200

Міністерство освіти і науки України

Харківський національний університет

імені В.Н.Каразіна

філософський факультет

кафедра політології

О.М Куць

Мовна політика деяких

зарубiжних держав

(Навчальний-методичний посібник з питань мовної політики й міжнаціональних відносин для студентів, розрахований на поглиблене вивчення курсу "Політологія").

Харків- 2011

Зміст

Вступ………………........................................................3

Роздiл І. Пострадянські держави

1.1 Білорусь....................................................................6

1.2 Країни Прибалтики

1.2.а.Латвія...................................................................20

1.2.б..Литва...................................................................22

1.2.в.Естонія..................................................................26

1.3.Росія... ...................................................................36

Розздiл ІІ. Постсоцiалiстичні держави Європи

2.1 Країни Балканського півострова............................... 58

2.2 Болгарія.....................................................................75

2.3 Румунія......................................................................85

Роздiл ІІІ Західна Європа

3.1 Великобританія..........................................................93

3.2 Ірландія.....................................................................105

3.3Іспанія.. ..................................................................112

3.4 Німеччина..................................................................128

3.5 Норвегія.....................................................................142

3.6.Фінляндія............................................................. …..165

3.7.Франція......................................................................172

Роздiл ІУ Північна Америка.

4.1.Канада.................................................................... 195

Роздiл У. Азiя

5.1 Ізраїль....................................................................... 222

5.2 Індія...........................................................................241

ВСТУП

.

Мовна політика – це діяльність держави, інших політичних інституцій по встановленню статусу мов у суспільстві як загальнодержавного спілкування, так і мов національних меншин. Вона забезпечує умови для функціонування і вибір мови спілкування, визначає сфери їх розповсюдження й застосування. Мовна політика є складовою культурної, освітньої, видавничої, інформаційної і, особливо, національної політики, здійснюється як у формі окремих заходів, так і в комплексі, закріплюється законодавчими актами, в конституції зокрема.

Державна мова є монополією офіційної сфери комунікації, вона всіляко підтримується і стимулюється фінансово-адміністративними заходами. Питання про вибір державної мови найбільш характерне для країн, які здобули незалежність.Вимоги мовної політики полягають у визначенні сфер її розповсюдження: державно-адміністративного управління, освіти, культури, ЗМІ,книговидавництва тощо.

У деяких країнах проводиться політика двомовності (білінгвізму) або багатомовності (полілінгвізму). У цих випадках до рідної мови, що має державний статус, додається мова міжнаціонального спілкування, а також яка-небудь поширена іноземна мова.

Загальна спрямованість мовної політики пов’язана з підтримкою мови народу, який домінує в нації-державі: у Росії російська, в арабських країнах – арабська тощо. Мовні репресії, обмеження і заборони, що вводяться домінуючими етнічними елітами, викликають міжетнічні суперечки. Так, уряд Таїланду в кінці 30-х років минулого століття заборонив малайську мову, вшановувати малайцям національні звичаї і традиції, в 1953 році заборонив викладання на китайській мові в школах китайської меншини. Аналогічний захід було вжито в Ірані (1984р.) відносно вірменських шкіл у зв'зку з переходом на перську мову. Курдський словник в Іраку (1968р.) був повністю конфіскований, а проти його видавця розпочали судовий процес. Лінгвістичний принцип лежить в основі національно-державного устрою Індії.

Політика впровадження однієї мови в поліетнічних державах, як правило, породжує лінгвістичний протест. Етномовні рухи легко політизуються, набувають автономістського і сепаратистського характеру, часто переходять в національно-визвольні рухи. «Акт про офіційну мову», введений урядом Шрі-Ланки (1956р.) викликав обурення народу Таміла. В Алжирі перехід з французького на арабський (1980р.) набув протесту берберської інтелігенції, яка побачила в цьому рішенні небезпеку для розвитку культури свого етносу. Мовні вимоги – надання рівного з іншими мовами статусу, розширення сфери використовування – входять в програму багатьох політичних партій та рухів.

Більшість сучасних розвинених держав побудовані або за національним принципом (етноцентризм), або за принципом об’єднання різних етносів в єдину політичну націю (антропоцентризм). У цьому випадку основу державної мовної політики складає проблема мовної єдністі і мовної толерантності.

За авторитарних режимів мовна політика здійснюється в примусових формах, супроводжується нав’язуванням офіційних мов і обмеженнями на використовування рідних мов. Мовна політика в демократичних державах спирається на принцип мовного самовизначення особи, рівноправності мов, створює широкі можливості для використання рідних мов, хоча і обмежується відповідними ресурсами і конкретними умовами. Помилковими є поширені уявлення про те, що чим більш демократичною є та чи інша держава, тим менш жорстокою є її мовна політика. Саме країни класичної західної демократії дуже вирізнялися великою жорстокістю заходів по витісненню мов меншин та збереження й розвитку державної мови. Яскравим прикладом є Франція, де на протязі півтора століття кожний француз незалежно від національного походження зобов’язаний вчитися в школі на французькій мові і лише на ній звертатися до суду або поліції.

Не менш жорстка політика проводилася у Великобританії, де ще в першій половині XX ст. вчителі, школа застосовували фізичні й моральні заходи до сільських школярів за фрази, вимовлені випадково на ірландській або валлійській мовах.

Поряд з одномовним типом мовної політики існують і інші типи. Є держави, де немає єдиної державної мови. Відзначимо, що наявність в країні декількох офіційних мов, особливо територіально розподілених, часто не сприяє державній єдності. Наслідком цього є розпад СРСР, Чехословакії та Югославії, сильні сепаратистські тенденції в Бельгії і франкомовній частині Канади, в деяких штатах Індії тощо.

У колишньому СРСР мовна політика здійснювалася найактивніше з початку 20-х років і була пов’язана зі створенням писемності для багатьох неписьменних народів, виданням словників, учбової і іншої літератури, підготовкою викладацьких і наукових кадрів, організацією національних шкіл, вузів, відтворенням національної інтелігенції.У короткий термін була ліквідована неписемність. У Конституції СРСР була відсутня вказівка на єдину державну мову, на основі чого у Вірменії, Грузії, Азербайджані були прийняті як державні мови титульної нації: в Абхазії – абхазька, грузинська і російська та ін. Постанова «Про обов’язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей» 1938 року посилила тенденції русифікації, що діяла до розпаду Радянського Союзу.

Кінець 50-х – початок 60-х років в СРСР був періодом найактивнішої русифікації. В 1958 році введено право батьків обирати для своїх дітей мову навчання, в наслідок чого різко скоротилася кількість національних шкіл. Під впливом національних рухів практично у всіх республіках колишнього СРСР були прийняті закони про надання мовам титульних націй статусу державних (1989 – початок 1990рр). Правляча еліта цих країн використовує мову для розширення свого впливу, утвердження національної державності.

У багатьох мовах змінився алфавіт–кирилиця у Молдавії змінилася на латиницю, у мусульманських народів відроджується арабська мова і т.п. Конституція Росії (1993р.) проголосила права національних республік на збереження рідної мови, гарантувала умови її вивчення і розвитку. В національних республіках законодавчо проголошені мови титульної нації державними. Наприклад, у Татарії і Північній Осетії прийнято дві державні мови, відповідно, – татарська і російська, осетинська і російська тощо.

Пропонований посібник–результат багаторічного викладання автором спецкурсів з мовної політики та міжнаціональних відносин у Харківському національному університеті ім. В. Каразіна. Зібрані з домогою студентів та аспірантів матеріали дали підстави узагальнити політику деяких держав з цих питань різних континентів і запропонувати в якості допоміжного матеріалу для поглибленого вивчення загального курсу "Політологія".

Автор відзначає активну роботу студентів філологічного факультету Ірини Пастухої, Тетяни Хухрянської, Вероніки Пичугіної, Максима Манакова, Катерини Лисенко та Зоï Цибульник за допомогу у підготовці відповідних матеріалів до цієї праці (2009-2010 навчальний рік). Студенти У курсу українського відділення (2010-2011 н/р.) взяли участь у редагуванні глав і розділів пропонованої праці: 1.1.-І. Без'язична, 1.2 а. – О.Боброва, 1.2.б – Т.Романова, 1.2 в – І. Коломієць, 1.3 – М. Сироватська, 2.1. – О.Лахно, 2.2 – Т. Кальченко, 2.3. Ю.Кучугова, З.1.Г. Бабій,3.2. – Г. Бабій, З.3. – О.Борисова, 3.4. - В. Канавіна,.3.5.- Я. Романенко, 3.6. – Н. Рябчук, 3.7- текст і редагування Л.В. Цукор, 4.1 – О. Кучер, 5.1.- Ю. Паляниченко, 5.2.–Ю.Мірошниченко.Загальне редагування здійснила Катя Дюкар.

Розділ І. Пострадянський простір

1.1 Білорусь

У статті 17 Конституції Білорусі наголошується: Державними мовами в Республіці Білорусі є білоруська та російська мови.

Мовна ситуація в Білорусі характеризується майже загальною білорусько-російською двомовністю, а також регіональним білорусько-польським (переважно в Грозненській області) й білорусько-українським білінгвізмом (у західному Поліссі). Зараз білорусько-російська двомовність – не соціальний або регіональний білінгвізм, а загальнонародне явище (близько 90% білорусів володіє російською мовою). З іншого боку, невеликий відсоток росіян у цій державі знає білоруську мову.

Жовтневий переворот 1917 р. призвів до усунення національних і мовних привілеїв, якими користувалися росіяни в царській імперії, та створив таким чином юридичну підставу для функціонування національних мов.У Білоруській радянській соціалістичній республіці (БРСР), створеній у східній частині Білорусі, це також означало скасування російської мови як єдиної державної й визнання за білоруською статусу однієї з офіційних мов (поряд з російською, польською та єврейською мовами). Остаточного оформлення білоруської літературної мови було досягнуто шляхом її нормування в 20-і роки. Тоді з'явилася низка підручників, граматик і словників нової білоруської літературної мови. Їх найбільш відомими авторами були Йосип Лесик, Вацлав Ластовський і Степан Некрашевич.

Мовне будівництво(білорусізація) сприяло запровадженню білоруської мови в установах, відомствах, школах, введенню в наукове й культурне життя БРСР. До речі, і в польській західній Білорусі тоді виступали видатні білоруські мовознавці, наприклад, граматист Броніслав Тарашкевич, а також орфограф і лексикограф Янка Станкевич. Проте вже в кінці 20-х років відбулися згортання білорусізації, арешти найбільш відомих мовознавців БРСР, серед яких були всі названі вище лінгвісти, а також видатний діалектолог Петро Бузух. Більшість з них сталінщиною розстріляно, інших вислано до таборів. Білоруське мовознавство переходило на позиції марризму, що панував у той час. Через сталінські репресії російська мова в усьому Радянському Союзі, а не тільки в БРСР, одержала статус загальносоюзної державної мови. Білоруська мова, навпаки, стала використовуватися лише як внутрішньоетнічний засіб комунікації в рамках білоруської мовної спільності. Посилення пропаганди концепції «взаємного збагачення» й «злиття» радянських культур і мов, що не піддавалася критиці, врешті-решт в умовах соціокультурного гноблення призвело до русифікації регіональних національних мов.

У 1933 р. проведена орфографічна реформа, яку в народі назвали «наркомовкою» (розроблені під егідою комісаріату освіти БРСР правила орфографії й граматики були наближені до російських), на відміну від правопису 20-х років (так звана «тарашкевиця», за іменем автора першої граматики білоруської літературної мови Броніслава Тарашкевича). У західній частині Білорусі, яка належала міжвійськовій Польщі, також не було сприятливих умов для розвитку білоруської культури, оскільки польська влада проводила політику насильницької полонізації «кресових» народів, тобто населення прикордонних територій: громадські, культурні й наукові діячі, які там працювали, нерідко ставали жертвами репресій польської влади, і майже всі спочатку відкриті в Польщі школи з білоруською мовою навчання потім були закриті.

Після Другої світової війни в об'єднаній Білорусі пропаганда російської мови як «світової мови соціалізму» посилилася. Прославлення «великої російської мови» й «провідної ролі російського братського народу» були основними пунктами радянської мовної й етнічної політики у цій державі. Після XX з'їзду КПРС, що відбувся 1956 р., наступила певна лібералізація радянської мовної й національної політики, але тільки на вельми короткий час. До кінця 80-х років російська мова, як і раніше, практично виконувала функцію державної мови всього Союзу, хоча це й не було закріплено ні в Конституції СРСР, ні в будь-якому іншому законі про мову.

Русифікація набирала обертів.79% учнів країни відвідувало російськомовні школи й тільки 21% дітей відвідував середні освітні заклади, де навчання велося білоруською мовою. Станом на 1991 р. в усій Білорусі нараховувалося 30 російськомовних гімназій та ліцеїв і лише 2 школи з білоруською мовою навчання. В університетах й інших вищих навчальних закладах не використовувалася білоруська мова, за винятком відділень білоруської філології. У 1987 р. всі видавництва Білорусі надрукували тільки 357 книг і брошур білоруською мовою, а видань такого ж типу російській мовою вийшло 2.507. Тираж білоруської белетристики складав 950.000 екземплярів, а тираж російської художньої літератури – 20,7 млн. екземплярів. Того ж року в Білорусі видавалося 79 російських журналів і лише 31 журнал білоруською мовою. Водночас виходило 130 білоруських газет і 80 газет російською мовою, але загальний тираж усіх білоруських газет складав приблизно 1,7 млн. екземплярів, а тираж російських газет – понад 35 млн. екземплярів. Б ілоруська мова застосовувалася лише в газетах і журналах, які виходили невеликими накладами, у художній літературі й професійних виданнях з деяких гуманітарних наук, у радіопередачах і на телебаченні. У сільських школах навчання ще частково велося білоруською мовою. Сільське населення взагалі говорило переважно білоруською мовою. Особливо це явище розповсюджене в сім'ях, але не завжди в професійному колі спілкування. Склалася мовна ситуація, яка характеризувалася широким, необмеженим розповсюдженням російської мови та значним звуженням сфери вживання білоруської. Соціальний престиж однієї та іншої мови був діаметрально протилежним: престиж російської мови на тлі зневажливого й навіть презирливого ставлення до білоруської. Внаслідок цього у мовців, які використовували останню, розвинувся нігілізм до неї.

З 1989 р., коли політичні зміни в Радянському Союзі стали сильним поштовхом для рухів за національне культурне відродження, ті, у свою чергу, почали вимагати забезпечення функціонування рідних мов у правовому відношенні.

Отже, за роки радянської влади білоруська нація, її мова й культура опинилися в катастрофічному стані. До початку 80-х років білоруська мова була майже повністю витіснена з суспільного й культурного життя країни. Національну систему освіти й виховання замінили єдиною для всіх народів радянською системою. Білоруська національна свідомість розчинилася в радянському патріотизмі. Етнічне злиття білорусів з російським народом, здавалося, могло стати реальністю. Історичні традиції Білорусі були фальсифіковані ідеологічно й політично та напластовані чужими історичними концепціями. Історичні й культурні пам'ятники Білорусі були зруйновані або вивезені з країни. Наукова й культурна діяльність обмежувалась ідеологічними догмами, спрямованими на формування єдиної радянської нації – радянського народу з єдиною мовою – російсько.

Розпад Радянського союзу й виникнення суверенних республік дали можливість білорусам поставити питання про нове відродження своєї нації, культури й мови. Використовуючи термін «відродження», білоруська інтелігенція продовжує традицію, назву й цілі руху перших трьох десятиліть минулого сторіччя, який узагалі заклав основи сучасної білоруської мови, літератури й культури. Цей ранній розвиток культури Білорусі виник внаслідок сталінських переслідувань, які почалися в 30-і роки, й протягом всього подальшого півстолітнього періоду національна культура білоруського народу вже не могла вільно розвиватися в умовах російсько-радянського гноблення. Культурний розквіт і білорусифікація 20-х років змінилися періодом жорстоких репресій. Видатні представники білоруської інтелігенції (письменники, філологи, історики) були знищені фізично, а ті, що лишилися живими, були залякані. Потім вони десятиліттями боялися звинувачення в білоруському націоналізмі, у так званій нацдемовщині (цією назвою більшовики затаврували національну демократію).

Незважаючи на трагічну долю, що спіткала білоруську інтелігенцію за радянських часів, з середини 80-х років серед міської молоді почав стихійно розвиватися рух на захист рідної білоруської мови й культури, який швидко розповсюдився спочатку серед гуманітарної інтелігенції, а потім охопив й інші прошарки населення.

У травні 1986 р. 28 представників інтелігенції Білорусі, серед яких знаходилися провідні письменники, літературознавці й історики, очолювані видатним письменником Василем Биковим, написали відкритого листа тодішньому першому секретарю КПРС Михайлу Горбачову, де запропонували цілу програму відродження національної культури білоруського народу. Проте Горбачов ігнорував обґрунтовані вимоги білоруської інтелігенції, так, як і компартія Білорусі, він залишався до самого кінця проти національно-культурного відродження республіки.

Восени 1987 р. почалася публічна дискусія відтіснених національних і мовних проблем у газеті «Літаратура і мастацтва» («Література й мистецтво»). У Мінську й інших великих містах з метою захисту рідної мови й національної культури пройшли збори та демонстрації, на яких були висловлені протести проти продовження русифікації Білорусі. Гуманітарна інтелігенція почала об'єднуватися в культурні й мовні спілки. Опозиційні партії, що виникли, додали до своїх програм культурно-політичні вимоги.На Установчому з'їзде Білоруського народного фронту (червень 1989 року, Вільно) було прийнято звернення до громадян Білорусі, яке починалося закликом шанувати рідну мову. БНФ вважав надання білоруській мові статусу державної"невідкладною справою"

У дискусії з питань повторної білорусифікації країни сформувалися два табори: один з них склали противники відродження (переважно російська меншин,частка якої за станом на 1989 р. складала тільки 14% від усього населення БРСР) й русифіковані білоруси), які стверджували, що білоруська мова взагалі не потрібна, що за роки радянської влади білоруський народ створив великі культурні цінності, тому бажано тільки продовжувати розпочату роботу в цьому напрямку. Інші, наприклад, міські робітники й сільське населення, на перше місце ставили вирішення соціально-економічних проблем, а повернення до рідної мови, до витоків національної історії й культури вважали другорядною проблемою. Тільки Білоруський народний фронт – політичне об'єднання всіх демократичних сил країни – зажадав негайної та безкомпромісної білорусифікації за допомогою законодавчих змін.Цьому сприла діяльність Товаристива білоруської мови (виникло в 1989 році) на чолі з письменником Нілом Гілевичем.

Завдяки старанням Білоруського народного фронту в січні 1990 р. Верховною радою Білорусі був виданий закон «Про мови в БРСР», який оголосив білоруську мову державною в межах Білоруської Республіки та передбачив її поступове введення до суспільного життя. Російській мові разом з тим було надане право використовуватися в якості мови міжнаціональних відносин у межах Союзу. Ці положення Закону закріплені в Конституції(1994). Стаття 17 Конституції Республіки Білорусь проголошує: "Державною мовою Республіки Білорусь є білоруська мова.Республіка Білорусь забезпечує право вільного користування російською мовою як мовою міжнаціонального спілкування"[6]

У вересні 1990 р. Рада міністрів Білорусі прийняла програму розвитку білоруської мови та інших мов національних меншин держави з метою конкретного втілення мовного закону. Крім того, гарантії вживання білоруської мови були внесені до декларації суверенності Білорусі від 27 липня 1990 р. Проте на початку 1990 р. Верховною Радою СРСР був виданий союзний закон про мови народів Союзу, який оголосив російську мову офіційною мовою всього СРСР, незважаючи на опір з боку неросійських союзних республік. У непідписаному союзному договорі від серпня 1991 р. також вже йшлося про російську державну мову, яку повинні були визнати всі союзні республіки як засіб міжнаціонального спілкування. Оскільки республіканські мовні закони й союзний мовний закон суперечили один одному, протягом 1991 р. довго обговорювалося питання про перевагу цих двох законів. Рішення мовної суперечки стало зайвим через розпад Союзу, а в угоді про створення Співтовариства Незалежних Держав питання про статус мов взагалі не згадувалося.

Багатьом тоді могло здаватися, що невдовзі ситуація з білоруською мовою докорінно зміниться: люди заговорять білоруською, діти підуть у білоруські школи, білоруська мова стане повнофункціональною, якою й повинна бути офіційна мова держави, що є рідною для більш ніж трьох четвертих від кількості її населення, а російська відійде на другий план, стане однією з мов міжнаціонального спілкування й зовнішньої політики (принаймні з країнами СНД). Але зараз очевидно, що ухвалення Закону про мови було тільки мірою захисту мови, яка витісняється російською: статус державної дозволяє відновити етнічну мову хоча б у вузькій сфері офіційно-канцелярських паперів і тим зупинити її загальне витіснення з життя. Зважаючи на відому невизначеність і толерантність білоруського Закону про мови, який, зокрема, гарантує громадянам право звертатися до органів влади будь-якою мовою, державний статус білоруської мови зовсім не обмежує права російськомовного населення (як, звичайно, й не може забезпечити використання білоруської мови в повсякденному спілкуванні). Але навіть ця норма знайшла широкий спротив антибілоруських сил.

Однак під впливом таких чинників, як про­голошення незалежності Білорусі, поступова демонополізація партій­ної влади і тимчасове припинен­ня діяльності КПРС — КПБ, кому­ністичні сили у парламенті були зму­шені відступити перед вимогами не­численних націонал-демократів. Наслідком цього було прийняття в червні та жовтні 1991 року «Закону про культуру» та «Закону про осві­ту», які або безпосередньо покладались на «Закон про мови», або навіть підсилювали його («Закон про освіту»).

Кампанія білорусизації набула політичного характеру, викликала спротив російськомовного населення й посилення тиску з боку Росії.У 1991-1994 роках приймалися постанови типу: «Усі вузи республіки вже в 1993/94 навчальному році повинні здійснювати викладання білоруською мовою на I курсі» Сфера охоплення навчанням початкових класів білоруською мовою досягла 60%. Але ці заходи не підкріплювалися енергійними зусиллями влади, яка була налаштована проросійськи.

Проте ситуація змінилась, коли навколо Білорусі і в ній самій поча­ли наростати тенденції відходу від демократії. Зокрема, влітку 1992 ро­ку КПБ була фактично відновлена, а в лютому 1993 р. парламент ска­сував свою заборону на її діяльність. Наслідком цього став той факт, що в травні 1993 року під час обгово­рення проекту конституції Верхов­на Рада не підтримала запропоно­вану раніше редакцію мовної стат­ті, за якою статус державної мала отримати тільки білоруська мова. На осінній сесії того ж року за біло­руську як єдину державну мову проголосувало ще менше депутатів. У січні 1995 року всупереч пропо­зиціям націонал-демократичних де­путатів у «Законі про пресу» не бу­ла закріплена норма, яка сприяла би утвердженню білоруської мови. У проекті йшлося про те, що засо­би масової інформації, засновника­ми яких є державні структури, по­винні використовувати білоруську мову. Внаслідок цього «Закон про пресу» не тільки не сприяв розвитку білоруськомовної преси, а й спри­чинився до часткового переходу де­яких державних видань (переваж­но районних газет) на російську мо­ву. Що ж до приватних видань, які почали активно з'являтися в цей час, то більшість з них були російсько­мовними.

У першій половині 1992 року з колишньої номенклатури у Верхов­ній Раді було сформовано блок «Беларусь», який в своїй боротьбі з де­мократичними і незалежницькими ініціативами депутатів від БНФ ви­користовував серед іншого слаб­кість позицій націонал-демократів у питаннях мови. Коли, наприклад, у травні 1992 року тогочасний голова Верховної Ради Станіслав Шушкевич відмовився парафувати домов­леності щодо колективної безпеки з Росією, то блок «Беларусь» шантажував його можливим референ­думом, на який мало виноситися, між іншими, і питання про держав­ність російської мови. Поступово в стінах Верховної Ради стали звуча­ти пропозиції про необхідність на­дання державного статусу російсь­кій мові (поряд з білоруською). Пер­шими такі пропозиції висловлюва­ли наприкінці 1992 року депутати, обрані до Верховної Ради від вете­ранських організацій. Відновивши свої сили після певних втрат 1990 — 1991 років, комуністи у Верхов­ній Раді підтримували будь-які іні­ціативи, скеровані на підсилення по­зицій російської мови.

Виконання закону про мови на практиці зіткнулося з великими труднощами. Нова мовна політика почала реалізуватися одночасно з економічною реформою, яка призвела до значного погіршення рівня життя населення. Багато людей, ви­хованих за соціалізму, пов'язували нові, «ідейно ворожі», економічні тенденції з новою мовною політи­кою, спрямованою на створення пе­реваг для білоруської мови, а це пі­дігрівало їхню агресивність.

Найбільш підготовленою для реа­лізації закону виявилася система ос­віти, і протягом 1991 — 1993 років ситуація в середній школі змінилась на користь білоруської мови. Ще до прийняття закону було скасовано підзаконні акти, які заохочували практику звільнення школярів від вивчення білоруської мови. Внаслі­док кількість тих, хто не вивчав бі­лоруської мови, на початку 90-их фактично стала рівною нулю. У 1990 році у всіх вищих навчальних закладах було введено вступний іс­пит з білоруської мови. На перших курсах усіх ВНЗ запроваджено чи­тання 90-годинного курсу білорусь­кої мови. Було прийнято постанову, згідно з якою викладачі негумані-тарних факультетів, які читали лек­ції і вели практичні заняття по-бі­лоруськи, мали отримувати 15% доплати. В шкільних програмах сут­тєво збільшилася питома вага біло­руської мови. У білоруськомовних школах російська мова стала вив­чатись з 3 класу (до того — з 1 кла­су). Цей крок було зроблено для то­го, щоб розмежувати в свідомості дітей дві близькоспоріднені мови на ранньому етапі навчання і сформу­вати стійкі навички вживання біло­руської мови.

У той самий час багато російсь­комовних шкіл отримали статус бі­лоруськомовних, і навчання в них з першого класу переводилося на білоруську мову. У 1991/92 навчаль­ному році по-білоруськи вчилося вже 43,7% першокласників, у 1992/ 93 — 68,5%, у 1993/94 — 76%. Є підстави вважати, що в 1992 — 1994 роках перехід на білоруську мову перших класів проводився на­віть швидшими темпами, аніж це було заплановано. Зокрема, те, що було реально досягнуте в 1994/95 навчальному році, планувалося до­сягнути тільки до 2000 року. Внас­лідок політики «білорусизації» по­чаткової школи по-білоруськи вчи­лися в цей час вже 41% учнів се­редніх шкіл (у 1991/92 навчально­му році — тільки 23%). Деякі се­редні педагогічні заклади цілком перейшли на викладання по-біло­руськи. На початку 90-их років бу­ло запроваджено 10-відсоткову над­бавку до зарплати вчителям біло­руської мови.

Між тим в суспільстві накопичу­валися певні неґативні настрої. Не­виразність і хисткість політичної си­туації в перші роки білоруської не­залежності, гучні заклики до ревізії мовного закону, брак бажання у владних структур активно провади­ти мовну реформу і, як наслідок, не­довіра з боку громадян щодо сер­йозності цих намірів, атмосфера то­тальної нестабільності, — все це спричинялося до розвитку потуж­ного державно-правового нігілізму і відбивалося на ході виконання за­кону 1990 року. Не вірячи в неспо­дівано здобуту незалежність, не зна­ючи, в який бік кожної хвилини мо­же повернутися політичний маят­ник, багато хто з державних чинов­ників вважав за краще не робити жодних рішучих кроків задля реа­лізації закону про мову, що давало можливість зберегти посадові кріс­ла у випадку ймовірного «скасуван­ня» державної незалежності і рес­таврації радянської політичної сис­теми. В такому випадку діяльність, пов'язана з поширенням білорусь­кої мови, розглядалася б, звичайно, як «націоналістична». Найвищі дер­жавні чиновники доволі індиферен­тно ставилися до необхідності ви­конувати мовний закон; переваж­на їх більшість у своїх публічних виступах користалася російською мовою. Навесні 1993 року на зус­трічі з військовою аудиторією у Бресті тогочасний голова Ради Мі­ністрів В'ячеслав Кебич, який май­же завжди промовляв по-російськи, висловився за «равноправие двух язьїков — белорусского и русского», що означало, принаймні, те, що він не ставився до проблеми поши­рення білоруської мови як до акту­альної.

Реалізація мовного законодавс­тва була певним чином ускладне­на тим, що прийнятий в 1990 році мовний закон не стільки становив реальні норми права, скільки був, за словами мовознавця Ніни Мечковської, «маніфестом національ­но-мовної самосвідомості». Зокре­ма, закон не передбачав ніяких норм негативної (ретроспективної) відповідальності за порушення мов­ного законодавства. На початку 1993 року Мінська міська рада звернулася з клопотанням до Вер­ховної Ради, щоб вона дозволила ви­магати адміністративної відпові­дальності за невиконання закону, однак конкретної відповіді не отримала. Незважаючи на те, що за­кон містив спеціальну статтю, в якій йшлося про обов'язок посадов­ців «валодаць білорускай і рускай мовамі», ніяких конкретних захо­дів для виконання цієї статті здій­снено не було. Фактично не про­водилося ніякої атестації керівних осіб на предмет володіння білорусь­кою мовою. Прийнята в 1990 році Державна програма розвитку біло­руської та інших мов передбачала серед іншого підготовку переліку посад, для посідання яких треба бу­ло володіти білоруською мовою. Але такий перелік підготовлений не був. Після прийняття закону 1990 року в Білорусі не було ство­рено жодних структур, які спеці­ально займалися б питаннями мов­ної політики". У березні 1993 року III з'їзд Товариства білоруської мо­ви звернувся до президії Верхов­ної Ради з пропозицією створити комісію з вироблення єдиної мов­ної політики в Республіці Білорусь. Цю пропозицію також підтримано не було. Сили, які панували в того­часній Верховній Раді, очевидно, за­довольняла ситуація, коли впровад­ження в життя мовного законо­давства спиралось на недосконалу правову базу і не існувало спеці­альних виконавчих органів, які без­посередньо займалися б питання­ми мовної політики.

Проте під час прийняття в берез­ні 1994 року нової білоруської Кон­ституції стаття про державність бі­лоруської мови з великими трудно­щами була зафіксована, однак у ній же застерігалося право «вільного вживання російської мови як мови міжнаціональних стосунків». Це формулювання було майже цілком перенесено в Конституцію з зако­нодавства 1990 року, однак тут ма­ємо справу не з простим дублюван­ням, як може видатися, оскільки 1990 року російській мові не нада­вався статус мови-посередниці в стосунках між представниками різ­них національностей всередині Бі­лорусі. Закріплення за російською мовою у Білорусі статусу мови між­національних стосунків девальвува­ло статус білоруської мови як єди­ної державної. У такій ситуації при­родним чином поставало питання: чи насправді білоруська мова мо­же виконувати функції єдиної дер­жавної, якщо консолідаційна (інтег­ративна) функція в межах держа­ви віддана не їй?

Візьмемо до уваги, що надання в білоруській Конституції 1994 року російській мові статусу мови між­національних стосунків підривало статус білоруської мови радше сим­волічно. Але значно більшу пробле­му^ створив запис у 50 статті Кон­ституції про Гарантії «у адпаведнасці з законам свабодьі вьюару мовьі вьіхавання і навучання». Пізніше, апелюючи до цієї статті Конститу­ції, деякі батьки почали категорич­но вимагати права обирати мову навчаннядля своїх дітей.

Однак уся поперед­ня система підготовки вчителів бу­ла орієнтована на одномовність, і ви­падки, коли ті ж самі вчителі могли викладати свої дисципліни як біло­руською, так і російською мовою, були нетиповими. Додатковий кло­піт створювала та обставина, що в Білорусі фактично відсутня тради­ція функціонування двомовних шкіл. Реалізація безумовного права бать­ків вибирати мову навчання значно ускладнюється і потребою у забез­печенні шкіл підручниками різни­ми мовами. Зрозуміло, що це впи­рається в питання матеріальних і фінансових ресурсів, які виділяють­ся системі освіти в цілому. Для сіль­ської місцевості, де традиційно нав­чання довгий час велося по-білоруськи, де кадрові та матеріальні ресурси обмежені ще більше, реа­лізація права вибору мови навчан­ня перетворюється в пусту, незабезпечену декларацію.

Тим не менш, у січні 1995 року вимоги деяких батьків забезпечува­ти безумовне право на вибір мови навчання фактично були підтрима­ні Конституційним судом. У своєму посланні (до речі, підготовленому по-російськи і вже пізніше перекладе­ному на білоруську мову) до прези­дента і Верховної Ради Конституцій­ний суд критично висловився щодо 24 статті закону про мови, яка ні­бито зобов'язує проводити навчаль­ну та виховну роботу в загально­освітніх школах «тільки по-білоруськи». (Це не відповідало дійсності, бо 24 стаття закону передбачала нав­чання і виховання іншими мовами, причому згадувалася передусім ро­сійська мова). З іншого боку, Кон­ституційний суд схвально відгукнув­ся про інші статті Конституції, які гарантували «свободу вибору мови виховання і навчання» («Звязда», 1995, 2 лютого).

Ревізія мовного законодавства відбувалася також в деяких най­більш русифікованих або найбільш урбанізованих регіонах. У червні 1994 року сесія Вітебської міської ради звернулася до Верховної Ради з пропозицією провести референ­дум щодо державності обох мов. 1993 року за надання російській мо­ві статусу офіційної висловилася Брестська обласна рада.

Міцну підтримку прихильники державної двомовності отримали в липні 1994 року в особі першого президента Республіки Білорусь Олександра Лукашенка. Ще бувши депутатом, Лукашенко пропонував конституційно закріпити за російсь­кою мовою «статус, равньїй госу-дарственному». У президентській програмі Лукашенка був пункт, який стосувався «обеспечения реальной возможности каждому гражданину Республики Беларусь ду­мать и говорить на том язьіке, на котором он воспитан». Ставши пре­зидентом, Лукашенко не оминув і мовної проблеми. Виступаючи 1 ве­ресня 1994 року в Білоруському пе­дагогічному університеті (Мінськ), Президент взяв під захист виклада­чів суспільних наук і російської мо­ви, які, за його словами, у деяких ВНЗ стали «едва ли не изгоями». Лу­кашенко в карикатурній формі зма­лював політику останніх років в системі освіти, скеровану на поширення сфери вживання білоруської мови, і сказав, що мова викладання не повинна визначатися адміністра­тивним шляхом. Між іншим, після обрання Лукашенка було змінено керівництво Міністерства освіти, а дещо пізніше — і Міністерства культури.

Цей виступ Лукашенка став сиг­налом для активізації кампанії за сприяння російській мові. Так, вже у вереся у Вітебському педагогіч­ному інституті було поширено «Звернення ініціативної групи», в якому його автори, викладачі, «поддерживая намерения Президента Республики начать оздоровление социальной обстановки», вимагали, щоб мова викладання вибиралася студентами і викладачами. У верес­ні і жовтні 1994 року батьки в дея­ких школах провели страйки про­ти «примусового» білоруськомовного навчання. Ці події докладно ви­світлювалися в деяких найбільш по­ширених державних газетах.

Восени 1994 року група членів прокомуністичного Народного ру­ху зробила спробу ініціювати ре­ферендум, на який мало б виноси­тися і мовне питання. Заява цієї групи про проведення референду­му була розглянута в шести парла­ментських комісіях і в Міністерс­тві юстиції. Всі вони, як повідомля­лося в пресі, приблизно однаково мотивували відмову в проведенні референдуму. Покладаючись на статтю 3 Закону про референдум, згідно з яким на референдум забо­ронялося виносити питання, які «парушаюць неад'емнае права народа Республікі Беларусь на державній ґарантіі існавання "беларускай нацьіянальнаи культурьі і мовьі», в жовтні 1994 року Цен­тральна комісія з виборів і рефе­рендумів роз'яснила авторам зая­ви, що питання про надання ро­сійській мові державного статусу «прама забаронена заканадауствам резспублікі».

Напередодні зими 1994 року під егідою Слов'янського Собору в Мінську було створено комітет «За свободньїй вьібор язьїка обучения». 29 листапада комітет вивів до будинку Мінської міської ради ко­ло двох десятків батьків, які вима­гали навчання дітей по-російськи. Під час цієї акції відбулося неве­лике зіткнення пікетчиків з деяки­ми мешканціями Мінська, які бу­ли проти. Сюжет про пікет з від­повідними коментарями було пока­зано в новинах по національному телебаченню. Ця подія доволі широ­ко висвітлювалась у державних ор­ганах преси.

З приходом до влади А.Г. Лукашенка масштабну русифікацію було відновлено. Прийнята у 1998 році Національними Зборами Республіки нова редакція Закону про мови проголосила державний статус двох мов – білоруської і російської [7]. Президент О. Лукашенко заявив: "На беларусской мове нельзя сказать что-то великое. Белурсская мова – бедная мова. В мире существуют только два великих язика – это русский и английский" [3, с.32]. Таким чином, російській мові належить домінуюче місце в усіх суспільних сферах життя – політиці, виробництві, транспорті, крім того, вона переважає в усіх галузях культури – в школі, книговидавництвах і пресі, театрі, кіно, на радіо й телебаченні.

Сьогодні білоруська мова фактично витіснена з усіх сфер. Офіційна білоруська влада за допомогою різних засобів формує громадську думку, зміст якої зводиться до того, що Білорусь є частиною Росії, а її мешканці, перш за все, росіяни. Спротив русифікації з боку патріотичних сил республіки зростає. Прихильники національного відродження борються за відновлення та розвиток білоруської мови й білоруської культури, консолідацію білоруської нації та її виховання у дусі патріотизму, відродження історичної традиції й національної свідомості, свободу наукової та художньої діяльності, створення національної системи освіти, позбавленої радикальної ідеології й мілітаризму, забезпечення права отримання шкільної освіти рідною мовою всім національним групам країни, свободу релігії, культурну й духовну толерантність, уведення білоруської мови в церквах і костьолах, рідну фольклорну традицію, відновлення всіх історичних топонімів у країні тощо.Вони вимагають створити необхідні умови для використання булоруської мови в усіх сферах життя на території республіки й закликають співвітчизників захищати своє право на самовизначення й національну гідність. Білоруська мова насильно сьтає маргінальною, "опозиційною" мовою.

Висновок.Очевидно, що надання мові державного статусу не гарантує її виживання, якщо поруч з нею функціонує офіційна мова колишнього суверена і зберігає соціально й політично сильні позиції. У Білорусі, незважаючи на декларування рівноправ'я мов та двомовності, немає підтримки національної мови на державному рівні, навпаки, маємо численні випадки заборони концертів білоруськомовних співаків, у той час, як проблем з виступами російськомовних або російських виконавців немає.

Порівняймо ці відомості з українськими реаліями. Тим, хто прагне домінування російської мови, не конче потрібна смерть української, досить її летаргічного сну, а елементи символічної функції, подаровані мові «титульної» нації (вивіски на будинках, написи на банкнотах та поштових марках), можуть зберігатися протягом тривалого часу. Це своєрідний етнографічний декор, як фольклорний візерунок на радянсько-білоруському прапорі чи українські вишиванки, які носили свого часу Постишев і Хрущов.

Можна зробити припущення, в Білорусі та Україні (за винятком її західних областей) «можна прогнозувати розвиток мовної ситуації за ірландською моделлю» [11:38], оскільки престиж російської мови й далі лишається високим. Не слід, однак, забувати, що в Ірландії безнадійна мовна ситуація склалася ще задовго до того, як було проголошено національний суверенітет, надано відповідний статус ірландській мові й держава почала займатися мовним регулюванням. Піддавшись на тиск англомовних, проголосивши англійську другою державною за деякий це остаточно знищило ірландську мову, якою сьогодні володіє десь біля 5% населення у деяких сільських регіонах Ірландії.

Крім того, потенційну зворотність процесу асиміляції в Україні (на відміну від Ірландії) полегшують спорідненість української та російської мов,православної церкви Московського патріархату, що включає Україну в єдиний "руський мир" тощо.

Наскільки далека від «ірландизації» мовна ситуація в сучасній Україні? У багатьох регіонах органами влади надається перевага російській мові в громадських місцях (на роботі, в транспорті, закладах торгівлі тощо), але українська використовується мовцями під час неформального спілкування вдома, у колі родини. Навіть якщо представники асимільованого покоління спілкуються між собою російською, то в розмові з батьками, дідусями, родичами вони часто вдаються до української мови. Люди, які не володіють російською мовою повною мірою (свого роду жертви «ірландизації»), нерідко використовують у своєму мовленні українізми: слова, вирази, граматичні конструкції. Таке спілкування важко назвати суржиком, це радше мовний камуфляж, намагання бути лінгвістично «своїм» і переконати в цьому не лише співрозмовників, а й самого себе.

Фрагментоване, неповнокровне використання української мови «ірландизованими» й напівмовними її носіями становить свого роду зовнішню оболонку основної функціональної сфери, у центрі якої одномовні українці. Ця оболонка – захисний «озоновий шар», по-своєму важливий чинник життєвості мови. Зростання кількості проукраїнських орієнтованих двомовців за рахунок російсько-української напівмовності має збільшити не тільки «підводну», а й «надводну» частину українського мовного айсберга, стати важливим «дорожнім знаком» мовного розвитку, психологічно впливаючи на масову свідомість сучасного й прийдешніх поколінь.

Відомий фахівець зі славістики професор Фрейбурзького університету Юліане Бестерс-Дільгер, застерігаючи Україну щодо двомовності пише: "Білоруси надали статус єдиної державної мови. Згодом, 1995 року "білорусизацію" було припинено референдумом, який провели за ініціативою Лукашенка. Через неправильне розуміння ситуації з рівноправ'ям мов і щоб "не утискати права російської мови", білоруси вирішили надати їй нарівні з білоруською статус державної. Це й стало цвяхом у труну білоруської мови. Гіркий досвід білорусів має передусім цікавити українських політиків, особливо президента Януковича. Звісно, якщо до своїх обіцянок дбати про українську мову він ставиться серйозно"[17: 9 ]

Запитання i завдання

Причини двомовностi в Бiлорусi.

Стан бiлоруськоï мови.

Мова Бiлорусi в навчальних закладах.

Теми рефератiв

-Мова в Бiлорусi за часiв СРСР.

-Наслідки русифікації Білорусі.

Література:

Амосова Т.В. Белорусская языковая политика и ее отражение в общественном мнении // Гуманитарно-экономический вестник. 2004, №3.- С. 88-95.

Бидер Г. Языковая ситуация в Белоруссии / Г. Бидер. – Орега Slavica III, 1993. – №2.

Журавский А. И. Деловая письменность в системе старобелорусского литературного языка // Восточнославянское и общее языкознание. — М., 1978.

Запрудський С. Мовна політика республіки Білорусь у 1990 роках // Розбудова держави. – 2003. - № 1-4, - С.20-32.

Закон Республики Беларусь «О языках в республике Беларусь» от 26.01.1990.

Кондрашов Н. А. Белорусский язык / Н. А. Кондрашов // Кондрашов Н. А. Славянские языки. – М., 1986. – С. 96–106.

Конституція Республіки Білорусь.// Конституції нових держав Європи та Азії/ Упорядн. С. Головатий. – К. Право,1996. – 544 с.

Конституция Республики Беларусь 1994 г. с изменениями и дополнениями 1996 г. и 2004 г. : [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://www.pravo.by/WEBNPA/text.asp?RN=v19402875.

Коряков Ю.Б. Языковая ситуация в Белоруссии и типология языковых ситуаций. – Москва, 2000.

Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна полiтика в Україні : аналiз та впровадження (етнополiтологiчний аспект) : Монографія / О. М. Куць, В. В. Заблоцький. – Х. : Видавництво ХНУ iм. В.Н. Каразiна, 2007. – 300 с.

Семенец О. Е., Панасьев А. Н. История перевода / О. Е. Семенец, А. Н. Панасьев. – К., 1989.

Щербак Ю. Україна – Ірландія: схожість історичних доль // День. – 2006. – №12.

Аlpatov V. (Моsсоw), Тhе Lаnguagе Situation on the Territory of the FormerUSSR after 1991 // Социолингвистические проблемы в разных регионах мира. Материалы международной конференции. – М., 1996.

Edward J. Language? Society and Identity. Oxford – New York – London? – 1988.

Маскеу W. F. Irish language promotion. – Dublin, 1977.

Robert L. Cooper. Language planning and social change. Cambridge University Press. – Sidney, 1989.

Бестерс-Дільгер Ю. Мовна рівноправність не призводить до мовної рівності // День.- 2010. - №№ 237-238.- 24-25 грудня- 24 с..