1.3. Російська Федерація

Конституція Російської Федерації (ст. 65) проголошує Росію Федеративною державою, яка складається з 89 рівноправних суб'єктів. До складу Росії входять 21 республіка, 6 країв, 49 областей, 2 міста федерального значення, 1 автономна область і 10 автономних округів [6]. Конституція Російської Федерації (ст. 68) визначає:

1. Державною мовою Російської Федерації на всій її території є російська.

2. Республіки мають право самостійно визначати державні мови. В органах державної влади, органах місцевого самоврядування, державних установах республік вони вживаються поряд із державною російською мовою.

3. Російська Федерація гарантує всім народам, що входять до її складу, право на збереження рідної мови, створення умов для її вивчення та розвитку.

Росія – не тільки федеративна, але і багатонаціональна держава. За даними перепису населення 1989 р., на її території проживали представники 128 національностей. Останні дані Інституту етнології й антропології РАН подають уже іншу кількість – 176. У складі Російської Федерації можна виділити 32 суб'єкти (це більше третини всіх суб'єктів), що тією чи іншою мірою є національними утвореннями (республіки, автономна область і автономні округи), вони займають понад 53 % всієї території Росії. Але оскільки ряд цих суб'єктів розташований у районах із екстремальними фізико-географічними умовами, частина населення, що там проживає, значно менша – приблизно 17,6 % жителів Росії. Свої назви (титули) ці суб'єкти, як правило, одержували від імені народностей, які проживали на цій території зі стародавніх часів, тому ці народи ще називають титульними [11].

Незважаючи на те, що Конституція РФ називає всі суб'єкти рівноправними, на відміну від інших, республіки визнаються державами, мають свої конституції, мають право встановлювати свої державні мови, а також визначати своє громадянство. Такими правами серед усіх суб'єктів Російської Федерації користуються винятково республіки. Варто відзначити, що республіки відрізняються між собою не тільки за географічним розташуванням на карті, а й за розмірами площі, чисельністю населення. Наприклад, площа Адигеї у 408 разів менша, ніж територія Республіки Саха (Якутія) (порівн.: 7,6 тис. кв. км і 3103,2 тис. кв. км), кількість жителів Башкортостану більш ніж у 20 разів перевищує населення Республіки Алтай (порівн.: 3964 тис. людей, і 192 тис. людей.), у Карелії лише кожен десятий житель є представником титульної національності, а в Чуваській Республіці частка чувашів серед населення республіки складає майже 70 % [10].

Державна мовна політика Російської Федерації зобов'язана забезпечити рішення цілого ряду найважливіших завдань стосовно мови. Основними об'єктами правового врегулювання й, відповідно, предметами ведення державної мовної політики можуть бути:

• державна мова Російської Федерації;

• державні мови республік Російської Федерації;

• кожна з мов народів Росії як світова мова;

• кожна з мов народів Росії як рідна мова.

Насамперед необхідно визначити ставлення держави до підтримки, розвитку, використання й обмеження використання державної мови Російської Федерації для вирішення ряду завдань. Під використанням мови варто розуміти одержання або передачу усних або письмових повідомлень, а також будь-яке інше доведення інформації із загальноприйнятого ділового обігу зазначеною мовою до відомості громадян або посадових осіб [1]. Тоді вимогою використання мови є передбачене у встановленому порядку закріплення граматичних, лінгвістичних, стилістичних або інших мовних форм, у тому числі обов'язковість або, навпаки, неприпустимість уживання зазначених форм, а також даної мови в цілому. Федеральний закон може надати право кожному відомству вибрати у якості рекомендованого певний набір словників або посібників із вже існуючого переліку видань за предметом своєї діяльності .

При реалізації державної мовної політики Російської Федерації необхідно враховувати розподіл владних повноважень. Використання державної мови Республіки, що входить до складу Російської Федерації, є предметом вирішення цієї ж Республіки. Федеральна влада не завжди може регулювати використання будь-якої мови народів Росії, федеральні органи влади лише «гарантують підтримку» й «сприяють» розвитку та існуванню мов народів Росії, не «керують» [1]. Органи влади не уповноважені встановлювати перелік або список таких мов, визначати мінімальну кількість етнічних носіїв мови, так само як враховувати інші показники, процедури або правила для віднесення або виключення даної мови із сукупності мов народів Росії. Особливі заходи державної мовної політики Російської Федерації пов'язані з віднесенням мов народів Росії до об'єктів світової або національної культури.

У рамках реалізації державної мовної політики передбачається не тільки повноцінне вивчення російської мови, але й цілий ряд кваліфікаційно-атестаційних заходів, починаючи зі шкільних випускних іспитів і вступних іспитів до ВНЗ та закінчуючи різноманітними системами післядипломної освіти, правилами присвоєння вчених ступенів або звань та ін.

У Концепції державної національної політики Російської Федерації, затвердженої Указом Президента від 15 червня 1996 р. № 909, серед основних принципів державної національної політики значне місце приділяється захистові мовних прав особистості і народів. До цих принципів відносяться:

• рівність прав і свобод людини і громадянина, незалежно від його раси, національності, мови, приналежності до релігії, соціальних груп і суспільних об'єднань;

• заборона будь-яких форм обмеження прав громадян за ознаками соціальної, національної, мовної або релігійної приналежності;

• сприяння розвитку національних культур і мов народів Російської Федерації;

• заборона діяльності, спрямованої на підрив безпеки держави, порушення соціальної, расової, національної і релігійної ворожнечі, ненависті або ворожнечі;

• захист прав і інтересів громадян Російської Федерації за її межами, підтримка співвітчизників, які проживають в інших країнах, у збереженні і розвитку рідної мови, культури і національних традицій, у зміцненні їхніх зв'язків з Батьківщиною відповідно до норм міжнародного права.

Закон про державну мову Російської Федерації стверджує, що захист та підтримка російської мови сприяють збільшенню та взаємозбагаченню духовної культури народів РФ (ст. 1 п. 5). У той же час у Законі «Про мови народів Російської Федерації» проголошується, що "держава на всій території РСФСР сприяє розвитку національних мов, двомовності й багатомовності [1].

Ці політично і науково обґрунтовані законодавчі акти передбачають соціальні, юридичні й економічні заходи, спрямовані на підтримку всіх базових потреб існування мов, розвиток комунікативних ресурсів кожної мови – корінних і некорінних етносів Росії. У законі "Про мови народів РФ" і республіканських законах про мови акцентується базова потреба у збереженні (комунікативний ресурс лінгвістичної безпеки) і розвитку (енергетичний комунікативний ресурс) мов. Проголосивши мови народів РФ національним надбанням держави, закон гарантує вільний і рівноправний розвиток мов, незалежно від чисельності її носіїв, а також вільний розвиток таких важливих компонентів, як двомовність і багатомовність.

Уряд РФ зобов’язаний забезпечувати функціонування російської мови як державної мови Російської Федерації, а також розробку цільових програм щодо збереження і розвитку мов. Держава зобов'язана фінансувати такі програми, передбачаючи у федеральному бюджеті кошти на їхню реалізацію: на удосконалення системи загальної освіти, на створення установ, підготовку фахівців, на організацію і забезпечення викладання рідної мови. Базова потреба у збереженні мов і самобутніх культур, особливо не чисельних субетнічних груп, підтримується комплексом законів: «Про національно-культурну автономію», «Рамкова концепція про захист національних меншинств», «Про загальні принципи організації общин корінних мало чисельних народів Півночі, Сибіру та Далекого Сходу Російської Федерації» та ін. [6]. Особливо важливе значення для відіграє Закон «Про гарантії прав корінних мало чисельних народів Російської Федерації», який передбачає розробку системи заходів: а) по захисту і збереженню їхнього традиційного способу життя, тобто відтворенню сформованого способу життєзабезпечення, побудованого на історичному досвіді їх предків в галузі природокористування, самобутньої соціальної організації проживання, самобутньої культури, звичаїв і вірувань; б) по захисту споконвічного середовища проживання мало чисельних народів, тобто по збереженню ареалу, у межах якого вони здійснюють культурну і самобутню життєдіяльність і який у значній мірі визначає їх самоідентифікацію, їх етнічну самосвідомість. Ці елементи культурної і мовної політики держави на сучасному етапі задовольняють вимоги лінгвістичної безпеки мов народів Росії.

Енергетичні ресурси мов також є об'єктом державної турботи і підтримки, їх розвиток гарантується законом «Про мови народів Російської Федерації», сукупністю прав, якими володіє особистість і народ: право вільного вибору мови спілкування і виховання (гл. 2 закону); право створювати писемність і розвивати літературну форму рідної мови (ст. 10.4); право в офіційно-діловому спілкуванні використовувати рідну мову із забезпеченням перекладу державною (ст. 15 і 18); право республік-суб'єктів Федерації установлювати відповідно до Конституції свої державні мови, нарівні з російською як державною мовою Російської Федерації на всій її території (ст. 3). Таким чином, відбиті в законодавчих актах принципи мовної політики формують рівні можливості і створюють умови для реалізації всіх компонентів, з яких складається енергетичний потенціал мови, його комунікативний ресурс (мова виховання, тобто мова в родині, мова повсякденного спілкування; літературна форма мови; державна мова).

У мовному законодавстві РФ враховані, окрім енергетичної потреби і потреби мов у безпеці, й інші базові потреби, які стимулюють розширення сфер їх використання. Так, транспортному комунікативному ресурсові відповідає ст. 20 закону «Про мови Російської Федерації», який передбачає розвиток засобів масової комунікації і перекладацької діяльності будь-яких мов «із врахуванням інтересів населення», а також ст. 7.1 у тій частині, де йдеться про «створення умов для розповсюдження через засоби масової інформації повідомлень і матеріалів мовами народів РФ». Та ж стаття містить підтримку базової виробничої потреби в житті мов, яка виражається у державному сприянні друкарству, виданню літератури цими мовами.

Що стосується останньої з п'яти базових потреб (росту інформаційного потенціалу мов), цьому сприяють положення закону про підтримку наукових досліджень в області збереження, вивчення і розвитку мов, оскільки ці дослідження проводяться не тільки в рамках гуманітарних наук, але й торкаються проблеми природокористування, екології, енергетики, тобто сприяють розвиткові наук, росту знання з використанням тієї чи іншої мови.

Мовна і культурна політика Росії знаходиться під постійною увагою владних структур, вона займає велике місце в роботі Державної Ради Федерації. Комітет зі справ національностей веде розробку проектів нових законів з метою удосконалення умов культурного і мовного життя країни. У стадії розробки знаходяться «Конвенція Співдружності незалежних держав про статус російської мови», «Про вповноваження Федеральних зборів РФ щодо прав громадян і народів на національно-культурний розвиток», «Про основи національних відносин» [14].

Статусом державної мови Росії володіє російська мова у відповідності із Законом РСФСР «Про мови народів РСФСР» (1991р.) і Конституцією Російської Федерації. У Конституції (ст. 68, п. 2) закріплене також право республік на встановлення своїх державних мов. У Російській Федерації є тенденції до втрати населенням інших національностей знання рідної мови і визнанням російської. Так, до половини карелів, більшої третини башкирів, комі, мордвів, удмуртів, 20-25% марійців і чувашів вважають рідною російську мову. Тільки з 1970-го по 1989 р. збільшилася вдвічі та їх частина, яка припинила володіти мовами своєї національності. Разом із цим зменшився і престиж навчання дітей у національних школах: у другій половині 1980-х років лише 9% дітей населення інших національностей РСФСР навчалися у школі, де викладалися 44 рідні мови (не враховуючи мов народів союзних республік), 26 мов існували лише як навчальний предмет, викладання здійснювалося 18 мовами.

Становище потрібно було виправляти передусім за допомогою законодавчих мір, таким чином Верховною Радою Російської Федерації був прийнятий Закон «Про мови народів РСФСР» від 25 жовтня 1991 р. – явище досить знаменне і важливе. Прийнятий вперше в законодавчій практиці Росії, він ліквідував істотний недолік у правовому регулюванні мовних відносин і регламентував усі основні питання використання мов на території Російської Федерації. Він визначив основи правового положення мов народів, які проживають у Росії, гарантії їхнього захисту, врегулював їх використання у різних сферах державної діяльності, відкрив можливість встановлення відповідальності за пропаганду ворожнечі і зневаги до будь-якої мови, порушення конституційно встановлених принципів національної політики, створення обмежень і привілеїв у використанні мов. У Законі було враховано досвід, накопичений при створенні Закону СРСР «Про мови народів СРСР», (1990 р.), а також юридичні документи стосовно мов зарубіжних країн.

Цей документ спирається на конституційне врегулювання застосування мов і розвиває відповідні положення діючої Конституції РФ, зокрема ч. 2 ст. 46, яка формулює загальне правило про те, що кожен має право спілкуватися рідною мовою, у тому числі й під час навчання, і ст. 171, яка визначає правила вживання мов при здійсненні правосуддя в Російській Федерації. Федеральний закон являє собою солідну базу, принципову основу для республіканського законодавства про мови, в якому (з урахуванням місцевої специфіки, національного складу населення, ступеня розвитку і використання в республіці мов) можна повно і розгорнуто врегулювати всі конкретні питання мовної політики. Кожна республіка може визначити, яка мова або мови є в ній державними, які міри передбачаються для захисту національної мови, у яких сферах життя вона може використовуватися [5].

Мовне і культурне існування будь-якого народу відбувається за умов дії декількох проблем. Фундаментальною є проблема відтворення і розвитку: кожен етнос, кожна національна спільність націлена на те, щоб забезпечити власне відтворення, життєздатність. Мова і культура – головні показники національної самобутності, на їхнє збереження і відтворення спрямовані інтелектуальні, моральні, творчі зусилля кожного етнічного суб'єкта-носія відповідної мови і культури. Однак у світі, який змінюється, тільки збереження і відтворення виявляється недостатнім: освоєння світу вимагає розвитку, виходу за межі власної культури для вирішення проблем, які виникають у зв'язку з новою реальністю, новими відносинами суб'єкта з оточенням. Так виникає проблема відтворення і розвитку, яка стосується кожного етносу, кожного індивіда-носія мови і культури.

Відтворення і розвиток, які складають базу національної самосвідомості, підтримуються державними утвореннями, владними структурами різних рівнів. Ступінь суверенності цих утворень у різних суб'єктах Федерації може вступати у протиріччі із роллю держави всередині Росії в цілому, особливо коли це стосується рішень у сфері мовної політики. Так, у низці випадків виникає тенденція до мовного етатизму, крайні прояви якого, аж до мовного націоналізму і мовного терору, можна спостерігати в країнах Балтії. У республіках-суб'єктах РФ можливе витіснення російської мови як мови державного і мови міжнаціонального спілкування з політичного, економічного і культурного життя, що не сприяє зміцненню цілісності Російської держави. Для національних суб'єктів Федерації перехід у внутрішньому житті до мови титульної нації несе за собою небезпеку ізоляціонізму і послаблює суверенну роль федеральної влади. Таким чином, виникає друга проблема: протиріччя між посиленням суверенітету нації-держави (суб'єкта РФ) у сфері мовної політики, з одного боку, і загальносвітовою тенденцією до розмивання, послаблення суверенітету на тлі глобалізаційних процесів у промислово-економічних, ринково-фінансових, військово-технічних, інформаційних, екологічної сферах, з іншого.

Третя проблема породжується світовими інтеграційними процесами в галузі культури. Глобальна світова культура, яка реально формується сьогодні на основі ділової культури модернізації, загрожую насамперед «відтворенню» національної культури; призводить до культурної асиміляції та втрати національної свідомості, яка просто втрачається при спробах самої нації «засвоїти краще» із всесвітнього фонду технологій бізнесу. Таким чином «світова культура» виявляється пов’язаною з інтересами тих, хто не належить до міжнародної родини «багатих та відомих», і хто воліє керуватися власними національними інтересами. Найнегативніший вплив на існування і відтворення національної культури відіграє модель американського консюмеризму, це пов’язано з так званим міжнародним демонстраційним ефектом, під яким розуміється широке поширення у світі, і в Росії зокрема, інформації про Захід, про життєвий стиль "багатих і відомих". До того ж цей вплив не обмежується культурними феноменами, а впливає на мову, залишаючи свій слід на ментальності носіїв національної культури. Таким чином, третю проблему можна висловити так: національна культура проти глобальної світової культури [2].

Якщо уявити собі лінгвістичну карту Росії, на якій позначені межі проживаючих етносів, то відразу виділяться чотири зони найбільшої «лінгворізноманітності», чотири зони найбільшої концентрації генетично й типологічно різних за структурою мов – Дагестан з його 32 національними мовами корінних народів; Сибір (у тому числі райони крайньої Півночі), на просторах якого функціонують більше 40 мов різних родин і груп; Північний Кавказ, у межах якого поширені мови більше 20 етносів (15 корінних) і Далекий Схід, народи якого говорять 20 мовами. Таким чином, лінгвістична карта Росії виглядає досить насичено й різноманітно: мови "більших" народів межують із мовами малочислених національностей, але всі мови мають рівні права в юридичному, політичному, психологічному, етнокультурному значенні, однак у функціональному відношенні всі вони характеризуються неоднаковими можливостями, оскільки мають різні зовнішні системи.

Мови 100 корінних етносів Росії розрізняються між собою не тільки за внутрішньою будовою, генеалогією і пристосованістю до середовища проживання відповідного етносу. Як зазначалося раніше, вони розрізняються також збалансованими зовнішньо лінгвістичними характеристиками, сукупністю соціальних функцій, які вони здійснюють і сферами, які обслуговують. Мова, яка претендує на статус державної, повинна у своїй зовнішній системі мати повний набір компонентів, які відповідають насамперед енергетичним і інформаційної базовим потребам, тобто вона повинна бути літературною і повинна обслуговувати дві найважливіші сфери життя держави і суспільства – офіційно-ділову і наукову. Якості «літературної» мова здобуває в процесі історичного побутування народу і розвитку письмової мови, культури, освіти і засобів масової комунікації, преси насамперед. Інформаційний комунікативний ресурс мова здобуває в результаті розвитку природних, інженерно-технічних і гуманітарних наук на її базі. Статус «літературної» – необхідна, але ще не достатня умова для виконання мовою ролі державної. Літературних мов у РФ більше, ніж мов державних. Протиріччя виникає в тому випадку, якщо на роль державної претендує мова, яка не відповідає вимогам функціонування в сфері науки, фахової освіти й у сфері державного керування. Цю четверту проблему можна позначити як протиставлення літературної і державної мови.

Ця мовна проблема – складна і дуже важлива частина рішення національного питання. У Російській Федерації з другої половини 1990 р. паралельно з перебудовою державності на нових федеративних засадах почала набирати силу і мовна реформа. Практично всі республіки своєю державною мовою, разом з російською, оголосили мову (мови) титульної національності, що відбилося в їх конституціях, а також у законах про мови республік.

У республіках Марій Ел, Мордовія і Північна Осетія (Аланія) державними визнано два варіанти однієї літературної мови: у Марій Ел – марійський (гірський, луговий), у Мордовії – мордовський (мокшанський, ерзянський), у Північній Осетії – осетинський (іронський і дигорський діалекти). У Кабардино-Балкарській Республіці обидві титульні мови визнані державними –кабардинська і балкарська. У Карачаєво-Черкеській Республіці державними мовами є абазинська, карачаївська, ногайська, черкеська.

Як і всі республіки, обравши шлях визнання титульних мов державними, Конституція Республіки Дагестан визнає всі мови народів Дагестану державними, але без їх поіменного зазначення. У проекті ж закону «Про мови народів Дагестану» (1993 р.) говориться, що державними мовами на території Республіки Дагестан є літературні письмові мови Дагестану: аварська, агульська, азербайджанська, даргинська, кумикська, лакська, лезгинська, ногайська, рутульська, табасаранська, татська, цахурська, чеченська і російська мови. Конституції республік Карелія і Башкортостан пропонують статус державних встановлювати законами, але такі закони існують лише в проектах. Таким чином, у Карелії і Башкортостані, відповідно до Конституції Російської Федерації, державною мовою є поки що тільки російська мова.

Закони про мови прийняті в 14 республіках:

Чуваської РСР (1990),Тувинської АРСР (1990); Калмицької РСР (1991)Бурятія (1992); Республіки Комі (1992);Республіки Татарстан(1992); Республіки Хакасія (1992); Республіки Саха (Якутія) (1992); Республіки Алтай (1993);Республіки Адигея( 1994); Кабардино-Балкарської Республіки (1995); Республіки Марій Ел(1995); Карачаєво-Черкеської Республіки (1996);Республіки Інгушетія (1996).

Законами, зазначеними вище, у республіках, поряд з російською мовою, визнані державними 18 мов республік, крім того, мордовська, осетинська і удмуртська є державними згідно з конституціями відповідних республік. Таким чином, 21 мова титульних націй-республік визнана державною. Оскільки в деяких республіках державні мови ще не визначені, а державні мови Дагестану не визначені поіменно у законодавчому порядку, то перелік державних мов у республіках буде рости. З урахуванням проектів мовних законів загальна кількість державних мов у республіках може досягти тридцяти семи. В деяких республіках у зв'язку з наданням статусу державної титульній мові, ця мова є об'єктом особливої турботи держави. Наприклад, у ст. 18 Степового Укладення (Основного Закону) Республіки Калмикія – Хальмг Тангч стверджується: «Калмицька мова є основою національної самосвідомості калмицького народу. Її відродження, збереження, розвиток і розширення середовища використання є пріоритетними завданнями органів влади Республіки Калмикія». Подібні положення про особливу увагу до державних титульних мов можна знайти в законах республік Комі, Саха (Якутія), Чувашії, Інгушетії, Марій Ел і Кабардино-Балкарської Республіки. В законі Республіки Тива декларується, що надання тувинській мові статусу державної є правовим гарантом для заохочення і допомоги у вивченні тувинської мови представниками інших національностей.

Безсумнівно, виходячи з принципів рівноправності народів на збереження і розвиток своїх мов, у законах республік Адигея, Алтай, Бурятія, Татарстан, Хакасія і Карачаєво-Черкеська Республіка закріплене право на державну підтримку всіх мов народів цих республік. Варто визнати, що найчастіше саме надання державним титульним мовам республік особливого пріоритету служить підставою для ескалації напруженості в міжнаціональних питаннях. Передусім сюди потрібно віднести вимоги з обов'язкового знання обох державних мов для кандидата на посаду найвищої особи республіки, а також розширене тлумачення переліку посад, обов’язковою умовою для яких є знання обох державних мов [3].

На даний момент вимога володіння президентом республіки обома державними мовами закріплена в конституціях республік Адигея, Башкортостан (хоча титульна мова не оголошена державною), Бурятія, Інгушетія, Саха (Якутія), Північна Осетія (Аланія), Татарстан, Тива. Подібне положення було виключено з Конституції Республіки Марій Ел у 1997 р.: у період підготовки і проведення виборів президентів цих республік вимоги мовного цензу викликали дорікання виборців. Наприклад, у квітні «Російська газета» 1998 року опублікувала лист дванадцяти представників громадських організацій Республіки Бурятії, де вони писали, що введення цензу осілості (не менш 10 років) і мовний бар'єр позбавляють приблизно 80% виборців пасивного виборчого права – права висувати свою кандидатуру на посаду президента Республіки Бурятія – глави суб'єкта Російської Федерації.

Конституція Російської Федерації, федеральні закони обмежень або додаткових умов з володіння державною мовою для кандидатів на виборчі посади федерального рівня, а також рівня суб'єктів РФ не вводять. Стаття четверта федерального закону «Про основні гарантії виборчих прав громадян РФ» говорить, що «громадянин РФ може обирати, бути обраним незалежно від мови». Очевидно, що проблема, яка пов'язана вимогою до кандидатів володіти обома державними мовами республіки, зачіпає сферу національних відносин.

Сьогодні мовна ситуація в республіках не сприяє освоєнню мови титульної нації людьми інших національностей, які володіють державною мовою Російської Федерації – російською мовою. До початку мовної реформи в Російській Федерації склалася ситуація, коли проживаюче в республіках нетитульне населення (більша його частина) не володіло мовою титульної національності, а вільно володіло державною мовою Російської Федерації. Крім того, і представники титульних народів не усі володіли мовою своєї національності, особливо ті, які проживають у містах. Тому відсоток людей, які володіють мовою (мовами) титульної національності прямо залежить від частки цієї національності в складі всього населення республіки. Такий етнос (етноси) становить більшість населення лише в республіках Дагестан, Інгушетія, Північна Осетія (Аланія), Тива, Чечня, Чувашія, а також у Кабардино-Балкарській Республіці.

Провівши багатобічні соціологічні дослідження з питань відношення до введення державної титульної мови людей різних національностей у Республіках Башкортостан і Татарстан, М.Н. Губогло прийшов до висновку: чим більша частка титульної національності, тим істотніше для неї самої і для представників інших національностей і, насамперед, для росіян, розуміння необхідності володіти її мовою [9].

Ніхто не заперечує конституційне право республік мати, нарівні з російською, свою мову державною мовою республіки, ніхто не заперечує право народів на захист і розвиток національних мов. Але реалізація цього права не повинна перешкоджати реалізації конституційних прав і свобод громадян. Уявляється сумнівним підхід, при якому вважається, що вимога знання обох державних мов до кандидата на посаду президента республіки підвищить престиж титульної мови, буде кадровою передумовою для заохочення і допомоги у вивченні національної мови представниками інших національностей. Є й інший погляд на проблему обов'язкового володіння обома державними мовами керівником республіки. Так, наприклад, директор Інституту етнології й антропології РАН В. А. Тишков уважає: «Для участі в керівництві та культурі необхідно встановлювати не принцип етнічної приналежності жителя республіки, а принцип участі в місцевій культурі; (поряд з можливим цензом осідлості), тобто, президентом Татарстану можна обрати не тільки етнічного татарина, але й росіянина, чуваша, але здатного розмовляти татарською мовою і, звичайно, того, котрий користується довірою необхідної частини електорату». Положення ст. 3 Закону «Про мови в Чувашській РСР» також заслуговує на увагу, оскільки в ньому відзначено, що «за знання двох державних мов встановлюється матеріальне заохочення». Хоча реалізація цього положення здається досить складною. Своєрідний підхід до підвищення престижу державної титульної мови своїх республік заклали в Конституціях законодавці Алтаю і Комі. Як відомо, у цих республіках немає вимоги до вищої посадової особи володіти обома державними мовами, однак при вступі на посаду голови республіки і Конституція Республіки Алтай (ст. 117) і Конституція Республіки Комі (ст. 83) зобов'язує їх приносити присягу на державних мовах відповідної республіки [2].

Статус мов національних меншостей в Росії. Держава проводить відносно національних меншин політику подвійного стандарту. На словах виражаються всілякі знаки уваги, а насправді десятки мільйонів громадян країни живуть із почуттям національної неповноцінності. У російському бюджеті немає графи витрат на підтримку національно-культурних потреб національних меншин, і вони не мають можливості навчати дітей рідною мовою. Українська громада, наприклад, вважає за необхідне включити до анкети питання про те, хотіли б ви навчати своїх дітей у Росії рідною мовою. На всю багатомільйонну українську громаду в Росії немає жодної школи з українською мовою навчання. На території Росії проживає близько 10 мільйонів вихідців з України.

У Російській Федерації українська мова викладається з великими труднощами факультативно за кошти батьків у недільних поодиноких школах Башкири, Тюмені й Сургута, де проживають етнічні українці. шкіл.