Глава IV Спеціальні директиви

350. Мова, якою необхідно користуватися при наданні скарг щодо порушення прав. Кожна особа може подати скаргу щодо порушення її прав будь-якій посадовій особі або владі Союзу або Штату на будь-якій мові, що використовується в союзі або Штаті відповідно.

(350 А. (219) Можливості для вивчення рідної мови у початковій школі. Кожен Штат і кожен місцевий орган влади на території Штату мають вживати заходи для забезпечення можливостей для вивчення рідної мови у початковій школі дітьми, що належать до лінгвістичних меншин; і Президент може видавати такі директиви для будь-якого Штату, які він вважатиме за необхідні або підходящі у цілях забезпечення надання таких можливостей.

350 В. Спеціальна посадова особа у справах лінгвістичних меншин.

1. Засновується пост спеціальної посадової особи у справах лінгвістичних меншин, яка призначається Президентом.

2. До обов'язків спеціальної посадової особи у справах лінгвістичних меншин належить розгляд усіх питань, що стосуються захисту, передбаченого даною Конституцією стосовно лінгвістичних меншин, і повідомлення Президенту за цими питаннями з такими інтервалами, які може встановити Президент; і Президент має направляти усі такі доповіді в кожну Палату Парламенту і посилати їх відповідним Керівництвам Штатів.

351. Директива щодо розвитку мови хінді. Союз має сприяти розповсюдженню мови хінді, розвивати її таким чином, щоб вона могла виступати засобом вираження для усіх складових елементів складної культури Індії, і забезпечити її збагачення шляхом засвоєння, не порушуючи при цьому духу мови, форм, стилю та виразів, що використовуються у мові Гіндустані, а також в інших мовах Індії, вказаних у восьмому Додатку, а також шляхом запозичення у всіх випадках, коли це необхідно або бажано, слів у першу чергу із санскриту, а потім з інших мов [6].

Замість післямови

Тривалий час мовно-культурна політика національних держав була спрямована передусім на захист прав титульної нації, забезпечуючи правову підтримку її мови як єдиної державної і створення на її основі гомогенного мовно-культурного простору, необхідного для забезпечення цілісності держави. Мовно-культурні права етнічних меншин при цьому ігнорувалися, що нерідко спричиняло міжетнічні конфлікти. В основі ухваленої наприкінці ХХ століття Європейської хартії, яка надає правову підтримку мовним меншинам, лежить переконання в тому, що такі заходи нарешті послаблять напругу, яка виникає в різних країнах між більшістю і меншістю.Вищезгадані держави вирішили проблеми утвердження політичних (громадянських) націй і тепер послідовно вибудовують правові норми меншин у національній державі. Україні з її недавнім виборенням незалежності приходиться вирішувати їх одночасно, що викликає багато суперечок.

Ознайомлення з мовною ситуацією й мовною політикою деяких країн світу дає можливість усвідомити складність проблем, пов'язаних із утвердженням державної мови в Україні, а також дискусією щодо надання російській мові другої державної.

Президент України Віктор Янукович, відповідаючи на запитання членів Атлантичної Ради США в Нью-Йорку, сказав: «В Україні розмовляють не тільки українською і російською мовами. Розмовляють угорською, румунською, болгарською, грецькою, єврейською (?!) тощо... Україна дуже інтернаціональна держава, і сьогодні мова йде про те, щоб створити рівні умови для проживання в цій країні всіх людей, хто тут живе і має українське громадянство... Ми усвідомлюємо це і врахуємо в державній політиці. Тобто імплементація Європейської мовної хартії в Україні — це питання порядку денного. Зараз ми цим і займаємося.

Лобісти підвищення статусу російської мови в Україні до дру­гої державної аргументують свою позицію наступним чином: «Ми робимо все за європейським зразком і виконуємо Європейську хартію регіональних мов і мов меншин". Текст Європейської хартії ре­гіональних мов або мов меншин мало хто читав. Що ж являє со­бою цей документ, який викли­кав багато дискусій як у політич­них колах, так і в колах україн­ської інтелігенції? "П'ятого листопада 1992 року у Страсбурзі Радою Європи було ухвалено дану Хартію. Рада Європи запропонувала підписати і ратифікувати її кожній державі, що входить до її складу. Україна взяла на себе зобов'я­зання приєднатися до Європей­ської хартії регіональних мов або мов меншин під час вступу до Ра­ди Європи, що було зафіксовано у Висновку її Парламентської асам­блеї № 190 від 26 вересня 1995 ро­ку, її підписання від імені Украї­ни відбулося вже 2 травня 1996 ро­ку. Незважаючи на це, процес її ратифікації тривав кілька років, супроводжуючись жорстким полі­тичним протистоянням і грубими порушеннями Конституції Украї­ни та українського законодавства( 6:158).

Згідно з офіційними даними, розміщеними на веб-сторінці Ради Європи, на сьогоднішній день не підписали та не ратифікували Хартію такі країни: Албанія, Ан­дорра, Бельгія, Болгарія, Естонія, Грузія, Греція, Ірландія, Латвія, Литва, Монако, Португалія, Сан-Марино, Туреччина. Підписали, але не ратифікували наступні дер­жави: Азербайджан, Франція, Іс­ландія, Італія, Мальта, Молдова, РОСІЯ (у якій не один десяток мов, які потребують захисту) та Македонія(1)..

Треба сказати, що, з погляду обстоювання національних інтересів Балтійських країн, така позиція цілком виправдана. Річ у тому, що Хартія належить до тих документів, у яких індивідуальні людські права на мовно-культурну самоідентифікацію входять у суперечність із колективним правом націй на самоствердження. Показовою є, наприклад, позиція Франції, яка підписала Хартію, але не ратифікувала її. Конституційна Рада Французької Республіки визнала, що «Європейська хартія регіональних або меншинних мов», надаючи особливі права «групам» мовців регіональних або меншинних мов у межах «територій», де послуговуються цими мовами, обмежує конституційні принципи неподільності Республіки, рівності перед законом і єдності французького народу».

Перш за все, аналіз автентич­них текстів Європейської хартії регіональних мов або мов меншин засвідчив, що базовий термін був неправильно перекладений українською мо­вою як «регіональні мови або мо­ви меншин», оскільки був зробле­ний не з мови оригіналу, як це ма­ло би бути (англійської чи фран­цузької), а з російської, що є гру­бим порушенням. Правильним українським відповідником є — «регіональні або міноритарні мо­ви», а назва хартії — Європейська хартія регіональних або міноритарних мов.

У головному терміні англій­ського тексту Хартії слово minority має значення не «меншини», а «меншості» і вживається для оз­начення меншої кількості людей, які розмовляють тією чи іншою мовою, а не для означення етніч­ної одиниці. Таким чином, слово minority заведено вживати в сенсі кількості, а не етнічної прина­лежності. Як зазначено в частині 11 по­яснювальної записки до Європей­ської хартії регіональних мов або мов меншин: «Хартія має на меті захищати регіональні мови або мо­ви меншин (за офіц. перек.— регі­ональні або міноритарні мови) та сприяти їхньому розвитку, але це не стосується мовних меншин» ( 5: 22-23).

Саме тому в статті 1 Хартії, де визначено термін «територія, на якій використовується регіональ­на мова або мова меншин», йдеть­ся не про мову певної національ­ної меншини, а про мову, яка є за­собом спілкування певної кіль­кості осіб: «...і традиційно використову­ються в межах певної території держави громадянами цієї держа­ви, які складають групу, що за своєю чисельністю менша, ніж решта населення цієї держави».

Правильність такого тлума­чення випливає зі змісту Хартії, об'єктом якої є насамперед мови, які можуть зникнути з мовної кар­ти Європи, що потребують під­тримки та особливого захисту. Частина третя преамбули Хартії говорить: «Держави — члени Ради Євро­пи, які підписали цю Хартію, вва­жаючи, що охорона історичних ре­гіональних мов або мов меншин Європи, деякі з яких під загрозою відмирання, сприяє збереженню та розвитку культурного багатства і традицій Європи».

Отже, об'єктом Європейської хартії регіональних мов або мов меншин є збереження мов, які є під загрозою відмирання як етно­культурне явище, а не мовні пра­ва національних меншин, які проживають у певних регіонах України. Звичайно, регіональна або міноритарна мова є одночасно і мо­вою етнічної меншини, але ці тер­міни не тотожні. Захист мовних прав європейських меншин регла­ментується іншим документом, а саме Рамковою конвенцією про за­хист національних меншин(7 ).

Важливою ознакою Європей­ської хартії регіональних мов або мов меншин є те, що вона дає можливість державам-учасницям самостійно визначати мови та ре­жими захисту.

У статтях Хартії зафіксовано численні варіанти спеціального та особливого захисту в таких сферах, як освіта, судочинство, функціонування адміністратив­них органів на регіональному та місцевому рівнях, засоби масової інформації, культурна діяль­ність, користування культурни­ми закладами, економічне та со­ціальне життя. «Роль держав, — зазначено в пояснювальній записці до Хар­тії, — полягатиме не у свавільно­му виборі цих варіантів, а в пошуку для кожної регіональної мови або мови меншин формулювань, які найкраще відповідають стану розвитку цієї мови »(7).

Отже, які мови Україна вирі­шила захищати? Чи вони відпові­дають духові Європейської хартії регіональних мов або мов меншин? Як відбувалася ратифікація Хартії?

Спочатку Європейська хартія регіональних мов або мов меншин була ратифікована Законом України від 24 грудня 1999 року № 1350-ХІУ «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р.». Даний закон втратив чинність у зв'язку з визнанням його таким, що не відповідає Конституції Ук­раїни згідно з рішенням Конститу­ційного суду України від 12 липня 2000 року № 9-рп/2000. Після цього 12 вересня 2001 року Президент України Леонід Кучма подав до Верховної Ради України ідентичний у концепту­альній хибності законопроект «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», але він не набирав дос­татньої кількості голосів.

Можна сказати, що процес ра­тифікації Європейської хартії регіональних мов або мов меншин став частиною плану Російської Федерації, головна ме­та якої — розширити вплив росій­ської мови в Україні. Саме тому російські ЗМІ, які були присутні в українському інформаційному просторі, одностайно стали агіту­вати за ратифікацію Хартії Вер­ховною Радою України. До цієї кампанії активно долучилися й офіційні особи. Перебуваючи в Ки­єві, голова Держдуми РФ Г. Селезньов 16 грудня 2002 року відкрито наполягав, щоб Україна ратифікувала Хартію.

28 жовтня 2002 року Леонід Кучма знову запропонував Парла­менту її ратифікувати. Під відвер­тим тиском пропрезидентської більшості 5 травня 2009 року Верховна Рада таки ухвалила За­кон України № 804-ІУ «Про рати­фікацію Європейської хартії регі­ональних мов або мов меншин». Пункт 2 Закону передбачає надання захисту саме мовам національних меншин: «2. Положення Хартії (994 014) застосовуються до мов таких націо­нальних меншин України...»(2).

Це прямо суперечить меті та об'єкту самої Хартії, про що йшлося в попередньому розділі. Також про це йде мова в доповіді комітету експертів Раді Європи про застосування Хартії Украї­ною : «62. Ратифікаційна грамота України вказує на те, що в основі підходу, обраного українськими органами влади, лежить кількіс­ний критерій, із використанням даних перепису населення 2001 року, отже, документ охоплює ли­ше найбільш численні національ­ні меншини. Комітет експертів нагадує, що метою Хартії є збере­ження мов як засобу відображення культурного багатства і що це не стосується меншин як таких». Закон України «Про ратифі­кацію Європейської хартії регіо­нальних мов або мов меншин» пе­редбачає захист мов: білоруської, болгарської, грецької (якої не іс­нує), єврейської (хоча такої мови не існує, а є ідиш або іврит), мол­давської, німецької, польської, російської, румунської, словаць­кої та угорської. Всі ці мови є офі­ційними, крім грецької та єврей­ської — яких не існує в природі, у відповідних державах і, з огляду на свій статус, мають необхідний державний захист і не перебувають під загрозою зникнення. Виняток можемо зробити хіба для білоруської, хоча вона є офіційно, але існує на межі відмирання. Та­кож на території України немає жодних перешкод для застосування цих мов представниками відповідних національних меншин у місцях їхнього компактного про­живання(6: 157-158).

Ґагаузька та кримськотатарська — лише ці дві мови з 13, які Україна вирішила захищати, відповідають духу Xартії. Закон України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональ­них мов або мов меншин» (2003) не передбачає захисного режиму в Україні тим мовам, які насправді потребують його. Йдеться, зокрема, про мови: ідиш, караїмську, кримчацьку, ромську, урумську, асирійську та інші. Це спричинено тим, що ратифікації Хартії Україною не пере­дувало ретельне експертне вивчен­ня цього документа, відповідного перекладу, глибокого аналізу мовної ситуації в Україні та фахового І обґрунтування необхідності захис­ту тієї чи іншої мови.

Цілком очевидним є той факт, що російська мова, названа в законі, яку потрібно захищати, жодним чином не потрапляє під визначення регі­ональної або міноритарної мови, оскільки вона використовується і по всій території України в багатоманітних функціональних сфе­рах, а не в одному географічному просторі. Таким чином — не по­требує особливого захисного ре­жиму через загрозу свого зник­нення, а навпаки — у багатьох ре­гіонах України є домінантною та навіть такою, що через своє панів­не становище загрожує зникнен­ню інших мов, включно з україн­ською. Партія регіонів, маючи більшість в обласних радах сходу й півдня України, вдалася до антиконституційних дій. Ніби на виконання цього закону, прийняли ухвали про надання російській мові статусу регіональної, насправді офіційної (державної) на обласному й міському рівнях, що посилило зросійщення населення у цих регіонах і різкий занепад вживання української в сферах суспільного життя (6:158).

29 серпня 2006 року МЗС України з англійської мови на укра­їнську було здійснено офіційний переклад Європейської хартії регі­ональних мов або мов меншин, де і назва її звучить — Європейська хартія регіональних або міноритарних мов (7 ). 15 вересня 2008 року Прези­дент України Віктор Ющенко по­дав до Верховної Ради законопро­ект «Про внесення змін до Закону України «Про ратифікацію Євро­пейської хартії регіональних мов або мов меншин», де був офіцій­ний переклад Хартії. Проте в зако­нопроекті не згадується багато мов, які насправді потребують за­хисту, а ті мови, які помилково бу­ли туди внесені, знову повторю­ються. Протягом двох років цей законопроект не був включений до порядку денного Верховної Ради України, а в день своєї інавгурації Віктор Янукович відкликав його з парламенту, щоб продовжити спекуляції на мові.

30 квітня 2010 року тодішній віце-прем'єр-міністр України з гу­манітарних питань Володимир Семиноженко провів робочу нараду з проблем реалізації державної політики щодо регіональних мов або мов меншин. Учасники наради відзначили недостатню ефектив­ність законодавства в цій сфері, зокрема Закону України «Про ра­тифікацію Європейської хартії ре­гіональних мов або мов меншин». За підсумками наради вирішено до кінця травня запропонувати но­вий законопроект про ратифікацію Хартії з її офіційним перекладом. Через два місяці В. Семиноженко був звільнений постановою Верховної Ради України, за яку проголосувала і Партія регіонів. Рішення наради не було виконано.

Повертаючись до Європейської хартії регіональних мов або мов меншин та російської мови, звер­німо увагу, що в преамбулі Хартії говориться: заходи захисту регіо­нальних мов або мов меншин не повинні здійснюватися на шкоду офіційним ( державним О.К.) мовам і необхідності вивчати їх. Яку ситуацію ми бачи­мо в Україні? За роки незалежнос­ті спостерігалося погіршення фактичного стану української мо­ви та звуження її застосування у всіх сферах суспільного життя. Внаслідок цього етнічні українці, які становлять 77,8% населення в Україні, згідно з даними Всеукра­їнського перепису населення 2001 р., стали дискримінованою національною меншиною у власній країні.

Президент України 2005-2010 років В. Ющенко у статті " Чия мова – того й влада (День.8.Х.2010) попереджає: "Двомовність в Україні – наслідок колоніальної залежності країни. Тому демагогічні посилання захисників панівних позицій для російської мови в Україні на принцип рівноправності мов безпідставні. Т.зв. культурна рівноправність в посткомуністичних країнах іде на користь лише для колишньої імперської культури і є згубною для культури України, яка щонайменше 300 років пригнічувалася" Існування української держави створює вичерпні інституційні, політичні та інші можливості для повноцінного розвитку української мови. "Питання лише в тому, щоб в українській державі була й українська влада".