Розділ іу. Північна америка

.

4.1. Канада

Населення Канади ділиться на три лінгвістичні групи: 140арабіна140 – канадці, рідною мовою яких є англійська; 141арабіна141ий – канадці, рідною мовою яких є французька; аллофони – канадці, рідною мовою яких є яка-небудь інша мова.

Чисельність 141арабіна141ий141 зараз складає більше 7 мільйонів чоловік – це майже четверта частина населення країни. Їхня мова, закони, релігія і звичаї – відмінна риса канадської культури.

Домінуючі групи концентруються в конкретних районах: 141арабіна141ий розташовуються головним чином у провінції Квебек і в прилеглих частинах Онтаріо, в Нью-Брунзвіку, а також Манітобе. Проте існують незначні концентрації їх і на інших територіях Канади, тоді як 141арабіна141 проживають по всій країні.

Етнічна строкатість населення Канади принесла цій країні не тільки неповторний колорит і своєрідність, але й гострі, 141арабіна141ий141их141о національні проблеми, які призвели в 60—70-х роках XX 141ар. Канадську Конфедерацію до найбільшої кризи за всю її історію. Головне осереддя всього комплексу національних проблем — це питання про взаємини двох основних етнічних народностей країни: англо-канадської і франко-канадскої. Як відомо, у Канаді (за переписом 1971 р.) з 21,5 млн. канадців жителі англійського походження складали 9,6 млн., французького — 6,2 млн. В основі франко-канадского національного питання лежить соціально-економічне й політичне нерівноправ’я канадців французького походження, що склалося історично, й основної території їхнього мешкання — провінції Квебек – у системі Канадської держави взагалі. Протягом 200 років франко-канадці сформувалися в компактну етнічну спільність з національною самосвідомістю, вели боротьбу за збереження власного етносу, попри зусилля англо-канадської частини правлячих кругів країни асимілювати цей етнос. Сьогодні сам факт виживання й існування франко-канадців у Канаді вже не береться під сумнів, але це не означає, що вони, довівши й затвердивши своє право на існування, отримали в той же час справедливе й рівне становище в країні. Однією зі сфер вияву невирішеності національного питання в сучасній Канаді є область етнолінгвістичних відносин і мовної політики. Мова завжди була одним з найважливіших і невід’ємних чинників існування тієї або іншої нації, а політика в області мови — могутнім засобом етнічної консолідації або ж асиміляції. Не дивно, що за останні роки в Канаді навколо цього питання розгорілися суспільна полеміка, яка заслуговує найпильнішої уваги.

Мовна політика Канади – результат історичних взаємовідносин між англійцями та французами, а також відображення важливої історичної, політичної та культурної ролі франкомовного Квебеку. Прем’єр-міністр Канади за тра­дицією виступає з промовами в Парламенті та на важливих заходах частково французькою, частково – англійською. Керівники всіх чотирьох федеральних партій вільно володіють обома мовами, усі канадські державні службовці та­кож мають володіти ними. Уся федеральна література – від податкових де­кларацій до звітів – видається англійською та французькою мовами.

На відміну від федеральної мовної політики, провінції самостійно встановлюють офіційну мову на своїй території. Офіційною мовою в усіх провінціях та те­риторіях, за виключенням Квебеку (офіційна мова – французька) та Нью-Брунзвіку (єдина провінція, де обидві мови визнано державними), є англійська. Відомо, що в англомовних провінціях Канади великою популярністю користуються ті навчальні заклади, де викладання предметів ведеться фран­цузькою, бо в сучасній Канаді двомовність – це величезна перевага для людини, що бажає отримати гарну посаду. На території Нунавут офіційною мовою є інуктікут (ескімоська мова) – рідна мова більшості населення (інуітів).

Історичні передумови закріплення двомовності в Канаді. Чим же зумовлена така мовна ситуація в сучасному канадському суспільстві?

Перше французьке поселення було засновано у 1605 році, а пе­рше англійське – в 1622 р. Освоєння Канади французами (тоді країна назива­лася la Nouvelle France – Нова Франція) велося протягом XVI – значної час­тини XVIII століття. Офіційно ця територія була названа володінням францу­142арабін королівства в 1663 році, але вже через 50 років, у 1713 році, Франція була змушена віддати англійцям згідно з Утрехтським миром східну частину Нової Франції – Акадію, яку англійці перейменували у Нову Шотландію. Жителям Акадії довелося залишити цю територію й розселитися по всій країні, але жителі інших поселень залишилися жити на своїх місцях. Після Семирічної війни (1756-1763 роки) англійці ще більше розширили свої воло­діння за рахунок придбання Нової Франції.

Втрату Францією своєї канадської колонії було закріплено Паризьким договором 1763 року. На той час у Канаді налічувалося приблизно 60 тисяч французів, що, головним чином, жили в районі між Квебеком та Монреалем. Війна за незалежність у Сполучених Штатах Америки призвела до змін у політичній ситуації й у Канаді. Велика кількість переселенців англійського походження приїхала до країни, що значно змінило співвідношення між франкомовним та англомовним населенням.

Рання мовна політика Канади виходила зі звичайних практичних та комерційних суджень: при встановленні нових контактів колоністам зручніше бу­ло користуватися звичними для них європейськими мовами, а інтереси місцевого населення ніколи не приймалися до уваги. Але протиріччя між коло­142арабіна142и силами в Північній Америці поклало початок конфлікту та ство­ренню характерної мовної політики щодо використання англійської та фран­цузької мов як державних.

Акт про Британську Північну Америку від 1867 року надавав французькій мові офіційного статусу, поряд з англійською, у федеральному парламенті та федеральних судах, а також у судах та легіслатурі провінції Квебек [6: 64]. Але державною мовою тоді визнавалася лише англійська, що домінувала в усіх сферах канадського суспільства. Англомовне населення було фактично розповсюджено по всій країні, а франкомовне – лише у провінціях Квебек, Нью-Брунзвік, Онтаріо та Манітоба.

Історія показала, що це були лише ілюзії національної рівності. За сто років існування Канадської Конфедерації склалася система явної нерівності двох основних мов у всіх сферах суспільного життя країни. Мовою ділового світу затвердилася англійська мова, оскільки англо-канадському і американському капіталу належить в Канаді, у тому числі в самому Квебеці, левова частка підприємств і банків. Усі найпрестижніші й найвисокооплачуваніші посади в канадському діловому суспільстві посідають англомовні жителі.

Довгий час мовна поведінка жителів Канади була соціально зумовлена: англо-канадці, яких була більшість у країні, вважали, що французька мова жителів Канади (French Canadian Patois) – неповноцінна й не має нічого спільного з мовою метрополії (Parisian French), а тим паче – з анг­лійською мовою. Боротьба за сфери впливу між двома головними мовами Канади велася протягом усього співіснування франко-канадців та їх англомовних співвітчизників, приймаючи у різний час різні форми. На ранніх етапах розвитку канадського суспільства це була боротьба французької мови за виживання, яка знаходила свої прояви в намаганні зберегти свою мову в родині, богослужіннях та освіті. Але починаючи з 20-х років XX сторіччя, боро­тьба квебекців за розширення використання французької мови в житті дер­жави та суспільства значно посилилася, частково змінивши свою мету – не лише зберегти позиції французької мови у суспільстві, а й позбавити англійську її привілейованого статусу, надати можливість квебекцям жити та працювати в їх рідному франкомовному середовищі, а також змусити англомовних канадців вивчити другу мову. Діяльність щодо вирішення цього питання ви­різнялася й досі вирізняється винятковою послідовністю та цілеспрямова­ністю. Необхідно також додати, що навіть заходи уряду Квебеку щодо сфер, навіть на перший погляд, не пов’язаних з мовною політикою, також сприяли зміцненню мовної самосвідомості жителів цієї провінції.Квебек – найбільша провінція Канади, у якій проживають 6 млн. франко-канадців, усього в Канаді проживає більш ніж 7 млн. франко-канадців. Довгий час багатства Квебеку належали англо-канад­цям та американцям. Це спровокувало у квебецькому суспільстві розвиток, так би мовити, комплексу «меншовартісності».

Принижений статус французької мови і франко-канадської нації в цілому призвів до мовної асиміляції франкомовних жителів країни. Багато канадців французького походження, що проживають за межами Квебека, втратили свою мову й інтегрувалися в англомовне середовище. На думку професора демографії з Монреальського університету Ж. Анріпіна, який входив до комісії з вивчення імміграційної політики в Канаді, демографічна тенденція така, що до 2000 р. канадців, говорять на французькій мові, лишилося всього 23% і вони проживають виключно в Квебеці (93% в порівнянні з 83% в 1971p.). Основна причина цього явища в тому, що 95% тих, хто прибуває до Канади іммігруючи, асимілюються в англомовному середовищі.

Мовна ситуація стала одним з важливих чинників, що обумовили загострення національного питання й підйом франко-канадського національного руху в 60-х — на початку 70-х років. Популярним гаслом цього руху стала вимога рівноправності двох мов, збереження національної спільності франко-канадців. Кризова ситуація у відносинах між двома основними націями країни змусила уряд зайнятися проблемою національних відносин і шукати якийсь вихід із кризової ситуації.

З приходом у 1960 р. до влади активної групи молодих лібералів, гасла яких „Будьте господарями власного дому» („Maitres chez nous») і „Ми чекаємо на зміни» (“Jlfaut que ca change”) захопили душі та серця квебекців, почався час змін, що зазвичай називається “тихою революцією”.

Комплекс дій нової влади було розпочато з реформування освіти, зі спрямування її на практичні потреби суспільства, для створення нової генерації висококваліфікованих працівників, що будуть вести справи рідною, фран­цузькою мовою. Розвиваючи промисловість країни (спочатку – завдяки креди­там США, які доволі швидко були повернені), Квебек не забував і про розви­ток самосвідомості своїх жителів – левова частина прибутків спрямовувалась на захист та підтримку власної національної мови та культури. У 1974 році єди­144ар офіційною мовою провінції Квебек було проголошено французьку.

Зараз більшість дослідників вважають, що “тиха революція” у провінції Квебек була одним з основних чинників прийняття урядом П’єра 144араб комплексу законів щодо мови та культури Канади, метою яких була зміна концепції щодо титульного етносу Канади.

З метою нейтралізувати франко-канадський національний рух і знайти таку форму національного союзу, яка б задовольняла обидві основні етнічні групи, федеральний парламент ще в 1963 р. утворив спеціальну королівську комісію з двомовності і двох культур. Перед комісією було поставлено завдання виробити рекомендації з подолання національних суперечностей і зміцнення єдності Канади, заснованої «на рівному партнерстві двох націй-засновниць з урахуванням внеску інших етнічних груп у культурне багатство Канади».

Торкаючись проблеми офіційних мов Канади, комісія дійшла висновку, що в країні немає не тільки справжньої, але й формальної рівності двох мов. У зв’язку з цим були вироблені рекомендації й запропонована програма реформ у сфері мовної політики. Рекомендувалося перетворити всі федеральні інститути так, щоб вони дійсно відображали лінгвістичний дуалізм Канади. Рекомендації були направлені на забезпечення «рівних можливостей» для двох мовних общин, на визнання права батьків навчати своїх дітей одною з мов на вибір, орієнтацію всієї системи освіти на заохочення «лінгвістичного дуалізму Канади» і «співробітництва між двома общинами».

Таким чином, прийшовши в 1968 р. до влади в Канаді ліберальна адміністрація Е. 144араб отримала базу для проведення нової політики в національному питанні — обіцянка, яка багато в чому допомогла лібералам отримати перемогу на виборах.

З моменту винесення на обговорення після доповіді Королівської комісії з двомовності та двокультурності (1968 рік) політика 144арабіна144ий144их144ості зустріла жорсткий опір прихильників ідеї “плавильного казана”, які були впевнені, що національні громади можуть досягти справедливості та рівних можливостей лише шляхом асиміляції.

Чому ж ця ідея отримала жорсткий опір значної частини суспільства?

У 60-70-ті роки минулого століття суспільні цінності й політична культура мали чітко виражену британську орієнтацію. Більшість населення Канади від покоління до покоління сприймала це як щось цілком природне. Тому можна зробити висновок, що політика двомовності й 145арабіна145ий145их145ості загрожувала в першу чергу суспільно-політичній еліті та канадцям британського походження. Офіційна Оттава висловлювала серйозне занепокоєння тим, що в системі державного управління країни буде дві офіційні мови. Сама думка про те, що англомовні урядовці повинні будуть вивчати французьку мову, викликала незадоволення, бо во­ни не бачили в цьому жодного сенсу. Бюрократи розуміли, що реалізація цієї політики призведе до перерозподілу влади, і як тільки французькі канадці почали вимагати рівних мовних прав, правляча еліта повинна була б по­ступитися своєю владою. Багато дослідників сходяться у думці, що саме пи­тання влади відіграє центральну роль в опорі цій політиці.

Закон про офіційні мови (Official Languages Act) все-таки було прийнято в 1969 році. Цей закон юридично закріплював рівність англійської та французької мов у федеральних закладах, тим самим забезпечивши повагу до мов­них прав найбільших національних меншин. Вперше за всю історію країни встановлювалася рівноправність цих мов у всіх сферах, що підпадають під федеральну юрисдикцію. Згідно з цим законом усі федеральні міністерства, відомства та служби переводились на двомовну основу. Для тих державних службовців, які не знали французької мови, було встановлено термін для її вивчення.

Закон свідчить, що «англійська і французька мови є офіційними мовами Канади й у плані користування ними володіють рівними статусами і правами». Проте уряд пояснив, що встановлення в країні двох офіційних мов є лише визнання того факту, що переважна більшість канадців говорить саме на цих двох мовах і термін «офіційна» має значення тільки в плані визнання цієї мови як засобу комунікації, а не як вираз якого-небудь національного або культурного початку.

Закон передбачає видання всіх документів на двох мовах і відправлення державної служби на мові, яку вважають за краще громадяни, що користуються цією службою.

Закон визначив основні райони, де перш за все повинна забезпечуватися двомовна служба — це так звані «двомовні райони», де меншість, яка говорить на одній з офіційних мов, складає не менше 10 %. Таким двомовним районом оголошена й федеральна столиця м. Оттава — осереддя урядових установ. Як контрольно-наглядову службу закон встановив посаду комісара або спеціального вповноваженого з офіційних мов, у завдання якого входило стежити за здійсненням закону на практиці.

Для втілення закону в життя були потрібним серйозні й цілеспрямовані заходи із забезпечення двомовності. З цією метою була ухвалена «програма з розвитку двомовності», а при відомстві державного секретаря створений спеціальний відділ з її здійснення. Відділ розробив ряд заходів, що стосуються сфери освіти, державної служби, приватного сектора, мовної педагогіки і міжнародної співпраці. Важливою формою здійснення програми стала підтримка постановки навчання другій мові: французькій — в англійській частині країни, англійській мові — у французькій.

У 1971 році у своєму повідомленні в Палаті громад П’єр 146араб висловив думку Комісії з двомовності та двокультурності, спеціально створеної урядом: „Не може бути однієї культурної політики для канадців британського і французького походження, а іншої – для аборигенів та осіб, що скла­дають третину населення країни, тобто алофонів. Хоча існують дві офіційні мови, але немає офіційної культури, і ніяка етнічна група не має переваг пе­146ара іншою». [1: 111–120]

Політика уряду П’єра 146араб кінця 60-х – початку 70-х років кардинально змінила природу владних відносин у країні. 146араб трактував вислів «справедливе суспільство» зовсім не як пустопорожнє гасло. Він вважав соціальний устрій Канади несправедливим. На власному досвіді він переконався в тому, що до франкомовних громадян ставляться як до нижчого класу. Їх терпіли через їхню чисельність, але не приймали. Для 146араб такий стан справ був неприйнятний. Він не міг дозволити, щоб французькі канадці або інші націо­нальні спільноти залишались осторонь від політичного та суспільного життя держави. Ще до легалізації Акту про офіційні мови в 1971 році 146араб неод­норазово заявляв про свої наміри не відступатися від цієї ініціативи.

Якщо колись і була політика, якій вищі посадові особи Канади чинили опір, то це була політика 146арабіна146ий146их146ості. Вони не вірили в поліетнічність Канади, вважаючи етнічне розмаїття тимчасовим явищем, й ототожню­вали країну зі Сполученими Штатами, з “плавильним казаном”. Як не прикро це було для них, та все ж посадовці були змушені визнати, що франкомовні канадці не зникнуть, не асимілюються.

Концепція 146арабіна146ий146их146ості суперечила уявленням правлячої еліти та посадовців про роль і сутність Канади, і вони розглядали ідеї 146араб як додаткове ускладнення у своєму житті. Адже вони не тільки повинні були прийн­яти політику двомовності, а й включити національні меншини до політичного та економічного життя.

Але трапилося так, що політика П’єра 146араб спричинила опір не лише серед канадців британського походження, а й серед франко-канадців, на підтримку яких вона, здавалося б, і була спрямована. Що ж не влаштовувало цю групу жителів Канади?

Квебецький рух проти закону від 1971 року очолював Роберт Бурасса, який усвідомлював, що ідея багатокультурної Канади створює сприятливі умови для реалізації концепції двох націй. Для Бурасса та інших націоналіс­тів відмова від радикального націоналізму була неприйнятною. Вони розгля­дали себе, франко-канадців, як єдиний народ, як єдину націю, тому ставлення до етнічних меншин як до рівних виглядало в їхніх очах щонайменше зрадою канадської історії. А вислів 146араб, що в тому разі, якщо чисельність італійців у Канаді буде дорівнювати чисельності французьких канадців, італійській мові буде надано статус офіційної, лише посилив націоналістичні настрої в країні. І хоча прем’єр-міністр насправді вірив у свої слова, вони лише загост­рили націоналістичні почуття та розпалили міжетнічну ворожнечу.

Для націоналістичних сил Квебеку політика 147арабіна147ий147их147ості 147араб по суті означала відмову від Квебека як від окремого суспільства. Відмову, ко­тра була і є неприйнятною. Політика 147арабіна147ий147их147ості, яка проголошувала, що в Канаді не існує офіційної культури, була неприйнятною. На їхній по­гляд, повинна існувати офіційна культура, зокрема культура народу Квебека.

В червні 1973 р. парламент Канади прийняв спеціальну резолюцію «Офіційні мови на державній службі», яка була покликана не тільки закріпити проведення цієї політики, але й заспокоїти англомовну частину державного апарату. Зрештою, посади вищої ланки державного апарату будуть займатися тільки двомовними особами. На всі двомовні пости можуть бути найняті як і ті, хто знають обидві мови, так і ті, хто висловить бажання вивчати другу мову і протягом року пройде відповідне навчання.

По закінченні 7 років з моменту вступу в дію закону про офіційні мови, політика двомовності не досягла помітних результатів, рівний статус двох мов не досягнутий.

Незадовільний хід мовної реформи викликає цілком зрозумілу незадоволеність багатьох канадців і, перш за все, представників франко-канадської нації. На адресу служби з контролю за двомовністю збільшується потік скарг. Більш за все нарікань з боку населення з приводу відсутності або поганої постановки двомовної служби лунають на адресу таких служб, як пошта, авіація, служби найму й імміграції, залізничного транспорту, радіомовлення й телебачення, збройні сили, міський транспорт, податкова служба. Закон про офіційні мови й політика двомовності не принесли бажаних змін у становищі Квебека і франко-канадців, у тому числі й у сфери мови й культури. Ясно, що оплотом французької мови і 147арабіна147ий147их147ос культури й у майбутньому залишається тільки Квебек.

Ця незадоволеність франко-канадців заходами федерального уряду в мовній політиці примусила 30 липня 1974 р. парламент Квебека прийняти закон про французьку мову. Прем’єр-міністр Квебека Бурасса, прихильник культурної автономії Квебека, оголосив, що закон має за мету забезпечення «культурного суверенітету» і являє собою перший важливий крок на шляху його досягнення.

Новий закон оголошує французьку мову офіційною мовою провінції Квебек разом з тим, що англійська і французька мови оголошені офіційними мовами Канади. Проте це не означає, що в провінції повинне бути введене одномов’я. Швидше за все, закон ставить за мету перетворити Квебек на двомовну провінцію з пануючим положенням французької мови. Закон визначає умови використання французької мови в основних сферах квебекського суспільства. Він наказує ведення діловодства в адміністративних установах на французькій мові, при публікації всіх офіційних документів саме французький текст має основну силу. За рідкісним виключенням, ніхто не буде призначатися на державну службу без належного знання французької мови. Всі організації і представники професій, пов’язані з обслуговуванням населення, зобов’язані надавати свої послуги і здійснювати контакти на французькій мові.

У сфері освіти встановлюється, що мовою навчання у Квебеці є французька мова, але школи, які ведуть викладання англійською мовою, можуть продовжувати це навчання. Хоча закон не зобов’язує дітей неангломовних іммігрантів відвідувати тільки французькі школи, він вимагає від вступаючих до школи учнів достатнього попереднього знання англійської мови, щоб діставати на ній освіту. Закон у сфері освіти вступив в дію з 1975/76 навчального року.

Федеральна влада негативно сприйняла законодавчий захід уряду 148арабіна як своєрідний виклик і негативну відповідь на закон про офіційні мови й політику двомовності. Закон був вороже сприйнятий в англійській частині країни й перш за все «верхніми» верствами населення.

Оцінка багато в чому суперечливого закону про французьку мову є непростою справою. З одного боку, закон є необхідним і назрілим заходом, що відповідає інтересам збереження франко-канадської культури. Він відображає зростання франко-канадської національної самосвідомості, але водночас невирішеність франко-канадського питання. З іншого боку, закон не позбавлений націоналістичних рис.

Позиція Квебека стосовно найважливіших заходів федерального уряду в області мовної політики, а також перші підсумки цієї політики з повною визначеністю свідчать про те, наскільки гострими залишаються національні суперечності в Канаді в 70-ті роки XX 148ар.

У той же час деяких результатів ця політика досягла. Поза сумнівом, що останніми роками лінгвістичне середовище стало в країні менш «зараженим»: все більша кількість канадців, а також і правлячі круги визнають право на рівне існування французької мови і франко-канадської культури й навіть схильні вважати їх однією зі специфічних 148арабіна148ий148их148ості характеристик, що відрізняють країну від її могутнього сусіда — Сполучених Штатів Америки.

Критики політики прем’єр-міністра П’єра 148араб виділяли кілька основ­них моментів, у яких ця політика могла виявити свою неспроможність, але з часом усі ці побоювання не виправдались:

2. процес набуття громадянства. Можна було б очікувати, що після 1971 року його темпи уповільняться, адже якщо 148арабіна148ий148их148ості ототожнюється з відокремленістю, то навіщо ж людям канадське громадянство? Але фактично темпи набуття громадянства після 1971 року зросли, не зважаючи на усунення економічних стимулів (до 1971 року отримати посаду в ор­ганах федеральної державної служби могли лише громадяни Канади). Серед усіх національних груп, за винятком вихідців зі Сполученого Королівства та США, величе­зна кількість іммігрантів з різних країн подавала заяви на отримання грома­дянства. Якби ставлення уряду до національної відокремленості було позити­вним, хіба б скоротив він у 1977 році строк отримання громадянства з п’яти до трьох років?

2. участь у політичному житті. На думку критиків, після 1971 року рівень участі також мав би знизитися, адже якщо 149арабіна149ий149их149ості ототожнюється з відокремленістю, то навіщо людям брати участь у політичному процесі? Але якщо ми подивимось на сьогоднішній парламент Канади, то побачимо, що до його складу входить набагато більше представників канад­ського суспільства, ніж будь-коли. У Кабінеті міністрів є й негри, й сикхи, й аборигени, й італійські канадці. А в Палаті громад представників різних етні­чних груп навіть більше.

3. темпи оволодіння офіційними мовами – ключова мета політики 149арабіна149ий149их149ості. Після 1971 року 98,6% канадців розмовляли однією з двох офі­ційних мов або ж розуміли одну з них. Рівень відвідування англійських і французьких мовних курсів ніколи не був таким високим: попит значно перевищував пропозицію в багатьох регіонах Канади. І якщо політика 149арабіна149ий149их149ості 149арабіна149ий149их149 мовний апартеїд, як це стверджують критики полі­тики уряду, то чому темпи опанування офіційними мовами не знизилися пі­сля 1971 року? Критики не можуть навести жодного протилежного прикладу, бо це неправда.

4. кількість мішаних шлюбів. Після 1971 року цей показник зріс. Якщо в 1968 році лише 52% канадців позитивно ставилися до мішаних шлюбів, то в 1995 році їх кількість становила 81%). Чи свідчить це про національну відокремленість? Навпаки, деякі національні спільноти скаржаться, що вони втрачають свою самобутність саме через велику кількість мішаних шлюбів. Але з цим нічого не можна вдіяти. Громадяни Канади мають право одружуватися з ким завгодно, й уряд ніколи не втручався в цю сферу. Однак критики однаково продовжують наполягати на тому, нібито 149арабіна149ий149их149ості поро­джує етнічну відокремленість.

2. активність представників етнічних спільнот. Учені та політичні діячі підтверджують, що вона дедалі знижується. Але це й на краще – організації не повинні бути занадто чисельними й зовсім не обов’язково, щоб усі представники етнічних громад мали в них членство. Скорочення кількості членів спеціальних організацій національних меншин можна частково пояснити ак­149арабіна149и участі представників етнічних спільнот у політичних, економіч­них, суспільних та інших асоціаціях основного суспільства після 1971 року. Коли в людей є можливість, вони прагнуть до інтеграції, а не до відокрем­лення.

Час показав, що політика двомовності та 149арабіна149ий149их149ості не сприяла й не сприяє етнічному сепаратизму. Канада досягла набагато більших успіхів у справі інтеграції нацменшин у єдине ціле в порівнянні з іншими країнами, які відмовилися від політики двомовності та 149арабіна149ий149их149ості. Уряд ніколи не намагався створювати національні гетто, ніколи не проводив політики мовного чи культурного апартеїду.

„Для 150араб, основною метою 150арабіна150ий150их150ості було створення символічної національності, зберігаючи при цьому національні, культурні та релігійні особливості. Коли він говорив, що в Канаді не існує офіційної культури, він хотів підкреслити, що жодна національна меншина не має переваги над іншою» – вважає дослідник цього питання Орест Кругляк [19].

Мовна політика урядів Канади 1982 – 2007. Офіційно двомовність отримала конституційне закріплення в 1982 році Канадською Хартією прав та свобод, що є частиною головного закону країни. В Конституції зафіксовано, що англійська та французька мови мають рівні права як офіційні мови; парламентські дебати можна проводити будь-якою з них; закони друкуються обома мовами; кожен громадянин країни має право на розгляд його справи в суді однією з двох мов (за його вибором), мовні меншини (наприклад, 150арабіна150ий в англомовних провінціях та навпаки) мають повне право на освіту дітей у державних середніх закладах рідною мо­вою, якщо чисельність цієї групи населення це дозволяє.

Контроль над забезпеченням мовної рівноправності здійснює Комісар з питань офіційних мов, підзвітний Парламенту. Його головний обов’язок – стежити за виконанням Закону про офіційні мови (від 1969 року), розслідуючи відповідні скарги громадян країни та здійснюючи нагляд за роботою державних органів.

Переписи 1991 і 2001 років показали, що процентне співвідношення 150арабіна150и і 150арабіна150ий150 у останні роки залишається відносно стабільним. Хоча за останні 50 років чисельність 150арабіна150ий150 у країні в цілому збільшилася, їхня частка в населенні зменшилася з 29% (1951 рік) до майже 24% (1991 рік) і залишалася на цьому рівні в 2001 році. Частково це пояснюється великим притоком іммігрантів, рідною мовою яких не є французька. Інша причина – пониження рівня народжуваності у квебекських жінок з початку 1960-х років. До 1951 року 150арабіна150ий складали приблизно 30% загального населення Канади. Чисельність 150арабіна150и в країні за ці роки також збільшилася, хоча їхня частка в населенні Канади залишається стабільною – 59-60%.

У 1996 році 17% населення, або 4,8 мільйона чоловік, могли говорити обома офіційними мовами, у порівнянні з 16% (4,4 мільйона) у 1991 році, або з 13% (2,9 мільйона) в 1971 році. 45 років назад, у 1956 році, двомовними були тільки 1,7 мільйона чоловік [8; 207 – 224].

Згідно з прийнятим у Канаді в 2003 році 5-річним планом дій з розвитку офіційних мов, на виконання якого було виділено більше 650 млн. доларів США, уряд збирається прискорити процес розповсюдження двомовності. У галузі освіти цей план за 10 років передбачає збільшення франкомовних дітей, що навчаються у французьких школах поза межами провінції Квебек, з 68% до 80%, та подвоєння кількості канадців, що вільно володіють другою мовою. У соціальній сфері планується розширення практики двомовності в системах дошкільної освіти, а також асиміляції іммігрантів; у сфері державного управління – при прийомі на роботу перевага буде надаватися особам, що вільно володіють обома офіційними мовами, а молодих співробітників будуть стимулювати до вивчення другої мови.

Сучасна ситуація щодо політики 151арабіна151ий151их151ості. Чи залишилася 151арабіна151ий151их151ості — політикою рівних прав?

В рамках програми 151арабіна151ий151их151ості кінця 80-х років минулого століття було зроблено ряд помилок через надмірний наголос на расових відносинах. У 1981 році було запроваджено програму, в якій уперше була підкреслена важливість урегулювання расових відносин. У той час це було надзвичайно важливим досягненням, яке розширювало політичний вимір соціальної справедливості. Але не планувалося, що расові питання переважатимуть над усіма іншими складовими програмами, що й сталося. Експерти дійшли висновку, що це трапилося через те, що політикам і урядовцям було значно легше мати справу саме з расо­вими відносинами, а не з більш суперечливими питаннями мов та культур національних меншин: врешті-решт хто і в якій державі буде чинити спро­тив розвитку позитивних расових відносин?

Але надмірний наголос на цьому питанні відвернув увагу від інших важ­ливих проблем:

зникнення мов деяких національних меншин та етнічних груп. У Канаді сприяння збереженню мов національних меншин та етнічних спільнот було дійсно величезною проблемою. В той час, як офіційна мовна політика домінувала, мови національних меншин поступово припиняли своє існування, а програми з їх збереження не розроблялися;

недостатній доступ національних меншин до державних програм. Ор­151ара влади різного рівня ігнорували вимоги представників етнічних спільнот;

однобічність політики двомовності: значна кількість канадців знає англійську мову (для одних вона є рідною, для інших — вивченою). А французьку мову знають лише ті канадці, для яких вона рідна.

Офіційна Оттава не мала ніякого бажання вирішувати ці проблеми і з радістю маскувалася програмою 151арабіна151ий151их151ості. Урядовці часто послуговувалися зручним для них визначенням інших складових цієї програми, що дозволяло їм залишати поза увагою деякі національні спільноти. Тож, наприклад, коли мо­ва йшла про віддання переваги новим етнічним групам, влада повідом­ляла: “Традиційні групи мають справедливу частку ресурсів”, маючи на увазі, що “їх можна ігнорувати”, не звертаючи уваги на те, що насправді ситуація виглядала зовсім інакше [19]. Відтак спільноти та організації національних меншин, котрі не мали расових проблем, злочинності або не були “новими”, просто виключалися з програми. Це, на думку багатьох авторів, була найбільша помилка, яка призвела до скорочення кількості прихильників політики 151арабіна151ий151их151ості. Етнічні українці, німці, італійці та скандинави цілком справедливо не вірили, що програма розповсюджується й на них. Вони почали відмовчуватися, не висували вимог – і уряд почав їх ігнорувати. Це дійсно була трагедія, адже ці групи належали до найпалкіших прихильників політики 152арабіна152ий152их152ості й часто давали міністрам цінні рекомендації що­до програм. Їхні голоси були втрачені. Можна сказати, що ніхто не виграв від скорочення пріоритетів програми, але ресурси та бю­152арабі кошти були марно витраченими.

Така точка зору ні в якому разі не применшує значення проблем расових відносин, а звертає увагу на те, що для їх вирішення мають докладатися всі можливі зусилля, але не ціною ігнорування інших не менш важливих проблем.

Політика 152арабіна152ий152их152ості планувалася як політика рівної участі, націлена на створення відповідальних інститутів громадянського суспільства. Тому необхідно зазначити, що відповідальність за ситуацію, яка склалася, несуть не тільки політики, а й національно-культурні спільноти, адже вони погоджувалися з тим напрямком, у якому реалізувалася про­грама, і нічого не робили для того, щоб змінити це становище.

Розвиток політики двомовності та 152арабіна152ий152их152ості пройшов довгий і складний шлях. Це була подорож, яка принесла значний успіх, хоч багато недоліків і досі не виправлено. Восени 2002 року в Едмонтоні відбулася міжнародна конференція на тему “Канада: глобальна модель багатокультурної держави” (“Canada: A Global Model for a Multicultural State”), учасники якої дійшли спільної думки, що Канада дійсно стала такою державою. В усьому світі канадське суспільство вважається надзвичайно успішним, країна висту­пає основним ініціатором прийняття міжнародного механізму культурної розмаїтості — механізму, який у разі ухвалення дозволить країнам захищати та розвивати багатогранність етнічних меншин. З різних країн світу до Ка­нади приїжджають делегації, щоб ознайомитися з її політикою багатокульту­рності та навчитися вирішенню проблем, спричинених етнічною розмаїтістю.

152арабіна152ий152их152ості Канади не є досконалою, але все ж таки вона відіграла важливу роль у формуванні сучасного мирного суспільства: було створено не суспільство національних гетто, а суспільство рівної участі [19].

Мовна політика Квебеку. Мовні вимоги — надання рівного з іншими мовами статусу, розширення сфери використання — входять у мовну політику Квебеку і відносяться до нових соціоекономічних цілей глобалізації.

Основоположні принципи мовної політики в Квебеці записані в канадській конституції, в якій визначено статус французької мови на території Квебеку, її взаємовідношення з англійською мовою, автохтонними й іммігрантськими мовами.

Згідно з проголошеною політикою, французька є офіційною мовою Квебеку і спільною мовою публічного життя. Основним постулатом мовної політики Квебеку є положення про те, що французька мова повинна функціонувати на північноамериканському континенті. Цієї мети можна досягти, надаючи їй захист і максимум шансів на збереження у Квебеці — єдиній території, де французька є мовою більшості населення.

Отже, французька мова — це інструмент публічної комунікації, необхідний усім, а також засіб спілкування всіх квебекців незалежно від національної приналежності.

Вказана мета є об’єктом широкого політичного і соціального консенсусу. Основним законом виступає Хартія французької мови, положення якої складають суть мовної політики у Квебеці. Документ упроваджує в мовне облаштування соціальні аспекти й відносини та зачіпає такі сфери, які можуть вплинути на соціоекономічний статус французької мови, а саме: законодавча сфера, публічне адміністрування, 153арабіна153ий153и діяльність, сфера юстиції, трудові відносини, сфера товарообміну й освіта.

Квебекська мовна політика направлена на просування французької мови, однак, слід зауважити, що вона не носить суто монополістичного одномовного характеру. Існує довгий перелік помилок відносно квебекськой мовної політики:

у Квебеку 153арабіна153и заборонено використовувати англійську мову;

у шкільній освіті використовується виключно французька мова, 153арабіна153и не допускають у приватні та двомовні школи;

в судовій системі осуджений має право на адвоката, який говорить англійською;

англійська мова заборонена у вуличних текстах.

Мовна політика у Квебеці прагне зберігати баланс між затвердженням французького характеру квебекського суспільства, мажоритарне населення якого представлене 153арабіна153ий153и (81,4 % від загального складу населення), співтовариствами 153арабіна153и (8,3 % населення), аллофонів (10,3 %) і автохтонів (1,1 %), які проживають на спільній території.

Іншими словами, подібні установки «переводяться» в поле мовної політики за допомогою ухвалення ряду заходів, що сприяють уживанню французької мови, але, в той же час, дозволяють використовувати й інші мови:

дозволяється використання французької або англійської мов в судових інстанціях;

білінгвізм закріплений законом;

153арабіна153ий153их населенню 153арабіна153и гарантовано право отримувати освіту англійською мовою;

за 153арабіна153ий визнається право отримувати послуги в системах соціального страхування й охорони здоров’я;

поважається право інституційних структур використовувати англійську мову;

визнаються права корінних народів підтримувати і розвивати свої культури та мови;

у публічному адмініструванні допускаються й інші мови, а не лише французька;

дозволено використовувати мови, відмінні від французької, на етикетках товарів споживання. Французька мова зберігає при цьому рівне положення;

разом із французькою дозволяється використовувати й інші мови в надписах на афішах та в комерційних публікаціях. Проте французька мова посідає домінуюче місце [3; 184].

Незважаючи на це, досягнутий мовний баланс у Квебеці залишається дуже крихким.

Через геополітичну ситуацію, що склалася, Квебек виражає заклопотаність тим, яку роль відіграє французька мова в контексті економічної інтеграції на американському континенті. Нові вимоги до мовного облаштування можуть порушити існуючий баланс мов між чотирма мовними групами. Статистика свідчить, що 40 % здійснюють комунікацію іспанською мовою, 38 % — англійською, 20 % населення говорить португальською і менше 2 % —французькою мовою.

Можна передбачити, чому Квебек прагне надавати всесторонню підтримку подальшому закріпленню офіційного статусу французької мови. У разі позитивного результату французька мова змогла б зайняти разом з іспанською і португальською рівноправне положення і бути засобом комунікації між панамериканськими організаціями.

Квебек прагне також закріпити принцип мультилінгвізму у сфері торгових відносин і виражає готовність поважати й захищати споживачів, що імпортують продукцію з різних країн, а також виробників, з якими ведеться торгівля. У зв’язку з цим доцільно торкнутися питання про технічні норми і стандарти, яке теж знаходиться в полі зору різних мов і культур.

Принцип мультилінгвізму підтримується Квебеком і за допомогою розширення освітніх програм на американському континенті, які дають можливість зміцнити зв’язки між народами. Особливий наголос робиться на підтримці індивідуального мультилінгвізму. Відомо, що міністр освіти Квебеку виступив з ініціативою ввести в середній школі обов’язкове вивчення двох іноземних мов (іспанської і португальської), поширених як засоби комунікації в Північній та Південній Америці.

Крім того, Інституту французької мови Квебеку надали право стратегічного розвитку терміносистем французької та інших романських мов, пріоритетних для процесу 154арабіна154ий154их154о інтеграції. Проект носить назву «Великий термінологічний словник». Банк словника вже налічує понад 3 мільйони французьких і англійських термінів.

Поняття Франкофонії

Слово «франкофонія» вперше було використане близько ста років тому французьким географом Онезімом Реклю (Onesime Reclus), щоб об’єднати населення і території, де говорять французькою мовою.

У сучасних наукових і університетських центрах Квебеку ведеться робота із закріплення сучасних територіальних особливостей квебекського варіанту французької мови.

Генеральний секретар міжнародної організації Франкофонії пан Абду Діуф так охарактеризував рух франкофонії у своєму виступі з нагоди відкриття конференції в Паризькому інституті політичних наук: «В цей період часу не існує єдиної французької мови, норми якої закріплені в якомусь словнику. Всі наші варіанти є, по суті, варіантами франкофонії, які збагатили французьку мову в його глобальності. Що може бути кращим, ніж прагнення відкрити оригінальність і особливості територіальних варіантів з метою подальшого навчання?»

Курс на забезпечення культурної різноманітності, просування мовної варіативності повинен становити область пріоритетного втручання держави в процес формулювання мовної політики стосовно приватної соціополітичної ситуації.

У ході здійснення наміченої програми дій потрібно спиратися на такі багатоканальні організації, як Франкофонія.

На наднаціональному рівні організація Франкофонії повинна йти на розширення співпраці з організаціями з підтримки життєздатності іспанської та 155арабіна155ий155их мов, які у кінцевому результаті прагнуть досягнути лінгвістичного плюралізму. Ці рухи об’єднують 79 держав і урядів та представляють 1,263 мільярда людей на 5 континентах. Франкомовні проживають в Африці, Америці, Азії, Європі й Океанії.

Мови корінних народів Канади

Статус корінних народів у Канаді мають індіанці, інуїти та метиси (згідно з Конституційним Актом 1982 p.).

Тенденції розвитку мов Канади призводять до вимирання мов канадських аборигенів – індіанців та ескімосів. За останні 100 років зникли вже 10 мов, на межі зникнення знаходяться ще стільки ж. Близько 800 тис. канадців вважають себе аборигенами, але лише 208 тис. з них назвали рідною свою корінну мову. Тих же, хто розмовляє на одній з аборигенних мов удома, у сім’ї, ще менше – всього 16 тис. Зараз в Канаді існують 50 аборигенних мов, які належать до 11 мовних сімей. Демографи стверджують, що лише кілька з них достатньо розповсюджені, щоб вважати їх життєздатними. Найбільш розпо­155арабіна — алгонкін (Algonquain), різними її діалектами користуються індіа­нці Крі (Сгее), що живуть в Онтаріо та Квебеці, 155араб (Huron), що також жи­вуть у Квебеці, блекфут (Blackfoot) з південної Альберти, оджибуей (Ojibway) з 155арабіна та Онтаріо, та малісіт (Maliseet) з Нью-Брунзвіка.

Найбільш високий рівень використання рідної мови в інуїтів (75%), серед індіанців та метисів рівень використання рідної мови складає відповідно 35 и 9%. На території Нунавут місцева мова ескімосів інуктікут стала третьою державною офіційною мовою [14].

Яке значення поняття “корінні народи” в міжнародних правових актах?

За останні десятиліття термін “корінні народи”, який раніше доволі рідко використовувався на конституційному рівні, став дуже популярним і з’явився в конституціях багатьох держав. Це зумовлено такими причинами: зростаючою суспільною активністю політичних еліт корінних народів, більшою ознайомленістю цих народів зі становищем аналогічних народів в інших регіонах сві­ту, зміною ставлення до них з боку 155арабіна155ий155их155ост спільнот, в рамках яких вони існують, новим підходом органів державної влади до взаємо­відносин з корінними народами під впливом норм міжнародного права. Між­народне ж право вкладає кілька основних аспектів в поняття “корінні народи”:

“Аборигенність”. Аборигенами вважається споконвічне населення певної території, народи, які заселили її раніше за інших та проживають на ній у теперішній час. У Канаді використовується термін, що гарно відображає це поняття: корінні народи називають “першими націями” (First Nations).

Самобутність народів, що найбільше проявляється в мові та культурі. Збереження самобутності потребує збереження традиційного способу життя і господарювання, які суттєво відрізняються від сучасних. Нерідко буває так, що збереження традиційного способу господарю­вання є умовою збереження етносу.

Спроби правового врегулювання статусу корінних народів Канади проводилися ще з давніх часів:

Королівська прокламація про корінні народи Канади 1763p., що формально визнає права аборигенних народів Канади, визначає території, які за ними закріплюються, та надає їм певні права щодо їхнього використання. Але врегулювання статусу “індіанців та земель, зарезервованих за ними” є ви­ключно правом та повноваженням Парламенту Канади (п.24 ст.91).

Конституційний Акт 1982 р. містить норми, які підтверджують існу­вання споконвічних прав корінних народів, та надає цим правам нового, кон­ституційного рівня, забезпечуючи їм підвищений захист.

Важливим аспектом урегулювання статусу корінних народів є питання освіти, бо збереження етнічної ідентичності можливе лише в умовах ознайомлення дітей з культурою предків та вивчення рідної мови. В Акті про індіанців канадська влада намагається врегулювати це питання. Цей документ передбачає обов’язкову поча­ткову освіту, надає відповідні повноваження Раді Племені та Мі­ністра. Експерти відзначають, що в реалізації цих планів існують об’єктивні труднощі, пов’язані із суттєвою різницею між традиційною культурою корінних наро­дів та сучасними системами освіти. Об’єднати ці дві позиції в освітніх про­грамах — складне завдання, над яким працюють спеціальні комітети зі справ корінних народів Канади. Початкова освіта в Канаді ведеться дев’ятьма місце­вими мовами.

Висновки

Політика двомовності та 156арабіна156ий156их156ості в Канаді пройшла довгий і складний шлях. В її рамках було зроблено багато помилок, але ця політика принесла й значний успіх. Із різ­них країн світу до Канади приїжджають делегації, щоб ознайомитися з її по­літикою 156арабіна156ий156их156ості та навчитися вирішенню проблем, спричинених національною розмаїтістю.

Досягнення політики 156арабіна156ий156их156ості – беззаперечні, роль Канади у міжнародному суспільстві – величезна, але не менша й роль національних спільнот у самій країні. Сьогодні їм вже не потрібно відстоювати свої права, бо ніхто їх не пригнічує. Сьогодні французам не потрібно перекладати офі­ційні заяви на англійську чи навпаки.

Канадське суспільство отримало стабільність, можливо, тимчасову, але це воно зробило саме завдяки політиці, яка мала на меті врегулювати відносини серед національних меншин, – політиці двомовності та 157арабіна157ий157их157ості.

Серед головних недоліків цієї політики можна назвати те, що хоча обидві мови (англійська та французька) й отримали формальну рівноправність, все-одно канадська двомовність носить однобічний характер: франкомовне населення знає англійську, а англоканадці не мають ніякої необхідності вчити французьку.

Зараз уряд Канади планує виділити значні ресурси на вирішення цієї проблеми, але це, на жаль, поки що лише плани.

Орієнтовні теми рефератів:

Мова української діаспори в Канаді.

Національні меншини та їх права у Канадській Федерації.

Функціонування та статус французької мови в Канаді.

Мовна політика у Квебеці – плюси і недоліки.

Політика багато культурності в Канаді.

Література

1. Ахонина В. С. Англо-французское двуязычие в современной Канаде // США – Канада. Экономика–157арабіна–культура, 2002. — № 11. — С. 111—120.

2. Гришаева Е. Б. Языковая 157арабіна Квебека и 157ара социоэкономические цели глобализации / Гришаева Е.Б. / Современные гуманитарные иссле­дования, 2006. — № 3 (10). — ООО «157арабіна 157арабіна +». — С. 184—186.

3. Дешериев Ю. Д. Языковая 157арабіна. // Лингвистический энциклопеди­ческий 157арабі. — М., 1990. — с.616.

4. Качанов В.А. Канада: 157арабіна157 проблемы. — М: „Знание», 1973

5.Клоков В. Т. 157арабіна157ий 157ара в Канаде: Социолингвистический и лексикографический аспекты изучения. — Сб. Романо-германская 157арабіна157, вып. 1,157ар-воСГУ, 2000.

6. Кочерган М. П. Загальне мовознавство: Підручник. — К.: Вид. Центр „Академія», 2003.

7. Кругляк Е.Е. Особенности лексики 157арабіна157ий157 157араб Канады.

8.Кругляк О. Політика 157арабіна157ий157их157ості Канади: цілі та наслідки.

9. Куць О. М. Мовна політика в державотворчих процесах України: Навч. посібник. — X: ХНУ 157ар. В.Н. 157арабіна, 2004

10. Матвеев В. І., Заремба О. В. Актуальні питання сучасної мовної полі­тики у світлі концепції Наума Штіфа (штрихи до вивчення мовної поведінки євреїв) // Мовознавство. 1996. — №1. — С.3—10.

11. Назаренко Л. Досвід мовних політик світу й українська перспектива (інформаційно-аналітичний огляд) // Українська мова, 2003, №4. — С.3—22

12. Оксентюк О.Р. К вопросу о взаимодействии 158арабіна158ий158 и англий­ского языков в Канаде. — М.: 158арабіна 158арабіна158ий158 Университета, серия 9. Фило­логия, 1980. — №3.

13. Соколов В. И. Глобализация и аборигенное население Канады//США-Канада. Экономика, 158арабіна-культура. — М., 2002. — №5

14. Європейська хартія регіональних мов або мов меншин.

15. Збірка договорів Ради Європи, Парламентське видавництво, Київ -2000.

16. 158арабіна158 МОТ №169 «О коренных и племенных народах в независи­мых странах»

17. Конституція Канади.

18. Постановление Верховной Рады Украины от 20.04.2000 №1660-111 «О 158арабіна158ий158и 158арабіна158ий158их слушаний «Проблемы законодательного регу­лирования и реализации государственной политики по обеспечению прав крымско-татарского народа и национальных меньшинств, которые были де­портированы и 158арабіна158ий возвращаются в Украину».

19. Українська мова. Енциклопедія. К.: Вид. „158ара. енцикл.», 2000.

Додаток 1

Офіційні мови Канади

16. Офіційними мовами Канади є англійська та французька, вони користуються однаковим статусом, правами і привілеями щодо вживання в усіх інститутах Парламенту та уряду Канади.

2. Офіційними мовами Нью-Брунзвіка є англійська та французька, вони користуються однаковим статусом, правами і привілеями щодо вживання в усіх інститутах легіслатури та Нью-Брунзвіка.

Жодне положення цієї Хартії не обмежує повноважень Парламенту чи легіслатури підвищити рівність статусу або вживання англійської і французької мов.

16.1 (1) Англомовна громада і франкомовна громада у Нью-Брунзвіці мають однаковий статус і рівні права та привілеї, включно з правом на осібні учбові заклади та такі осібні культурні інсти­тути, в яких існує потреба для збереження і розвитку цих громад.

(2) Затверджується роль легіслатури та уряду Нью-Брунзвіка у збереженні і посиленні статусу, прав і привілеїв, згаданих у Підрозділі (1).(83.1)

17. Кожен має право вживати англійську або французьку під час дебатів або інших проваджень Парламенту.(84)

(2) Кожен має право вживати англійську або французьку під час дебатів або інших проваджень легіслатури Нью-Брунзвіка.(85)

18. (1) Закони, документи і хроніка Парламенту друкуються і видаються англійською та французькою мовами, і обидва тексти мають однакову автентичність.(86)

(2) Закони, документи і хроніка легіслатури Нью-Брунзвіка друкуються і видаються англійською та французькою мовами, і обидва тексти мають однакову автентичність.(87)

19. (1) Будь-хто має право користуватися англійською або ж французькою мовою в будь-якому суді, виступах і заявах в будь-якому суд чи судочинстві, впровадженому будь-яким судом, установленим Парламентом.(88)

(2) Будь-хто має право користуватися англійською або ж французькою мовою в будь-якому суд, виступах і заявах в будь-якому суді чи судочинстві, впровадженому будь-яким судом Нью-Брунзвіка.(89)

20. (1) Будь-який представник загалу в Канаді має право спілкуватися і отримувати наявні послуги від голови або головної контори будь-якої інституції Парламенту чи уряду Канади англійською чи французькою мовами, а також має таке ж право щодо будь-якої іншої контори будь-якої подібної інституції, де

(a) існує значна потреба отримувати і видавати повідомлення цієї контори такою мовою;

(b) виходячи з природи такої контори, має рацію, щоб отримання і видача повідомлень цієї контори здійснювалося обома мовами – англійською та французькою.

(2) Будь-який представник загалу в Нью-Брунзвіці має право спілкуватися і отримувати наявні послуги від голови або головної контори будь-якої інституції легіслатури чи уряду Нью-Брунзвіка англійською чи французькою мовами.

21. Жодне положення Розділів з 16-го по 20-ий не скасовує чи не обмежує будь-якого права, привілею чи обов’язку стосовно англійської та французької мов, або однієї з них, який існує чи зберігається силою будь-якого положення Конституції Канади.(90)

22. Жодне положення Розділів з 16-го по 20-ий не скасовує чи не обмежує будь-якого заснованого на законі чи звичаї права чи привілею, яке набули чи яким користувалися перед або після набуття чинності даною Хартією стосовно будь-якої мови, відмінної від англійської або французької.

Права на освіту мовою меншин

23. (1) Громадяни Канади,

(а) першою вивченою і досі зрозумілою мовою яких є мова англомовної чи франкомовної менши­ни населення провінції, де вони мешкають, або (b) які отримали початкову шкільну освіту в Кана­ді англійською чи французькою мовою і нині мешкають у провінції, де мова, котрою вони отрима­ли цю освіту, є мовою англомовної чи франкомовної меншини населення цієї провінції, мають право на те, щоб їхні дути отримали початкову та середню шкільну освіту такою ж мовою у тій самий провінції.(91)

(2)Громадяни Канади, хоч одна дитина яких отримала чи нині отримує початкову чи середню шкільну освіту в Канаді англійською або французькою мовою, мають право, щоб усі їхні діти отримали початкову і середню шкільну освіту тією ж мовою.

(3)Права громадян Канади за Підрозділами (1) і (2) на отримання їхніми дітьми початкової та се­редньої шкільної освіти мовою англомовної чи франкомовної меншини населення у провінції

(a) застосовується, хоч коли б у цій провінції чисельність дітей громадян, які мають таке право, достатнє для того, щоб забезпечити надання їм державним коштом освіти мовою такої меншини населення;

(b) включають, у рази, якщо число дітей є достатнім, право на те, щоб таку освіту було ними отримано у шкільних освітніх закладах з викладанням мовою меншини, що існують державним коштом.

Додаток 2

Права тубільних народів Канади

35. (1) Цим визнаються і утверджуються існуючі аборигенні договірні права тубільних народів Канади.

(2)У цьому Законі поняття «тубільні народи Канади» включає індіанців, інуїтів і метисів.

(3)Задля більшої ясності, поняття «договірних прав», ужите в підрозділі (1), включає права, що існують нині або можуть набуватися силою угод про використання земель.

(4)Незалежно від будь-яких інших положень цього Закону, аборигенні та договірні права, на які посилається підрозділ (1), гарантуються у рівній мірі особам чоловічої і жіночої статі.(94)

35.1 Уряд Канади і уряди провінцій зобов’язані додержуватися тієї засади, що, перш ніж вносити будь – яку поправку до Класу 24 Розділу 91 Конституційного закону 1867 року, до Розділу 25 цього Закону або до цієї Частини,

(а)Прем’єр-міністром Канади скликаються конституційні перемовини за участю Прем’єр-міністра Канади та перших міністрів провінцій, до порядку денної яких вноситься питання, пов’я­зане з пропонованою поправкою;

(b)Прем’єр-міністр Канади запрошує представників тубільних народів Канади для участі в об­говоренні такого питання.

Додаток 3

Право на рівність

15. (1) Рівність перед законом і на підставі закону, рівний захист і заступництво збоку закону. Закон не робить відмінностей для осіб і в рівній мірі застосовується до всіх, і всі мають право на рівний захист і рівне заступництво закону, незалежно від яких-небудь відмінностей, зокрема, заснованих на ознаках раси, національного або етнічного походження, кольору шкіри, релігії, статі, віку або унаслідок психічних або фізичних недоліків.

(2) Програми з соціального захисту. Параграф 1 не перешкоджає ухваленню законів, програм або діяльності, направленої на поліпшення положення окремих осіб і груп населення, що знаходяться в несприятливих умовах зокрема, унаслідок їхньої раси, національного або етнічного походження, кольору шкіри, віросповідання, статі, віку або унаслідок психічних або фізичних недоліків.\

Розділ 5.АЗІЯ

5.1.Ізраїль

Загальна мовна ситуація в Ізраїлі.

Приблизно сто років тому мовна ситуація в ІзраЇлі

була зовсім іншою: Оттоманська Палестина була населена головним чином арабомовними і мовцями ладино, евреями-сефардами та євреями-ашкеназами, що говорять на ідиш. Турецька мова була мовою офіційних структур. Вивчення будь-яких мовних феноменів в Ізраїлі не може оминути унікальної історії "відродження івриту". Складна мовна реалія, у якій знайшли своє відбиття усі перипетії соціально-політичної історії цієї країни говорить про те, що понад дві тисячі років іврит вважався "мертвою мовою". Однак професор X. Рабін у статті "Безперервність розвитку сучасного літерату­рного івриту" переконливо доводить, що іврит ніколи не був мертвою мовою. "Сучасний іврит не виник у результаті штучного синтезу джерел тисячоліт­ньої давнини. Процес розвитку й відновлення літературного івриту – це безперервний ланцюг, де кожне нове покоління користується "відкриттями" сво­їх попередників".

Зародження єврейського мультилінгвізму відбулося ще на початку І тисячоліття до н.е. У той час євреї Палестини розмовляли арамейською, грецькою, на івриті, використовували й латинь.

У єврейських громадах століттями складалася традиція диглосії – розподілу функцій між двома мовами або діалектами. Іврит використовувався для духовних й освітніх цілей, а мови країн розповсюдження – у повсякденному спіл­куванні. У зв’язку з рядом військово-політичних, демографічних й економічних питань євреї змушені були постійно контактувати з іншими народами, що призвело до того, що іврит зник з повсякденного вжитку на дві тисячі років, фактично застигши у своєму розвитку.

Ця стародавня мова вважалася мертвою приблизно до 1880 року, після чо­го її знову було повернено до життя. Символом відродження івриту став Елі-езер Бен-Єгуда (1858 – 1922), який зробив перші спроби відновлення і моде­рнізації мови тисячолітньої давнини [6, с.184].

Еліезер Бен-Єгуда (1858–1922) робив перші спроби відродження й модернізації івриту перебуваючи ще в Росії, а після переїзду в Палестину він інтенсифікував свою діяльність і знайшов активних сподвижників.

В 1903 році відбулася важлива подія для розвитку й поширення івриту – створена «Асоціація вчителів в Ерець-Ісраелі».

Відродження розмовного івриту стало, наприклад, однією з головних цілей громадської організації під назвою "Ліга захисту івриту". В 1924 році її лідери звернулися до єврейської громади із закликом "об'єднати свої зусилля для введення івриту в повсякденне життя, збиратися щоб обговорювати й разом вирішувати, які міри необхідно приймати для досягнення наміченої мети".

Відродження івриту було воістину всенародною справою. Наприклад, свідчення з листа з Палестини в 1919 році: "... Населення колоній наполягає на спілкуванні на івриті й заперечує проти вживання будь-якої іншої мови. "Іврит і тільки іврит – їхнє гасло. Можеш уявити, як важко подружитися з ким-небудь, якщо не можеш вільно спілкуватися з ними" .

У соціальній політиці сіонізму навіть і до державотворення Ізраїль в 1948 році домінувала ідея зречення від сторіч існування в діаспорі. Всі репатріанти незалежно від країни виходу й від того на якій мові вони говорили, повинні були бути асимільовані в єдиному "плавильному казані" у своїй новій країні, щоб утворився новий ізраїльський єврейський народ. Така політика форсованого соціального будівництва не є унікальним єврейським винаходом, вона характерна для XX століття й аналогічна прагненню формування нових американських націй у США й створенню нової спільності — Радянський народ — у СРСР.

Як ритуал зречення від минулого й початку нового етапу в житті передбачалися гебраізуровати імена й прізвища, і багато хто робили це з більшим ентузіазмом. Так, російське ім'я Світлана перетворювалося в Ора або Орит (світло на івриті — "ор"), німецька або ідиш прізвище Штейн ("камінь") переводилася на іврит як Звен, Села або Цур. Інші обирали собі й своїм дітям біблійні імена [2, с.12].

Таким чином, сіоністська мовна політика була націлена на встановлення й зміцнення статусу івриту і як офіційної мови, і як мови повсякденного спілкування. Для цього було кілька причин. Історичних і культурних корінь івриту сходили до біблійного періоду, коли єврейський народ існував як нації в країні Ізраїлю. Тому було цілком природно, формуючи нову державу на своїй древній землі, вибрати свою древню мову. Очікувалося, що євреї приїдуть із різних країн, і для їхнього об'єднання протягом століть розсіювання, вибір її як загальну мову представлялася природним, хоча пропонувалися також англійська і німецька. Вибір мови обговорювався не тільки на офіційному рівні, але й у родинах, які повинні були вирішити на якій мові спілкуватися будинку. Після деяких дебатів більшість віддала перевагу івриту, а меншостям довелося підкоритися

Одна з відкинутих мов, на якій говорили вихідці із країн Східної Європи (а вони в той час становили більшість) був ідиш, оскільки вважалося, що він пов'язаний з гірким минулим єврейської історії. Пізніше об'єктами аналогічної боротьби в різний час ставали арабська, англійська, французька і російська мови.

Боротьба з мовою ідиш була досить жорстокою. "Союз зміцнення івриту" оголосив її чи не "ворогом народу". В 1937 році цей союз розгорнув кампанію проти використання ідишу й звернувся в муніципалітет Тель-Авіва із пропозицією заборонити публічні виступи й подання театру Габима на ідиші, сприймаючи їх як погрозу івриту. Це була справжня мовна війна, і іврит вийшов у ній "переможцем". Сьогодні ідиш зберігся як мова спілкування тільки в найбільш консервативному ультра ортодоксальному секторі ашкеназськой релігійної громади. ідиш служить їм мовою повсякденного спілкування усередині громади, а іврит — для молитов, релігійного утворення й спілкування з івритомовним оточенням.

Коли в 1948 році була утворена держава Ізраїль, іврит став її офіційною мовою. Оскільки Ізраїль був створений як центр репатріації євреїв із усього світу, іммігранти, носи різних мов, приїжджали и продовжують прибувати з різних країн розсіювання. У перші роки було багато людей, для яких ця мова не була рідною або домінантною, і тому кілька разів на день транслювалися спеціальні випуски новин ізраїльського радіо на "легкому'1 івриті — з адаптованою лексикою й у трохи вповільненому темпі – для полегшення сприйняття інформації на початкових етапах оволодіння мовою. На ранніх етапах розвитку культури Ізраїлю дискутувалися різні ідеї, що стосуються можливих шляхів розвитку мовної ситуації, наприклад: використати іврит у його традиційній формі або ввести латинський алфавіт і напрямок письма ліворуч — праворуч, як це прийнято в більшості мов. ідиш був рідною мовою більшості, однак його близькість до німецької й хворобливі емоційні асоціації, пов'язані з катастрофою єврейського народу в другій світовій війні, зробили його поширення в державі Ізраїль практично неможливим.

Під час Британського мандата, що тривав з 1917 по 1948 рік, англійська була офіційною мовою Палестини, і нею говорили як представники влади, так і місцеве населення й багато іммігрантів. Природно що вона розглядалася в якості можливої основної мови держави Ізраїлю, але й ця мова була відкинута як чужа, що асоціюється з колоніальним правлінням [З, с.36].

Однак навіть у розпал сіоністського ентузіазму не відчувалося офіційного диктату у використанні тільки однієї мови. Кнесет не приймав спеціальних рішень із цього приводу, через що, як і в багатьох інших сферах, тривала дія законів і постанов часів Британського мандата. В 1922 році Королівський указ установив, що офіційними мовами в Палестині є англійська, арабська і іврит (саме в такому порядку). Після виправлення, прийнятого в 1949 році, англійська мова втратила статус офіційної, іврит був проголошений першою державною мовою, а арабський – другою. З тих пір Держава Ізраїль приклала чималі зусилля для зміцнення домінантного статусу мови іврит.

Академія мови іврит, сформована за рішенням Кнесету в 1953 році як офіційний орган для роботи над розвитком мови, продовжує роботу неформальної Ради мови іврит (Ваад ха-лашон ха-іврит), заснованої Еліезером Бен-Єгудой ще в 1888 році. Академія визначає стандарти мови, публікує нові івритські слова, що замінюють термінологію, засновану на іншомовному корінні. В 1998 році, коли іврит уже давно затвердився як перша мова країни, Кнесет ще раз повернувся до питання про захист національної мови, прийнявши виправлення до Закону про телебачення й радіомовлення — Закон про підтримку пісень на івриті. У виконання цього закону один з каналів ізраїльського радіомовлення (третій канал) транслює винятково івритські пісні, а всі інші радіостанції транслюють також пісні, що виконують іншими мовами. Важко сказати, наскільки даний закон реально сприяє підтримці статусу національної мови або розвитку національної культури, однак той факт, що це питання виявилося на порядку денному ізраїльського парламенту через століття після встановлення державної незалежності, служить незаперечним індикатором того, що мовна ситуація в Ізраїлі усе ще не стабілізувалася остаточно [9, с.49].

Інтенсивність процесу модернізації мови іврит не слабшає з роками. Метою модернізації мови є приведення ізольованої або несучасної мови до рівня розвинених мов як засобу сучасного спілкування. Так, модернізація івриту повинна забезпечити можливість культурного, наукового й економічного співтовариства Ізраїлю ввійти у світове співтовариство мов. Розвиток івриту в Ізраїлі мав заповнити прогалину, коли століттями цією мовою не спілкувалися, не писали листів і наукових трактатів, не вчилися в школі й т.д. Необхідно було довести його до рівня функціонування мов, чий розвиток ніколи не переривався.

Необхідно відзначити, що розвиток івриту відбувався в особливій унікальній ситуації: переважна більшість носіїв івриту були й залишаються двомовними. Розширення використання івриту зустрічало психологічний опір, що варіювався залежно від статусів різних других мов двомовних носіїв івриту. Статуси цих других мов також різні й можна представити їх як континуум: від "малих мов" (наприклад, амгхарська, черкеська) до "мов широкої комунікації" (раніше французька, потім німецька, сьогодні англійська виконують цю функцію) і деяких мов "особливого статусу" на різних рівнях цього континуума (французька, російська, арабська).

3 1953 року в Єрусалимі активно працює заснована Кнесетом, відповідно до "Закону про вищу інституцію в області мови іврит" (1953), Академія мови іврит, що є спадкоємицею створеного в 1890 році Комітету мови іврит, який заснував Еліезер Бен-Єгуда. Метою Комітету було поширення івриту як розмовної мови, створення орфоепічних норм, збагачення лексики, нормативізація граматики.

В 1954 році Академія мови іврит почала видання "Історичного словника мови іврит". Триває складання фундаментального історичного словника мови іврит за допомогою спеціальної комп'ютерної програми. В 1994 році у рамках Академії мови іврит заснований інститут з вивчення й відродження мови.

Ідеї створення державної мови. Історичні та культурні коріння івриту сягають біблійного періоду, коли єврейський народ був домінуючим народом в Ерець-Ісраелі. Тому було дуже символічно, відтворюючи державу на своїй древній землі, обрати стародавню мову свого народу державною мовою Ізраїлю. Ідея відродження івриту була невід'ємною частиною сіоністської ідеології, сформульованої Теодором Герцлем, як такої, що намагалася порвати зі спадщиною вигнання, а створення єдиної ізраїльської нації стало невід'ємною складовою статистської ідеології державного будівництва. Знаряддями й символами моделі державного будів­ництва були (і залишаються):

обов'язкова армійська служба в єдиній армії

єдина система освіти

єдина для всіх (крім національних меншин) мова іврит.

Успіх відродження івриту в Ерець-Ісраелі був досягнутий ціною придушення самобутніх мов іммігрантів із країн розсіювання, при цьому деякі з них (насамперед ідиш і ладино) опинилися на межі зникнення. Збереження мов культурної спадщини іммігрантів сприймалося як загроза основній мові країни й національній єдності її громадян. Тому саме іврит, стародавня мова народу, мала стати засобом згуртування й акультурації іммігрантів [12, с.29].

Безкомпромісність ідеології івритського монолінгвізму стосовно імігрантів викликала у них зневагу до рідної мови й культури. Вважалося, що успі­шне оволодіння івритом можливо лише при повній відмові від усіх інших мов у повсякденному спілкуванні й у суспільному житті.

Оцінюючи підсумки цієї політики, колишній міністр освіти Ізраїлю професор Амнон Рубінштейн писав: «Дуже смутна картина: багатомовну спадщину, яку подали нам, як на блюді, завдяки репатріації в Ізраїль євреїв із усього світу, викинули на смітник». Уявляється, що монолінгвістична ідеоло­гія відродження івриту заклала основи недемократичної мовної і культурної політики єврейської держави. Таким чином, монолінгвістична ідеологія ки­нула виклик багатовіковій традиції єврейської багатомовності.

Таким чином, віднов­лення однієї мови відбувалося за рахунок придушення інших, а ідеологічна прихильність до певної мови веде суспільство у глухий кут неприйняття інших мов і культур.

Феномен відродження івриту

Відродження івриту призводить до значного розширення сфери вживання мови. Протягом менш ніж чверті століття іврит перетворився з літературної мови нечисленної еліти в мову сучасної нації, яка живе у своїй державі. У тім, що це можливо, багато хто – навіть у самому сіоністському русі – мав значні сумніви.

Феномену відродження івриту сприяли такі фактори:

безкомпромісна ідеологія івритського монолінгвізму, що забезпечи­ла безпрецедентний успіх процесу відродження івриту

сіоністська мовна політика, яка була націлена на встановлення й зміцнення статусу івриту і як офіційної мови, і як мови повсякден­ного спілкування

відновлення передачі івриту в сім'ях

обумовлення вибору мови спілкування в родині як прагматичними, так і духовними настановами

спрямованість відродження івриту, насамперед, на дітей (створення івритських дитячих садків і шкіл)

створення умов для використання мови не тільки в навчальних за­кладах, але й у повсякденному житті

офіційне визнання івриту мовою суспільного життя в Палестині (по­ряд з англійською і арабською) [12, с.28].

Завдяки феномену відродження івриту ізраїльський досвід розглядається соціолінгвістами як безпрецедентний успіх практичного втілення ідеології мовного відродження у життя.

Дж. Фішман зробив висновок, що найскладнішим і найважливішим у цьо­му процесі було відновлення природної передачі рідної мови в родині.

Іврит здобув перемогу над своїми могутніми суперниками, насамперед німецькою (що грала у ті роки центральну роль у сфері науки та освіти) і англійською (необхідною для соціального просування) мовами.

Закон про державну мову – нагальне питання. Держава Ізраїль була створена в 1948 році як демократична держава згідно з Декларацією Незалежності Ізраїлю, прийнятою 14 травня 1948 року. Проте з моменту проголошення й донині Ізраїль не має формального тексту Конституції як єдиного правового документа, що регулює основи державного устрою. Спроби виробити остаточний проект конституції виявилися безуспішними через нестабільне положення в країні й побоювання викликати розкол у суспільстві. Кнесетом у різний час було прийнято кілька законодавчих актів, Основних (конституційних) законів, які визначають структуру державного керування й основні права й обов'язки громадян. Основними конститу­ційними законами в Ізраїлі є закони: "Про Кнесет" (1958), "Про землі Ізраї­лю" (1960), "Про президента держави" (ред. 1964, 1969, 1996, 1999 та 2002), "Про уряд" (ред. 1968, 1992, 2001), "Про державну економіку" (1975), "Про армію" (1976), "Про Єрусалим, столицю Ізраїлю" (1980), "Про судочинство" (1984), "Про державного контролера" (1988), "Про людську гідність і волю" (1992) та "Про свободу діяльності" (ред. 1992, 1994). Крім цих одинадцяти конституційних законів, у країні діють ряд інших законодавчих актів, які та­кож установлюють структуру, функції державних установ і регулюють їхню діяльність.

У багатьох країнах світу законодавством передбачено вільне використання декількох державних мов. Виключенням з цього питання на сьогоднішній день є Ізраїль, в Основних законах якого немає закону "Про державну мову". Саме із цієї причини 21 березня 2007 року депутат Кнесету, голова парламе­нтської комісії з питань алії, абсорбції та діаспори професор Михайло Нуде­льман подав на розгляд парламенту країни проект закону "Про державну мову Ізраїлю" .

Ось як обґрунтовує прийняття цього життєво необхідного документу професор М. Нудельман: "Державна мова – це, як правило, мова більшості населення країни. Переважна більшість населення Ізраїлю – євреї. З цієї причини в діючому законі під державною мовою мається на увазі іврит, що виконує консолідуючу роль у політичній, соціально-економічнш і культурній сферах".

Також у законопроекті депутат пропонує поняття "робочі мови", статус яких набуватимуть арабська, англійська, російська і амхарська мови. Як ві­домо, сьогодні статус державної має ще й арабська мова .

Державна мова підлягає обов'язковому використанню в діяльності органів державної влади; при офіційному опублікуванні міжнародних договорів дер­жави Ізраїль, а також законів й інших нормативних і правових актів; при під­готовці й проведенні виборів і референдумів; у всіх державних органах юс­тиції; під час офіційних виступів керівників держави Ізраїль і його представ­ників у ході міждержавних зустрічей й у міжнародних організаціях, як на те­риторії своєї країни, так і за кордоном. Права громадян Ізраїлю гарантуються незалежно від знання державної мови .

Мовні спільноти сучасного Ізраїлю

Мови Ізраїлю сьогодні

Сьогодні змінилася загальна атмосфера, що стосується ставлення до проблеми культурних розходжень. Іноді івритомовні уродженці країни – нащадки вихідців з Росії починають вивчати російську, щоб повернутися до загубленого коріння. Змінилося також ставлення до ідишу, і сьогодні в ньому вже більше не вбачають ворога івриту. Популярність ідишу росте й серед секулярной молоді, його вивчають як іноземну мову в деяких школах. В 1995 році Єврейське Агентство субсидіювало тримісячне стажування в Ізраїлі групи вивчаючий ідиш студентів з Москви. Недавно в Ієрусалимському культурному центрі при муніципалітеті відбувся перший спектакль на ідиші поставлений молодіжною трупою "Ідиш-лзнд". На державному першому каналі телебачення з'явилася суботня передача, на якій обговорюються проблеми історії мови ідиш і пов'язаного з ним культурної спадщини, багато артистів виступають і співають на ідиші. Все це свідчить про пожвавлення інтересу суспільства до мови ідиш [4, с.8].

Представляється, що це явище потрібно розглядати в контексті загальної зміни поглядів на культурні розходження — у принципі, толерантність і навіть інтерес до всього "іншого" характерні для культури кінця XX століття, коли вже стала очевидна марність спроб штучного формування нових націй при ігноруванні етнічної ідентичності кожної з них. Війни на Кавказі, визнання прав етнічних меншостей у США, збереження відносної відособленості сефардської і ашкеназської громад в Ізраїлі — всі ці явища свідчать про значну стійкість етнокультурних розходжень, традицій і переваг.

Розвинені в результаті дискусій сучасні підходи до проблем культурного плюралізму засновані на фактичному визнанні культурно-етнічної прихильності як інтегральної частини психології особистості. Більше того, все більшу популярність здобуває ідея про можливості взаємного збагачення культур. Підтримування зв'язків з родиною, з культурою в якій людина виросла допомагає зберегти особистісну цілісність і ідентичність. Відкидання власної культури й знецінювання особистого минулого досвіду може бути руйнівним для особистості. Сьогодні вже ясно, що набагато більше ефективним шляхом є не механічне відкидання колишньої культури й самоідентифікації, а спроба адаптувати, реконструювати культурно обумовлені звички й звичаї, щоб вписати їх у нові умови життя. Ідеологія "плавильного казана" не спрацювала й сьогодні вже відкинута [10, с.279].

Якщо раніше войовничий захист івриту диктувалася страхом перед вавилонським товпотворенням, то тепер, коли іврит міцно зміцнився як домінантна загальна мова, суспільство більше побоюється левантизації –середземноморського провінціалізму як наслідку недостатньої комунікації з мінливим сучасним світом. Тому сьогодні ізраїльтяни набагато більше, ніж раніше терпимі до багатомовності. Відзначається також позитивне відношення до проблеми збереження мов країн виходу.

Мовна ситуація в Ізраїлі сьогодні істотно відрізняється від тієї, що існувала до проголошення держави Ізраїль і на ранніх етапах її розвитку. Насамперед, істотно знизилася тривога із приводу того, що іврит може бути витиснутий якою-небудь іншою мовою. Іврит сьогодні домінує і як офіційна мова, і як мова повсякденного спілкування; його викладають не тільки в Ізраїлі, але й в інших країнах, включаючи й Росію, усім, хто хоче його вивчати. Кожний дорослий репатріант, а іноді й підлітки старше дванадцяти років по приїзду в Ізраїль одержують можливість протягом п'яти місяців безкоштовно вивчати іврит на інтенсивних курсах ("ульпанах"). Для дітей, що недавно приїхали, організоване навчання івриту безпосередньо в школах.

За останнє десятиліття в мовній ситуації в Ізраїлі відбулися істотні зміни. По-перше, уродженці Ізраїлю, що вважають іврит своєю рідною мовою, сьогодні становлять більшість населення. По-друге, англійська мова сьогодні вже не асоціюється із британським колоніалізмом. По-третє, у зв'язку із загальносвітовими геополітичними змінами викликаними розпадом СРСР, в Ізраїль переселилися біля мільйона російськомовних репатріантів. Ці євреї зуміли зберегти свою національну ідентичність всупереч спробам асимілювати їх у загальну культуру. Для них характерне чітке почуття особистої й культурної ідентичності, і, як результат, вони пручаються спробам насильно асимілювати їх і в ізраїльську культуру .

За даними досліджень, для більшості молодих репатріантів рідна для них російська мова являє значну цінність незалежно від їхньої мотивації опанувати івритом. Для них характерна установка на двомовність. Це багато читаюча публіка – численні російські книгарні процвітають, важко порахувати газети й інші періодичні видання російською мовою, але із упевненістю можна сказати, що це число близько до того, що виходить на івриті й точно більш того, що друкується в Ізраїлі іншими мовами, включаючи англійську. В останнє десятиліття саме зміна в мовній практиці Ізраїлю у зв'язку із припливом російськомовних репатріантів привело й до зміни язикової ідеології убік більшої толерантності до багатомовності.

З радіостанції РІКА, орієнтована на репатріантів, що віщає переважно російською мовою. Крім того, що завдяки кабельному телебаченню російськомовним ізраїльтянам доступні три російських телеканали (ГРТ, РТР і НТВ), є й ряд регулярних передач ізраїльського телебачення російською мовою й ряд івритських передач із російськими субтитрами.

Внаслідок масового припливу російськомовних репатріантів навіть і без прийняття яких-небудь формальних рішень на багатьох товарах широкого вжитку з'явилися ярлики й пояснення російською мовою; в 1995 році міністерство транспорту початок широку кампанію за безпеку руху, і всі гасла в засобах масової інформації й плакати на автобусних зупинках також переводяться на російську мову. У періоди виборчих кампаній у боротьбі за електорат не тільки партії, що представляють переважно інтереси репатріантів, але й всі інші політичні об'єднання в країні поширюють свої матеріали російською мовою. На думку Л. Глинерта, саме відсутність централізованої політики призвела до такого унікального проникнення мови іммігрантів у його різних функціях у різні сфери громадського життя.

В університетах студенти завжди могли вільно вибирати, яку іноземну мову вивчати крім англійської, котра є обов'язковою уже в середній школі. Як правило, популярність різних мов визначалася соціально-політичною ситуацією. Так, російська мова як іноземна завжди була популярна в Ізраїлі, особливо в Єврейському університеті в Єрусалимі: з 1950 по 1967 рік щорічно 150 – 200 студентів вивчали російську, однак у результаті розриву Радянським Союзом дипломатичних відносин з Ізраїлем після Шестиденної війни кількість студентів, що вивчають російську мову, різко знизилася. У наші дні, в епоху масового припливу російськомовних репатріантів, тільки 50 – 60 студентів в Ієрусалимському університеті вивчають російську як іноземну, що пояснюється тим, що вони навряд чи зможуть конкурувати в професійному плані з тими, для кого російська мова є рідною.

Відповідно до циркуляра Міністерства Освіти, мовами шкільного навчання в Ізраїлі є іврит (у єврейському секторі) і арабська (в арабському секторі). Як факт визнання потреби кожного сектора в мові іншого, недавно був доданий рік вивчення арабської в єврейських школах. Був підтверджений також статус англійської як першої іноземної мови й дозволене викладання її із третього класу (за існуючим положенням, викладання англійської обов'язкове з п'ятого класу) . Для єврейських школярів, крім обов’язкового вивчення арабської протягом чотирьох років з 7 по 10 клас, її можливе вивчення його на вибір в 5, 6, 11 і 12 класах, однак, в окремих школах можуть замінити її французькою мовою. Для нових репатріантів вивчення другої іноземної мови не є обов'язковим; крім того, вихідці із країн СНД можуть замінити її на російську і вивчати її або як рідну, або як іноземну мову. Існує також угода між Росією й Ізраїлем про взаємну підтримку вивчення національних мов, що зобов'язує Ізраїль сприяти збереженню російської мови.

Арабська та англійська мови. Особливе місце в мовній ситуації Ізраїлю займають арабська і англійська мови [11, с.72].

Динаміка розвитку арабської мови в Ізраїлі діаметрально протилежна всьому сказаному про статус і поширення англійської. Жорстока реальність арабо-ізраїльського конфлікту привела до того, що в колективній свідомості ізраїльтян арабська однозначно асоціюється з мовою країн, військове протистояння з якими забрало життя майже двадцяти тисяч євреїв. Арабська не сприймається в сьогоднішньому Ізраїлі як одна з основних мов єврейської діаспори. Дослідження, проведене Е. Бенем-Рафаелем і X. Брошем, показало, що ізраїльські араби краще знають іврит, ніж більшість євреїв арабську; мотивація арабів до вивчення івриту вище, ніж мотивація євреїв до вивчення арабської. На думку Е. Рафаеля, арабська має в Ізраїлі низький статус – як у суспільстві в цілому, так і серед вихідців з арабомовних країн, для яких з високим соціальним станом традиційно асоціювалася французька.

Вивчення й викладання арабської мови в Ізраїлі відбувається в трохи в незвичайній ситуації. Арабська є офіційною мовою країни, нею говорять араби — громадяни Ізраїлю, не говорячи вже про те, що це домінуюча мова на всім Близькому Сході. Однак, всупереч більшим потенційним можливостям спілкування з носіями арабської мови поза рамками формального вивчення, реально контакти ці досить мінімальні. Тому арабська вивчається як іноземна, а не як друга мова. Тривалий політичний конфлікт існує над ізраїльським суспільством і впливає на мовну ситуацію в країні. Арабська мова характеризується диглоссією: усна арабська відрізняється значною варіативністю навіть у межах однієї країни, у той час як письмова мова збереглася в класичній формі, заснованої на Корані, і однаковій у різних країнах. Ця обставина ускладнює викладання арабської мови. Ізраїльські школярі вивчають письмову літературну мову, але після двох-трьох років навчання починають випробовувати розчарування, тому що усе ще не можуть спілкуватися арабською й погано розуміють усне мовлення. Разом з тим, у багатьох школярів єврейських шкіл відзначається позитивна мотивація до вивчення арабського (тобто вони за розвиток арабо-єврейських контактів, рівноправність і оптимістичні стосовно мирного процесу) і вони переконані, що знання арабського важливо для полегшення контактів з живучими в країні й сусідніх країнах носіями мовами (інтегративна орієнтація). В ізраїльському контексті вивчення арабської протікає більш успішно в тих, для кого знання цієї мови має відношення до системи життєвих цілей (у галузі освіти, у професійній кар'єрі або у зв'язку із проблемою національної безпеки й оборони Ізраїлю).

Хоча арабська мова є другою офіційною мовою в Ізраїлі, реальні статуси арабської й івриту аж ніяк не рівні. В окремих випадках були потрібні спеціальні рішення Верховного суду, щоб увести написи на арабській на дорожніх покажчиках і в назвах вулиць у містах або щоб дозволити суперечку бізнесмена з муніципалітетом міста Верхній Назарет і захистити його право на рекламу арабською й не підкорятися вимозі інструкції муніципалітету, що регламентує домінування на дві третини івриту в рекламі.

Ідеологія івритського монолінгвізму не витримала випробування часом. Глобалізаційні процеси, що набирають силу в останні десятиліття в політич­ній, економічній і культурній сферах, співробітництво між Ізраїлем і СІЛА, що дедалі поглиблюється, забезпечили англійській мові високий статус в Із­раїлі. Процес переосмислення форм колективної ідентифікації призвів до по­всюдної відмови від об'єднання різних етносів, забезпечивши легітимацію прагнення іммігрантів зберегти мову країн, з яких вони імігрували, та сприяв певному ренесансу тих єврейських мов, збереження й розвиток яких не передбачалося ідео­логами гегемонії івриту.

Хоча кількість вихідців з англомовних країн в Ізраїлі відносно невелика, проте їх вплив у поширенні англійської мови досить значний [12, с.30]. Висо­кий рівень знання англійської став "маркером" приналежності до освіченого середнього класу. Англійська мова стала першою, що похитнула підвалини беззаперечної гегемонії івриту. Ця ситуація створила всі передумови для змі­ни статусу англійської мови в мовній політиці країни [12, с.28].

Інтеграція Ізраїлю в глобалізаційні процеси, усе більш тісні політичні, економічні, військові й культурні зв'язки з американським урядом – голо­вним союзником Ізраїлю – і єврейською діаспорою СІЛА не тільки зберегли, а й ще більш підкреслили високий статус англійської мови у країні.

Як показали дослідження Е. Рафаеля, у свідомості ізраїльтян англійська менше, ніж будь-яка інша мова, пов'язана з параметрами "етнічності" й "уко­рінення", але домінує в сферах "практичної цінності" й "соціальної потреби". Р.Нір відзначає, що "англійська мова займає особливе положення з двох при­чин: через вплив американської культури й через те, що вона стає засобом міжнародного спілкування" [12, с.26]

Після скасування британського мандата й державотворення Ізраїль, англійська мова вже не є офіційною мовою, однак вона присутня на поштових марках, грошових знаках, на дорожніх покажчиках і оголошеннях – поряд з івритом і арабською. Часто можна зустріти тільки івритські й англійські написи, без арабського, наприклад, адреси на бланках фірм і державних установ. Ізраїльський суд приймає до розгляду власноручні письмові заповіти англійською мовою.

Англійська сьогодні є мовою міжнародного спілкування в сфері туризму, бізнесу, науки й технології, і тому володіння їм відкриває більше широкі можливості [11, с.71] . Крім того, на думку Бернарда Спольского, англійська мова має особливе значення для Ізраїлю ще й тому, що вона є мовою великої єврейської діаспори в США, Канаді, Англії й Австралії. Крім того, після численної англомовної репатріації після 1968 року у викладанні англійського в Ізраїлі склалася унікальна ситуація: для 40% учителів англійської в єврейських школах ця мова є рідною; лише 60% самі вчили її колись як іноземну. За словами Спольского, Ізраїль посідає перше місце у світі серед неангломовних країн по числу носіїв мови серед викладачів англійської в системі середньої освіти. За даними, що приводять Доніца-Шмидт і Шохами, івритомовні школярі вважають англійську тією мовою, що їм найбільше необхідно вчити, араби й російськомовні євреї ставлять її на друге місце після івриту.

Амхарська мова. У результаті двох хвиль репатріації в Ізраїль прибуло близько 75 тисяч євреїв з Ефіопії. Для більшості з них рідною мовою є амхарський мова, але біля десяти тисяч із них говорять мовою тигрин. Амхарська мова не одержала настільки широкого поширення в Ізраїлі як російська мова не тільки через меншу чисельність репатріантів, але й через те, що багато дорослих вихідців з Ефіопії були неписьменними й уперше сіли за парту в ізраїльських ульпанах. Тільки в місцях високої концентрації репатріантів з Ефіопії можна побачити оголошення на амхарською. За підтримкою Міністерства Освіти виходять дві газети на амхарською: одна з них – щомісяця, друга — раз у два місяці .

Незважаючи на успіх монолінгвістичної ідеології, на практиці повна гебраїзація Ізраїлю була недосяжна. У першому поколінні іммігрантів завжди залишалися літні члени родин, що не могли опанувати новий код спілкуван­ня, і це породжувало пасивний білінгвізм у наступному поколінні. І все ж та­ки саме 850 тисяч переселенців з СРСР/СНД у 90-х роках XX століття стали першою мовною та етнокультурною групою, яка категорично відхилила принципи івритського монолінгвізму [5, с.64]. Для більшості молодих репатрі­антів рідна мова має значну цінність незалежно від їхньої мотивації опанува­ти іврит. Для них характерна установка на двомовність.

Російськомовна єврейська інтелігенція прагне до язикової рівноправності й багатомовності, але продовжує вважати свою власну культурну і мовну самосвідомість домінуючою, при цьому вірно оцінюючи беззаперечну важливість володіння англійською для власної соціальної інтеграції в ізраїльський середній клас.

На думку Л. Глінерта "відсутність централізованої політики привела до унікального проникнення мови іммігрантів у сфери суспільного життя й змі­ни мовної ідеології убік толерантності до багатомовності у країні" [6, с.192].

У наші дні мовна політика Ізраїлю перебуває в стані переходу від сталої монолінгвістичної ідеології до мультилінгвізму. Зміни, що відбулися в ізраїльському суспільстві на межі тисячоліть, не могли не позначитися і на статусі різних мов. У часи розквіту сіоністської ідеології адепти відродження івриту проголосили необхідність досягнення національної й культурної незалежності, поступилися власним культурним й мовним надбанням, накопиче­ним у країнах діаспори, що і уможливило відродження усного івриту.

Проте нині маятник історії качнувся в протилежну сторону, і під сумнівом опинилося збереження монолінгвізму в Ізраїлі. Ідеологія відмежування від інших культур змінилася прагненням влитися в загальний потік глобалізації. Сьогодні Ізраїль повертається до традиційного мультилінгвізму, однак саме стародавня мова народу об'єднала його у молоду незалежну державу. З цих причин прийняття закону "Про державну мову" сприятиме на­лагодженню відносин між етнічними групами населення Ізраїлю.

Висновок

Формальна мовна політика не має вирішального значення у формуванні мовної ситуації Ізраїлю. Так, хоча англійська виключена зі списку офіційних мов, вона присутня у різних сферах життя Ізраїлю більшою мірою чим арабська, офіційна мова; статус російської мови не зафіксований в офіційних документах, однак, у результаті демографічних змін російська одержала значне поширення.

Проблема відродження й модернізації івриту як загальної мови для репатріантів з різних країн розсіювання займала істотне місце в ідеології сіонізму й була важливого складового процесу боротьби за становлення єдиного народу в державі Ізраїль. Сьогодні домінування івриту в Ізраїлі є вже безсумнівним фактом. Сучасна мовна ситуація в Ізраїлі характеризується політичною толерантністю (вибір, використання й поширення мов регулюється скоріше об'єктивною ситуацією, чим структурами влади), індивідуальним плюралінгвалізмом (більшість ізраїльтян володіють декількома мовами) і суспільним мультилінгвалізмом (у країні співіснують і вживаються в різних сферах життя різні мови). Ця ситуація збережеться й у майбутньому.

Доля націотворення значною мірою залежить від релігії. Неспроста чимало дослідників уважають релігію одним із атрибутів нації і включають її як компонент визначення нації. Релігійне почуття має багато спільного з національним – і це і те являє собою потужну силу ідентифікації в межах релігійного чи, відповідно, національного МИ. Якщо ці дві сили мають однаковий вектор, то релігійно-національне МИ виявляє велику життєздатність. За приклад можуть слугувати євреї, англійці, поляки з іудаїзмом перших, англіканством других і католицизмом третіх.

Варто зазначити, що закріпленню івриту послугував релігійний фактор. Саме іудаїзм, як національна релігія, спонукав до того, щоб об'єднати народ у духовному та ментальному аспекті, а спільна мова – у практичному.

Що стосується української мови… Дайте рідну українську мову в Церкву — і Дух Святий огорне її, як мати дитину, і Церква оживе й розцвіте, немов та троянда травнева, і стане живою та милою!

Запитання i завдання

Чому в Iзраiлi вiдновлена “мертва” мова як державна.

Мовне розмаïття в краïнi.

Стан арбськоï мови.

Реферати

Досвiд мовноï полiтики в Iзраïлi для Украïни.

Література

1. Ачпатов В. М. Что такое языковая политика? // Мир русского сло­ва. – П., 2003. – № 2.

2. Возняк Т. Відродження івриту та української мови. // Тексти та переклади. – Харків: Фоліо, 1998.

3. Дешериев Ю. Д. Языковая политика. // Лингвистический энциклопеический словарь. – М., 1990

4. Конституція України (із змінами, внесеними згідно із Законом N 2222-ІV від 8 грудня 2004 року).

5. Копелиович Ш., Хеймец Н.Г., Эпштейн А.Д. Языковая политика и дилеммы идентичности в Израиле. // Общество и политика современного Израиля. – Москва / Иерусалим: Мосты культури, 2002.

6. Котик-Фридгут Б. С. Динамика языковой ситуации и языковой политики в Израиле. // Миграционные процессы и их влияние на израильское общество: Сборник статей под редакцией А. Д. Эпштейна и А. В. Федорченко. – М., 2000.

7. Лингвистический энциклопедический словарь / Гл. Ред. В. Ярцева. – М.: Сов. энциклопедия, 1990.

8. Політологічний енциклопедичний словник / Під ред. Ю. С. Шемчушенка – К.: Генеза, 1997.

9. Хеймец К Г., Эпштейн А. Д. Языковая палитра современного Израи­ля. // Евреи Евразии. – К., 2003. – № 3 (4) Октябрь – Декабрь.

10. Эпштейн А. Д., Федорченко А. В. Общество и политика современного Израиля. – Москва / Иерусалим: Мосты культуры, 2002.

11. Бен-Рафазль Э. Самоидентификация различных социальных групп в современном израильском обществе // Общество и политика современного Израиля, под ред. А.Д. Эпштейна и А.В. Федорченко. Москва/Иерусалим: «Мосты культури», 2002.

12. Алек Д. Эпштейн Государство еврейских диаспор: этнолингвистическое многообразие израильских СМИ

13. Конституція Ізраїлю.

14. Куць О.М., Заблоцький В.В. Мовна полiтика в Українi: аналiз та впровадження (етнополiтологiчний аспект) : . - Х. : Видавництво ХНУ iм. В.Н. Каразiна, 2007 . - 300 с.

15. Шагаль В.А. Языковый аспект национальных процесов в арабских странах. - Наука, 1987. – 248 с.

Додаток

Проект закону "Про державну мову держави Ізраїль"

Подано на розгляд Кнесету 21 березня 2007року.

Цей проект закону визначає основи державного регулювання у сфері мов­ної політики, регламентує права та обов’язки громадян Ізраїлю у цій сфері.

Державною мовою Ізраїлю є іврит. Арабській, англійській, російській та амхарській мовам надається статус робочих мов.

Державна мова має використовуватися в органах державної влади, при офіційному опублікуванні міжнародних договорів держави Ізраїль, а також законів й інших нормативних і правових актів; при підготовці та проведенні виборів і референдумів; у всіх державних органах юстиції; під час офіційних виступів керівників держави Ізраїль і його представників у ході міждержав­них зустрічей і у міжнародних організаціях, як на території своєї країни, так і за кордоном.

На робочі мови мають бути переведені нормативні документи (за виня­тком документів для службового користування), анкети, бланки форм дого­ворів і розрахункових відомостей, що використовуються службами Інституту національного страхування ("Битуах Леуми"), податкового відомства, муні­ципалітетами, державними й комерційними банками, лікарняними касами, всіма органами юстиції, а також страховими компаніями. Вони повинні вида­ватися для ознайомлення з їхнім змістом за першою вимогою громадянина Ізраїлю. Інтернет-сайти всіх міністерств і державних відомств, муніципаліте­тів, банків, лікарняних кас, компаній телефонного й стільникового зв'язку, транспортних і страхових компаній мають містити розділи з перекладом на робочі мови всієї надаваної інформації.

Викладання у всіх державних навчальних закладах має вестися тільки державною мовою. Разом з тим, представники тих або інших етнічних і репа-тріантських общин країни можуть вільно вивчати рідну мову, як другу інозе­мну мову. Крім цього органи державної влади зобов'язані вживати заходів із вдосконалювання системи освітии й системи підготовки фахівців в області івриту й викладачів івриту як другої іноземної мови, а також здійснювати державну підтримку видання словників і навчальної літератури з вивчення івриту.

Обов'язковому перекладу на робочі мови підлягають інструкції з ліками, як виробленими в Ізраїлі, так і ввезені із-за кордону.

Права громадян Ізраїлю гарантуватимуться незалежно від знання дер­жавної мови. Громадяни держави Ізраїль і громадяни іноземних держав, які не володіють державною мовою Ізраїлю, при реалізації захисту своїх прав і законних інтересів на території Ізраїлю, матимуть право на користування по­слугами перекладачів.

Додаток 2.

Сьогодні іврит є офіційною державною мовою й більшість населення володіє ним, за винятком літніх арабів і нових репатріантів. Нові репатріанти, як правило, вдома говорять мовою рідної країни, особливо, якщо не цілком вільно володіють івритом, а ті, хто приїхав давно, переходять на іврит, тому що часто їхні діти й онуки не володіють уже мовою країни виходу.

Виключення становлять релігійні євреї ультра-ортодоксального сектора ашкеназського походження: вони продовжують використовувати ідиш у шкільному навчанні й у побуті, а іврит для молитов (священна мова) і для спілкування з івритомовним оточенням. В ізраїльському арабському секторі в освіті, культурі й у побуті домінує арабська, однак більшість населення володіє також івритом. Мовна палітра Ізраїлю нараховує 32 мови.

Протягом сторіч іврит вважався мертвою мовою, хоча євреї в діаспорі використовували його для молитов, вивчення релігійних текстів і для спілкування з одновірцями з інших країн, якщо в них не було іншої спільної мови. Хоча релігійні тексти, написані на івриті, існують більше трьох тисяч років, а світські літературні твори з'явилися вже в сімнадцятому столітті, відродження івриту як розмовної мови повсякденного спілкування почалося тільки на початку двадцятого століття.

На різних етапах історії Ізраїлю мовна ідеологія впливала на мовну практику суспільства. Мабуть, найбільш сильний вплив ідеології сіонізму був у період активного відродження івриту. Формальна ж мовна політика ніколи не була істотною складовою державної політики. У цьому розумінні єдиним реально діючим носієм мовної політики є Міністерство Освіти, оскільки сформована ним політика переводиться на мову цифр, що мають прямий вплив на мовну практику, що визначає кому які мови вивчати, коли и скільки годин на тиждень, на яких мовах здавати іспити й т.д. Сам факт, що тільки в 1995-1996 році Міністерство Освіти вперше сформулювало свою політику в області вивчення мов і опублікувало відповідний циркуляр, свідчить про те, що ця проблема не була в числі пріоритетних. Скоріше, істотні зміни в мовній ситуації зажадали від-керівників системи освіти визначити й сформулювати свою позицію.

5.2.ІНДІЯ

Зараз населення Індії становить 1 027 015 247 людей. Більше 42 % населення – діти до 18 років, 6 % – похилого віку за 60 років. Багатонаціональна держава. Більше 500 етносів. 20 % населення – це хіндустанці. Біхарці, бенгальці, телугу, маратхи, таміли (від 50 до 90 млн. кожний). Ще є 30 етносів, що налічують більше 1 млн. Державними мовами проголошені хінді та англійська. Офіційними мовами є санскрит та мова урду. Мрідула Гош (Індія) про мовіну ситуавну своєї країни пише: "Індійський народ унікальний тим, що не можна і водночас говорити про один індійський народ. З одного боку, в Азії немає більш багатомовної, більш багатонаціональної країни, ніж Індія. Жодна мова не домінує – всі знають як мінімум дві або три морви. Причому державну мову поважають усі, мова не є предметом конфлікту і приводом для ускладнення життя в країні.Кожен штат має свою мову і літературу [Мрідула Гош. Про рецепти націєтворення // День.2010.- № 242.- 30-31 грудня].

Релігійна структура – 4/5 сповідують індуїзм. 10 % населення –мусульмани, 3-4% – християни, буддизм, сікхізм, джайнізм. Освіта: рівень писемності – 52 %, за 30 років рівень писемності зріс з 1/3 до 1/2. [12]

Що стосується безпосередньо мовної ситуації Індії, то до моменту підкорення Індії англійцями тут існувало, окрім давньописемної нормалізованої літературної мови – санскриту, кілька місцевих літературних мов. За період довготривалого англійського володарювання мовою державного апарату і діловодства, торгівлі та економічних відносин, школи та університетів, і, відповідно, науки, стає англійська. У функції єдиної загальнодержавної мови виступає чужа мова, тоді як сфера місцевих живих літературних мов виявляється дуже обмеженою. Переважна маса населення Індії не знає англійської мови. Вільно на ній говорять лише 2% населення. Тому необхідність заміни англійської мови ще на початку XX сторіччя стає одним із лозунгів національно-визвольного руху. Після подолання іноземного володарювання питання щодо «прав» різних літературних мов, тобто про їх суспільних функцій, зберігає минулу гостроту. Хоча, згідно з Конституцією в Індії 14 найважливіших літературних мов, у тому числі бенгальська, урду, панджабі, тамільська, хінді, кашмірі, телуру, санскрит, визнаються рівноправними, але функції загальнодержавної мови замість англійської передають хінді (з 1965 р.). У такій багатомовній державі, як Індія, необхідно мати якусь загальну і єдину мову, але противники хінді знову звертаються до англійської: англійська зберігає у цьому зв'язку положення другої офіційної мови, а у деяких Штатах на ній спілкується переважна кількість населення. За такої ситуації навіть «повноправна» національна літературна мова – хінді - не володіє якістю єдиної літературної мови, оскільки її конкурентами, з одного боку, є інші місцеві літературні мови, а з іншої – чужа літературна мова – англійська.

Особливості мовної політики в Індії.

Мовну ситуацію в Індії зумовлюють наступні фактори:

1) Наявність великої кількості мов і діалектів, відмінних як типологічно, так і генетично. Перепис населення 1961 року зафіксував 1652 мови та діалектів, які мешканці Індії назвали своїми рідними. Мов, якими розмовляє більше ніж 5 000 чоловік, налічується 281 [2, с. 17-18]. А Конституція Індії визнає офіційними 22 індійські мови плюс англійська, яка має статус асоційованої, або допоміжної державної [20,21; 8, с.323].

Така різноманітність мов майже унеможливлює формування національної ідентичності на основі єдиної, спільної мови. З одного боку, така мова потрібна для посилення індійської держави, для того, щоб всі громадяни Індії відчували спільність і рівність у межах своєї країни. Але жорстке нав'язування або навіть необережне визначення правового статусу якоїсь однієї мови може призвести до знищення інших індійських мов і до вицвітання яскравої мовної та культурної палітри індійського суспільства.

2) Значна кількість неписемного населення. За даними перепису населення 2001 року, загальна кількість населення Індії складає 1 027 015 247 чол. З них писемних лише 566 714 995. Тобто майже 35% населення не вміє читати і писати [3].

Такий стан народної освіти поглиблює мовний розкол у суспільстві. Якщо б усі діти в Індії навчалися у школі, то можна було ввести в шкільну програму, наприклад, вивчення хінді як обов'язкової дисципліни і, таким чином, лінгвістично поєднати населення усіх штатів та союзних територій Союзу.

3) Лінгвістичні штати. Кордони більшості штатів проведено за лінгвістичним принципом, хоча є і «штати без мови» і «мови без штату». Деякі політичні діячі Індії, науковці, спеціалісти з питань адміністрації та управління вважають, що «концепція лінгвістичних штатів перешкоджає реалізації фундаментальної єдності нації та національної солідарності» і в ній вбачають причину загострення національних відносин у 60-х роках. В індійській науковій і політичній літературі саме з лінгвістичними штатами асоціюється виникнення чисельних сен (армій), які виступали під шовіністичними лозунгами. Активно обговорюється можливість зміни адміністративного устрою Індії.

Проте створення лінгвістичних штатів – це один з найважливіших етапів демократизації незалежної Індії. Об'єднання у межах штату населення, що розмовляє певною мовою, відіграє важливу роль у розвитку цієї мови, у розширенні сфери її соціального функціонування. Концепція лінгвістичних штатів дає реальну можливість на практиці втілити принципи Конституції Індії, що стосуються мовних прав [8, стаття 29, 30], та принципи Європейської хартії про національні мови та мови меншини [4, стаття 7]. Щодо відцентрових тенденцій, то «Закон про противоправні дії» (1967р.), яким було заборонено усі прояви сепаратизму, практично вирішив цю проблему [7, с.135].

4) Нехарактерність для культури Індії поняття національності, велике значення племен та каст. Спільність мови та спільність території – це дві одвічні ознаки нації. Але у демографічних описах Індії і в переписах населення такі поняття, як раса, расова група чи нація просто не фігурують.

Такі слова, як «дравідійський» чи «індоарійський» здебільшого розглядаються як лінгвістичні, а не етнічні терміни. Доколоніальна література і традиції не проводять класифікацій за расовими ознаками.

Після здобуття незалежності, відповідно до політики уряду, спрямованої на перешкоджання розколу суспільства по расовим ознакам, у переписі населення 1951 року було покладено кінець расовим класифікаціям, які намагалися запровадити представники Британії (Франсуа Берн'єр, Каролус Ліннауес та ін.).

Розподіл суспільства іде за двома іншими ознаками: кастами та племенами. Існує два окремих списки – список каст та список племен. У Конституції вони так і називаються: «племена та касти, що входять до списку». Усього перелічено 772 плем'я, на кожний штат припадає від 5 до 63 племен.

Звичайно не всі громадяни Індії входять до одного з цих племен. До списку потрапили тільки ті племена, що вважаються корінними, аборигенними. Представники цих племен за Конституцією мають право на підтримку з боку держави як такі, що належать до «слабких верств населення» [8, стаття 15 пункт 4; стаття 19 пункт 5; стаття 46; стаття 342].

Як правило представники плем'я розмовляють дещо відмінно від інших. Це може бути діалект чи говірка однієї з розповсюджених на даній місцевості мов або навіть власна мова. Сукупність племен, що проживають у межах одного штату, можна якось порівняти з нашим поняттям про етнос чи національність. Але, як і всяка аналогія, таке порівняння можливе лише до певного ступеню.

5) Проблема англійської мови. Англійська мова прийшла до Індії з початком британської колонізації. І протягом майже 350 років насаджувалась і поширювалася як територіально, так і в плані соціальних функцій.

Після здобуття незалежності і навіть ще у ті часи, коли за неї тільки починали боротися, було проголошено принцип всебічного сприяння розвитку своїх, індійських мов і поступове усунення англійської мови з ужитку. Ці принципи затверджені основним законом держави та іншими нормативними актами. Проте на практиці все не так просто. Англійська мова в Індії дуже поширена. Вона домінує у засобах масової інформації, рекламі. За Конституцією [8, стаття 348] виключно англійська є мовою Верховного Суду, Високих Судів Правосуддя, всіх нормативних актів. Постійно ведеться боротьба між політичними силами, які прагнуть до посилення позицій англійської мови, і прихильниками хінді та інших індійських мов.

Огляд лінгвістичної карти сучасної Індії. Лінгвістична карта Індії являє собою досить строкату картину: мови, що розповсюджені на території країни, відрізняються як з типологічної і генетичної точок зору, тобто належать до різних мовних родин (індоарійської, дравідійської, аустроазійської, китайсько-тибетської та ін.), так із точки зору чисельності населення, яке розмовляє тією чи іншою мовою.

У світі налічується від трьох до чотирьох тисяч мов. В Індії розмовляють 1600 мовами. Згідно з переписом 1971 р., в країні існує 281 мова та діалект, на кожному з яких розмовляє більш ніж 5000 чоловік [2, с.7].

Називають декілька причин такої надзвичайно великої навіть для Індії кількості мов та діалектів. Однією з них є те, що багато хто дав назву своїй рідній мові за місцем народження чи проживання, професії, касті чи племінній приналежності. Вагому роль у появі багатьох раніше не відмічених назв зіграло прагнення певної частини опитуваних отримати пільги, які передбачені Конституцією Індії для лінгвістичних меншин (8, частина III, ст. 29, 30; частина XVIII, глава IV, ст. 347, 350А, 350В).

До того ж слід враховувати, що велика частина жителів Індії є неосвіченими, неписемними і тому можуть вважають той діалект, яким вони розмовляють, окремою мовою [16,с.6-7].

Спостерігається таке співвідношення кількості мов, розповсюджених на території Індії, та чисельності населення, що ними розмовляє (табл. 1):

Таблиця 1

Розмовляє даними мовами, чол.	Кількість мов
від 5 000 до 10 000	60
від 10 000 до 100 000	139
від 100 000	82

Типологічно мови Індії відносяться переважно до чотирьох мовних родин: індоарійської, дравідійської, аустроазійської та китайсько-тибетської.

З точки зору лінгвогеографії Індія представляє собою два величезних лінгвістичних ареали: 1) північну Індію, населення якої розмовляє індоєвропейськими мовами (бенгальська, маратхі, панджабі, хінді ті ін.); 2) південну Індію, де живуть народи, що розмовляють мовами дравідійської родини (тамільський, телугу, малаялам та ін.) [16, с.7-8].

Таблиця 2

ШТАТИ
№	Штат	Офіційна мова
1.	Андхра-Прадеш	телугу, урду
2.	Аруначал-Прадеш	англійська, хінді
3.	Ассам	ассамі, бодо, бенталі, карбі
4.	Біхар	хінді, урду, бхойпурі, магахі, майтхілі
5.	Чхаттісгарх	хінді, чхаттісгархі
6.	Гоа	конкані, маратхі, португальська, англійська
7.	Гуджарат	гуджараті, хінді, урду
8.	Хар'яна	хінді, панджабі
9.	Хімачал-Прадеш	хінід, пахарі
10	Джамму та Кашмір	кашмірі, догрі, урду
11.	Джхарнчал	хінді
12.	Карнатака	каннада
13.	Керала	малаялам
14.	Мадх'я-Прадеш	хінді
15.	Махараштра	маратхі, конкані
16.	Маніпур	маніпурі
17.	Мегхалая	хасі, гаро, англійська
18.	Мізорам	мізо, англійська
19.	Нагаленд	англійська
20.	Орісса	орія
21.	Панджаб	панджабі
22.	Раджхастан	хінді, раджхастані
23.	Сіккім	непалі
24.	Таміланд	тамілі
25.	Тріпура	бенгалі, кокборок
26.	Уттаранчал	хінді
27.	Уттар-Прадеш	хінді, урду
28.	Західний Бенгал	бенгалі
29.	Делі	хінді, англійська, урду, панджабі

СОЮЗНІ ТЕРИТОРІЇ
1	Острови Андман та Нікобар	нікобарська, бенгалі, англійська, хінді, малаялам, панджабі, тамілі, телугу тамілі, телугу
2	Чандігарх	панджабі, хінді
3	Дадра та Нагархавелі	гуджараті
4	Даман та Діу	гуджараті, англійська
5	Лакшадвіп	малаялам
6	Пондічеррі	тамілі, французька

Взагалі мови Індії за географічним розподілом можна умовно поділити на три групи:

1) мови, носії яких у переважній більшості проживають на компактній території у межах однієї адміністративної одиниці – штату;

2) «мови без штату» (термін уведено у 1989 р. на семінарі Літературної академії Індії в Делі);

3) хінді та урду, які посідають в Індії особливе місце [7, с. 18-21].

За ступенем етнічної консолідації деякі науковці пропонують поділити всі народи Індії на:

1) ті, що говорять діалектами найчисленніших мов (таких, як хінді та урду);

2) великі консолідовані народи за межами розповсюдження великих мов першої групи;

3) племінні народи.

Перша група складається з незліченної кількості націй, народів та етносів, які поєднує лише використання однієї мови; їхня етномовна ідентичність є порівняно слабкою. До другої групи можна віднести бенгальців, асамців, панджабців, гуджаратців, тамілів. Для них характерний високий рівень національної свідомості та консолідації. Майже всі вони компактно проживають у межах певної місцевості, де, як правило, становлять більшість. (Так, бенгальці в Західній Бенгалії, телугу в Андгра Прадеш, гуджаратці в Гуджараті та таміли в Тамілнаді становлять більше 80% населення [5]).

У Конституції Індії немає чіткого визначення офіційної, національної та регіональної мов. Згідно зі статтями 343–351 Конституції, хінді, англійська та регіональні мови мають застосовуватися для офіційних потреб, причому декларується мета загальнонаціонального використання хінді та гарантії використання мов меншин [6]. Англійська мова визначається як "допоміжна офіційна" (associate official) або друга офіційна мова.

Окрім того, 18 мов (хінді, телугу, бенгальська, маратгі, тамільська, урду, гуджараті, каннада, малаялам, орія, пенджабська, кашмірська, сіндгі, ассамезе, канкані, маніпурі, непальська та санскрит) подаються у 8-му додатку до Конституції і в індійській літературі часто визначаються як "scheduled languages". Ці 18 мов дехто визначає як регіональні мови або офіційні мови штатів, вказуючи на те, що майже кожна з цих мов визнана офіційною в одному зі штатів Індії. Хоча не мають своїх штатів урду та санскрит, а офіційною мовою штату Наґаленд є англійська, що не входить до переліку офіційних мов.

Інші називають ці мови національними, оскільки штати вільні вибирати мову адміністрації та освіти лише з офіційно визнаних мов, перелік яких міститься у 8-му додатку до Конституції. Незважаючи на різні підходи щодо їх визначення, ці 18 мов є виокремленими з-поміж усіх інших, а їхні носії мають привілейований, порівняно з іншими, статус.

При складанні списку національних мов за головний критерій було взято кількість носіїв (мінімум 10 млн.) Так, на хінді розмовляє приблизно 40% (за різними даними від 38% до 43%) усього населення [2]; телугу, бенгальська, маратгі та тамільська є рідними мовами для 4-5% кожна; носії кожної з решти мов складають 1-2% усього населення. Винятками є санскрит – стародавня мова сакральних текстів, що є практично мертвою, а також маніпурі, кашмірська мова та сіндгі, кожною з яких розмовляє менше 10 млн. індійців.

Отже, географічний розподіл мов Індії є досить складним навіть на рівні офіційних мов, не кажучи вже про племенні мови та мови лінгвістичних меншин. Він носить ієрархічний характер і має тенденцію швидко змінюватись.

Правовий аспект мовної ситуації в країні. За роки незалежності ті індійські закони, що стосуються мови, змінювалися багато разів. Наприклад, додаток VIII до Конституції Індії, в якому перераховуються офіційні мови держави, змінювався тричі: спочатку в ньому було перераховано 14 мов [8, с. 323]; у 1967 р. до нього включили мову сіндхі; у 1992 р. – конкані, маніпурі, непалі [20]; а в 2004 р. - бодо, догрі, майтілі та санталі [21]. На сьогодні конституційно визнаними офіційними мовами Індії є 22 мови (ассамі, бенгалі, бодо, догрі, гуджараті, каннада, кашмірі, конкані, майтілі, малаялам, маніпурі, мараті, Непалі, орія, панджабі, санскріт, санталі, сіндхі, тамілі, телугу, урду, хінді). Нижчий шабель займають мови, які хоча і не використовують для адміністративних потреб, але якими користується значна кількість населення у межах певної території. Урегулювання поточних проблем носіїв цих мов контролюється комісаром з питань мовних меншин, який має в урядах штатів дорадчий голос.

Ні Конституція Індії, ні будь-які інші індійські закони не надають жодній мові статусу «національної мови». Але державною мовою визнано хінді. Цією мовою суб'єкти федерації мають спілкуватися між собою і з Центральним Урядом. Але, як було зазначено вище, у кожного штату є, крім цього, своя або свої офіційні мови. Розвиток хінді всіляко підтримує керівництво країни. Цей курс означено в Конституції Індії [8, стаття 351]. На вищому рівні вирішуються питання поширення його вжитку, навчання цієї мови, стимуляція написання та видання літератури на хінді (Резолюція парламенту про офіційні мови 1967 р.; уведення у 1960 р. обов'язкового навчання друкування та стенографії на хінді; відкриття у 1985 р. Центрального інституту навчанні хінді, і т.н.).

Окремо стоїть проблема англійської мови в Індії.. Майже всі освічені індійці і, звісно, еліта індійського суспільства володіє англійською мовою [2, с.23]. Англійська залишається однією з найважливіших мов Індії, вона символізує освіченість, культурність, високий інтелектуальний рівень, адже більша частина друкованої продукції Індії видається англійською мовою. У цьому немає нічого дивного, адже під час британського панування, яке тривало майже 350 років, англійська мова активно насаджувалася [1, с.54-67].

Англійська мова 15 разів згадується в основному тексті Конституції Індії, проте проблему статусу цієї мови основний закон повністю не вирішує. Основний закон проголошує прагнення до усунення англійської з офіційного вжитку [8, стаття 344, п. 2(b)], але єдиною мовою судочинства залишає англійську [8, стаття 348], примушуючи, таким чином, кожного, хто хоче, наприклад, отримати юридичну освіту, вивчати мову колонізаторів. Питання про вживання англійської мови в інших офіційних сферах як на рівні штатів, так і на рівні Союзу автори Конституції відклали на 15 років [8, статті 120, 210, 343]. Але хоча минуло вже набагато більше 15 років, у протистоянні «хінді – англійська» ще досі не поставлено крапку. Різні уряди і склади Парламенту приймали рішення по цьому питанню всупереч одне одному: то перемагали прибічники хінді (40-ті - 50-ті роки), то прихильники англійської (60-ті -70-ті роки). У підсумку англійська набула статусу асоційованої мови або «допоміжної державної», проте сфера її реального вжитку та соціальний престиж майже не змінилися [2, с.57 – 70].

Прихильники англійської мови періодично піднімають питання про присвоєння цій мові статусу другої державної.

Найважливішими нормативними актами стосовно мовного питання в Індії, окрім Конституції, є наступні: рекомендації Комісії з питань офіційної мови (1956р.) та Об’єднаного парламентського комітету(1959р.), «Біль про офіційну мову» (1963р.), «Резолюція по офіційних мовах» (1967р.). За їх прийняттям стояли палкі політичні дебати, важкі компроміси та масові акції.

У загальному рахунку на правовому полі перемогла англійська мова. І справа не в тому, що англійській було надано більше переваг, а в тому, що їх у неї так і не відібрали. Якщо брати до уваги лише букву закону, то перемога буде на боці хінді. Але по суті цих законодавчих актів можна сказати, що вони не дали можливості хінді проникнути до тих сфер суспільного життя, в яких панує англійська.

Основні мовні конфлікти. Конфлікт 1. Урду-хінді

До мовної ідентичності в Індії дуже часто додається ще й релігійна, що іноді призводить до виникнення нових конфліктів. Яскравим прикладом є урду та хінді, які дехто навіть вважає двома варіантами однієї мови, що використовують дві правописні системи (персо-арабську та деванаґарі, які тісно пов'язані з ісламом та індуїзмом відповідно.) Урду, який був мовою мусульманських правителів Індії протягом декількох століть, має значну кількість запозичень з перської. Ця мова не має більшості мовців у жодному штаті і є розповсюдженою скоріше не за географічним, а за соціально-релігійним критерієм: переважна більшість тих, хто розмовляє урду, є нащадками привілейованих класів у імперії Моголів. Незважаючи на таку близькість двох мов, а також те, що урду визнано однією з національних мов, пропозиція запровадити на телебаченні в Бангалорі програму новин на урду викликала заворушення, що призвели до загибелі людей та мільйонних збитків [7].

Конфлікт 2. Конкані-маратгі. Так само політичним є в Індії питання про різницю між мовою та діалектом. Так, створення штату Ґоа та внесення мови цього штату, конкані, до переліку офіційних мов викликало протидію тих, хто вважав конкані лише діалектом маратгі, а, отже, відокремлення штату Ґоа від штату Магараштра вважав безпідставним. Деякі науковці взагалі називають усю північну Індію "суцільним масивом сільських діалектів" [10]. Багато хто вважає також, що й хінді є не однією мовою, а загальною назвою для декількох десятків споріднених мов Північної Індії, що використовують одну правописну систему – хінді. При чому деякими з цих мов (бгоджпурі, маітгілі, чаттісґарі) написано значну кількість літературних творів. Інші мови, такі як марварі та маґадгі, не мають розвинених літературних форм, і вважаються діалектами, хоча деякі з них відрізняються від хінді більше, ніж урду.

Конфлікт 3. Хінді-англійська. Спроби "хіндізаціі" Індії

Відразу після проголошення незалежності Індії 1947 року постала необхідність визначення державної мови (мов) нової держави. В запалі антиколоніальних настроїв вважалося, що хінді – мова, якою послуговується найбільша кількість індійців, яка не є ані виключно регіональною, ані класовою ознакою обмеженої групи населення, має стати єдиною національною мовою Республіки Індія. Таким чином, індійські націоналісти сподівалися, що хінді за державної підтримки з часом витіснить англійську і стане панівною мовою в усіх сферах суспільного життя. Прихильники хінді наголошували, що англійська є іноземною мовою та ознакою колоніального статусу, що вона використовується невеликою купкою людей, переважно колишньою колоніальною верхівкою, й, таким чином, перешкоджає демократизації країни та доступу до влади нижчим соціальним верствам індійського суспільства. Проте ця програма через ряд причин так і залишилася нездійсненою.

Прихильники збереження позицій англійської мови твердять, що "Індії пощастило, що колоніальний період залишив мову, яка зараз домінує у світі в галузях культури, науки, технології та комерції" [8].

Але головною причиною поразки політики "хіндізації" слід вважати позицію індійців з південних штатів, їхнім головним аргументом на підтримку англійської як спільної мови для всіх індійців ("link language") було те, що запровадження хінді як основної робочої мови надасть перевагу (у т.ч. при прийнятті на державну службу) мешканцям північних штатів. Якщо англійська й не є рідною, твердили вони, то необхідність її вчити ставить усіх у рівні умови [9]. Прикметною рисою тут є те, що головним аргументом як на користь англійської, так і на користь хінді, є рівність громадян як найважливіша підвалина демократії.

Найкраще про бачення ролі англійської мови та її призначення в сучасному індійському суспільстві сказав Д.П. Патанаяк: "Дуже часто забувають, що англійська є джерелом сили, коли вона підтримує та доповнює індійські мови, та слабкості, коли вона є їхнім суперником" [4].

Характерно, що й сама англійська мова, яку вживали індійці, поступово пристосовувалася ними до місцевих умов. Проте говорити про остаточну поразку політики "хіндізації" передчасно. Так, зовсім нещодавно прем'єр-міністр Індії А.Б. Ваджпаї відзначив виключну роль хінді як національної мови індійців (престиж якої у світі, до того ж, зростає) та закликав до посилення ролі цієї мови як єдиної противаги "надзвичайно прикрим почуттям мовного фундаменталізму та регіоналізму" в Республіці Індія.

Суперечки у мовній політиці Індії. Після отримання Індією незалежності 15 серпня 1947 року перед країною постала надважлива задача – написання Конституції нової, вільної держави. Серед найбільш конфліктних питань виявилось питання мовної політики. Спробуємо коротко окреслити коло основних проблемних питань стосовно мовної політики у Конституції Індії.

1. Питання офіційної мови

Однією із найскладніших проблем, що стояли перед авторами Конституції Індії, була проблема загальної мови країни, яка була б прийнятною для всього різномовного населення. Стосовно офіційної мови Індійського Союзу, на отримання цього статусу претендували англійська мова, хінді, хіндустані, санскрит і бенгалі. Статті, що мають відношення до офіційної мови (343 – 351), включені в частину XVII Конституції Індії. Вони розбиті на чотири глави, а саме: «Офіційна мова Союзу», «Місцеві мови», «Мова, що використовується у Верховному суді, у вищих судах та ін.» і «Спеціальні пропозиції».

2. Питання писемності. За питанням писемності, як і за питанням про офіційну мову, були висвітлені найрізноманітніші точки зору. Боротьба йшла між трьома групами: прихильниками деванагарі, прихильниками латиниці та прибічниками персидської писемності, або писемності урду.

3. Дебати щодо цифр. Розбіжності у поглядах за питанням про цифри, які мали використовуватись в офіційних документах, також викликали жорстокі суперечки. Частина захищала використання міжнародної форми цифр (арабських), інші стали на бік написання цифр, традиційно прийнятого у графіці деванагарі. Остаточне вирішення цього питання було відкладено на 15 років, а поки що було погоджено використання міжнародної форми цифр. По-перше, єдина міжнародна форма написання цифр знищує ще один бар'єр між Індією та іншими країнами, а по-друге, відкладення остаточного вирішення зняло напругу у відносинах між прибічниками різних поглядів, що дало змогу сконцентруватися на більш важливих питаннях.

4. Дискусія щодо термінів переходу з англійської мови на хінді.. Важливим питанням, яке викликало дискусію, було питання про те, який період часу мав бути встановлений для переходу з англійської мови на хінді у сфері офіційного діловодства. Думки членів Зібрання стосовно цього питання переважно зводились до трьох точок зору. Одні вважали, що не слід встановлювати ніяких чітких термінів для переходу з англійської мови на хінді; інші були схильні вважати, що 15-річний період - занадто довгий термін для такого переходу; треті ж вважали, що 15-річний період –достатній і мав бути прийнятим [13 :ст.26-40].

Вищезгадані питання, навколо яких точилися жорстокі дебати, були вирішені шляхом прийняття компромісного законопроекту. Цікавим є те, що компроміс було знайдено через внесення до законопроекту кількох спірних пунктів. Детально вивчивши глави Конституції про мовну політику, стає зрозумілим такий парадокс: статті 343(1) та 343(2) категорично стверджують про те, що через 15 років офіційною мовою Індії стане хінді, а в країні будуть використовуватись індійські цифри. Прихильники хінді задоволені. Крок другий – у статті 343(3) сказано про те, що парламент може в майбутньому передбачити використання англійської мови, а також деванагарської форми позначення цифр для особливих цілей. Прибічники англійської мови задоволені, але... Другий крок на шляху досягнення компромісу можливий за умови, окресленої у пункті 343(1), тобто за умови створення першої Комісії (через 5 років після прийняття Конституції) та другої Комісії (через 10 років). Жодна Комісія не була створена, бо, як стверджував через 13 років міністр юстиції А.К.Сен, фразу в Конституції про те, що Комісія «буде створена», можна розуміти як «може бути створена». Цікавим є також пункт 344(6), в якому говориться про те, що президент може видавати розпорядження стосовно офіційної мови, тобто може відхилити будь-яке рішення, прийняте у відповідності до положень Конституції. Так що це, компроміс чи вдало продумана хитрість, а чи просто банальна некомпетентність авторів Конституції?

Висунення хінді в Індії та його санскритзація. Процес мовної націоналізації, що має місце в Індії, представляє собою поповнення лексичного фонду хінді шляхом запозичення із давньої мови – санскриту – або створення лексичних одиниць в хінді з елементів і згідно з моделями санскриту для досягнення взаєморозуміння між багаточисельними іншомоними народами, перш за все у письмовій комунікації. В цей момент хінді піддається помірній санскритизації, і цю ступінь визначають:

• Зацікавленість літераторів у розширенні кіл читачів;

• Необхідність при підготовці радіопередач враховувати рівень грамотності населення;

• Соціальні зрушення, що трапились у період незалежності і ведуть до руйнації традиційних соціальних перегородок, що створює умови для перетворення хінді на засіб масової комунікації. [18: ст.35]

Висновок

Прислів'я "скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина" дуже точно характеризує мовну ситуацію в індійському суспільстві. Незважаючи на значне просування Індії на шляху демократії, економічного зростання, більшість індійців і досі перебуває у злиднях та неосвіченості. Перш за все це стосується селян та особливо племінних народів, що перебувають на найнижчих щаблях розвитку. Мови індійських племен належать до різних мовних родин. Деякі з них є численнішими за деякі офіційно визнані мови, проте перебувають у жалюгідному стані. Через низьке соціальне становище та бідність ті, для кого вони є рідними, залишаються ізольованими від центрів культури, освіти та інформації та не мають жодного шансу на покращення свого становища. Проте останнім часом у ряді індійських штатів (Наґаленд, Гар'яна, Дадра й Нагар Гавелі, Магараштра) запроваджено експеримент, який полягає у двомовній початковій шкільній освіті. Його метою є поєднання домашньої (племінної або слабко розвиненої) мови з мовою шкільної освіти, якою найчастіше є одна з офіційних мов країни [13:3]. Як би там не було, більшість племінних етносів є переважно одномовними.

В умовах розпаду колоніальних держав чи імперій вибір між автохтонною літературною мовою або іноземною, якими користувалися до визволення, обумовлюється перш за все рівнем розвитку літературної мови. Автохтонна мова природно стає державною у моноетнічній державі. Однак там, де мова не набула розвинутої літературної форми, хоча використовується, наприклад, у початковій освіті, продовжує функціонувати мова метрополії, що й сталося після визволення Індії від колоніальної залежності.

Поширеним явищем у країнах, які одержали незалежність, є потяг людей до знання мови метрополії. Звідси масовим явищем є навчання дітей у школах, де предмети викладаються мовою колишніх метрополій.

Індія має нагальну потребу у прийнятті Закону про мовну політику, який би утверджував хінді як мову не лише нації, але й держави, а також у нормалізації та модернізації автохтонних мов. У мовній політиці країн недостатньо врахований чинник середньої і вищої освіти в утвердженні мови у статусі державної. На думку А.А. Празаускаса, у Індії є етнонаціональні проблеми, але відсутня реальна небезпека дезінтеграції. Це є наслідком вдалого вирішення національних проблем поліетнічної країни, тобто:

• створення ефективного механізму регулювання міжетнічних конфліктів, який створює стабільну, саморегулюючу політичну систему;

• здатність політичної системи враховувати інтереси тих етнічних груп, які через свою малочисельність не можуть впливати на інститути, але можуть дестабілізувати становище в окремих районах країни;

• близькість (однотипність) політичних культур народів поліетнічної країни, вирішення проблеми міжрегіональних соціально-економічних розбіжностей і пов'язаною з нею проблеми внутрішніх міграцій. [16, ст.287]

Отже, індійським урядам та індійському суспільству вдалося зберегти цілісність країни та створити життєздатну модель врегулювання мовних конфліктів та відносно мирного співіснування різних мовних груп. Таких результатів було досягнуто завдяки публічному обговоренню гострих питань та знаходженню компромісу між різними, іноді протилежними, інтересами.

Також при прийнятті рішення на користь тієї чи іншої мови головним аргументом обох сторін була вимога рівності "початкових умов" та дотримання прав людини, а не посилання на іноземний досвід чи заклики якнайшвидше позбутися ознак колоніального минулого.

Таким чином, індійцям, попри усі складнощі та проблеми перших п'ятдесяти років своєї незалежності вдалося вразливі чинники суспільного життя зробити своїми перевагами.

Питання до розділу:

1. У чому полягають особливості мовної політики Індії?

2. Назвіть причини, які зумовили:

• статус хінді в Індії;

• становище англійської мови на території Індії;

• багатство мов, що використовуються мешканцями цієї країни.

3. Поясніть причини мовних конфліктів.

4. Назвіть основні документи, що регулюють використання тієї чи іншої мови в Індії.

Теми рефератів:

1. Характеристика мовної політики Індії.

2. Мовні опозиції Індії: причини, суть, наслідки.

3. Характеристика правової бази мовної політики Індії.

4. Спроба прогнозу мовної ситуації в Індії через 15 років.

Література:

1. Баранников, П. А. Языковая ситуация в ареале языка хинди. — Санкт-Петербург: «Наука», 1984 р. – 249с.

2. Ганди, Л.К. Языковая политика в современной Индии. – Москва: «Наука», 1982 р. – 183с.

3. Дані перепису населення Індії за 2001 рік. – http://rajyasabha.census of India 2001.

4. Европейская хартия о региональных языках и языках меньшинств. – www.linguist.org/pubs/papers/browse-papers-action.cfm.– 2004р.

5. Индия. Государственное устройство. – Електронна енциклопедія «Кругосвет». – www.krugosvet.ru.

6. Индия. Этнический состав и языки. – Електронна енциклопедія «Кругосвет». – www.krugosvet.ru.

7. Клюев, Б.И. Национально-языковые проблемы независимой Индии. – Москва: «Наука», 1978р. – 294с.

8. Конституция Индии (с изменениями на 1 мая 1955 года). – Москва: Издательство иностранной литературы, 1956 р. – 466с.

9. Куць, О.М. Мовна політика в державотворчих процесах України: Навчальний посібник для вузів. - Харків: видавництво ХНУ ім. В.Н.Каразіна, 2004р. – 274с.

10. Нагорна, Л.П. Політична мова і мовна політика: діапазон можливостей політичної лінгвістики. - Київ: Світогляд, 2005р. – 315с. 12.

11. Пироженко, В. Дуэль на языках-2. Зарубежный опыт этноязыковой политики.// Кіевській Телеграфь № (222). – 2004р. – березень.

12. Чернышев, В.А. Динамика языковой ситуации в Северной Индии. – Москва: «Наука», 1978р. – 175 с.

13. The Constitution (Seventy-first Amendment) Act, 1992. – Офіційний сайт індійського Департаменту офіційних мов. – http://rajyasabha.nic.

14. Никольський Л.Б. Язык в политике и идеологии стран зарубежного Востока. – М.: Наука, 1986. – 196 с.

ДОДАТОК

Витяг Із Конституції Індії

Частина XVII. Офіційна мова

Глава І. Офіційна мову Союзу.

343. Офіційна мова Союзу.

1. Офіційною мовою союзу є хінді у написанні деванагарі. Для офіційних цілей Союзу використовується міжнародна форма позначення індійських цифр.

2. Незалежно від будь-якого положення пункту 1 протягом 15-річного періоду з дня введення в дію цієї Конституції, англійська мова продовжує використовуватися для усіх офіційних цілей Союзу, для яких вона використовувалася безпосередньо до впровадження Конституції:

За умови, що Президент може протягом вказаного періоду наказом дозволити використання мови хінді додатково до англійської мови і деванагарську форму позначення цифр додатково до міжнародної форми позначення індійських цифр для будь-яких офіційних цілей Союзу.

3. Незалежно від будь-яких положень цієї статті, Парламент може законом передбачити використання після закінчення вказаного 15-річного періоду:

а) англійської мови;

б) деванагарської форми позначення цифр для таких цілей, які можуть бути окреслені законом.

344. Комісія та комітет Парламенту з питань офіційної мови.

1. Президент по закінченню 5 років із дня впровадження даної Конституції, а потім по закінченню 10 років після її введення в дію, створить наказом комісію, яка буде складатися з Голови та інших членів, що представляють різні мови, вказані у восьмому Додатку, яких Президент може призначати. Наказ має визначати процедуру, якої комісія має дотримуватись.

2. До обов'язків комісії входить представлення Президенту рекомендацій щодо:

а) більш широкого використання мови хінді для офіційних цілей Союзу;

б) обмеження використання англійської мови для усіх і якої-небудь із офіційних цілей Союзу;

в) мови, яка повинна використовуватися для усіх або якої-небудь із цілей, згаданих у статті 348;

г) форми позначення цифр, яка має використовуватися для якоїсь однієї або кількох цілей союзу;

д) будь-якого іншого питання, переданого Президентом Комісії, що стосується офіційної мови Союзу і мови, на якій реалізовується зв'язок між Союзом та Штатами або між Штатами, використання цих мов.

3. Надаючи свої рекомендації щодо пункту 2, комісія вірно враховує інтереси промислового та культурного розвитку Індії і розвитку науки в Індії, а також справедливі претензії та інтереси осіб, що проживають у нехіндімовних районах стосовно державної служби.

4. Створюється комітет у складі тридцяти членів, 20 з яких мають бути членами Народної Палати, а десять – членами Ради Штатів, що обираються згідно з системою пропорційного представництва на основі єдиного голосу, що передається.

5. До обов'язків комітету входить розгляд рекомендацій комісії, створеної на основі пункту 1, і надання доповіді Президенту про свої висновки щодо них.

6. Незалежно від будь-яких положень статті 343 Президент може після розгляду доповіді, згаданої у пункті 5, видати розпорядження згідно з цією доповіддю в цілому або будь-якої її частиною.