інститутами вони стають суб'єктами політики як групи інтересів. Ті засоби масової інформації, що виконують політичну функцію постійно, є інституціональними суб'єктами політики, а ті, які виявляють причетність до політики лише ситуативно, виступають її функціональними суб'єктами.

Зазначене розмежування суб'єктів політики, особливо другої і третьої груп, звичайно, не є абсолютним. Функціональні суб'єкти політики можуть перетворюватися на інституціональні, і навпаки. Політична суб'єктність багатьох соціальних спільностей, наприклад класів чи націй, виявляється лише через політичні інститути.

Важливо також враховувати відмінності між суб'єктами політики залежно від їх ставлення до влади. Одні з них (держава, правляча партія, політичні лідери) безпосередньо здійснюють процес владарювання та управління, інші (опозиційні партії, громадські організації, виборці тощо) можуть лише тією чи іншою мірою брати участь у політичному житті, підкоряючись чужій волі й захищаючи власні інтереси. Наближеність до центрів влади чи віддаленість від них багато в чому визначають лінію поведінки суб'єкта політики, як то активна підтримка, відкрита протидія, опозиція чи глибока апатія.

Різні суб'єкти політики мають неоднакові динамічні якості. Одні з них є консервативними, змінюються вкрай повільно й неохоче, наприклад нація, церква, держава, партія. Інші, навпаки, схильні до гнучкого реагування на ситуації і наділені підвищеним динамізмом — індивіди, виборці, масові рухи популістського характеру тощо.

32. Основні теоретичні моделі політичних систем (Д.Істон, Г.Алмонд, К.Дойч)

У політології розроблено кілька теоретичних моделей функціонування політичних систем:

  • системна;

  • структурно-функціональна;

  • інформаційно-кібернетична.

1. Системна модель вперше була розроблена Д.Істоном. Сутність політичної системи, за тлумаченням вченого, розкривається в її функції - авторитарному розподіленні цінностей у суспільстві. Процес функціонування системи описується через відносини обміну з зовнішнім середовищем. Вона зберігає стійкість, якщо знайдений певний баланс між імпульсами, що "входять", проникаючими у середовища, і імпульсами, що "виходять", що є реакцією системи на отриману інформацію. "Вхід" виражений двома видами імпульсів: вимога громадськості (підвищення заробітної плати, розширення соціальних програм, права і свободи громадян) і підтримка. Підтримка може проявлятися як у матеріальній формі (сплата податків, військова служба), так і у вигляді дотримання законності, повага до органів влади, до державної символіки, активної участі у політичному житті. Переробивши інформацію, політична система приймає конкретні рішення (закони, накази) і здійснює все для їх реалізації ("вихід"). "Вхід" і "вихід" складають безперервний цикл, який називається "петлею зворотного зв'язку".

Якщо імпульси, що "виходять", відповідають оцінюванням населення, то суспільна підтримка політичної системи посилюється. Підтримка з боку народу рішень і дій системи є умовою її легітимності.

Істон виділяє два види легітимності:

  • дифузна (емоційна) легітимність є більш стійкою і може проявлятися у підтримці системи навіть в умовах криз;

  • інструментальна (специфічна) легітимність більш короткочасна і орієнтована на результат і заохочення.

І навпаки, відсутність підтримки може призвести до кризи політичної системи. Дестабілізуючим фактором можуть стати помилкові рішення влади, прийняті або в результаті досить слабких імпульсів (система не має достатньої інформації для прийняття оптимальних рішень), або в результаті досить високих вимог, що викликає перенасиченість системи інформацією.

2. Структурно-функціональну модель політичної системи розробив Г.Алмонд. Політична система, на його думку, є типами дій, що стосуються прийняття політичних рішень. Головна функція системи - забезпечення легітимного примусу, що дозволяє зберегти суспільну стабільність.

Аналіз системи повинен здійснюватися на двох рівнях:

  • інституціональному (дослідження політичних інститутів);

  • орієнтаційному (дослідження політичної культури).

У структурному плані вона включає в себе формальні (урядові органи) і неформальні інститути (групові об'єднання), поведінницькі аспекти цих інститутів, активність окремих громадян.

На основі порівняльного аналізу політичних систем різних країн Алмонд прийшов до таких висновків:

  • всі політичні системи мають власну структуру;

  • політична система багатофункціональна;

  • всі політичні системи виконують аналогічні універсальні функції, необхідні для соціального життя; функції виконуються різними інститутами (структурами) системи (суди, законодавчий орган, партії) і з різною частотою;

  • всі політичні системи є змішаними в культурному розумінні;

  • відмінність між простими (традиційними) і розвинутими системами полягає в диференціації функцій і спеціалізації структур. Ці системи подібні за функціями, але розрізняються за структурними характеристиками.

3. Інформаційно-кібернетичну модель політичної системи запропонував К.Дойч. Використовуючи положення і термінологію, розроблені в кібернетиці, автор розглядає політичну систему через потоки інформації. Функція системи полягає в координації зусиль людей для досягнення поставлених завдань.

Процес функціонування системи складається з кількох етапів:

  • етап перший: отримання інформації і формування блоку даних;

  • етап другий: селекція інформації - відбір і оцінка отриманої інформації;

  • етап третій: прийняття рішень;

  • етап четвертий: реалізація поставленої мети.

Прийняття рішень і їх корекція здійснюються з урахуванням результатів попередніх дій і на основі інформації про становище у суспільстві і про відстань, яка залишилася до мети.

33. Основні теорії виникнення тоталітаризму.

Термін «тоталітарний» (від лат. totalis — увесь, повний і totalitas — цільність, повнота) вживається для позначення державного ладу, який здійснює всеосяжний (повний, тотальний) контроль над усіма сферами суспільного життя та особистим життям громадян, спираючись при цьому на систематичне використання насильства. Першими цей термін на початку 20-х років XX ст. ввели до наукового вжитку італійські критики Б. Муссоліні, під керівництвом якого в Італії почала формуватися однопартійна фашистська система. Та незабаром Б. Муссоліні й сам перехопив це слово й увів його до політичного лексикону, проголосивши своєю метою створення «тоталітарної держави». Пізніше термін «тоталітарна держава» (також у позитивному значенні) використовували нацистські правознавці в Німеччині. Паралельно формувалося уявлення про тоталітаризм як негативне політичне явище, яке характеризує не лише фашизм, а й політичний лад в СРСР.

Власне теорія тоталітаризму сформувалась у 50-х роках як наукове осмислення нацизму і сталінізму. У 1951 р. німецько-американський політичний мислитель Ханна Арендт опублікувала тритомну працю «Походження тоталітаризму», в якій містився філософський аналіз тоталітаризму як суспільно-історичного феномену. Вважається, що перша спроба систематизувати ознаки тоталітарного режиму була зроблена американським дослідником Карлом Фрідріхом у доповіді «Унікальний характер тоталітарного суспільства» (1954), в якій він сформулював п´ять ознак: офіційна ідеологія, якої всі зобов´язані дотримуватися і яка закликає до деякого кінцевого ідеалу суспільного устрою для всього людства; єдина масова партія, очолювана, як правило, вождем і організована суворо ієрархічно; повний контроль партії і бюрократії над збройними силами та громадськими організаціями; повний контроль над засобами комунікації; система тероризуючого поліцейського контролю з використанням фізичного і психологічного впливу. У 1956 р. у спільній праці К. Фрідріха та іншого американського політолога — Збігнєва Бжезінського «Тоталітарна диктатура і автократія» до цих п´яти ознак була додана шоста — централізоване управління всією економікою.

У наступні роки концепція тоталітаризму набула подальшого розвитку. Було, зокрема, визнано, що головною ознакою тоталітарного політичного режиму є всеосяжний контроль держави над суспільством, який спирається на систематичне використання насильства. Це режим всеохоплюючого репресивного примусу громадян до виконання владної волі, цілковитого державного контролю за діяльністю громадян, їхніх об´єднань, соціальних груп та інститутів. У ньому поширена практика надмірного одержавлення суспільного життя, яке грунтується на адмініструванні, примусі й заборонах, на бюрократизмі суспільного управління.

Тоталітарними режимами вважаються фашизм і комунізм, а класичними тоталітарними державами — фашистська Німеччина та СРСР, особливо періоду сталінського правління. Основна відмінність між цими різновидами тоталітарного політичного режиму полягає в тому, що фашизм припускає існування недержавного сектора економіки, який хоча й перебуває під жорстким державним контролем, але грунтується на приватній власності, тоді як комунізм приватну власність на засоби виробництва заперечує принципово.

Всеосяжне одержавлення як суспільного життя, так г приватного життя громадян означає відсутність за тоталітарного режиму громадянського суспільства як сукупності недержавних суспільних інститутів і відносин. Держава фактично поглинає громадянське суспільство. Відсутність розвинених структур громадянського суспільства і його зворотного впливу на державу призводить до того, що держава вдається до довільних експериментів над суспільством, чинить над ним насильство, нехтує права і свободи громадян. За тоталітаризму державне свавілля не знає обмежень, оскільки держава не контролюється громадянами і не зважає на світову громадську думку.

34. Основні форми правління

Фо́рма держа́вного правлі́ння — це спосіб організації верховної влади, який визначає систему її найвищих органів, порядок їх формування і особливості розподілу повноважень між ними, а також взаємовідносини з населенням держави.

Політичні системи країн (2007)

Президентська республіка

Парламентсько-президентська

республіка

Президентсько-парламентська

республіка

Парламентська республіка

Парламентська конституційна монархія

Конституційна монархія

Абсолютистська монархія

Однопартійна диктатура

Військова диктатура

Перші ідеї щодо форм державного правління були висловлені в основному Платоном, Аристотелем і Цицероном.

Платон, зокрема у творі «Політея», вирізняв три основні форми правління — монархію, аристократію і демократію, кожна з яких ділиться на дві форми. Монархія — це правління одного і може бути законною (цар) або насильницькою (тиран). Аристократія — правління небагатьох і може бути правлінням кращих і гірших (олігархія). Демократія — правління всіх і може бути законною або незаконною, насильницькою. Згадує Платон у своїх творах і «змішану» форму правління.

Аристотель розрізняв шість можливих форм правління: демократію, політею, аристократію, олігархію, монархію і тиранію. Деякі з них він оцінював позитивно: монархію, аристократію і політею (владу середнього класу, яка є поєднанням олігархії і демократії). Інші три, на думку мислителя, погані, звироднілі (тиранія, чиста олігархія і крайня демократія). Розглядаючи сильні і слабкі сторони різних типів державного правління, Аристотель висловлювався про бажаність поєднання кількох кращих з його точки зору форм, тобто схилявся до ідеї «змішаного» правління.

У сучасному правознавстві виділяють такі форми правління — монархія (влада одного), олігархія (влада меншості), демократія (влада більшості), республіка (влада закону), анархія (відсутність влади).

35. Основні функції політики

Функції політики Функції політики — це основні напрями її впливу на суспільство. Оскільки вплив політики на суспільство є багатоманітним, то виокремлюються багато різних її функцій. Головною з них є та, що випливає із самої сутності політики та її соціального призначення і полягає у керівництві та управлінні суспільними процесами й забезпеченні завдяки цьому єдності та цілісності суспільства.

Інші функції політики підпорядковуються головній. До них, зокрема, належать:

вираження і задоволення соціальних інтересів. Політика покликана створювати членам суспільства можливості для вираження і задоволення їхніх суспільно значущих інтересів і потреб

інтеграція суспільства на основі узгодження соціальних інтересів. Політика координує соціальні інтереси і потреби, певним чином субординує їх, підпорядковує часткові інтереси загальним. Вона може виражати у першу чергу інтереси лише частини суспільства, підпорядковуючи їй інші інтереси. У цьому разі політика відіграє дестабілізуючу роль і може викликати гострі соціальні конфлікти й навіть руйнування суспільства як політично організованої спільноти

раціоналізація соціальних суперечностей і конфліктів, їх цивілізоване вирішення через діалог членів суспільства між собою і з державою

соціалізація особи, тобто становлення індивіда як члена людської спільноти, включення його у складний світ суспільних відносин. З одного боку, політика забезпечує цілеспрямований вплив на соціалізацію особи, а з іншого — виступає засобом, за допомогою якого індивід здатен набути соціальних якостей, формувати себе як суспільно активного суб’єкта. Причому у сфері політики домінуючим мотивом соціальної активності особи є не пристосування до середовища, а потреба у його зміні та вдосконаленні

забезпечення наступництва та інноваційності суспільного розвитку. Завдяки політиці забезпечується послідовність розвитку суспільства, в управлінні суспільними процесами враховується досвід попередніх поколінь і одночасно впроваджуються зумовлені назрілими потребами й вимогами новації.

Це найбільш загальні напрями впливу політики на суспільство. До числа її функцій належать і ті, які здійснюються окремими суб’єктами політики. Така всеосяжна роль політики зумовлена трьома її найважливішими властивостями: універсальністю, інклюзивністю та атрибутивністю. Універсальність політики полягає у її всеосяжному характері, здатності впливати практично на будь-які сторони та елементи життєдіяльності суспільства, починаючи з масштабів держави й закінчуючи індивідуальними рисами характеру людини.

Інклюзивність (від лат. includere — включати) політики — це її здатність необмежено проникати в усі сфери суспільного життя. Атрибутивність політики проявляється у її здатності поєднуватися з неполітичними суспільними феноменами, відносинами і сферами, утворюючи інші види суспільних відносин і сфери суспільного життя14.

Атрибутивність притаманна й іншим організаційно-регулятивним сферам, але різною мірою і не в такій імперативній формі. Так, право може не охоплювати культуру, ідеологію чи мораль, морально-етична сфера може не впливати на економіку тощо. Водночас політика безперешкодно вступає в найрізноманітніші взаємодії, утворюючи різні види і сфери суспільних відносин — політико-економічні, соціально-політичні, пол іти ко-культурні, політико-правові, морально-політичні тощо і породжуючи відповідні галузі управління та наукового знання про них.

Функції і властивості політики реалізуються за допомогою низки засобів. Такими засобами є право і примус (як найважливіші засоби здійснення влади), а також мораль» мова, символіка тощо. Примус, насильство домінували в політиці протягом усієї історії людства. В сучасних демократичних державах у політиці переважають право і мораль. Це зовсім не означає відмови від примусу. Ефективна політика передбачає оптимальне поєднання примусу, права й моралі. В разі відсутності оптимального співвідношення цих засобів політика втрачає свою здатність виражати інтегрований суспільний інтерес.

Співвідношення в політиці примусу і права значною мірою залежить від морального стану суспільства. Чим вищий рівень моральності суспільства, тим більший обсяг правового регулювання суспільних відносин. І навпаки, низький рівень морального стану суспільства потребує використання у збільшеному обсязі примусу.

Завершуючи розгляд сутності і функцій політики, доцільно зупинитися на її основних політологічних концепціях — директивній, функціональній і комунікативній. Директивне, або силове чи авторитарне, розуміння політики має в своїй основі твердження про владу як сутність політики. Функціональне розуміння політики, започатковане ще Платоном, виходить з того, що сутність політики полягає в розподілі обов’язків і повноважень з неодмінним їх узгодженням, а також у забезпеченні ефективності управління й цілісності суспільства як політичної спільноти. Політика при цьому трактується як уміння, здатність домогтися розподілу функцій, зберігаючи їх взаємодію та цілісність суспільної системи. Нарешті, комунікативне розуміння політики, біля витоків якого стояв Арістотель, виходить із всеосяжності політики як людського спілкування, взаємодії людей, вирішення ними спільних справ, які розуміють як справи держави

Усі концепції політики тісно взаємозв’язані. Директивний підхід охоплюється функціональним, оскільки керівництво та управління суспільством як найважливіша функція політики грунтуються на використанні влади. Всі функції політики формуються і визначаються у процесі спілкування, а це означає, що комунікативне розуміння політики включає в себе також функціональне, а через нього — й директивне.

36. Особистість, як суб’єкт політики

В нормальному, цивілізованому суспільстві політика здійснюється для Людей і через людей. Яку значну роль не відігравали б соціальні Групи, масові суспільні рухи, політичні партії, взагалі її головним суб'єктом виступає особистість, бо самі ці групи рухи, партії і інші суспільні і політичні організації Складаються з реальних особистостей і тільки через взаємодію їх інтересів і волі визначається зміст і спрямування політичного про - Цесу, всього політичного життя суспільства. Активна участь особистості в політичному житті суспільства має багатопланове значення. По-перше, через таку участь створюються умови для більш повно- го розкриття всіх можливостей людини, для її творчого самовираже - ння, що в свою чергу складає необхідну передумову найбільш ефективного вирішення суспільних задач. Так, якісне перетворення всіх сторін життя припускає всіляку интенсификацию людського чинника, активна і свідома участь в цьому процесі широ- ких народних мас. Але поза демократією, довірою і гласністю стають Неможливі ані творчість, ані усвідомлена активність, ані зацікавлена участь. По-друге, загальний розвиток людини як суб'єкту політики є важливою умовою тісного зв'язку політичних інститутів з суспільством, контролю за діяльністю політико-управлінських Структур з боку народу, засобом протидії бюрократичним відхиленням в діяльному апараті управління, відділень функцій управління від інтересів суспільства.

По-третє, через розвиток демократії суспільство задовольняє потребу

своїх членів брати участь в управлінні справами держави.

ЧИННИКИ ВПЛИВУ ПОЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НА ОСОБИСТІСТЬ.

Участь в демократичному політичному процесі є засобом Самоутвердження людини, формування культури спілкування, навиків уп - Равлінської діяльності. По мірі все більш повного задоволення основних матеріальних потреб людини, зростання її культурного рівня, самосвідомості і самоповаги, будуть розвиватися потреби і інтереси участі в суспільно-політичному житті. Всес - тороннє розвинута людина - це і активний суспільний діяч. Чим далі, тим в більш широких масштабах суспільство буде зштовхуватися з Цією тенденцією. Надання особистості можливостей для усвідомленого, Активної участі в суспільно-політичному житті - це засіб утвердження людського в людині.

МОТИВАЦІЯ УЧАСТІ В ПОЛІТИЧНОМУ ПРОЦЕСІ.

Досягнення мети широкої політичної участі людей значно залежить від мотивів, якими керується особистість в своїй політи - чній діяльності, бо сама мотивация може виявитися з точки зору Суспільних інтересів настільки негативною, що не буде сприяти ані зміцненню демократії в суспільстві, ані моральному вдосконаленню і всебічному розвитку особистості. Питання про мотивацію політи - чної участі або неучасті є дуже складним. Тут з политологією стикуються соціологія і психологія. З Цього Приводу висловлювалися різноманітні судження. Г. Лассвеллом була висунута теорія, що пояснювала притаманне частини людей Ние до політичного лидерству. Суть її полягає в тому, що прагнення людини до влади є відображенням її низької самооцінки, що при Допомозі влади така особистість прагне компенсувати низьку самооцін - ку, підвищити свій престиж і подолати почуття власної неповноцін - ності. Ця точка зору, хоча і досить розповсюджена, однак не Отримала загального визнання. Висловлювалася і інша думка: низька Самооцінка гальмує втягнення особистості в політичний процес, знижує її можливості в розгортанні активної політичної діяльності. І в тому і іншому випадку проблема мотивації політичної участі Сильно психологізується, тобто питання про мотиви політичної діяль- ності зводиться до особистих, психологічних якостей учасників політи чного життя. Тому для більш повної адекватної картини питання про мо тивацію політичної діяльності слід поставити в більш широкому соціальному контексті. Відзначалося, що участь в управлінні державою і суспільством, в політичному процесі представляє для громадянина в одному випадку право реалізувати свої можливості, в іншому - морально-політичну зобов'язанність в третьому - зацікавленість (морально-політичну або мате - ріальну).

ПЕРЕДУМОВИ ДЛЯ УЧАСТІ ОСОБИСТОСТІ В ПОЛІТИЧНОМУ ПРОЦЕСІ.

Активне включення особистості в політичний процес вимагає певних передумов. Їх можна поділити на три групи: матеріальні, Соціально-культурні і політико-правові. Досвід показує, що для Участі людини в нормальній політичній діяльності необхідно первинне задоволення її потреб в основних продуктах харчування , товарах і послугах, житлово-побутових умовах, досягнення певного рівня загальноосвітньої і професійної підготовки, загальної і політичної культури. В зарубіжних політологічних дослідженнях взаємозв'язок добробуту суспільства і його політичної системи розглядається в трьох аспектах. По-перше, цілком обгрунтована теза що, ніж багатіше суспільство, тим Воно більш відкрите демократичним формам функціонування. В экономі - чно розвиненому суспільстві основні по чисельності і по впливу соціальні групи це не ті що належать ані до вкрай бідних, ані до казково багатих; Різка, по суті двухполосна, майнова поляризація зникає, утвориться сильний "середній клас", що по свойому положенню в - суспільстві і об'єктивним інтересам складає опору демократичного режиму. По-друге, рівень добробуту виявляє помітний вплив на Політичні переконання і орієнтації людини. С. М. Липсет прийшов до висновку, що матеріально більш забезпечені люди є більш лібераль - ними, а більш бідні є і більш інтолерантними (нетерпимими). По-третє, достатньо високий національний добробут служить необхідною базою формування компетентної громадянської служби, корпусу професійно підготованих управлінських кадрів. В умовах бідності тяжко добитися в масовому масштабі високого рівня загальноосвітньої і професійної підготовки, необхідного для єфектив - ного управління на демократичній основі. ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНИХ ПОГЛЯДІВ ОСОБИСТОСТІ.

Значний вплив на формування політичних поглядів особистості, на становлення її в якості суб'єкту політичної діяльності Виявляє соціальне середовище. Тут лежать передумови того, чи сформуються у особистості демократичні переконання і орієнтація або вона буде віддавати перевагу авторитарним і іншим недемократичним ідеям і практиці. Особливо сильний вплив на політичну свідомість і поведінку Особистості впливає освіта. Відоме висловлювання про те, що неписьменна людина є поза політикою. Це слід розуміти як, те що неписьменна людина стоїть поза особисто усвідомленою політикою, а є об'єктом політичних дій, будучи втягнутим і маніпульованим, а не суб'єктом, що висловлюють власну усвідомлену волю. З Цього Приводу був зроблений загальновизнаний висновок: чим вище рівень освідченості людини, тим більш вона є політично орієнтованою , головне, схильна до демократичних орієнтацій, настанов і вчинків. В. Кей виявив вплив рівня утворення на політичну роль Громадянина по чотирьох напрямках: у більш освічених людей сильно Розвинуте почуття обов'язку брати участь в політичному житті; у більш Освіченого громадянина сильне почуття ефективності своєї політичної участі, він вважає, що може впливати на політичний процес І що йому відкритий доступ до політичної влади; чим більш освічений громадянин, тим більш він цікавиться політикою і тим більш втягнутий в неї; утворення визначає більшу ймовірність того, що громадянин буде політично активний. ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ЧИННИКИ.

Істотною передумовою активної політичної участі є також політико-правові чинники. До Них відносяться демократичний політичний режим, домінування в суспільстві демократичної політичної культури, правова забезпеченість демократичних процедур формування всіх структур влади, прийняття і реалізації полівтико-управлінських рішень, участі членів суспільства на всіх стадіях політичного процесу. Політична діяльність особистості грунтується на сукупності певних передумов, що або сприяють розвитку політичної активності, розкриттю потенційних якостей людини як суспільно- політичного діяча, формуванню особистості як дійсного суб'єкту політичного життя суспільства, або істотно зат - рудняють всі ці процеси і консервують політичну апатію і пасивність.

ПРАВА І СВОБОДИ ОСОБИСТОСТІ.

Особистості права і свободи можна поділити на три групи: соціально-економічні, політичні і особисті. До першої групи відносяться такі права, як право на працю, відпочинок, освіту, охорону здоровя'. Забезпечення соціально-економічних прав дозволяє особистості задовольнити нагальні матеріальні і духовні потреби створити гідні для людини умови для існування. Політичними є право обирати і бути обраним до вищих і місцевих органів державної влади, право об'єднуватися в громадсько- політичні організації, право на проведення мітингів і демонстра - цій, право брати участь в управлінні державними і суспільними справами і ін. Сенс політичних прав в тому, щоб сприяти фор - муванню людини, як суспільно- політичного діяча, створити передумови для його політичної участі, розвитку суспільно-полі - тичної активності. Третя група прав - особисті права (право на недоторканість особистості, житла, право на таємницю листування, телефонних переговорів і Ін.). Здійснення їх сприяє створенню умов для вільного розвитку того мінімуму особистих благ, без якого нормальне людське життя неможливе.

37.Партійний спектр сучасної України

Возрождение многопартийной системы относится ко второй половине 80-х годов XX в. в условиях начавшихся демократических преобразований в период «горбачевской перестройки» и ликвидации монополии КПСС в 1989 г.. Ускорили этот процесс в конце XXв. три события: принятие в 1990г закона «О политических объе­динениях», провозглашение независимости в 1991 г и принятие в 1996 г Конституции Украины. В настоящее время в Украине существует более ста партий, что свидетельству­ет о незавершенности этого процесса. (В цивилизованных демократиях функционируют до десятка партий, а преобладающее влияние имеют две-три партии или блока партий). Правовой статус партий регулируется Законом «Про політичні партії України», которым определяется политическая партия как «зарегистрированное согласно закону добро­вольное объединение граждан-сторонников определенной, общенациональной програм­мы общественного развития, имеющее своей целью содействие формированию и выражению политической воли граждан, беретучастие в выборах и других политиче­ских мероприятиях». Согласно закону, все партии являются равными перед законом, а их деятельность может быть запрещена лишь по решению Верховного суда Украины в четко определенных случаях: если их программные цели и деятельность направлены на ликви­дацию независимости Украины, смену конституционного строя насильственным путем, подрыв безопасности государства, пропаганду насилия, войны, разжигание межэтниче­ской, расовой или религиозной вражды, посягание на права и свободы граждан и др.

Типологизация партий в Украине затруднена в связи с незавершенностью складывания партийной системы. Опираясь на имеющиеся исследования по этой проблеме» в разно­образии идеологического спектра можно выделить три главные направления: социали­стическое (левые партии), социально-либеральное(левоцентристские и центристские партии) и право-центристские (неоконсервативные партии). Левые партии: КПУ (В.Симоненко), СПУ (А.Мороз), ПСПУ (Н.Витренко) и др. Левые силы неоднородны в идеологическом аспекте, имеют разные ориентиры во внутренней и внешней политике и в настоящее время они переживают глубокий кризис, утратив доминующее влияние как в стране, так и в Верховной Раде, превратившись из большинства в меньшинство. Если КПСС и ПСПУ придерживаются, в основном, традиционных марксистских взглядов, то СПУ все более ориентируется на социал-демократические ценности и отстаивает идею национальной государственности. Социально-либеральное направление (центристские партии): СДПУ, СДПУ(о), ЛПУ, «Батьківщина», НДПУ, Партия регионов, «Партия промышленников и предпринимателей» (ППУ), «Наша Украина» и др.). Это направ­ление еще более пестрое как по идеологической ориентации, так и по направленности внешней и внутренней политики. Объединяя социал-демократические и либеральные ценности, это направление в конкретной своей деятельности отстает как от современной европейской социал-демократии, так и либерализма. Отличительная черта большинства партий этого спектра то, что они по своему происхождению являются партиями правящей бюрократии и олигархов и их главная цель - укрепление власти для реализации интере­сов финансово-промышленных групп, которые они, в основном, и представляют.

Неоконсервативное направление (правые партии). Сюда относятся, в основном, национально-демократические и христианско-демократические партии: УНП (Ю.Костенко), НРУ (Б.Тарасюк), УРП (Л.Лукьяненко), ХДПУ и др. В отличие от партий социально-либерального направления, партии национально-демократической направлен­ности, как и подобные им в Польше, Чехословакии, Латвии, Эстонии, Литве, Молдове, Белоруссии и др., возникли на основе массового движения против тоталитарной системы, за независимость своей страны и демократические преобразования. Первоосновой этих партий в Украине стал Народный Рух Украины (НРУ), учредительный съезд которого состоялся в 1989 г. Наряду с требованием восстановления украинской государственности, демократизм НРУ выявился в том, что верность национальной идее органично соединя­лась с провозглашением равенства всех национальных меньшинств и этнических групп на территории Украины. На рубеже ХХ-ХХI ст. национальная демократия переживает кризис, что приводит к расколу НРУ и образованию ряда самостоятельных партий: Укра­инская республиканская партия (УРП), Народний рух Украины (НРУ), Украинский на­родный рух, преобразованный в 2003 г. в Украинскую народную партию (УНП) и др. Причины этого явления - разные, объективные и субъективные. Главная из них заключа­ется в том, что основная задача национальной демократии - достижение независимости - была реализована, а трансформация национально-демократической идеологии в либерально-рефористскую или неоконсервативную не состоялась. Процесс поиска путей де­мократических преобразований в условиях независимости и привел к расколу НРУ (мас­совой организации, объединявшей в своих рядах самые разнообразные социальные слои населения, но прежде всего - интеллигенцию) и необходимости создания новых партий, отражающих интересы социальных групп и слоев, формирующихся в процессе преобразования тоталитарной системы в демократическую. Неко­торые из них избрали либеральную ориентацию (партия «Реформы и порядок» (ПРП)), но большинство вновь образовавшихся партий видят пути преобразований на основе не­оконсервативной идеологии. Их консерватизм заключается в стремлении решать про­блемы современного развития на базе синтеза национально-культурных традиций и дос­тижений современной цивилизации, и прежде всего в последовательной ориентации на интеграцию с европейскими структурами.

В политическом спектре Украины имеются и партии националистической на­правленности (праворадикальные),но они не имеют широкой социальной базы и значи­тельного влияния: Организация украинских националистов (ОУН), Конгресс украинских националистов (КУН), всеукраинское объединение «Свобода» (О. Тягныбок).

В целом большинство украинских партий имеют ряд общих черт:

-ни одна политическая сила не имеет достаточного влияния во всех областях страны:

прослеживается регионализация по схеме: Западная Украина – Донецко – Криворожский регион - Центральная Украина – Крым – Юг Украины;

-внутри блоков и партий происходят расколы;

-наблюдается утрата интереса граждан ко всем партиям, падает их авторитет и влия­ние;

-происходит сращивание партийного аппарата с бизнесом, часто теневым;

- отсутствует сотрудничество партий в главном - решении основных социально-экономических и политических проблем;

-большинство партий не имеют прочной социальной базы, а значит и своего электо­рата.

Важнейшая задача на пути к демократической многопартийности - выработка базо­вых ценностей и целей, которые получили бы поддержку основных социальных слоев общества. Без такого понимания нормальное функционирование многопартийности не­возможно.

Партийную систему в Украине можно отнести в атомизированной, характеризующейся множеством политических партий, большинство их которых маловлиятельны. Учитывая политические реалии в Украине, можно констатировать, что процесс формирования многопартийности и становления партийно-политической системы еще не завершился, что связано с незавершенностью социально-экономических и политических преобразований и замедленностью образования социальной базы - среднего класса. Но есть уже основания сделать вывод, что началась складываться двоблоковая политическая система, для которой характерно функционирование нескольких влиятельных партий, разделяющихся на два блока, находящихся в постоянном соперничестве.

Сущность избирательной системы.

Важнейшая функция избирательного процесса в состоит в том, что такой значимый для власти, для всякого государства политический и правовой фактор как легитимность, определяется прежде всего по итогам волеизъявления граждан в ходе голосования в период выборов. Именно выборы являются точным индикатором идейно-политических симпатий и антипатий электората.

Таким образом,представляется оправданным определение сущности избирательной системы во-первых, как регулируемую законодательством совокупность правил, приемов и способов политической борьбы за власть, которые регламентируют функционирование механизма формирования органов государственной власти и местного самоуправления. Во-вторых, избирательная система — это политический механизм, посредством которого политические партии, движения и другие субъекты политического процесса осуществляют на практике свою функцию борьбы за завоевание или удержание государственной власти. В-третьих, избирательный процесс и механизм — это способ обеспечения необходимой для реализации властных полномочий государства степени легитимности власти.

38. Політична еліта та політичне лідерство в Україні: стан та особливості розвитку.

Последнее десятилетие XX в. в Украине стало периодом становления новой постсоветской элиты. Главная особенность данного процесса - внутренняя противоречивость. С другой стороны, в недрах элиты до сих пор стабильно воспроизводятся образцы мировоззрения и поведения, которые были характерны для советской номенклатуры: стремление выразить свой корпоративный интерес, создать себе привилегии и т.д. На воссоздание предыдущих стереотипов, как считает большинство политологов, влияют традиции, укоренились в сознании Украинский, преемственность объективных проблем и генетическая (кадровая) родство с советской элитой: по социологическим исследованиям, на конец 90-х pp. XX в. 75% политической и 61% бизнес-элиты составляли выходцы из старой партийной, советской, комсомольской и хозяйственной номенклатуры или эти люди находились на должностях, которые граничили с номенклатурными: заместители руководителей, начальники отделов. Еще в большей степени указанная преемственность прослеживается на региональном уровне. Тем самым подтверждается тезис макиавеллистскую школы елитологии о том, что, несмотря на коренное социальную трансформацию, часть старой элиты переходит в новую элиту. Генетическое родство современной элиты с советской наиболее существенной ее особенностью. Учитывая тот факт, что в старой иерархии представители современной элиты занимали далеко не первые роли, а, как правило, находились во втором и третьем ранге номенклатуры, их выдвижение в 90-х pp. XX в. многие склонны рассматривать как "революцию заместителей".

Но несмотря на факт тесной взаимосвязи с советским правящим классом, наиболее общие качественные характеристики претерпели в конце 90-х pp. XX в. - В начале третьего тысячелетия достаточно существенные изменения:

  • произошло ее значительное омоложение (по сравнению с советским периодом в семь-десять лет). Средний возраст представителя элиты конца 90-х pp. XX в. - Сорок пять лет;

  • значительно снизилась доля выходцев из низших слоев общества; населения продемонстрировало четко выраженное нежелание голосовать за рабочих и крестьян, в течение десятилетия доля этих слоев в элитарных кругах сократилась примерно в два с половиной раза;

  • увеличилось количество лиц с высшим образованием: если в советские времена рекрутирования происходило из круга лиц с высшим техническим образованием, то теперь в почете юридическое и экономическое образование.

Изменилась и сама система рекрутирования. В постсоветский период стало возможным номенклатурный путь наверх для субэлитных групп. Существенным признаком современной украинской элиты является ее структурная неоднородность. Она проявляется на уровне ценностных ориентаций. Выделяются три основных типа элиты зависимости от ее отношения к реформам, которые проводятся: либеральная, неконсервативные и социалистическая. Неоднородность проявляется также и на уровне извечных статусных позиций людей, составляющих нынешнюю украинскую элиту.

Кроме выходцев из кругов советской номенклатуры, в ней четко прослеживаются группы:

  • бывших диссидентов - противников коммунистического режима;

  • представителей бизнеса, которые сделали карьеру и положение в период перестройки и после нее;

  • бывших кадровых офицеров;

  • научной и художественной интеллигенции;

  • политиков, свободных от номенклатурного прошлого, заявивших о себе как о лидерах новых партий и движений.

Следствием неоднородности является слабость внутренних корпоративных взаимосвязей между отдельными звеньями элиты. Региональная элита в большинстве случаев находится в оппозиции к центральной, в пределах самой центральной элиты идет постоянная борьба за монопольное господство на политической арене. Конфликтные взаимоотношения складываются между различными сегментами экономической элиты. Опасность заключается в том, что каждая из них пытается использовать политическую власть для ослабления конкурентов.

Специалисты делают вывод, что, начиная с конца 90-х pp. XX в. проявилась тенденция к обособлению элиты от общества и стремление к самоизоляции. Кроме того, сочетание власти и собственности способствует расцвету различных фирм "аппаратного" предпринимательства, когда политики, используя преимущества своего положения, начинают непосредственно заниматься бизнесом.

Таким образом, процесс формирования новой демократической элиты в стране далек от своего завершения, выдвижение на главные политические судьбы людей принципиально иной, чем современная, генераций политиков - дело скорее завтрашнего, а не сегодняшнего дня.

39. Політична етика: визначення та зміст

Політична етика (грец. ethika, від ethos — звичай, характер) — галузь, аспект загальної етики, що досліджує моральні засади політики і влади у широкому розумінні), професійну етику суб’єктів політичної діяльності (у вузькому розумінні).

Політика і мораль — вічні союзники і супротивники. Політика сприяє утворенню мережі соціальних зв?язків людини, групи, спільноти з державою. Мораль покликана здійснювати духовне єднання суспільства. Виникнувши як об?єктивно необхідні й споріднені регулятори суспільного життя, політика і мораль у процесі свого розвитку стали самостійними інститутами, почали діяти за власними законами. Мораль значно давніша, ніж політика. Літопис моральних угод помітно багатший порівняно з історією політичних договорів. Політика і мораль значно різняться за своїм суб?єктом. Суб?єкт політики — великі соціальні спільноти і утворення (соціальна група, клас, партія, держава). Суб?єкт моралі — вселюдська спільнота, рід людський (загальнолюдська мораль; соціальна або професійна мораль є модифікаціями загальнолюдської), окремий індивід (індивідуальна мораль). Політика заземлена у практичні проблеми, мораль спрямована у сферу духовних цінностей, які сягають глибин людської душі. Політика навіть у боротьбі за права і свободу спирається на необхідні закони, її вимоги в силу цього є обов’язковими. Моральна людина, навіть зустрівшись з безумовною необхідністю вчинити щось проти власної совісті, демонструє свободу людського духу, право вибору. Політика віддає перевагу найбільш корисному (політика — мистецтво можливого). Мораль орієнтує особистість на найкраще. Різняться вони і способом трансляції своїх принципів, правил, нормативів, позаяк політика «розмовляє» із суспільством переважно мовою владних розпоряджень, вимог, державних законів та урядових указів, а мова моралі — це апеляція до совісті з метою розбудити в людях моральні чесноти, які б стали орієнтирами добровільно обраної поведінки.

Якщо політика вимагає, то мораль переконує; якщо політика здійснюється за допомогою спеціальних інститутів та організацій, то мораль існує як природна й необхідна атмосфера. Відсутність моральних чинників як у «верхів», так і в «низів» спричинює суспільну катастрофу. Політика може бути різною; мораль або є, або її немає.

Істотно різняться політика й мораль і за оцінкою ефективності діяльності політика. Навіть одна поразка нерідко спричиняє завершення його політичної кар?єри. Інакше сприймається невдача моральною свідомістю. Страждання, скрута, навіть смерть мораліста не лише не дискредитують його, але, навпаки, надають додаткової сили його аргументації. Навіть тимчасово відступаючи, політика націлена на практичний результат. Моральна поведінка в основі своїй безкорислива. Питання про владу, її здобуття та збереження — головне для політика. Мораль згасає, як тільки-но пробує керувати.

Політологія виділяє кілька типів взаємодії політики і моралі.

Оптимістичний. Згідно з ним політика і мораль збігаються, їх розходження є наслідком конкретних обставин, які піддаються коригуванню.

Песимістичний. Виявляє принципову несумісність політики і моралі.

Об’єктивістський. Ґрунтується на відмежуванні політики і моралі, недоцільності встановлення зв’язку між ними. Політика оголошується поза мораллю, її слід оцінювати тільки категоріями політології. Відповідно і мораль «мусить» обмежитися власними поняттями і проблемами, «не має втручатися» у теоретичні й практичні справи політики

Релятивістський. Виходить з того, що особливості взаємодії політики і моралі залежать від конкретної соціально-політичної ситуації. Вони можуть збігатися, а можуть суперечити одна одній, їхній союз може бути короткотерміновим або тривалим, стійким.

У XX ст. тоталітарні політичні режими, в якому б варіанті вони не виступали, дали нові свідчення гострих колізій політики і моралі. На думку німецького професора К. Хельда, людство в XX ст. перевірило взаємозв’язок політичного світу і моральних звичаїв у негативній формі. Моральні вимоги втрачають свою обов’язковість. За словами французького історика і політолога Ж.-Ф. Ревеля, рушійною силою сучасного суспільства є брехня, якою насамперед переповнена ідеологія і політика.

Однак подібні констатації не можуть слугувати доказом повної та остаточної несумісності політики і моралі. Адже історія суспільного життя демонструє і безліч зразків чесної політики, єдності благородних моральних мотивів і відповідальної політичної діяльності. Для сучасного суспільства потреба в морально орієнтованій політиці є життєво необхідною. Політика не може бути простим засобом підпорядкування суспільства владі, вона покликана бути інструментом гуманізації суспільства. Утверджується розуміння політики як науки і діяльності з метою оптимізації соціальних процесів, забезпечення стабільного громадянського миру, демократизації держави, її соціального спрямування. Це передбачає потребу етичного виміру державної діяльності, моральної експертизи політичних програм, застосування моральних критеріїв для оцінки політики і політиків.

Необхідність моральних вимірів політики продиктована і обставинами глобального порядку. Екологічні катастрофи, гострі міжнаціональні конфлікти, масовий голод в багатьох країнах, війни й кровопролиття наприкінці XX ст. потребують нової глобальної політики, загальнолюдської етики, які ґрунтувалися б на визнанні прав людини на гідне життя. Згідно з Конвенцією про захист людських прав і гідності особистості (березень 1997 р.) «інтереси і благополуччя особистості повинні мати пріоритет стосовно вищих інтересів суспільства».

Переорієнтація політики на гуманістичні цілі вимагає зустрічних кроків політики і моралі. Сучасно мислячий політик має враховувати те, що політика може бути ефективною, якщо поєднуватиме в собі орієнтацію на суспільну корисність (політична доцільність) і на забезпечення вільного розвитку особистості (моральність, гуманізм). Політика повинна визначати межі свого втручання в суспільне життя, особливості взаємодії з такими неполітичними структурами, як громадянське суспільство, сім?я, приватне життя. Адже свобода вибору, невимушеність у діях — основні ознаки моральності людини.

Переорієнтовуючись на гуманістичні цілі, політика набуватиме певних моральних рис, що сприятиме подоланню упередженості щодо неї як «брудної справи», згідно з якою мораль може зберегти свої принципи, тільки перебуваючи поза політикою. Але в такому разі мораль приречена на відокремленість від світу, виявиться нездатною реалізувати своє соціальне призначення — узгоджувати інтереси індивіда з інтересами людської спільноти, сприяти духовному зв’язку особистості із суспільством.

Практичне призначення моралі виразно окреслене в ідеї «розумного егоїзму». В західній соціології (М. Вебер, Т. Парсонс, Р. Мертон) існує стійка традиція розглядати людську дію як раціональну, якщо вона побудована за принципом узгодження цілей та засобів, орієнтується на загал.

Проблема «протистояння» політики і моралі не є нерозв’язною. Етизація політики — необхідна умова утвердження гуманістичних засад в усіх сферах суспільного життя. Справедливість, доброчесність мають перетворитися на стимулюючі мотиви діяльності політиків, державних і громадських діячів. Попри стійкі упередження, суспільство прагне зробити політику моральною, а мораль діяльною. Але це не означає розчинення моралі в політиці, втрати її контролюючих можливостей. Між політикою і мораллю завжди має зберігатися відстань. Адже ототожнення політики і моралі приховує в собі загрозу моралізування будь-якої політики (політичні процеси 1937-го року, коли суто політичні цілі видавали за високоморальні).

Драматичний досвід політичного життя дає підстави твердити, що мораль є первинною щодо політики. Влада та наслідки її політики мають перебувати під постійним моральним контролем суспільства. Інакше неминуча загроза деформації політики та її наслідків. У стабільних демократичних країнах моральні взаємовідповідальні відносини влади і суспільства підтримувати значно легше, ніж в кризових обставинах. Втім, за будь-яких обставин посилання на практичну доцільність не можуть виправдати брудні, аморальні дії. «Не так політика псує характери, як характери політику» (Л. Українка).

Політична етика — одна із модифікацій етичної науки, прикладної, «службової» моралі. Формуючи власний понятійний апарат, свої принципи і нормативи, політична етика спирається на методологічну базу соціальних і гуманітарних наук про суспільство, людину, політику, мораль. Вона враховує здобутки філософської концепції особистості та її соціалізації, політичної психології та аксіології, конфліктології та консенсології.

Політична палітра сучасного суспільства, в т. ч. українського, демонструє різноманітні погляди на призначення і зміст політичної діяльності саме в етичному аспекті. Серед сучасних політиків немало відвертих прихильників Макіавеллі або носіїв екстремістських поглядів. Для демократично мислячого політика принциповим є визнання пріоритетів морального чинника, гуманістична орієнтованість, обов’язкове врахування моральних наслідків політичних рішень і дій.

Пріоритетність вимог політичної етики зумовлена особливостями ситуації, в якій діє політик. Політик у владі й політик в опозиції, політик-переможець та переможений політик, професійний політик та людина, яку випадково занесло на фарватер політичного життя, по-різному використовують принципи політичної моралі. Тому політична етика містить конкретні рекомендації щодо поведінки політика за різних обставин: етика боротьби, етика успіху, етика поразки, етика очікування, етика опозиції, етика компромісу тощо.

Особливості поведінки політика залежать і від аудиторії, з якою він взаємодіє. Але моральні переконання не можна взяти «на прокат» — люди швидко розпізнають показну етику. Істотною рисою сучасної культури політики є відмова від монологічного стилю спілкування на користь діалогічного (політичний та моральний плюралізм). Політична етика вимагає ставлення до всіх суб’єктів суспільно-політичного життя як до рівноправних, визнає правочинність їхніх моральних цінностей. «Атакуйте проблему, а не партнерів, ставтеся до переговорів не як до змагання, а як до процесу пошуку спільного рішення, намагайтеся переконати опонентів у справедливості й обґрунтованості ваших позицій замість того, щоб просто зламати їхню волю», — такі поради американських політологів Р. Фішера і С. Брауна.

Оволодіння етикою, методологією і технологією діалогового спілкування — шлях до розв’язання соціальних конфліктів, ефективний засіб розвитку особистості політика. Участь у діалозі передбачає толерантне сприйняття аргументів іншої сторони, вміння протиставити їм власні. У взаємозвинуваченнях, чварах, стихійних суперечках виявляються здебільшого нестримувані емоції; у діалозі, дискусії — інтелект, ерудиція, помірковане мислення, сила логіки і переконання.

Характерною особливістю політичної етики є орієнтація на своєчасне виявлення конфліктних ситуацій, готовність виходити гідно з будь-якого конфлікту. Політична етика — це наука і мистецтво використання засобів і прийомів компромісної технології. Поширені в минулому оцінки компромісів як чогось безпринципного поступаються місцем визнанню їх значущості як ефективної форми досягнення згоди конфронтуючих сторін.

Політична етика не розв’язує проблему зла як таку. Політик не може ігнорувати те, що поступки на користь одного, як правило, пов’язані з певними втратами іншого. «Політик діє морально, якщо добро від його вчинків перебільшує зло. А взагалі не творити зла він просто не може, доводиться жертвувати одними частинами добра заради інших», — зауважує теоретик політики О. Денисов. Ця далеко не безсумнівна думка містить у собі раціональне зерно: політична діяльність, в основі якої моральні критерії, має враховувати і негативні моменти, які супроводжують політичне рішення; якщо вона неспроможна розв’язати проблему зла, то принаймні зобов’язана передбачити небажані наслідки, мінімізувати їх, компенсувати людям втрати від нього.

Важливими в політичній етиці є засоби розв’язання конфліктних ситуацій. За підрахунками американського професора Д. Шарпа, існує до двохсот методів ненасильницького розв’язання політичних проблем — ненасильницький протест і переконання, відмова від соціального, економічного, політичного співробітництва, ненасильницьке втручання та ін.

Сучасний політик має володіти всім арсеналом «політичної технології», бути здатним гнучко й оперативно використовувати його в практичній діяльності, враховуючи нові реалії суспільного життя, незвичні проблеми, що потребують нового концептуального мислення. Саме такі, інноваційні, підходи пропонують сучасні теоретики політичного життя: положення про «реальний прагматизм» (Д. Белл, Ф.-У. Франкен), «справедливу нерівність» (Дж. Роулс), «легітимну державу» (X. Каррасе-до); «справедливу державу», згідно з якою етичні вимоги, які передують політичному життю, мають «абсолютний характер».

Політична етика — відкрита система положень, аргументів, поглядів, їй притаманна гнучкість, здатність до творчого оновлення норм. Однак незмінними є головні принципи — визнання значущості й пріоритету моральних чинників у політиці, орієнтації на такі цінності, як свобода, права, добробут людей. Адже тільки завдяки їм політика здатна реалізувати свій моральний потенціал. На початку XXI ст. необхідність у гуманістичній, морально відповідальній політиці стає загальнолюдською потребою, актуалітетом людської цивілізації.

40. Політична ідеологія: поняття та типологія

Політична ідеологія — складне і суперечливе духовне утворення. Вона покликана розкрити специфіку двох видів розвитку — політичного та ідеологічного — і водночас показати їх взаємодію, вплив політики на ідеологію та ідеології на політичний процес. Наукове осмислення сутності ідеології почалося тоді, коли вже набули розвитку ідеології лібералізму, консерватизму, а згодом і марксизму. Ніколи політика без ідеології не існувала (і не буде існувати), бо ідеологія є необхідним структурним елементом політики. В традиційному (аграрному) суспільстві ідеологія, як правило, збігалася з релігією і розвивалась у релігійній оболонці. Завдяки секуляризації, тобто відокремлення церкви від держави, влади духовенства від світської влади, ідеологія дедалі набувала світського характеру. З’являлись її різновиди, що і спричинило посилення впливу ідеології на політичну поведінку громадян, посилило політичне розмежування в суспільстві, сприяло інституційним змінам.

Зрозуміло, що за цих умов виникла потреба осягнення сутності ідеології, і згодом з’явилось чимало неоднозначних тлумачень цього суспільного феномену. Назвемо деякі з підходів.

1) Виникнення політичної ідеології пов’язується з потребою легітимації влади (Г. Моска, Р. Міхельс, В. Парето). Тобто з допомогою ідеології можновладці обґрунтовують законність і справедливість існуючих соціальних інститутів, суспільного ладу та своєї влади в суспільстві. Завдяки ідеології вже на рівні ідей виникає взаємовизнання еліти і мас.

2) К. Маркс і Ф. Енгельс у своїй спільній праці «Німецька ідеологія» наголошували, що ідеологія — це: а) ідеалістична концепція, згідно з якою світ постає як втілення думок, принципів; б) тип мислення, коли не усвідомлюється залежність особистих ідей від матеріальних ідей (інтересів) класів; в) хибне, ілюзорне відображення дійсності в політичних, філософських, релігійних, моральних та інших формах. Висновок К. Маркса категоричний: конкретні інтереси (матеріальні) породжують ту чи ту суспільну теорію. Така теорія — це тільки ідеологічне (словесне) прикриття матеріальних інтересів. Тому ідеологія — це феномен мислення, зумовлений соціальними, життєвими інтересами. Хоча цей груповий, частковий інтерес часом ретельно маскується гаслами загальної справедливості. Отже, згідно з тезою К. Маркса, ідеологія — це сукупність ідей, поглядів, теорій, які відображають й оцінюють соціальну дійсність з позицій інтересів конкретних класів, приховуючи відносини панування і підкорення.

3) К. Мангейм (1893—1947) у своїй праці «Ідеологія та утопія» не поділяв марксистську ортодоксію і наголошував, що суспільне буття не зводиться до економічних відносин у сфері матеріального виробництва. На соціальну поведінку впливають не тільки матеріальні інтереси, а й інші чинники, зокрема релігія визначала «соціальне буття» в добу Середньовіччя. Тому ідеологія — це не обов’язково свідоме обдурювання. Ідеологія — це обґрунтування, апологія (захист) існуючого устрою. Вона здатна з’єднувати людей, акумулювати їх політичну енергію, та, за певних умов, можливі ідеологічні диверсії.

4) Д. Белл, Р. Арон, С. Ліпсет у другій половині XX ст. вимагали відмови від «ідеології», оскільки ідеологія не може містити об’єктивних реальних знань. Такі знання дає тільки наука, а ідеологія виражає суб’єктивні соціально-класові інтереси. Згадані мислителі виступали за деідеологізацію (відмова від ідеології), вважаючи, що сучасне індустріальне суспільство здатне вирішувати свої проблеми «за межами ідеологічних догм» (С. Ліпсет).

5) Р. Арон наголошував, що ідеологія виражає історичну перспективу, прагнення майбутнього. Тому ідеологія не може бути істинною чи хибною. Це проект майбутнього, в який постійно вносяться корективи. Тож ідеологія радше безперервний діалог, аніж щось остаточно доведене, стверджене.

6) Ідеологія — система уявлень, в якій практичне спрямування переважає над теоретичним, тобто вона спрямована більше на вдосконалення суспільного життя, аніж на теоретичне обгрунтування існуючого (Л. Альтюссер).

7) О. Лемберг у праці «Ідеологія і суспільство» висуває ідеологію як систему певних ідей, цінностей та норм. Вона призначена об’єднувати людей, щоб вони були здатні спільно жити та діяти. Політичні партії, рухи, суспільство не можуть існувати без ідеології, позаяк ідеологічний вакуум нестерпний для людини. Ідеологія сприяє розумінню світу. Жити без ідеології — це жити в незрозумілому для себе світі, без цінностей та норм, які є основою поведінки та способу життя людини.

8) Ідеології — такі системи цінностей, які стають актуальними у час глибоких суспільних криз (німецький політолог У. Матц). Тоді вони перетворюються в суспільний світогляд з великим потенціалом віри, орієнтації та сенсів. Хоч політичні переконання і різняться від релігійних за змістом, але й вони ґрунтуються»на вірі. Віра й сенси спрямовують людину у майбутнє. Якщо релігія пропонує «рай на небі», то ідеологія — «рай на землі», але обидві орієнтують на майбутнє. Ідеологи сьогодні відіграють чималу роль в суспільстві, та майбутнє відкрите суспільство повинно остаточно звільнитись від «цих сурогатів істинної громадянської віри».

9) Ідеологія — результат масової свідомості (неоанархісти).

Ідеологія — це посередник (медіатор) між політичними інтересами і політичною діяльністю. Ідеологія дозволяє згрупувати соціальні інтереси, перетворити їх на чітку програму дій. Як правило, ці дії мають системний характер, охоплюють усі сфери суспільного життя (культурну, політичну, економічну, соціальну). Тому ідеологія зачіпає всю палітру суспільних проблем. Вона формує ставлення до влади, механізмів її функціонування, до проблем власності, виробництва, розподілу, до взаємостосунків між людьми.

Ідеологія має свої різновиди — релігійна, правова, економічна, політична ідеологія. Політична ідеологія є стрижнем ідеологічної системи. Вона покликана згладити, узгодити суперечності інтересів класів, соціальних груп в їх боротьбі за державну владу чи участь в ній. Таким чином, ідеологія — це система ідей, поглядів, ідеалів, цінностей, які виражають та захищають інтереси, цілі, світорозуміння певних соціальних груп громадян з використанням політичної влади чи впливу на неї. Й поки суспільство поділятиметься на групи за інтересами, залишатиметься потреба у владному регулюванні їх відносин. Групи підтримуватимуть або протистоятимуть владі, формуючи групові образи щодо їх (груп) місця у суспільстві і відстоюючи власний погляд на світ як найдостовірніший. Коли ж групи дозрівають до почуття і усвідомлення всеєдності, тоді партикулярні (часткові) ідеології втрачають свою міць і привабливість. На їх місці утворюється універсальна ідеологія, яка вбирає в себе все цінне своїх предтеч. В історії людства такі ідеології мали релігійну оболонку і збігалися із світоглядом. Груп, які претендують в сучасному суспільстві на власне світобачення, багато, їх інтереси часто не збігаються, отож ідеологічний плюралізм та ідеологічна боротьба притаманні сучасним соціумам.

Политические идеологии различают также по таким критериям как предлагаемая модель желаемого общества в отношении к прогрессу и технологии его осуществления. При таком подходе обычно выделяют два основных типа идеологии:

правые идеологии связывают идею прогресса с обществом, основанным на идеалах свободной конкуренции, рынка, частной собственности и предпринимательства. Правые идеологии неоднородны, они включают целый спектр политических идеологий от ультраправых (фашизма) до либерально-демократических

левые идеологии, которые видят социальный прогресс в постоянном преобразовании общества в направлении достижения равенства, социальной справедливости, создании условий для всестороннего развития личности. Левые идеологии тоже неоднородны: коммунистическая идеология отдает предпочтение радикальным способам преобразования общества, а социал-демократическая негативно относится к идее использования революционных средств и предпочитает путь реформ.

41. Політична поведінка та фактори що її зумовлюють

Політична поведінка – це сукупність реакцій соціальних суб’єктів (осіб, груп, спільнот) на певні форми, засоби і напрямки функціонування політичної системи. Застосування в політології терміну “політична поведінка” разом із поняттями “політична участь”, “політична дія, діяльність” обумовлено тим, що слід відокремити дії суб’єктів політики, які базуються на свідомому раціональному грунті, від ірраціональних форм політичної активності, або таких поведінських актів, що є частково чи цілком неусвідомленими.

Поняття “політична поведінка”, на наш погляд, є змістовно найбільш осяжною та лексично — родовою по відношенню до “політичної активності, дії, участі, діяльності, функціонування” тощо. Це підтверджується також логікою біхевіористського підходу, який є досить вагомим в сучасній соціології політики і психології політики. Але в науковій та навчальній літературі з політології можна зустріти декілька позицій з цього приводу: 1) політичну поведінку ототожнюють з політичною дією та участю; 2) вважають поведінку лише зовнішнім виявом політичної діяльності; 3) представляють політичну поведінку поряд із політичною участю, акцентуючи їх відмінності та специфіку; 4) політичну участь, діяльність, функціонування розглядають як конкретні, специфічні форми реалізації політичної поведінки.

Нам імпонує саме останній підхід, який не обмежує використання кожного з цих понять, і водночас, визначає певним чином їх підпорядкованість та взаємозалежність.

За допомогою поняття “політична поведінка” можливо поглиблено вивчати сутність явищ, пов’язаних із реагуванням (раціональним та ірраціональним) суб’єктів політики на вимоги, стимули чи зміну обставин, що заподіяні зовнішнім політичним середовищем. Аналіз політичної поведінки людей надає можливості зосередити увагу на найбільш рухомому, динамічному аспекті політики – різноманітних діях осіб, які спрямовані на реалізацію тієї чи іншої політичної мети. Вивчення цього боку політичного процесу виявляє пряму залежність об’єктивних подій чи обставин від стану думок і спрямованості дій тих людей, що безпосередньо конструюють політику чи просто залучені до неї, розкриває механізми і засоби досягнення цілей.

Серед найбільш поширених актів політичної поведінки слід виділити наступні:

реакція – це певний вчинок, дія в політиці, що є засобом відповіді на зовнішній вплив, який спричинено іншими людьми чи інститутами

політична участь, пов’язана з активними формами і методами впливу на політику, в усіх багатоманітних видах (електоральна, мобілізована, ангажована, конвенційна участь тощо)

партиципаторна діяльність у роботі політичних організацій і партій та рухів:

політичний дискурс – інтелектуальні дії з політичної освіти, просвітництва, самоосвіти та наукового опанування політики

пряма дія в політиці реалізується через такі форми як мітинг, демонстрація, страйк, голодування, бойкот й інші акції непокори

абсентеїзм – політична апатія, ухилення від будь-яких актів участі в політичному житті

політичне функціонування — засіб політичної діяльності в інституціях, що безпосередньо реалізують функції влади (органи держави, керівні структури партій при владі, політично впливові ЗМІ, політико-економічні, військові структури); отже – це апаратна робота фахівців, що вважають політику за професію.

Важливішим стимулом активації політичної поведінки є інтерес, у підгрунті якого лежить та чи інша проблема буття політичної спільноти (особи). Для того, щоб розуміння політичного інтересу переросло в усвідомлену потребу до дії, необхідна нова умова – психологічний імпульс готовності, бажання діяти та впевненість в успіху. Рушійними силами тут можуть виступати різні мотиви політичної активізації – громадянський обов’язок, резонансна інформація, незадоволення, стресові зміни, прагнення до реалізації мети, перехід до певних політичних ролей і статусів, проходження етапів політичної соціалізації.

В залежності від домінування головного мотиву формується вигляд і характер політичної поведінки і вона може стати чисто емоційним відгуком на певну подію, або бути зваженою, прагматичною дією з послідовної реалізації програмних рішень; може розглядатися політичними виконавцями як

здійснення “місії” з відновлення, визволення, захвату тощо, або протікати як належне рутинне виконання обов’язків, що є необхідним додатком певного політичного стану.

Характер політичної поведінки обумовлюється, також досить стійкими (практично об’єктивними) зовнішніми регуляторами:

- належність до соціальної спільноти або групи політичних інтересів, які виникли через встановлення між членами певних відносин

- членство в організації – формалізованій і структурованій групі, яку утворено для здійснення конкретних ролей у політиці

- роль – це формальні рамки поведінки, яку бере на себе учасник політичної дії (або яка йому призначається зовні)

- статус – ієрархічна позиція в політиці, що визначається сукупністю політично-владних можливостей, специфікою політичної поведінки, обсягом функцій, які належить реалізувати.

Сукупна оцінка статусу і ролі дозволяє політологам стверджувати, що в будь-якому політичному процесі його учасники найчастіше виступають як: — лідери, що очолюють політичний рух (організацію) та своїм впливом сприяють її згуртуванню та досягненню спільних цілей

- активісти – посередники між лідерами та послідовниками; вони мобілізують учасників руху, постачають лідерам необхідну інформацію, можуть внести корективи до стратегії й тактики мас

- послідовники (підлеглі, рядові), що утворюють “політичну масу”, підтримують лідера і актив, тому що їм вони делегували представництво і захист своїх інтересів

- “кумири думок” (інтелектуальні лідери), які не висувають політичних директив, але своєю інтелектуальною діяльністю (публіцистичною, науковою, агітаційною) утворюють акценти емоційної напруги навколо актуальних проблем, що ставить їх у центр громадської уваги.

Политическое действие есть форма активности политического субъекта, направленная на политические отношения, политическую систему общества и ее институты и другие объекты. Целевая направленность политического действия может быть конструктивной и деструктивной. Это зависит от многих факторов и условий объективного и субъективного характера. Субъективные факторы - это совокупность политических знаний, идей и других компонентов духовного мира, определяющих собственную позицию, способность и возможность выбора субъектом политической линии действия или бездействия. Объективные - это внешнезаданные факторы типа политической организации, к которой принадлежит личность, занимаемая ею должность и т.п. Политическое действие может быть прямым и опосредованным, индивидуальным и коллективным, осознанным и неосознанным, открытым и закрытым и т.п. Наиболее массовыми политическими действиями являются выборы, референдумы, митинги, манифестации, демонстрации. Индивидуальное политическое действие - это политический акт индивида, имеющий общественно-политическое значение, смысл, или способ выражения суждения, мнения личности о политике и политиках, который выражается практически. Любая форма политического действия различается по степени активности ее субъектов, мере воплощения в ней качества политичности. Политическое бездействие - это способ выключенности из политической жизни, который может проявляться в различных формах: от активного неприятия политики до пассивного безразличия. Политическое поведение по своей субъектности может быть индивидуально-личностным и коллективным, каждый тип которого свидетельствует о разнообразии форм активности людей, не сводимых только к действию или бездействию. В политической жизни порой трудно однозначно определить мотивацию политического поведения субъектов, в результате чего формы последнего могут смешиваться, взаимоисключаться и т.п. Вместе с тем следует политическая практика фиксирует. Что наиболее распространенными формами политического поведения личности является роль избирателя, члена партии, партийного функционера, политического активиста, профессионального политика. Для большинства населения характерен тип пассивного потребителя политической информации, результатом которого выступают разговоры в тесном кругу друзей, соратников по работе <о политике и политиках> не выходящие на сферу активных политических действий.

42. Політична психологія

Політична психологія — це область політичної свідомості і політичної поведінки людей, яка виражає їх по переважно оцінне і, як правило, емоційно забарвлене відношення до політичної системи (перш за все до державної влади), до подій і фактів політичного життя.

На відміну від політичної ідеології політична психологія є несистематизованою, внутрішньо суперечливою сукупністю переконань, що включають як раціональні, так і підсвідомі (ірраціональні) погляди. Інтегруючи реальні суб’єктивні якості політичних суб’єктів, політична психологія здатна робити вирішальний вплив на виникнення специфічних політичних груп (натовпи, маси, публіки).

У структурному вимірі політична свідомість складається не тільки з ідеології, а й з психології. Висока емоційна напруженість у суспільстві, що передбачає спільну психологію, робить її безпосереднім чинником, мотивом поведінки і діяльності людей.

Сучасні політики і політологи дедалі активніше застосовують психологічні поняття, за допомогою яких намагаються пояснити зміст і характер таких суспільних явищ, як ментальність, політична мобілізація, реактивність, ригідність, рівень домагань, фрустрація тощо, дати психологічний портрет політичних лідерів. Психологічна перебудова, необхідність підвищення ролі психологічного компонента в суспільно-політичному житті стали одним з центральних завдань сучасного етапу розвитку суспільства, держави, людини. Розв'язання його ґрунтується на знанні динамічної мотиваційно-вольової сфери свідомості та діяльності суб'єктів, їхніх соціально-психологічних зв'язків та відносин. Недооцінка психологічного компонента в політичному житті, тим більше заперечення його призводили не лише до низького рівня вивчення психологічного аспекту політичної свідомості мас, а й до великої помилки — ідеологізації політичної свідомості і форм політичної діяльності суб'єктів. Політико-психологічним регуляторам відводилася другорядна роль, що негативно позначилося на політичних інтересах та політичних діях людей, соціальних спільнот, організацій.

Для сучасного політичного життя характерне панування емоцій, суперечливих та швидкоплинних настроїв мас, які виплескують назовні своє невдоволення політичними структурами, окремими політичними лідерами, що згущують пристрасті, але, як правило, не пропонують конкретних механізмів і шляхів виходу з політичної кризи. Розрив між словом і ділом поки що, на жаль, долається на користь слова. Останнє за умов мітингової демократії розпалює натовп, психологічно орієнтує його на пошук чергових "ворогів". Зростають і поглиблюються відчуття занепокоєння, небезпеки, ненависті, а роздуми і сподівання відступають на другий план. Усе це може мати небезпечні наслідки, якщо в політичній поведінці не враховувати психологію мас, мотиви, інтереси, потреби, політичні установки у поведінці людей, у діяльності організацій, рухів, колективів.

Психологією, як правило, називають науку про активне ставлення людини до навколишнього світу в усій її діяльності, що відображається у формі почуттів, інтересів, волевиявлень та в інших феноменах психіки. Це наука про психічні компоненти, душу людини, колективу, нації, народу, про їхній внутрішній світ. Єдиний внутрішній світ суб'єкта є психологією на рівні мислення (образи, уявлення, стереотипи, переконання) і на рівні поведінки (мотиви, потреби, інтереси, традиції, установки).

Існують різні напрями та галузі психологічного знання, що вивчаються окремими науками, — загальна психологія, соціальна психологія, психологія праці, юридична психологія тощо. Політична психологія є міждисциплінарною галуззю науки, оскільки в ній стикаються психологічні та політичні знання.

Політична психологія як самостійна галузь знань сформувалася порівняно недавно. У 1968 р. в Американській асоціації політичних наук було офіційно створено відділення політичної психології. Утвердженню останньої сприяла дедалі більша політизація суспільного життя і психологізація політики. Так, до кола досліджень політичної психології потрапляють питання теорії і практики суспільного та державного устрою, політичної соціалізації особи, процеси формування політичних переконань в окремих соціальних та етнічних групах, поведінка виборців під час виборів, особистості політичних лідерів та ін. У виданому в 1978 р. "Керівництві з політичної психології" (колективна праця за редакцією Дж. Кнутсона) зазначалося, що предметом політичної психології є "психологічні компоненти політичної поведінки людини", вивчення яких дасть змогу "застосувати психологічні знання до пояснення політики". У цьому ж році було створено Міжнародне товариство політичної психології, серед засновників якого були Е. Фромм, М. Дейч, Д. Кемпбелл, Г. Айзенк, М. Мід та інші відомі психологи.

Діапазон політичної психології постійно розширювався, але ключовою ланкою залишалися поняття: "особа", "політична соціалізація", "соціальні установки", "переконання". У дослідженні проблем психологічних механізмів політичної соціалізації особи Є. Шестопал1 виділяє біхевіористський напрям у його конвенціональній та соціальній школах, аналіз генезису політичного мислення на основі праць Піаже та Адельсона, політичного виховання у процесі політичної соціалізації, "споживацьку" концепцію політичної соціалізації, "гуманістичну" психологію, а також аналіз процесу і форм включення людини у політику під впливом неусвідомлених настроїв, почуттів і мотивів.

Проблеми політичної психології є для нас недосліджени-ми, тому звернімось до аналізу психологічних (усвідомлених і неусвідомлених) компонентів політичної соціалізації особи, який виконали Г. Лассвелл, Дж. Барбер, А. В. Девіс, У. Ростоу, А. Адерно та інші вчені. Це важливо ще й тому, що проблема політичної соціалізації особи має стати однією з центральних у політології, яка переживає період становлення в Україні. Не слід бездумно копіювати західну психологію, потрібно знати її, щоб вміло застосовувати раціональні зерна у політичному житті. Для того щоб ґрунтовно вивчити відомчу психологію, психологію центризму, бюрократизму, вождизму, регіональну та національну психологію, спочатку треба визначитися з предметом політичної психології як галузі знань, що своєрідно відображає і трактує політичні відносини суб'єктів.

Політична психологія у СРСР, предметом якої спочатку була галузь теоретичних досліджень, почала розвиватися в Інституті психології в Москві у 1978 — 1979 pp. Пізніше в Інституті США та Канади, де розроблявся, зокрема, проект "Психологія політичного лідерства", був створений центр політичного консультування лідерів за окремими замовленнями — "Нікколо М." Однак чіткого виділення й формування предмета політичної психології поки що не відбулося.

Людина вступає у політичні відносини з певним рівнем розвитку психічних якостей, менталітетом, що дає їй змогу по-своєму сприймати політичне буття. Оскільки в СРСР політику як галузь відносин і форму діяльності людей монополізувала верховна партійна влада, то пересічні особи, не розвиваючись політично, мирилися зі своїм становищем непо-літичних істот, зливалися й губилися у політичному процесі, перетворювалися на об'єкти і засоби політико-психологічного маніпулювання. Вихід з цього становища вони бачили у сподіваннях на краще майбутнє. Психологія жертовності поширювалася й укорінювалася у свідомості мас, а у поєднанні з психологією бідності потребувала авторитарного правління. В епоху тоталітаризму утвердилася і заохочувалася психологія руйнування, а не творення. Вона мала опору в показній стабільності політичних структур (насправді ця стабільність була фальшивою — адже незадоволеність народу життям, за дуже рідкісними винятками, не виплескувалася назовні).

Через це відсутність у мас потреби в самостійності мислення не сприяла опору тоталітарному політичному режимові.

Зміст і функціонування політичної психології зводилися до сприйняття і впровадження у свідомість мас ідеологічних стереотипів і штампів. Відповідність їм оголошувалася змістом політичної психології. Остання перетворювалася на служницю, бідну родичку політичної ідеології, яка, по суті, не мала свого обличчя та призначення. Будь-які спроби обґрунтувати її самостійність, особливу роль у політичному житті оголошувалися відходом від "наукової теорії", відчужувалися у духовній і практичній діяльності мас.

Одним з найважливіших завдань є визнання за політичною психологією її справжнього місця серед наук, що вивчають політичну свідомість, політичну поведінку, політичний процес зокрема. При цьому йдеться не про абсолютний відрив її від ідеології, а про подолання колишнього ідеологічного монополізму, авторитарних ідеологічних шор, що, прив'язавши до себе психологію, позбавили її права на відображення у свідомості мас, пересічної людини безпосередніх емпіричних політичних відносин та відповідних їм видів політичної діяльності, деформували структуру свідомості й поведінки особи, її цілісність.

У структурі особистості виділяють три підсистеми: соціальну, біологічну і психологічну. Вони взаємозумовлені й лише у єдності здатні виразити таке унікальне явище природи і суспільства, яким є людина. Людину вивчає багато наук. Зокрема, специфіка психологічної науки у вивченні людини полягає в тому, що людина виступає в ній як об'єкт психічних якостей і проявів у різних ролях у системі суспільних відносин, у тому числі політичних. Політична психологія вивчає психологічні аспекти політичних відносин і форм діяльності людини, соціальних спільнот і є порівняно самостійною галуззю знань. Вона досліджує психологічні компоненти політичного життя суспільства, які формуються і виявляються на рівні політичної свідомості людини, соціальних спільнот і реалізуються у політичних діях. Л. Гозман і А. Еткінд вважають, що головною проблемою політичної психології є компоненти почуттів, уявлень і дій людей, що визначають їхню взаємодію з владою. Мотиви і форми політичної участі, суспільний діалог, відчуження від влади — таким є коло питань політичної психології2. Д. Ольшанський виділяє чотири основних кола проблем політичної психології: психологію окремого політичного лідера; невеликих за чисельністю груп людей; великих груп і соціальних прошарків; мас і масових настроїв. Зрозуміло, що ці проблеми взаємопов'язані, але в кожній окремій країні і навіть регіоні зміст цих компонентів та їх поєднання можуть бути досить своєрідними.

Вивчаючи психологічний портрет лідерів і впроваджуючи результати аналізу в практику політичного життя на різних рівнях, можна домогтися багатьох позитивних рішень, дій політиків. Керівник проекту "Психологія політичного лідерства" О. Єгорова виокремлює прийоми, які застосовуються при створенні психологічного портрета політика: реєстрація певних лексичних одиниць у промовах; визначення його потреби у владі, досягненні поставленої ним мети; докладне вивчення біографії; аналіз поведінки політика у стресових ситуаціях; встановлення ознак невротичної поведінки тощо.

Політико-психологічний аналіз особи лідера дає змогу уявити його тип. Так, американський політик ідентифікує себе зі своїм народом, його соціальними осередками. Наші ж політики мислять загальними категоріями, їх тип ще не склався. Вони оточують себе лояльними радниками, друзями, не вдаються до послуг експертів. "Чим більше в наших політиків буде інформації для прийняття рішення, хай навіть різної і суперечливої, і чим більше вони витратять енергії на аналіз її, тим ефективнішим буде саме рішення"3. При найвищих органах державної влади слід створити консультативні групи психологів, які давали б відповідні рекомендації, і необхідність цього довела історична практика, адже застосування політичної психології у міжнародних політичних відносинах дало можливість розв'язати чимало складних і гострих проблем.

Отже, соціальні спільноти, прошарки і групи, організації, рухи, партії, особа як їх представник, а також політичний лідер є об'єктами політичної психології. При цьому явища, процеси політичної практики з надіндивідуального, над спільного вливаються у свідомість індивіда, певної спільноти й відображаються у психологічних поняттях (сприйнятті, уяві, волі), утворюючи психологічний компонент свідомості суб'єктів. Цей самостійний, психологічний аспект свідомості є відображенням політичного життя суспільства, процесу формування мотивів свідомості й діяльності людей. Будь-які детермінанти політичного процесу внаслідок психологічних механізмів перетворюються на особисто усвідомлені й вмотивовані, отже, в міру того, як суб'єкт здобуває у діяльності свій предмет, отримує свій предмет і психологія.

Психологічне відображення політичної дійсності у свідомості людини безпосередньо фіксується у вигляді оцінних суджень, переживань, вірувань, вольових установок. Саме вони дають уявлення щодо стану політичної свідомості суб'єкта, його ставлення до політичних процесів, влади, його мотивів, ціннісних орієнтацій та інших психологічних компонентів політичного життя. Водночас політична влада має сильні психологічні механізми маніпулювання свідомістю народу, в результаті чого народ часто заспокоюється на досягнутому і задовольняється мінімумом життєвих потреб, що дає владі змогу до певного часу відчувати себе психологічно впевненою. У разі виникнення масового невдоволення народу діями властей — вони штучно знижують його потреби і тоді будь-яка владна дія, спрямована на зменшення життєвого тягаря, сприймається як благо.

Колишні догматизовані підходи, що ототожнювали політичну свідомість з ідеологією, ідеологію — з теоретичним рівнем свідомості, а психологію — з емпіричним, буденним рівнем політичної свідомості, не відповідають часу. За одного й того самого об'єкта відображення дійсності, тобто політичних відносин, політична ідеологія і політична психологія являють собою "не частини, не елементи, не ступені, не рівні політичної свідомості, не рівноправні утворення, а форми, способи її існування й вияву, організації та функціонування"4. Вони не суперечать одне одному, а відображають ті самі політичні відносини згідно зі своєю відносною самостійністю. Однак найважливіша роль у формуванні політичної психології належить ідеології. "Свідоме використання економічних і політичних акцій з метою цілеспрямованого впливу на політичну психологію Цінне тим, що дає швидкий ефект і дістає відображення у вигляді природного ходу подій, але воно, по-перше, нерідко пов'язане із значними матеріальними витратами, по-друге, далеко не всі їхні наслідки передбачувані й обов'язково включають хай менш суттєві за значенням, але все ж таки небажані явища, і, по-третє, вони впливають переважно на чуттєву, емоційну сторону політичної психології. І нарешті, вплив подібних заходів так само швидко проявляється, як і зникає". Все це зумовлює особливу складність політико-психологіч-них компонентів політичної свідомості суб'єктів, їх рухомість та мінливість. Вона пояснюється також нерозумінням психічного складу людей, їхніх соціальних і національно-етнічних особливостей, прагненням звеличити свою особу, націю, надати їм виняткової цінності. Це призводить до формування почуття ненависті до людей, що може спричинити громадянську війну.

Дані сучасних наук дають змогу говорити про те, що психіка як сукупність динамічних властивостей, процесів і станів людини є складною відкритою системою, що самоорганізується. Політична психологія як складова психології не тільки відображає політичні відносини, а є й міждисциплінарною галуззю знань.

Психологічне уявлення про психіку наголошує на її ві-дображувальному характері, хоча він не вичерпує специфіки індивідуально- та соціально-психічного. Дослідження О. Дон-ченко, І. Єршової-Бабенко дають змогу говорити також про інформаційні, субстратні, процесуальні та інші характеристики і функції психіки. Як відомо, традиційним методом пізнання є раціональна логіка, що розбудовувала себе на емпіричних даних і узагальнювала їх. На ґрунті уявлення про лінійний прогрес суспільства вчені прогнозували і планували майбутнє соціуму. Проте за межами осмислення залишалися результати, що осіли в колективному несвідомому, як-то: чуттєві образи, установки, тенденції та ін.6 Проаналізувавши на основі нових підходів структуру соціальної психіки, О. Донченко запропонувала шкалу виміру, за допомогою якої можна більш глибоко осягнути сутність соціального характеру, народного духу, менталітету тощо, які є також провідними категоріями політології, зокрема політичної психології.

У шкалі виміру соціальної психіки визначено шість бі- і нарних (подвійних) позицій: екстраверсія — інтроверсія, екс-тернальність — інтернальність, інтуїція — сенсорика, раціональність — ірраціональність, стабільність — нестабільність, чоловіче — жіноче.

Притаманні кожній з цих бінарних позицій властивості являють собою своєрідний фундамент соціокультурної історії.

Це, за визначенням О. Донченко, структура, архетипна тектоніка соціальних психологічних законів, що виявляє себе і закріплюється в актах повторення. Якщо в психокультурі соціуму домінує одна з позицій шкали, то з'являється відповідний характер, своєрідність соціуму, тобто суспільства, спільноти, особистості. Сукупність же домінуючих установок характеризує соціальну психіку суспільства — менталітет як усвідомлювану частину психокультури та неусвідомлювану ме-такультуру конкретної соціальної спільноти.

Які знання, зокрема, позиція "екстраверсія — інтроверсія" дає для усвідомлення сутності політичної психології в житті суспільства? Як бінарна позиція вона характеризує певну установку і спрямованість суспільно зразкової психіки або на довколишній світ, світ зовнішніх об'єктів, світ інших соціумів (екстраверсія), або на явища власного світу, внутрішні проблеми соціуму (інтроверсія).

Наприклад, екстравертивне суспільство характеризується відкритістю, динамізмом, орієнтованістю на об'єкти і об'єктивні дані. Зразки для наслідування воно бере ззовні, тобто з інших соціумів і культур (наприклад, США, Франція, Польща). Національний характер такого суспільства більш прямолінійний. Дух народу неспокійний, але такий, що не утруднює себе поглибленою рефлексією, йому притаманні любов до слави і зовнішнього самовираження, схильність до ризику та імпульсивність, висока контактність та культура спілкування.

Для суспільства, орієнтованого на інтровертивний стиль реакції, характерна передусім закритість (Велика Британія, Австрія, Індія, Китай, Росія, Японія, Південна Корея та ін.). До таких суспільств можна віднести й Україну. Народи в них самобутні, здатні залишатися самими собою у будь-яких ситуаціях, влаштовувати своє життя і побут відповідно до домінуючих у суспільстві тенденцій соціальної психіки.

У реформах і нововведеннях такі суспільства зорієнтовані на внутрішні тенденції і традиції, потреби й інтереси; можливості та цілі ініційовані зсередини, характерна здатність навчатися на власному досвіді. Народ у таких суспільствах порівняно спокійний, терплячий, миролюбний, а на Півдні — млявий і не готовий до відчайдушних кроків. Якщо індійці вважають, що спокій і небуття узасаднюють початок і кінець усього історичного, то українці кажуть: "Терпи, душа — в раю будеш", "Нехай буде гречка, аби не суперечка". Українська терплячість більше тяжіє до неспішного завоювання внутрішньої свободи, кредо українця: "Сам собі хазяїн". Реформи в таких суспільствах відбуваються повільно, перемагає поступовість.

Щодо спрямованості характеру російського народу, то, за висловом М. Бердяева, у психологію росіянина увійшли "безмежність російської держави і безмежність ланів", що не сприяло виробленню самодисципліни і самодіяльності. У росіян усвідомлення особистих прав завжди було слабким. Росіянин "звик покладати організацію простору на центральну владу, яка наче трансцендентна для нього. Покірність російської людини стала її самозбереженням". Звертаючи увагу на поляризованість російського характеру, М. Бердяев віддавав перевагу в ньому не злу, а якостям доброти, на яких ґрунтується культура людини.

В. Ключевський писав про психологію великороса: "Йому легше подолати перешкоду, небезпеку, невдачу, ніж тактовно і гідно витримати успіх; легше зробити велике, ніж освоїтися з думкою щодо своєї величі. Він належить до того типу розумних людей, які глупішають від визнання свого розуму... Неможливість розрахувати наперед, заздалегідь обміркувати план дій та йти прямо до наміченої мети помітно позначилася на складі розуму великороса, на манері його мислення. Житейські нерівності та випадковості привчили його більше обговорювати пройдений шлях, ніж обдумувати наступний, більше озиратися назад, ніж зазирати вперед"7. Ключевський звертав увагу на схильність росіян покладатися на удачу. Теперішнє завжди сприймалося в Росії як таке, що перебуває у стані кризи (Д. Лихачов). Тобто у росіян, як і в людей інших національностей, є свій менталітет — сукупність певних психологічних якостей, що дають їм змогу по-своєму сприймати, усвідомлювати природне, суспільно-політичне оточення і самих себе, діяти відповідно до цього усвідомлення, настанови. Прагнення підігнати всіх людей під загальновизнаний ідео-логізований стандарт свідомості та вимагати від них "правильних" дій неправильне по суті, оскільки не враховує психологічні особливості, традиції, культуру національних та соціальних утворень. Це призводить до нагнітання пристрастей, що є однією з причин міжнаціональних конфліктів, які виникають у державах СНД.

Сучасна ментальність політичних суб'єктів змінюється у зв'язку із зрушеннями в масовій свідомості людей, спричиненими змінами у самосвідомості народів, психології громади, владі, екології, національному самопочутті, формах спілкування тощо. Людська психіка та її елементи (емоції, воля, потреби, інтереси тощо) внаслідок дедалі більшої політизації не відображають справді політичного. Психологія колективізму, а точніше псевдоколективізму, призводить до формальної участі людей у політиці, породжує байдужість до політичних процесів.

Панування у суспільстві психології конформізму вивело на політичну арену некомпетентних діячів; їх критикують, морально засуджують, але якщо екологічні і політичні проблеми й труднощі обговорюються лише в моральних термінах, то це означає, що практично вирішувати їх ніхто не збирається.

Як бачимо, у народів колишнього СРСР склався менталітет байдужості, що проймає всі структури на рівні політичного життя, відносини управління, керівництва. Відзначаючи відмінність у ментальності радянських людей і громадян західних держав, Ф. Іскандер пише: "Західна людина-не боїться начальства, але платою за це є повага до закону. Склалася непомітна суспільна угода. Міцність її ґрунтується на взаємній вигоді додержання закону і властями, і громадянами.

Наша людина до останнього часу боялася начальства, але платою за це була неповага до закону там, де начальство цього не бачить. Це також суспільна угода. Власті без слів... домовилися з народом: кради, але не попадайся, зате ніколи не питай у начальника, чому він начальник... Щоб спрацювала нова психологічна установка, треба, щоб начальство саме навчилося поважати закони і підкорятися їм. Але це йому дається ще важче, ніж народові, тому воно ніяк не може звикнути до думки, що повинне сьогодні підкорятися своєму вартовому псу".

Сучасну ментальність в українському суспільстві неможливо формувати на основі колишніх бюрократичних, нормативно заданих зверху підходів. Вона вимагає підходу, заснованого на реальних причинно-наслідкових зв'язках людей, становленні мотивів, життєвих орієнтацій, суверенності, самостійності кожної особи. І якщо, за словами М. Бердяева, абсолютному є місце в душі політика, в суб'єкті, то в політиці воно неможливе. Водночас "російському суспільству бракує характеру, здатності визначатися зсередини. Росіянина дуже легко заїдає "середовище", і він дуже легко піддається емоційним реакціям на все зовнішнє".

Звідси прорахунки комуністів, їхнє політичне доктринерство, засноване на абсолютності й абстрактності політики, пропаганді психології секти. "Така абстрактність і абсолютність

у політиці на практиці ведуть до того, що інтереси своєї партії або соціальної групи ставляться вище за інтереси країни і народу, інтереси частини — вище інтересів цілого. Частина, група відчуває себе виділеною із загальнонародного життя, загальнонаціонального і загальнодержавного життя і перебуває в абсолютній правді та справедливості. Скидається тягар відповідальності за ціле, за долю країни і цілого народу. Частина, що перебуває в абсолютній та абстрактній правді, не хоче брати участі у круговій поруці національного та й загальнолюдського життя"10.

Популізм ідейних настанов, розрахований на емоції, збу-| дженість, сприяє впровадженню їх у масову свідомість. Г. Ле-бов ще у 1895 р. у "Психології натовпу" звернув увагу на] особливе значення харизматичних якостей і здатності лідерів до узагальнення колективних дій. Тому замислене у думці! "політичне" намагається знайти зовнішнє вираження у мітинговій демократії, у натовпі. Коли багато людей не можуть і не j хочуть займатися свідомою політичною діяльністю в інтересах суспільства і самих себе, то залишається шлях мітингового вираження громадської та індивідуальної думки. Людина йде у натовп, у масу. Психологія маси і становище лю- ] дини в ній досліджені у працях Ортеги-і-Гассета, Е. Канетті.І Останній у книзі "Маса і влада" відзначає почуття впевненості людини у масі, рівність і стирання розбіжностей між j людьми у ній, полегшення, вихід за межі своєї особи тощо. Водночас маса піддається почуттю переслідування, ніколи не відчуває, що наситилася, безсила втриматися.

Уявлювана рівність людей у масі насправді є нерівністю, їй притаманна особлива збудженість, гнівна роздратованість стосовно ворогів. "Маса завжди являє собою щось на зразок 1 обложеної фортеці, але обложеної подвійно: є ворог, який стоїть перед її стінами, і є ворог у власному підвалі". Масове психологічне почуття не може відобразити сутності політичних процесів, а є лише формою вираження громадської думки, з якою не можна не рахуватися.

Заклики з маси мають емоційний, здебільшого неконструк- і тивний характер, розрахований на буденну свідомість людей, їхнє невдоволення суспільно-політичним життям. У буденній свідомості помітна втрата людиною індивідуальних переконань, орієнтацій, що за умови низької політичної культури лише посилює суперечливість індивідуальної свідомості. Пси-! хологічний компонент свідомості людей може швидко зміню- j ватися від мітингу до мітингу, від оратора до оратора.

Незважаючи на відкритість маси, головний шлях психологічного оновлення свідомості людей пролягає крізь свідомість окремої людини. Політична психологія вивчає політичні процеси опосередковано — через людей, їхню діяльність. Різні форми відображення політики у психіці людей опосередковані їхньою діяльністю. Тому спочатку слід виявити індивідуальну ментальність людини. Труднощів тут чимало. На особистісному рівні психологи виділяють такі бар'єри: настанову на збереження досягнутого, абсолютизацію одержаних результатів, задоволеність своїм становищем (бар'єр задоволеності); сумнів у можливості позитивних змін (бар'єр сумніву, скепсис); прагнення людини чітко розрахувати, що вона здобуває, а що втрачає у ході змін (бар'єр "рахуваль-ника"); звикання до певних операцій, умов роботи і него-товність до нових (бар'єр стереотипу, навички, звички); побоювання того, що зміни можуть обернутися проти самої людини, створять нові труднощі й проблеми, сумнів у тому, що її особисте щастя мало що змінить у загальному стані речей (бар'єр "маленької людини"); підкорення більшості, залежність від неформальних груп, схильних до збереження існуючого становища (бар'єр конформізму).

43. Політичний процес та його суб’єкти

Суб’єктами політичного процесу є окремі особи і соціальні групи. Особа виступає як учасник політичного процесу, представник якоїсь групи або як громадянин, наділений політико-правовою суб’єктністю. Виділяють кілька рівнів політичної суб’єктності особи: громадянин, що бере участь у політиці через виконання громадських обов’язків або через громадську організацію; член політичної партії; громадсько-політичний діяч; депутат; політичний лідер.

Груповим суб’єктом політики може бути будь-який елемент соціальної структури (етнонаціональної, соціально-класової, професійної, територіальної, конфесійної), який усвідомлює власні групові інтереси і намагається їх реалізувати на рівні політичної влади, а також групи тиску, громадські організації, політичні партії та владні структури різного рівня (державного, регіонального, місцевого).

Залежно від сили впливу суб’єктів на процес прийняття політичних рішень суб’єкти політики поділяються на первинні (базові), вторинні і безпосередні.

До первинних суб’єктів політики належать соціальні групи, етноси, класи, територіальні, демографічні, професійні й релігійні об’єднання, які, по-перше, виникли природно-історичним шляхом, спонтанно, а не внаслідок цілеспрямованої дії; по-друге, виражають власні інтереси (соціально-економічні, територіальні, професійні й культурні) не прямо, а опосередковано, через політичні організації; по-третє, створюють різноманітні політичні організації, надають їм усіляку підтримку; по-четверте, через власні соціальні інтереси визначають зміст і вектори сучасної політики, забезпечують утвердження принципу політичного плюралізму.

Серед цих суб’єктів найвпливовішими у політичному житті є етноси, нації та соціально-класові групи.

Етноси і нації виступають суб’єктами політики за таких обставин: на етапі боротьби за національну державу або національно-адміністративну автономію; при визначенні національних пріоритетів у період становлення політичних інститутів; у міжнародних відносинах; у процесі захисту на державному рівні етнокультурної специфіки національних меншин.

Соціально-класові групи — це спільноти, які різняться між собою за матеріальним становищем, владою, престижем, освітою, способом життя (звичками, манерами, звичаями). За цими ознаками класи поділяються на вищі, середні, нижчі та люмпенізовані верстви. Вони мають різні інтереси (часто діаметрально протилежні) і різні можливості виявити ці інтереси на державному рівні. Скажімо, якщо вищі та середні класи зацікавлені у зниженні державних видатків на соціальні потреби, то нижчі, навпаки, — у їх збільшенні. У цих класів також різні можливості реалізації власних інтересів через політику, адже вищі класи мають кращі фінансові, організаційні й інтелектуальні передумови для обстоювання вигідних позицій, ніж нижчі або навіть середні класи.

Вторинні суб’єкти створюються як специфічні інститути здійснення влади або впливу на неї задля захисту інтересів базових суб’єктів, реалізації їхніх цілей і цінностей. Ці суб’єкти мають специфічні політичні інтереси щодо здобуття і здійснення державної влади. До вторинних суб’єктів політики належать групи тиску і партії. Групи тиску включають усі об’єднання громадян (профспілки, промислові й торговельні асоціації, культурологічні товариства тощо), які безпосередньо не борються за владу, а обстоюють власні інтереси при здійсненні політики. Різновидом груп тиску є лобістські групи.

Лобі в політиці — це неформальні кулуарні об’єднання високооплачуваних агентів тих суспільних груп, які домагаються пріоритетного врахування своїх інтересів у політиці. Сьогодні лобізм у західних демократіях, особливо в США й Англії, набув статусу легітимності: його діяльність регулюється законодавством. Групи тиску впливають на законодавчий процес, виборчі кампанії, адміністративні органи, виходячи з інтересів соціальних груп, які висунули їх на політичну арену, надають їм фінансову й ідеологічну підтримку. Партії як вторинні суб’єкти політики безпосередньо борються за владу, тісно взаємодіючи з різними групами тиску й електоратом.

До безпосередніх суб’єктів політики належать керівники органів політичної влади, партій і громадських організацій, які беруть безпосередню участь у прийнятті й виконанні політичних рішень.

Суб’єкти політики мають як відкриті, так і приховані групові інтереси. Останні характерні для таких груп, як кліки, мафії, клани.

Кліка — це мала група, що намагається шляхом закулісних дій зайняти панівне становище у певній політичній структурі (партії, групі тиску, уряді). Скажімо, партійний лідер і його найближче оточення мають найбільший вплив у партії незалежно від того, що це оточення за офіційним статусом може поступатися іншим впливовим угрупованням цієї організації.

Мафія як строго ієрархізована і глибоко законспірована організація намагається досягти користолюбних цілей у рамках не тільки якоїсь організації, а й усього суспільства. Для цього вона використовує як законні, так і незаконні засоби. На відміну від звичайної організованої злочинності мафія може займати провідне місце в політичній системі (особливо в олігархо-клановій).

Приховані групові інтереси, як і приховані угруповання, є в будь-якому суспільстві незалежно від політичного режиму. Масштаб їхньої діяльності та політичного впливу залежить від соціальної і політичної структурованості суспільства, рівня правової та політичної культури, досконалості ринкових механізмів суспільної взаємодії. Там, де ці чинники перебувають на нижчому рівні розвитку порівняно із сучасними цивілізованими країнами, приховані інтереси можуть мати перевагу над відкритими, легальними.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]