Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Vidpovidi_IDPU_ch_2.doc
Скачиваний:
17
Добавлен:
14.04.2019
Размер:
724.99 Кб
Скачать

98. Зміни в законодавстві урср у роки «перебудови»

У зв'язку з перебудовою соціально-економічного та політичного устрою СРСР, у 1989-1991 pp. зазнало суттєвих змін та доповнень законодавство УРСР. Важливі доповнення внесено до Конституції республіки: скасовано ст. 6 про монополію компартії на владу, громадяни отримали право створювати різні громадські організації. Закон 1991 р. "Про власність в УРСР" встановив три її форми: державну, колективну і власність громадян. До державної віднесено загальносоюзну, союзних республік, комунальних підприємств, державних підприємств, державних установ та трудових колективів. Формами колективної власності вважалися кооперативи, орендне підприємство, акціонерні товариства, асоціації. У власності громадян могли бути трудове, підсобне, індивідуальне господарство, майно, нерухомість. Доповнювали цивільне законодавство закони "Про підприємництво", "Про інвестиційну діяльність", які розширили приватну ініціативу, створили основи ринкової економіки.

Законодавець визначив також новий порядок розробки і укладення трудового договору, доповнив його трудовим контрактом. Терміни угоди визначалися за погодженням сторін. Скасовано обмеження на сумісництво, розширено права працівників, особливо жінок і неповнолітніх. У земельному праві громадяни республіки отримали можливість придбати землю у довічне володіння або оренду, без права продажу чи успадкування. Законодавство регулювало порядок надання землі юридичним та фізичним особам, захищало земельний фонд від недбалого ставлення, розтринькування та нераціонального використання.

Кримінальне законодавство спрямовувалося насамперед на захист інтересів держави, захист честі і гідності Президента СРСР, встановлюється кримінальна відповідальність за блокування роботи транспорту тощо. 3 розвитком ринкових відносин зросла роль торгівлі, у зв'язку з чим приймається закон щодо боротьби зі спекуляцією, з одержанням нетрудових доходів. Посилено відповідальність за торгівлю наркотиками, за пияцтво, за захоплення заручників, участь у терористичних актах, масових заворушеннях та безпорядках.

99. Декларація про державний суверенітет України.

Декларація приймалася в роки розвалу СРСР. Міжнаціональна напруга в азійських і кавказьких республіках подекуди виплеснулася у криваві міжетнічні сутички. 11 березня 1990 року Литва вже проголосила свою незалежність від СРСР, Латвія і Естонія активно готували відновлення незалежності. На вулицях українських міст Українська Міжпартійна Асамблея вже вела реєстрацію громадян Української Народної Республіки.

12 червня 1990 була прийнята Декларація про державний суверенітет РРФСР, основною метою якої був перерозподіл владних повноважень і власності від союзного центру до республіки. Перебуваючи під тиском суспільних настроїв, XXVIII з'їзд КПУ прийняв резолюцію «Про державний суверенітет Української РСР». Оскільки більшість у Верховній Раді УРСР формально складали комуністи, депутати Верховної Ради УРСР прийняли Декларацію на виконання резолюції з'їзду.

Проте Декларація про державний суверенітет України далеко випередила декларації Росії і комуністів. По-перше, це фактично була програма побудови незалежної держави. По-друге, Декларація надала поштовх і напрямок процесу утворення національних держав на теренах падаючої комуністичної імперії. За місяць Верховна рада Білоруської РСР прийняла декларацію про суверенітет республіки, яка повторювала тези української декларації про побудову самостійної держави.

Практично всі положення Декларації суперечили чинній на той час Конституції УРСР. Однак це не означало революційної зміни поглядів комуністів. Заключним в Декларації стало положення про те, що принципи Декларації про суверенітет України будуть використані для укладення нового союзного договору.

День прийняття Декларації був оголошений святковим і вихідним на території України. За відсутності інших ритуалів у першу річницю прийняття Декларації комуністичні керівники урочисто несли квіти до пам'ятників Леніну, які обов'язково були у центрі кожного міста.

У преамбулі Декларації підкреслювалося, що Верховна Рада УРСР проголошує суверенітет України як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах».

Одним з головних положень Декларації було положення про громадянство. Проголошувалося, що Україна має своє громадянство, де «всі громадяни рівні перед законом, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять». Громадяни всіх національностей становлять народ України.

Декларація проголошувала економічну самостійність України. У документі підкреслювалося намір створити банківську, цінову, фінансову, митну та податкову системи, сформувати державний бюджет, а при необхідності ввести власну грошову одиницю.

Декларація визнавала самостійність республіки у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації.

Україна проголошувала свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не буде брати участі у військових блоках і зобов'язується дотримуватися трьох неядерних принципів: не застосовувати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

Декларація проголошувала право України безпосередньо реалізувати відносини з іншими державами, укладати з ними договори, обмінюватися дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами.

100. Проголошення Української незалежної держави.

19 серпня 1991 року з метою повернення суспільства до попередніх порядків була здійснена спроба державного заколоту. Його ініціатори — представники вищого державного керівництва СРСР — заявили, що у зв'язку з начебто хворобою Пре­зидента СРСР М. Горбачова його обов'язки виконуватиме Г. Янаєв, а країною керуватиме Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, рос. ГКЧП - Государственный комитет по чрезвычайному положению).

ДКНС оголосив про запровадження на півроку в окре­мих районах СРСР надзвичайного стану. Призупинялася діяльність всіх політичних партій, окрім КПРС, громад­ських організацій і рухів демократичного спрямування, заборонялися мітинги, демонстрації, страйки, запрова­джувалася жорстка цензура над засобами масової інфор­мації, призупинявся вихід газет, крім кількох лояльних до ДКНС. У Москві, де відбувалися головні події, було запроваджено комендантський час, виведено на вулиці та майдани війська.

Вранці того ж дня у Києві представник ДКНС, зібрав­ши командирів військових частин гарнізону міста, нака­зали виконувати всі розпорядження ДКНС, ультиматив­но зажадали підтримки ДКНС з боку Верховної Ради та уряду республіки. Керівництво Компартії України напра­вило на місця шифротелеграму із завданням партійним комітетам всіляко сприяти діям ДКНС. Лояльність щодо нього виявила більшість облвиконкомів республіки та ке­рівництво Кримської АРСР.

Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук у своєму ви­ступі по республіканському радіо закликав громадян до спокою і витримки, запропонував зосередитися на роз­в'язанні найважливіших проблем повсякденного життя, заявивши, що відповідні оцінки і висновки зробить Верховна Рада України та її Президія. Президія Верховної Ради УРСР лише ввечері 20 серпня прийняла заяву, в якій зазначалося, що постанови ДКНС, поки це питання не вирішить Верховна Ради України, не мають юридич­ної сили на території УРСР.

Якщо реакція керівництва республіки на події у Москві була загалом стриманою, то опозиційні сили від самого початку заколоту зайняли принципову позицію, розуміючи, чим загрожує Україні перемога ДКНС. 19 серпня 1991 р. Народний Рух України закликав спів­вітчизників не підкорятися волі заколотників, створюва­ти структури активного опору, вдатися до всеукраїнсько­го страйку. 20 серпня Народна Рада — організована опо­зиція в республіканському парламенті — засудила держа­вний заколот і закликала підтримати керівництво Росії у протистоянні з ним. 19—22 серпня 1991 р. масові мітинги-протести проти дій заколотників відбулися у Києві, Львові, Харкові, Донецьку, інших містах України.

Головні події розгорнулися у Москві. Центром опору стала Верховна Рада РРФСР, навколо якої зібралися тися­чі захисників демократії, було зведено барикади. Опір ДКНС очолив президент Російської Федерації Б. Єльцин. На його заклик десятки тисяч людей вийшли на вулиці столиці й перекрили бронетехніці та військам шлях до бу­динку Верховної Ради РРФСР. Серед захисників демокра­тії в Москві було чимало українців. Над барикадами, поруч з іншими, майорів і український синьо-жовтий прапор.

Рішучий опір заколотникам з боку тисяч громадян, що заполонили центр Москви, дії керівництва РРФСР на чолі з Б. Єльциним, вагання військ, перехід окремих вій­ськових частин на бік демократичних сил, нерішучість самого ДКНС спричинили ганебний провал заколоту 22 серпня 1991 р. З радянським періодом в історії краї­ни було покінчено.

Провал заколоту мав катастрофічні наслідки для КПРС, діяльність якої зразу ж було заборонено. 30 серп­ня Президія Верховної Ради України заборонила діяль­ність Компартії України як складової частини КПРС.

Після цього Президент СРСР М. Горбачов, який у дні заколоту був ізольований путчистами на південному бе­резі Криму, стрімко втрачав владу. Різко посилювалася діяльність керівництва Російської Федерації, яке відігра­ло ключову роль у придушенні заколоту. Союзні органи влади були паралізовані. Виникли сприятливі обставини для здобуття незалежності союзними республіками з-під радянської окупації.

На підтвердження Акта проголошення незалежності Верховна Рада України вирішила провести 1 грудня 1991 р. республіканський референдум. Він був потрібен, щоб нейт­ралізувати політичні спекуляції противників української незалежності, особливо у східних і південних областях рес­публіки, які заявляли, що народ буцімто не підтримує Акт про незалежність. Союзне керівництво на чолі з президен­том СРСР М. Горбачовим, не втрачаючи надій на укладен­ня нового союзного договору, вело активну роботу в цьому напрямі. Крім того, світове співтовариство не поспішало з визнанням самостійності України, вичікуючи, як розгорта­тимуться події. На всеукраїнському референдумі кожен гро­мадянин мав чітко відповісти «Так, підтверджую», або «Ні, не підтверджую» на запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?»

Із 37885,6 тис. громадян України, котрі були внесені до списків для таємного голосування, взяли участь у го­лосуванні 31891,7 тис. (84,18%). Із них позитивно відпо­віли 28804,1 тис. виборців (90,32%). Зокрема, у Криму відповіли на запитання референдуму «Так, підтверджую» 54,19% громадян, у Севастополі — 57,07%; у Донецькій, Луганський, Одеській, Харківській областях підтвердили Акт про незалежність понад 80% виборців; в Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Хмельницькій, Черкаській, Вінницькій областях за незалежність прого­лосувало понад 95%, у решті областей — понад 90% громадян.

101. Зміни в законодавстві України після проголошення незалежності.

Зі здобуттям незалежності перед українськими юристами, політиками та урядовцями постало непросте завдання привести правову систему держави у відповідність до нових історичних умов існування та розвитку суспільства. Найсуттєвіших змін зазнало конституційне право, формування якого завершено ухвалою у 1996 р. нової Конституції. Реформування економічної системи спонукало видання цілої низки цивільно-npaвoвux актів, які забезпечили нормування нових ринкових відносин. Це закони України від 19 вересня 1991 р. "Про господарські товариства", від 2 жовтня 1992 р. "Про заставу", від 14 травня 1992 р. "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", від 22 квітня 1993 р. "Про аудиторську діяльність", від 23 грудня 1993 р. "Про авторське право і суміжні права" (в редакції Закону від 11 липня 2001 p.). Внесено суттєві зміни до ЦК (1963 p.), зокрема про визначення терміну позовної давності для фізичних і юридичних осіб трьома роками. Для захисту права власності подаються такі позови, як віндикаційний (вилучення свого майна у незаконного власника) та негаторний (вимога власника усунути перешкоди до реального здійснення права власності).

Поява ринкової економіки спричинила урізноманітнення трудових правовідносин. Законодавець закріпив їх законами України від 14 жовтня 1992 р. "Про охорону праці" (в редакції Закону від 22 листопада 2002 p.), від 16 грудня 1993 р. "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні", від 15 листопада 1996 р. "Про відпустки", від 10 липня 2003 р. "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)". Зазначеними актами врегульовувався порядок найму робочої сили (укладання контракту) на підприємства різної форми власності, охорони праці, соціального захисту працівника тощо.

Реформуванню аграрного законодавства сприяв Земельний кодекс 1990 p., який дав поштовх до створення законодавчої та нормативної бази нового земельного права. Цією базою стали укази, закони, постанови та рішення центральних органів влади: Закон України від 19 червня 2003 р. "Про фермерське господарство", Постанова Верховної Ради України від 13 березня 1992 р. № 2200-ХП "Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі", Указ Президента України від 10 липня 1994 р. № 666/94 "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи" тощо. Вони дали підставу до роздержавлення землі, ліквідації колгоспів та створення сільськогосподарських підприємств різного типу та форм власності. Ведеться передача землі у власність юридичних осіб, приватизація і оцінка землі, створюється її ринок. В умовах незалежності прийнято нові Повітряний (1993 р.) та Сімейний (2002 р.) кодекси.

Радикальних змін зазнало кримінальне право. 3 Кодексу вилучено такі міри покарання, як заслання і вислання, різко звузилося застосування смертної кари, а з 1997 р. її дію призупинено. 3 1 вересня 2001 р. вступив удію новий Кримінальний кодекс України.

Реформується і правоохоронна система. 5 листопада 1991 р. прийнято Закон України "Про прокуратуру", a 1996 p. його принципові засади закріпила Конституція України (розділ VII). Згідно з ними очолює систему Генеральний прокурор, якого призначає Президент, але затверджує і контролює Верховна Рада. Діють обласні, міські, районні прокуратури, Автономної Республіки Крим та міст Києва і Севастополя, міжрайонні та спеціальні (воєнні, транспортні, природоохоронні). Органи внутрішніх справ в своїй діяльності керуються Законом України від 25 грудня 1990 р. "Про міліцію", указами Президента, постановами ВР та рішеннями KM. Функціями міліції визначено такі: профілактична, адміністративна, оперативно-розшукова, кримінально-процесуальна, виконавча, охоронна. МВС складається з таких підрозділів: кримінальна міліція, міліція громадської безпеки, транспортна, ДАІ, міліція охорони, спецпідрозділи. До 2003 р. у структурі МВС була пожежна охорона, яку передано до системи МНС.

102. Конституція України 1996 р., її загальна характеристика і значення.

Після проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності Україна сформувалась як парламентсько-президентська республіка. 11 резидент України був як главою держави, так і главою виконавчої влади. За чинною Конституцією 1996 р., Україна за формою правління є президентсько-парламентською республікою. Вона є унітарною державою, що має такі адміністративно-територіальні одиниці: Автономна республіка Крим, області, райони, міста, селища та села. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Єдиним органом законодавчої влади є Верховна Рада України, котру в кількості 450 депутатів обирають громадяни України на чотири роки. президент України обирається на п’ять років і є главою держави та діє від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання КонституціїУкраїни, прав і свобод людини та громадянина. Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів, який відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України.

Функції Конституції мають багато спільного з основними функціями права; більше того вони базуються на них. Однак функції Конституції не вичерпуються політичними, юридичними та іншими сферами. За сферами впливу Конституції на суспільні відносини насамперед розрізняють такі її функції як, політичну, економічну, соціальну, культурну, ідеологічну. Конституції притаманні також установча, правотворча, системотворча, методологічна, прогностична та інші функції. Зміст економічної функції полягає в тому, що Конституція фіксує основоположні суспільні відносини, які складають економічні устрій суспільства, базу, на якій функціонують всі інші інститути. Закріплення в Конституції фундаменту суспільства, різноманітних форм власності, створює умови для реалізації економічної політики України, успішного функціонування її господарського механізму. Зміст і особливості політичної функції визначається тим, що Конституція — не тільки правовий але й політичний документ, який закріплює основні засади політики в різноманітних сферах суспільства й держави. Політична функція Конституції полягає в тому, що вона формує найсуттєвіше в політиці: належність влади в країні, внутрішню і зовнішню політику, державний лад. Саме Конституція закріплює інтереси і волю народу, його державний та національний суверенітет на найвищому законодавчому рівні. Конституція справляє величезний ідеологічний вплив на волю і поведінку мас. Акумулюючи найбільш істотні моменти світогляду, в основі якого лежить ідея народного суверенітету. Конституція в одночас формує певний тип суспільної свідомості, невід’ємною частиною якої є правосвідомість. Це сприяє формуванню позитивних установок, подоланню антигромадських мотивів. З цих позицій можна стверджувати про наявність у Конституції ідеологічної (культурної) функції. Установча функція спрямована на здійснення первинного юридичного оформлення найважливіших соціальне — економічних і політичних інститутів суспільства. За допомогою установчих норм визначається устрій держави, впроваджується в життя передусім політичні та управлінські структури, різноманітні інститути демократії, закріплюється система державних органів, визначаються їх повноваження. Роль установчої функції Конституції, таким чином, полягає в тому, що вона встановлює найважливіші інститути суспільства і держави, визначає їх спрямованість. Правотворча функція Конституції реалізує себе за допомогою норм, які визначають основу правового статусу суб’єктів конституційних відносин: громадян, державних і громадських органів. Правоохоронна функція Конституції полягає у забезпеченні належної дії інститутів і норм Основного Закону, що досягається за допомогою специфічного механізму відповідальності. В основі такого механізму лежать конституційні санкції: визнання поведінки неконституційною, скасування чи призупинення дії актів державних органів, тощо. Сутність інтегративної функції в тому, що Конституція відіграє роль своєрідного інструменту який об’єднує всі ланки правової системи в одне ціле, при чому таке об'єднання — не механічне, безсистемне, а ґрунтується на основі відповідних вимог і принципів. Типовими в цьому відношенні є конкретні норми Конституції про економічну систему які визначають вихідні положення для цивільного, земельного, господарського та інших галузей права. Системотворча функція Конституції зводиться не тільки до того, щоб забезпечити цілісність і збалансованість правової системи, її динамізм і стабільність. Вона визначає принципові вимоги що до призначення, змісту й методів галузей права, окреслює єдині засади правотворчості і застосування права, законності і правопорядку, слугує своєрідним нормативним орієнтиром. Таким чином, за місцем і роллю Конституції в суспільному житті її основні функції поділяються на соціальні і нормативне — правові. Соціальними функціями є: політична, економічна, соціальна, культурна (ідеологічна) та інші. Правові функції: установча, регулятивна, інтеграційна, охоронна [3]. Головне призначення Конституції, що реалізується в її функціях, — не політика, не ідеологія а фундаментальні засади вільного суспільства вільних людей. Структура Конституції України являє системно — структурну цілісність що складається з інститутів, які займають логічно обумовлене місце в її системі залежно від функціонального навантаження. Таким в цілому і є наш Основний Закон. У своїй структурі Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України, складається з преамбули, з 15 розділів, які об’єднують 161 статтю, в тому числі 2 статті Прикінцевих положень, та 14 пунктів перехідних положень.

Розділ I "Загальні положення " включає 20 статей (ст.ст. 1-20). Розділ II "Права, свободи та обов’язки людини і громадянина" складається із 48 статей (ст.ст.21-68). Розділ III "Вибори. Референдум" включає 6 статей (ст.ст. 69-74). Розділ IV "Верховна Рада України (ст.ст. 75-101) Розділ V "Президент України" (ст.ст.2-112). Розділ VI ”Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади” (ст.ст. 113-120). Розділ VII "Прокуратура" (ст.ст. 121-123). Розділ VIII "Правосуддя" (ст.ст. 124-131). Розділ IХ "Територіальний устрій України." (ст.ст. 132,133). Розділ Х "Автономна Республіка Крим" (ст.ст. 134-139). Розділ XI "Місцеве самоврядування" (ст.ст. 140-146). Розділ XII "Конституційний Суд України" (ст.ст. 147-153). Розділ XIII "Внесення змін до Конституції України " (ст.ст. 154-159). Розділ XIV "Прикінцеві положення" (ст.ст. 160-161). Розділ XV "Перехідні положення" (пп. 1-14). Таким чином, структура Конституції — досить чітка, логічно зумовлена система взаємопов'язаних і взаємозумовлених структурних елементів. В преамбулі Конституції України формулюються цілі, мета побудови держави, важливіші вихідні положення політико-правового характеру, зокрема: положення про державне — політичне розуміння поняття український народ, за яким його визначають як єдність громадян України різних національностей, тобто всі особи, які належать до громадянства України, разом становлять український народ; положення про те що дану Конституцію прийнято на основі здійснення українською нацією права на самовизначення.

2 Усенко И.Б. Вказ. праця. - с. - 16

1

1 Советское семейное право. – К.: Вища школа. – 1981. С. 31

1 Матвеев Г.К. История семейно-брачного законодательства УССР. – Изд-во Киев. ун-та, 1960. С. 33

89

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]