Франкофонія

Франкофонія (фр. La Francophonie) — міжнародна організація співробітництва франкомовних країн світу. До її складу зараховано 56 членів, що є державами, або частинами держав світу, а також 14 спостерігачів. Головним критерієм для вступу до організації вважають не ступінь володіння французькою мовою населення тої чи іншої країни, а, скоріше, культурні зв’язки із Францією, що склалися протягом десятиліть, або навіть століть. Зокрема Україна є спостерігачем франкофонії [20]. У сучасному вигляді франкофонія існує з 1970 року. Девізом країни є французький вираз «Рівність, доповнення, солідарність» (фр. «égalité, complémentarité, solidarité»).

Впреше термін «франкофонія» було використано у 1880 році французьким географом Онезісом Руклю. Близько 100 років це визначення стосувалося географічних територій, де вживається французька мова, або сукупність людей, які говорять французькою.

У 1958-1960 році Франція надала незалежність більшій частині своїх африканських колоній. Ідеї лідерів африканських країн (Л. С. Сенгор (Сенегал), А. Діорі (Нігер), Х. Бургіба (Туніс), Н. Сіанук (Камбоджа) стосовно проектів збереження солідарності та міцних зв’язків з колишньою метрополією, втіляться в життя на першому Саміті Франкофонії у 1986 році.

Варто зазначити, що французька мова, не дивлячись на офіційний статус в більшості колишніх африканських колоній, мало поширена там у щоденному спілкуванні, але все ж вона відіграє там надзвичайно важливу роль. Ця мова використовується у сфері адміністративного управління, в освіті, є мовою політичних еліт, інтелігенції, більша частина преси виходила і виходить французькою. Крім того, ця мова є мовби засобом об’єднання значної кількості дрібних етнічних та племінних груп в середині країн. Французька мова – мова міжнародного спілкування у цих африканських країн. Але найважливіше те, що, розвиваючи співробітництво із Францією та іншими багатьма франкофонними країнами Півночі (Швейцарія, Бельгія, Канада), країни Африки хотіли вирішити свої економічні проблеми, отримати доступ до «модернізації».

Вона базується на спільності мовного та культурного спадку, а не на факті приналежності до колишньої колоніальної імперії. Франкофонія задумувалась не як економічне об’єднання.

На початковому етапі в співробітництві франкофонних країн привалював культурний фактор. Так, 1960 року була створена Конференція міністрів національної освіти франкофонних держав (CONFEMEN), перший із офіційних інститутів франкофонії. Він і зараз тісно співпрацює з МОФ. 1961 року була створена Асоціація університетів, що використовують повністю чи частково французьку мову (AUPELF), зараз має статус Агентства університетів Франкофонії. У 1967 році була створена Міжнародна асоціація депутатів французької мови (AIPLF), яка зараз є Парламентською асамблеєю Франкофонії (APF).

Відбулася суттєва політизація цієї організації. У 1969 році була створена Конференція міністрів молоді та спорту, яка з 1985 року організує Ігри Франкофонії у формі зустрічі спортсменів.

Протягом останніх років розвитку Франкофонії створювались і інші культурні організації. Наприклад, з 1984 року функціонує TV5, супутниковий канал, який працює 24 години на добу і транслюється по всьому світу, сьогодні має статус оператора Франкофонії. У 1989 році було створено Міжнародний університет французької мови для розвитку Африки (Університет Сенгора та Александрії). Він має величезне значення для підготовки високопрофесійних спеціалістів в галузі розвитку (що має і політичне, і економічне значення).

З 1970 року починається якісно новий етап розвитку Франкофонії. У 1960 році проведена перша конференція франкофонних держав в Ніамі (Нігер). З 20 березня 1970 року починається історія інституційної Франкофонії, тобто принципово новий рівень координаційних зусиль держав-членів: було створено Агентство з культурної та технічної співпраці (АССТ), його проект був розроблений Загальною Афро-Малагасійською Організацією (ОСАМ), Хартія АССТ була підписана в Ніамі 21 державою.

З 1986 року проводяться Саміті Франкофонії, на яких присутні всі держави-члени, на яких торкаються найважливіших політичних та економічних питань, приймаються програми зі співпраці, вирішуються питання про приєднання нових членів. У роботі Самітів приймають участь держави з 4 статусами: повноправні члени, регіони, асоціативні держави, спостерігачі; передбачено також статус «спеціального гостя» для територія, які не мають державного статусу