2.3. Румунія

( Мовна політика щодо національних меншин)

Конституція Румунії, прийнята у грудні 1991 року, передбачає, що "Держава визнає і забезпечує права осіб, що належать до національних меншин, на збереження, розвиток та вираження їхньої етнічної, культурної, мовної та релігійної ідентичності" (стаття 6 частини 1). Важливою є стаття 20, що передбачає переваги міжнародних договорів і конвенцій перед румунським правом з цих питань, особливо якщо брати до уваги, що Румунія, яка після подій 1989 року прагне швидкої інтеграції до європейських структур, є поліетнічною державою. За даними перепису населення 1992 року на її території зареєстровано 23 етнічні групи, що складає 10,6% від загальної кількості населення. Серед них налічується 1 620 199 угорців, 409 723 представників народу рома (циган), 119 436 осіб німецького походження, 66 833 українця, 38 688 росіян-старовірців. Згідно з даними зазначеного перепису населення в Румунії проживає також 29 533 осіб турецької національності і 24 649 татарської, 29 080 сербів, 20 672 словаків, 9 935 болгар, 9 107 євреїв, 4 180 хорватів, 5 800 чехів, 4 247 поляків, 3 897 греків, 2 023 вірмени та інші. [3]

За таких умов та історичних перспектив має рацію професор Патрік Торнберрі, коли стверджує, що питання прав національних меншин тісно пов'язане з питанням їхнього права на навчання рідною мовою. Розуміючи, що навчання рідними мовами національних меншин є ключовою складовою частиною заходів по забезпеченню збереження їхньої етнічної ідентичності, румунська держава приділяє цій проблемі належну увагу. Стаття 32 Конституції Румунії гарантує особам, що належать до національних меншин, право вивчати рідну мову, а також право навчатися нею. Новий Закон Румунії "Про освіту" став важливим кроком у цьому напрямку. Він, наприклад, гарантує рівність шансів і доступу до всіх форм навчання, незалежно від етнічного походження, створення навчальних одиниць (груп, класів, відділень, шкіл) з викладанням мовами національних меншин, видання програм і підручників для початкової освіти цими мовами, обов'язкове висвітлення історії і традицій національних меншин їхніми рідним мовами, забезпечення пропорційного представництва у керівництві навчальних закладів, у яких функціонують групи, класи або відділення з викладанням мовами національних меншин, педагогічних кадрів нерумунського походження тощо із одночасним забезпеченням вивчення офіційної мови держави [1].

Інша проблема стосується заснування закладів вищої освіти мовами національних меншин. Уряди, як правило, ставляться до цієї проблеми з обережністю, побоюючись, що відкриття паралельних університетів може призвести до розділення суспільства. Румунська держава впевнена, що, серед інших чинників, університетське навчання рідною мовою є одним з найсуттєвіших у справі збереження та розвитку їхньої етнічної ідентичності, що відзначив, зокрема, Державний секретар Міхай Корка: ''У післягрудневий період в румунській системі вищої освіти виникли інституційні полікультурні структури. Відомі діячі університетського навчання підкреслювали тоді і підтверджують сьогодні, що багатокультурні навчальні структури та їх діяльність в межах державних університетів сприяють соціальному прогресові, міжетнічній гармонійності та злагоді" (Інформаційний бюлетень Міністерства національного виховання Румунії, No 21, 1998 р.) За повідомленням п. Корки, в Румунії поступово, паралельно з навчанням румунською мовою, розвинулось університетське навчання угорською та німецькою мовами. Має впровадитися навчання сербською, хорватською мовами, студенти заохочуються до навчання грецькою, турецькою і циганською мовами. Такий підхід доводить послідовне дотримання Румунією однієї надзвичайно важливої статті (123) Закону Румунії "Про освіту" щодо створення при вищих навчальних закладах багатокультурних структур та щодо підготовки фахівців мовами національних меншин. При цьому п. Корка зауважив, що в світі існує чимало країн, де певні етнічні громади є більш чисельними, аніж у Румунії, проте вони мають можливість отримувати вищу освіту тільки офіційною мовою. Представники Ради Європи, а також емісари Верховного комісара ОБСЄ з питань національних меншин підтримують реформу вищої освіти у Румунії у її багатокультурному спрямуванні, а не в напрямку розвитку окремого університетського навчання для національних меншин. [9]

Слід зазначити, що в Румунії полікультурна освіта на вищому рівні не обмежується гуманітарними науками. Зокрема, Рішенням Уряду No 442 від 13 липня 1998 року дозволено функціонування таких додаткових секцій: із спеціальності “загальна електротехніка ” (німецькою мовою, при Клужському технічному університеті), із спеціальності "технологія машинобудування" (цією ж мовою та при цьому ж університеті), із спеціальності ''індустріальні роботи" (німецькою мовою, при Політехнічному університеті в Тімішоарі) та інші.

Звичайно, законодавство Румунії потребує певного вдосконалення в галузі освіти мовами національних меншин. Наприклад, ним не передбачено мережі професійних шкіл цими мовами (вона обмежується тільки засвоєнням відповідної термінології мовами етнічних груп). Втім є очевидним, що Румунська держава приділяє відчутну увагу освітнім та іншим проблемам національних меншин. Насамперед, забезпечується внутрішнє правове поле, яке постійно доповнюється з урахуванням міжнародного досвіду. Потім утворюються спеціалізовані органи, що мають на меті спостереження за дотриманням чинного законодавства (так, за Рішенням Уряду No 459 від 7 серпня 1998 р. був створений Міжвідомчий Комітет з питань національних меншин з дорадчими функціями, який діє при Департаменті з питань національних меншин, забезпечуючи зазначений Департамент необхідною інформацією щодо мовно-освітніх та інших запитів етнічних громад Румунії). [10]

Водночас, сприяючи збереженню мовної ідентичності етнічних груп як основи їхньої етнічної самобутності, румунська держава наполягає на неприпустимості їхньої ізоляції, а повна інтеграція представників національних меншин до румунського суспільства можлива тільки за умови неодмінного засвоєння ними, поряд зі своєю національною мовою, також і офіційної мови країни.

Особливості українців Румунії. Протягом багатьох десятиліть наші земляки в Румунії були фактично залишені напризволяще — без власного проводу, без будь-якої духовної чи матеріальної допомоги з-за кордону. На відміну від інших етнічних громад Румунії — німців, словаків, болгар та ін., які майже завжди мали як фінансову, так і політичну підтримку своїх країн. СРСР же, як відомо, мало цікавився (у кращому випадку) життям своїх людей за кордоном. Також незалежній Україні до останнього часу було занадто ніколи (вся її державницька енергія поглинається політикою). Відсутність підтримки з боку історичної батьківщини не сприяла контактам між окремими групами українців на терені Румунії, а до того дозволяла минулим урядам Румунії повністю нехтувати незахищену меншину.

Найгірше було громаді в часи Чаушеску, коли всіх меншин підозрювали в нелояльності й навіть у шпигунстві. Ідеалом було тоді «розчинення» народів в «румунському котлі» (знайома для українців ситуація). Українські школи закривалися, а українці перетворювалися — згідно з переписом — на румун і дійсно втрачали власну ідентичність. Не дивно тому, що сьогодні в країні є чимало україномовних громадян, які називають і вважають себе румунами. Однак після 1989 року почалося відновлення українських шкіл або хоча б окремих предметів навчальних програм. [11]

Першою серйозною спробою внутрішнього самоврядування румунських українців став Союз українців Румунії (СУР), утворений 1946 року за підтримки значної частини українців заради захисту прав українців як етнічної меншини. Ця організація найбільш підтримується в тих повітах країни, де існує найвищий рівень української ідентичності, зокрема в Сучаві. Але українці не були б українцями, якби всі вони згуртувалися навколо одного тільки союзу. 1995 року група українців створила «свій» Демократичний союз українців Румунії (ДСУР). В країні існує також АГН — Асоціація гуцульського народу. І це за умов, коли українці мають у парламенті Румунії тільки одне місце.

Проте українській громаді бракує загальновизнаної солідної політичної програми, такої, скажімо, як вимоги повної національно-культурної автономії. Але сьогодні немає згоди навіть щодо самоназви — окрім терміна «українець», в країні й серед українців використовуються також «гуцул» та «русин». Це абсолютно не дивно, зважаючи на те, що більшість українців живе в селах і мало спілкується із земляками. [6]

Головне завдання СУР полягає в збереженні — в густому румунському оточенні — національної ідентичності українців, української культури, рідної мови, прабатьківських традицій. Зусиллями Союзу видаються українські засоби масової інформації (три україномовнi, одна румуномовна газети), публіцистичні та літературні твори — щороку видається близько 40 книжок. Це, головним чином, переклади української літератури румунською мовою, а також твори українських письменників Румунії.

Сьогодні СУР підтримується владою України — через цей орган iде певна фінансова допомога та встановлюються культурні контакти України з українською діаспорою Румунії. Варто відзначити, що діяльність СУР регулярно субсидує румунський уряд. Так, цього року Союз отримав майже один мільйон доларів. Ці кошти йдуть як на україномовні видання, так і на підтримку українських осередків на території країни — українських недільних шкіл, організацію фестивалів (насамперед Шевченківського), проведення релігійних та народних свят, олімпіад тощо.

Скільки українців живе в Румунії? Відповідь на це запитання досить складне й залежить, зокрема, від політичної ситуації в країні. Відомо, що під час «великого міжвоєнного переселення» сюди прибуло майже мільйон українців. 1948 року українцями вважали себе 800 тисяч громадян Румунії, а перепис 2002 року виявив тільки 64 тисячі (!) українців. Зменшення сталося насамперед за рахунок натуральної асиміляції; неабияким чинником стали й побоювання бути «вічним іноземцем» в країні, тобто не румуном. Значний вплив на чисельність українського населення виказує й сучасна міграція за кордон заради заробітків. Але в дійсності, як розповіли нам у Союзі українців Румунії в Бухаресті, у країні сьогодні мешкає як мінімум 300 тисяч українців, хоча більшість з них «пише себе» румунами. (Між тим відомий експерт Володимир Брутер вважає, що в країні живе всього 130 — 140 тисяч українців.) Живуть вони найчастіше в селах; діти вивчають українську в початкових та неповних середніх школах. У кожному повіті компактного проживання українців (таких повітів дев’ять) обов’язково діє консулат, заснований Союзом українців Румунії. [5]

Українська освіта. Після Другої світової війни в селах та містечках компактного проживання українців та змішаних родин всі предмети викладалися українською мовою. Школа була тоді дійсним осередком українського життя: тут відзначалися релігійні та національні свята (зокрема, пишно відсвяткували 100-річчя масових поселень українців у Румунії), пам’ятні дати великих українців тощо.

Сьогодні українська освіта переживає неабияку кризу, а саме драматичний брак кваліфікованих українських педагогічних кадрів. А роль учителя тим більш важлива, що зараз у Румунії майже відсутні школи, в яких всі предмети викладаються рідною мовою. Тому СУР звернувся до міністерства освіти Румунії з проханням організувати комісію, яка б атестувала вчителів української мови згідно із сучасними стандартами. Ситуація також вимагає, аби директорами українських шкіл були саме українці, а не румуни, як це практикується сьогодні, і щоб вони призначалися обов’язково на основі конкурсів. Ще однією важливою умовою успішного викладання української мови є студіювання учителів Румунії в школах України. Як сказав український депутат румунського парламенту Степан Ткачук, «все це може і повинно добре владнатися, треба тільки уміти та хотіти». Він також нагадав про суттєве досягнення українців: всі шкільні румунські підручники перекладаються сьогодні українською, а всі українські підручники розробляються виключно українцями — від книжок для першого класу початкової школи і до останнього класу ліцею.

Щодо вищої освіти, то сьогодні в трьох румунських університетах, у тому числі в Бухарестському, є відділення української мови, відкриті 50 років тому. На цих відділеннях щорічно навчається, як правило, 10 — 15 студентів. Там викладає знаний українець Іван Ребушапка — доктор філології, професор Бухарестського університету, завідуючий Українським відділенням університету, це особа, що згадується в багатьох румунських, українських та англомовних енциклопедіях і довідниках. Пан Іван є автором кількох десятків українських підручників для шкіл Румунії. (До речі, він вельми обізнаний з підручниками незалежної України.) [7]

Зв’язки з Україною. Провід СУР постійно контактує з посольством України в Румунії. Наприклад, відразу після призначення Надзвичайним і Повноважним Послом України в Румунії Юрія Малька, відбулася його зустріч проводом СУР, в якій брали участь голова Союзу і депутат румунського парламенту Степан Бучута, виконавчий голова Ілля Фрасинюк, секретар Ірина Мойсей, головні редактори часописів Союзу — «Українського вісника» та «Вільного слова» — Іван Ковач та Михайло Михайлюк та ін. Адже, як сказав Юрій Малько, українська громада Румунії – важлива ланка відносин між Україною та Румунією. 13-та стаття базового політичного договору між двома країнами говорить про забезпечення громадянських прав етнічних румунів в Україні та етнічних українців в Румунії. Йдеться про права, що стосуються збереження мови, культури, релігії, національних традицій, розвитку освіти. Конкретно йшлося, зокрема, про заснування ліцейських класів у кількох повітах, які Юрій Малько пообіцяв взяти під свою опіку. Він також оголосив, що при посольстві України в Бухаресті створюється Український інформаційний центр, що тісно співпрацюватиме з членами СУР. Однією з функцій Центру буде систематичне розповсюдження українських публікацій серед румунських українців — політичних, літературних, історичних та ін., у чому вельми зацікавлені наші земляки. Фінансуватися цей проект буде за рахунок щорічної грошової допомоги, яку виділяє Україна.

Навіть побіжне знайомство з румунським телебаченням дозволяє впевнитися, що там дуже серйозно й систематично піклуються тим, щоб регулярно представляти телеглядачам людей, фольклор, мистецтво, досягнення та проблеми численних національних меншин країни, для чого відведено спеціальний канал. [6]

Література

1. Hamelet М. Р. N. Ceausescu. Biografie si texte selectate. Bucuresti., 1971 - P. 144.

2. Ghidirmic О. Post-scriplum la N. Iorga//Ramuri, 1971. 15 XI. № 11.

3. Preda M. Spiritul primar agresiv si spiritul revolutionar//Romania lilerara - 1968. 10 X - №1

4. Ungheanu M. Cronica // Ramuri, 1967. 15 XI. № 11.

5. Аза Л. О., Попок А. А., Швачка О. В. Українці Румунії: сучасний стан та перспективи етнокультурного розвитку. – К.: Соціс, 1999. – 88 с.

6. Гринчишин Т. Особливості релігійного життя українців деяких постсоціалістичних держав Східної Європи: Румунія та Естонія // Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті. – Львів, 2006. – 367 с.

7. Євтух В. та ін. Українська діаспора. Соціологічні та історичні студії. – К.: Видавництво УАННП „Фенікс”, 2003. – 228 с.

8. Євтух В. Б., Трощинський В. П., Попок А. А. Закордонне українство. Навчальний посібник. – К.: ВІК, 2005. – 308 с.

9. Інформаційний бюлетень Міністерства національного виховання Румунії, No 21, 1998 р.

10. Краткая история Румынии с древнейших времен до наших дней. М., 1987- С. 463.

11. Куреляк В. І. Українська діаспора Мараморощини (етногеографічне дослідження). – Автореф. дис. канд. географ. наук. – Львів. – 2000. – 16 с.

12. Любимов И.М. Общая политическая, экономическая и социальная география: Учеб. пособие. – М.: Гелиос АРВ, 2001. – 335 с.

13. Потапов В.И. Социалистическая Республика Румыния: Справочник. – 2-е изд., доп. – М.: Политиздат, 1979. – 119 с.

14. Трощинський В., Шевченко А. Українці в світі. – К. : Видавничий дім „Альтернативи”, 1999. – 352 с.

Розділ ІІІ Західноєвропейські країни