2.1. Балкани

(держави постюгославського простору)

Югосла́вія (Jugoslavija) — держава колишнього соціалістичного табору, котра існувала у XX столітті на півдні Європи, на територіях, які належали на початку століття Австро-Угорщині, Сербії, Чорногорії та Османській імперії. До 1991 року Югославія була найбільшою державою на Балканах. Так склалось історично, що в країні мешкали люди різних національностей, і з часом відмінності між етнічними групами ставали все помітнішими.

31 січня 1946 року було прийнято Конституцію Федеративної Народної Республіки Югославії (ФНРЮ), в якій закріплювався її федеративний устрій в складі 6 республік: Боснія і Герцеговина (столиця Сараєво), Македонія (Скоп'є), Сербія (Бєлґрад), Словенія (Любляна), Хорватія (Заґреб) і Чорногорія (Тітоґрад – тепер Подгориця) та двох автономних країв у складі Сербії: Воєводина (Нові-Сад) та Косово (Пріштіна).

Населення (на 1981 р.): серби (8,2 млн.), хорвати (4,5), мусульмани (2,0), словенці (1,8), албанці (1,8), македонці (1,4), чорногорці (0,6), а також угорці, цигани, турки, словаки, болгари, румуни та ін. Серби становили більшість серед етнічних груп (36 %). 1991 року Югославія розпалась.

Історія виникнення держав і розвитку мов народів колишньої Югославії як в синхронічному, так і в діахронічному аспектах дає цікавий матеріал для роздумів і узагальнень, пов'язаних з темою "Мова і державність". Кожна окрема мова невід'ємна від історії народу і складається у зв'язку із його формуванням. Оскільки мова з'являється і живе не сама по собі, а всередині певної історичної і культурної ситуації, то при її оформленні значну роль відіграють національні, політичні, культурні, релігійні, географічні, іншомовні та інші елементи. Мови народів Балканського півострова оформилися у складних обставинах багатовікового життя на перехресті політичних, релігійних і культурних течій Заходу та Сходу, під впливом великих європейських осередків світської та церковної влади та у постійній зміні історичної, геополітичної та суспільної ситуації. Складність розвитку літературних мов у цьому регіоні спричинює насамперед діалектне розшарування, відмінність культурних традицій або цивілізацій (західної – латинської і східної – церковнослов'янської), наявність кількох азбук (латиниці, глаголиці, кирилиці), співіснування усної та писемної літературної традиції, інші фактори.

Історичний досвід південнослов'янських народів Балканського півострова доводить, що існування нації неможливе без єдиної мови. Залежно від певних історичних умов нація може мати свою державу; якщо ж власної державності не має, – то мова функціонує лише у деяких сферах життя, а загальнодержавні функції виконує мова панівної нації.

Аналізуючи хід історії, можна зробити висновок, що якщо певний час розвиток мов і створення держав відбувалися шляхом зближення народів, аж до появи єдиної сербохорватської, або хорватсько-сербської літературної мови і функціонування її у державних утвореннях на терені колишньої Югославії, то з 90-х років XX століття після відокремлення Хорватії починається і відділення літературних мов під гаслом "кожен народ має право називати свою мову своїм іменем" без огляду на історичні обставини її виникнення, формування та функціонування.

Сучасні славісти стали свідками унікального для такого невеликого часового відрізка явища – постання із однієї сербохорватської або хорватсько-сербської кількох т. зв. штокавських літературних мов – хорватської, сербської, потім боснійської (або босанської) і постановки питання про чорногорську.

Мовний і державницький досвід сербів, хорватів, чорногорців та інших південних слов'янських народів доводить, що не існує безпосереднього зв'язку між поняттями "мова" і "державність".

Мова не є однією з трьох основних ознак держави, але вона обслуговує потреби суспільства і безпосередньо самої держави: без мови неможливе функціонування системи органів і установ, що здійснюють державну владу, створення законів, що закріплюють певну систему норм її існування, зрештою, мова через своїх носіїв може об'єднувати території розповсюдження юрисдикції даної держави. З іншого боку вона є безперечною умовою існування народу і нації. Хоча, на відміну від "народності" "як історично сформованої мовної, територіальної, економічної і культурної спільноти людей", поняття вищого рівня – "нація", – поряд з іншими складовими потребує формування літературної мови, деяких особливостей культури і характеру цих людей [1].

Народи у давніх південних слов'ян складалися традиційно – з декількох племен близьких за своїм походженням і мовою. Завдяки територіальному, культурному і господарському зближенню мова одного з етнічних компонентів (більш чисельного або більш розвиненого) стає мовою народності, а інші залишаються в статусі діалектів.

Становлення держав південних слов'ян сприяло зміцненню народів. Розквіт давньої держави хорватів припадає на IX – X століття, чорногорців (спочатку під назвою Зета, а з XII століття – Дукля) – сер. X – сер. XI століття, сербів (давня назва Рашка), як і держави православних слов'ян Боснії – XII–XIII століття.

На початок XV століття остаточно сформувалися діалекти сучасної сербохорватської мови (у лінгвістичному розумінні): штокавський, кайкавський, чакавський і торлацький, як етнічні спільноти оформились сербський і хорватський народи, мова першого була штокавською, а другого – кайкавською і чакавською. До нас дійшли і пам'ятки тих часів, писані словенськими азбуками – кирилицею, глаголицею і т. зв. "босанчицею" – різновидом кирилиці.

Після втрати державності (хорвати з 1102 року підпадають під владу угорців, а території сербів, чорногорців (у складі тодішньої сербської держави) та Боснії з другої половини XIV – першої половини XV століття завойовує Оттоманська імперія) югослов'янські народи опиняються в ситуації протистояння впливу чужої культури. Формування націй відбувається за відсутності власної держави, через що їх мови функціонують лише у певних сферах життя. В той же час середньовічні шляхи розвитку літературних мов південних слов'ян були різними: тоді коли серби під турецьким гнітом для збереження насамперед релігійної, а потім національної самобутності в нечисленних культурних осередках підтримували старослов'янську мову сербської редакції, у хорватів порівняно швидко на зміну латинській прийшла літературна мова на народній регіональній основі. Так у XIV - на початку XV століття це був чакавський діалект, в XVI - XVII ст. його естафету переймає штокавський ікавського та ієкавського наріч, а з XVІІI ст. – кайкавський. На території Боснії розривається література на ієкавському та ікавському штокавському діалекті.

Становлення слов'янських націй (починаючи з XIV століття) ґрунтувалося на спільності економічних зв'язків, території, мові, а також національних особливостях культури і психології. Ці фактори з часом привели до формування національної самосвідомості, котра стає важливою умовою існування і розвитку націй, що об'єднуються тепер не лише об'єктивно, а й зв'язками, котрі засновані на усвідомленні етнічної спільності, відданості національній мові, території, культурі.

Широке розселення штокавського населення, що тікало від турецької навали у цій частині Балканського півострова, не лише стало найважливішим чинником найбільшого територіального поширення штокавського діалекту ієкавського типу, а й вирішило у XIX столітті питання про основу сербохорватської або хорватсько-сербської літературної мови.

У XV і XVI, а особливо XVII столітті життя спонукало людей думати про слов'янську співдружність і про перспективи спільних дій проти загарбників. "Штокавщина" була культурною необхідністю, єдиною логічною перспективою, що вела до об'єднання майже всього югослов'янського кола в єдину літературну область, мостом, що зв'язував дві найсильніші національні групи на слов'янському півдні – сербів та хорватів. Про інтерес до народної мови (найбільш територіально розповсюдженого штокавського діалекту) свідчать, наприклад, перша граматика Бартола Кашича "Institutiones linguae illyricae" (Рим, 1604 p.). 3 передмови до цієї книги дізнаємося, що боснійське наріччя (так автор називає штокавщину) розповсюдженіше за інші, що вже в той час існує потреба в такій літературній мові, котру зможуть зрозуміти всі південні слов'яни, незважаючи на віросповідання і область проживання. При цьому особливо згадує сербів і рашан (жителів сербської середньовічної держави Рашки), ''напіввіруючих" і турків (тобто місцевих мусульман) і каже, що вони розуміють його мову так само, як і свою. Інтелектуальний аспект ідеї югослов'янської єдності і співдружності сформулював у XVII столітті хорватський культурний діяч і літератор Юрай Крижанич (1618-1683), котрий, щоправда, надії на допомогу у звільненні слов'янських народів покладав на Росію. Інший, не менш відомий, хорват Павел Рітер Вітезович (1652-1713) вважав, що весь південнослов'янський простір від Альп і Егейського моря являє собою єдину національну цілісність, хоча й вибрав хорватське ім'я для цієї території. Його концепція засновувалася на ідеї розбудови цієї єдності на основі рівноправної участі і стихійного злиття всіх окремих частин [2].

На тих же позиціях стояв і відомий сербський просвітитель Доситей Обрадович (1739-1811), котрий "...обійшовши Банат, Срем, Славонію, Хорватію, Далмацію, Чорногорію і Сербію, вивчивши суть справи, у народній цілісності об'єднував не лише всіх православних сербів, а й співплемінників інших вір. Особливо він наголошував на національній ідентичності з мусульманами" [3].

Ідея єдиної національної спільноти, обґрунтована і розвинена видатними культурними діячами, дозволила досягти важливих результатів у справі формування нації – під хорватським іменем об'єдналися всі адміністративно і географічно розділені частини Хорватії, а під хорватським іменем – всі католики сербохорватської мови [4].

Турецьке ярмо визначило пріоритет і об'єднуючу силу в тогочасному сербському суспільстві – збереження і укріплення православ'я для захисту від потурчення. Така мета спричинила специфічну мовну ситуацію – використання спорідненої мови в якості літературної. Після переселення частини сербів до Угорщини наприкінці XVIII століття, для захисту православ'я і необхідності прилучення до тогочасних досягнень цивілізації через посередництво єдиновірних братів-слов'ян, після кількарічної роботи вчителів з Російської імперії М. Суворова у "Слов'янській школі" (з 1726 року) та Е. Козачинського у "Латинській школі'' (з 1733 року), статусу літературної сербської мови набула т. зв. російськослов'янська (російська редакція старослов'янської мови). Певний час в умовах відсутності державності для сербів це була мова школи, літератури, богослужіння та ін. Специфічність такої мовної ситуації (існування державних угорської та німецької, літературної російськослов'янської, розмовної народної сербської) призвела до виникнення слов'яносербської мови (мовного субстрату з латинськими, угорськими, німецькими, сербськими, російськими елементами). Справжнім революційним переворотом у сербському суспільстві, у молодій державі, яка тільки-но піднялася на ноги, стала літературно-мовна реформа на народній штокавській ієкавській основі Вука Караджича 1818 року.

У XIX столітті, в атмосфері загального піднесення національно-визвольної боротьби, пробуджуються до життя державницькі настрої сформованих вже на той час націй; а романтизм як напрямок в літературі і культурі загострює увагу на народній мові, національній самобутності народів. З середини XIX століття фактично відроджена державність Сербії, (пізніше в її складі і Чорногорії). Потреби молодої держави обслуговує сербська літературна мова на народній основі – східногерцеговинському штокавському діалекті ієкавського типу. Введення літературної мови на народній основі в період пробудження національної свідомості народів Європи взагалі, хоч і не відразу, стало безумовно прогресивним кроком на шляху становлення сербської державності.

Сильний національний рух у Хорватії організовується у 30-х роках XIX століття, що, як відповідна реакція на процеси зугорщення та понімечення хорватського суспільства, найяскравішого свого оформлення набуває в русі ілліризму, і з самого початку цей рух має югослов'янський характер, котрий був панівною ідеєю для всіх найбільш видатних хорватських мислителів. Початком культурного і політичного відродження Хорватії вважається заклик лідера ілліризму Людевіта Гая у газеті "Даниця хорватська, славонська і далматинська": "Світлим і високоповажним добродіям усіх станів та ступенів слов'янського народу в південних сторонах, а саме: до хорватів, славонців, далматинців, дубровчан, сербів, країнців, штаєрців, корошців, істрійців, босняків і інших слов'ян, до всіх, хто любить і захищає наш рід і нашу мову".

Перелік імен жителів окремих адміністративних утворень свідчить про територіальну розрізненість, хоча за постулатами нової ідейної течії для назв національностей тепер має використовуватися слово "іллірієць". Питання народної мови і права користуватися нею не лише на побутовому рівні, а й у державних установах, піднімається на рівні парламенту. Тогочасна Хорватія складалася із трьох адміністративних частин – безпосередньо Хорватії, Далмації та Славонії і входила до Австро-Угорщини. Хорватська мова, на противагу державним німецькій та угорській, була мовою побутового спілкування та національної літератури. У тогочасному хорватському суспільстві співіснують дві течії. Сильні позиції мало "маджаронство", прибічники якого виступали за розвиток державності в рамках Австро-Угорщини шляхом відмови від своєї мови. На противагу йому виступив і переміг "ілліризм" як ідея югослов'янської єдності на основі етнічної та мовної спільності. Ілліризм був необхідний хорватській нації, оскільки він чинив опір угорському гніту силою не лише одного мільйона хорватів, але й ідеєю про великий багатолюдний народ, що проживає на величезному просторі від Варни до Валаха. Сербська нація в той час не потребувала цієї ідеї, розбудовуючи свою державу після звільнення від турків.

Ідея ілліризму була частково втілена у вирішенні мовного питання: 1850 року у Відні відбулася зустріч кількох провідних діячів культури Сербії і Хорватії, серед них В.Караджича та Л.Гая з приводу підписання "Літературного договору", за яким створювалася спільна мова сербів та хорватів на основі штокавського діалекту ієкавського типу.

За цим договором хорвати приймали за основу літературної мови східногерцеговинський штокавський діалект ієкавського наріччя на противагу активній на той час хорватській літературній мові кайкавського діалекту. Активна робота видатних культурних діячів та науковців створила міцну базу нової літературної мови: в кінці XIX століття видана "Граматика і стилістика хорватської або сербської мови" Томи Маретича (1899 рік), започаткована робота над "Словником хорватської або сербської мови" (1880 рік) та ін. Політичні й історичні умови всіляко сприяють її впровадженню в усі сфери життя.

Визволення з-під турецького гніту відкриває південним слов'янам нові шляхи для розвитку державності і власної мови. У 1872 році Боснія опиняється у складі Австро-Угорщини, уряд якої для посилення своїх позицій проводить політику заохочення національного руху (наприклад, 1890 року виданий підручник "Граматика боснійської мови").

Перша світова війна і її підсумки переділяють політичні кордони Балканського півострова. У 1918 році проголошується створення Королівства сербів, хорватів і словенців, до складу якого ввійшли Сербія (що вже на той час мала незалежність, державність, була однією з держав-переможниць), Боснія та "австрійські слов'яни" – хорвати, далматинці та славонці. Роль державної мови у цьому і подальших державних югославських утвореннях відігравала сербохорватська або хорватсько-сербська мова.

Як відомо, в межах колишньої СФРЮ з великої кількості народів та народностей титульними у своїх республіках були серби, хорвати, мусульмани (колишні етнічні серби, що за часи багатовікового турецького панування прийняли іслам і отримали статус національності згідно з Конституцією 1974 року), чорногорці, словенці і македонці. Сербохорватська або хорватсько-сербська мова побутувала у двох рівноправних варіантах – східному екавському (із заміною колишнього "ять" звуком "е") на великій частині території Сербії, та західному єкавському (заміна "ять" звукосполученнями "є", "іє") у західній Сербії, Хорватії, Чорногорії, Боснії та Герцеговині. Це була мова літератури і культури сербів, хорватів, чорногорців, боснійців (тобто жителів Боснії і Герцеговини) з часу літературномовної реформи Вука Караджича і руху ілліризму до 90-х років XX століття.

Після фактичного розпаду СФРЮ за підтримки сильних країн Заходу утворилося кілька нових незалежних державних утворень – СРЮ (у складі Сербії і Чорногорії), Хорватія, Боснія та Герцеговина, Словенія і Македонія. Становленню державності двох останніх сприяли відповідно словенська мова із давньою літературною традицією і македонська літературна мова, унормована в середині XX століття.

Отже, на даний момент на місці колишньої сербсько-хорватської мови, лінгвістичні критерії існування якої у двох варіантах важко заперечити (про що свідчить існування терміна ''сербохорватська мова" в сербській науковій літературі і "хорватсько-сербська мовна діасистема" у хорватській), виступають достатньо унормовані сербська і хорватська, політично визріла "боснійська" ("бошняцька", "босанська") та перші кроки робить "чорногорська" внаслідок протистояння центру та периферії (Сербії і Чорногорії в складі СРЮ). Здобуття державності або впевнений рух по шляху до неї, як не раз вже траплялося в історії югослов'янських народів, дає поштовх розвитку власної, національної мови.

Утвердження державних мов сербів, хорватів, боснійців та чорногорців.Так само, як і будь-якій новоствореній державі, новооформлюваним (т. зв. штокавським – за назвою покладеного в основу діалекту) літературним мовам країн колишньої Югославії потрібне визнання на міжнародній арені. Одним із шляхів зміцнення державності є зміцнення та піднесення їхнього авторитету на міжнародній арені, активна робота з метою запровадження та поширеного вивчення нових державних мов у науково-освітянських установах інших країн. Така робота у новостворених югославських країнах проводиться (або запроваджується) у кількох напрямках, а саме у:

– проведенні наукових конференцій, круглих столів на теми становлення, розвитку, сучасного стану кожної мови для полегшення наукового і професійного спілкування місцевих і іноземних славістів;

– виданні спеціальної наукової, навчальної та довідкової літератури;

– активній роботі літніх мовних шкіл, фольклорних експедицій, таборів для іноземних студентів;

– відрядженні компетентних лекторів до університетів та інших навчальних закладів для допомоги славістичним кафедрам у підготовці кваліфікованих спеціалістів;

– наданні необхідної матеріальної допомоги лекторам і підтримка інституту лекторату книгами і навчальними матеріалами.

Сербія

Стаття 8 Конституції Республіки Сербія говорить: У Республіці Сербії сербсько-хорватської мови і кирилиці офіційно вживається, в той час як латинські алфавіт офіційно вживається у порядку, встановленому законом. У регіонах Республіки Сербії, населених національними меншинами, їх власнімови і алфавіти офіційно вживається, а також, в порядку, встановленому законом.

Сербська мова, незважаючи на всі політичні, економічні та соціальні обставини, що склалися навколо СР Югославії, й надалі посідає одне з провідних місць на славістичних кафедрах університетів світу. Викладання ведеться паралельно з іншими славістичними дисциплінами. У деяких країнах колишня сербсько-хорватська мова поділена на сербську та хорватську (наприклад, кафедра слов'янської філології КНУ), де зараз сербістика існує паралельно із кроатистикою (хорватистикою), в деяких країнах кроатистика повністю замінила собою колишню сербо-хорватську мову, а в деяких країнах мова продовжує вивчатися як сербо-хорватська або хорватсько-сербська у двох варіантах. Можна припустити, що політичні умови, які склалися на територіях, де колись говорили єдиною мовою, спроможні вивести на лінгвістичну арену низку нових мов – босанську, чорногорську тощо.

За даними "Завода за стране jезике" (СРЮ, м.Белград), сербську мову та літературу, у рамках славістичних кафедр, сьогодні вивчають в університетах багатьох країнах світу. У 16 з них на 43 академічних кафедрах працюють лектори сербської мови, незважаючи на те, що майже зі всіма цими країнами Сербія не має підписаних двосторонніх угод про культурно-просвітницьку співпрацю.

Для популяризації сербської мови у світі і допомоги сербістам Міжнародний славістичний центр та Інститут міжнародного наукового просвітницького, культурного і технічного співробітництва щороку організовують традиційний Семінар сербської мови і літератури для іноземних студентів та Наукову конференцію славістів.

Найповніше та найширше слов'янські мови традиційно вивчаються у слов'янських країнах.. Але найґрунтовнішим вивчення сербської мови та літератури й надалі залишається у Московському державному університеті, Університеті Санкт-Петербурга, Київському національному університеті та у Мінському університеті. В Україні, окрім кафедри слов'янської філології КНУ, сербську мову вивчають в інституті "Слов'янський університет", на кафедрах славістики Львівського, Одеського університетів, у низці приватних та напівприватних вищих учбових закладів.

У сучасній хорватській науковій літературі з'явився новий лінгвістичний термін – "хорватсько-сербська діасистема"; тепер зв'язок між сучасною хорватською та сербською мовами розглядається тільки в межах цієї діасистеми.

Сучасна хорватсько-сербська діасистема складається з 4 діалектів, або наріч: кайкавського, чакавського, штокавського та торлацького [5].

Основою для сучасної хорватської літературної, тобто для стандартизованої мови, є новоштокавські говори (західні та східногерцеговинські), але у розвитку мови також брали участь і інші хорватські наріччя (кайкавське та чакавське, а також староштокавський славонський та східнобоснійський діалекти).

Відповідно до нових політичних умов, що склалися після 1990 року, коли Хорватія здобула незалежність та міжнародне визнання, у країні нового спрямування та розмірів розпочалася наукова робота, зокрема і на рівні філології. Хорватія

Стаття12 Конституції Хорватії наголошує: Хорватською мовою та латиниці повинні бути офіційно використовується в Республіці Хорватія. В окремих місцевих одиниць іншої мови і кирилиці або інший сценарій може, поряд з хорватським мовою і латиницею, бути введений в офіційне використання в умовах, передбачених законом.

У 1990 році світ побачило друге видання граматики хорватської літературної мови, виходить фототипне видання "Хорватського правопису" 1971 року, у 1991 – "Словник хорватської мови" за редакцією Владимира Анича, "Словник відмінностей хорватської та сербської мов" за редакцією Владимира Бродняка, "Проекти граматики" авторів Степана Бабича, Далібора Брозовича, Мілана Могуша та інших, у 1992 році виходить сьоме видання "Граматики хорватської мови" під редакцією Стєпка Тежака та Стєпана Бабича.

Від часу здобуття незалежності Хорватія відразу ж почала проводити наступальну політику у справі пропагування своєї мови за кордоном. Студенти з різних країн світу приїздять до літніх мовних та культурологічних шкіл, активно працює хорватська "Матиця іселеника" (емігрантів), яка надає можливість всім хорватам, які мешкають у світі, зберегти свою мову, культуру та національну свідомість, кожний хорватський лектор, що працює за кордоном, надає своїм студентам-хорватистам дві стипендії на один семестр для навчання на філологічному факультеті Загребського університету, славістичні кафедри отримують від хорватської сторони подарунки у вигляді книг, підручників, посібників та словників. Нині Хорватія у різних країнах світу має понад 40 своїх лекторів, займається видавництвом підручників хорватської мови для іноземців (серія підручників для початківців "Dobro dosli!'', 1 та 2 рівень, Загреб, 1993 рік), виданням літератури культурологічного напрямку типу "Етнографія хорватів" (Загреб, 1998 рік), "Дві тисячі років писемності у Хорватії" англійською мовою (Загреб, 1989 рік), "Хорватська мова у хорватському парламенті" (Загреб, 1997 рік), "Хорватія – Україна: культурні зв'язки від Адріатики до Дніпра" (Загреб, 1996 рік) тощо.

В результаті війни, що тривала на території Боснії та Герцеговини після розпаду СФРЮ, в мультиетнічному суспільстві державотворчу функцію отримують мусульмани – специфічне національне утворення, вперше законодавчо оформлене у Конституції СФРЮ 1974 року. Для потреб нової держави розбудовується своя літературна мова – боснійська, яка повинна відігравати роль об'єднуючого фактора.

Стаття 6 Конституції федерації Боснія і Герцоговина:

1. Офіційними мовами федерації Боснія і Герцеговина є: боснійська, хорватська, сербська. Офіційним шрифтом є кирилиця і латиниця.

Інші мови можуть використовуватись для спілкування та пояснення.

Владою республіки проводяться заходи з пропаганди власної державної мови. Нині маємо інформацію про заснування "Матиці боснійської" (відповідно до відомих осередків культурної, просвітницької та наукової діяльності у СРЮ – ''Матиця сербська" та в Хорватії – "Матиця хорватська"). Побачив світ підручник "Боснійська мова" автора Сенахіда Халіловича, виданий у місті Сараєво у 1991 році видавництвом "Боснійське коло". В анотації зазначено, що у цій книзі "...говориться про мову, яку давні боснійці, босанці або бошняці називали боснійською або бошнячкою мовою, давши їй своє імення та ім'я своєї країни". Книга містить п'ятнадцять вибраних творів, написаних боснійською мовою, автори яких не тільки фахівці-мовознавці, але й відомі письменники, публіцисти, історики та інші.

Останнім часом також вийшли такі видання як "Граматика боснійської мови" (репринтне видання підручника 1890 року, Сараєво, 1996 рік), книги "Боснія, боснійство та боснійська мова", "Боснійська мова у 100 запитаннях та 100 відповідях" (автор Джевад Яхич, в-во "Матиця боснійська", 1999 рік), "Боснійський народ та його мова" (автор Джевад Яхич, в-во "Лілян", 1999 рік), "Інтерпункція у теорії та практиці боснійської, хорватської та сербської мови" (автор Мустафа Аянович, в-во "Боснійська книга", 1997 рік) тощо.

Анотація до підручника "Граматика боснійської мови" містить відомості про те, що це видання є репринтним виданням підручника боснійської мови для середніх шкіл 1890 року. "Сьогодні, коли у широких політичних та наукових колах на території колишньої Югославії ведуться гучні розмови та суперечки щодо (не)існування боснійської мови, ця книга, як живий доказ імені та традиції боснійської мови, може допомогти у справі спростування багатьох проблем, пов'язаних з цим делікатним питанням" [6].

У останні часи тенденція до оформлення своєї окремої мови спостерігається і в Чорногорії. Незадоволення Чорногорії своїм становищем у СФРЮ (як в політиці, економіці так і в сфері культури) все частіше спричиняє постановку питання рівноправності двох варіантів сербської літературної мови, аж до виділення самостійної чорногорської літературної мови на основі ієкавського діалекту, на противагу сербській "екавиці". Цю проблему чорногорська сторона тільки починає розробляти. Нещодавно на кафедру слов'янської філології КНУ надійшло запрошення до участі у міжнародній конференції, присвяченій проблемам існування "штокавських мов", а саме – сербської, хорватської, боснійської та чорногорської. Конференція ця організовується альтернативним просвітницьким центром з м.Цетинє (Чорногорія).

У зв'язку із нещодавнім поділом, викладання колишньої сербо-хорватської мови на славістичних кафедрах світу іноді опиняється у складних ситуаціях. На деяких славістичних кафедрах Німеччини, наприклад, вивчається сербська, хорватська та боснійська мови, і в кожній з цих літератур вивчається творчість Іво Андрича як "їхнього" письменника. Завдяки своєму мультиетнічному походженню єдиний югославський Нобелівський лауреат міг би бути одночасно і сербом, і хорватом, і боснійцем (народився у Боснії, мати за походженням хорватка, сам вважав себе сербом). Численні славісти звертають увагу на те, що відокремлення чорногорської мови та можливе заснування кафедр чорногорської мови може призвести до постановки нових запитань – яким літературам належатиме творчість П.Нєгоша, М.Лалича, М.Бечковича та інших видатних письменників.

Теими доповідей і рефератів

1. Мовне питання в конституціяхї Балканських держав .

2. Мовна політика Сербії.

3. Мова - чинник державотворення (на матеріалі мовної ситуації країн Балканського півострову).

4. Виокремлення штокавських літературних мов на основі сербохорватської.

1. Обґрунтування ідеї єдиної національної спільноти Ю. Крижаничем та П.Р. Вітазовичем.

2. Етнополітична думки з мовних питань на Балканах.

3. Причини мовного розмаїття в Балканському регіоні?

4. Сербська мова на сучасному етапі.

5. Загальнодержавні проблеми мови у Чорногорії.

Питання для обговорення

1. Які діалекти сучасної сербохорватської мови ви знаєте і коли вони остаточно сформувалися?

2. Фактори становлення мов слов’янських націй на Балканах.

3. Назвіть шляхи зміцнення державності у новостворених югославських країнах.

4. Що таке „хорватсько-сербська діасистема” ?

Які заходи здійснює Хорватія для пропагування власної мови за кордоном?

1. Розкрити на прикладі Балканських країн зв'язок між мовою і державотворенням.

2. Зіставити мовну політику Сербії та Хорватії.

3. Як мультиетнічність Балканського півострова впливає на стан мовної політики в новостворених незалежних державах цього регіону?

4. Чим зумовлене утворення і занепад сербо-хорватської мови Література

1. Энциклопедический философский словарь. - М., 1982.

2. Зване Чрня. История хорватской культуры. - Загреб, 1965.

3. V. Corovic. Istorija Jugoslavije, knj.2_? Banja Luka - Beograd, 1997.-614 с

4. Ivic Pavle. Iz istorije srpskohrvatskog jezika, Beograd, 1987.

5. Конституція Югославії.

6. Конституція Боснії і Герцеговини,

4. Конституція Македонії.

5. Конституція Сербії.

6. Конституція Словенії.

10. Конституція Хорватії.

11. Конституція Черногорії.

12. Hrvatska gramatika, Zagreb, 1995.

13. Gramatika bosanskog jezika, Sarajevo, 1996.

14. Peter Burke. Languages and Communities in Early Modern Europe, Cambridge, 2004. - 224 с

1 5. Формирование наций в Центральной и Юго-Восточной Европе. Исторические и историко-культурные аспекты. - М., 1981.

16. Романенко С. А. Югославия: История возникновения, кризис, распад, образование независимых государств: Национальное самоопределение народов Центральной и Юго-Восточной Европы в XIX-XX вв.) / Московский общественный научный фонд / Т.М. Исламов (отв.ред.). - М. : ООО "Издательский центр научных и учебных программ", 2000.

1 7. Пантеліч Степан. Прабатьківщина хорватів та шляхи їх міграції на Балкани: Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.02 / НАН України; Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича. - Л., 1996.

18. Нагірний Микола Зіновійович. Республіка Хорватія: державно-політичний розвиток у 1990-х роках: Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.02 / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка - Л., 2004.

19. Лисов Олексій Олександрович. Сербія в системі міжнародних відносин в Європі (кінець XVIII - 70-ті роки XIX століття): Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.02 / Донецький національний ун-т. - Донецьк, 2001.- 22 с.

20. Крамар Ю. В.. Навчально-методичні матеріали з курсу "Історія культури Європи": Для студ. іст. ф-ту / Волинський держ. ун-т ім. Лесі Українки — Луцьк : РВВ "Вежа" Волинського державного університету ім. Лесі Українки, 2003.- 122 с.

2 1. Дворнік Френсіс. Слов'яни в Європейській історії та цивілізації / Костянтин Гломозда (наук.ред.), Зінаїда Косицька (підгот.), Валентин... Верлока (пер.з англ.), Валентина Мільчевська (підгот.). - К. : Дух і Літера, 2000. 243 с.

22. Резолюция по программе государственной языковой политике республики Словения на 2007-2011 гг. - апрель 2007

2 3 . Tomic, Olga Miseska The Balkan Sprachbund properties: An introduction to Topics in Balkan Syntax and Semantics, 2003.

24. Du Nay, Andre The Origins of the Rumanians: Balkan Linguistic Union, 1977.

25. Багдасаров А. Р. История развития хорватско-сербских этноязыковых отношений (1940-1990-е гг. XX в.У/Славянский вестник. Вып. 2.. - М.: МАКС пресс, 2004. -608 с.

26. Багдасаров А.Р. Хорватский литературный язык второй половины XX века. -ВТИ,2004.-164 с.

27. Куць О.М., Заблоцький В.В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження (етнополітологічний аспект) : . - X. : Видавництво ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2007. - 300 с

2 8. Мартынова М. Ю. Балканский кризис: народы и политика. - М.: «Старый сад»,1998.-466 с.

29. Русаков А.Ю., Соболев А.К Субстанциально-функциональная теория балканского языкового союза и славянские языки. - Санкт-Петербург, 2008. – 302 с.

3 0. Соболев А. К Сербохорватский язык // Основы балканского языкознания. -СПб., 1992. С.28-36.

3 1. Schaller Я W. Die Balkansprachen. Heidelberg, 1975

З 2. Усикова Р. П. Грамматика македонского языка. М., 2003.