№1 Юриспруденція (лат. Jurisprudencia - праворозсудливість, лат. juris-prudentia – правознавство)— комплексна наука, що вивчає сутнісні властивості держави і права; сукупність правових знань, практична діяльність юристів і система їхньої підготовки. Це система знань про об'єктивні закономірності (необхідності) і випадковості виникнення, розвитку і функціонування права і держави в їхній структурній розмаїтості, їхнє місце і роль у суспільному житті.

Під юриспруденцією розуміють декілька взаємопов'язаних понять:

• Науку про державу та право, що вивчають результати правового регулювання і висувають правові ідеї про можливості внесення прогресивних змін у механізм і способи регулювання суспільства.

• Сукупність знань про державу, управління, право, наявність яких дає підставу для професійного заняття юридичною діяльністю.

• Практичне застосування юридичних знань, діяльність юристів.

• Систему підготовки фахівців-юристів у юридичних навчальнифх закладах.

У складі юриспруденції можуть бути виділені такі групи юридичних дисциплін:

• синтезуючі дисципліни - філософія права, теорія держави і права (загальнотеоретична юриспруденція), соціологія права, порівняльне правознавство, історія держави і права, історія вчень про державу і право;

• галузеві дисципліни - конституційне право, цивільне право, кримінальне право, господарське право, цивільно-процесуальне право тощо;

• комплексні дисципліни - банківське право, податкове право, митне право, екологічне право тощо;

• прикладні дисципліни - криміналістика, кримінологія, юридична психологія, судова психіатрія;

• організаційні дисципліни - судоустрій, прокуратура, адвокатура, нотаріат;

• міжнародно-правові дисципліни - міжнародне приватне право, міжнародне публічне право;

• регіональні дисципліни - право Ради Європи, право Європейського Союзу, право ВТО.

№2 Юриспруденція, або правознавство - спеціалізована круг знань у сфері суспільствознавства. Якщо суспільствознавство - це наука неприродний суспільстві взагалі, то правознавство - система знань в галузі права і держави. Термін «правознавство» тотожній терміну «юриспруденція».

Термін «юриспруденція» виник в Стародавньому Римі напрікинци IV - для початку III століття у давнину н.е. (лат. jurisprudentia - навик має рацію) і в дбайливий момент уживається в значеннях:

- науки про право і державу, тобто юридичної науки, або - теоретичній діяльності в галузі права;

- професійній практичній діяльності юриста (суддя, прокурор, слідчий, нотаріус, адвокат і тому подібне).

Юридична наука - це система знань неприродний об’єктивних властівості має рацію і держави в їх понятійно-юридичному розумінні і виразі, неприродний загальних і окремих закономірностях виникнення, розвитку і функціонування держави і права в їх структурною багатоманітності.

Загальнотеоретична юриспруденція має на меті допоїти студентам правильно зрозуміти і засвоїти основи фундаментальних знань, що стануть підґрунтям як у вивченні галузевих і прикладних навчальних юридичних дисциплін, так і у розумінні приписів чинного законодавства та практики організації і функціонування механізму держави.

№3 Загальнотеоретична юриспруденція є фундаментальною юридичною наукою, яка вивчає сутність і найбільш загальні закономірності ви­никнення, розвитку та функціонування права і держави в їх взаємозвязку, а також вихідні для всіх юридичних наук поняття.

Важливою рисою загальнотеоретичної юриспруденції є її фундаментальний характер. Пряма практична орієнтація не належить до головних завдань цієї науки. Лише обмежене коло загальнотеоре­тичних здобутків безпосередньо впливає на юридичну діяльність (прикладом орієнтованих на практику положень загальнотеоретичної юриспруденції може бути, зокрема, вчення про юридичну техніку). Загальнотеоретичній юриспруденції властивий високий рівень наукових уза­гальнень, вона містить положення, які утворюють теоретичну і мето­дологічну базу (фундамент) юриспруденції, об'єднує юридичні науки в єдину, цілісну, внутрішньо узгоджену систему.

№4 Предмет науки (або навчальної дисципліни) -це коло питань, які вона вивчає (відповідає на питання «що?»). Предмет теорії держави і права — об'єктивні властивості держави і права, основні та загальні закономірності виникнення, розвитку і функціонування державних і правових явищ.

Предметом науки є система категорій чи відносин, які досліджуються наукою з метою отримання певного приросту знань.

Предметом теорії держави і права є загальні закономірності зародження, виникнення, функціонування та вдосконалення держави і права.

Оскільки теорія держави і права характеризується як самостійна юридична наука, то її предмету властиві певні особливості, що визначають його своєрідність.

• Оскільки держава і право функціонують в рамках суспільства і взаємодіють з ним, а суспільство розвивається за певними законами та закономірностями, то предметом теорії є вивчення тих закономірностей суспільного розвитку, що безпосередньо впливають на державу та право.

• Теорія вивчає закономірності, що мають об'єктивний характер. Вони визначаються впродовж тривалого періоду розвитку державності і залежать від рівня розвитку суспільних відносин.

• Закономірності, що вивчаються теорією, мають загальний характер. Вони характеризують державу і право як логічно завершені явища, не враховуючи історичних та національних особливостей певної держави.

• Оскількиоснову будь-якого суспільства складають економічні відносини, то предметом теорії є визначення взаємодії державно-правових інститутів та економічних відносин.

• Окрім держави існує система органів та організацій що беруть участь у розробці, прийнятті та реалізації політичних рішень. Ці організації складають поняття політичної системи. І предметом теорії є визначення взаємодії держави та інших елементів політичної системи в процесі реалізації владних повноважень.

• Оскільки держава і право регламентують суспільні відносини як самостійно так і в процесі взаємодії між собою, то закономірності, що вивчаються теорією, можуть бути притаманні як державі і праву одночасно, так і окремо кожній з цих категорій.

• Регулююча функція держави і права визначає необхідність упорядкування відносин між людьми. Тому предметом теорії держави і права є визначення ступеню впливу державно-правових інститутів на особистість. Саме теорія вивчає такі категорії як закон, законність, правовідносини, громадянство, правосвідомість, правова культура, правомірна поведінка, правопорушення, юридична відповідальність.

• Оскільки держава і право є динамічними явищами що постійно розвиваються, то теорія вивчає закономірності та перспективи їх розвитку (правова держава, громадянське суспільство).

№5 Первинне походження держави – це форма генезису держави, яка характеризується переходом від організації влади первісного суспільства до організації державної влади. Сюди можна віднести наступні теорії походження держави: патріархальну, теологічну, договірну, марксистську, іригаційну, мусульманську та ін.

Вторинне походження держави – це форма генезису держави, яка передбачає формування нової держави шляхом виходу адміністративно-територіальних одиниць зі складу держави та їх подальшого перетворення в самостійні держави. Прикладом цього є теорія самовизначення націй. Є два шляхи вторинного походження держави:

1) добровільний;

2) примусовий (насильницький).

Олігархічна теорія походження держави передбачає, що поява держави обумовлена появою власності, яка спричинила майнову нерівність. Утой же час економічно могутні класи для збереження своєї економічної влади створюють державу, щоб зберегти своє панування. Цим вона схожа до марксистської теорії. Згідно з теорією Арістотеля, можливі шість форм державного устрою: три правильні та три неправильні. До правильних мислитель відносив ті, які мали на меті загальне благо. За певних умов кожна правильна форма може перетворитися на свій антипод.

Цікавим є вчення римського оратора та вченого Ціцерона, який виокрем¬лював залежно від кількості правителів три прості та одну змішану форму держави.

Протягом історичного розвитку категорія «форма держави» зазнала пе¬вних змін. В сучасній науці під формою держави розуміється організація державної влади, що виражається у формі правління, державного устрою, політичного (державного) режиму.

Неолітична революція та пожодження держави . Первісне суспільство багато тися­чоліть практично не змінювалося. Найсуттєвіші зміни починають відбуватися в період неолітичної революції (від неоліт — новий ка­м'яний вік). У цю епоху відбувається якісний переворот у всіх сферах життя людства від привласнюючого до відтворюючого господар­ства, тобто від полювання, рибальства і збирання до землеробства, скотарства і металообробки, керамічного виробництва. Цей перехід зайняв кілька тисячоліть.

Держава як нова організаційна форма життя суспільства виникає внаслідок неолітичної революції, переходу людства до відтворюючої економіки, тобто у процесі зміни матеріальних умов життя суспіль­ства, становлення його нових організаційних форм. Первісна держа­ва виникає, щоб організаційно забезпечити функціонування відтво­рюючої економіки, нових форм трудової діяльності.

№6 Соціальні норми — правила поведінки загального характеру, що складаються у відносинах між людьми в суспільстві в зв'язку з проявом їх волі (інтересу) і забезпечуються різними засобами соціального впливу.

Сутністю соціальних норм є не просто правила, тому що правила існують і в несоціальних утвореннях, таких, скажімо, як математика, граматика, техніка та ін. (технічні норми), а правила чітко вираженого соціального характеру.

Ознаки соціальних норм:

1.  Правила (масштаби, зразки, моделі) поведінки регулятивного характеру — соціально-вольові норми, що історично склалися або цілеспрямовано встановлені. Вони спрямовують поведінку людей відповідно до закладеної в нормі ідеальної моделі суспільних відносин, вносять однаковість у регулювання суспільних відносин і формують безупинно діючий механізм типових масштабів поведінки;

2. Правила поведінки загального характеру, тобто такі, що не мають конкретного адресата. Вони розраховані на те, щоб спрямовувати поведінку людей у рамках відносин даного виду; вступають у дію щораз, коли виникають відповідні суспільні відносини;

3.  Правила поведінки наказового характеру — загальнообов'язкові. Вони встановлюють заборони, дають еталони поведінки;

4.  Правила поведінки, які забезпечуються певними засобами впливу на поведінку людей (звичкою, внутрішнім переконанням, суспільним впливом, державним примусом).

Слід зазначити, що соціальні норми виникають у процесі історичного розвитку і, концентруючи досягнення людства в організації суспільного життя, передаються з покоління в покоління, тобто є спадкоємними.

Класифікувати соціальні норми можна за різними критеріями.

Види соціальних норм за сферами дії:

— економічні: регулюють суспільні відносини в сфері економіки, тобто пов'язані з взаємодією форм власності, з виробництвом, розподілом і споживанням матеріальних благ;

- політичні: регулюють відносини між класами, націями, народностями; пов'язані з їх участю в боротьбі за державну владу та у її здійсненні, із взаємовідносинами держави з іншими елементами політичної системи;

• релігійні: регулюють відносини в сфері релігії та між різними релігіями, специфічні культові дії, засновані на вірі в існування Бога;

• екологічні: регулюють відносини в сфері охорони навколишнього середовища та ін.

Види соціальних норм за регулятивними особливостями:

•  норми моралі;

•  норми-звичаї;

•  норми права;

•  корпоративні норми (корпорація — лат. corporatio — співтовариство, об'єднання), тобто правила поведінки, які регулюють відносини усередині різних недержавних організацій (громадських — некомерційних і комерційних) між їх членами.

Соціальні норми утворюють єдину систему.

№7 Правове регулювання — це дія права на суспільні відносини з допомогою використання певних юридичних засобів. В умовах формування в Україні основ правової держави роль і значення правового регулювання суспільних відносин набувають особливої актуальності. Адже головною ознакою моделі держави, що характеризуються як правова, виступає саме ознака високої правової врегульованості суспільних відносин.

При всій широті предмета правового регулювання, до нього входять не всі суспільні відносини, а ті з них, що мають певні ознаки. Це відносини :

1) що виникають між людьми та їх об’єднаннями. Не є предметом правового регулювання явища об’єктивної дійсності, що розвиваються за законами природи – фізичні, хімічні, біологічні процеси, стихійні явища – землетруси, повені тощо. Проте деякі з цих явищ і процесів або їхні результати можуть враховуватись як юридичні факти (наприклад, умови і порядок виплати страхових сум за збитки, завдані землетрусом);

2) суб’єкти яких є свідомими й вольовими їх учасниками. Право не може регулювати дії, що не залежать від свідомої волі людини – психічно хворих людей або тих, що перебувають під гіпнозом;

3) які, з точки зору держави, мають принципове значення для неї, об’єднань людей, конкретних осіб. Коло таких відносин не установлене. Воно змінюється залежно від конктретних умов того чи іншого етапу розвитку суспільства ;

4) що об’єктивно потребують і піддаються юридичній регламентації. Дружба, любов тощо не можуть підлягати правовому регулюванню і підпадають під дію інших соціальних норм – моралі, звичаїв.

Отже, ознаки правового регулювання:

- правове регулювання — різновид соціального регулювання;

- за допомогою правового регулювання відносини між суб'єктами набувають певної правової форми, яка має споконвічно державно-владний характер, тобто в юридичних нормах держава вказує міру можливої та належної поведінки;

- правове регулювання має конкретний характер, тому що завжди пов'язане з реальними відносинами;

- правове регулювання має цілеспрямований характер - спрямоване на задоволення законних інтересів суб'єктів права;

- правове регулювання здійснюється за допомогою правових засобів, які забезпечують його ефективність;

- правове регулювання гарантує доведення норм права до їх виконання.

№8 Догма права - (від грец. — думка, вчення) — положення правового характеру, що приймається без доказів, на віру. Вона залишає поза увагою питання про сутність та походження права, закономірності його розвитку, взаємовідносини права з ін. явищами сусп. життя, обмежуючи завдання науки описом та узагальненням матеріалу, що міститься у позит. (чинному) праві: юрид. дефініціями, форм, аналізом юрид. понять і класифікацією юрид. норм. Концепція Д. п. розроблена Дж. Остіном (Великобританія), Меркелем, Берлінгом та Зомло (Німеччина). Єдиним об'єктом вивчення для них були правові норми, що беруться апріорно. Правова норма, на їх погляд, є засобом регулювання, яке однобічно впливає на суб'єктів засобами примусу.

Д. п. становить незмінну формулу, що застосовується без урахування конкр. істор. умов. Найпоширенішою є Д. п. при визначенні форм.-лог. ознак права відповідно до нормат. праворозуміння. Стрижневим і догматичним є уявлення про право як систему норм, де на вищому щаблі перебуває осн. (суверенна) норма. Наука повинна вивчати право в чистому вигляді, без зв'язку з політ, та соціально-екон. чинниками. Нормативність пов'язується з форм, визначеністю права, його залежністю від д-ви, обов'язковістю, проце-дурністю та караністю. Не береться до уваги така змістовна сторона норми, як моральність припису і права суб'єктів; перебільшується роль д-ви у встановленні ефективних юрид. норм, оскільки осн. норму приймає лише д-ва, вона ж гарантує її охорону та реалізацію.

Догматизація норм права є характерною рисою юридичного позитивізму в цілому, насамперед його різновиду — форм.-догматичної юриспруденції, де право повністю ототожнюється із законом, а сам закон тлумачиться абсолютно формально, оскільки визнається примат правової форми щодо будь-якого соціального змісту. «Очищення» правової форми довів до лог. кінця Г. Кель-зен у «чистому вченні про право», послідовно втіливши в своїй теорії т. з. нормативний ідеалізм.

Д. п. має певні позит. риси, оскільки характеризує право з точки зору його форм, ознак, визначаючи своєрідність права. Проте може застосовуватися лише в теорії, оскільки на практиці не забезпечує характеристики взаємодії права та ін. сфер життєдіяльності суспільствава.

№9 Принципи права — це керівні ідеї, положення, провідні засади, що визначають зміст і спрямованість правового регулювання суспільних відносин.

Усі принципи права можна поділити на:

загальносоціальні

спеціально-соціальні (юридичні)

Загальносоціальні принципи права: економічні; соціальні; політичні; ідеологічні, морально-духовні та ін.

Спеціально-соціальні (юридичні) принципи права: •   Загальні — своєрідна система координат, у рамках якої розвивається національна правова система, і одночасно вектор, що визначає напрямок розвитку цієї правової системи. Належать до всіх галузей права.

• Галузеві — своєрідна система координат, у рамках якої розвивається певна галузь права, і одночасно вектор, що визначає напрямок розвитку цієї галузі.

Властиві конкретній галузі права (наприклад, принцип рівності сторін у майнових відносинах — у цивільному праві; рівності держав, поважання державного суверенітету, невтручання у внутрішні справи держави та ін. — у міжнародному публічному праві).

•   Міжгалузеві — своєрідна система координат, у рамках якої розвиваються кілька відповідних галузей права, і одночасно вектор, що визначає напрямок розвитку цих галузей. Властиві кільком спорідненим галузям права (наприклад, принципи гласності та змагальності сторін судового розгляду — в кримінально-процесуальному та цивільному процесуальному праві; принципи недоторканності власності, свободи економічної діяльності, свободи укладати договір, необхідності конкуренції та заборони монополізації — у підприємницькому та банківському праві).

Принципи права мають історичний характер. Вони є плодом багатовікового розвитку людства, результатом осмислення закономірностей розвитку суспільства в цілому, втілення їхніх демократичної та гуманістичної традицій.

Призначення принципів права:

— здійснювати узагальнене закріплення засад суспільного ладу;

—  забезпечувати однотипне формулювання норм права;

— забезпечувати їх вплив на суспільні відносини шляхом правового регулювання та інших видів правового впливу.

Незважаючи на багатоманітність типів (сімей) правових систем світу (романо-германська, англо-американська, змішана, релігійно-традиційна) та різний їх підхід до проблеми принципів права (в одних склалося поняття «загальних принципів права», у інших — ні), усі вони в демократичних суспільствах спираються на загальну основу принципів права. Принципи права згодом набули універсального значення, оформилися в галузі основних прав людини, одержали закріплення на міжнародному рівні. Так, у Договорі про створення Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС) загальні принципи, характерні для права держав — членів Співтовариства, розглядаються як складова частина права ЄЕС, а їх порушення — як підстава для скасування в судовому порядку актів Співтовариства. Сьогодні принципи права є актуальними насамперед у зв'язку із завданням забезпечення прав людини.

Дати вичерпний перелік загальних принципів права важко, тому що вони не мають достатньої чіткості та стабільності змісту. Одне є безсумнівним — в них втілюються загальнолюдські цінності.

Загальні принципи права:

1.  Принцип свободи означає, що право виступає як міра свободи — політичної, економічної, ідеологічної. Принцип свободи реалізується через надання свободи вибору суспільного ладу та форми правління, забезпечення захисту прав людини та задоволення основних потреб її життя, формування органів державної влади шляхом народного волевиявлення, створення умов для утвердження в суспільстві норм гуманістичної моралі, користування різними соціальними послугами держави та приватних осіб та ін.

2. Принцип справедливості означає, що право виступає як міра справедливості, як морально-правова домірність вкладеного та отриманого в усіх сферах життєдіяльності людини та їхнього правового забезпечення. Принцип справедливості містить у собі вимогу відповідності між практичною роллю різних індивідів (соціальних груп) у житті суспільства та їхнім соціальним становищем, між їхніми правами та обов'язками, злочином і покаранням, заслугами людей та їхнім суспільним визнанням. Принцип справедливості є важливим при вирішенні конкретних юридичних справ (приміром, при визначенні міри кримінального покарання). Він конкретизується у принципі рівності.

3.  Принцип рівності означає рівність усіх перед законом, рівність прав та обов'язків, незалежно від національної, релігійної та іншої належності, службового та іншого становища, рівну відповідальність перед законом, рівний захист у суді.

Важливими складовими елементами принципу рівності є: — єдність (взаємозв'язок) прав і обов'язків, тому що говорити про реальність будь-якого права можна лише за наявності відповідного йому юридичного обов'язку (приміром, право громадянина на судовий захист реалізується через обов'язок судів здійснювати такий захист);

- взаємна відповідальність держави та особи, тому що вони пов'язані взаємними правами та обов'язками.

4.  Принцип гуманізму, тобто людинолюбства, розкриває одну з найважливіших ціннісних характеристик права, домінування у формуванні та функціонуванні правової системи природних не-відчужуваних прав людини. Це — право на життя, здоров'я, особисту свободу та безпеку, право на охорону своєї честі та репутації, недоторканність особи та ін.; створення всіх умов, необхідних для нормального існування та розвитку особи.

5.  Принцип демократизму знаходить свій прояв у тому, що право та законодавство виражають волю народу, волю всіх і кожного, формуються через форми народовладдя: безпосередню та представницьку демократію.

6.  Принцип законності виражається у вимогах:

а) якості нормативно-правових актів, несуперечності їх один одному (між ними має бути ієрархічна субординація залежно від юридичної сили);

б) суворого додержання та виконання юридичних норм, правових приписів усіма суб'єктами — громадянами, їх громадськими та некомерційними організаціями, посадовими особами, державними органами. Передбачає також недопустимість зловживання суб'єктивним правом (див. § «Зловживання правом»);

в) невідворотної відповідальності за вину громадян і посадових осіб.

Серед основних принципів права деякі вчені називають правові презумпції та аксіоми (про презумпції див. у § «Презумпції»).

Принципи права слугують загальними орієнтирами у правотворчості та правозастосуванні.

№10 Властивість означає, що право - як і всяке інше об'єктивне явище соціальної дійсності - має "свої", органічно йому властиві об'єктивні характеристики. Саме вони, властивості права, і виділяють його з інших соціальних явищ і інститутів - навіть тих, які також позначаються словом "право". І вони ж, ці властивості, як раз і розкривають особливості позитивного права, як такого явища, яке, з'явившись на світ, виступає в якості потужного соціального регулятора.

Властивості права. Це ті якісні характеристики (можливості, "здібності") права, які притаманні позитивному праву як сукупності юридичних норм.

У філософській і юридичній літературі на перше місце серед таких властивостей здебільшого відносять саме по собі властивість нормативності, яке в позитивному праві набуває якість загальнообов'язкової нормативності.

Дійсно, ця властивість права розкриває суттєві особливості права. За своєю суттю нормативність в зазначеному значенні являє собою існування і дію права як соціальної освіти, що складається з нормативних принципів і приписів, правил поведінки загального характеру, що поширюються на всякого і кожного, на будь-який коло осіб в даній державі, а також здатність права відповідно до приписами закону охопити за фіксованими ознаками будь коло явищ і процесів.

Разом з тим, слід гадати, необхідно поряд з загальнообов'язкової нормативністю надати високу значимість і таким, мабуть, не менш важливим властивостям права, що виражає його принципові особливості, як визначеність змісту і державна забезпеченість (гарантованість).

Визначеність змісту являє собою здатність права (головним чином за допомогою письмових нормативних документів - законів, інших джерел права) гранично точно фіксувати в формалізованому вигляді необхідні ознаки життєвих ситуацій, що потребують вирішення з позицій права, сторони і грані зовнішньої поведінки осіб, їх вчинків, деталі та подробиці поведінки, вчинків, у тому числі - найбільш точним чином визначати межі зовнішньої свободи, а також - наслідки порушення цих кордонів.

Це властивість права і в минулому, і нині, нерідко з урахуванням значення для права його письмової форми, позначалося і позначається як "формальна визначеність", що також цілком виправдано. Бо іншого способу гранично суворої і точної фіксації змісту,крім знаковою, письмовій (у тому числі - нині вираженої в засобах і механізмах комп'ютерної техніки), - в природі не існує. У той же час треба бачити, що краще, як все більше з'ясовується нині, у відповідних формулюваннях робити наголос не на формальному моменті, а саме на самій визначеності змісту, на те, що за допомогою письмових документів виявляється можливим досягти граничної точності, ясності , конкретності у фіксації юридичних фактів, кола суб'єктів, прав, обов'язків, юридичних гарантій, санкцій, інших правових наслідків і т. д.

Визначеність права за змістом, що розуміється в такому широкому значенні, по суті справи, в якійсь мірі охоплює і інші особливості права, в тому числі властивість нормативності. Тут нормативність виступає не тільки як "заголовної" властивість права, але і у вигляді однієї зі сторін визначеності змісту - визначеності по сфері дії, яка - і знову-таки за допомогою письмової форми - як раз і забезпечує загальну нормативність (можливість зробити строго визначені за змістом норми загальнообов'язковими, встановити однаковий, рівний для всіх порядок в правах і обов'язках, формах і способах їх забезпечення, гарантій).

Першорядне значення належить і такій властивості позитивного права, як державна забезпеченість (гарантірованност'), тобто міцність, надійність, висока гарантованість дії права, можливість зробити реальним (головним чином за допомогою державної влади, його примусової сили) вводиться порядок прав і обов'язків, "переводити" його в реальні життєві відносини, що дозволяє суспільству або особистості за допомогою юридичних механізмів "настояти на своєму", домогтися реального результату, визначеного правом.

Позначення якісних характеристик права в якості властивостей (а не просто "ознак") дозволяє, поряд з упорядкуванням уявлень про догмі права, розширити кут зору про право взагалі.

Тут особливої ​​уваги заслуговує якість равновесности - то закладене в праві початок, який виражено у формулі - "рівна міра". Ця "рівна міра", або "правова рівність" 1, "пропорційність", не зводяться до однієї лише нормативності, означає націленість права на те, щоб затвердити в житті людей принцип еквівалентності, рівного несення при рівних умовах тягаря відповідальності, пріоритету договірного методу у взаєминах суб'єктів, змагальності і в інших юридичних категоріях - всього того, що під трохи іншим кутом зору охоплюється поняттям "справедливість".

Наскільки це якість права можна визнати для нього споконвічним, органічним? Е. Ю. Соловйов, посилаючись на Канта, пише: "В" Метафізиці звичаїв "Кант наштовхується на реальність найпростіших правовідносин, на феномен еквівалентності," равновесности ", відомий практиці правового регулювання конфліктів з найдавніших часів. І в заслугу йому як аналітику правового свідомості треба поставити те, що він взагалі-то досить ясно бачить внеетічность даного феномена (запам'ятаємо це суттєве звуження філософа. - С. А.). "Рівновага" розуміється їм скоріше як правило чистого розуму, залученого до вирішення пруденційних проблем, а не як принцип розуму практичного "2. З цієї точки зору навряд чи можна визнати виправданим традиційну для філософії права спробу все ж зв'язати такого роду "внеетічний феномен" з його обгрунтуванням з позицій моралі.В дійсності, співвідношення між розглянутими категоріями тут інше, протилежне загальноприйнятій: споконвічне для права якість равновесности можна розглядати у вигляді передумови, багато в чому визначальною моральний принцип справедливості.

3. Властивості права та їх соціальне значення. Головне ж, що "дає" висвітлення особливостей права як його "властивостей", - це випливає з такого підходу орієнтація на розгляд соціального значення права, не зводиться лише до того, що продиктовано вимогами аналітичної юриспруденції. Такого значення, відповідно до якого право виступає як соціального інституту, здатного забезпечити вирішення великих завдань у житті людей, в тому числі - визначеність регулювання суспільних процесів і одночасно - міцність, надійність встановлюваних за допомогою права суспільних відносин.

У виділенні такої значимості права, заснованої на суттєвою, унікальною силі його властивостей, заслуга в чому належить видатному російському правознавцю-мислителю, цивілісти І. А. Покровському. У своєму прекрасному працю, опублікованому влітку 1917 р., за кілька місяців до жовтневого більшовицького перевороту - який моторошно тривожний, мало не містичний знак! - Наш вітчизняний правознавець, розкриваючи місію права перед всесильною владою, в першу чергу звернув увагу на те, що "одне з перших і найбільш істотних вимог, які пред'являються до права розвивається людською особистістю, є вимога визначеності правових норм" (цього, додам, перериваючи судження автора, немає в традиційному суспільстві: там "невизначеність" регулювання на руку влади). "Але справа, - продовжує І. А. Покровський, - рішуче змінюється з того моменту, коли виникає потреба в більшій особистої енергії і більшою особистою ініціативою, тоді визначеність права стає неодмінною умовою цих останніх, стає питанням самої особистості. Індивід, поставлений обличчям до обличчя з суспільством, державою, має право вимагати, щоб йому було цим останнім точно вказано, чого від нього хочуть і які рамки йому ставлять. Логічно це право на визначеність правових норм, - підсумовує автор, - є одне з невід'ємних прав людської особистості, яке тільки собі можна уявити, а без нього, по суті, взагалі ні про яке "право" не може бути мови "1. Ці судження російського правознавця необхідно мати на увазі при розгляді ряду проблем теорії права. Причому до процитованим суджень треба додати й думку І. А. Покровського про те, що другим вимогою розвивається особистості до правопорядку є вимога його міцності і що "... вони обидва - тільки дві сторони однієї і тієї ж природною і" невід'ємною "потреби індивіда мати своє ясне і певне місце в житті цілого соціального організму "2. Зараз же звернемо увагу на те, що перед нами, по Покровському, що визначають властивості права, причому такі, без яких "ні про яке" право "не може бути мови" взагалі.

Зазначені вище властивості позитивного права дають можливість в тій чи іншій мірі усунути із суспільного життя свавілля і свавілля, в якійсь мірі гарантувати стабільність, соціальний мир, виключати хаос в людському поведінці, свавілля відносно особистості. Завдяки цим властивостям проявилася глибинна сутність права, "а саме те, що воно є інструментом, засобом, механізмом або нормативно-регулятивної системою захисту особи від свавілля будь-яких інших осіб, груп і суспільства, чи держави в цілому" 3.Якщо виходити тільки з розглянутих властивостей права (не зачіпаючи все інше), то і тоді стануть очевидними переваги і привабливість того ладу життєвих відносин, який можна назвати правовим порядком. І з цих же позицій (при умовиводах "від протилежного") представляється різко негативним характер тієї поведінки, яке є позаправових, тобто такого, яке носить доправовой характер або є позаправові з фактичної сторони - вибивається з області цивілізаційних відносин, протистоїть їм як щось протилежне, з ними несумісне (війна, терор, чиновницька вседозволеність - очевидні приклади такого позаправового поведінки).

З урахуванням наведених положень про особливості права як інституційного освіти і про його властивості розкривається глибина думки знаменитого російського правознавця П. І. Новгородцева, який вважає, що право є той початок, який "поступово здійснюється в історії"

№11 Помітно, що сучасна юриспру­денція як система знань виробила свої аксіоматичні начала, котрі можуть бу­ти представлені як постулати права. Думається, що постулати права не варто ототожнювати з принципами права, які як основоположні ідеї про­низують усю правову сферу.Високий рівень формалізації пра­вової сфери призвів до того, що визна­чальним постулатом є праворозумін­ня, а побудова правової теорії (юрис­пруденції) часто здійснюється за до­помогою аксіоматичного методу як робота з формалізованою системою (системою права чи правовою систе­мою).

Серед найважливіших постулатів права, що забезпечують аксіоматич­ний характер правової сфери — посту­лат правового дуалізму, що вира­жається в поділі права на природне та позитивне, об´єктивне і суб´єктивне, приватне та публічне, матеріальне і процесуальне. Отримав визнання по­стулат, що часто називають правовим плюралізмом, і виражається він у на­явності у правовому житті різно­манітних джерел права. Ще один зна­чущий постулат пов´язаний із ціліс­ністю правової системи і постає як по­стулат правової цілісності. Нарешті, аксіоматичне значення для права має належність його до певної правової сім´ї, що виражається за допомогою постулату правової належності.

Таким чином, аксіоматичні начала права становлять постулати: праворозуміння, правового дуалізму, правово­го плюралізму, правової цілісності, правової належності.

За аксіоматичного методу побудови розвинутої теорії спочатку задається набір вихідних положень (аксіом або постулатів), що не потребують доказу (принаймні у межах цієї системи знання), а потім із них за визначеними правилами будується система вивідних висновків. Логі­чне мислення дає змогу переносити істинність аксіом на виведені з них ви­сновки. Сукупність вихідних аксіом і похідних від них висновків утворює аксіоматичну побудову теорії. Дотримання визначених, чітко зафіксованих правил висновку дає можливість упорядкувати процес мислення при розгор­танні аксіоматичної системи, зробити це міркування більш точним і корект­ним. Отже, аксіоматизація будь-якої теорії потребує вибору аксіом, визна­чення сукупності правил логіки, які використовуватимуться надалі, виве­дення з аксіом за допомогою правил висновку всіх інших істинних тверджень цієї теорії. За змістовно-аксіоматичного методу аксіоми вводять на основі вже набутого досвіду і вибирають як інтуїтивно очевидні положення. Правила висновку при цьому також розглядають як інтуїтивно очевидні й спеціально не фіксують. За формально-аксіоматичного методу не ставиться вимога ви­бирати тільки інтуїтивно очевидні аксіоми, для яких заздалегідь задано сфе­ру об´єктів. Аксіоми вводять формально, як опис деякої системи відношень (не пов´язаних тільки з одним конкретним видом об´єктів). Тим самим аксіо­ми у формальній системі розглядають як своєрідні визначення вихідних по­нять (термінів). Формальний розгляд аксіом може доповнюватися в цьому методі використанням математичної логіки як засобу, що забезпечує точне виведення з них висновків. У результаті аксіоматична система починає бу­дуватись як особлива формалізована мова (числення), тобто:

• вводять вихідні знаки-терміни;

• вказують правила їх поєднання у формули;

• задають перелік вихідних, прийнятих без доказу формул;

• визначають правила висновку з головних формул похідних формул.

Створену абстрактну знакову модель потім інтерпретують на найрізно­манітніших системах об´єктів.

№12 Дві головних парадигми юридичного наукового мислення — по­зитивізму та соціологізму, навколо яких акумулюються різноманітні пра­вові теорії, вчення, концепції тощо.

Якщо парадигма позитивізму базується на філософському позитивізмі та відповідній формально-догматичній правовій теорії, то протилежна парадиг­ма соціологізму орієнтує на з´ясовування залежності державно-правових явищ і процесів від розвитку суспільства в цілому, від його соціальної струк­тури, системи суспільних відносин, ідеології і культури. Виходячи з цього, доцільно розглянути лише основні змістовні характеристики позитивіст­ського (нормативного) та соціологічного підходів до праворозуміння.

Традиційно основними конкуруючими типами праворозуміння вважаються правовий позитивізм і теорія природного права.Правовий позитивізм. Відмінними рисами правового позитивізму як філософського способу осмислення права є:

1. Ототожнення права і позитивного права, або правопорядку, що розуміється як система встановлених норм і інститутів, що історично сформувалися. Тому об'єктом такого осмислення виступають виключно феномени позитивного права:правовые інститути, юридичні норми, виражені в законах, і так далі Будь-які ж феномени надпозитивного плану не визнаються правовим позитивізмом як правові і відкидаються.

2. Тенденція до абсолютизації державного суверенітету, ототожнення права з наказами держави. «Всяке право є команда, наказ», – таке кредо правового позитивізму, сформульоване одним з його засновників Дж. Остіном.

3. Прагнення дати ціннісно-нейтральне поняття права, відповідно до якого норми, що діють, встановлюються законодавцем відповідно до фактичного критерію. Ці вистави протиставляються традиції природного права, що розглядає право в поняттях справедливості і загального блага.

№13 Специфіка запропонованого праворозуміння виражена насамперед в уявленні про право як ціннісно-нор­мативну систему, що підкреслює не лише нормативний, а й ціннісний сенс усього механізму дії права. З цих по­зицій право націлене на закріплення, ранжування, перерозподіл і охорону цінностей, а також на інформування про цінності, які таким чином стають цінностями права. Одночасно в само­му праві складаються різноманітні специфічні цінності (правові цінно­сті), що несуть в собі цивілізаційні та культурні нашарування, пов´язані з розумінням свободи, справедливості, порядку, збереження себе, близьких і всієї соціальної цілісності.

У ціннісно-нормативному праворозумінні виражена трансляція права через віки і покоління за допомогою правового менталітету, правових традицій, правових інститутів, що дає можливість простежити історичну зу­мовленість права, його моральну обґрунтованість і його відповідність традиційним релігійним основам.

Важливо підкреслити, що ціннісно-нормативна система права завжди роз рахована на її визнання народом, тоб­то легітимацію, що забезпечує дієвість та ефективність для всієї системи. Не­має жодних сумнівів, легітимність - це лише важлива основа для функціо­нування правового механізму, оскільки навряд чи завдання правового впливу можна вирішити, не використовуючи такі правові інструменти, усталені процедури, формалізовані рішення і засоби державного примусу.

Нарешті, центральними ідеями ціннісно-нормативного праворозумін­ня є, по-перше, конфліктне призначення права і, по-друге, необхідності збереження існуючої соціальної ціліс­ності. Смислова характеристика праві і професії юриста завжди пов´язані можливостями попередження виникнення конфліктних ситуацій, а при виникненні конфліктів, досягнення оптимального їх вирішення. Так само, як метою права з моменту його становлення у стародавньому суспільстві де наших часів є забезпечення цілісності людського існування від роду чи племені у стародавньому суспільстві де сім´ї та держави у сучасному житті.

№14 Інтегративне праворозуміння, або, інакше кажучи, "інтегральний підхід" до праворозуміння (а підхід – це вже сфера методології!). Названий підхід об’єктивно обумовлений низкою закономірних соціальних процесів, зокрема і тим, про який щойно йшлося. Однак він не тільки не повинен суперечити вимогам системного підходу, а має бути його своєрідною конкретизацією, інструментом реалізації його вимог. У протилежному випадку "інтеграція" є нічим іншим, як еклектизацією, тобто механічним, досить довільним перемішуванням декількох, зазвичай добре відомих теорій, концепцій, поглядів. І хоча при першому, поверховому сприйнятті такої "суміші" може виникнути враження новизни, однак якісно нові знання тут навряд чи вдасться здобути. Будь-яке справді інтегральне праворозуміння не може не розбудовуватись навколо певного концептуально-змістовного ядра, певного світоглядно-філософського стрижня. Розшукавши, виявивши (назвавши) це "ядро", ми отримаємо можливість аналізувати фундамент, базис, основу інтегрування, з’ясувати його принципи і механізми, а відтак – і його обґрунтованість.

№15 Сформовані дві основні протилежні теоретичні позиції. «Етатично-тоталітарна концепція виходить з того, що держава вище і важливіше права, що вона створює право і використовує його як інструмент своєї політики. Ліберальна концепція базується на природно-правовій теорії, відповідно до якої право вище і важливіше держави.

Роль держави в забезпеченні права:

1) держава забезпечує саме буття, існування права: а) завдяки державі формується право;б) держава надає праву юридичні форми через юридичний прецедент, нормативний акт, правовий звичай;в) держава визначає юридичну потребу в регулюванні тих чи інших суспільних відносин;г) санкціонує уже сформовані норми (звичаї, релігійні норми) надаючи їм загальнообов’язкового характеру (мусульманське право);д) держава сприяє розвитку права (вдосконалює види і типи правового регулювання, юридичну техніку, систематизує законодавство);е) забезпечує реалізацію права (через свої органи, контроль тощо);є) держава забезпечує охорону права та пануючих правових відносин як ненасильницькими методами (переконання, стимулювання) так і шляхом примусу;ж) держава здійснює дієву ідеологічну підтримку права (пропаганда законності, правомірної поведінки). 2. В діяльності держави:а) право закріплює основи конституційного ладу: форму правління держави, державний устрій, засоби здійснення державного режиму;

б) право оформлює, закріплює структуру державних органів, їх повноваження, характер зв’язків, компетенцію;в) право є засобом здійснення держ.політики, воно вводить її у законні межі, рамки;г) право визначає межі втручання держ. особисте життя та життя гром. с-ва;д) право встановлює (закріплює) правові та інші методи державного керівництва, контролю, форми та межі державного примусу. Таким чином, право «пов’язує» державу, обмежує її діяльність в інтересах особистості і громадянського суспільства, завдяки чому в державах соціально-демократичної орієнтації реалізовується принцип верховенства права (вчення про правову державу). Правова держава – це держава, в якій панують закони, що ґрунтуються на заг.-людських цінностях і гарантують реальну можливість кожній людині ефективно здійснювати і захищати свої права і свободи. Основні ознаки правової держави:

1) Це держава, в якій панує правовий закон як міра свободи, рівності і справедливості в суспільстві;2) В такій державі закони виражають волю переважної більшості або всього населення країни;3) Взаємна відповідальність особи і держави, її органів і посадових осіб;4) Врегулювання відносин між особою і державою на основі загальнодозволеного (підходу) типу правового регулювання за принципом «особі дозволено чинити все, що не заборонено законом»;5) Високий рівень правосвідомості та правової культури політичної еліти, громадян та державних службовців, їх високий професіоналізм;6) Високодосконала та ефективна судова система законодавства;7) Досконала всебічно розвинена системи законодавства;8) Вичерпне врегулювання правового статусу людини і громадянина та забезпечення його ефективної реалізації (юридична захищеність особи), шляхом створення досконалого механізму захисту та забезпечення прав і свобод.

№16 Поняття принципів організації та діяльності органів держав­ної влади; універсальні конституційні принципи організації та діяль­ності органів державної влади. Принципи організації та діяльності органів державної вла­ди - це основоположні вихідні положення, на яких базуються по­будова й функціонування органів державної влади. Принципи ор­ганізації та діяльності органів державної влади дістали закріплен­ня в Конституції та в законах України, і їх можна поділити на дві групи:

1) універсальні- притаманні всім видам органів державної влади, державному апарату України в цілому;

2) спеціальні - такі, що визначають побудову й функціонування лише окремих видів органів державної влади і пов'язані зі специ­фікою здійснення відповідних видів державної діяльності. Універсальними конституційними принципами організації та діяльності державної влади України є:

1. Принцип суверенності та єдності системи органів дер­жавної влади - полягає в тім, що система органів державної влади (державний апарат у цілому) від імені й за дорученням народу України виступає носієм державної влади, а діяльність органів державної влади базується на засадах верховенства, повноти й неподільності державної влади в середині країни та незалежності від будь-якої іноземної влади і рівноправності в зовнішніх зноси­нах. Цей принцип випливає з положень статей 1, 5 Конституції України.

2. Принцип поділу влади - стосовно організації та діяльності органів державної влади випливає з положень ст. б Конституції України і виявляється в тім, що, по-перше, органи законодавчої та виконавчої влади формуються відносно незалежним один від од­ного шляхом (Верховна Рада України обирається виборцями, а персональний склад органів виконавчої влади визначається Прези­дентом України або відповідними посадовими особами органів виконавчої влади); по-друге, сфери компетенції органів, що їх здійснюють різні гілки влади, чітко розмежовані Конституцією України; по-третє, різні види органів державної влади наділені Конституцією України взаємними контрольними повноваженнями, які в сукупності становлять систему «стримувань і противаг».

3. Принцип законності - випливає із загальнішого конститу­ційного принципу верховенства права (ст. 8 Конституції України) і полягає в тім, що органи державної влади організуються і діють лише на підставі та в спосіб, що передбачені Конституцією і зако­нами України (ст. 19 Конституції України).

4. Принцип участі громадян у формуванні й діяльності ор­ганів державної влади - отримав досить широку конкретизацію в Конституції України. Так, у ч. 1 ст. 38 йдеться про право гро­мадян брати участь в управлінні державними справами, у всеук­раїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути об­раними до органів державної влади, а в ч. 2 ст. 38 - про те, що громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби.Важливою формою участі громадян у діяльності органів дер­жавної влади є індивідуальні чи колективні письмові звернення до органів державної влади, їхніх посадових і службових осіб, що зо­бов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк (ст. 40), а також реалізація їх консти­туційного права оскаржувати в суді рішення, діяльність чи без­діяльність органів державної влади, їхніх посадових і службових осіб (ч. 2 ст. 55).

5. Принцип позапартійності - закріплюється в ч. З ст. 37 і полягає в забороні створення і діяльності організаційних структур політичних партій в органах державної влади (за винятком Верхов­ної Ради України, де утворюються партійні фракції), а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших держав­них установах і організаціях.

У літературі, крім названих, виділяють також інші універсальні принципи, а саме: соціальної справедливості; 'гуманізму і милосер­дя; поєднання переконання і примусу; привселюдності, відкритос­ті і врахування громадської думки; виборності

№17 Цей процес починається із виділення статусно-рольових груп, які покликані керувати життям суспільства. У родоплемінному суспільстві глава роду чи вождь племені був просто "першим серед рівних" — він виконував таку саму роботу, як і решта членів спільноти і тільки принагідно, епізодично виконував управлінські функції. Ускладнення соціальної структури вимагало професійного заняття управлінською працею. Наприклад, Руська Правда — перший, датований 1016 р., давньоруський писаний звід норм світського права — фіксує саме виділення спеціальних статус-них груп (як їх називали: служилих людей або княжих мужів), які безпосередньо брали участь в управлінні, судочинстві, зборі податків тощо.

Одночасно зі становленням статусної управляючої групи, відбувалося створення нормативно-правової системи, яка врегульовує характер взаємодії цієї групи з рештою суспільства. Регламентація стосунків між керівниками і підлеглими зводиться, як правило, до фіксації сфери компетенції керівників, тобто меж їхньої влади. Історичною тенденцією тут є звуження меж сваволі владної групи, захист прав підлеглих. Сучасні закони чітко вказують межі влади посадових осіб.

Для підтримання нормативно правової системи створюється механізм санкцій, який забезпечує виконання індивідами приписуваних законодавством норм і правил.

Головним наслідком інституалізації влади є формування у суспільстві стійкого механізму, який забезпечує постійне відтворення політичних владних інститутів, укорінення у свідомості людей певних взірців політичної поведінки. Якщо політичний філософ може розмірковувати наскільки легітимною (з лат. — законною) або нелегітимною є якась влада з точки зору її справедливості чи доцільності, то соціолог досліджує легітимність як віру людей у це явище. Для нього немає правильних чи неправильних порядків, а значить — не існує справжньої чи несправжньої легітимності. Якщо більшість членів суспільства вважає, що влада перебуває у руках тих осіб, які мають на неї право, така влада вважається легітимною. У демократичній державі особою, що володіє легітимною владою є обраний державний діяч, у монархії — спадкоємний володар трону. Право такої особи керувати державою не може бути піддане сумніву навіть тоді, якщо окремі її дії викликають загальне несхвалення у суспільстві.

За визначенням американського соціолога і політолога Сей-мура Ліпсета (нар. у 1922 р.), легітимність передбачає здатність системи породжувати і підтримувати віру, що існуючі політичні інститути є найбільш придатними для суспільства.

У випадку ж, якщо влада ґрунтується не на очікуваннях певних взірців політичної поведінки з боку суспільства, а опирається на примус і насильство, вона вважається нелегітимною. Ті, хто має нелегітимну владу не є наділеними з боку суспільства правом застосовувати примус щодо тих, до кого вони його вживають.

Наприклад, ми без великого бажання, але й без особливого обурення, сплачуємо державні податки тому, що збір коштів державою для потреб державного управління, оборони та інших, вважається нами нормальною, очікуваною, узаконеною поведінкою, тобто ми визнаємо законним право з боку держави призначати певні види податків і карати тих громадян, які відмовляються їх сплачувати. Інакше кажучи, ми визнаємо владу держави легітимною. А уявімо, що якась окупаційна влада примушує нас сплачувати їй податки. Не виключено, що ми мусили би платити, однак ми так само змушені віддати свої гроші і грабіжнику, який загрожує нам розправою. Оку паційна влада (як і будь-яка влада, яку ми не визнаємо законною), подібно до грабіжника, має над нами владу, проте ця влада є нелегітимною, вона базується винятково на силі.

Не варто думати, що легітимною є тільки демократична влада, а влада короля чи диктатора завжди є нелегітимною. В історії є багато зворотних прикладів, скажімо, диктатор Итлер прийшов до влади цілком законно, опираючись на волю більшості, яка висловила недовіру демократичним інститутам Веймарської республіки. Відтак — вона, втративши довіру громадян, перестала бути легітимною.

Втрата легітимності влади завжди має певні зовнішні ознаки. Вона виявляється у наростанні невдоволення громадян владою, масових виступах, заворушеннях, порушеннях звичних норм взаємин між владою і громадянами і, як наслідок, у підвищенні ролі каральних органів, застосуванні сили.

№18 Розмаїття суспільних відносин обумовлює той факт, що правові норми досить різноманітні. Щоб визначити загальні й відмінні риси цих норм, їхнє місце і функціональну роль, необхідно їх вірно класифікувати. Науково обґрунтована класифікація правових норм дозволяє: по-перше, чітко визначити місце кожного виду норм у системі діючого в державі права; по-друге, краще усвідомити функції правових норм і їхню роль у механізмі правового регулювання; по-третє, визначити шляхи підвищення ефективності правових норм; по-четверте, удосконалити правотворчу і правозастосовчу діяльність державних органів.

Наукова і практична цінність класифікації правових норм залежить від обґрунтованого вибору її критеріїв. Підстави класифікації можуть бути різними.

1. За суб’єктами правотворчості розрізняють норми, що виходять від держави і безпосередньо від громадянського суспільства. У першому випадку це норми органів державної влади, у другому — норми приймаються безпосередньо населенням на референдумі.Норми державної влади розрізняють за юридичною силою (норми вищих представницьких органів законодавчої влади, норми органів виконавчої влади та ін.).

2. За функціональною роллю в механізмі правового регулювання норми права можна поділити на установчі, регулятивні (норми — правила поведінки), охоронні (норми — охоронці порядку), забезпечувальні (норми-гарантії), декларативні (норми-оголошення), дефінітивні (норми-визначення), колізійні (норми-арбітри), оперативні (норми-інструменти).

3. За предметом правового регулювання розрізняються норми конституційної, цивільної, кримінальної, адміністративної, трудової та інших галузей права. Галузеві норми можуть поділятися на матеріальні і процесуальні. Перші є правилами поведінки суб’єктів, другі містять розпорядження, що встановлюють процедуру реалізації або охорони цих правил.

4. За методом правового регулювання виділяються імперативні, диспозитивні, рекомендаційні та заохочувальні норми. Імперативні норми мають суворий, владно-категоричний характер, що не допускає відхилення в регульованій поведінці. Це, як правило, норми адміністративного, кримінального, конституційного права. Диспозитивним нормам притаманний автономний характер, що дозволяє сторонам (учасникам) самим домовитися з питань реалізації суб’єктивних прав і обов’язків. Вони регулюють переважно цивільно-правові або шлюбно-сімейні відносини. Рекомендаційні норми звичайно адресуються недержавним підприємствам, установлюють варіант бажаного для держави поводження. Заохочувальні норми стимулюють суспільно корисну поведінку.

5. За сферою дії виділяються норми загальної дії, норми обмеженої дії і локальні норми. Норми загальної дії поширюються на всіх громадян і функціонують на всій території держави. Норми обмеженої дії — це загальні розпорядження, реалізації яких пов’язуються з певними просторовими, суб’єктними, часовими і ситуаційними факторами. Локальні норми діють у межах окремої державної, громадської організації або їх структурних підрозділах.

6. Норми права класифікуються також за часом дії (постійні й тимчасові), по колу осіб (чи поширюються на усіх, хто підпадає під їхню дію, чи на чітко визначену групу суб’єктів: військовослужбовців, пенсіонерів тощо).

№19 Джерела (форми) права - це офіційні способи зовнішнього вираження й закріплення норм права. 

Види основних джерел (форм) права:

а) нормативно-правовий акт;

б) нормативно-правовий договір;

в) правовий звичай;

г) правовий прецедент.

Нормативно-правовий акт - це вихідний, як правило, від компетентного органа держави акт-документ, що містить норми права.

У сучасних державах нормативно-правовий акт являє собою найпоширеніше джерело права. Він установлює, змінює, скасовує норми права, уводить їх у дію. Основними суб'єктами права, які приймають і видають нормативно-правові акти, є відповідні правотворческие органи держави. Вони приймають і видають нормативно-правові акти на основі й у межах своєї компетенції.

У сучасній Україні нормативно-правові акти колишнього СРСР, які не суперечать Конституції й законам України, застосовуються на підставі Постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР" і ст. 1 розділу XV Конституції України.

Нормативно-правовий договір - це добровільна угода двох і більше сторін, що містить норми права. 

Нормативно-правовий договір - це, як правило, спільний акт-документ, що містить норми права, що є результатом добровільного, взаємопогоджуваного волевиявлення правотворческих органів ( суб'єктів правотворчества).

Нормативно-правовий договір - основне джерело права в міжнародному праві. Ратифіковані міжнародні договори України - джерело права України, невід'ємна частина її національного законодавства (ст. 9 Конституції України). У внутрішньодержавному праві України до нормативно-правових договорів ставиться, наприклад, колективний договір, що укладається профкомом підприємства від імені трудового колективу із власником або уповноваженим їм органом.

Правовий звичай - це санкціонований державою звичай, що здобуває в чинність цього загальнообов'язкове значення.

Санкціонування того або іншого звичаю державою означає визнання їм певного звичаю як загальнообов'язкове правило поводження, адресованого відповідним суб'єктам права. Підставою санкціонування державою звичаїв є відповідність спрямованості їхнього регулятивного впливу на суспільні відносини цілям, завданням, інтересам держави. Санкціонування державою звичаю обумовлює придбання їм таких ознак як загальобов'язковість, охорона державою від порушень. Ці ознаки правових звичаїв властиві й нормам права безпосередньо встановлених державою

Правові звичаї як джерело права з'явилися давно. Про це свідчать, наприклад, закони XІІ. таблиць (Древній Рим V в. до, н.е.). Закони Драконта (Афіни VII в. до н.е.) і інші юридичні пам'ятники. Один зі шляхів виникнення права- поява так званого звичаєвого права, що складає із правових звичаїв.

У сучасних державах, включаючи Україну, сфера суспільних відносин, регульованих правовими звичаями, помітно мала й обмежена, на відміну від сфери дії законодавства.

Правовий прецедент - це рішення державного органа (судового, адміністративного) по конкретній юридичній справі, що являє загальнообов'язковий приклад рішення наступних аналогічних справ.

Види правових прецедентів:

а) судовий;

б) адміністративний.

Розходження цих прецедентів пов'язане з існуванням у механізмі держави судових і адміністративних органів.

У ряді сучасних держав судовий прецедент займає помітне місце серед джерел (форм) права. До числа таких держав насамперед ставляться Англія (батьківщина правового прецеденту) і США. Однак правила й межі дії судового прецеденту в цих країнах неоднакові.

В Україні судовий прецедент не є джерелом права, оскільки суди не ставляться до числа правотворческих органів. Публикуемые в Україні збірники рішень конкретних юридичних справ вищими судовими інстанціями служать орієнтиром правильного розуміння й однакового застосування норм матеріального й процесуального права.

№20 Священні писання, книги, трактати . Акти-документи, які містять церковний канон або іншу релігійну норму, яка санкціонується державою для надання їй значення і забезпечується нею.Релігійно-правова норма поширена у традиційно-релігійних правових системах (наприклад, у мусульманських країнах). У деяких країнах релігійно-правова норма тісно переплетена з правовим звичаєм, традиціями общинного побуту (держави Африки, Латинської Америки).

Це джерело права притаманне для релігійно-общинної правової системи або для релігійних систем права, найбільш поширеним видом яких є система ісламського права. В Україні це джерело права не застосовується. Священні джерела правил поведінки і на надприродні засоби їх забезпечення.

№21 Правовий прецедент (від лат. від лат. praecedens — той, що попереду) — джерело права, що являє собою письмове або усне рішення судового або адміністративного органу, якому надається державою формальна обов'язковість, і воно стає нормою, еталоном, зразком при розгляді всіх подібних справ у майбутньому. Правовим прецедентом вважається рішення суду чи адміністративного органу, винесене в аналогічній справі в межах аналогічного судочинства. Визнання правового прецеденту рівнозначним джерелом права є одним з основних пунктів, за яким відрізняються англосаксонська та романо-германська системи права.

Загальнообов'язковим для вирішення питань судами тієї ж або нижчої інстанції є сформульоване судом правило, відповідно до якого за конкретних обставин, керуючись конкретними принципами права суд визнає за можливе винести саме таке рішення. Крім цього, судовий прецедент може не мати обов'язковості, тоді він є прикладом тлумачення норми закону певним судом.

Залежно від змісту прецеденту їх поділяють на креативні прецеденти — ті, які створюють нову норму права, заповнюючи певні прогалини у ньому, та інтерпретаційні, тобто ті, які тлумачать зміст існуючих норм права, а залежно від органу, що постановив рішення, розрізняють судовий або адміністративний прецедент.

Серед юридичних джерел англійського права (судовий прецедент, статут /закон/, конституційний звичай /конституційна угода/, доктрина, міжнародний договір) найзначущім є судовий прецедент. Право Англії було і залишається прецедентним. Так, судовий прецедент обгрунтував невідповідальність монарха ("король не може бути неправий"), санкціонував інститут контрасигнату-ри ("король не може діяти один"). Визнання судового прецеденту джерелом права означає, що судові органи здійснюють не тільки юрисдикційну функцію (вирішення конфліктів на основі права), а й правотворчу.

Обов'язкові прецеденти створюються лише так званими вищими судовими інстанціями: Палатою лордів, Судовим комітетом Таємної Ради (у справах держав - членів Співдружності), Апеляційним судом і Високим судом.

Нижчі суди прецедентів не створюють. Англійське правило прецеденту носить імперативний характер такого змісту: вирішувати так, як було вирішено раніше (правило "stare decisis"). Відповідно до цього правила, кожна судова інстанція зобов'язана додержуватися прецедентів, вироблених вищим судом, а також створених нею самою (якщо це вища судова інстанція). За англійськими даними, кількість прецедентів досягла 500 тисяч. У США вони обчислюються мільйонами.

№22 Звичай  – санкціоноване державою правило поведінки, що склалося історично, у результаті багаторазового повторення людьми певних дій. Санкціонування здійснюється шляхом відсилання до звичаю, а не до текстуального закріплення його в нормативно-правовому акті.

Правовими стають ті звичаї в яких зацікавлена більшість населення регіону чи країни.Держава визнає такі правила як загальнообов’язкові для всіх суб’єктів які підпадають під їх дію, а також забезпечує їх виконання за допомогою державного примусу.

Правовий звичай історично був першим джерелом права, що регулювало відносини у період виникнення та становлення держави. Генетично він походить від звичаїв як специфічного виду соціальних норм, проте не кожний звичай стає правовим, а тільки той, який від­повідає інтересам певної групи людей, тієї чи іншої спільності або су­спільства в цілому та визнається і санкціонується державою, яка надає йому статусу норми права, тобто перетворюючи його у правовий зви­чай й беручи під свій захист.

Особливістю даних норм є те, що вони не встановлюються рі­шенням органів держави, а виникають у результаті багаторазового застосування протягом століть, закріплюють людський досвід у сві­домості людей і входять у звичку. Крім того, в результаті санкціону­вання державою, звичай набуває загальнообов'язкового характеру, гарантується його виконання та забезпечується реалізація заходами державного примусу.

Держава визнає не всі звичаї, що склалися в суспільстві, а лише ті, що мають найбільше суспільне значення, відповідають його інте­ресам та історичному етапу його розвитку.

Найбільшого поширення правовий звичай як джерело права дістав у феодальному суспільстві. У правових системах більшості сучасних країн правовий звичай втратив характер самостійного джерела права і відіграє незначну роль, здебільшого він служить врахуванню особливостей суспільних відно­син в конкретних місцевостях чи в конкретних галузях діяльності. На сьогодні це джерело права збереглося тільки в правових системах окремих слаборозвинутих держав Азії та Африки, а також застосовується в міжнародному праві.

№23 Правова доктрина – це акт-документ, що містить концептуально оформлені правові ідеї, принципи, розроблені вченими для удосконалення законо-давства, усвідомлені суспільством і визнані державою як обов’язкові. Ще найвидатніші римські юристи давали роз’яснення, обов’язкові вподальшому для судів. Протягом тривалого часу правова доктрина впливала на розвиток права в романо-германській правовій системі: саме зусиллями вчених французьких, німецьких, італійських університетів у ХІІІ-ХІХ століттях вироблялись основні принципи права. Правова доктрина служила безпосереднім джерелом права в англо-американській правовій системі: при вирішенні справи судді посилались на праці вчених; а також у релігійно-філософській правовій системі: іслам, індуїзм, іудаїзм мають у своїй основі правила загальнообов’язкової поведінки, почерпнуті з праць видатних юристів.

Правова доктрина не в усіх країнах є джерелом права, хоча значення наукових праць юристів для формування моделі правового регулювання визнається законодавцями багатьох країн. У наші дні роль доктрини є важливою для правотворчості: вона сприяє удосконаленню нормативно-правових актів, створенню нових правових понять і категорій, розвитку способів і прийомів тлумачення та реалізації правових норм, якими користуються правотворчі і правозастосовчі органи.

№24 Нормативно-правовий договір – це об’єктивне, формально обов’язкове правило поведінки загального характеру, яке встановлене за взаємною домовленістю двох і більше суб’єктів суспільних відносин з метою врегулювання певної життєвої ситуації, носить загальнообов’язковий характер та забезпечується державою. Договір як джерело права має також тривалу історію і певне використання та поширення у сучасному правовому житті значна правотворча роль належить договору ще з часів родового ладу і процесу становлення держави. Саме тоді взаємовідносини між окремими групами людей, які склали певні роди чи племена, базувались або творились на договірних засадах, коли шляхом договірних відносин погоджувались і встановлювались певні правила мирного співжиття. Ще римські юристи вважали, що виникнення закону та звичаю обумовлене саме договором –

погодженням громадян, який у випадку закону проявлявся у голосуванні, а у випадку правового звичаю – у мовчазному погодженні.

Нормативні договори використовуються у міжнародному, конституційному, трудовому та інших галузях права. Джерелами міжнародного права вважаються міжнародний правовий звичай та міжнародний договір (спільне рішення). Для виникнення і чинності цього права найважливіше значення має той факт, що держави самі визначають його необхідність та вважають своїм обов’язком підпорядковуватись і виконувати норми міжнародного права. Міжнародні договори, особливо двосторонні, за винятком суто політичних та договорів, що регулюють державні кордони, мають нормативний характер, тобто встановлюють правила поведінки. Тобто у сучасних міжнародних відносинах договори мають значення законів. Ними встановлюються точні об’єктивні норми права, які кожен з учасників договору зобов’язується виконувати, здебільшого на своїй території, стосовно другої сторони – держави – та, у відповідних випадках, стосовно громадян цієї держави.

№25 Нормативно-правовий акт - основне джерело права сучасної держави. У ньому міститься більшість правових норм, що регулюють найбільш соціально значимі суспільні відносини. Нормативно-правовий акт має общерегулятівний характер, а правові норми, що містяться в ньому, на відміну від інших джерел права, є конкретними, досить визначеними і носять, як правило, загальний характер.

Нормативно-правовий акт - це офіційний акт правотворчості, що представляє собою владне припис, що містить норми права.

Відмінні ознаки нормативно-правового акта, що виражають його сутність і значення:

1) особливий порядок створення нормативно-правового акта. Нормативно-правовий акт створюється в результаті правотворчої діяльності і являє собою офіційний акт правотворчості. Правотворча діяльність - здійснюється в установленому законом порядку компетентними державними органами (законодавчими, виконавчими, судовими) і безпосередньо народом (референдум) діяльність по підготовці, встановлення, зміни та скасування норм права;

2) нормативно-правовий акт має общерегулятівний характер. У нормативно-правових актах містяться тільки норми права, що володіють державної обовязковістю. Нормативно-правові акти необхідно відрізняти від індивідуальних правових актів. Індивідуальний правовий акт поширює свою дію на конкретних субєктів права, розрахований на одноразове застосування і припиняє свою дію з реалізацією конкретного права або обовязки (наприклад, вирок суду по конкретній кримінальній справі);

3) нормативно-правовий акт являє сосбой офіційний державний документ; має обовязкові атрибути: назва акта (закон, указ, постанова); найменування органу, що прийняв акт (парламент, президент, уряд і т. д.), номер та дату прийняття та ін .;

4) нормативно-правовий акт завжди має внутрішню структуру, за допомогою якої норми права групуються по певним структурним утворенням: розділам, главам, статтям.

№26 Система права — це об'єктивно обумовлена системою суспільних відносин внутрішня структура права, яка складається з взаємозалежних норм, логічно розподілених за галузями, підга-лузями та інститутами.

Можна сказати інакше: система права — це науково організована сукупність правових норм, розподілених за групами — правовими інститутами, зведеними у підгалузі, які у свою чергу утворюють галузі — цілісні нормативні утворення.

Ознаки (риси) системи права:

1. Обумовленість реально існуючою системою суспільних відносин. Вона не може створюватися на суб'єктивний розсуд людей існує об'єктивно;

2. Органічна цілісність, єдність і взаємозв'язок правових норм, а не їх випадковий набір. Норми права, з яких складається система права, не можуть функціонувати ізольовано. Вони взаємно узгоджені та цілеспрямовані;

3. Структурна багатоманітність. Це означає, що система права складається з неоднакових за змістом й обсягом структурних елементів, які логічно об'єднують, розташовують нормативний матеріал у певній функціональній спрямованості.

Дослідження системи права варто розпочинати з попереднього вирішення питання про структурні елементи і критерії побулови системи. Під структурою системи розуміється єдність елементного складу системи і взаємодія складових її елементів. Структура — це засіб зв'язку елементів у системі, які забезпечують її спрямоване функціонування та усталеність (стабільність).

Структурні елементи системи права:

- норми права;

- інститути права;

- під галузі права;

- галузі права.

Норма права — «цеглинка» системи права, первинний компонент, із якого складаються інститути і галузі права. Не може існувати норма права, яка не входила б до певного інституту і галузі права. Галузь права є найбільшим елементом серед тих, з яких складається система права. Цивільне право, кримінальне право, трудове право, адміністративне право та ін. — це галузі права.

№27 Галузь права — це складовий елемент системи права, відокремлена сукупність норм права, які регулюють певні якісно однорідні суспільні відносини. Щодо визначення поняття галузі права, то в юридичній літературі у принципі виробився єдиний підхід, згідно з яким визначаються такі її ознаки: основа відокремлення галузі права — якісно однорідні суспільні відносини; об'єктивність відокремлення груп суспільних відносин; певна структура.

Відомо, що право регулює найбільш важливі суспільні відносини, різні за змістом. Залежно від значення цих відносин для суспільства і громадян галузі права структуруються у певну систему, чільне місце у якій посідає конституційне право. Після конституційного права у структурі галузей розміщуються адміністративне, фінансове, земельне, цивільне, кримінальне, трудове тощо. Поява нових галузей права (енергетичного, медичного, космічного), на базі вже існуючих, відбувається в результаті об'єктивної диференціації суспільних відносин, її державно-правової оцінки, а також ступеня розвитку відповідних правових норм. Вказані три групи факторів (об'єктивні, оціночні і нормативні) повинні враховуватися під час оцінки галузевої структури права.

Галузі права є центральним елементом системи права, тому ефективність правового регулювання суспільних відносин безпосередньо залежить від ступеня об'єктивності й логічності їх побудови. У юридичній науці ця проблема не є новою. Наукові дискусії розпочалися ще за часів Римської імперії. Відокремленість галузі права та ступінь її розвитку визначаються мірою розвинутості та автономності відповідних відносин та потребою у їх правовому врегулюванні. На сьогодні сталим є положення, відповідно до якого галузі права класифікуються за декількома критеріями, основними з яких є предмет і метод правового регулювання.

Правове регулювання суспільних відносин — форма їх впорядкування шляхом встановлення загальнообов'язкових правил поведінки уповноваженими органами влади. Структуру правового регулювання складають суб'єкти, об'єкти суспільних відносин, що регулюються, фактичні життєві обставини, що сприяють виникненню відповідних відносин, предмет та метод їх регулювання.

№28 Інститут права — це сукупність відокремлених, взаємопов'язаних правових норм, що утворюють частину галузі права та регулюють певну сторону однорідних суспільних відносин.

Тобто, норми права створюють галузь права не безпосередньо, а через інститути. Відповідно інститут права відрізняється від галузі права передусім за обсягом правового регулювання, він регулює не всю сукупність якісно однорідних суспільних відносин, а лише їх окремі сторони (наприклад, галузь конституційного права — має такі інститути як інститут громадянства, президента, виборчого права тощо; галузь екологічного права має інститути природокористування, охорони навколишнього природного середовища тощо).

Як певна сукупність норм права інститут права характеризується певними властивостями: регулятивністю (норми за змістом мають регулятивний характер), предметністю (присвячений регулюванню визначеного предмета — суспільних відносин) та галузевістю (створюється із норм, що належать лише до певної галузі права).

У теорії права існує певна класифікація інститутів права:

1) загальні — ті, що формулюють загальні принципи та положення (з них сворюються загальні частини кодифікованих нормативно-правових актів);

2) змішані — ті, що створюються на межі галузей права (наприклад, інститут спільної власності подружжя існує на межі цивільного і сімейного права);

3) комплексні — ті, що є складовими елементами комплексних галузей права.

Крім того, виділяють інститути конституційного, адміністративного, цивільного, кримінального тощо права, матеріальні та процесуальні.

№29 Форми (види, способи) систематизації законодавства:

облік законодавства;

інкорпорація законодавства;

консолідація законодавства;

кодифікація законодавства.

Облік законодавства - це діяльність по зборі, зберіганню й підтримці в контрольному стані нормативних актів, а також по створенню пошукової системи, що забезпечує розшук необхідної інформації серед масиву актів, узятих на облік.

Види обліку: а) журнальний; б) картотечний; в) ведення контрольних текстів діючих нормативних актів; г) автоматизований облік законодавства.

Автоматизований облік законодавства, заснований на застосуванні комп'ютерної техніки, поступово стає домінуючим. Комп'ютерний облік законодавства багато в чому зм'якшує проблему його доступності й видимості.

Інкорпорація законодавства - це діяльність по впорядкуванню діючих нормативних актів шляхом їхнього об'єднання в хронологічному, тематичному, алфавітному порядку (без зміни форми й утримування) у відповідному офіційному, офіціозному (напівофіційному) або неофіційному збірнику (зборах).

Консолідація законодавства - це відомість (об'єднання) відповідної безлічі нормативних актів по одному або декількох взаємозалежних питаннях в один укрупнений акт.

Новий укрупнений акт повністю заміняє нормативні акти, що ввійшли в нього, оскільки приймається компетентним правотворческим органом і має всі необхідні власні офіційні реквізити. Його особливість у тім, що він не міняє втримування правового регулювання, тільки вносить зміни, що ставляться до форми законодавства.

Кодифікація законодавства - це правотворческая діяльність органів держави по радикальній кількісно-якісній переробці форми й утримування законодавства шляхом створення нового, зведеного, систематизованого (єдиного, логічно і юридично цілісного, внутрішньо й зовні погодженого) нормативного акту підвищеного рівня стабільності.

Види кодифікації:

а) загальна кодифікація (завершується прийняттям кодификационных актів по всіх основних галузях законодавства);

б) галузева кодифікація (охоплює відповідну галузь законодавства: видаються Цивільні, Кримінальні кодекси й т.д.);

в) спеціальна (комплексна) кодифікація (спрямована на видання актів, що регулюють відповідні інститути законодавства: Митні, Податкові, Лісовий кодекси й т.д.).

Головна кінцева мета кодифікації - створення т.зв. кодификационного акту. Форми кодификационных актів: а) основи законодавства; б) кодекс; в) устав; г) положення; д) правила.

№30 Правовідносини --це врегульовані нормами права вольові суспільні відносини, що виражаються в конкретному зв'язку між правомочними і зобов'язаними суб'єктами — носіями суб'єктивних юридичних прав, обов'язків, повноважень і відповідальності — і забезпечуються державою.

Ознаки правовідносин:

1. Становлять різновид суспільних відносин, соціальний зв'язок.

Правовідносини складаються між людьми або колективами як суб'єктами права з приводу соціального блага або забезпечення яких-небудь інтересів. Не може бути правовідносин з тваринами, рослинами, предметами. Відносини з ними є, але не за допомогою права. За негуманне поводження з собакою людина відповідає не перед собакою, а перед органами, що покликані захищати тварин.

У колишні часи (середньовіччя) суб'єктами права визнавалися тварини і навіть неживі предмети. Наприклад, у Росії в 1593 р. був покараний батогом і засланий до Сибіру церковний дзвін, що «дзвонив» у зв'язку з убивством царевича Дмитра.

2.  Є ідеологічними відносинами —результатом свідомої діяльності (поведінки) людей. Правовідносини не можуть виникати, не проходячи через свідомість людей: норми права не можуть вплинути на людину, її поведінку, доки зміст правових норм не усвідомиться людьми, не стане їх правосвідомістю.

3.  Є вольовими відносинами, які проявляються в двох аспектах:

а)  у втіленні в них волі (інтересу) держави, оскільки правовідносини виникають на підставі правових норм;

б)  у втіленні в них волі (інтересу) учасників правовідносин — вони зв'язані предметом інтересу, досягненням його результату.

Правда, правовідносини можуть виникати і припинятися поза волею (інтересом) їх учасників (наприклад, потерплий від злочину всупереч своєму бажанню залучається у кримінально-процесуальні правовідносини зі злочинцем і судом).

Однак реалізація правовідносин можлива лише на підставі виявлення волі (інтересу) їх учасників. При цьому є правовідносини, для виникнення яких необхідне волевиявлення всіх їх учасників (договір купівлі-продажу), а є правовідносини, для виникнення яких досить волевиявлення лише одного з учасників (проведення обшуку).

4.  Виникають, припиняються або змінюються, як правило, на основі норм права у разі настання передбачених правовою нормою фактів. Правовідносини виступають як спосіб реалізації норм права, або, інакше, норми права втілюються в правовідносинах, відбувається їх індивідуалізація стосовно суб'єктів і реальних ситуацій. У нормах права вже закладені правовідносини, але в абстрактній формі (докладніше див. § «Передумови виникнення правовідносин. Взаємозв'язок норми права і правовідносин»).

Проте не можна вважати, що наявність правових норм автоматично призводить до виникнення правовідносин. Можливий і такий варіант, коли правові норми реалізуються, але правовідносин немає. Правда, таке трапляється вкрай рідко, наприклад, виникнення правовідносин у разі вирішення справи на підставі аналогії права.

5.  Мають, як правило, двосторонній характер і є особливою формою взаємного зв'язку між конкретними суб'єктами через їх права, обов'язки, повноваження і відповідальність, які закріплені в правових нормах. Одна сторона має точно визначені суб'єктивні юридичні права (правомочна сторона), на іншу покладені відповідні суб'єктивні юридичні обов'язки (зобов'язана сторона). Повноваження -- прерогатива державних органів і посадових осіб. Юридична відповідальність — елемент вторинного характеру, який реалізується в результаті вчиненого правопорушення. Основний зміст правовідносин — суб'єктивне юридичне право і суб'єктивний юридичний обов'язок.

Не може бути правовідносин, заснованих лише на правах або лише на обов'язках. Правам однієї сторони відповідають обов'язки іншої. Наприклад, одна сторона — кредитор — має право на одержання боргу, а інша — боржник — обов'язок повернути борг. У деяких правовідносинах кожна сторона має і права, і обов'язки (фізичні особи), правомочності і відповідальність (посадові особи).

Ступінь конкретизації сторін може бути різним: а) точно визначена зобов'язана сторона; б) точно визначена лише правомочна сторона, а коло зобов'язаних осіб не визначено; в) точно визначені обидві сторони.

6.  Охороняються державою, забезпечуються заходами державного впливу. У більшості випадків суб'єктивні права і юридичні обов'язки здійснюються без застосування примусових заходів. У разі потреби зацікавлена сторона може звернутися до компетентного державного органу, який виносить рішення (акт застосування права) з чітким визначенням прав і обов'язків сторін. Можливість державного примусу створює режим соціальної захищеності, безпеки, законності.

№31 Правосвідомість — це форма суспільної свідомості, змістом якої є сукупність понять, ідей і принципів про сутність права та всіх пов'язаних з ним явищ.

Дослідження поняття і змісту правосвідомості передбачає визначення її структури, яка складається з двох елементів: правової ідеології і правової психології.

Правова ідеологія — це сукупність правових поглядів, заснованих на певному соціальному досвіді і наукових знаннях. Існування правової ідеології обумовлюється свідомим ставленням до права, а як систематизований обґрунтований вираз потреб населення, вона пов'язана з пізнанням правових цінностей, їх перетворенням у систему нормативного регулювання поведінки людей в суспільстві. Відповідно джерелом виникнення правових ідей, поглядів є об'єктивно існуючі соціально-економічні, політичні відносини в суспільстві, юридична практика. Основним завданням правової ідеології є формування правової свідомості, правової культури окремих суб'єктів і суспільства в цілому, підвищення рівня їх правових знань.

Правова психологія, як елемент правосвідомості відображає правові почуття, настрої, думки, навички і традиції, відіграє важливу роль у формуванні і реалізації права, може бути його стимулятором або гальмом. На думку М. Абдулаєва та С. Комарова правова психологія складається з наступних елементів: суспільного інтересу, мотивів діяльності певних соціальних груп, психологічного укладу (традицій, навичок, переконань тощо), уявлень про право; почуттів, емоцій, настроїв, пов'язаних з правом; способів формування уявлень.

Зв'язок правової ідеології і правової психології полягає у тому, що правова ідеологія збагачує правову психологію ціннісно-нормативними орієнтирами, а правова психологія є єдиним джерелом для формування правових норм, оскільки, на відміну від правової психології, є більш мобільною: швидко реагує на зміни, що відбуваються в юридичній практиці, відображаючись у почуттях, настроях та поглядах, які, в свою чергу, безпосередньо впливають на усвідомлення особою правових змін.

Право, відносини, які опосередковуються ним, — це відносини, функціонування яких повністю пов'язане з волею і свідомістю людей. Без правосвідомості не можливе ні створення правових норм, ні реалізація права.

Крім елементів, у структурі правосвідомості виділяють рівні, які залежать від ступеня знання права та глибини відображення правової дійсності. Звичайний рівень — виникає під впливом конкретних життєвих обставин, особистого правового досвіду та отриманої освіти, характеризує ставлення особи до права на побутовому рівні. Наприклад, переконання у тому, що довічне ув'язнення вбивці — єдиний спосіб боротьби з такими злочинцями і злочинами.

Професійний рівень — характеризує ставлення до права юристів-практиків, державних службовців тощо, тобто осіб, які мають спеціальну освіту, поглиблені і формалізовані знання принципів та норм права, вміння їх застосовувати у практичній діяльності у різних сферах суспільних відносин: господарській, цивільній, шлюбно-сімейній, кримінальній тощо. Професійна правосвідомість відрізняється від звичайної за обсягом і глибиною правових знань, а від наукової — вмінням їх застосовувати.

Науковий рівень формується в результаті спеціальних науково-дослідних робіт на основі теоретичного узагальнення державно-правових знань у правознавців, які займаються науковими дослідженнями у галузі державотворення, дії правової системи і прогнозування її подальшого розвитку, є джерелом правотворчості і підґрунтям правореалізаційної практики.

За суб'єктами правосвідомість можна поділити на види:

— індивідуальна — правосвідомість окремої особи, формується під впливом засобів масової інформації, шляхом усвідомлення суспільного досвіду; визначається правовими суспільними відносинами, системою чинного права, з одного боку, а, з іншого — правовою культурою суспільства;

— групова — правосвдомість певних соціальних груп, формується навколо певної ідеї, окремого правового акта тощо (правосвідомість суспільної групи, громадської організації, партії тощо), по суті є узагальненою характеристикою правосвідомості окремих індивідів;

— суспільна — правосвідомість, притаманна більшості членів суспільства, що є носіями національної правової культури, відображає суспільну мету і завдання правового регулювання; знаходить прояв у ході проведення загальних акцій: виборів до парламенту, обрання глави держави, проведення референдуму або загальнонаціонального опитування.

Взаємозв'язок даних видів правосвідомості полягає у тому, що суспільна правосвідомість складається із правосвідомості окремих осіб. З іншого боку, правосвідомість особи, індивіда формується під впливом суспільної правосвідомості, оточуючого середовища, у тому числі й правового, юридичної практики. Отримані у результаті виховання, навчання, спілкування знання про право є основним джерелом формування індивідуальної правосвідомості.

№32 Однією з форм прояву правосвідомості є правова культура, яка являє собою особливий різновид загальної культури народу. Правова культура складається з духовних і матеріальних цінностей, які належать до правової дійсності. Формування правової культури не є відокремле­ним процесом від розвитку інших видів культури, вона обумовлюється історичними, соціальноекономічними, політичними умовами, які об'єктивно складаються у суспільстві, ступенем гарантованості держа­вою та громадянським суспільством прав і свобод людини.

Правова культура — це сукупність правових знань та цін­ностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством стано­вища у правовій сфері, правильне розуміння приписів норм права та свідоме виконання їх вимог.

Правова культура людини існує на буденному, професійно­му та теоретичному рівні.

Буденний рівень характеризується невисоким рівнем оволодін­ня і усвідомлення правових знань, які використовуються людиною у повсякденному житті, під час реалізації нею суб'єктивних прав і ви­конання юридичних обов'язків.

Професійний рівень характерний для людей, які безпосередньо займаються правовою діяльністю, їм властиві глибокі знання чинного законодавства, розуміння принципів права і механізму правового ре­гулювання, професійне ставлення до права в цілому і практики його застосування. Від професійного рівня юристівпрактиків залежить ефективність функціонування правотворчих та правозастосовних, зок­рема, судових та правоохоронних органів держави.

Теоретичний рівень характерний для науковцівправознавців, які здобувають, узагальнюють, систематизують і використовують на­укові знання про правові явища, розробляють засоби та методи їх за­стосування у сфері практичної юриспруденції.

Буденний, професійний і теоретичний рівні правової культури тісно взаємопов'язані і взаємообумовлені, вони формуються у процесі правового виховання населення шляхом набуття відповідних правових знань, уявлень, поглядів, емоцій.

№33 Механізм дії права — це механізм абстрактно-загальної правової регуляції, конкретизованої та індивідуалізованої стосовно конкретно-визначеного випадку вияву юридичної сили діючого права. У даному разі загальна норма набуває індивідуального характеру щодо конкретного випадку.

Заслуговує на увагу позиція А. Зайця, який вважає, що право являє собою не тільки «явище у собі», а є зовнішнім проявом, могутнім регулятивним засобом, що спонукає особу діяти відповідно до вимог права

Дещо інший підхід до поняття механізму правового регулювання має А. Малько, який розглядає його як певну систему юридичних засобів, організованих послідовно, що мають за мету подолання перешкод, які стають на шляху задоволення інтересів суб'єктів права.

Отже, за допомогою механізму правового регулювання обґрунтовується необхідність здійснення правового регулювання в суспільстві, впорядковуються явища правової дійсності, забезпечується їх єдність, взаємозв'язок та взаємодія, відбувається процес трансформації правових приписів щодо реальної поведінки суб'єктів права.

Розрізняють змістовну та формальну ознаки механізму правового регулювання.

Змістовна ознака механізму правового регулювання передбачає наявність цілей правового регулювання, досягнення яких дає можливість вести мову про ефективність правового регулювання.

Під цілями В. Карташов розуміє сукупність уявлень про моделі майбутнього результату, здатного задовольнити вихідні потреби в умовах існування можливостей, оцінених за результатами минулого досвіду.

Цілі правового регулювання класифікують за певними критеріями: за значимістю (головні та другорядні), за часом (перспективні і найближчі), за результатами (кінцеві та безпосередні).

Цілі правового регулювання стосуються не тільки окремих суб'єктів, а й забезпечують закріплення та стимулювання розвитку суспільних відносин, створюють умови для виникнення нових суспільних відносин, запобігають виникненню суспільно шкідливих відносин.

Досягнення цілей правового регулювання здійснюється за допомогою певних засобів, що є шляхами юридичного впливу на поведінку суб'єктів. Сукупність даних засобів, які є різними за своєю природою та функціональним призначенням, і складає формальну ознаку механізму правового регулювання.

Ці правові засоби повинні відповідати певним вимогам:

— вони складають певну систему, але не є прив'язаними до однієї сфери суспільних відносин;

— вони покликані забезпечити соціальну свободу та активність поведінки суб'єктів (дозволи), чи, навпаки, покласти на осіб пасивний обов'язок утримуватись від вчинення тих дій, які перешкоджають інтересам особи (заборони), передбачати поведінку певного роду, бути гарантією використання суб'єктивних прав іншими суб'єктами (зобов'язання);

— ці засоби повинні містити позитивні стимули щодо здійснення суб'єктами своїх суб'єктивних прав та виконання покладених на них обов'язків;

— вони мають бути спрямовані на досягнення певного результату — забезпечення ефективності правового регулювання;

— вони пов'язані з суб'єктивними правами чи даної особи (дозволи), чи інших осіб (зобов'язання, заборони);

— ці засоби тісно взаємопов'язані не тільки один з одним, а і з такими різновидами правових норм, як уповноважуючі, зобов'язуючі та забороняючі, і визначають форми реалізації права (дотримання, виконання та використання).

Характеристика механізму правового регулювання дозволяє встановити його складові елементи, забезпечити їх єдність та взаємоузгодженість. Потреба у різних правових засобах обумовлюється неоднозначністю задоволення інтересів різних суб'єктів права. Слід зазначити, що ці засоби як певні інструменти правового впливу повинні бути різноманітними та взаємопов'язаними, являти собою певну систему і у своїй сукупності бути спрямовані на досягнення ефективності правового регулювання.

№34 Юридичний процес як комплексна система має ряд специфічних ознак, характерних для всіх правових форм діяльності органів держави. Насамперед, цей розгляд, розгляд визначеної юридичної справи, здійснюваний на основі закону.

Юридичний процес як правова форма діяльності уповноважених органів і посадових осіб, характеризується визначеністю компетенції, функцій і повноважень цих суб'єктів. Одні (органи держави і посадові особи) виконують організаційну функцію, на них покладається відповідальність за результат процесу, інші (позивачі, потерпілі, відповідачі, правопорушники й ін.), мають ряд прав і гарантій і можуть розраховувати на охорону їхньої особистості і законних інтересів. Теорія і практика юридичного процесу є результатом об'єктивних процесів інтеграції диференціації знання, що відбуває як усередині юриспруденції, так і на стиках її із суміжним знанням.

Свідченням тому є усе більше проникнення етики і психології в юридичну науку і практику, усе більше широке застосування спеціального знання (зокрема, криміналістичного), і не тільки в карному, але й в інших видах юридичного процесу.

Узагальнюючи викладене, можна запропонувати визначення юридичного процесу. Юридичний процес - це комплексна система органічно взаємозалежних правових форм діяльності уповноважених органів держави, посадових осіб, а також зацікавлених у дозволі різних юридичних справ інших суб'єктів права, що:

а) виражається в здійсненні операцій з нормами права в зв'язку з рішенням визначених юридичних справ;

б) здійснюється уповноваженими органами держави і посадових осіб на користь зацікавлених суб'єктів права;

в) закріплюється у відповідних правових актах - офіційних документах;

г) регулюється процедурно-процесуальними нормами;

д) забезпечується відповідними способами юридичної техніки

Юридичний процес включає в себе як різні правові процедури, такі судові процеси (судочинства). Наявність у праві процедур ісудочинства не викликає суперечок в юридичній літературі, складніше вирішується питання про їх подібність, відмінності і співвідношенні. З цього питання висловлюються діаметрально протилежні думки.

Дані правові конструкції мають чимало спільного. Як судовий процес,так і будь-яка правова процедура представляє собою нормативно встановлений порядок здійснення юридичної діяльності, тобто певнуюридичну форму. Але при цьому процесуальні форми (кримінально -процесуальна, цивільно-процесуальна та ін) регламентують дії всудочинства, встановлюючи порядок відправлення правосуддя поцивільних, адміністративних, кримінальних справах. У процесуальних режимах судочинства є і деякі спільні риси, певна схожість.

Для ряду процедур характерна фрагментарність (частковість) правового регулювання тієї чи іншої діяльності. Але це необов'язковий ознака --деякі процедури можуть бути розгорнутими (наприклад, обмін житловими приміщеннями, оформлення пенсії тощо), тут все залежить від предмета іцілей правового регулювання. Неразвернутимі можуть бути і судочинствав цілому (регламент засідання в Конституційному Суді) або в окремихчастинах, (порядок підготовки цивільної справи до судового розгляду).

Нормативний режим юридичних процедур і судових процесів припускає їх забезпеченість - у тій чи іншій мірі - правовими санкціями. Типовою є юридична діяльність, укладена з порушеннями встановленого порядку, яка не призводить до бажаних результатів: компетентний орган відмовляє у визнанні результатів такої діяльності, а сама діяльність визнається юридично недійсною, нікчемною. Разом з тим між юридичною процедурою і судовим процесом є принципові відмінності. Судочинство - це встановлений законом порядок діяльності суду і учасників процесу, правова форма судової юрисдикції щодо застосування санкцій відповідних юридичних норм для захисту та охорони суб'єктивних прав громадян і організацій, а також для розкриття злочину, викриття і покарання винних або здійснення конституційного контролю за нормативними актами та правозастосовною практикою. Через судочинства процесуальними засобами здійснюєтьсясудова влада. Якщо процедура - організуюче засіб забезпечення нормальної (непримусових) реалізації права, вона неодмінно включається доматеріальне право у вигляді окремих статей, сукупності статей або навітьрозділів кодексів. Наприклад, статті про розгляд трудових спорів у Кодексі законів про працю, статті про забезпечення громадян жилими приміщеннями вбудинках житлово-будівельної кооперації в Житловому кодексі, статті проукладання та припинення шлюбу у Сімейному кодексі.

При всій різноманітності юридичних процедур вони завжди - складова частина цивільного, сімейного, трудового, житлового та іншого права. Вонизакріплені матеріально-правовими нормами на відміну від судових процесів,кожному з яких повинна відповідати процесуальна галузь права. Нормативні акти процедурного характеру обов'язкові в російськомузаконодавстві - без них неможливе нормальне функціонування як окремих правових інститутів, галузей права, так і всього права .

Роль процедурних і процесуальних норм у сучасній державі різко зростає - правовий режим у нашій країні повинен, перш за все,визначатися технологією реалізації юридичних приписів, В нашомудержаві важливіше визначитися не в тому, що потрібно робити, а в тому, якимчином це робити (В. М. Горшенєв). Відповідь на це питання і має датиконструкція юридичного процесу, що поєднує різні правовіпроцедури та судочинства.

№35 Реалізація норм права — це втілення розпоряджень правових норм у правомірній поведінці суб'єктів права, в іх практичній діяльності, її можна розглядати як процес і як кінцевий результат.

Реалізувати нормативні розпорядження, що містяться в законах та інших нормативно-правових актах, означає втілити в життя — у суспільні відносини, поведінку громадян — волю законодавця й інших суб'єктів правотворчості, спрямовану на встановлення правопорядку. Без такої реалізації право втрачає своє соціальне значення і призначення.

Поняття реалізації права охоплює декілька способів і форм впливу на поведінку суб'єктів права.

За рівнем (глибиною) реалізації розпоряджень, що містяться в нормативних актах, можливі:

Реалізація загальних установлень

Реалізація загальних правових норм поза правовідносинами: активна, пасивна

Реалізація правових норм у конкретних правовідносинах

Реалізація загальних установлень — це втілення в життя загальних установлень, які містяться в преамбулах законів, статтях, що фіксують загальні завдання і принципи права та правової діяльності. Вплив права на суспільні відносини в результаті реалізації його загальних установлень, завдань і принципів може бути чималим, але вона позбавлена юридичної специфіки і скоріше має ідейний, моральний характер, виражає «дух» права, а не його «літеру».

Реалізація загальних правових норм поза правовідносинами — це втілення в життя загальних норм, які встановлюють правовий статус і компетенцію суб'єктів права, тобто безперешкодне використання суб'єктивних юридичних прав і свідоме виконання суб'єктивних юридичних обов'язків — без конкретних зв 'язків або відносин між суб 'єктами права.

Є дві форми такої реалізації:

• активна — припускає реалізацію загальних правових норм, якими користуються суб'єкти права щодо всіх інших суб'єктів. Цим правам відповідають обов'язки всіх інших суб'єктів не робити дій, які б могли перешкодити їх здійсненню;

• пасивна — припускає реалізацію норм, що містять заборони, через утримання суб'єкта від дій, за які встановлюється юридична відповідальність. Вона полягає в додержанні обов'язків, непорушенні заборонних норм, узгодженні своєї поведінки зі змістом норм права, які встановлюють юридичну відповідальність.

Реалізація конкретних правових норм у конкретних правовідносинах — це втілення в реальні відносини конкретних норм права (див. главу «Правовідносини. Юридичні факти»).

Форми реалізації права за суб'єктами такі:

— індивідуальна;

— колективна.

Форми реалізації права за складністю і характером дій суб'єкта (за участю чи без участі держави) такі:

Проста, безпосередня (без участі держави)

Складна, опосередкована (за участю держави)

— додержання

— виконання

— використання

— застосування

Схематично представимо три форми безпосередньої реалізації права:

Додержання — полягає в утриманні від дій, заборонених юридичними нормами, суворому додержанні встановлених заборон (наприклад, дотримання швидкості руху автомобіля у місті 60 км на годину). Припускає пасивну поведінку суб'єкта — незалежно від його власного бажання

Виконання — полягає в обов'язковому вчиненні активних дій, що наказуються нормами права в інтересах правомочної сторони, у виконанні обоє 'язків (наприклад, своєчасне заповнення та подання до податкової інспекції декларації про доходи). Припускає активну поведінку суб'єкта — незалежно від його власного бажання.

Використання - полягає у використанні можливостей, наданих правовими нормами, у здійсненні суб'єктивних прав для задоволення власного інтересу (наприклад, реалізація права на вищу освіту). Припускає як активну, так і пасивну поведінку.

№36 Кодифікація— це змістовна переробка, узгодження й об'єднання певної групи юридичних норм, пов'язаних спільним предметом правового регулювання, в єдиному нормативному акті.

Тобто, це впорядкування правових норм, яке супроводжується переробкою їхнього змісту, з відміною одних і прийняттям інших норм права, що можливе лише у процесі правотворчості. В результаті кодифікації видається єдиний, логічно і юридично цільний, нормативно-правовий акт. Тому кодифікація завжди має офіційний характер і може проводитися тільки правотворчим органом.

Види кодифікації:

1) За обсягом:

• загальна, в результаті якої утворюється кодифікований нормативний акт з основних галузей права (Звід законів);

• галузева, яка охоплює нормативно-правові акти певної галузі законодавства (основи законодавства, кодекси);

• міжгалузевата підгалузева (інституційна), що, відповідно, розповсюджується на кілька галузей (Повітряний кодекс) чи інститутів (Митний кодекс).

2) За формою виразу: основи (головні засади) законодавства; кодекси; положення; статути.

№37 Суб'єкти правовідносин — це суб'єкти права, тобто особи, що мають правосуб'єктність. Вирази «суб'єкт права» і «особа, що має правосуб'єктність» збігаються. Правосуб'єктність — одна з обов'язкових передумов правовідносин.

Щоб стати учасником правовідносин, суб'єкти повинні пройти два етапи наділення їх юридичними властивостями:

• набути властивостей суб'єктів права як потенційних суб'єктів (учасників) правовідносин — через відповідність певним правовим вимогам щодо правосуб'єктності;

•  набути додаткових властивостей юридичного характеру в конкретній юридичне значущій ситуації — суб'єктивних юридичних прав і обов'язків, що надаються їм правовими нормами. Саме вони визначають власне правові зв'язки, відносини між суб'єктами.

Суб'єкти правовідносин — це індивідуальні чи колективні суб'єкти права, які використовують свою правосуб'єктність у конкретних правовідносинах, виступаючи реалізаторами суб'єктивних юридичних прав і обов'язків, повноважень і юридичної відповідальності.

Види суб'єктів правовідносин:

1)  індивідуальні суб'єкти (фізичні особи):

- громадяни, тобто індивіди, що мають громадянство даної країни;

-  іноземні громадяни;

- особи без громадянства (апатриди);

— особи з подвійним громадянством (біпатриди);

2) колективні суб'єкти (юридичні особи):

— державні органи, організації, установи, підприємства;

- органи місцевого самоврядування;

— комерційні організації (акціонерні товариства, приватні фірми тощо — вітчизняні, іноземні, міжнародні);

-  громадські об'єднання (партії, профспілкові організації тощо);

- релігійні організації;

3)  держава та її структурні одиниці:

- держава;

- державні утворення (суб'єкти федерації — штати, землі, автономії; в Україні — Автономна Республіка Крим);

—  адміністративно-територіальні одиниці (область, місто, селище та ін.);

4)  соціальні спільноти — народ, нація, етнічні групи, громадяни виборчого округу тощо.

Отже, суб'єкт права (суб'єкт правовідносин) — індивідуальна особа або колективний суб'єкт, які мають правосуб'єктність та використовують її у конкретних правовідносинах, виступаючи реалізаторами суб'єктивних юридичних прав і обов'язків, повноважень і юридичної відповідальності.

№38 Правосуб'єктність являє собою сукупність правоздатності та дієздатності. Це поняття відображає ті ситуації, коли правоздатність і дієздатність нероздільні у часі, органічно об'єднані, наприклад, у організацій чи дорослих осіб, коли вони одночасно і правоздатні, і дієздатні. Не існує правоздатних, але недієздатних колективних суб'єктів.

Багато із прав, що належать громадянам, не можуть передаватися, їх не може здійснити за недієздатну інша особа (наприклад, укласти шлюб, одержати освіту тощо). На відміну від майнових прав їх повинен реалізовувати сам носій права.

Правосуб'єктність — об'єднувальна категорія. На думку деяких вчених, вона включає в себе чотири елемента: 1) правоздатність; 2) дієздатність; 3) деліктоздатність, тобто здатність відповідати за цивільні правопорушення (делікти); 4) осудність — умова кримінальної відповідальності.

У цілому правосуб'єктність є однією з обов'язкових юридичних передумов правовідносин. Правосуб'єктність — це можливість чи здатність особи бути суб'єктом права з усіма відповідними наслідками.

№39 Юридична особа — організація, що має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем у суді, арбітражному або третейському суді. Юридична особа — це не будь-який колективний суб'єкт, а колективний суб'єкт у певній галузі діяльності — господарській, соціально-культурній, змістом якої є товарно-грошові відносини, участь у цивільному (майновому) обороті. Статусом юридичної особи комерційні і неко-мерційні організації наділяються за законом. Ознаки юридичної особи. 1. Організаційна єдність: має чітку внутрішню структуру, органи управління і відповідні підрозділи для виконання завдань і функцій, закріплених статутом. Має реквізити, затверджені при реєстрації в державних органах (статут, круглу печатку, штампи, назву та ін.) і органах державної статистики (присвоєння ідентифікаційного коду, який є єдиним для всього простору України і зберігається протягом усього періоду існування).

2. Наявність майна, що знаходиться в її розпорядженні (у комерційної юридичної особи — в її власності), майнова відокремленість від майна її учасників і фундаторів (самостійний баланс - кошторис витрат, статутний фонд і банківський рахунок).

3. Цільове призначення — створюється для певних цілей і не може діяти з іншими цілями. Комерційна юридична особа створюється для підприємницької діяльності.

4. Можливість виступати в цивільному обороті, набувати права і виконувати обов'язки від свого імені, тобто не зобов'язана звертатися за дозволом до вищої інстанції (наприклад, комерційна юридична особа може здійснювати операції, що не суперечать закону; створювати юридичні особи; обирати місце розташування).

5. Можливість бути позивачем і відповідачем у суді — звертатися з позовом на громадян, інших осіб, відповідати за боргами у разі зустрічного позову.

6. Обов'язок нести самостійну майнову відповідальність (якщо це майно закріплене за нею за правом власності).

Фізичними особами вважаються не тільки громадяни України, але іноземні громадяни і особи без громадянства. Фізична особа — це не тільки біологічне поняття, але й суспільно-юридичне поняття. В даний час поняття людини рівнозначне поняттю фізичної особи.

Фізична особа — це термін, що використовується для позначення людини як учасника правових відносин. Фізична особа також підпорядковується певним нормам та правилам поведінки.

№40 Є дві концепції — моністична і плюралістична. Згідно з першою з них об'єктом правовідносин можуть виступати тільки дії суб'єктів, оскільки саме дії, вчинки людей підлягають регулюванню юридичними нормами, і лише людська поведінка здатна реагувати на правовий вплив. Звідси у всіх правовідносин єдиний, загальний об'єкт.

Згідно з другою, більш реалістичною позицією, об'єкти правовідносин настільки різноманітні, наскільки різноманітні правовідносини, що регулюються правом.

Отже, залежно від характеру і видів правовідносин їх об'єктами виступають:

1. Матеріальні блага (речі, предмети, цінності), характерні головним чином для цивільних, майнових правовідносин (купівля-продаж, дарування, обмін, заповіт тощо).

2. Нематеріальні особисті блага (життя, честь, здоров'я, гідність, свобода, безпека, право на ім'я, недоторканність людини), більшість з яких типові для кримінальних і процесуальних правовідносин.

3. Поведінка, дії суб'єктів, різного роду послуги і їх результати. (Це, головним чином, правовідносини, що складаються на основі норм адміністративного права у сфері управління, побутового обслуговування, господарської, культурної й іншої діяльності).

4. Продукти духовної творчості (твори літератури, мистецтва, живопису, музики, скульптури, а також наукові відкриття, винаходи — все, що є результатом інтелектуальної праці).

5. Цінні папери, офіційні документи (облігації, акції, векселі, гроші, приватизаційні чеки, дипломи, атестати тощо). Вони можуть стати об'єктом правовідносин, що виникають при їх втраті, поновленні, оформленні дублікатів. У наш час в країні склався ринок цінних паперів, акції купуються і продаються, тобто вони є об'єктами угод.

№41 Суб'єктивне право — це передбачена нормами права міра можливої поведінки учасника правовідносин. Іншими словами, це міра поведінки, що належить уповноваженій особі для задоволення її інтересів та потреб і яка забезпечується відповідними юридичними обов'язками інших (зобов'язаних) осіб.

Ознаки суб'єктивного права:

• можливість певної поведінки;

• можливість, яка належить лише уповноваженому суб'єкту, яка надається для задоволення інтересів уповноваженої особи;

• наявне у правовідносинах;

• є мірою можливої поведінки, порушення якої вважається зловживанням правом;

• існує лише відповідно до юридичних обов'язків;

• встановлюється нормами права;

• забезпечується (гарантується) державою. Елементами суб'єктивного права є:

1) право на здійснення певних дій (право на власні дії);

2) право вимоги від зобов'язаної особи здійснити певні дії (право на чужі дії);

3) право звертатися до держави за захистом порушеного права (право на дії держави).

№42 Юридичний обов'язок — це передбачена нормами права міра необхідної поведінки учасника правовідносин. Іншими словами, це міра належної поведінки зобов'язаної сторони в інтересах уповноваженої особи.

Ознаки юридичного обов'язку:

• необхідність певної поведінки;

• обов'язок, покладений лише на зобов'язану особу;

• покладається з метою задоволення інтересів уповноваженої особи;

• існує лише у правовідносинах;

• є мірою необхідної поведінки;

• існує тільки відповідно до суб'єктивного права;

• встановлюється нормами права;

• забезпечується (гарантується) державою. Структуру юридичного обов'язку становлять такі елементи:

1) необхідність здійснення або утримання від певних Дій;

2) необхідність виконання вимог уповноваженої сторони;

3) необхідність нести юридичну відповідальність у разі невиконання або неналежного виконання покладених зобов'язань.

№43 Юридичні факти — це конкретні життєві обставини, з якими норми права пов'язують виникнення, зміну або припинення правових відносин.

Без юридичних фактів, які фіксуються у гіпотезах норм права, правовідносини неможливі. Цілеспрямований рух правовідносин є головним наслідком юридичних фактів.

Юридичні факти можна класифікувати за різними ознаками:

1. За юридичними наслідками:

• правоутворюючі — на основі яких суб'єкти набувають певних прав та обов'язків;

• правозмінюючі — тягнуть за собою зміну (збільшення або зменшення обсягу) певних прав чи обов'язків;

• правоприпиняючі — ліквідують певні права і обов'язки, носієм яких суб'єкт був до виникнення цих фактів.

При цьому необхідно зважити, що один і той самий юридичний факт може бути і правоутворюючим, і право-змінюючим, і правоприпиняючим одночасно (смерть людини).

2. За вольовим критерієм:

• події — юридичні факти, що відбуваються незалежно від волі суб'єктів (стихійне лихо та ін.). Події можуть бути абсолютними (природні явища, яким надається юридичне значення внаслідок того, що вони впливають на суспільні відносини, наприклад, стихійні лиха) та відносними (події, не пов'язані з волею учасників конкретних правовідносин, але пов'язані з волею третіх осіб, наприклад, підпал будинку впливає на виникнення страхових правовідносин між власником та страховою компанією).

• дії — юридичні факти, які відбуваються з волі суб'єктів. Дії суб'єктів можуть бути як правомірними (відповідають вимогам норм права), так і неправомірними (не відповідають вимогам норм права).

У свою чергу правомірні дії поділяються на:

а) юридичні акти — правомірні дії, що спеціально вчиняються з метою виникнення певних юридичних наслідків;

б) юридично значущі вчинки — правомірні дії, що не мають на меті спричинення юридичних наслідків, але вони виникають унаслідок дії закону.

Неправомірні дії також поділяються на:

а) злочини — суспільно небезпечні діяння, які тягнуть за чинним законодавством кримінальну відповідальність;

б) провини — суспільно шкідливі діяння, що тягнуть за собою цивільну, адміністративну чи дисциплінарну відповідальність.

3. За складом:

• прості — складаються з одного факту, якого досить для настання юридичних наслідків;

• складні — являють собою певну сукупність окремих фактів, необхідних для настання юридичних наслідків.

4. За тривалістю в часі:

• одноактні — складаються з одноразового акту їх виявлення, наприклад, купівля-продаж;

• тривалі (або юридичні стани), наприклад перебування в шлюбі.

№44 Сукупність юридичних фактів, необхідних для настання правових наслідків, передбачених нормою права (виникнення, зміна або припинення правовідносин), називається фактичним (юридичним) складом.

Фактичні склади є:

1)прості; 2)складні

- включають факти, що належать до тієї ж самої галузі законодавства. Наприклад, для укладення шлюбу необхідна сукупність фактів: взаємна згода осіб, що вступають до шлюбу; досягнення ними шлюбного віку; відсутність у кожного з них зареєстрованого в органах РАГСу шлюбу; відсутність між ними родинних відносин, дієздатність осіб, що вступають до шлюбу. Всі ці факти передбачені однією галуззю законодавства — шлюбно-сімейним

- включають факти, що належать до різних галузей законодавства. Наприклад, пенсійні правовідносини можуть виникнути лише за наявності трьох фактів: досягнення встановленого законом віку, наявності виробничого стажу, рішення органу соціального забезпечення про нарахування пенсії. Тут досягнення встановленого законом віку та наявність необхідного виробничого стажу передбачені нормами трудового законодавства, а рішення органу соціального забезпечення — це сфера адміністративного законодавства

№45 Правова культура - це система правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством правового процесу і відбивають у правовій формі стан свободи особи, інші соціальні цінності. Тобто, правова культура особистості - це система правових знань, вмінь і навичок, емоцій, почуттів, вольових компонентів, які прояв ляються у правомірній діяльності й поведінці. Це позитивна частина правосвідомості плюс її проявлення в правомірній діяльності й поведінці. Отже, правова культура - це глибоке знання і розуміння права та свідоме виконання його вимог.

Традиційно правову культуру прийнято поділяти на дві окремі категорії: правову культуру особи і правову культуру суспільства, так визначаючи цих два поняття:

-правова культура особи - властивість, що характеризується загальною повагою до права, достатнім знанням змісту його норм і вмінням їх виконувати;

-правова культура суспільства - сукупність факторів, які характеризують рівень правосвідомості, досконалості законодавства, організації роботи з його дотримання, стан законності й правопорядку.

Структура правової культури має складний характер. Складовими її можна вважати право, законодавство, правовідносини, правосвідомість, правотворчість, правореалізацію та інші елементи правової системи, що відображаються як у поведінці людини, так і в її свідомості.

Правова культура суспільства складається з таких найбільших правових утворень:

-системи правових норм як особливих правил поведінки, що зовні відбиті у системі нормативно-правових актів, та конкретизуючих їх актів індивідуального регулювання;

-сукупності правовідносин, тобто суспільних відносин, що врегульовані за допомогою правових норм і складаються з юридичних прав і обов'язків;

-сукупності суб'єктів права (фізичних, у тому числі і посадових осіб, державних та інших організацій, соціальних груп, соціальних спільностей);

-правосвідомості - системи духовного відображення правової дійсності;

-режиму законності й правопорядку - стану фактичної впорядкованості суспільних відносин, врегульованих за допомогою правових засобів.

Правова культура особи включає правосвідомість, розуміння принципів права, повагу до нього, переконаність у справедливості законів, юридичних прав і обов'язків та інших правових явищ. У змісті правової культури особи доцільно виділити такі блоки:

• правосвідомість як систему відображення суб'єктом правової дійсності;

• правомірну поведінку і правове мислення;

• результати правомірної поведінки і правового мислення.

Залежно від характеристик правової діяльності (правомірної поведінки) правова культура особи поділяється на:

теоретичну і практичну, в тому числі професійну; продуктивну і репродуктивну.

Формування правосвідомості і правової культури особистості в нашому суспільстві відбувається як стихійно, так і в результаті цілеспрямованої діяльності держави, її органів і установ щодо формування правових знань, поваги до права і закону, соціально-правової активності.

№46 Правова культура суспільства відбиває рівень розвитку пра­восвідомості в суспільстві, системи права і законодавства, юридичної практики і правової науки. Вона охоплює сукупність усіх правових цінностей, створених людьми в правовій сфері. Високий рівень право­вої культури суспільства є однією з важливих ознак правової держави, яка заснована передусім на принципах верховенства права і правового закону, поваги до основних прав і свобод людини і громадянина.

Правова культура складається з низки елементів (рівнів).

1. Досягнення якісного стану юридичної охорони та захисту основних прав і свобод людини і громадянина. Показником такого стану слід вважати: наявність демократичного, гуманістичного, справедливого законодавства, його відповідність міжнародним правовим стандартам у сфері прав людини; існування ефективних національних правових засобів та процедур для захисту конститу­ційних прав і свобод; реальна можливість звернутися до міжнарод­них правових інституцій, наприклад, до Європейського суду з прав людини, якщо громадянин вважає, що державні органи порушили його права, а він не зміг усіма передбаченими законодавством засо­бами їх захистити.

Не менш важливим елементом для підвищення правової культури суспільства слід вважати ступінь впровадження в практику суспіль­ного і державного життя принципів верховенства права і правового закону. Важливими показниками їх реалізації є обмеження державної  влади правом, відповідність підзаконних нормативно-правових актів законам.

1)Однією із складових правової культури суспільства є рівень правосвідомості громадян та посадових осіб, тобто ступінь засвоєння ними цінності права, основних прав і свобод, правових процедур розв'язання конфліктів; знання права, поваги до нього, переконаності в необхідності додержуватися приписів правових норм. Суспільна правосвідомість визначається масовістю правомірної поведінки, рівнем правового виховання, масштабами та якістю юридичної освіти.

2)Досконале як за формою, так і за змістом законодавство ста­новить важливий елемент правової культури. Високому рівню правової культури суспільства має відповідати законодавство, яке характеризу­ється науковою обґрунтованістю, демократичною і гуманістичною спрямованістю, справедливістю, відсутністю прогалин і внутрішніх суперечностей, нечітких або таких, що можуть двозначне тлумачитися, правових приписів, використанням оптимальних методів, способів регулювання правових відносин тощо. Наявність законів, які не мають правового характеру, застарілих норм та норм, що порушують чи об­межують права і свободи громадян, закріплюють свавілля держави, свідчить про низький рівень правової культури.

3)Правова культура суспільства включає стан законності та пра­вопорядку в суспільстві. Найважливішими її критеріями є ступінь правового закріплення вимог законності в системі законодавства, ре­альність їх здійснення. Для забезпечення законності і правопорядку важливо, аби у суспільстві ефективно функціонувала система правової освіти та виховання населення, зокрема державних службовців.

4)Ефективність роботи правозастосовних, зокрема право­охоронних, органів (суду, прокуратури, органів внутрішніх справ та ін.) є ще одним важливим елементом високого рівня правової культури суспільства.

5)Стан розвитку юридичної науки, залучення вчених-юристів до розроблення проектів нормативно-правових актів і вдосконалення їх змісту, програм боротьби зі злочинністю традиційно становить один із рівнів правової культури суспільства. Це зумовлено тим, що юри­дична наука здатна істотно впливати на сприйняття передового право­вого досвіду, який включає в себе здобутки розвитку як національної правової системи, так і правових систем інших країн. Особливого зна­чення при цьому набуває засвоєння історичного досвіду правового регулювання (правові пам' ятки, правові традиції, звичаї, доктрини).

№47 Правова соціалізація — це заміна правомірної поведінки за примусом на правомірну поведінку за особистісними особливостями. Саме цих правових соціалізацій буде досяг­нуто тоді, коли індивіди, як зазначає Е. Фромм, «досягнуть та­кого типу поведінки, за якого вони бажають діяти так, як во­ни повинні діяти як члени даного суспільства. Вони повинні бажати робити те, що необхідно для суспільства»¹.

Право, як вид соціального регулювання, здійснює прямий вплив на процеси соціалізації, орієнтуючи індивіда в різно­манітній соціальний дійсності. Факт правової урегульованості суспільних відносин, спосіб правового впливу на них, визна­чення належної та дозволеної поведінки, різноманітні забо­рони — все це оптимізує процеси соціалізації.

У процесі соціалізації індивід засвоює не тільки норми та закони, а й всі елементи правової системи, в тому числі пра­вові поняття. Таким чином, основу правової соціалізації ста­новлять:

• засвоєння правових норм і посідання певної позиції стосовно до цих норм;

• оцінка безпосередньої реалізації норм у юридичній практиці, формування ставлення до правових інститутів та установ;

• засвоєння правової ідеології як системного, науково обгрунтованого відображення правової дійсності в ідеях, по­няттях, принципах.

Правова соціалізація — це не тільки формування нави­чок соціальної поведінки, яка відповідає правовим нор­мам суспільства, а й інтеріоризація таких норм, виникнен­ня внутрішньої мотивації, що орієнтує особистість на їх додержання. Початком цього процесу є засвоєння у ди­тинстві норм соціальної поведінки, спілкування та взаємо­дії людей, соціальних заборон і вимог. Пізніше правова со­ціалізація набуває виразніших форм: це відбувається тоді, коли людина, будучи дорослою, стає повноцінним учасни­ком правовідносин і стикається з необхідністю самостійно відстоювати свої права, цивілізовано вступати у стосунки з іншими людьми і виконувати свої обов’язки перед су­спільством.

У процесі правової соціалізації відбувається поступова ін­теграція особистості в широкий соціальний контекст, перехід її до повноцінної участі в функціонуванні громадянського су­спільства та держави. Однак при цьому можуть виникати пе­рекручення, деформації, які призводять згодом до появи у ін­дивіда кримінальних нахилів, правового нігілізму, асоціаль­ної й антидержавної поведінки.

У здійсненні правової соціалізації особистості вирішальне значення мають такі чинники: