3)У межах тієї частини території, на яку поширюються повноваження органу, що видав акт.

В обмеженому просторі діють акти всіх органів нижчого (місцевого) рівня, компетенція яких поширюється на відповідну територію. Такими є акти місцевих державних адміністрацій. До них належать також акти органів місцевого самоврядування, нормативно-правовий характер яких визначається державою. Згідно зі ст. 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території (органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі комітети, районні та обласні ради).

4)Четверте правило дії закону в просторі є своєрідним винятком із загальних правил.

Цей варіант передбачає: по-перше, не стільки дію, скільки вилучення, звільнення тих чи інших цілком конкретних територій від дії конкретного закону; а по-друге, поширення на зазначені території замість цього інших законів — законів інших держав.

Це так звана екстериторіальна дія закону. Йдеться про особливий характер (випадок) взаємовідносин між різними державами, коли певні закони країни перебування не діють на деяких частинах її території, що передані представникам іноземних держав для виконання спеціальних функцій, а саме дипломатичних та інших функцій згідно з нормами міжнародного права.

№59 Персональна дія норми права має такі види:

1.  Загальні — розраховані на все населення. Низка законів, насамперед кримінальних, поширюються на громадян держави незалежно від місця їх перебування (за кордоном);

2.  Спеціальні — розраховані на певне коло осіб. Одні закони поширюються на всіх індивідуальних і колективних суб'єктів, інші — лише на конкретну категорію осіб (пенсіонерів, військовослужбовців, лікарів, вчителів тощо), їх дія в просторі та за колом осіб не збігається.

Іноземні громадяни і особи без громадянства порівняні в правах і обов'язках із громадянами держави за деякими винятками, їм не надаються окремі права і на них не покладаються певні обов'язки: обирати і бути обраними до державних органів країни, бути суддями, перебувати на службі в збройних силах (див. ст. 24 Закону України від 1 лютого 1994 р. «Про правовий статус іноземців» та ін.).

3.  Виняткові — роблять винятки з загальних і спеціальних. Глави держав і урядів, співробітники дипломатичних і консульських представництв, деякі інші іноземні громадяни (члени екіпажів військових кораблів, військовослужбовці військових частин та ін.), що знаходяться на території невласної держави, наділені імунітетом -- дипломатичним, консульським та ін. Ці особи користуються особистою недоторканністю. Вони звільняються від юрисдикції держави перебування у питаннях, пов'язаних із їх службовою діяльністю.

Персональний характер дія норми права. Це означає, що засноване на релігії право поширює свою дію не на певну територію, а на конкретну релігійну громаду, тобто Індивідуально. Це одна з принципових відмінностей релігійних систем права від національних, що поширюють свою дію за територіальною ознакою — на всіх осіб у межах кордонів держави — і екстериторіальною — на своїх громадян за межами держави. Релігійні правові системи поширюють свою дію тільки на осіб, які сповідують певну релігію, незалежно від того, де, на якій території вони мешкають. Якщо особа відмовилася від своєї релігії, вона виходить зі сфери дії цієї правової системи. Таким чином, право не поширюється на іновірців та атеїстів.

№60 Застосування права - одна форма з форм державної діяльності, спрямована на реалізацію правових розпоряджень у життя.

Шляхом застосування права держава у своїй діяльності здійснює дві основні функції: а) організацію виконання правових норм, позитивне регулювання за допомогою індивідуальних актів; б) охорону і захист права від порушення.

На цій підставі в літературі виділяються дві форми застосування права: оперативно-виконавчу і правоохоронну.

Оперативно-виконавча форма застосування права - це владна оперативна діяльність державних органів по реалізації розпоряджень норм права шляхом створення, чи зміни припинення конкретних правовідносин на основі норм права. Зазначена форма діяльності є основний спосіб організації виконання позитивних велінь права.

Застосування права як особлива форма реалізації відрізняється від дотримання, виконання і використання кількістю характерних рис.

По-перше, по своїй сутності застосування права виступає як організуюча владна діяльність держави, за допомогою якої упорядковується громадське життя шляхом встановлення чітких організаційних початків взаємовідношень між різними суб'єктами суспільних відносин, зосередження рішення визначених питань у руках компетентних органів.

Ця діяльність зв'язана з особливими прикладами дозволу життєвих ситуацій, шляхом професійних знань, навичок. З огляду на це, держава визначає спеціальних суб'єктів, наділяючи їх владними повноваженнями для здійснення подібної діяльності. До них відносяться: державні органи (суд, прокуратура і т.д.); посадові особи (Президент , голова адміністрації і т.д.); деякі громадські організації (товариські суди, профспілки).

Громадяни не є суб'єктами правозастосування, оскільки держава не уповноважила їх на цю діяльність. Однак це не зменшує ролі громадян у правовикористовувальної діяльності. Нерідко з їх ініціативи здійснюється застосування права.

Отже, застосувати норму права - це не просто здійснити, реалізувати її. Це владна діяльність компетентного органа, якому держава надала повноваження на самостійну, творчу реалізацію права.

По-друге, застосування права здійснюється завжди в рамках конкретних правових відносин, що одержали в спеціальній літературі назву правозастосовуючих відносин. Правове положення учасників у подібних відносинах по-різному. Активна і визначальна роль належить суб'єкту, що володіє в даному конкретному відношенні владними повноваженнями, він зобов'язаний використовувати їх на задоволення не своїх власних інтересів, а інтересів інших учасників правового відношення в напрямку конкретної життєвої ситуації.

“Посприяти, примусити до реалізації правових норм, покласти відповідальність у випадку порушення правових норм і т.п. - така задача суб'єктів правозастосування”.

Суб'єкт правозастосування - це наділений державою відповідною компетенцією активний учасник правовикористовуючих відносин, якому належить ведуча роль у розвитку і русі цих відносин у напрямку дозволу конкретної життєвої ситуації за допомогою акта застосування.

По-четверте, правовикористовування здійснюється в особливому, встановленим процесуальним законом формам. Це сприяє зміцненню законності і правопорядку в суспільстві, забезпеченню захисту інтересів особистості. По-четверте, правовикористання права, як самостійна форма реалізації - складна, оскільки її здійснення виявляється в сполученні з іншими формами реалізації (виконанням, дотриманням, використанням) і у взаємному проникненні друг у друга.

По-п'яте, застосування права - це не одноактна дія, а визначений процес, що має початок і закінчення і, що складається з ряду послідовних стадій реалізації права (установлення фактичних обставин справи, юридичної основи справи і т.д.).

В-шостих застосування права сполучене завжди винесенням індивідуального правового акта (акта застосування права) вихідного від суб'єкта правозастосування.

Необхідність застосування у визначених сферах суспільних відносин диктується природою і характером цих відносин. Зокрема: а) коли правовідношення не може з'явитися без владного наказу державного органа чи посадової особи (заклик громадян на дійсну службу і т.д.).

№61 Правозастосування - це владна діяльність компетентних органів і посадових осіб, що забезпечує реалізацію права шляхом винесення індивідуального юридичного рішення щодо конкретних суб'єктів. Співвідношення між поняттями «реалізація права» і «застосування права» по-різному оцінюється дослідниками. Більшість з них розглядає правозастосування як особливу форму реалізації права. Існує докорінна відмінність між правозастосуванням та безпосередньою реалізацією права. Суб'єкт безпосередньої реалізації права самостійно визна-чає свою поведінку по правовим розпорядженням, а суб'єкт правозастосування впорядковує не своє поведінку, а поведінка сторонніх суб'єктів. Ознаки застосування права: 1) владний характер. Застосовують право тільки уповноважені на те компетентні суб'єкти (державні органи, органи місцевого самоврядування, керівники підприємства і т.п.), 2) індивідуалізований характер. Застосування права являє собою рішення конкретного справи, вирішення конкретної юридичної ситуації на основі норм права; 3) процедурний характер. Застосування права має ряд стадій і здійснюється відповідно до встановленої процедури (з метою посилення гарантій законного і справедливого вирішення справи дана діяльність жорстко регламентована нормами процесуального права), 4) юридично оформлений характер. Застосування права зазвичай завершується винесенням спеціального (як правило, письмового) документа - акта застосування права. Застосування права є факультативним елементом механізму правового регулювання. Тому важливо з'ясувати, в яких випадках воно необхідне. Підстави правозастосування: 1) неможливість самостійної, безпосередньої реалізації права, коли суб'єкти не можуть самі, без допомоги владних органів реалізувати свої права (наприклад, право на отримання пенсії), 2) необхідність встановлення статусу суб'єкта права (наприклад, необхідно зареєструвати громадську організацію, господарюючий суб'єкт, набути громадянства), 3) наявність спору про право, суб'єктивних прав і юридичних обов'язків (наприклад, спір про право власності на земельну ділянку); 4) необхідність встановити наявність або відсутність юридичних фактів або документів (наприклад, встановити факт батьківства дитини, відновити втрачені документи про банківський вклад), 5) необхідність здійснення владних повноважень органів державної влади, місцевого самоврядування, інших пануючих суб'єктів (наприклад, заснувати або ліквідувати комунальне підприємство, присвоїти чергове військове або спеціальне звання); 6) невиконання юридичних обов'язків, перешкоджання у здійсненні прав , вчинення правопорушення.

У всіх цих випадках потрібне встановлення й аналіз конкретних обставин справи і винесення по ньому юридичного рішення. Основні вимоги правильного застосування права. Правозастосовча діяльність повинна здійснюватися відповідно до визначених, загальновизнаних принципів - вимогами правильного застосування права. Найважливішими з них є: 1) вимога законності. 2) вимога обгрунтованості 3) вимога доцільності вимога справедливості.

№62 Типове і нетипове застосування права досить поширеним у юридичній науці є уявлення щодо того, що механізм застосування права умовно представляє собою силогізм, в якому великою посилкою слугує законодавча норма або ряд норм, малою – фактичні обставини даного конкретного випадку, а рішення, яке є логічним результатом підведення малої посилки під велику, дає відповідь на юридичне питання. Відповідно до зазначеного погляду, застосування на практиці юридичних норм полягає у підведенні конкретних випадків життя під положення, які передбачають їх у загальній формі. Але таке розуміння правозастосування викликало ряд заперечень.

Так, І.О.Ільїн зазначав, що процес правозастосування є надзвичайно складним. Право не може передбачити усі ті особливості та зміни, що можуть скластися у реальному житті, і тому воно завжди дає тільки загальні вказівки. Завданням того, хто застосовує право, є як раз пристосування загального припису до особливостей окремого випадку. Одне й те саме рішення або вирок, що є справедливим для даного випадку, може стати несправедливим для іншого, хоча і до першого, і до другого випадків застосовується одна й та сама норма. Такого погляду на правозастосування трималися Б.Кистяківський, Імре Сабо та інші вчені.

Уявленню про правозастосовну діяльність як про систему логічно пов’язаних та таких, що типово розвиваються, послідовних дій, протистоїть поняття нетипових ситуацій у правозастосуванні. У звичайних, “ідеальних” умовах правозастосовний орган, встановивши фактичну та юридичну основи конкретного випадку, приймає рішення. Іншими словами, типове правозастосування має місце там, де у достатній мірі зрозумілі фактичні обставини справи, відома норма права, що підлягає застосуванню. В юридичній науці склалося уявлення про нетипове правозастосування як про таке, що з точки зору правової основи або за своїм фактичним складом містить елементи, що відхиляються від ідеальної моделі правозастосування. Труднощі визначення рис нетиповості правозастосовних ситуацій полягають у тому, що абсолютно ідентичніх юридичних справ у суспільному житті бути не може. І далеко не всі можливі фактичні та юридичні особливості та складності конкретної справи можуть бути основою для висновку про наявність нетипової ситуації.

В.В.Лазарев в роботі “Ефективність правозастосовних актів” (1975 рік) виділяв такі основні різновиди нетипових ситуацій: 1) правозастосування при прогалинах у праві; 2) правозастосування при одночасному здійсненні конкретизації правових норм; 3) застосування права при значному допущенні розсуду правозастосовця; 4) застосування права при проведенні державно-правового експерименту; 5) застосування правових норм громадськістю.

На нашу думку, зводити до однієї класифікації усі ці види “нетипових” ситуацій є недоцільним. Справа в тому, що ситуація, яка може скластися внаслідок відсутності норми, яка б регулювала певний випадок, принципово відрізняється від ситуації, коли типовий процес правозастосування ускладнються певними додатковими стадіями, елементами, етапами вирішення справи. Отже, на наш погляд, правозастосування може бути двох видів:

1) типове (але іноді воно може ускладнюватись наявністю певних елементів – конкретизацією тощо);

2) нетипове (коли сам процес правозастосування не може бути представлений у вигляді силогізму; відсутня одна з посилок; до цього виду правозастосування ми можемо віднести правозастосування при наявності прогалини у законодавстві).

№63 Акт застосування права (правозастосовний акт, індивідуальний акт) - це правовий акт, що містить персоніфіковане (індивідуальне) владне приписання (веління), винесене уповноваженим на те суб'єктом у результаті рішення їм конкретної юридичної справи.

Основні ознаки:

 Являє собою різновид правових актів;

 Фіксує ухвалене рішення щодо справи;

 Має офіційне значення;

 Має державно-владний характер;

 Приймається у встановленому законом порядку;

 Має відповідним, установленим законом форму;

 Виноситься уповноваженим на те суб'єктом;

 Містить персоніфіковане, тобто адресоване конкретному (індивідуально-певному) особі (особам) приписання;

 Спрямований на індивідуальне регулювання суспільних відносин (регулювання в індивідуальному, а не нормативному порядку);

 Містить приписання (веління), що є індивідуальним правилом поведінки (правилом поведінки індивідуального характеру);

 Виконує роль юридичного факту (установлює, змінює, скасовує, підтверджує відповідні права й обов'язки суб'єктів права).

Види правозастосовних актів:

 По предметі правового регулювання (по галузевій приналежності застосовуваних норм) - конституційно-правові, кримінально-правові, адміністративно-правові й ін.;

 По суб'єктах прийняття - акти глави держави, органів правосуддя, органів прокуратури й ін.;

 За юридичним значенням - основні (містять рішення по юридичній справі - наприклад, вирок, рішення суду), допоміжні (містять приписання, що підготовляють прийняття основних актів);

 За формою зовнішнього прояву - акти-документи, акти-дії (словесні, конклюдентні);

 По характері дії в часі - акти однократної дії (наприклад, накладення штрафу), що тривають акти (наприклад, призначення пенсії).

 По характері приписань - зобов'язуючі, заборонні, уполномочивающие;

 По функції в правовому регулюванні - охоронні, регулятивні.

№64 Тлумачення норм права вказує на переклад його абстрактних велінь на зрозумілішу і доступнішу мову конкретніших понять і висновків. Необхідність тлумачення зумовлена викладом змісту норм права в текстах нормативно-правових актів та інших акті в-доку менті в, які належать до джерел права, знання теорії тлумачення права є розумовою базою, фундаментом практичної діяльності. Соціальне призначення будь-якого тлумачення - забезпечити правильне, однозначне розуміння змісту юридичної норми всіма, хто має її застосовувати або реалізовувати.

Поняття тлумачення норм права охоплює єдність двох процесів: усвідомлення (з'ясування) та роз'яснення змісту норм права, державної волі, яка в ній виражена. Усвідомлення - перший і обов'язковий елемент тлумачення, який дає змогу зрозуміти для себе зміст правового акта, розкрити зміст правової норми. Це внутрішній розумовий процес, що не виходить за межі свідомості інтерпретатора. У повній мірі значення тлумачення проявляється у роз'ясненні, коли в тій чи іншій формі зовні (для інших) розкривається розуміння змісту правової норми, тобто - це викладення сенсу і змісту державної волі та вираження її назовні. Мета цих двох елементів - практична реалізація правової норми.

Таким чином, тлумачення правової норми - це діяльність суб'єктів для усвідомлення (з'ясування) і роз'яснення змісту правової норми з метою правильного її застосування і реалізації.

№65 Тлумачення-з'ясування — це внутрішня інте­лектуальна діяльність суб'єкта щодо встанов­лення змісту нормативно-правового акта, яка не виходить за межі його свідомості; це, так би мо­вити, тлумачення норми «для себе».

Види тлумачення-з'ясування:

за способом — філологічне (текстове, грама­тичне), тобто з'ясування змісту правової норми шляхом аналізу її тексту на основі використання законів філології; систематичне, тобто з'ясуван­ня змісту правової норми на основі встановлення її системних зв'язків з іншими правовими нормами; історичне, тобто з'ясування змісту правової нор­ми на основі пізнання конкретно-історичних умов її прийняття; цільове (телеологічне), тобто з'ясу­вання змісту правової норми на основі виявлення цілей її прийняття;

залежно від співвідношення тексту норми та й змісту (інакше кажучи, «за обсягом») — бук­вальне (адекватне, точне), якщо зміст норми ціл­ком відповідає його «словесній оболонці»— тексту

норми; обмежувальне, якщо зміст норми вужчий від її тексту; поширювальне, якщо зміст норми більш широкий, ніж її словесний вираз, текст.

Зміст уяснення правової норми, яка застосо­вується, його інтелектуальний результат фіксується здебільшого опосередковано, неявно — через відпо­відний правозастосовний акт, в якому таке уяснен­ня начебто «заховане», використане. Проте іноді во­но може виражатися в окремому, самостійному до­кументі (акті), якщо потрібно спеціально роз'ясни­ти іншим особам своє розуміння правової норми.

№66 Тлумачення-роз'яснення — це вже зовнішня, об'єктивована інтерпретація змісту правової норми, так би мовити, «для інших». Тому воно мусить бути певним чином виражене назовні, «матеріалізоване» у тій чи іншій формі, доступ­ній для сприйняття іншими особами.

Види тлумачення-роз'яснення (інтерпретації):

за сферою дії — нормативне (загальне), роз­раховане на всі випадки застосування, реалізації роз'яснюваної норми; казуальне (індивідуальне), розраховане тільки на той випадок застосування, реалізації юридичної норми, з приводу якого роз'яснюється її зміст;

за юридичним значенням — офіційне (роз'яс­нення змісту юридичної норми, яке здійснюється компетентними суб'єктами і є формально-обов'яз­ковим для всіх її адресатів); офіціозне (роз'яснен­ня змісту юридичної норми, котре є формально-обов'язковим тільки для осіб та організацій, адмі­ністративно підпорядкованих суб'єкту роз'яснення (інтерпретатору); неофіційне (роз'яснення змісту юридичної норми, яке не є формально-обов'язко­вим для будь-кого).

Отже, офіційне тлумачення — це тлумачення правової норми, яке здійснюється компетентними органами і є формально-обов'язковим для всіх суб'єктів її застосування та реалізації.

Залежно від того, ким встановлена юридична нор­ма, яку тлумачить певний суб'єкт (або, інакше кажу­чи, залежно від того, «чию» норму він тлумачить), офіційне тлумачення буває автентичним (влас­ним, «авторським»), коли норма тлумачиться тим са­мим органом, який її встановив (суб'єктами такого тлумачення можуть бути всі правотворчі органи), або ж делегованим (легальним), коли норму тлумачить орган, який її не приймав, але спеціально уповнова­жений законом давати її обов'язкове роз'яснення.

№67 Офіційне тлумачення— роз'яснення змісту і мети правових норм, ке сформульовано в спеціальному акті уповноваженим органом у рамках його компетенції і має юридичне обов'язкову силу для всіх, хто застосовує норми, що роз'ясняються. Наприклад, правом офіційного тлумачення Конституції України наділений лише Конституційний Суд України. Його тлумачення є загальнообов'язковим, легальним (узаконеним).

Офіційне тлумачення:

Нормативне- офіційне роз'яснення, яке невіддільне від правової норми, поширюється на широке коло суспільних відносин — необмежену кількість випадків, перед-бачени-х нормою, що тлумачиться;

казуальне (індивідуальне) - (казус — випадок) — офіційне роз'яснення, обов'язкове лише для конкретного випадку та для осіб, стосовно яких воно провадиться; має місце там, де в процесі правозасто-сування ставиться за мету роз'яснити норму, щоб правильно вирішити справу.

Сфера дії норми, що тлумачиться, залежить від правомочностей суб'єкта тлумачення.

Нормативне: автентичне - зміст норми тлумачиться тим органом, що її встановив, тобто автором норми.

Суб'єктами такого тлумачення можуть бути всі правотворчі органи. Наприклад, закони, як правило, роз'ясняються парламентом. Однак Верховна Рада України не має права на офіційне тлумачення нею же ухвалених законів. Відповідно до ст. 147 Конституції України, офіційне тлумачення Конституції України та законів України дає Конституційний Суд України. Верховна Рада Автономної Республіки Крим роз'ясняє порядок застосування нормативно-правових актів, нею виданих легальне (делеговане) - загальнообов'язкове тлумачення норми здійснюється органом, який цю норму не встановлював, але уповноважений законом або за дорученням тлумачити її постійно чи одноразово. Право на таке тлумачення мають Конституційний Суд, Верховний Суд, Вищий арбітражний суд України (наприклад, роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 6 серпня 1997 р. № 02-5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»). Таке тлумачення є обов'язковим для суб'єктів, які підпадають під юрисдикцію органу, що дає тлумачення

Казуальне (індивідуальне):

Судове- здійснюється судовими органами при розгляді конкретних справ і знаходить своє вираження у вироках або рішеннях у цих справах;

адміністративне - здійснюється міністерствами, відомствами, місцевою державною адміністрацією; містить вказівки відповідним органам, як останні повинні вирішити ту чи іншу справу.

№68 Для характеристики правової системи як цілісного явища необхідним є не тільки аналіз правової системи як підсистеми суспільства, а й дослідження її структури, в якій існують саме такі елементи, котрі своєю взаємодією забезпечують її інтегративні властивості та належне функціонування. А це в свою чергу потребує визначення критеріїв “входження” елементів до структури правової системи. Водночас, як зазначає М.І. Байтін, "виявлення та розкриття структури правової системи тісно пов’язано з переведенням поняття правової системи із абстрактно-теоретичної у науково-практичну площину".

На жаль, у юридичній літературі не часто аналізується це поняття. Так, В.М. Протасов під структурою правової системи розуміє “доцільні зв'язки між елементами, які проявляють себе через певну взаємодію” . Правда, він включає у правову систему структуру поряд із складом, називаючи їх двома їїсторонами. Елементами правової системи він вважає все те, що є необхідним для процесу правового регулювання, а критерієм їх відбору – безпосередня мета: правове регулювання поведінки. Стратегічними цілями правової системи, на його думку, є цілі самої правомірної поведінки.

Але видається, що позиція цього автора базується на бажанні переглянути поняття механізму правового регулювання, а також його місце всистемі наукового юридичного знання.

Звичайно, цільова характеристика правової системи та її елементів має право на існування, так як соціальна система пов’язана зі свідомою діяльністю людей та є її продуктом. А мета є однією із складових частин свідомості, а тому й свідомо-раціональної діяльності. З одного боку, вона передує результатові, на досягнення якого направляється дія; з іншого – мета є об'єктивним відношенням, що спрямовує причини на виникнення певного наслідку. Крім цього, вона лежить в основі доцільності, значимість якої в існуванні та функціонуванні правової системи не викликає сумнівів. Тому визначення мети правової системи дозволяє вирішувати багато наукових проблем: встановлювати напрямки її активності, фіксувати в її структурі причинні зв'язки, напрями взаємодії елементів, характеризувати прямі та зворотні зв'язки, межі її функціонування тощо.

Але посилання на мету як критерій відбору елементів не є безспірним і потребує уточнення. Перш за все, це пов'язано з тим, що позиція В.М. Протасова орієнтована на нормативні, а не дескриптивні системні дослідження (пов'язані з вивченням елементного складу уже існуючої системи). Тому в цьому випадку функційні зв'язки правових явищ беруться без урахування їх генетичних зв'язків. У позиції В.М. Протасова ціль аналізується на рівні її практичної реалізації, тому в правову систему включаються тільки ті правові явища, які спрямовані на досягнення мети (норми права, правові відносини, юридичні факти, правові акти, законність, правосвідомість, правова культура, правосуб'єктність, засоби правового примусу тощо). Але й сама постановка мети потребує правових засобів.

Крім цього, сам цей процес неможливий без суб'єкта – носія мети. Правова система суспільства як складне соціальне утворення має кілька цілей, але серед них є одна визначальна, основна – досягнення правопорядку.

Як ми вже відзначали, в юридичній літературі є й така позиція, що метою правової системи є правове регулювання , тобто здійснення всією системою юридичних засобів впливу на суспільні відносини з метою їх упорядкування, визначення певних меж поведінки людей. При такому підході правова система суспільства зводиться до системи правового регулювання, а за обсягом – до механізму правового регулювання. Так, Л.Б. Тіунова відзначає, що механізм правового регулювання є правовою системою, що розглядається з точки зору функціонування, тобто у динамічному, функційному аспекті. Проте це не дозволяє визначити елементний склад правової системи, бо механізм правового регулювання – не єдине утворення, що характеризує функціонування правової системи; процес же правового регулювання важко віднести до мети правової системи, якщо не знати, до якого результату – негативного чи позитивного – він може призвести.

Мета правової системи обумовлюється соціальною системою, тому правове регулювання слід розглядати як функцію правової системи. Метою правової системи є передбачуваний, бажаний результат, який повністю чи частково можна досягати внаслідок функціонування цієї системи, тобто – правовий порядок, який є необхідним для досягнення мети соціальної системи.

Однак встановлення елементів правової системи на базі тільки такого критерію є недостатнім. Деякі автори в якості критеріїв виділяють не мету, а функції правової системи. Але оскільки функції є результатом взаємодії елементів правової системи, кожна з них, як правило, здійснюється декількома елементами. Тому використання функції як критерію виділення елемента теж є проблематичним.

Інші автори стверджують, що структура правової системи складається з декількох компонентів, які розрізняються за цілями, функціями та змістом.

№69 Типологія (або наука класифікації) — вчення про типи правових систем. Типологія і порівняльний метод перебувають у тісному зв'язку. З одного боку, порівняння припускає попереднє встановлення типології, з іншого — встановлення типології без порівняння неможливе. Питаннями типології правових систем, їх порівняльним вивченням займаються фахівці в галузі науки порівняльного правознавства. Існує чимало класифікацій правових систем. Запропоновано декілька варіантів критеріїв, за якими вони об'єднуються у типи (сім'ї). Кожний із них заслуговує на увагу. Однією з найбільш популярних виявилася класифікація правових сімей, наведена Р. Давидом у книзі «Основні правові системи сучасності» (1953).Вона ґрунтувалася на поєднанні двох критеріїв: ідеології, яка включає релігію, філософію, економічні і соціальні структури; юридичної техніки, яка включає джерела права як основний елемент.

Німецькі вчені К. Цвайгерт і Г. Кьотц поклали в основу класифікації правових систем критерій «правового стилю». «Стиль права» складається, на думку авторів, із п'ятьох чинників: 1) походження і еволюція правової системи; 2) своєрідність юридичного мислення; 3) специфічні правові інститути; 4) природа джерел права і засоби їх тлумачення; 5) ідеологічні чинники. Російський вчений А.Х. Са'ідов позначив таку групу критеріїв: 1) історія правових систем; 2) система джерел права; 3) структура правової системи — провідні інститути і галузі права. Слід віддати належне українським і російським теоретикам права -авторам підручників з теорії держави і права, які спеціально присвятили розділ «правовим системам світу» (або позначили його як «порівняльне правознавство») і запропонували критерії типології правових систем світу.

З урахуванням наявних точок зору на цю проблему можна навести таку сукупність критеріїв, що визначають класифікацію правових систем світу.

1. Спільність історичних коренів виникнення і подальшого розвитку (включаючи ступінь рецепції римського права). Правові системи об'єднані природою їх розвитку, генетичними коренями, що знаходяться в тій самій стародавній державі. Вони розвивалися в подібних умовах і зберегли однаковість у доправових регуляторах, перших джерелах, характері і ступені сприйняття джерел права інших національних правових систем, їх об'єднують історичні пам'ятники права, тенденції виникнення і розвитку державних і правових структур, а головне — ґрунтування на тих самих правових началах, принципах, нормах.

2. Спільність основного юридичного джерела права (форми права) — нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір, правовий прецедент, правовий звичай, релігійно-правова норма. Роль, значення і співвідношення цих джерел права неоднакові в різних правових системах та їх типах.

3. Єдність у структурі системи права і норми права. Правові системи країн, об'єднані в один правовий тип (сім'ю), мають подібність структурної побудови нормативно-правового матеріалу. Це виражається в поділі системи права на підсистеми (публічну і приватну) і підрозділи — об'єктивне і суб'єктивне право, загальносоціальне і спеціально-соціальне право, природне і позитивне право та ін. Загальним є поділ норм права за галузями, підгалузями, інститутами та іншими елементами. Однакову будову має норма права.

4. Спільність принципів регулювання суспільних відносин. Одні правові системи керуються ідеями свободи суб'єктів, їх формальної рівності, справедливості правосуддя і т.д., другі — віддають перевагу релігійним засадам (мусульманські країни), треті — звичаям і традиціям (країни Африки), четверті — ідеям панування закону, що виражає монополію держави в житті суспільства і особи (соціалістичні країни), тощо.

5. Єдність юридичної техніки, включаючи термінологію, юридичні категорії, поняття, конструкції. Вживання правовими системами однакових або подібних за своїм значенням термінів пояснюється єдністю їх походження або проведенням уніфікації законодавства, обумовленої цією єдністю. Законодавці країн, що належать до одного правового типу (сім'ї), керуються тими самими принципами побудови нормативно-правового матеріалу, застосовують подібні або ідентичні юридичні конструкції, засоби викладу тощо.

№70 „правовий стиль”, складається з п’ятьох факторів (по суті критеріїв класифікації): походження і еволюція правових систем, своєрідність юридичного мислення, специфічні правові інститути, природа джерел права та способи їх тлумачення й ідеологічні фактори. На цих підставах він розрізняв вісім правових сімей: романську, германську, англо-американську, соціалістичну, скандинавську, далекосхідну, ісламську та індуську.

Класифікація К. Цвайгерта. Видатний німецький вчений висуває як критерій класифікації поняття “правовий стиль”. На думку К. Цвайгерта, поняття стилю як відмінної риси давно вже не є винятковим привілеєм мистецтва. Так, К. Цвайгерт наводить приклад застосування цього поняття в юриспруденції: згідно з 20-м каноном Кодексу канонічного права в разі відсутності відповідної ясно вираженої норми — норму, що підлягає застосуванню, слід вивести, виходячи з аналогії загальних правових принципів, що відповідають поняттю канонічної справедливості, постійно діючої панівної доктрини і стилю, практики римської курії.

Вчений вважає, що окремим правовим системам і їх групам притаманний певний стиль. Порівняльне правознавство прагне виявити ці правові стилі та залежно від вирішальних стильових елементів розташувати окремі правові системи у правових колах.

“Стиль права” як критерій для класифікації правових систем визначається, на думку К. Цвайгерта, п'ятьма факторами:

1) історичним походженням і розвитком правової системи;

2) панівною доктриною юридичного мислення та її специфікою;

3) своєрідними правовими інститутами;

4) правовими джерелами і методами їхнього тлумачення;

5) ідеологічними факторами.

На цій основі К. Цвайгерт розрізняв вісім правових сімей: романську, германську, скандинавську, загальну, соціалістичну, далекосхідну, ісламську, індуську.

Однак на підставі запропонованих К. Цвайгертом критеріїв можливі й інші варіації, оскільки, на думку вчених-компаративістів, не можна претендувати на математичну точність у галузі суспільних наук. Наприклад, деякі вчені, в цілому підтримуючи класифікацію К. Цвайгерта, додатково вирізняють на правовій карті світу латиноамериканську, іудейську, звичаєву, слов'янську правові сім'ї.

№71 Теорія цінностей (аксіологія) знаходить відповідне застосування і в галузі права. Правові цінності та оцінки (у сфері правосвідомості) регулятивне мають значення. Правові норми у свою чергу набувають значення цінностей та стають об'єктом оцінки. Цінності висловлюють переконання і уподобання, які не спочивають на емпіричної основі. Цінності, на відміну від знання, не підлягають логічної, емпіричної перевірки та обгрунтування. Вони являють собою якісь нерозкладних (вихідні) інтелектуально і емоційно сприймаються даності, які спонукають суб'єктів до їх збереження, до володіння ними і діяльності на їх основі, бо сприймаються як різноманітні блага. Їм не можна дати точного і повного пояснення, не вдаючись до понять аксіології. Мабуть, мають рацію автори тут тих концепцій, які вважають, що смисловий центр буття людей у світі становлять ті або інші цінності. Як філософської категорії цінність - це те, що почуття і розум людей диктують визнати особливо значущим з усього і в ім'я чого проживає життя, те, чого людина хоче для себе самого, а не заради чогось іншого. Цінність виступає як мета сама по собі, до неї прагнуть заради неї самої, а не заради суто матеріального інтересу, вигоди або чуттєвого задоволення. Спрямованість установки суб'єкта і його діяльності на визначену цінність називається ціннісною орієнтацією. Процедура вибору на основі цінності називається оцінкою.

Тим цінностями, оцінками і нормами існують зв'язок і взаємні переходи. Тому в науках, що мають предметом мораль, право, мистецтво, потрібно їх взаємопов'язане вивчення і пояснення, а разом з цим і їх розмежування.

Правотворчість і реалізація права (правозастосування, виконання, використання та дотримання права) представляють собою сфери людської діяльності яскраво вираженого оцінного характеру. У силу цього філософія права містить у свій предмет вивчення і дослідження правових цінностей, оцінки у сфері права і т. д. Так у філософії права утворюється певне теоретичне напрямок - аксіологічні, або правова аксіологія1. Вона, в свою чергу спирається на поняття загальної аксіології, на теоретичні положення про цінності взагалі.

Виникнення юридично-аксіологічного підходу пов'язано з появою природно-правових поглядів, з розходженням права природного та позитивного права. Право у своєму аксіологічними вимірі виступає як строго певна форма правових цінностей, правовогодолженствованія як специфічна форма, відмінна від усіх інших (моральних, релігійних і т. д.) форм повинності і ціннісних форм.

Завдяки цінностям право як якийсь «механізм» отримує свій зміст, оскільки свідомість суб'єкта права направлено на цінності як на свій об'єкт. Завдяки їм знімається момент байдужості у поведінці правового суб'єкта і формуються дозволу, заборони і повинності. Розглянемо, як ці цінності і як вони зв'язані між собою, а також у чому полягає цінність права.

Статус цінностей в праві можуть набути різні факти і явища матеріального та ідеального характеру: предмети і матеріальні блага, суспільні відносини, людські вчинки, вольові феномени (мотиви, спонукання), ідеї, ідеали, цілі, соціальні інститути. Вони є правовими цінностями, оскільки лежать в основі права та правопорядку, виступають вони як ідеальний обгрунтування норм права, закріплюються та охороняються правовими нормами, складають мета права та його інститутів.

Як високих ідеалів вони пронизують суспільну правосвідомість та стають основними принципами права. Такими є свобода, рівність, справедливість, демократія, порядок, безпеку, мир. Поряд з ними існують і специфічні правові цінності загального значення, такі як ідея права, ідея стабільної законності і т. д. Дані цінності одночасно є ідеалами і здійснюються реальної людської практикою. У праві закріплюються вони і в • тому, і в іншому їх якості. Але в ряді випадків громадське й індивідуальне правосвідомість можуть сприймати їх лише як цінність ідеальну, як ідеальні цілі політичної (і правотворчої) програми.

Ці принципи, ідеали, як і усі інші речі, явища, являють собою цінності в тій мірі, в якій вони пов'язані з людською особистістю. В якості правових цінностей вони мають вигляд юридичних прав і свобод особи в її індивідуальних та колективних проявах. Самі права людини також набувають статусу важливих цінностей. Кожне з них виражає певну сторону, прояв, образ існування людини як природної та соціальної його сутності. У своїй сукупності вони характеризують людину як вищу цінність як осереддя всіх цінностей.

Отже, правові цінності виробляємо від поняття особистості і складають образ права у взаємодоповнюючих полярних моменти.

№72 Інструментальна цінність права — один із проявів його загальносоціальної цінності — полягає у тому, що право є регулятором суспільних відносин, інструментом для вирішення різних завдань, у тому числі для забезпечення функціонування інших соціальних інститутів (держави, соціального керування, моралі та ін.) та інших соціальних благ. Як інструмент право використовується різними суб'єктами соціального життя — державою, церквою, громадськими об'єднаннями, комерційними організаціями, громадянами. У цивілізованому суспільстві саме право є одним із головних інструментів, здатних забезпечити організованість і нормальну життєдіяльність, соціальний мир, злагоду, зняття соціальної напруженості.

У силу самого ходу історичного розвитку право склалося у взаємодії з державою як нормативне інституційне утворення, що має набір дуже ефективних властивостей, насамперед загальнообов'язкову нормативність, формальну визначеність, високу державну забезпеченість. Іншими словами, виник досить могутній регулятивний феномен, що володіє значною соціальною енергією. Виник і знайшов відносну самостійність, відірвався від безпосередніх причин, його що породили, став існувати як такий.

А це означає, що виявилося можливим використання права з його властивостями як знаряддя, інструмента, засобу для рішення різноманітних задач; використання різними суб'єктами соціального життя — і державою, і церквою, і суспільними об'єднаннями, і громадянами.

№73 Соціальна цінність права полягає у тому, що воно, втілюючи загальну, групову та індивідуальну волю (інтерес) учасників суспільних відносин, сприяє розвитку тих відносин, у яких зацікавлені як окремі індивіди, так і суспільство в цілому. Воно вносить стабільність і порядок у ці відносини. У суспільстві, в умовах цивілізації, немає такої іншої системи соціальних норм, яка змогла б забезпечити доцільне регулювання економічних, державно-політичних, організаційних та інших відносин, реалізую-чи при цьому демократичні, духовні та моральні цінності. Забезпечуючи простір для упорядкованої свободи і активності, право служить чинником соціального прогресу. Його роль особливо зростає в умовах краху тоталітарних режимів, розвитку демократії.

Соціальне призначення права, його місце і роль у системі соціа­льнонормативного регулювання відображається в його функціях. У юридичній науці, під функцією права, розуміють або соціальне приз­начення права, або напрями його правового впливу на суспільні від­носини, або і те й інше разом.

№74 Особистісна цінність права виражається в тому, що може бути названа правовими початками або духом права.Формулювання правових початків — одна з першочергових задач юридичної науки, хоча багато хто з них досить очевидні і, як правило, фіксуються у вже відзначених раніше основних демократичних правових принципах (відповідальність за провину, презумпція невинності й ін.).

Разом з тим важливо звернути увагу на те, що правові початки як вираження власної цінності права не можна звести до якого-небудь переліку, що вичерпує списку формулювань. Суть справи полягає в тому, що правові початки, як і «дух права», — це свого роду панування в житті суспільства правових ідеалів і цінностей, їх високий незаперечний статус у суспільному бутті. Саме тут варто шукати саме головне в конструкції «правова держава», що являє собою не одну лише реалізацію в сфері держави вимог законності, а втілення правових початків у політичній області, в організації і діяльності всіх політичних інститутів.

Крім усього іншого, панування в суспільстві правових ідеалів і цінностей укладається в тому, що та чи інша життєва проблема, соціальна ситуація одержує рішення за допомогою правових коштів (саме правових), причому таких, які, діючи в сполученні, у взаємозалежному комплексі, зорієнтовані на юридичні дозволи, на суб'єктивні права, на те споконвіку правове, що відкриває простір для волі й активності в поведінці — головних показників і проявів прогресу в області суспільних відносин.

Підкреслюючи особистісну цінність права, разом з тим не слід змішувати поняття і розуміти викладені розуміння як заперечення чи применшення значення інструментального підходу в науці права, підходу, який є однією зі сторін інституціональної концепції. Саме навпаки: інструментальний підхід у науці дозволяє предметно, конкретизовано розкрити особистісну цінність права, абсолютність і пріоритет правових початків у суспільстві, силу духу права.

Справа в тому, що право як нормативне інституційне утворення складається з безлічі «атомів» — юридичних норм, прав і обов'язків, санкцій, інших елементів правової матерії, що, як докладніше буде показано далі, можуть бути позначені під визначеним кутом зору як правові кошти.

При цьому найбільш істотними представляються саме ті юридичні засоби і правові механізми, які виражають власну цінність права, тобто якості й особливості, що характеризують його як втілення впорядкованої соціальної волі на базі високої організованості, відповідно до принципів гуманізму, справедливості, консенсусу.

№75 Після свого утвердження право зайняло основне, найважливіше місце в усій системі соціального впливу на суспільне життя. Завдяки своїм властивостям, регулятивним якостям та наявності в ньому соціальної енергетики право перетворилося на соціальний феномен - головний регулятор, з допомогою якого ефективно, економічно і раціонально вирішують істотні питання цивілізованого розвитку спільноти людей, створюють умови для піднесення соціальної активності учасників відносин, кожної особистості. Власне, у праві народжуються, фіксуються і реалізуються процеси співжиття людей.

Право переважно прояв закріпленні заборон, обов'язків, відповідальності (пов'язаної зі сплатою податків, військовою службою тощо), і хоч в якійсь мірі воно базувалося на нормах моралі, завжди було прямим знаряддям держави та втілювалося у життя державною владою через юридичні механізми.

Але найбільша цінність права - не у встановленні заборон, обов'язків, відповідальності, а у запровадженні дозволів, що регламентують соціальну свободу, громадянську активність людей. Саме філологічна сутність змісту слова "право" підтверджує, що воно є: правомочностями, юридичними дозволами (санкціонованими правами і свободами), які надійно й гарантовано забезпечені державно-владними засобами.

Будь-яка національна правова система з метою правового регулювання, забезпечення організованості, впорядкованості, стабільності суспільних відносин залежно від економічних, соціально-політичних умов рівномірно встановлює і заборони, і позитивні обов'язки, а тим більше визначає дозволи для розвитку соціальної свободи й автономії кожної особи, активності людей, створення можливостей їх розквіту і самореалізації. Характерними рисами авторитарних, антидемократичних держав є те, що в їх нормативному матеріалі переважають юридичні заборони, суворі санкції та інші примусові заходи державного впливу. Але навіть у цих державах право сприяло прогресові, поступовому нагромадженню елементів загальнолюдської правосвідомості. Право є показником суспільного розвитку і культури людства. Воно характеризується тим, що за своєю суттю покликане бути першоосновою, головною цінністю суспільства Така історична роль і призначення права в житті загалу (соціуму) визначена його особливими основними властивостями (нормативністю, формальною визначеністю, державною забезпеченістю, загальною обов'язковістю, системністю) та завданнями, що покладені на нього: ввести чіткі, постійні, гарантовані нормативні критерії, побудовані на принципах громадянського миру, злагоди, врахування різних інтересів у складному, суперечливому соціальному житті, викликаному політичною боротьбою, етнічними, груповими конфліктами, особистими колізіями у стосунках людей; забезпечити і захистити статус автономності особи та межі її вільної поведінки.

Вдумливий аналіз юридичних документів і, в першу чергу, пам'яток права свідчить про прагнення цього інституту своїми нормами закріпити справедливість, мудрість, реалізм, життєздатність. Невипадково стародавні збірники законів, пам'ятки права називали "Правдами" і вважали виразниками істини, справедливості, правди, а численних служителів права та феміди об'єктивно йменували мислителями, мудрецями. Юридичні вимоги цих актів проникали в усі життєві ситуації, тонкощі, деталі людських стосунків, впливали на різноманітні інтереси співвітчизників. В обгрунтуванні видання стародавніх індійських законів Ману йшлося: "Якби цар не накладав безустанно кару на тих, хто її заслужив, сильніші засмажили б слабких, як рибу на вертелі".

Право виступає ознакою цивілізації тому, що виражає глибинні потреби суспільства у визначальних цінностях, створює ідеал поведінки, орієнтованої на ці цінності.

Право є вираженням соціального прогресу, розвитку, поступу всього суспільства вперед, його гарантом та засобом реалізації. Право включається у соціальний прогрес усім своїм змістом, де розширюється, збагачується як явище цивілізації і культури.

Та найважливіше те, що право є виразником найвищого досягнення цивілізації - свободи, гуманізму, культури.

Право, виступаючи найважливішим елементом культури, утверджує свою цінність. Це полягає в тому, що воно у специфічному вигляді віддзеркалює суспільне життя в усіх його різноманітних і складних аспектах, особливо його якісний стан, де особа визнається найвищою соціальною цінністю.

Право, виражене в законах і підзаконних актах, вбирає у свої формалізовані нормативні приписи, всесвіт складних людських відносин надзвичайно широкого спектру - від доленосних і глибинних сторін життя, що визначають політичні, економічні, соціальні основи суспільства, до простих побутових питань.

При цьому норми права орієнтуються на засади найпрогресивнішого стану суспільства. Вони покликані передчасно впливати на поведінку людей з метою ефективного, справедливого вирішення різноманітних конфліктів, спірних питань, пристрастей людей.

Власне тому, що в правових нормах, юридичній практиці відображаються найскладніші життєві ситуації, юридична наука - юриспруденція завжди була тісно пов'язана з мистецтвом, літературою, з театром і має незаперечну культурну вартісність.

Увесь цей скарб, надбання духовних цінностей через право, нормативну базу, через увесь апарат правового регулювання отримує нормативне життя у світі об'єктивованих явищ, закріплюється і поширює свою силу на майбутнє та реалізується у повсякденних стосунках людей.

Мабуть, тільки через право матеріалізується основа культури - потенціал акумульованих духовних цінностей, покликаних і здатних оберегти і захистити людину від негативних сил природи, суспільства.

У ході розвитку всесвіту, переході його на нові, вищі ступені якісного стану, здійснюється і послідовний розвиток права, здобуття ним нових характеристик, що відповідають його істинній сутності.

№76 Соціальна цінність права визначається його здатністю вирішувати проблеми, що виникають у суспільстві, використанням правових засобів у державній діяльності, обсягом необхідного правового регулювання, забезпеченням стабільності у відносинах, надійністю захисту соціальної цілісності. Саме існування правової держави є визнанням соціальної цінності права.

Особиста цінність права полягає насамперед у тому, що право є джерелом свободи особи, яке входить у певну соціальну спільноту. За допомогою права вдається вирішити суперечності між особистою волею й загальним благом. При цьому право вказує суб’єкту шляхи руху до різних цінностей, надаючи складним суспільним відносинам такі властивості, як доступність, оперативність, надійність, однаковість, безпеку.

Світ цінностей у праві (аксіосфера права) включає цінності, оцінки, ціннісні орієнтації, а також відповідні їм ієрархічно побудови системи правових цінностей. Серед найбільш значущих правових цінностей є справедливість, природне право, конституція, закон, суд тощо. Загальне визнання одержали такі правові цінності, як правова держава, розподіл влади, права людини. Необхідно відзначити, що висування свободи в центр сучасного політичного мислення позначилося на помітному підвищенні статусу правових цінностей у системі сучасних соціальних і особистісних цінностей.

Значущість права для людини й суспільства виявляється передусім у розмежуванні сфер свободи й свавілля. У цьому контексті слід зауважити, що правомірне й неправомірне (як добро та зло для моралі) виступають для права як категорії, котрі визначають граничність правових цінностей. При цьому правомірне обмежує сферу дії основних правових цінностей, а неправомірне - виділяє сферу правових антицінностей.

З існування таких правових цінностей, як правомірне і неправомірне, випливає можливість існування правової цінності, за допомогою якої дається оцінка правомірності дій учасників суспільних відносин - законності (правозаконності). Також як категорія справедливості є основою правильного використання й застосування оцінок, котрі безпосередньо виражені у категоріях блага, добра й зла, категорія законності (правозаконності) є основою правильного використання й застосування оцінок, виражених у категоріях формальної рівності, правомірного й неправомірного.

У правовій сфері свобода не є правовою цінністю - вона є цінністю права, що крізь принцип формальної рівності матеріалізована за допомогою таких правових цінностей, як суб’єктивні права і юридичні обов’язки. Саме суб’єктивні права та юридичні обов’язки становлять юридичний зміст свободи й виступають як основні правові цінності. Варто наголосити, що така правова цінність, як законність, знаходить свою конкретизацію в суб’єктивних правах і юридичних обов’язках.

Здійснення суб’єктивних прав і виконання юридичних обов’язків забезпечується такою правовою цінністю, як юридична відповідальність. Як правову цінність юридична відповідальність визначає правомірну поведінку людей.

Правові цінності існують для суспільства й індивіда у вигляді «готових формул», котрі орієнтують у соціальному житті, впливаючи на вибір варіанта поведінки в сфері дії права.

Розуміння слабкої сумісності пануючиху різних правових культурах мотиваційно-ус- тановчих компонентів повинно бути основою при правових запозиченнях, що можуть бути здійснені як на рівні законотворчості, так і на рівні юридичної теорії та юридичної освіти.

У призмі верховенства права проявляється його власна цінність як цінність по упорядкуванню волі людини, справедливості, консенсусу, що виключає сваволя й свавілля. Реалізація принципу верховенства права знаходить своє відображення в існуванні системи вимог, що втілюються у правовій реальності. Такі вимоги, котрі відповідають ідеології громадянського суспільства, виражені у категорії (правової цінності) правозаконності. Звернемо увагу на різницю в існуванні двох зв’язків у правовій сфері: верховенство закону - законність, верховенство права - правозаконність.

Низька якість конституційних положень і численні прогалини конституційного регулювання в Україні, висвітлені в юридичній літературі, є підставою для кардинального перегляду питання про використання правових цінностей поряд з нормами Конституції, законів і підзаконних актів. До нашого часу існуюча позиція про додаткове звертання до правових цінностей за відсутності конкретних нормативів чи суперечності між ними повинна бути принципово змінена, а правові цінності мають стати визначальним орієнтиром при прийнятті правових рішень. Зокрема, принцип верховенства права в правовому регулюванні необхідно розглядати як фундаментальне положення, що в усіх юридичних ситуаціях визначає не тільки характер і обсяг використовуваної нормативності, а й зміст відплати, себто справедливості правового рішення.

Відстоюючи визначальну роль верховенства права в ієрархії правових цінностей України, не можна не помітити, що Конституційний Суд України, на відміну від Європейського суду з прав людини, діє в межах колишньої логіки верховенства закону. Прикладом може бути визначення поняття верховенства права за допомогою встановлення формалізованих меж поширення верховенства права в українському праві. Водночас Європейський суд з прав людини принципово відходить від надання дефініції верховенства права, наполягаючи на визнанні його ситуативності. Це положення яскраво висвітлено П.М. Рабиновичем, що констатує верховенство закону, а не верховенство права як основи діяльності Конституційного Суду України.

Верховенство права в такому контексті повинно стати основою не тільки формування законодавчої політики, але і її реалізації. При цьому посилання нате, що якесь нормативне положення знайшло своє чітке відображення в законі й тому верховенство права не повинне братися до уваги, є не припустимим взагалі. В системі нормативів, зафіксованих Конституцією України, стверджується, що правовий порядок ґрунтується на визнанні верховенства права. Будь-яка формула закону повинна сприйматися, інтерпретуватися, застосовуватися відповідно до трансформацій соціальної дійсності та правової реальності, обумовленої правовим менталітетом і правовими традиціями. Все це знаходить своє вираження в зверненні до принципу верховенства права, що забезпечує відповідну кореляцію правового регулювання. Різке збільшення кількості законодавчих актів у правовій системі України, з одного боку, є свідченням нерозуміння законодавцем того, що існують критичні межі законодавчої маси, які не припустимо переходити, а з другого боку, можна вважати ознакою сформованої недовіри до професійного юридичного середовища й невизнанням за юристами права на використання своєї професійної правової культури при вирішенні питань правового регулювання.

Не тільки конституційне визначення, ай, що найважливіше, реальне забезпечення верховенства права є виходом із традиційного для нашої культури державного моно- полізму на право, що відображається в Україні як через виконавчу, так і через законодавчу владу, та, зокрема, виражений у її надмірно нормотворчій активності.

Значення верховенства права для розвитку правової системи України може бути розглянуто за двома напрямами. По-перше, це подолання деструктивних положень самої правової реальності: невідповідності правового нормування системи соціальних відносин; існування різних правових колізій; розповсюджених правових міфів і ілюзій та ін. По-друге, це подолання деструктивних положень, пов’язаних із правовою реальністю: державного монополізму на право, котрий затвердився; сформованого в соціальному середовищі правового нігілізму; сформованої сфери неправової практики тощо.

Інший аспект проблеми верховенства права пов’язаний з питанням про визнання визначальної ролі прав людини відповідно до інших правових цінностей. Звертає на себе увагу факт, що це визнання пріоритетності домінування прав людини пов’язується винятково з діяльністю держави та поширюється на всі державні структури.

Водночас за допомогою верховенства права вирішується проблема співвідношення індивідуальних і колективних прав поза зв’язком з державою. Причому європоцент- ристське бачення цього співвідношення, що ґрунтується на пріоритеті індивідуальних прав, не повинно приховувати інший, протилежний варіант такого співвідношення, який саме відповідає ідеї верховенства права стосовно прав людини. У цьому сенсі верховенство права в Україні пов’язане із забезпеченням пріоритету юридичного обов’язку та створенням правових умов для досягнення єдності суб’єктивних прав і юридичних обов’язків у правовій системі України.

Верховенство права в нашій ментальності й правовій культурі передусім виступає як почуття правди та її відображення в нормативно встановлених положеннях, коли, керуючись почуттям правди, ми не лише дотримуємося суб’єктивних прав і обов’язків, а й не приймаємо фальші навіть якщо вона узаконювана. Можна стверджувати, що стосовно правової культури України правда одержує одне зі своїх втілень в ідеї верховенства права та є не тільки засобом піднесення людини в існуючій системі соціальних відносин, а й дає змогу особистості вчасно реагувати на зміни в авторитеті влади, її інституціональної спроможності, ідеологічної прийнятності. Відповідно до вітчизняної традиції правове регулювання, засноване на неправді, не може називатися правом, тому запозичений за допомогою правової акультурації з європейської правової культури принцип верховенства права неминуче змістовно наповнюється почуттям правди.

№77 Правомірна поведінка — це суспільно необхідна, бажана, допустима, усвідомлена поведінка індивідуальних та колективних суб'єктів, яка відповідає правовим приписам та гарантується державою.

Правомірна поведінка характеризується певними особливостями:

1) відповідність даної поведінки вимогам норм права (формально-юридичний критерій);

2) соціальна корисність даної поведінки, тобто вона є бажаною або необхідною для функціонування суспільства. Необхідність правомірної поведінки міститься у зобов'язуючих та забороняючих нормах права, а бажаність для суспільства даної поведінки, залежить від волі уповноваженої особи, є її правом, а не обов'язком та знаходить своє закріплення у диспозитивних нормах;

3) дана поведінка має суб'єктивну сторону, яка знаходить свій вияв у таких складових чинниках, як: мотив (спрямованість поведінки); міра усвідомлення можливих наслідків вчинку; внутрішнє ставлення особи до спричинених наслідків;

4) об'єктивна необхідність правомірних дій для функціонування та розвитку суспільства. Ці дії знаходять своє закріплення у імперативних нормах у вигляді обов'язків, виконання яких забезпечується примусовою силою держави;

5) форми реалізації правомірної поведінки пов'язані з формами реалізації права (дотримання, виконання, використання та застосування права). Всі форми правомірної поведінки повинні відповідати вимогам норми права з метою досягнення певного позитивного результату. Форма правомірної поведінки у кожному конкретному випадку є індивідуальною та пов'язана із специфікою мотивів та цілей, які ставить перед собою суб'єкт;

6) соціальна допустимість поведінки, тобто це можлива правова поведінка, що забезпечена державними засобами.

Правомірна поведінка включає два аспекти:

— інформаційний, що передбачає широкий доступ до правової інформації, обізнаність щодо своїх прав та обов'язків, активне їх використання та дотримання;

— поведінковий, що передбачає законні способи здійснення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.

Правомірну поведінку можна класифікувати. Класифікація може здійснюватись на основі різних підстав:

I. Залежно від суб'єктів розрізняють:

— правомірну індивідуальну поведінку;

— колективну поведінку (діяльність трудових колективів, державних органів).

II. Залежно від об'єктивної сторони розрізняють:

— активні дії;

— бездіяльність.

III. Залежно від форм реалізації норм права розрізняють:

— дотримання;

— виконання;

— використання;

— застосування.

IV. Залежно від юридичних наслідків, які бажає досягти суб'єкт реалізації, розрізняють:

— юридичні акти;

— юридичні вчинки.

V. Залежно від суб'єктивної сторони розрізняють:

— соціально активну поведінку, яка характеризується високим ступенем активності суб'єктів, цілеспрямованістю їх діяльності у процесі реалізації своїх прав, обов'язків, у межах правових норм;

— законослухняну поведінку — це свідоме дотримання законів, які виконуються добровільно на основі високої правосвідомості суб'єктів;

— конформістську поведінку — це поведінка, яка характеризується низьким ступенем соціальної активності суб'єктів, їх пристосованістю, вона не відрізняється від поведінки інших суб'єктів, основним принципом даної поведінки є «роби як всі»;

— маргінальну поведінку, яка перебуває на межі між правомірною та неправомірною, переступити яку не дозволяє страх перед юридичною відповідальністю;

— звичну поведінку, яка є різновидом діяльності суб'єктів, ввійшла у звичку в силу багаторазового повторення, не потребує додаткових затрат.

№78 Правомірна поведінка — це суспільно корисна правова поведінка особи (дія або бездіяльність), яка відповідає розпорядженням юридичних норм і охороняється державою.

Ознаки правомірної поведінки:

1) є суспільне корисною соціальною поведінкою, забезпечує організованість і гармонійність громадського життя, стійкий правопорядок, є найважливішим чинником вирішення завдань і функцій держави і суспільства, задоволення інтересів суб'єктів права;

2)  втілена в юридичну форму — відповідає нормам і принципам права;

3)  має свідомо вольовий характер, який виражається зовні у вигляді дії або бездіяльності, здійснюється у формах реалізації норм права — додержання, виконання, використання (громадянами), правозастосування (посадовими особами), спричиняє юридичні наслідки — юридичні акти, юридичні вчинки;

4)  гарантується, охороняється державою.

Класифікацію називають типологією правомірної поведінки. Критерії для класифікації правомірної поведін­ки можуть бути різноманітні: в залежності від форм реалізації права, від галузей права, від суб'єктів суспільних відно­син, від рівня усвідомленості поведінки, від мотивів право­мірної поведінки. Таку детальну класифікацію правомірної поведінки дають В.В.Оксамитний і П.М.Рабінович. Залежно від форм реалізації права правомірна поведінка може бути пов'язана з виконанням норм права (юридичного обов'язку), з дотриманням норм права (непорушення право­вих заборон), використанням і застосуванням правових норм. В залежності від галузей права правомірна поведінка може мати характер цивільно-правових відносин, конститу­ційних, фінансових, адміністративних тощо.

По суб'єктам — може бути поведінкою особи, іноземного громадянина, держави в цілому і окремих державних органів, посадових осіб, підприємств і організацій, громадських орга­нізацій і політичних партій, соціальних груп і спільностей. Залежно від дієздатності особи може бути поведінкою повністю дієздатних, частково дієздатних, обмежено дієздат­них і недієздатних осіб.В залежності від рівня усвідомленості — свідома, підсвідо­ма, напівсвідома і несвідома. В залежності від мотивів або за суб'єктивною стороною— принципова, яка зумовлена внутрішнім переконанням у необхідності дотримуватись правопорядку; звичаєва — зу­мовлена особистою звичкою виконувати правові приписи; конформістська (пристосувальна) — зумовлена прагненням не відрізнятись від інших суб'єктів, які поводяться право­мірно; маргінальна — зумовлена загрозою відповідальності в разі вчинення правопорушення.

За об'єктивною стороною або за формою зовнішнього прояву — активна (вчинення дії), пасивна (утримання відвчинення дій).

За сферою суспільних відносин або по змісту — еконо­мічна, політична, соціальна, екологічна, міжнародна, релі­гійна і т.п.

Залежно від зафіксованості в законодавстві — врегульо­вана законом, не врегульована законом і іншими норматив­но-правовими актами.

Залежно від ставлення держави до правомірної пове­дінки — схвалювальна, стимулююча (заохочуюча) і допус­тима.

За формою зовнішнього прояву — фізична (діяльнісна) поведінка, вербальна (словесна) поведінка,письмова або документована.

В залежності від мети і цілей — ціленаправлена і ситу­аційна.

№79 Правопорушення відрізняється від правомірної поведінки і діяльності наступними ознаками:

1) це суспільне небезпечне або шкідливе діяння;

2) це протиправне діяння (дія або бездіяльність);

3) винне протиправне діяння;

4) юридичне карне діяння;

5) наявність причинного зв'язку між протиправними діяннями і наслідками.

Правопорушення — це соціально небезпечне або шкідливе, протиправне, винне діяння деліктоздатного суб'єкта (фізична чи юридична особа), яке передбачене діючим законодавством і за нього встановлена юридична відповідальність.

1) Всі правопорушення є суспільне небезпечними або шкідливими, оскільки вони направлені проти суб'єктивних прав і свобод людини, юридичної особи, держави чи суспільства в цілому. Порушуючи чиїсь природні чи юридично закріплені права, правопорушник наносить шкоду людям, природі, державі чи організаціям. Шкода буває різна: матеріальна, моральна, а іноді і дуже небезпечна, коли здійснюється посягання на життя чи здоров'я людини, на державну безпеку тощо. В зв'язку із цим кримінальні злочини є найбільш небезпечними серед усіх правопорушень.

2) Всі правопорушення направлені проти вимог діючого законодавства чи природних прав людини, які ще не закріплені в. законодавстві. Вони можуть виражатися в активних фізичних діях правопорушника (порушення правил дорожнього руху, крадіжка, хуліганство). В окремих випадках правопорушення вчиняються в результаті бездіяльності, коли на суб'єкта покладаються юридичні обов'язки законом чи договором, а він не виконує їх, в результаті чого наноситься шкода чи соціальна небезпека. Наприклад, на охоронника покладається обов'язок охороняти матеріальні цінності, а він не виконав своїх обов'язків і сталося розкрадання майна. Тому поняття “дія” і “бездіяльність”, охоплюються одним поняттям — “діяння”.

3) Правопорушення — це не тільки протиправне, шкідливе, небезпечне діяння, але і винне діяння. Без вини ніхто не може бути притягнутий до юридичної відповідальності (за виключенням безвинної відповідальності в цивільному праві). Вина — це психічне відношення особи до своїх протиправних діянь. Вон має об'єктивну і суб'єктивну сторону (як почуття вини).

4) Карність означає, що в діючому законодавстві передбачені склад правопорушень і встановлена міра юридичної відповідальності. В зв'язку з цим всі правопорушення і відповідальність юридичне закріплені в законодавстві. Питання про відповідальність за порушення природних прав людини, які юридичне не закріплені в законодавстві, повинні вирішуватись на підставі міжнародно-правових актів, які ратифіковані Україною, або підставі застосування права по аналогії права і закону.

5) В окремих видах правопорушень, особливо злочинах, необхідно встановити причинний зв'язок між протиправними діями і наслідками. Якщо такого причинного зв'язку не буде, то і не можна звинувачувати особу в конкретному злочині.

Всі правопорушення поділяються на дві групи: кримінальні злочини і проступки. Проступки в свою чергу поділяються на адміністративні правопорушення, конституційні, фінансові, цивільно-правові, дисциплінарні (порушення трудової дисципліни), земельні, екологічні, процесуальні, шлюбно-сімейні. Можуть бути й інші правопорушення залежно від галузей права.

№80 Зловживання правом — це особливий вид правової поведінки, який полягає у використанні громадянами своїх прав у недозволені способи, що суперечать призначенню права, внаслідок чого завдаються збитки (шкода) суспільству, державі, окремій особі.

Можна назвати два види зловживання правом:

такі, що характеризуються явною протиправністю, тобто такі, що належать до розряду правопорушень;

виражається у виході особи за межі встановленого законом обсягу суб'єктивного права, що спричиняє перекручення призначення права;

такі, що не характеризуються явною ІІротиправністю;

виражається в соціальне шкідливій поведінці уповноваженої особи, яка спирається на належне їй суб'єктивне право.

Без суб'єктивного права особа не може зловживати їм. Будь-яке суб'єктивне право має межі, оскільки воно є мірою можливої поведінки правомочної особи у правовідносинах. Зловживання правом, як правило, — це використання суб'єктивного права з порушенням меж його дії. Вихід за встановлені законом межі дії суб'єктивного права спричиняє певні юридичні наслідки, але лише у разі встановлення його компетентними правоохоронними органами.

Зловживання правом є ненормальним (марним, незвичайним, шкідливим, аморальним) здійсненням права, що виражається в недозволених конкретних діях, які завдають шкоди іншій особі або загрожують чужому праву. Наприклад, зловживанням правом є свідомі дії громадянина, якому належить будинок на праві приватної власності, спрямовані на погіршення житлових умов, з метою виселення наймача. Або інший приклад: член сім'ї наймача жилого приміщення без будь-яких причин не дає згоди на обмін. Зловживаючи своїм правом, він обмежує права інших членів сім'ї.

Зловживанням правом є удавані (мнимі) угоди, фіктивні шлюби, зокрема реєстрація шлюбу без наміру створити сім'ю, а з метою незаконного придбання жилої площі та ін. У наші дні нерідка держава провокує громадян на зловживання правом. Наприклад, несвоєчасна виплата заробітної плати громадянам з боку держави як носія владних повноважень спричиняє зловживання правом громадянами в їх трудових, розрахунково-кредитних, податкових відносинах з державою. Але навіть у цьому разі зловживання правом недопустимо, оскільки, як бумеранг, воно «обрушується» на державу і завдає шкоди всьому суспільству і конкретному громадянину, в тому числі тому, хто зловживає правом.

Ознаки зловживання правом такі:

1)  наявність в особи суб'єктивного права;

2) діяльність, спрямована на здійснення цього права;

3)  використання цього права не за його соціальним призначенням, а з заподіянням шкоди суспільним або особистим інтересам;

4)  відсутність порушення конкретних юридичних заборон (тобто їх додержання) або невиконання обов'язків (тобто їх виконання);

5) встановлення факту зловживання правом компетентними правозастосовними органами;

6)  настання юридичних наслідків.

Стримування зловживання правом — це боротьба не з самою поведінкою, а з конкретними проявами правової поведінки, що завдають шкоди суспільству і особі.

Протиправність поведінки як юридична ознака правопорушення при зловживанні правом явно не виражена. Тому деякі вчені не схильні кваліфікувати зловживання правом як правопорушення. Разом з тим його не можна вважати і правомірною поведінкою, оскільки остання є соціальне корисною. Врешті-решт, зловживання правом — це феномен або правової поведінки (тут критерієм оцінки є літера закону) або протиправної поведінки (тут критерієм оцінки є дух права).

Протиправність поведінки при зловживанні правом полягає в суперечності не стільки закону, скільки правам та інтересам правопорушника. Зловживання правом слід віднести до правової поведінки, яка може набути неправомірного характеру, стати правопорушенням, але не завжди ним стає.

У разі встановлення факту зловживання правом воно не захищається і не охороняється. Юридичні наслідки зловживання правом не традиційні: тут відсутня юридична відповідальність, характерна для правопорушення.

Залежно від обставин конкретної справи настають такі наслідки зловживання правом: визнання їх недійсними (його наслідків), заборона дій, припинення здійснення суб'єктивного права без його позбавлення тощо. Запобігання і припинення зловживання правом входить до компетенції всіх державних органів.

Принцип заборони зловживання правом набув спеціального законодавчого закріплення у деяких країнах (наприклад, у Росії), хоча в законодавчих актах ще відсутнє поняття «зловживання правом», не названі його ознаки. Лише у виняткових випадках — за наявності великого ступеня суспільної небезпечності зловживання правом — законодавець визначає його як правопорушення, встановлюючи заборонну норму і забезпечуючи її юридичною санкцією.

№81 Об’єктивно протиправне діяння розуміється як поведінка, яка не є такою, що завдає шкоди, але формально юридично оцінюється як вчинена всупереч вимогам правових норм.Шабуров О. С. зазначає, що об’єктивно протиправна поведінка – це діяння, яке порушує норми права, але не завдає при цьому шкоди. До такої поведінки вчений відніс протиправне діяння недієздатної особи та безвинні діяння, які не тягнуть за собою юридичну відповідальність і не є правопорушеннями (тобто власне протиправною поведінкою), оскільки відсутній такий важливий елемент правопорушення як суспільна шкідливість.

Сьогодні теорія об’єктивно протиправної поведінки потребує перегляду, розширення та уточнення. Чи можна віднести до об’єктивно протиправної поведінки безвинні та малозначні діяння, діяння неделіктоздатних осіб (недієздатних та осіб що не досягли віку юридичної відповідальності)? Виникають питання стосовно протиправності та суспільної шкідливості такої поведінки. Протиправність – ознака об’єктивно-суб’єктивна, оскільки не можливо говорити про право та протиправність, ігноруючи факти волі, свідомості, осудності, дієздатності. Відсутність суб’єктивної протиправності не викликає сумнівів. Об’єктивна протиправність передбачає порушення норм об’єктивного права і, таким чином, присутня в усіх наведених вище прикладах об’єктивно протиправної поведінки.

Водночас, навряд чи можна погодитися з тим, що в таких випадках відсутня юридична шкода. Шкода виражається в сукупності негативних наслідків діяння, яке представляє собою порушення правопорядку, дезорганізацію суспільних відносин, пошкодження або знищення благ і цінностей суб’єктивного права тощо. Безсумнівно, наприклад, недієздатна особа завдає шкоду, попри те, що сама цього не усвідомлює. Але в такому разі виникає питання, як бути з малозначною поведінкою, де особа заподіює шкоду, усвідомлюючи наявність об’єктивної протиправності та відсутність суспільної шкідливості своїх дій, або коли при казусі особа не усвідомлювала ані суспільної шкідливості ані суб’єктивної чи об’єктивної протиправності власних дій.

Всі ці питання вимагають від юристів негайної відповіді, адже, досі залишається незрозумілим, до якого виду правової поведінки необхідно віднести казус, малозначне або безвинне діяння тощо. Поки що теорія та практика юриспруденції не дають однозначної відповіді на ці питання, тому завданням дослідників має стати вирішення поставлених проблем.

№82 Юридична відповідальність поділяється на перспективну (позитивну) і ретроспективну (негативну).

Перспективна (позитивна) юридична відповідальність — це сумлінне виконання своїх обов'язків перед громадянським суспільством, правовою державою, колективом людей та окремою особою.

Ретроспективна (негативна) юридична відповідальність ~ це специфічні правовідносини між державою і правопорушником унаслідок державно-правового примусу, що характеризуються засудженням протиправного діяння і суб'єкта правопорушення, покладанням на останнього обов'язку зазнати позбавлення волі й несприятливих наслідків особистого, майнового, організаційного характеру за скоєне правопорушення.

Ознаки ретроспективної юридичної відповідальності:

- державно-правовий примус;

- негативна реакція держави на правопорушення і суб'єкта, винного в його скоєнні;

- обов'язок правопорушника витерпіти несприятливі наслідки за його протиправну поведінку.

Державно-правовий примус - це спосіб державного впливу на суб'єкта правопорушення, що тягне для нього позбавлення особистого, майнового чи організаційного характеру. Державний примус характеризується конкретною діяльністю компетентних органів чи службових осіб, яка включає в себе: а) нагляд за правомірністю поведінки учасників суспільних відносин; б) дослідження обставин діянь, у яких виявлені ознаки правопорушень; в) розгляд справ про конкретні правопорушення; г) застосування юридичних санкцій до винних осіб; д) виконання актів застосування норм права.

Важливою ознакою юридичної відповідальності є негативна реакція держави на правопорушення і на суб'єкта, що винний у вчиненні правопорушення. Засуджуючи правопорушення, держава через правові норми закріплює моделі забороненої правом поведінки або обв'язки, які суб'єкти повинні виконати і за невиконання яких настає юридична відповідальність. Тим самим держава виказує своє негативне ставлення до правопорушення. Наприклад, Земельний Кодекс України вказує, що за порушення земельного законодавства суб'єкти несуть цивільну, адміністративну чи кримінальну відповідальність. А в ст. 25 Закону України "Про міліцію" говориться, що працівник міліції у межах повноважень, наданих цим Законом та іншими законодавчими актами, самостійно приймає рішення і несе за свої протиправні дії або бездіяльність дисциплінарну чи кримінальну відповідальність.

Ще однією ознакою юридичної ретроспективної відповідальності є обов'язок правопорушника зазнати несприятливих для себе наслідків за протиправну поведінку. Компетентні органи або службові особи від імені держави покладають юридичну відповідальність у межах санкцій, якими передбачаються види покарань і стягнень.

Усі ознаки є обов'язковими. Відсутність хоча б одної з них говорить про те, що відсутня юридична ретроспективна відповідальність.

Таким чином, слід відрізняти позитивну і ретроспективну юридичну відповідальність. При позитивній відповідальності особа відповідально ставиться до виконання своїх обов'язків і не порушує заборон. При ретроспективній відповідальності до особи застосовується державно-правовий примус, що характеризується засудженням протиправного діяння і правопорушника, і покладанням на нього обов'язку зазнати позбавлення волі й несприятливих наслідків особистого, майнового, організаційного характеру за вчинене правопорушення.

№83 Види юридичної відповідальності можна розрізняти по суб'єктах її покладання, по характері застосовуваних санкцій (штрафні, правовідновлювальні), по галузевій приналежності:

карна (сама стругаючи, є слідством тільки злочину, її вид і міру визначає тільки суд, кримінально-правові санкції визначаються тільки карним законом);

адміністративна (являє собою покладання й реалізацію адміністративного стягнення, є слідством адміністративної провини, передбаченого законодавством про адміністративні правопорушення);

дисциплінарна (виникає як слідство дисциплінарної провини, є правовою формою впливу на порушників трудової, службової, військової, навчальної дисципліни);

матеріальна (являє собою відшкодування працівниками або службовцями збитку, заподіяного ними підприємству, установі, організації при виконанні своїх трудових обов'язків, припускає відшкодування прямого дійсного збитку («упущена вигода» не відшкодовується), підрозділяється на обмежену, повну, підвищену);

цивільно-правова (наступає за здійснення цивільного правопорушення, тягне наслідки майнового й компенсаційного характеру, заснована на принципі повного відшкодування шкоди, припускає відшкодування збитків у вигляді позитивного збитку ( наприклад, втрата, ушкодження майна) і упущеної вигоди (неодержаних доходів),підрозділяється на договірну й позадоговірну).

№84 Законність — це комплексна політико-правова категорія, що відображає правовий характер організації суспільно-політичного життя, органічну взаємодію права та влади, права та держави. Це визначення характеризує основні риси законності як самостійної категорії:

— це критерій оцінки правового життя суспільства;

— це принцип, метод і режим неухильного виконання норм права;

— це категорія, що має визначений зміст.

Основними чинниками змісту законності є її вимоги, тобто моменти, сторони, з яких вона складається. Вони характеризують окремі види діяльності певних суб'єктів у сфері права та обумовлюються змістом його норм. Деякі автори ототожнюють вимоги та принципи законності, хоча у дійсності ці категорії є різними як по суті, так і за обсягом.

Основними вимогами законності є наступні:

1. Верховенство права в житті суспільства та держави вимагає правової регламентації найважливіших сфер діяльності суспільства, які об'єктивно потребують регулювання правом, відповідності змісту закону ідеї права, гуманізму та справедливості.

2. Верховенство закону виявляється у верховенстві його змісту над змістом інших нормативно-правових та індивідуальних актів, які приймаються на основі закону, у встановленому ним порядку та формі.

3. Рівність перед законом забезпечує надання всім суб'єктам рівних прав та покладення рівних обов'язків, створення рівних умов реалізації права, відсутність будь-яких привілей у сфері права, невідворотність відповідальності та боротьбу з правопорушеннями.

4. Неухильне дотримання правових актів всіма суб'єктами права передбачає необхідність реалізації державно-владних приписів та їх обов'язковість для всіх суб'єктів права.

5. Неухильна реалізація прав та свобод забезпечує необхідність конституційного закріплення прав та свобод, створення умов щодо їх реалізації; забезпечення механізму реального втілення прав, їх охорони, гарантування і поновлення. Ця вимога відображає конституційне положення про права і свободи людини як вищу соціальну цінність суспільства.

6. Правильне та ефективне застосування норм права компетентними органами держави у межах повноважень, відповідно до закону, гарантоване можливістю застосування юридичної відповідальності.

7. Послідовна боротьба з правопорушеннями вимагає чіткого визначення та нормативного закріплення протиправної поведінки, встановлення відповідальності відповідно до санкції правової норми, своєчасного реагування на будь-яке правопорушення та неможливості ухилитися від відповідальності за скоєне.

8. Неприпустимість свавілля в діяльності посадових осіб забезпечує реалізацію владних повноважень відповідно до наданої компетенції, з врахуванням інтересів суспільства, у рамках закріпленої правової процедури.

Здійснення зазначених вимог і утворює законність та визначає її місце в суспільстві як засобу забезпечення стабільності правопорядку та ефективності правового регулювання.

Важливого значення у сучасній юридичній науці та практиці набирає категорія «конституційна законність» як система юридичних засобів, що забезпечують діяльність всіх суб'єктів права на основі Конституції та у відповідності до її вимог. Конституційна законність характеризується наступними ознаками:

1) Правовий характер самої Конституції держави, яка засновується на принципах справедливості, свободи та рівності, закріплює і гарантує права та свободи людини.

2) Верховенство Конституції в системі нормативних актів як акта вищої юридичної сили.

3) Пряма дія принципів і норм Конституції, які не потребують уточнення і безпосередньо регулюють суспільні відносини.

4) Дія Конституції на всій території держави та стосовно всіх суб'єктів.

Важливим інститутом забезпечення та охорони конституційної законності є конституційний контроль. Конституційний контроль складає діяльність спеціальних органів держави із забезпечення вимог конституційної законності. Суб'єктами, що здійснюють конституційний контроль, є:

— глава держави, парламент, уряд, які забезпечують загальнополітичний контроль;

— спеціалізовані органи конституційного контролю, що мають форму органів конституційного нагляду (квазісудові органи);

— судові органи здійснюють судовий контроль. Особливістю конституційного контролю, що здійснюється судами загальної юрисдикції, є здійснення контрольних функцій у межах звичайної процедури судового процесу. Що торкається спеціалізованих конституційних судів, то вони мають спеціальну юрисдикцію та здійснюють конституційний контроль шляхом конституційного судочинства — конституційного правосуддя.

№85 Правовий порядок — це частина системи суспільних відносин, що врегульовані нормами права і перебувають під захистом закону та охороняються державою. Він встановлюється в результаті додержання режиму законності в суспільстві. Якщо законність — це принцип, метод діяльності, режим дій і відносин, то правопорядок є їх результатом.

Правопорядок — стан (режим) правової упорядкованості (вре-гульованості і погодженості) системи суспільних відносин, що складається в умовах реалізації законності. Інакше: це атмосфера нормального правового життя, що встановлюється в результаті точного і повного здійснення розпоряджень правових норм (прав, свобод, обов'язків, відповідальності) всіма суб'єктами права. Правовий порядок як динамічна система вбирає в себе всі впорядковуючі засади правового характеру. Кожна країна формує свій правопорядок. Необхідність його формування і вдосконалення обумовлюється двома зустрічними інтересами — громадянського суспільства і держави, їх основними законами і тенденціями розвитку.

Громадянське суспільство об'єктивно відчуває потребу в упорядкованості його функціонування за допомогою соціальних (у тому числі правових) норм. Воно протистоїть безладності, безсистемності. В умовах стабільного правопорядку ефективно функціонує економіка, досягається гармонія в діях законодавчої, виконавчої та судової влади, активно здійснюється діяльність різних громадських і приватних організацій, гарантується вільний розвиток людини, задоволення її духовних і матеріальних потреб. Тому громадянське суспільство формує соціальні норми, спрямовані на зміцнення соціального і правового порядку.

Держава об'єктивно зацікавлена в правовому забезпеченні власної діяльності — виконанні завдань і функцій, у правових стосунках з громадянським суспільством. Держава не сприймає хаосу і свавблі. В умовах стабільного правопорядку зміцнюється виконавча дисципліна всіх органів держави та їх посадових осіб, успішно провадиться зовнішньополітична діяльність. Правовий порядок і законність виступають правовим підґрунтям і засобом функціонування державної влади, демократії. Коли держава в особі уповноважених на те органів формулює норми права, вона закладає в них основи правопорядку і забезпечує їх реалізацію.

Атрибутами правового порядку є правда, справедливість, право, закон традиційно вважались божественними настановами.

№86 Держава – це організація політичної влади в суспільстві, яка виражає інтереси і волю пануючої в ньому частини населення (зокрема, певного класу), здіснює управління суспільними процесами за допомогою системи загальнообов`язкових норм (правил) поведінки і механізму їхнього впровадження у життя.

Історія суспільного розвитку знає кілька типів держав, кожний з яких грунтується на певному типі виробничіх відносин, - рабовласницький, феодальний, капіталістичний, соціалістичний. Магістральним шляхом розвитку держави в сучасних умовах є її трансформація в соціально-демократичну правову державу, яка відображає волю переважної більшості населення і стоїть на сторожі прав людини. Організація і здіснення державної влади виявляються у формах державного правління, державного устрою і політичному режимі.

Держава є організацією суспільства, але організацією особливою, яка характеризується тим що вона:

всеохоплююча організація – об`єднує в єдине ціле всіх членів суспільства, забезпечує загальносуспільні інтереси і потреби;

територіальна організація – об`єднує членів суспільства (громадян) за територіальним принципом, а територія є матеріальною базою держави;

єдина організація – об`єднує все суспільство як ціле, всі інші соціальні організації (політичні партії, професійні та молодіжні спілки, асоціації підприємців тощо), на відміну від держави, охоплюють лише частини, окремі верстви населення;

офіційна організація – репрезентує суспільство, виступає від його імені, і в такій якості визнана іншими суспільствами (державами);

універсальна організація – об`єднує членів суспільства для вирішення питань, що стосуються різних сфер їх суспільного життя;

верховна організація – є вищим за значенням та силою об`єднанням суспільства, всі інші соціальні організації в сфері загальносуспільних інтересівпідпорядковані їй;

централізована організація – внутрішня побудова держави здіснюється за ієрархією, тобто підпорядкованості нижчих організаційних структур (регіонів, місцевих органівдержавної влади і управління, державних підприємств і установ) вищим, в кінцевому результаті, - загальнодержавним (парламенту, президенту, міністерствам тощо).

Образ держави, його привабливість формується та зумовлюється впливом багатьох чинників. Особливості регіону, національних традицій, історичної пам’яті народу, ідеології тощо створюють цілісний образ, на основі якого ідентифікують певну державу серед усієї світової спільноти. У літературі існують різні підходи до класифікації чинників, що формують образ держави. Найпоширеніший підхід засновується на факті відносної усталеності та одночасно змінності образу держав. Зокрема Е. Галумов серед чинників формування образу держави вирізняє умовно-статичні, тобто ті, що залишилися в минулому, і майже незмінні, та умовно-динамічні, тобто ті, що діють в реальному часі й можуть впливати на сприйняття усталених аспектів (елементів) образу, та ті, що очікуються в майбутньому. Загалом у свідомості людей сучасний образ держави поєднує образи того, що було (історичні події та пам’ять про них, історичні міфи, культурну спадщину); того, що є (суспільні цінності, організації та інститути, статус держави в реальному часі); і того, що має бути (уявного майбутнього на основі національного ідеалу). Інші вчені наголошують важливість особистісного аспекту сприйняття образів і поділяють чинники, що впливають на процес формування образу держави, на об’єктні, які стосуються об’єкта сприйняття (держави, спільноти), комунікативні, зумовлені процесом розуміння та їх оцінки; ситуативні, зумовлені соціальним, економічним чи політичним контекстами сприйняття; а також суб’єктні, пов’язані із соціальними і психологічними особливостями індивіда (чи суб’єкта), що сприймає образ.

№87 Поняття і ознаки сучасної держави відзначається, що існуючі держави з їх розмаїтістю моделей державних органів, методів і процедур їхньої діяльності сприяє пошукові оптимальних форм держави, найбільш ефективних варіантів її функціонування. У цьому напрямку складається образ сучасної держави, стимулом формування якої є вади в діяльності державних органів, слабкість державного впливу на соціальне життя, або неефективність держави в цілому. Такого роду ситуації призвели до появи тверджень про відсутність держави в значній групі країн. Така позиція навряд чи може бути прийнята, інша річ – оцінка цих держав як таких, що відповідають чи не відповідають вимогам забезпечення прав людини, поділові влади, гідному рівню життя і т. ін. У цьому плані образ сучасної держави дозволяє не тільки перебороти крайності у вирішенні питання про державу, але й визначає перспективу розвитку досучасних держав.

Однією з ознак сучасної держави є її визнання світовим співтовариством. Фактично тут закладена її нормативна оцінка у призмі забезпечення прав людини, створення умов для ефективного контролю над здійсненням державної влади, забезпечення цілісності, цивілізованого і культурного розвитку особистості і суспільства. При цьому завдання державотворення не може бути вирішене тільки шляхом запозичення зарубіжних зразків державних інститутів, форм, методів і процедур їхнього функціонування.

Справедливим є судження В.Є. Чиркина про те, що термін “сучасна держава” може використовуватися у двох значеннях. По-перше, це будь-яка держава, яка існує в даний час, і, по-друге, сучасна держава – це така держава, яка відповідає певним критеріям, прийнятим у даний час світовим співтовариством. Еталоном тут є загальнолюдські цінності, а саме: народовладдя, демократія, верховенство права, поділ влади, політичний та ідеологічний плюралізм, соціальна справедливість і т.ін.

Уявлення про сучасну державу як якусь нормативну модель є перспективними з погляду осмислення проблем держави, існуючої в сучасному світі, і розвитку досліджень у сфері державознавства (теорії держави). Навіть ті державознавці, які схильні використовувати термін “сучасна держава” у найбільш широкому розумінні, відзначають зміни, які відбуваються у самому існуванні держави, що дає можливість затверджувати висування на перший план “людського виміру” держави, який, по суті, є підтвердженням ідеї необхідності використання поняття “сучасна держава” як нормативного критерію для визначення рівня розвитку держав, що існують у наш час.

У цьому зв’язку уявляється досить обґрунтованим використання терміна “сучасна держава” не тільки у призмі нормативних вимог, яким має відповідати держава, що існує в наш час, але й у розумінні її реального буття, конкретних державних інститутів, їх організації і функціонування. Використання категорії “сучасна держава” дозволяє скласти уявлення про те, якою має бути держава та якими є основні тенденції її розвитку, а також визначитися зі шляхами подолання державою свого досучасного стану. З погляду викладеного прийнятний поділ держав на сучасні і досучасні, для того щоб визначитися у тих характеристиках, які не дозволяють ту чи іншу державу розглядати як сучасну. Сучасна держава – це результат зміни менталітету людей, сприйняття не тільки колишніх традицій державності, але й використання загальнолюдських цінностей, змін у всьому світі протягом ХХ століття.

№88 У контексті розгляду питання про ознаки держави, на наш погляд, слід розглянути питання про елементи і атрибути держави, та звернути увагу на те, що іноді:

• ознаки держави змішують з поняттям "елементи держави";

• до ознак держави відносять її атрибути.

Елементи держави - це її речові та матеріалізовані прояви держави. До елементів держави відносять, наприклад, підприємства, будинки, споруди, обладнання тощо. Наявність у держави необхідної кількості елементів та їх складових є обов'язковою умовою її нормального (точніше, будь-якого) функціонування держави. Загалом можна уявити державу, яка у своїй діяльності використовує досить обмежену кількість елементів, однак, щоб вона зовсім їх не мала - таке і уявити важко. Це пов'язано з тим, що деякі елементи держави (наприклад, територія, як певна частина земної кулі тощо) є її ознаками. Іншими словами, не всяка ознака держави є її елементом, однак і не всякий елемент держави є її ознакою.

Із зазначеного вище зрозуміло, що в такому випадку змішування понять "ознака держави" та "елемент держави" є неприпустимим.

До атрибутів держави зазвичай відносять: гімн, герб, форми звернення між членами суспільства, форми привітання, пам'ятні дати тощо. Головне їхнє призначення - це дати можливість чітко та швидко за зовнішніми ознаками ідентифікувати ту чи іншу державу.

Утім, атрибути держави не слід розглядати в якості її ознак, оскільки (а) окремі атрибути, які ми знаходимо у держави, можуть мати соціальні інститути, що не мають навіть нічого спільного з державою (футбольні клуби, факультети університетів, земляцтва тощо); (б) окремі атрибути держави можуть з'являтися значно пізніше формування самої держави та принципово змінювати свою форму і вид у ході історичного розвитку держави тощо.

Вочевидь атрибути та символи держави мають допоміжне значення для формування та функціонування держави. Саме тому проблеми, що пов'язані з атрибутами та символами держави, не слід розглядати як центральні для юриспруденції, хоча з точки зору історичної чи політичної вони (ці проблеми) можуть набувати серйозного значення.

На підставі всього вищевикладеного зробимо такі висновки:

• під ознакою держави слід розуміти зовнішні та внутрішні характеристики держави як специфічного суспільного феномену, які відрізняють його від інших схожих суспільних феноменів (наприклад, громадських об'єднань, колоній тощо).

• усі ознаки держави з точки зору їхньої природи можна поділити на такі групи, а саме:

1) субстанціонально-просторові ознаки, тобто ознаки, які стосуються передумов виникнення держави та які характеризують її через просторово-часові, та субстанціональні характеристики (територія, кордони, населення тощо);

2) змістовно-публічні ознаки, тобто ознаки, які характеризують державу з точки зору її як специфічного суб'єкта соціальної сфери буття людства, а саме залежно від того соціального призначення, яке вона відіграє (публічна влада, суверенітет тощо). Дана група включає також і соціально-економічні ознаки держави (податки, збори, економічну політику тощо);

3) інституціональні ознаки, які характеризують внутрішню структуру державної влади, як певним чином організовану сукупність матеріально-речових елементів (органи держави, посадові особи, апарат держави тощо);

4) регулятивно-нормативні ознаки, тобто ознаки, що характеризують державу як систему взаємовпорядкованих зв'язків з:

(а) оточуючими її суспільними суб'єктами;

(б) її внутрішньоструктурними елементами. Основними питаннями теорії держави і права

щодо питання, яке розглядається, є:

• визначення поняття "ознака держави", а також відмежування цього поняття від інших схожих понять соціально-політичних та державно-правознавчих наук;

• встановлення гранично необхідного (мінімального) конкретного переліку ознак, що характеризують державу;

• наповнення конкретним змістом кожної ознаки держави таким чином, аби вона могла бути чітко відмежована від інших понять соціально-політичних та державно-правознавчих наук, а також знаходилась у межах певного атрактора, тобто ті зміни, що в ній відбуваються залежно від місця та часу, не змінювали її субстанції.

При цьому слід враховувати, що конкретизація розуміння змісту кожної окремо взятої ознаки держави, етапів та механізмів її формування тощо, породжує величезну кількість проблем, у тому числі таких, що мають бути вирішені в рамках юридичної теорії. Наприклад, з такою ознакою держави, як населення, пов'язані такі проблеми, що мають прямий вихід в юридичну пловдину, як проблема титульної нації, правових імунітетів, проблема самовизначення нації тощо.

Говорячи про державний суверенітет, слід пам'ятати, що в його контексті насамперед враховують проблематику, пов'язану зі співвідношенням держави та особистості, народного суверенітету (яка має прямий вихід в коло питань, що стосуються демократії, як форми державно-правової взаємодії у процесі управління суспільством та державою) тощо.

Аналогічне можна сказати і про всі інші перелічені ознаки держави.

Поряд із поняттям "ознака держави" у літературі використовуються поняття "елемент держави", "атрибут держави" та "символ держави". Ці поняття не слід змішувати, хоча у них є свої точки перетину змістовних навантажень.

№89 Типологія -- це теорія про типи тих чи інших явищ. Коли ми говоримо про типологію держав, то це значить, що йдеться про «поділ» усіх держав, що існували у минулому і існують натепер, на групи, класи -- типи. Поділ держав на типи покликаний до-помогти з'ясувати, чиї інтереси виражали і обслуговували дер-жави, об'єднані в даний тип.

Тип держави -- сукупність держав, що мають схожі загальні риси, які проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, грунтуванні на однакових економічних (виробничих) відносинах, на однаковому поєднанні загальносоціального і вузькогрупового (класового) аспектів їх сутності, аналогічному рівні культурно-духовного розвитку.

Тип держави характеризується:

* елітою (класом, соціальною групою), що перебуває при владі;

* системою виробничих відносин і форм власності, на яких ця влада грунтується;

* системою методів і засобів, які застосовує ця влада для за-хисту виробничих відносин і форм власності;

* реальним (а не декларованим) загальносоціальним змістом політики держави, її справжньою роллю у суспільстві;

* рівнем культурно-духовного розвитку населення держави в цілому і особи зокрема.

Особливості держави конкретного історичного періоду визначаються станом та рівнем розвитку суспільства. При незмінних формальних признаках (територія, публічна влада, суверенітет) держава зазнає серйозниз змін під час суспільного розвитку. Особливості історичних періодів у розвитку державно-організаційного суспільства у різних народів у різні часи все ж таки дають змогу виявити важливі спільні риси, що характерні для всіх держав даного періоду. Перші спроби такого узагальнення, незважаючи на відсутність історичного досвіду державотворення, робили ще Арістотель та Полібій. Арістотель вважав, що основними критеріями класифікаціїї держав були кількість правлячих та здійснювана державою мета. На думку Полібія, зміна типів держави - процес природній. Держава розвивається по нескінченому кругу, котрий містить фази зародження, становлення, упадку та зникнення держави. За основу зміни цих циклів Полібій брав зміни у співвідношенні державної влади та людини.Велика кількість наукових підходів в оцінкі цього надзвичайно складного та неоднозначного суспільного явища стало об'єктивною основою концептуального плюралізму типології держав.а). Спочатку розглянемо таке поняття як форма держави. Воно тісно пов'язане з типологією держав. Форма держави - це спосіб організації та здійснення державної влади на території даної країни. Вона містить три взаємопов'язаних компоненти: Форма державного правліня. Форма державного устрою. Політичний режим.

Є два підходи до типології держав:формаційний і цивілізаційний.

Формаційний підхід заснований на марксистському вченні про зміну суспільно-економічних формацій (їх базис тип виробничих відносин), кожній із яких відповідає свій історичний тип Держав. Рабовласницькій суспільно-економічній формації відповідає рабовласницький тип держави, феодальній -- феодальний, буржуазній -- буржуазний.

Формація -- це історичний тип суспільства, що ґрунтується на певному способі виробництва. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої відбувається внаслідок зміни таких, що віджили, типів виробничих відносин і заміни їх новим економічним ладом.

Поняття історичного типу держави пов'язується з установленням закономірної залежності класової сутності держави від економічних відносин, що домінують у суспільстві на певному! етапі його розвитку. Історичний тип відповідно до марксистсько-ленінської теорії відбиває єдність класової сутності всіх дер-ji жав, що мають загальну економічну основу обумовлену пануванням даного типу власності на засоби виробництва. При такому підході держава набуває суто класової визначеності, виступаючи як диктатура економічно пануючого класу. Називаючи три основні типи експлуататорських держав (рабо-Я власницький, феодальний, буржуазний), К. Маркс, Ф. Енгельс, В.І. Ленін виділяли й останній (неексплуататорський) історичні ний тип -- соціалістичну державу, яка у найближчій історичній! перспективі повинна перерости в громадське комуністичне самоврядування. Соціалістична держава фактично розглядалася які антикапіталістична, що було хибною теоретичною основою для! ототожнення прогресивних (цивілізованих) і регресивним (примітивних) моделей соціалізму, а також некоректних трактувань сутності комуністичної формації. Класово-формаційний підхід до типології держав був єдиним у нашій науковій і навчальній літературі до 90-х років XX ст.

Цивілізаційний -- покладає в основу типово класифікації держав поняття «цивілізація», її рівень, досягнутий тими чи іншими народами.

Прихильники цивілізаційного підходу (Еллінек, Кельзен, Коркунов, Крюгер, Гелбрейт, Тойнбі) відкидають формаційний підхід як одномірний і співвідносять державу насамперед із духовно-моральними і культурними чинниками суспільного розвитку. Цивілізація (лат. civilis -- цивільний, міський) -- це соціокультурна система що включає соціально-економічні умови життя суспільства, етнічні і релігійні основи, ступінь гармонії людини і природи, рівень свободи особи -- економічної, політичний, соціальної і духовної.

Англійський історик А.Тойнбі розуміє під «цивілізацією» відносно замкнений і локальний стан суспільства, яке відрізняється спільністю культурних, економічних, географічних, релігійних, психологічних та інших ознак. Кожна цивілізація (А.Тойнбі нараховує 21 цивілізацію) надає стійкої спільності усім державам, що живуть в її межах. Виходячи із ступеня духовності народу, культури, ідеологія національного характеру, менталітету, географічного середовища та інших чинників, прихильники цивілізаційного підходу поділяють цивілізації на:

* первинні;

* вторинні.

До первинних цивілізацій віднесені держави -- давньосхідна (Єгипет, Персія, Шумери, Вавилон, Бірма та ін.), еллінська (Спарта, Афіни), римська, середньовічна; до вторинних -- держави Західної Європи, Північної Америки, Східної Європи, Латинської Америки та ін.

Первинним цивілізаціям притаманна командно-адміністративна організація державної влади. Держава забезпечує як політичне, так і господарсько-соціальне функціонування суспільства, а не визначається ними. З первинних цивілізацій збереглися лише ті, що спромоглися послідовно розвити духовно-культурні засади в усіх видах діяльності людини (єгипетська, китайська, мексиканська, західна, православна, арабська та ін.).

Вторинні цивілізації (держави Нового і Новітнього часу, сучасні держави) виникли на основі відмінності, що позначилася від самого початку, між державною владою і культурно-релігійним комплексом. Влада виявилася не такою всемогутньою і все-проникаючою силою, якою вона поставала у первинних цивілізаціях. Європейська цивілізація, починаючи з часів античності, тяжіє до ринкововласницького устрою, громадянського суспільства і правової організації. Держави Північної Америки сприйняли і розвили цю спрямованість європейських держав.

Відмінність цивілізаційного підходу від формаційного полягає в можливості розкриття сутності будь-якої історичної епохи через людину, через сукупність пануючих у даний період уявлень кожної особи про характер громадського життя, про цінності та мету іі власної діяльності. Цивілізаційний підхід дозволяє бачити в державі не лише інструмент політичного панування експлуататорів над експлуатованими, але й найважливіший чинник духовно-культурного розвитку суспільства.Таким чином, відповідно до цивілізаційного підходу.

(1) сутність держави визначається як співвідношенням соціальних сил, так і накопиченням, спадкоємністю культурно-духовних зразків поведінки;

(2) політика держави -- не стільки продукт гри соціальних Сил, скільки результат впливу світогляду суспільства, його морально-ціннісної орієнтації;

(3) розмаїття національних культур обумовлює шляхи розвитку держав, їх типи.

Кожний з двох підходів має свої достоїнства і вади. Вадою цивілізаційного підходу є нерідка недооцінка соціально-економічного чинника, звеличування культурного елемента як «душі, і крові, лімфи, сутності цивілізації» (А. Тойнбі). До вади формаційного підходу належить переоцінка класово-економічного чинника. Поза полем його зору залишається величезний пласт культурних ціннісних ідей і уявлень, котрі не можна схарактеризувати як класові. Не можна прийняти й існуючу в рамках формаційного підходу невиправдану апологетику соціалістичної держави, як вищого і останнього історичного типу. Однак слід віддати належне формаційному підходу в тому що він привернув увагу до істотної ролі чинників економічного порядку, що впливають на формування держав і зміну їх типів до поетапності та природності історичного характеру їх розвитику. Не можна повністю відкидати класифікацію держав за історичними типами (рабовласницька, феодальна, буржуазна). Важливо зважувати на те, що критерій такого поділу обмежений певними рамками -- «базисними», класово-економічними; ще за формаційними межами залишено багато історичних явищ які становлять глибинну сутність суспільства і держави. Якому з двох підходів до типології держав слід віддати перевагу? З позицій загальнолюдських цінностей, що перетворилися на домінуючі у другій половині XX ст., привабливіше виглядає цивілізаційний підхід -- особливо до типології сучасних державі які не можна підвести під формаційну класифікацію типів держав. Сучасна концепція цивілізації (що відмовилася від попередньої оцінки цивілізації лише як культурної спільності та ґрунтується на визнанні її комплексного характеру) виявляється набагато ширшою і багатішою за формаційний підхід. Вона дозволяв пізнавати минуле через усі форми діяльності людини -- економіко-трудову, соціально-політичну, культурно-духовну та інші-- в усьому різноманітті суспільних зв'язків. Вона актуальна тому що в центр вивчення минулого і теперішнього ставить людину як творчу і конкретну особистість, а не як класово-знеособлений індивідуум; не тільки розрізняє протистояння класів і соціальних груп, але й враховує сферу їх взаємодії на базі загальнолюдських цінностей. Відзначимо, що класифікація держав за типами може бути здійснена за іншими критеріями.

№90 цінності держави під кутом зору змін у державознавстві ще у XIX ст. була поставлена М. Алєксєєвим, який писав, що наука про державу має, по-перше, звільнитися від властивого їй юридизму та не ототожнювати себе з теорією державного права; по-друге, перебороти європейський егоцентризм у теорії держави шляхом дослідження держав неєвропейських культур; і, по-третє, теорія держави повинна остерігатися штучних, надуманих теорій, до яких схильне сучасне вчення про державу, і зануритись у логіку самого державного життя .

В українському державознавстві слід виокремити два напрями у підходах до ціннісної характеристики держави. Один напрям пов´язаний з іменем творця державознавства у вітчизняній політичній і юридичній науці В. Липинського, який трактував державу як перманентну та абсолютну цінність. Зокрема, у проекті програми Української демократичної хліборобської партії він писав, що повним національним життям жив наш народ лише тоді, коли користувався на своїй землі повнотою суверенних прав (Київська Русь), або ж після втрати своєї державності, коли в ньому стихійною силою здіймалося прагнення до повернення цих втрачених прав (козацтво) .

Другий напрям ціннісної характеристики держави пов´язаний з дослідженнями академіка П. Рабіновича та його учнів, які обґрунтовують ідею відносної цінності держави і пов´язують цінність держави з її соціальною сутністю. Не поділяючи трактування держави як абсолютної цінності, складно погодитися з тим, що відносна цінність держави пов´язана лише з її соціальною сутністю. Як видається, аксіосфера держави охоплює різноманітні сторони її буття, поєднуючи різні ціннісні характеристики.

З огляду на це заслуговують на увагу розробки і підхід до проблеми М. Алєксєєва, який виокремив такі ціннісні підвалини удосконалення держави: 1) природні фактори державного життя (місце розвитку держави, менталітет народу, ступінь володарювання, утворення провідного прошарку (еліти); 2) особливості еліти (природа еліти, принципи суспільної самоорганізації еліти, єдність еліти); 3) специфіка державного ладу (організуючі начала, що поєднують нормативну і атрибутивну сфери державної життя; 4) організуючий порядок як єдність статичного (стабільної ідеології), динамічного (змінних режимів і функцій держави) та інституціонального (конституція та конституційна законність, поєднання єдиноначальності з колегіальністю, узгодження місцевого й регіонального із загальнодержавним у діяльності державного апарату).

Відразу слід наголосити на тому, що аксіосфера держави формується у процесі діалогу держави і суспільства, а також держави й особистості. При цьому динаміка аксіосфери держави виражена не лише у формуванні, а й у фіксації та освоєнні цінностей держави.

Цінності держави виступають як пережиті людьми й зумовлені культурою форми їхнього позитивного ставлення до держави та її інститутів, які визначають вибір поведінки, що відповідає цим цінностям. Формами буття цінностей держави є, по-перше, державні ідеали, по-друге, державні інститути та, по-третє, державні образи. Серед державних ідеалів є такі цінності, як суверенітет, народовладдя, демократія, вибори, законотворчість та ін. На рівні державних інститутів цінностями є монарх, президент, парламент, уряд, міністерство та ін. Серед державних образів можна назвати такі цінності, як національна держава, правова держава, соціальна держава, сучасна держава та ін.

Ціннісний зміст держави, а також вся її аксіосфера, багато в чому визначається критеріями легітимності державної влади та окремих її гілок. Поняття легітимності є найважливішою характеристикою цінності держави, оскільки легітимною вважається така державна влада, що приймається на-родом і опирається на його добровільну згоду підкорятися прийнятим рішенням і здійснюваній діяльності. Оскільки така державна влада сприймається як справедлива і правомірна, то визнання лептимності влади — це свідчення ціннісного змісту держави для населення. Крім того, зміст аксіосфери держави має відповідати критеріям суспільного блага і справедливості.

Ціннісна характеристика держави пов´язана із проблемою дуалізму держави та суспільства, що виражають подвійність і взаємодоповнюваність демократії та ринкового суспільства. Як зазначає П. Козловські, при цьому ринок і участь виступають як два типи координації, які не можна універсалізувати, оскільки виникає дефіцит свободи. І тільки з визнанням рівнозначності ринку і політичної участі як механізмів соціального управління забезпечується свобода індивіда. При цьому розходження держави і суспільства, що лежить в основі ідеї представницької демократії, є не остаточним їх відокремленням, а лише диференціацією суспільства і держави. Політика і державна влада уповноважені виступати там, де не діють індивідуалістичні регулятори суспільних процесів .

Нарешті, критерій забезпечення гідності особистості виступає як визначальний аргумент щодо існування аксіосфери в сучасній державі. При цьому характерним є твердження, що гідність особистості одержує яскраве вираження у правовій державі, через все різноманіття здійснюваних державних функцій і конкретних видів діяльності. Зокрема, це пов´язано з визнанням і юридичним закріпленням, гарантією і захистом як цінності особистості, так її гідності; формуванням і закріпленням певного обсягу прав і свобод, що випливають із гідності особистості; визнанням і повагою прав та обов´язків у системі державних органів; дотриманням процедурних норм і режиму діяльності державних органів у забезпеченні гідності особистості.

В авторитарній державі її ціннісний зміст полягає у тому, що державою визначається обсяг свободи особистості.

У демократичній державі її ціннісний зміст полягає у тому, що державою забезпечується свобода особистості.

Забезпечення свободи особистості багато в чому пов´язане з відповідальністю держави перед особистістю. Як справедливо зазначила Н. Оніщен-ко, з урахуванням особливого статусу держави як публічного суб´єкта навряд чи необхідно при реалізації юридичної відповідальності держави прагнути до встановлення вини самої держави або конкретних службовців, оскільки найчастіше неможливо встановити осіб, винних у порушенні прав людини. Тому достатнім є встановлення самого факту порушення прав і свобод людини державним органом або його службовцями, щоб це стало підставою юридичної відповідальності держави перед приватною особою. Принцип презумпції винуватості держави і є відображенням змін в аксіосфері держави за сучасної доби.

Як і в інших ціннісних сферах, в аксіосфері держави суб´єктом здійснюється вибір цінностей як духовно-практична процедура, під час якої надається перевага одним цінностям над іншими.

Стосовно цінностей самої держави вибір у суб´єкта є досить обмеженим і здійснюється між реальним та ідеальним. Щоправда, в умовах сучасного життя індивід має вибір між своєю державою та іншими державами, що принципово змінює традиційну проблематику цінності держави.

Як видається, найважливішою складовою аксіосфери держави є стійкість, оскільки чим стійкішою є держава, тим більшої соціальної та особистісної цінності вона набуває. На цьому малодослідженому аспекті аксіосфери держави варто зупинитися докладніше.

Справедливо зазначено, що держава — це не лише сила примусу, заснована на законах, а й ідея, що мобілізує сили народу на спільну справу на основі авторитету державної влади, довіри населення до її політичних досягнень і цільових програм розвитку. Все це пов´язано з виходом на аксіосферу держави розгортання досліджень її змісту не тільки як важливого напряму в теорії сучасної держави, а й як визначального орієнтира розвитку української державності.

№91 У геофізичному сприйманні під територією розуміється простір земної кулі, що включає її сухопутні, водні, повітряні, космічні райони і земні надра.

У міжнародно-правовому сприйманні поняття "територія" має інше трактування і залежно від характеру пануючої над нею юрисдикції і правового статусу, що формується цією юрисдикцією, поділяється на три типи:

- державна територія;

- територія з міжнародним правовим режимом;

- територія зі змішаним правовим режимом.

До складу державної території можуть входити всі простори в геофізичному розумінні, за винятком космічного, що знаходяться в межах державного кордону, включаючи земні надра.

Як державна територія розглядаються також морські, повітряні і космічні кораблі, а також трубопроводи і кабелі, прокладені по території з міжнародним режимом.

Юридична природа і правовий статус державної території визначається територіальним верховенством держави, його суверенною владою, що виключає будь-яку іншу іноземну владу на території держави.

У Римському праві це виражалося терміном "dominium" на відміну від "imperium", що означає суверенну владу над фізичними особами. В межах державної території у повному обсязі діє вся законодавча, виконавча, судова й адміністративна влада держави. Юридична природа і правовий статус державної території підкреслюється в ряді основних принципів сучасного міжнародного права.

Зокрема, це найбільш чітко проглядається в таких принципах, як принцип суверенної рівності, територіальної цілісності, незастосування сили, непорушності кордонів та ін.

Державна територія являє собою матеріальну основу держави, і її межі визначаються державними кордонами (сухопутними, водними, морськими, повітряними (до висот 100-110 км). Цим, зокрема, пояснюється жорстка позиція України щодо необхідності чіткого розмежування морських просторів в Азовському морі, Керченській протоці і Чорному морі після розпаду СРСР.

Правовий режим державних кордонів визначається державою.

У комплексі питань про державну територію важливе місце займає питання про державний кордон. Саме державний кордон визначає межі дії державного суверенітету, і з цієї причини держави дуже скрупульозно підходять до його визначення.

Відповідно до усталеної практики і з огляду на міжнародно-правові вимоги, державним кордоном вважається вертикаль, що проходить через обриси сухопутної, водної і морської розмежувальної лінії і відмежовує вгорі повітряний простір, на поверхні - сухопутні, водні і морські простори і під цією поверхнею - надра землі та водні і морські простори, що лежать нижче дзеркала води.

Визначення державного кордону і позначення його на картах називається делімітацією і здійснюється державами на підставі договорів та відповідно до вимог міжнародного права.

Встановлення делімітованого державного кордону на місцевості називається демаркацією і здійснюється спеціально створеними змішаними комісіями, до складу яких входять на рівних засадах представники суміжних держав.

З метою забезпечення цілісності державних кордонів і з огляду на взаємні інтереси прикордонні держави встановлюють прикордонний режим, що передбачає порядок охорони кордону, порядок пересування через кордон, регламентацію різноманітної діяльності у прикордонній зоні, процедури врегулювання спірних прикордонних питань та ін. Всі ці питання, звичайно, регулюються в законах, положеннях та інших правових актах, присвячених охороні державного кордону.

В Україні таким актом є Закон України "Про охорону державного кордону України" від 4 листопада 1991 р.

До складу території з міжнародним режимом входять простори (сухопутні, повітряні, водні, морські), що лежать за межами державної території і нікому не належать. Внаслідок цього вони перебувають у спільному користуванні всіх держав і на них поширюється дія спеціально сформульованих для них норм міжнародного права.

До таких просторів належать:

- води відкритого моря і повітряний простір над ним;

- глибоководні райони морського дна, що лежать за межами континентального шельфу в його юридичному розумінні;

- Антарктика;

- космічний простір, включаючи Місяць та інші небесні тіла.

№92 Нині в Україні розбудовується нова державність. Долаються психологічні комплекси і стереотипи тоталітарного минулого, формується новий погляд на роль і сутність держави. Основою будь-якого суспільного розвитку є спосіб виробництва матеріальних благ. Саме він визначає політичні, соціальні, духовні, моральні та інші процеси життя в суспільстві. Економічна структура суспільства є реальним економічним базисом цього суспільства, а політичні, ідеологічні та юридичні явища - його надбудовою. До політичної надбудови належить і держава. Держава найчастіше прямує за рухом виробництва, за розвитком економіки. Вона визначає форму власності (державну, колективну та індивідуальну: особисту і приватну), регулює розподіл матеріальних благ, охороняє і захищає існуючий правопорядок.

Проте держава не завжди автоматично прямує за економікою. Вона може активно протидіяти економічному базисові. Значною мірою це залежить од впливу на державу різних чинників, які характеризуються співвідношенням різних соціальних прошарків, суспільної свідомості мас, діяльності політичних партій, інших громадських формувань і рухів, національних традицій, рівня загальнолюдської та правової культури, активності трудових колективів і т. ін. Отже, держава може як випереджати економічний розвиток, так і відставати від нього. Термін "держава" в юридичній та іншій науковій літературі тлумачать по-різному. Його розглядають в субстанціональному, атрибутивному, інституціональному і міжнародному значенні. У субстанціональному значенні держава - організоване в певні корпорації населення, що функціонує в просторі й часі.

В атрибутивному значенні - це устрій певних суспільних відносин, офіційний устрій певного суспільства.

В інституціональному значенні - це апарат публічної влади, державно-правові органи, що здійснюють державну владу.

У міжнародному значенні державу розглядають-як суб'єкт міжнародних відносин, як єдність території, населення і суспільної влади.

Отож, держава - це суверенна політико-територіальна організація влади певної частини населення в соціальна неоднорідному суспільстві, що має спеціальний апарат управління і примусу, здатна за допомогою права робити свої веління загальнообов'язковими для населення всієї країни, а також здійснювати керівництво та управління загальносуспільними справами.

До основних ознак держави відносять:

- суверенітет;

- територіальне розселення населення країни;

- наявність апарату управління і примусу;

- здатність видавати загальнообов'язкові правила поведінки;

- здатність збирати податки, робити позики і давати кредити;

- спроможність виражати і захищати інтереси певної частини населення.

Суверенітет держави - це верховенство, самостійність, повнота, єдиність і неподільність влади в певній державі у межах її території, а також незалежність і рівноправність країни в зовнішніх відносинах. Населення в державі розселене по всій її території, яка поділяється на адміністративно-територіальні чи політично-територіальні одиниці. Політична влада держави, її суверенітет поширюється на всіх людей, що живуть на її території.

Держава має спеціальний апарат - систему законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових органів, а також відповідні матеріальні засоби для виконання своїх завдань. До них належать: армія, поліція (міліція), виправні установи, служби національної безпеки, підприємства, установи та інші організації.

Держава встановлює загальнообов'язкові для всього населення правила поведінки і закріплює їх у нормах права.

Держава збирає податки, що використовуються для утримання організацій державного механізму, які не виробляють товарів і не надають платних послуг.

У соціально неоднорідному суспільстві влада виражає та захищає інтереси певної частини населення, носії влади в організаційному відношенні відокремлені від громадянського суспільства. Значення знань щодо різноманітного розуміння поняття, походження і сутності держави в історії державно-правової думки зумовлюються тим, що вони повинні бути неодмінною складовою світогляду студентів. Адже зараз у світі не існує жодного суспільства, в якому не було б держави і права. Розуміння держави в історії державно-правової думки можна пов'язувати з поглядами софістів, Сократа, Платона, Арістотеля, Цицерона, Гроція, Канта, Гегеля та інших філософів. Розрізняють два покоління софістів у Стародавній Греції; старші (Протагор, Горгій, Гіпій та ін.) і молодші (Фрасимах, Калікл, Лікофрон та ін.).

Наприклад, Протагор уважав, що демократичний устрій суспільства є правомірним і справедливим, визнавав принцип рівності всіх людей. Закликав усіх державних діячів бути справедливими, розсудливими та благочестивими.

Фрасимах уперше сформулював три дуже важливі висновки: про роль насилля в діяльності держави; щодо авторитарного характеру політики і законів; відносно того, що у сфері моралі панують уявлення тих, у кого сила і державна влада.

Сократ був принциповим критиком софістів. Він відкидав суб'єктивізм софістів, їхню апеляцію до звільненої від моральних засад сили; умотивовував об'єктивний характер моральних оцінок природи, держави і права; розрізняв природне і позитивне право, обстоював законність; обґрунтовував тезу, що керувати суспільством повинні професіонали; критикував тиранію; намагався сформулювати морально-розумні засади сутності держави.

Платон, Арістотель і Цицерон обстоювали правову державність.

Для періоду буржуазної науки про державу і право характерні думки і погляди на державу голландського правознавця Гуго Греція, який розглядав співвідношення війни і права, виступав проти права сили;

обґрунтовував патріархальну теорію виникнення держави (батьки сімейств об'єднуються в єдиний народ); розглядав державу як досконалий союз вільних людей, які уклали угоду заради додержання права та загальної користі;

вперше з прогресивних позицій розробив положення про міжнародне спілкування; запропонував два основні напрямки пізнання державності розумо-споглядальний і досвідний. Представником буржуазного лібералізму у поглядах на державу був Кант. Його вчення зводиться до таких постулатів:

- людина - це абсолютна цінність;

- право має гарантувати соціальний простір моралі, бути загальнообов'язковим і забезпеченим силою держави. Походження держави філософ виводив із суспільного договору. Він розрізняв три гілки влади (законодавчу, виконавчу, судову) і три форми правління (автократію чи абсолютизм, аристократію, демократію); виступав проти повстання й застосування сили, обґрунтовував пасивний опір владі через вимоги реформ; засуджував загарбницькі війни і закликав до вічного миру.

Німецький мислитель-діалектик Г.-В.-Ф. Гегель розрізняв громадянське суспільство і правову державу (причому перше передбачає наявність другої); державу бачив як конституційну монархію з принципом поділу влади; вважав, що держава повинна мати ідеальний суверенітет. Подальші погляди на державу розвивались у працях Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локка, О. Радищева, Б. Констана, І. Бентама та ін. Отож, державу розглядають під різним кутом зору. Як офіційний представник суспільства держава повинна робити все від неї залежне для поліпшення життя людей.

№93 Поняття форми держави є однією з найважливіших характеристик державознавства. Форма держави є безпосереднім виразником її сутності і змісту. Якщо сутність держави дозволяє установити приналежність державної влади, відповісти на запитання хто її здійснює та в чиїх інтересах, то поняття форми держави відповідає на запитання як організована державна влада, якими органами представлена, який порядок утворення цих органів і порядок здійснення повноважень, якими методами при цьому здійснюється державна влада. Від того, як організована і як реалізується державна влада, залежать ефективність державного управління, стан законності та правопорядку. Ось чому проблема форми держави має дуже істотне практичне значення.

Форми держави так само, як її сутність і зміст, ніколи не залишалися і не залишаються раз і назавжди встановленими, незмінними. Під впливом економічних, політичних, ідеологічних й інших факторів вони змінювалися і розвивалися. За всю історію розвитку держави і права були висловлені десятки і сотні різних думок про форми держави. Пропонувалися різні підходи і варіанти вирішення цієї проблеми. Ще в Давній Греції і Римі філософи і юристи висловлювали різноманітні, часом дуже суперечливі думки з цього приводу.

Один з найвидатніших мислителів античності Платон вважав, що ідеальною формою держави є законна влада небагатьох — аристократія. Крім того, ним розглядалася “законна монархія” — царська влада і “незаконна” — олігархія.

Платон створив цілісне вчення про динаміку державного життя і зміну його форм. Ідеальна держава і її аристократична форма, відповідно до цього вчення, не вічні. Держава може деградувати і змінювати свої форми. Аристократія, що призводить до появи приватної власності на землю і перетворенню вільних людей на рабів, може вироджуватися в так звану тимократію, панування найсильніших воїнів, може поступово перетворюватися на олігархію. Олігархія ж як  лад, заснований на майновому цензі і владі багатих, — на демократію. Нарешті, демократія може переродитися у свою протилежність — тиранію. Це — найгірша форма держави, при якій безроздільно панує сваволя, насильство, безправ’я широких мас населення. Глава держави — тиран, захоплює владу.

Це вчення про різноманітність форм держави розвивав Аристотель. Він визначав форму держави залежно від числа тих, що володарюють (один, кілька чи більшість), як монархію, аристократію або демократію. Ці форми держави вважалися ним “правильними”. Кожна з цих “правильних” форм могла легко спотворюватися і перетворюватися на відповідні “неправильні” форми — тиранію, олігархію чи охлократію. “Неправильні” форми використовувалися правителями лише в особистих цілях. Традиції давньогрецької думки в дослідженні форм держави розвивалися й у Давньому Римі Цицероном. Він виділяв, залежно від числа правителів, монархію, аристократію, демократію.

Вчення й окремі ідеї, що стосуються форм держави, розвивалися й у наступні сторіччя. Значна увага дослідженню форм держави приділяється в сучасній вітчизняній і зарубіжній науці.

В сучасній науці під формою держави розуміють сукупність її основних характеристик, що розкривають організацію державної влади, її устрій і методи здійснення.

Форма держави розглядається у трьох аспектах. По-перше, це певний порядок утворення й організації вищих органів державної влади. По-друге, це спосіб територіального устрою держави, певний порядок відносин центральної, регіональної і місцевої влади. По-третє, це прийоми і методи здійснення державної (політичної) влади. Таким чином, форма держави синтезується з трьох основних елементів, а саме: форми державного правління, форми державного устрою і типу державного режиму.

№94 У Статика та динаміка сучасної держави ця проблема з'ясована шляхом аналізу її складових. Так, статика сучасної держави характеризує державно-організоване суспільство, соціальне призначення і устрій держави, її якісні характеристики як політичної, територіальної і структурної організації суспільства, форми держави. На відміну від цього динаміка сучасної держави – це показник того, як держава діє, змінюється, розвивається, виконує своє соціальне призначення.

Сучасна держава – це результат зміни менталітету людей, сприйняття не тільки колишніх традицій державності, але й використання загальнолюдських цінностей, врахування змін у всьому світі протягом ХХ століття. Статичними властивостями сучасної держави виступають ознаки, сутність та форма держави, а до динамічних належать функції держави, їх предметний зміст і способи їх реалізації, державний режим. Незалежно від типу та форми держави у функціях найбільш чітко виявляються сутність та соціальне призначення держави; функції реалізуються всіма органами, що складають механізм держави; функції мають комплексний характер; вони є предметними, оскільки їх об'єктом є широке коло самостійних відносин; вони здійснюються у певних формах та за допомогою певних методів; практично всі функції закріплюються нормативно.

№95 Державний (політичний) режим — спосіб здійснення державної влади певними методами і способами.

1. Деспотія як політичний режим означає наявність самодержавної необмеженої влади (Ассірія, Вавілон).

2. При аристократії (олігархічний режим) влада належить представникам родової знаті.

3. Тоталітарний (диктаторський) режим означає, що влада знаходиться в однієї особи і супроводжується порушенням прав людини.

4. Фашизм — це відкрита терористична диктатура найбільш реакційних сил (гітлерівська Німеччина).

5. Диктаторський режим може бути расистсько-націоналістичним,військово-диктаторським, характеризується необмеженістю влади диктатора.

6. Демократичний ~ державна влада здійснюється з дотриманням основних прав людини, із забезпеченням легальних можливостей вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення через демократичні інститути (вибори, референдуми), діяльність різноманітних громадських об'єднань, які представляють ці інтереси і впливають на вироблення і здійснення політики держави.

Різновиди демократичного режиму:

а) демократично-ліберальний;

б) демократично-консервативний;

в) демократично-радикальний.

Прихильники ліберального режиму надто поблажливі, радикального — за рішучі зміни, консервативного — захисники старого, противники змін.

Отже, усі види державних (політичних) режимів можна розділити на дві великі групи — демократичний режим і авторитарний (недемократичний).Сучасні державні режими: демократичний (найбільш поширений у державах Європи, Америки), тоталітарний (зберігається в окремих країнах Близького Сходу, Африки).

З другої половини 80-х років в Україні відбувається поступовий перехід від тоталітарного режиму до демократичного. Політичних режимів багато, але основними з них є демократія (влада народу), авторитаризм (абсолютна влада однієї людини), теократія (влада, що спирається на церкву та її вчення), тоталітаризм тощо.

Демократія.Більшість держав сьогодні прагне діяти відповідно до вимог, що характеризують демократичне суспільство.

Демократією називають державний устрій, в якому забезпечується реальна влада народу або безпосередньо (народні збори, раніше віче, сьогодні референдум — загальнонародне голосування — сьогодні) — так звана пряма (чи безпосередня) демократія, або опосередковано — через обрання представників до органів влади — представницька демократія.

У демократичній державі повинно бути гарантовано і забезпечено реальну рівність усіх громадян перед законом, реалізацію проголошених прав і свобод. Це завдання Конституції — Основного Закону, який закріплює права громадян і порядок їх взаємовідносин з державою. Щоб надати можливість для участі всіх громадян в економічному і політичному житті, демократична держава забезпечує існування різних форм власності, свободу діяльності політичних та інших об'єднань, розмаїття політичного життя (або плюралізм).

У демократичній країні створено умови для верховенства права і незалежності правосуддя.

На відміну від демократичної держави в антидемократичних суспільствах громадяни позбавлені можливості брати участь у розв'язанні державних питань або їх участь є формальною. Здебільшого в таких країнах утверджується влада однієї особи (або групи осіб), партії, ідеології, інші зазнають переслідувань. В антидемократичних державах права особи не гарантовані, постійно обмежуються. Держава посідає центральне місце в політичній системі суспільства. Вона має певні ознаки — відокремлену територію, державний апарат, зокрема органи примусу, податкову систему та систему права. Важливою ознакою держави є її суверенітет.

• Держава виконує внутрішні і зовнішні функції.

• Усі держави можна поділити за формою правління, державного устрою та політичного режиму.

• Більшість країн світу сьогодні прагне побудувати демократичнее суспільство. У демократичних державах є система поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, забезпечується верховенство права і незалежність правосуддя, політичне й економічне розмаїття. У таких державах додержують права і свободи всіх людей.

Демократія у перекладі з грецької — влада народу, народовладдя. Одне з найпоширеніших сучасних понять "демократії" говорить про неї як про форму політичної організації суспільства, що характеризується реальною участю народу в керуванні державними справами. За лаконічним висловом видатного громадсько-політичного діяча США Авраама Лінкольна, демократія —це уряд "народу, з народу і для народу".

Демократія як народовладдя на сьогоднішній день має дві загальновизнані форми: пряму (або безпосередню) демократію та представницьку демократію.

Пряма демократія —це безпосередня участь громадян у вирішенні державних справ (прийняття рішення на референдумі, вирішення питань на загальних зборах тощо). Представницька демократія — це вирішення державних питань представницькими органами (парламентом, місцевими Радами тощо), управління державними справами не безпосередньо, а через обраних депутатів парламенту чи місцевого представницького органу.

Демократичною відповідно називають державу, в якій народ реально бере участь в управлінні її справами. Положення ст. 1 Конституції України проголошує нашу державу демократичною; частина друга ст. 5 говорить, що єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування". Відповідно обидві форми демократії якнайширше представлені в Конституції України.

Пряма демократія — це насамперед інститут референдумів в Україні та інші передбачені чинним законодавством форми безпосередньої демократії. Представницька демократія — це можливість громадян брати участь у формуванні парламенту України, а також представницьких органів на місцях — сільських, селищних та міських, районних та обласних Рад.

№96 Формування правової держави можливе лише на основі розвинутого громадянського суспільства. В понятті "громадянське суспільство" відображена інша, ніж держава, сфера соціального життя - сфера приватногосподарського життя людей, де домінує підприємництво, ініціатива і приватний інтерес.

Громадянське суспільство - це сфера соціального життя, в якій люди взаємодіють самостійно і автономно щодо держави. В державі переважають вертикальні відносини й ієрархічні зв'язки, для громадянського суспільства характерне переважання горизонтальних зв'язків - відносин конкуренції і солідарності між юридично вільними і рівноправними партнерами.

Який стан системи соціальних відносин можна визначити як громадянське суспільство? У сучасній теорії немає єдиної відповіді. Одні дослідники вважають можливим застосувати епітет "громадянське" до додержавного суспільства (такий підхід навряд чи є продуктивним, тому що первісне суспільство передбачало не автономію, а розчинення індивіда в родоплемінній групі), інші вважають, що таким воно стає, коли з'являється держава; треті нав'язують його з розвитком капіталізму і перетворення характеру відносин між владою і населенням, коли відносини між владою і підданими трансформувалися у відносини між владою і громадянами.

До найважливіших умов існування громадянського суспільства можна віднести такі:

• автономність стосовно держави, що передбачає наявність правового механізму, який захищає його від прямого втручання з боку держави, реальні гарантії особистих прав і свобод;

• наявність вільних і самостійних громадян як основних факторів політики;

• різноманітність структурних елементів, у тому числі організацій і інститутів, через які різні групи виражають свої інтереси;

• здатність до колективних дій і самоорганізації: активність громадян не обмежується тільки періодичним голосуванням на виборах, а проявляється в ініціативних рухах, у створенні різноманітних недержавних асоціацій тощо; показником здатності громадянського суспільства до самоорганізації є багатопартійність; партії покликані "відфільтрувати" інтереси різних соціальних груп і втілити їх у конкретні рішення державної влади, тим самим громадянське суспільство є джерелом законів;

• відносини солідарності, які урівноважують конкуренцію і потенційну конфліктність груп інтересів самого суспільства; це проявляється у створенні недержавних благодійних організацій, в участі громадян у суспільно корисних видах діяльності. Так, наприклад, кожен третій громадянин Німеччини, віком більше чотирнадцяти років безоплатно працює в середньому по п'ять годин на тиждень у певній суспільній або благодійній організації. Своєрідною формою вираження солідарності з майбутніми поколіннями виступають дії екологічних рухів на захист довкілля;

• обмеження соціальних конфліктів цивілізаційними кордонами;

• багатоукладна ринкова економіка як основа незалежності громадян від держави.

Відносини між державою і громадянським суспільством можуть носити складний і взаємозаперечний характер. З одного боку, держава покликана реагувати на імпульси, що йдуть від суспільства, і в результаті повинна підпорядковуватися його інтересам, але, з іншого - вона сама намагається розширити свій вплив на суспільство. Остання тенденція отримує завершене втілення при тоталітаризмі: громадянське суспільство практично "розчиняється" у державі. І навпаки, можлива ситуація, коли громадянське суспільство намагається поставити себе на місце держави. Надмірна активність суспільства також може спровокувати серйозні суспільно-політичні й економічні кризи. Приклад: в Російській імперії напередодні 1917 р. існувала велика кількість ідеологічно різноманітних організацій, які активно конкурували з державною владою і заперечували саму можливість діалогу з нею. Є й інша небезпека. В середині XX ст. суспільствознавці виступили з попередженням, що надмірно велика кількість активних груп інтересів може паралізувати функції представницької влади і викривити їх на користь більш "організованих" груп навіть в умовах зрілої демократії.

Нарешті, не тільки надмірна присутність держави в економічній сфері, але й громадянське суспільство може негативно вплинути на економічну ефективність. Наприклад, вимоги певних груп інтересів про збільшення соціальних витрат держави можуть стимулювати інфляційні процеси.

Конструктивна взаємодія громадянського суспільства з державою передбачає:

• ініціювання прийнятих рішень органами влади, що тим самим спонукає до активності саму державу;

• зміцнює приватну ініціативу, що дозволяє вирішити деякі назрілі економічні і соціальні проблеми без втручання держави (організація суспільно корисних видів діяльності, благодійних фондів, недержавних навчальних закладів тощо);

• формування політичної культури громадян, у тому числі громадянських форм поведінки.

Американський політолог Ф.Шміттер вказує ще на одне важливе призначення громадянського суспільства - виступати джерелом потенційного опору сваволі і тиранії правителів, незалежно, чи то незаконні узурпатори, чи фанатична більшість.

Таким чином, громадянське суспільство є позадержавною сферою соціуму. Дослідники, як правило, розміщують його між державою і економічною сферою.

У структурному плані воно буде включати в себе:

• по-перше, сімейно-родинні, етнічні, релігійні і моральні відносини, а також неопосередковані державою політичні відносини між партіями і суспільними рухами;

• по-друге, соціальні інститути: сім'я, церква, недержавні ЗМІ, культурні, релігійні, спортивні асоціації, партії, органи місцевого суспільного самоуправління, профспілки, торгові палати, союзи підприємців.

№97 Питання про функції держави — це одне із важливих питань не тільки теорії, але і практики державного будівництва. Функції держави виражають соціальну природу держави і конкретизують її суть. Термін “функція” в перекладі з латинської означає “здійснити”, “виконати”. Функції держави дуже тісно пов'язані з завданнями, цілями і суттю держави, але не зводяться до них. Аналіз функцій держави повинен відповісти на питання: 1) що повинна робити держава на певному етапі свого розвитку і як? 2) на чому повинні бути сконцентровані зусилля їх органів і відомств? Багато спеціалістів вважають, що функції держави — це перш за все певні напрямки діяльності держави, в яких виражається службова роль, завдання, цілі і закономірності розвитку. За допомогою функцій держава реалізує свої завдання і цілі, які стоять перед суспільством чи можуть бути поставлені. В зв'язку з цим функції існують не тільки реально, але і, потенційно, як здібність або можливість до певної діяльності. Функції держави — це можливі і реальні основні напрями діяльності держави та її органів по забезпеченню потреб та інтересів суспільства, які конкретизуються в завданнях, цілях і соціальному призначенні.

Держава виконує надзвичайно багато функцій, які вивчаються різними галузевими науками. Теорія держави аналізує лише основні функції держави. Всі основні функції держави можна класифікувати за такими критеріями:

1) залежно від поділу влади — законодавчі, виконавчо-розпорядчі, судові і контрольно-наглядові. Всі вони забезпечують функції управління суспільством і державою;

2) залежно від їх ролі в суспільстві — основні і другорядні;

3) залежно від сфери впливу і здійснення — внутрішні і зовнішні;

4) залежно від сфери суспільного життя — економічні, політичні, соціальні, гуманітарні, екологічні, ідеологічні;

5) залежно від терміну виконання — постійні і тимчасові. Всі функції держави діалектичне розвиваються, основні стають другорядними (неосновними), і навпаки, одні зникають і з'являються нові, яких раніше не існувало.

Здійснення державних функцій — це складний і багатоплановий процес впливу держави, її відповідних структур на певне коло суспільних відносин. Різноманітність і особливості суспільних відносин обумовлюють існування у держави досить широкого кола відповідних функцій. За певними визначеними критеріями функції можна поділити на ряд груп:

за соціальним значенням державної діяльності функції держави поділяються на:

• основні, що характеризують призначення держави, найбільш загальні, найважливіші напрямки її діяльності на певному етапі розвитку. Вони здійснюються не окремими державними органами, а, різною мірою, багатьма ланками державного апарату. Крім того, основні функції мають комплексний характер, їхнім об'єктом є широке коло споріднених суспільних відносин, на які і впливає певна система напрямків державної діяльності. До основних функцій держави належать, наприклад, функція оборони країни, захисту правопорядку, законності, охорони прав і свобод громадян та ін.;

• додаткові (допоміжні), що є складовими елементами основних функцій, але самі по собі не розкривають сутності держави. Так, у складі такої основної функції держави, як оборона країни, можна виділити ряд допоміжних: забезпечення збереження державної та військової таємниці, зміцнення збройних сил, організація та підтримка військового обладнання і т.п.

• за сферами діяльності держави її основні функції поділяються на:

1. внутрішні функції, що здійснюються в межах даної держави і в яких виявляється її внутрішня політика. Внутрішні функції держави здійснюються в наступних сферах:

   • політичній: створення та забезпечення функціонування правових механізмів демократичного суспільства (виборча система, забезпечення діяльності політичних партій та недержавних структур, залучення народу до прийняття найважливіших рішень);

   • закріплення, забезпечення та охорона прав і свобод людини;

   • екологічній: охорона навколишнього середовища (планування і державне нормування якості довкілля, вживає заходів для припинення екологічно шкідливої діяльності, контроль за додержанням природоохоронного законодавства);

   • економічній, в якій держава виступає, як організатор виробництва, координатор господарської діяльності та економічних процесів, забезпечує підтримку і розвиток наукових і прогресивних технологій;

   • культурній, виховній, освітній, науковій, спортивній і пропагандистській;

   • соціальній, де держава виступає організатором соціального забезпечення, тобто страхування, опіки, піклування, компенсації, охорони здоров'я тощо;

   • підтримки порядку. Внутрішня функція підтримки порядку має два аспекти. Перший полягає в гарантуванні елементарного порядку (переслідування за звичайні злочини, правосуддя, утримання тюрем і апарату охорони громадського порядку і т.п). Другий — у захисті суспільного ладу від дестабілізації або деструкції, тобто фактично це функція правоохоронно-політична.

2. зовнішні функції, що забезпечують здійснення її зовнішньої політики. До них належать такі функції, як підтримання міжнародного миру і світового порядку, міжнародне співробітництво, в тому числі і економічне, організація міждержавних зв'язків тощо.

Слід мати на увазі, що в державах різних типів і на різних етапах їхнього розвитку кількість і зміст як внутрішніх, так і зовнішніх функцій може змінюватися.

за часом здійснення, або за тривалістю у часі їхнього здійснення державні функції поділяються на:

• постійні, що здійснюються протягом всього часу існування держави. До цього виду належать, наприклад, охорона країни, охорона правопорядку тощо;

• тимчасові функції, що здійснюються протягом певного періоду існування держави чи пов'язані з певним фактом. Прикладом може бути розробка конституційного законодавства, ліквідація наслідків стихійного лиха чи соціального конфлікту;

№98 З самого початку свого виникнення держава, як політична форма людського соціуму, виступаєсуб’єктом управління суспільними справами. Її управлінське (функціональне) призна­чення полягає в тому, що, здійснюючи вплив на суспільні процеси в різних сферах життя, вона долає суперечності між інтересами різних соціальних груп і таким чином забезпечує нормальний розвиток суспільства. Цей вплив здійснюється завдяки різним ви­дам діяльності держави, основні з яких у теорії держави і права мають назву функцій.

функції держави — це основні напрямки її діяльності, які виражають її сутність і соціальне призначення в галузі управ­ління справами суспільства. Вираження у функціях держави її сутності — найбільш глибинного і усталеного в ній — показує, за­ради чого вона існує, інтересам яких соціальних груп, політичних сил служить. З’ясувати це означає встановити, якою мірою її во­ля і зусилля спрямовані на задоволення потреб і інтересів усього суспільства, а якою — певної панівної еліти.

Об’єктом функції є певна сфера суспільних відносин (еко­номіка, політика, культура та ін.), на яку спрямований державний вплив. Об’єкт є критерієм розмежування функцій держави.

Державна політика — відносно стабільна, організована та цілеспрямована діяльність органів державної влади стосовно певного питання чи комплексу питань, яка здійснюється ними безпосередньо чи опосередковано і впливає на життя суспільства. Також визначається як «напрям дій, регуляторних заходів, законів, бюджетних пріоритетів стосовно певної теми, що здійснюється державним органом чи його представниками».

Зазвичай під політикою (від грецького politika — державні або громадські справи) розуміють соціальну діяльність у політичній сфері суспільства, спрямовану головним чином, на досягнення, утримання, зміцнення та реалізацію влади1. В інституціональному аспекті політика становить інституйовану групу інтересів певних політичних суб'єктів. До останніх належать партії, класи, нації, професійні групи, індивідуумів, інші соціальні угруповання.

У системно-структурному аспекті політика є структурою політичних суб'єктів суспільства, а в системно-функціональному аспекті — інституалізацією та реалізацією політичних ідеалів, цілей, завдань, програм тощо.

№99 Найпоширеніша номенклатура функцій держави — це їх поділ на внутрішні та зовнішні, тобто на напрями діяльності держави щодо суспільства, особливою організацією якого є держава (внутрішні функції), і стосовно інших держав (зовнішня функція). Очевидно, що зовнішні і внутрішні функції будь-якої держави взаємопов'язані, оскільки діяльність останньої всередині країни у сферах економіки, політики, культури та екології значною мірою залежить також від зовнішніх умов.

Коли виникають такі утворення, як Європейський Союз, Співдружність Незалежних Держав, попередні підходи щодо поділу функцій на зовнішні та внутрішні без відповідних коментарів застосовувати не можна, оскільки названі утворення складаються із суверенних держав, але при цьому їх функції, особливо зовнішні, одержують зовсім інший, ніж раніше, зміст.

Центральне місце посідає поділ функцій держави на основні і неосновні. Особливої уваги заслуговує положення про системний характер основних функцій. Очевидно, що для основної функції як для системи характерним є зв'язок і відносини між утворюючими її елементами, якими і є неосновні функції. Іншими словами, основні функції — це якісно нова сукупність однорідних неосновних функцій. Тобто, неосновна функція виступає як складова системи більш високого рівня (основної функції), яка, у свою чергу, є елементом системи функцій держави у цілому. Значення якої-небудь неосновної функції не є величиною постійною. Деякі неосновні функції виділяються у самостійні напрями державної діяльності, одержуючи статус основних функцій, а окремі з основних можуть перетворитися у неосновні чи взагалі зникати.

На сучасному етапі, вважаємо, більш актуальним і об'єктивним є підхід до поділу функцій держави на загальносоціальні (загальних справ) і класові. Держава, незалежно від того, до якого типу вона належить, поряд з класовими завданнями виконує так звані «загальні» справи, обумовлені інтересами усіх членів суспільства. Причому співвідношення «загальних» і суто кланових функцій змінюється у процесі історичного розвитку держави.

Таким чином, в сучасних державах загальносоціальні і класові завдання можуть бути досить тісно взаємопов'язані і не завжди протилежні одне одному. Все викладене вище дає підстави для класифікації функцій держави за єдиним загальноглобальним критерієм, незалежно від класової природи. При такому підході можна виділити шість комплексних функцій, які повинна здійснювати будь-яка сучасна держава:

— економічна (забезпечує нормальне функціонування і розвиток економіки, у тому числі засобами охорони існуючих форм власності, організації зовнішньоекономічних зв'язків тощо);

— політична (забезпечення державної і громадської безпеки, соціальної та національної злагоди, охорона суверенітету держави від зовнішніх посягань тощо);

— соціальна (здійснення заходів із задоволення соціальних потреб людей, з підтримання необхідного рівня життя населення, забезпечення необхідних умов праці тощо);

— ідеологічна (підтримання певної ідеології, організація освіти, підтримання науки, культури тощо);

— екологічна (охорона навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, відновлення навколишнього середовища);

— охоронна (охорона прав та інтересів особи, охорона громадського порядку, боротьба з правопорушеннями).

У охоронній діяльності держави слід розрізняти:

— функціональну охоронну діяльність (правоохоронну, правозастосовчу і правотворчу), коли видаються акти, спрямовані на охорону суспільних відносин;

— об'єктну охоронну діяльність — безпосередню охорону власності, громадського порядку, прав і свобод громадян, навколишнього середовища тощо.

№100 Форми здійснення функцій характеризують зв'язок держави з правом як одним з основних засобів володарювання. Через право держава проводить у життя свої функції, свої економічні, політичні, ідеологічні задачі. В одних випадках держава видає юридичні норми, в інші - організує їхнє виконання, у третіх - забезпечує, охороняє їх. У залежності від цього і розрізняють три основні форми здійснення функцій:

1. Правотворча - державна діяльність, що виражається в розробці і прийнятті юридичних норм, у яких закріплюються програми діяльності людей. Вона полягає у виданні нормативних актів, тобто актів, що встановлюють нові норми, чи змінюють скасовують старі.

2. Правовиконавча - державна діяльність, що виражається у вживання заходів по виконанню норм права. Вона складається головним чином у виданні владних індивідуальних актів, тобто актів, розрахованих тільки на даний, індивідуальний випадок (наприклад, видання разового планового акта по будівництву, призначення громадянина на посаду.)

3. Правозабезпечувальна (правоохоронна) - державна діяльність, що виражається головним чином у контролі і нагляді за дотриманням і виконанням норм , а також у застосування примусових мір до їхніх порушників. У процесі здійснення даної функції зважуються юридичні справи, зв'язані з застосуванням юридичних санкцій, суперечками між окремими особами і т.д.

Методи здійснення функцій можна розділити на правові і неправові (організаційні). Правовий метод реалізується за допомогою трьох вищезгаданих форм, а з числа неправових варто виділити: економічні (дотації, держзамовлення, кредитування, регулювання цін і ін.); політичні (узгодження позицій різних політичних плинів, міжнародні переговори й ін.); ідеологічні (звертання до населення, заклики і т.д.); власне організаційні (планування, програмування, контроль і ін.). Важливо, що неправові методи нерідко реалізуються через правове регулювання (напр., твердження плану наказом, нормативне закріплення цін і т.д.).

№101 Правова держава - це держава, у якому організація й діяльність державної влади в її взаєминах з індивідами і їхніми об'єднаннями заснована на праві і йому відповідає.

Ідея правової держави спрямована на обмеження влади (чинності) держави правом; на встановлення правління законів, а не людей; на забезпечення безпеки людини в його взаємодіях з державою

Основні ознаки правової держави:

1. Здійснення державної влади відповідно до принципу її поділу на законодавчу, виконавчу, судову з метою не допустити зосередження всієї повноти державної влади в або одних руках, виключити її монополізацію, узурпацію однією особою, органом, соціальною верствою, що закономірно веде до "жахаючого деспотизму" (Ш. Монтеск'є).

2. Наявність Конституційного Суду - гаранта стабільності конституційного ладу - органа, що забезпечує конституційну законність і верховенство Конституції, відповідність їй законів і інших актів законодавчої й виконавчої влади.

3. Верховенство закону й права, що означає: жоден орган, крім вищого представницького (законодавчого), не вправі скасовувати або змінювати прийнятий закон.Всі інші нормативно-правові акти (підзаконні) не повинні суперечити закону. У випадку ж протиріччя пріоритет належить закону.Самі закони, які можуть бути використані як форма легалізації сваволі (прямій протилежності права), повинні відповідати праву, принципам конституційного ладу. Юрисдикцією Конституційного Суду чинність неправового закону підлягає призупиненню, і він направляється в Парламент для перегляду.

4. Зв'язаність законом рівною мірою як держави в особі його органів, посадових осіб, так і громадян, їхніх об'єднань. Держава, що видала закон, не може саме його й порушити, що протистоїть можливим проявам сваволі, свавілля, уседозволеності з боку бюрократії всіх рівнів.

5. Взаємна відповідальність держави й особистості:

особистість відповідальна перед державою, але й держава не вільно від відповідальності перед особистістю за невиконання взятих на себе зобов'язань, за порушення норм, що надають особистостей права.

6. Реальність закріплених у законодавстві основних прав людини, прав і свобод особи, що забезпечується наявністю відповідного правового механізму їхньої реалізації, можливістю їхнього захисту найбільш ефективним способом - у судовому порядку.

7. Реальність, дієвість контролю й нагляду за здійсненням законів, інших нормативно-правових актів, слідством чого є довіра людей державним структурам, обіг для дозволу сугубо юридичних суперечок до них, а не, наприклад, у газети, на радіо й телебачення.

8. Правова культура громадян - знання ними своїх обов'язків і прав, уміння ними користуватися; поважне відношення до права, що протистоїть "правовому нігілізму" (віра в право чинності й невір'я в чинність права).

№102 Правова́ держа́ва (також конституційна держава) — форма організації державної влади, за якої верховенство в усіх сферах життя належить правовому закону. У правовій державі всі - і державні органи, і громадяни однаковою мірою відповідальні перед законом. В ній реалізуються всі права людини; здійснюється розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову.Тобто це така політична організація суспільства, у якому право пов'язує і підкоряє собі державну владу, а основні права особи та її соціальна безпека складають зміст свободи, заснованої на законах, які приймаються і піддаються зміні законним шляхом.

Правова держава є альтернативою авторитаризму, тоталітаризму і анархії. Правова держава передбачає поступову демократизацію суспільства, встановлення правових основ будівництва державності, дотримання правопорядку і принципу законності. Людина є вищою соціальною та політичною цінністю. Держава покликана затвердити гуманістичні начала, забезпечити і захистити свободу, честь і гідність людини.

Правова держава передовсім є державою як соціальним інститутом, тобто їй притаманні в першу чергу риси держави взагалі.

Конституційними ознаками демократичної правової держави є:

- розмежування функцій, сфер впливу і відповідальності між державою і громадянським суспільством для того, щоб державне регулювання в громадянському суспільстві здійснювалося в межах, визначених Конституцією, створило для суспільства умови нормального розвитку, а громадянське суспільство і його інститути, роблячи постійний вплив на державну політику, не претендували на суверенну владу, на здійснення владних-управлінських функцій, узурпацію влади окремими партіями, чи угрупованнями обличчями, а була вільною асоціацією людей, їхнім соціальним будинком;

- досягнення політичної (державної) влади тільки за допомогою законом передбачених форм прямого народовладдя, демократичних виборів, що мають загальної, рівний, прямої характер за умови таємного голосування і виключного права вищого органа державної влади виступати від імені всього народу;

- поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, контрольну, судову, кожна з який діє незалежно, самостійно, у взаємодії з іншою владою, як правило (виключення може бути встановлено тільки Конституцією), без права взаємного делегування функцій і повноважень, на засадах взаємних стримань і противаг;

- розмежування компетенції між центральною владою й органами регіонального і місцевого самоврядування, центральною і місцевою державною адміністрацією, органами регіонального місцевого самоврядування й інших форм територіальної самоорганізації громадян із правом делегування повноважень і договірною компетенцією в системі самоврядування територіальним колективом (громади, комуни);

- визнання держави не даруванням ним природних відчужуваних і недоторканних прав і воль людини і громадянина, забезпечення цих прав і воль державним захистом.

№103 Соціальна держава - це правова держава розвиненого цивільного суспільства, що , з'єднуючи у своїй діяльності принципи волі й рівності, соціальної справедливості, надкласовості, реально забезпечує соціально-економічні права людини.

Соціальна держава й правова держава - єдине ціле в тому розумінні, що соціальна держава це сторона правової держави., тобто держави реальних прав людини, серед яких є соціально-економічні права (право на працю, справедливі умови праці, соціальне забезпечення, гідну людину прожитковий мінімум і ін.), забезпечення реальності яких - завдання соціальної держави.

Соціальна держава - надкласово, у тому розумінні, що воно спрямовано на організацію нормального життя й розвитку всього суспільства в цілому, воно захищає права, волі, законні інтереси всіх його громадян, народів, є знаряддям зняття соціальної напруженості в країні.

Соціальна держава - це держава розвиненого цивільного суспільства (создающего матеріальні блага ,інші цінності ), що є умовою існування й розвитку соціальної держави, розвинена цивільне суспільство як би зворотна сторона соціальної держави, останнього без першого не буває.

Соціальна держава нівелює невиправдані соціальні розходження, забезпечує гідні умови існування своїх громадян, соціальну захищеність населення, беручи участь у виробництві й розподілі економічних благ, воно втручається у вільну економічну діяльність ( в інтересах усього суспільства в цілому).

Соціальна держава сприяє формуванню в країні т.зв. «середнього класу» ( частина суспільства, що забезпечена в тій мері, коли не відчувається потреба в необхідному, але й не багата настільки, що це викликає в малозабезпечених верств населення намір до розділу їхньої власності).

Незалежно від специфіки тієї чи іншої національної моделі соціальної держави для неї характерні такі загальні ознаки:

1) соціальна держава є закономірним продуктом еволюції громадянського суспільства в напрямку до громадянського суспільства соціальної демократії;

2) вона завжди визнається якісною характеристикою правової держави;

3) проголошення держави соціальною є важливою конституційною гарантією забезпечення й захисту соціальних прав людини;

4) оскільки як мета діяльності соціальної держави, так і сама ця діяльність (соціальна політика) визначається правовими рішеннями, то її функціонування передбачає наявність розвинутого соціального законодавства;

5) соціальна держава слугує забезпеченню громадянського миру і злагоди в суспільстві;

6) утвердження соціальної державності сприяє трансформації ринкової економіки на соціальну ринкову, служінню власності інтересам як власника, так і суспільства.

№104 Верховенство права і правова держава – ціннісні категорії, гуманістичні ідеали розвитку суспільства. Верховенство права зафіксовано у ст. 8 Конституції України як принцип поряд з визначенням вищої юридичної сили норм Конституції України, а правова держава (разом з демократичною і соціальною) як зразок держави, до якого має прагнути народ України (ст. 1 Конституції України). Одні вчені (С. Головатий) вважають поняття принципу верховенства права більш широким, ніж правова держава, пропонують виражати його таким однослівним відповідником як правовладдя; другі (А. Колодій, П. Рабінович), навпаки, звужують його до принципу правової держави, треті (М. Козюбра) – не вбачають принципової різниці між поняттями «верховенство права» і «правова держава», мотивуючи тим, що англійському варіанту «rule of law» (верховенство/правління права) відповідає німецьке «rechtsstaat» (правова держава). Дійсно, підхід до тлумачення верховенства права і правової держави дещо відрізнявся у Великобританії і Німеччині. Англійська доктрина верховенства права (А. Дайсі, кінець ХІХ ст.) акцентувала увагу на функціонуванні верховенства права у тих сферах, які держава не урегульовує нормами. Базуючись на ідеях природного права, ця доктрина складалася з вимог щодо обмеження свавільних дій державної влади відносно людини; встановлення рівності всіх членів суспільства (у тому числі посадових осіб) перед законом; оцінювання прав і свобод людини як джерел конституції, а не навпаки. У другій половині ХХ ст. доктрина верховенства права стала

принципом конституції Великобританії.

Німецька теорія правової держави (формальної) зародилася на початку ХІХ ст. і базувалася на ідеях юридичного позитивізму, для якого кожна держава (демократична і недемократична) є правовою. Інший характер мала концепція правової держави (матеріальної), що була покладена в основу Конституції Німеччини 1949 року Вона булла розроблена у часи відродження в Німеччині ідей природного права, тому поряд з вимогами верховенства конституції, відповідності позитивного права конституції, поділу влади, незалежності суду та інших, в ній містяться положення про обов’язок держави захищати «природні основи життя в рамках конституційного ладу» і визнавати нечинними положення самої Конституції, якщо вони порушують «основоположні принципи справедливості». Категорії «верховенство права» і «правова держава» об’єднує їх пов’язаність з вимогою конституційного правління, демократичного розвитку. В наші дні німецький підхід наблизився до англійського, а англійська доктрина верховенства права, ставши принципом, увібрала різнобічні вимоги, набувши інтегрального характеру. Англомовне поняття «верховенство права» вперше вжито в Загальній Декларації прав людини 1948 року. Воно міститься в Статуті Ради Європи (1949 р.), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), в установчих та інших договорах ЄС, Хартії основоположних прав ЄС (2000 р.) тощо. Принцип верховенства права застосовується у практиці Європейського суду з прав людини, який розвинув його основні вимоги відповідно до умов сучасності. Вважаємо, що принцип верховенства права як явище загальносоціальне за своїм обсягом є більш широким, ніж правова держава і в такому сенсі означає, що право має панувати в громадянському суспільстві, державі, її правовій системі, тобто охопити усі сфери життєдіяльності людини, включаючи й міжнародну сферу, а не лише державу.

Верховенство права означає корегування правом відносин між державою, суспільством (його більшістю і меншістю) й людиною, утримання держави під контролем суспільства, несперечливість правової системи. Верховенство права передбачає рівну гарантованість основоположних прав і свобод людини як головного суб’єкта громадянського суспільства; збереження особистої автономії кожної людини, узгодженість її прав з правами інших осіб, соціальних груп і суспільства; реалізацію не лише прав, а й обов'язків; отже, забезпечення функціонування суспільства як громадянського. Без громадянського суспільства не відбудеться правова держава й не здійсниться верховенства права. Якщо в понятті «правова держава» закладена якісна характеристика держави, підкреслюється її обмеженість правом, правами людини, то поняття «верховенство права» виділяє першість людини, пріоритет її невідчужуваних невід’ємних природних прав (природне право) і водночас підкреслює збалансованість прав людини, інтересів суспільства, держави, а також узгодженість відносин останньої щодо прав і свобод людини з іншими державами і

міжнародними організаціями.

Щодо змісту верховенства права і правової держави, то сучасне їх якісне наповнення є майже однаковим. Адже практично принцип верховенства права в країні не може бути реалізований без державних органів, їх певних способів організації і діяльності, взаємодії з іншими суб’єктами. Утвердження принципу верховенства права в Україні й функціонування правової держави можливе в результаті втілення таких вимог і умов:

1) наявність громадянського суспільства – суспільства з високорозвиненою системою взаємодії вільних і рівноправних громадян та їх об’єднань, де реально забезпечується дія принципу рівних можливостей людей вільно і безпечно розпоряджатися своїми силами, здібностями, майном, керуючись правом і власною правосвідомістю. Виникнення і еволюція верховенства права (як ідеї, доктрини, принципу) і правової держави обумовлюється саме потребами громадянського суспільства;

2) реалізація принципу народного суверенітету, наявність демократії, що виражається передусім у широкому використанні форм народного представництва і безпосередньої демократії. У ХХІ ст. перевага віддається новій моделі демократії – демократії консенсусного суспільства, демократії не більшості, а «вирішальної меншості». Відсутність у державі демократії унеможливлює утвердження принципу верховенства права і, отже, побудову правової держави. У свою чергу, досягти справжньої демократії неможливо без верховенства права та правової держави;

3) реальність принципу основоположних прав і свобод людини – це визнання природних, невід’ємних і невідчужуваних прав і свобод людини вищою соціальною цінністю і безпосередньо діючим правом; закріплення в конституції каталогу прав і свобод людини відповідно до міжнародних стандартів; визначення прав і свобод людини виключно законом; гарантування їх здійснення — створення ефективних процедурно-юридичних механізмів їх забезпечення (реалізації, охорони, захисту). Відповідно до ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права держава виконує зобов’язання по захисту прав людини і громадянина шляхом: а) забезпечення права всіх осіб, що перебувають під її юрисдикцією, без будь-якої дискримінації;

б) використання заходів, що дозволяють здійснювати ці права – відповідно до конституційної процедури законодавчого чи іншого характеру;

в) надання їх кожній особі, права якої порушені, процесуальні правові засоби для їх захисту;

г) розвитку можливостей використання зазначених правових засобів, а також відповідальності за дієвість їх

застосування. Гарантується не лише захист національним судом прав і свобод людини, а й право громадянина звертатися за захистом своїх прав і свобод у відповідні міжнародні судові установи чи у відповідні органи міжнародних організацій, членом або учасником яких є країна. Регулювання у сфері реалізації прав і свобод людини відбувається у межах загально-дозвільного режиму: «Дозволено все, окрім того що прямо заборонено законом»;

4) зв’язаність, обмеження державної влади правом (правами і свободами людини) – правова захищеність індивідуальної і суспільної сфер життя людини від надмірної регламентації з боку держави, від свавілля посадових осіб державних органів, від прийняття рішень «на свій розсуд», від втручання держави у суспільне життя. Згідно з ч. 2 ст. 3 Конституції України права і свободи людини, її гарантії «визначають зміст і спрямованість діяльності держави», а згідно зі ст. 19 органи державної влади, їх посадові особи зобов’язані діяти на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України. Виключається виведенню з-під дії права осіб з огляду на посадове чи майнове становище або надання будь-якій з них необґрунтованих переваг.

Встановлюється відповідальність за неправомірні дії посадових осіб, перевищення влади, зловживання службовим становищем. Зокрема, ст. 55 Конституції України 1996 року надає право кожній особі оскаржити в суді рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб. Свобода в суспільстві може бути досягнута лише в тому випадку, якщо державна влада обмежується (переборюється) правом, ставиться під контроль права, функціонує в сполученні та у взаємодії з громадянським суспільством у межах права. Самообмеження державною владою своїх прав створеними нею правовими законами, неможливість її органів визначати свої власні повноваження та повноваження підпорядкованих органів, недопущення її довільного втручання у права особи потребує високої правової культури людей, що складають цю владу. Здійснення державної влади відбувається в межах спеціально-дозвільного режиму: «Дозволено тільки те, що прямо передбачено законом»;

5) відповідальність держави перед особою за усі види її безпеки виражається в гарантіях: правової захищеності конституційно закріплених прав і свобод особи та постійного їх розширення; неперевищення меж повноважень, чіткого додержання законів (не притягати до відповідальності одного виду за одне й те ж правопорушення; не притягати до відповідальності за відмову свідчити або пояснювати щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначене законом, та ін.); відшкодування за свій рахунок і за рахунок органів місцевого самоврядування морального і матеріального збитку, заподіяного незаконними рішеннями, дією/бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб та ін.;

6) втілення принципу конституційності, верховенства Конституції – виражається у визнанні найвищої юридичної сили Конституції щодо законодавчих та інших правових актів; конституційний контроль, здійснюваний Конституційним Судом за відповідністю Конституції законів та інших актів законодавчої і виконавчої влади. Гарантується пряма дія норм Конституції і закріплених у ній невідчужуваних прав людини. Передбачається неможливість зміни Конституції України, якщо зміни стосуються скасування чи обмеження прав і свобод людини (ст. 157 Конституції України). Законопроект про внесення змін до Конституції України може розглядатися Верховною Радою України за умови надання висновку Конституційним Судом України щодо відповідності його ст. 157, тобто у законопроекті не повинно бути положень, які загрожували б скасуванню чи обмеженню прав і свобод людини. Крім того, є чимало конституційно визначених юридичних процедур, спрямованих на забезпечення верховенства Конституції. Так, у випадку порушення встановленої Конституцією України процедури розгляду, ухвалення або набрання чинності законів та інших актів, вони не можуть вважатися конституційними. Звідси випливає, що верховенство Конституції є принциповим правилом верховенства права і правової держави, бо верховенство права і правова держава ґрунтуються на конституційному режимі. Це підтверджує і наступний пункт – створення правових законів;

7) відповідність праву прийнятих законів (створення правових законів) — додержання конституційної вимоги про правовий характер законів, які видаються, що означає: права і свободи людини мають визначати зміст і спрямованість законодавчої діяльності. У випадку встановлення в законах обмежень щодо прав і свобод людини, зафіксованих у Конституції (крім випадків, передбачених Конституцією), звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, такі закони не можна вважати правовими, конституційними: вони підлягають розгляду Конституційним Судом для установлення їх відповідності Конституції;

8) дотримання принципу юридичної визначеності, що означає чітке закріплення норм права у відповідних юридичних джерелах, встановлених чинною Конституцією або Законом про нормативні акти, зрозумілість їх підстав, цілей, змісту і безконфліктне співвідношення між джерелами права. Це дає можливість громадянину в розумних межах і при певних обставинах передбачати юридичні наслідки своїх дій. Допомогти громадянам у цьому питанні покликані суди, які здатні враховувати обставини, суспільно-політичні відносини, що змінюються, та «динамічно» тлумачити Конституцію і закони, орієнтуючись на вироблені в певній правовій системі уявлення про правові цінності, загальні принципи права, користуючись тими інтерпретаційними методами і засобами, що відбивають професійний досвід однакового застосування Конституції і законів при одночасному використанні «здорового глузду» (розумінні і тлумаченні норм права, виходячи з конкретних реальних обставин). З цим принципом тісно пов’язаний принцип правової безпеки і захисту довіри громадянина до надійності свого правового становища, тобто віра в те, що його правове становище з часом не погіршиться;

9) дієвість принципу поділу державної влади досягається завдяки здійсненню конституційно визначеного розподілу владних повноважень (компетенції) між законодавчими, виконавчими і судовими органами, порядку їх формування і термінів функціонування, конституційного механізму «стримувань і противаг» – методів і форм правового обмеження дій однієї влади з боку іншої. Лише за умови дотримання цих вимог виключається узурпація всієї (чи значної частини) влади в руках одного органу або особи;

10) всебічна реалізація принципу справедливого суду має вирішальне значення щодо забезпечення принципу верховенства права і правової держави; полягає у здійсненні правосуддя як форми захисту права судовою владою, розгляді і вирішенні цивільних, кримінальних, адміністративних справ, а також економічних спорів з метою охорони прав і законних інтересів громадян, організацій, суспільства і держави. Правосуддя має здійснюватися при дотриманні таких вимог:

а) доступність судового захисту; б) проведення судового захисту і винесення рішення на основі закону; в) обов’язковість виконання прийнятих рішень; г) можливість скасування вищим судом рішення нижчого суду, яке не набрало зсаконної сили; д) неоспорюваність остаточного судового рішення, яке набрало законної сили. Суд уособлює справедливість і його діяльність не може бути поза мораллю, непрозорою. Незалежність і неупередженість суддів є запорукою зміцнення гарантій захисту прав і свобод людини;

11) додержання принципу правозаконності і забезпечення правопорядку – означає, що встановлення чи санкціонування та реалізація норм права відбувається відповідно до правила, за яким правовий закон має вищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів; підзаконні акти відповідають закону; закони приймаються, змінюються і скасовуються законним (легальним) шляхом; усі державні органи і організації, посадові особи, а також громадяни та їх об’єднання виконують приписи законів. Водночас при застосуванні норм права, їх тлумаченні уповноважені особи не можуть обмежуватися виключно юридичними нормами, що містяться в офіційних актах, виданих владними органами, тобто позитивним правом, а повинні враховувати «надпозитивні» правові чинники, передусім природні, невід’ємні і невідчужувані права і свободи людини, виключати прояви свавільної влади як держави над людиною, так і людини над людиною. А забезпечення правопорядку є не просте формальнее дотримання порядку, передбаченого законами та іншими нормативними актами, а всебічний контроль суспільства над діяльністю державної влади за допомогою відповідних правових механізмів. Вважаємо, що в сучасних умовах, коли світ переживає економічну і фінансову кризу, коли чітко виявилася неспроможність як соціалістичного, так й капіталістичного варіантів подальшого розвитку, людство має поставити принцип верховенства права (основоположні права і свободи людини) за орієнтир пошуку шляху до світового порядку і самозбереження.

№105 Процес глобалізації, що спостерігається протягом останніх десятиліть, викликає багато дискусій серед науковців різних галузей. Проблемам глобалізації та її наслідкам присвячено багато найсучасніших досліджень. Привертають увагу науковців такі аспекти глобалізації, як: геополітичні зміни сучасного середовища; глобальні трансформації та безпека розвитку політичних, економічних, соціальних систем; еволюція міжнародних відносин; співвіднесення глобальних та національних факторів; проблеми глобальних трансформацій; міжнародна економічна безпека та інші. Однак багато питань ще є відкритими, досить суперечливими і потребують подальшого вирішення.

Прогрес суспільства супроводжується переходом від великої кількості спільнот до поступової єдності, посиленням тенденції до інтернаціоналізації суспільного життя. В давнину тенденція до єдності людства знайшла своє відображення у злитті різних общин в племена і народності, пізніше — у перетвореннях племен в нації, націй — в регіональні співтовариства і т.д. Вираженням цього об'єктивного процесу також є утворення Європейського Союзу з єдиною валютою. Нині процес єднання людства охоплює не лише національні і регіональні межі, а вийшов на світову арену і відображається у глобалізації світового розвитку. Оскільки природні тенденції до єдності людства реалізуються не тільки безпосередньо, але і через процес виробництва, обміну, духовні зв'язки між народами, стан інформації, то саме промислова цивілізація із значним зростанням виробництва значно посилила цей процес. У цілому тенденція до єдності людства носить прогресивний характер і утілюється в посиленні зв'язків між представниками різних націй і народностей, в інтернаціоналізації виробництва та обміну, у використанні досвіду побудови політичних структур, у зростанні інформації, обміні духовними цінностями, у появі наднаціональних, наддержавних структур та ін.    Існує думка, зазначена в міжнародно-правовій літературі, про те, що існування глобальних проблем, з якими стикається людство, обумовлює допустимість і можливі межі наддержавності. Глобального наддержавного регулювання вимагають ті проблеми, які мають відношення до інтересів усього міжнародного співтовариства.

Необхідно визнати, що універсальний характер глобальних проблем вимагає багатосторонніх рішень. Вплив глобалізації на економічне, політичне, правове і соціальне життя держав і народів відбувається в різних формах і різними методами. Щодо результатів такої дії, то їх потужність і спрямованість залежать від багатьох чинників, і у першу чергу, від правової сфери. Це знайшло своє безпосереднє вираження в конституціях більшості держав — членів ООН, включаючи і Конституцію України. Важливе значення у подальшій універсалізації внутрішньодержавного права має закріплення в національних конституціях сучасного комплексу невідчужуваних природних прав і свобод людини, а також визнання того, що загальновизнані принципи і норми міжнародного права є пріоритетною складовою частиною національної правової системи.

Одним із важливих аспектів загальної глобалізації у сучасному світі є універсалізація в державно-правовій сфері. Глобалізація істотно впливає на трансформацію, зміни і модернізацію державно-правових інститутів, норм і стосунків на всесвітньому, макрорегіональному і внутрішньонаціональному рівнях, стимулює, прискорює і оновлює процеси універсалізації. Усе це визначає актуальність правового аналізу змісту і сенсу основних напрямів впливу загальних процесів глобалізації на сучасний стан і перспективи розвитку Української держави і права з урахуванням світових тенденцій суспільного розвитку, зарубіжного досвіду і особливостей формування і розвитку державно-правової системи в пострадянських державах. Наукова і практична значимість дослідження юридичних аспектів глобалізації для розробки концепції правової політики посилюється за тієї обставини, що у вітчизняній юридичній літературі ця проблема не знайшла належного розвитку.

Проблематика правової глобалізації носить комплексний характер, що повинно бути враховано при розробці концепції правової політики усередині і поза країною. Першочергове значення при цьому мають розробка проблем сучасного стану, шляхів вдосконалення і перспектив розвитку вітчизняного права і держави в загальному контексті процесів глобалізації, аналіз і обґрунтування тих юридично важливих принципів, форм, цінностей й цілей, яких потрібно дотримуватись в умовах сучасної глобалізації і уніфікації у сфері державно-правових явищ і стосунків.

Серед тенденцій глобального та регіонального рівнів слід виділити перш за все тенденцію універсалізації і уніфікації права. В основі виникнення і розвитку цієї тенденції покладено об'єктивний процес інтеграції світової економіки, фінансів, засобів зв'язку, засобів масової інформації та інших засобів і сфер життя суспільства, який не міг не відбитися як на еволюції права в цілому, так і на тенденціях його подальшого розвитку. Проте, незважаючи на те, що універсалізація і уніфікація права простежуються практично на усіх історичних етапах еволюційного розвитку державно-правової матерії, в умовах глобалізації вона проявляється найбільш яскраво і носить не еволюційний, а вибуховий, революційний характер.

Міжнародно-правові норми формально не є похідними від норм внутрішньодержавних і не можуть впливати на обов'язкову силу внутрішньодержавних норм, проте міжнародне право може відсилати до внутрішньодержавного права, а внутрішньодержавне право — до міжнародного права. Норми міжнародного і внутрішньодержавного права мають різний предмет регулювання. Міжнародно-правові норми регулюють тільки стосунки між суб'єктами міжнародного права, а внутрішньодержавні норми — стосунки між суб'єктами внутрішнього права держави. Держави не можуть посилатися на внутрішньодержавні норми з метою звільнити себе від виконання міжнародних зобов'язань. У той же час, з одного боку, на формування норм міжнародного права певною мірою впливають норми внутрішньодержавного права, а з іншого боку, має місце і зворотний вплив міжнародного права на утворення і розвиток тих або інших норм внутрішньодержавного права. В основному такий вплив проявляється в тому, що держави видають акти внутрішнього законодавства, що необхідні для приведення в дію норми міжнародного права усередині країни, і у ряді випадків така рецепція або трансформація дає поштовх для розвитку тієї чи іншої галузі внутрішнього законодавства у новому напрямку.

Дана проблематика має безпосереднє відношення до права, що формується сьогодні, — права, яке можна назвати правом суспільства, що глобалізується. Етатистський, державоцентристський підхід до права не відповідає реаліям сьогодення. І з цим варто погодитись. Якщо в XX ст. основною філософсько-правовою проблемою була проблема обґрунтування зв'язку норми закону, встановленого державою, з духовним, у тому числі моральним, світом людини, то в XXI ст. на перший план висувається проблема правової комунікації, тобто проблема успішного співіснування у сфері права найрізноманітніших суб'єктів, проблема загального праворозуміння і сумісної, синергійної правотворчості, у рамках якої може реалізуватися не лише особиста свобода людини, але й її відповідальність за долі інших. Таке розуміння права неможливе при погляді на державу як на єдиного носія права.

Постійно зростаюча тенденція до міжнародно-правової глобалізації сприяє появі нових принципів і норм права, встановлення яких раніше належало до сфери внутрішніх справ суверенних держав. Це істотно оновлює державно-правові системи членів світового співтовариства у контексті сучасних загальновизнаних універсальних стандартів.

Розвиток цивілізації від її початків до сучасності — це рух від різноманітних локальних історій до більш “всесвітньої” історії людства, що супроводжується зміною періодів, етапів, історично обумовлених процесів і відповідних цим процесам правових норм, форм і процедур їх юридичного вираження, впорядкування і закріплення. Глобалізація самого права, прогресуючий розвиток його універсальних властивостей, норм, форм і процедур правового типу соціального життя є соціально необхідним етапом і демонструє спроможність права регулювати процеси загальносоціальної глобалізації у рамках загального (загальноважливого і загальнообов'язкового) правопорядку на рівні внутрішніх та міжнародних відносин.